«Сучасна освіта Житомирщини – 2022»

 

 

          

 

Літературне краєзнавство

Посібник-хрестоматія з курсу літератури рідного краю

Новоград-Волинська школа І-ІІІ ступенів №10 художньо-естетичного профілю

2021 рік

 

Схвалено

науково-методичною радою

КУ «Центр професійного розвитку педагогічних працівників»

(протокол від 13.01.2022 № 1).

 

Упорядник: Гудзь Леся Архипівна, учитель української мови та літератури ЗОШ І-ІІІ ступенів №10 художньо-естетичного профілю, спеціаліст вищої категорії, старший учитель.

 

Рецензент: Огородник Олена Василівна, учитель української мови та літератури ЗОШ І-ІІІ ступенів №10 художньо-естетичного профілю, спеціаліст вищої категорії, учитель-методист .

 

 

Посібник-хрестоматію «Літературне краєзнавство» укладено як  різновид навчального посібника, що містить системно дібрані документи (біографічні відомості, літературно-художні тексти та історичні документи), які є об’єктом вивчення розділу «Література рідного краю» курсу української літератури середньої та старшої шкіл відповідно до змісту чинних навчальних програм. До нього увійшли імена письменників Житомирщини та окремим розділом – Новоград-Волинщини. Упорядник має на меті глибше ознайомлення з літературною спадщиною саме цього регіону, оскільки саме тут живе й працює.  

Чільне місце у посібнику присвячене двом видатним для НовоградВолинщини особистостям: найвідомішому поету-земляку ІІ половини ХХ ст. Юрію Ковальському та письменнику, надзвичайно відомому в широких колах новітньої української літератури, – Юрію Гудзю.

Кращому осмисленню учнями прочитаних творів сприятиме рубрика «Цікаві факти про письменника».

Рекомендовано для учнів 5-11 класів та вчителів української літератури, а також широкого читацького загалу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рецензія на посібник-хрестоматію «Літературне краєзнавство» (упорядник – Гудзь Л. А., обсяг – 112 с. комп’ютерного набору)

 

Посібник-хрестоматія містить стислий огляд літературного процесу на теренах Житомирщини та Новоград-Волинщини, де живе і працює автор. До нього увійшли імена як широко знаних, так і маловідомих літераторів. Крім біографічних даних письменників, у посібнику розміщено їхні твори для ознайомлення на уроках літератури рідного краю.

Посібник-хрестоматія складається із двох окремих розділів: «Літературна школа Житомирщини» (письменники Житомира та області) та

«Плеяда Лесиного краю» (письменники Новоград-Волинщини). Разом тут зібрано 29 імен тих, хто творить словом поезію, казку, прозу, гумор. 

Кожен автор поданий окремим блоком, ілюстрованим світлиною, цікавими фактами біографії та зразками творів. Це становить суттєву допомогу вчителю-словеснику при підготовці до уроків літератури рідного краю.

  Особливо цінним у плані ознайомлення з іменами письменників є другий розділ: він дає змогу учням побачити конкретну «прив’язку» до місцевості, де вони народилися, живуть, навчаються або й особисто знайомі з багатьма авторами.  

Посібник-хрестоматія рекомендований для широкого застосування як на уроках літератури (уроки літератури рідного краю, уроки позакласного читання), так і в гуртковій, виховній роботі. Різножанровість та широка палітра тем дають підстави розраховувати, що ним охоче скористаються вчителі як старших, так і середніх і молодших класів.

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП ...................................................................................................................................... 5

ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА ЖИТОМИРЩИНИ ................................................................... 6

УСЕ НАЙКРАЩЕ – З ДИТИНСТВА: ВІКТОР ВАСИЛЬЧУК .............................................. 8

У КОЖНІМ СЛОВІ –ТЕПЛА ЛІРИКА: СВІТЛАНА ВІТЕР ................................................ 13

ПИСЬМЕНА ЖУРАВЛИНІ: ВАСИЛЬ ГОЛОВЕЦЬКИЙ .................................................... 15

ВІДДАНИЙ ДУШЕЮ УКРАЇНІ: ВАЛЕНТИН ГРАБОВСЬКИЙ ........................................ 17

МІРИЛО ЛЮДЯНОСТІ В СЛОВІ: ВАСИЛЬ ЗЕМЛЯК ....................................................... 19

ПОЕТ-ПІСНЯР ВАДИМ КРИЩЕНКО ................................................................................. 25

МОВА ДУШІ: ПЕТРО КУХАРЧУК ...................................................................................... 29

З ЛЮБОВ’Ю ДО МАЙБУТНЬОГО Й МИНУЛОГО: ІРИНА КРИМСЬКА-ЛУЗАНЧУК .. 32

ЩЕДРИМ УЖИНКОМ ВІРШІВ – РІДНОМУ ПОЛІССЮ: МИХАЙЛО ПАСІЧНИК ........ 34

ЩИРЕ СЛОВО З САМОГО СЕРЦЯ: МИХАЙЛО ПЛОСКОВІТОВ ................................... 37

МАЙСТЕР-РУБАЯТ ІВАН РЕДЧИЦЬ .................................................................................. 42

ЛЮДИНА З ІМЕНЕМ ДНІПРА: БОРИС ТЕН ...................................................................... 45

ПОЕТ. ПРОЗАЇК. БАРД-ВИКОНАВЕЦЬ: ВОЛОДИМИР ШИНКАРУК ............................ 47

ФУНДАТОР ЖИТОМИРСЬКОЇ ШКОЛИ ПРОЗИ: ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК ........................... 54

ТВОРЧІСТЬ, ЯКУ НЕ КУПИШ: СВІТЛАНА ШТАТСЬКА ................................................ 60

ПЛЕЯДА ЛЕСИНОГО КРАЮ............................................................................................ 63

СПІВЕЦЬ РІДНОЇ НЕМИЛЬНІ ЛАРИСА ВОЛКОВА-ШАБАДЕЙ..................................... 64

БУЗКОВИЙ ЦВІТ ДУШІ ЛАРИСИ ГЕРУС .......................................................................... 66

ЛИПНЕВИЙ ЯНГОЛ ІЗ НЕМИЛЬНІ ЮРІЙ ГУДЗЬ ............................................................ 68

І ВИТОНЧЕНА ВИШУКАНІСТЬ СЛОВА: ДОМІНІКА ДЕМ ............................................ 83

ЖИВОДАЙНЕ СЛОВО АНАТОЛІЯ КЛЮСКА ................................................................... 86

«ПЛАНЕТА СУХОВОЛЯ» ЮРІЯ КОВАЛЬСЬКОГО .......................................................... 89

БОГДАН КОХАНЕВИЧ – ГОЛОС ЯРУНЯ .......................................................................... 91

«ЛЕСИНІ ВІНОЧКИ» ВАЛЕНТИНИ КСЕНДЗУК ............................................................... 93

ЛАРИСА ЛУК’ЯНЕЦЬ: МІЖ ТИШЕЮ СІЛ І ГОМОНОМ МІСТА .................................... 95

ДРЕВА ЗВАНА ПОЛІССЯ НІНА ПЕТРУК .......................................................................... 97

ЗВЯГЕЛЬСЬКИЙ БАРД СЕРГІЙ РУДЕНКО ........................................................................ 99

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КАЗКАР ІЗ ГЛИБИНКИ ................................................................... 101

ЗОРЯНІ ТРОЯНДИ МРІЙ ЛАРИСИ ЯРМОЛЕНКО .......................................................... 105

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ ІРИНИ ЯСІНСЬКОЇ ............................................................................. 107

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .............................................................................. 110

 

ВСТУП

Нарешті матеріалізовую виплекану в душі роками мрію зібрати докупи літературну галактику мого рідного краю. Адже й справді: скільки чудових імен загубилося в часі, у просторі, в обставинах життя замість світитися й сяяти, надихати й окрилювати Словом! Різним словом – прозовим і поетичним, полум’яним і трепетним, веселим і сумним – але таким, що в жодному разі не залишить у спокої серце, думку, зворушить у тобі несамовитий вир почуттів, емоцій, натхнення…

Вони виклали на папір не лише скарби своїх душ – вони віддзеркалили епоху, в якій живуть і творять, людей, які наповнюють це життя собою й своїми вчинками, дивосвіт природи, який їх оточує й надихає на творчість, а ще – свої помисли, прагнення, відчуття світу, який породив і плекав їх як людей, батьків, громадян. Поети, письменники – так називаємо їх ми, приземлені, і спрагло п’ємо з криниць їхнього натхнення: сторінка за сторінкою, слово за словом, знак за знаком. І, вже прочитане, воно засвічується у нас то радістю буття, то смутком скінченності, то ніжним теплом дитинства-батьківства, то гарячим полум’ям боротьби, і ще й ще багатьма променями, назву яким дає широка палітра людського життя. Самі ж автори того світла скромно залишаються в тіні своїх творів, хоча ж насправді – яскраві Зорі Слова. 

Тому й хотілося завжди якомога більше розповісти про них, додати їхнім іменам заслуженого світла: адже це так важливо – не піддати забуттю, не згасити непам’яттю, незнанням, невіглаством… 

Насолоджуюся моментами, коли під час уроку літератури звучить: «А розкажіть про автора щось цікаве!», «А ми й не знали, що цей автор – наш земляк!», «О, так це ж наш письменник, живе у нашому місті/селі!»

Саме ці запитання спонукають шукати й знаходити, цікавитися іменами, біографіями, заглиблюватися в твори. Особливо ж приємно, що багатьох авторів знаю особисто – це означає, що розповідь про них не стане суто офіційною, що неодмінно згадаю щось особливе, неповторне, нестандартне.

Ще одне, що сприяло реалізації задуму – добір творів для програмового вивчення: далеко не завжди він відповідає віку та сприйняттю сучасних школярів. Не переходжу на імена – письменники в жодному разі не винні, вони писали не для підручників – але дійсно, як відгукуються старшокласники, програмовий матеріал з літератури у старших класах здебільшого песимістично-депресивного характеру. Але ж навіть у найпохмуріші часи нашої літератури були оптимістичні теми! І в кожного з пропонованих навчальною програмою авторів є твори різної тематики й різного настрою! То чи не формує така програма в здобувача освіти отой «стійкий імунітет» до вивчення вітчизняної літератури? 

Відповіддю-альтернативою цьому риторичному запитанню є уроки літератури рідного краю, які гарно розвіюють отой депресивний настрій обов’язкових для вивчення творів. Вважаю це  гідною профілактикою втрати зацікавленості українською літературою, в тому числі – як навчальною дисципліною.

В цілому вважаю посібник-хрестоматію реальною підмогою як учителюсловеснику, так і будь-кому, хто цікавиться літературним життям області, а також тим, хто просто живе й уміє насолоджуватися хорошим літературним словом.

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА  ЖИТОМИРЩИНИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА ЖИТОМИРЩИНИ

Житомирщина ніколи не мала недороду на ниві літератури: маємо щедрий ужинок відомих усій Україні і поза її межами імен, серед яких – Леся Українка, Олег Ольжич, Володимир Короленко, Іван Огієнко…  

Список, початий ще на межі 19-20 століть, гідно продовжили Максим Рильський, Василь Земляк, Борис Тен, Михайло Сич та багато інших, і вже на усталених за роки творчості іменитих майстрів пера 2 жовтня 1965 року було створено Житомирську обласну організацію Спілки письменників України. Її основоположниками можна сміливо вважати літератораперекладача Бориса Тена, новеліста-класика Євгена Концевича та поеталірика Михайла Клименка. 

Майже тридцять років існування Спілки дало Житомирщині право називатися літературним краєм і сформувало, власне, літературну школу зі своїм жанровим різноманіттям, з величезною кількістю прозаїків та поетів.  І якби назвати всі імена, які засвітилися в сузір’ї Слова Полісся за цей немалий час завдяки підтримці та творчому супроводу літераторів-спілчан, то на сторінці просто не вистачило б місця для публікації!

Тож у розділі, який пропонується увазі читача, наразі розміщено короткі відомості та зразки творчості представників так званої «житомирської літературної школи», багато з яких, хоча й не є офіційно членами Житомирської організації НСПУ, однак є  найяскравішими її виразниками  на широкому тлі сучасного літературного процесу в Україні.

 

УСЕ НАЙКРАЩЕ – З ДИТИНСТВА: ВІКТОР ВАСИЛЬЧУК

 

Віктор Борисович Васильчук народився 29 лютого 1960 року в сім'ї залізничника в місті Коростені. У 1982 році закінчив Київський держуніверситет.

Працював у міськрайонній газеті «Радянське Полісся».

                                                                  У     1992     році     вийшла     перша     книга

«Несподівані зустрічі» (м. Житомир). 

14 жовтня1991 року заснував і почав редагувати газету для всіх «Апокаліпсис», а нині це — благодійна вільна газета «Вечірній Коростень».

                                                                 Відзначений       Дипломом       Міжнародного

рейтингу популярності МАРТІС «Золота Фортуна», «Рукомесло-2009», нагороджений Золотою медаллю Української журналістики.

Заслужений журналіст України. ^[4]

 

Цікаві факти:

^ü   Засновник Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Просто на Покрову»^.

^ü   Фундатор премії імені Василя Юхимовича.

^ü   Під час аварії на ЧАЕС побував у Чорнобилі, Прип'яті, Дитятках.

^ü   Віктор Васильчук — член редколегії Всеукраїнського дитячого журналу «Дзвіночок»,

^ü   Займається видавничою справою. Видав майже сотню книжок місцевих та українських авторів. 

^ü   Видає щорічний літературно-мистецький альманах «Просто на Покрову»

 

ЧОМУ НІЧКА ПОСВАРИЛАСЯ З РАНКОМ

У Великому Лісі, серед високих запашних трав, духмяних квітів, у затишній хатинці жили чорна-чорна кішка Нічка і білосніжний песик Ранок.

Вони не любили самотності, а тому завжди були разом. Зазвичай гуляли між могутніх дерев. Ганяли наввипередки за кольоровими метеликами. Вовтузилися в траві, між квітами. І так могло тривати досить довго. Адже у Великому Лісі весь час господарював дядечко День.

А коли друзям все ж набридало без упину бавитися, вони ходили в гості до їжачка Літечка. Провідували лисичку Осінь. Заходили до ведмедика Зими. І вже під кінець збиралися всі гуртом у синички Весни. Пили чай з малиновим варенням.

Бувало, до Великого Лісу заходили Дощ, Хурделиця чи Спека. Тоді Нічка і Ранок, згорнувшись клубочками, спали у своїй затишній хатинці, поклавши голівки одне на одного. Їм снилися чудові солодкі сни. І ось одного разу, коли з Великого Лісу пішли і Дощ, і Спека, і навіть Хурделиця, киця і песик раптово прокинулися і розбіглися в різні боки.

–Що це ти?! – запитала сердито Нічка, виляючи своїм чорним-чорним хвостом.

–Я... нічого, – здивувався Ранок, виписуючи своїм білосніжним хвостом у повітрі “вісімки”.

–Як нічого? – ще більше обурилася киця. – Навіщо ти мою мишку забрав?

–Кажу тобі, що нічого твого я не брав, – спокійно відповів песик.

–От уже... Він нічого не брав! А мишку мою, навіщо забрав? Віддай!..

Наступної миті Нічка вчепилася пухнастими лапками з гострими кігтями в песика. Борсаючись, вони покотилися в траву. Вовтузилися там аж поки їх не розняли. Друзям ледве вдалося примирити розбишак.

Але після тієї бійки Нічка і Ранок вже не спали клубочками у своїй хатині. Ранок засинав під кріслом, а Нічка – на кріслі.

З того часу у Великому Лісі траплялася дивина: коли прокидалася кішка, кудись раптово зникав дядечко День. А все довкола поглинала темінь. Коли ж прокидався песик, на галявині Великого Лісу з’являвся дядечко День.

Вмитий, причепурений.

Ранок завжди виходив йому назустріч, радо виляючи хвостом.

 

ЯК ЇЖАЧОК ВРЯТУВАВ ЯЛИНКУ

Колись давно, на зеленій Галявинці, під кучерявим Дубком жив сіренький Їжачок. Кирпатий, з чорними намистинками очей і геть без голочок, що ми звикли бачити на ньому сьогодні. На той час ними пишалася тільки зелена Ялинка. Вона дуже вихвалялася своїм вбранням і нікого не підпускала до себе – боляче кололася. Іноді навіть насміхалася над Їжачком, який сумлінно працював зранку й до пізнього вечора, збираючи гриби, ягоди, горішки.

–          От мені нічого не потрібно! – гордовито промовляла Ялинка. – І ніхто мені не потрібен! Я найкрасивіша на цій Галявинці...

Пихата красуня навіть Ворона відігнала від себе, який полюбляв відпочивати на одній з гілок Ялинки.

А Ворон узяв та й перебрався на Дубок, під яким жив Їжачок. Вони незабаром подружилися. Ворон навіть допомагав переносити сіренькому другу до його схованки лісові скарби. Та й забули геть про гордовиту Ялинку.

Якось на Галявинку з Чорного болота увірвався розбишака Бобер. На своєму шляху злюка уздрів Ялинку. Своїми гострими-прегострими зубами почав пиляти ніжний стовбур красуні. Це побачив Ворон і мерщій полетів до Їжачка:

–          Швидше, сіренький, біжи на допомогу Ялинці! Там розбишакує злий Бобер! А я ще когось покличу!..

Забув ураз Їжачок про Ялинчині кепкування. Чимдуж помчав на поміч. А за ним – Ворон, кличучи інших мешканців лісу на підмогу. Та чомусь ніхто не поспішав озиватися.

Тоді друзі удвох заходилися боронити зелену красуню. Проте у друзів нічого не виходило – не боявся Бобер з гострими зубами рятувальників. Відлетів натомість мудрий Ворон вбік і каже Ялинці:

–          Хай Їжачок зайде з іншого боку під твої розкішні віти, а ти йому голок сипони трохи. Він стане колючим і налякає злюку з Чорного болота.

Так і вчинили. Поки хоробрий Ворон відволікав Бобра, Їжачок став колючим. Розправив Ялинчині голки на спині і пішов у наступ.

Злякався Бобер, відступив. А тут його Ворон давай скубати. Втік розбишака з Галявини...

З тих пір їжаки почали ходити з колючками. Правда, ті з часом потемнішали. Ворони відтоді голосно каркають, коли хтось чужий до лісу заходить. Ялинки скидають іноді частину своїх голок. А бобри стали боятися їжаків і ніколи тепер не гризуть своїми гострими зубками лісових красунь – ялинок.

Ось така історія трапилася давно колись...

 

ЯК КВІТИ ПОДОРОЖУВАЛИ ДО ВІОЛІЇ

За безкраїми морями, за високими горами, за густими лісами, у країні Ладії жили Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка та Лілія. Жили вони по сусідству з Ясноткою. Вранці прокидалися, росою вмивалися і Святовиту посміхалися.

Так у тій країні сонечко називали. У квітів було багато друзів: Метелик, Бджілка, Жайворонок, Берізка і Їжачок. Всі вони дуже любили квіти і дивувалися, чому ті між собою не товаришували. Знала про це тільки Яснотка, бо жила зовсім поряд і бачила, як кожна з квіток вважала себе найгарнішою від усіх. Днями квіти милувалися собою та чепурилися біля Озерця, дивлячись у нього як люстерко.

Одного разу Жайворонок приніс квітам дзвінку звістку — у країні Віолії відбудеться свято Квітів. Почали Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка та Лілія збиратися в далеку й незвідану путь. Кожна одягнула найкращу сукню, зробила найвичурнішу зачіску. Їм допомагали Метелик, Бджілка, Берізка і Їжачок. Хто порадою, хто сережкою, а хто блискіткою-голкою... Цілий рік квіти добиралися до звивистої і стрімкої ріки Вуж, за котрою і починалася чудова країна Віолія. Витримували різні випробування. Їм потрібно було не зів’янути під палким промінням Святовиту, не заблукати в царстві Святибора. Обминути Вирвидубових посіпак. Не зіпсувати вичурні зачіски під плачем Дощу. Не потрапити на очі синові Зими – Снігу Ось зрештою попереду залишилася остання перешкода – річка Вуж. А там – Дівони, безтілесні істоти, що перекидали будь-які човни і топили всіх, хто в них перебував. Зібралися квіти на березі, зарослому густим очеретом. Виснажені. Стомлені. А на тому березі, за могутніми Дубами – жадана країна

Віолія. Вже й помирилися ніби, здружилися квіти та й загорювали. Аж тут несподівано з’явився красень Чорнобривець і пообіцяв Ромашці, Фіалці, Медунці, Росичці та Лілії допомогти, але за умови, що вони завжди товаришуватимуть.

Квіти погодилися. Тоді Чорнобривець почав майструвати човен з очерету. Його нові друзі, як могли, допомагали. Разом вони швидко облаштували прудкий човен і перебралися до чарівної країни Віолії, обминувши всіх Дівонів.

А потім було Свято. Гарне і веселе. Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка і Лілія розповіли всім про Чорнобривця. І тоді квіти, порадившись, обрали його своїм Оберегом. Сплели гарний-прегарний віночок, який і став символом свята Квітів країни Віолії. А Свято те видалося на славу. Про нього довідася і в інших країнах. А поки квіти поверталися додому, Жайворонок про все це розповів Метелику, Бджілці, Берізці, Їжачку й Озерцю і всім Лелітам – мешканцям далекої країни Ладії. Коли всі зібралися до купи, зажили ладно й по-товариськи.

 

ЧОМУ КУЛЬБАБКИ ПОСИВІЛИ

У цій далекій країні Ладії по-сусідству з Мати-й-мачухою на Лужку жила сімейка Кульбабок. Жили так собі: і не дружно, і не сварливо. Мати-й-мачуха щоранку привітно віталася із зелено-жовтими Кульбабками, які чомусь мовчазно хиталися на тонких ніжках.

–Доброго ранку, Кульбабки! Ви чули, наші квіти повертаються вже додому?

Пихаті Кульбабки мовчали.

–Свято у країні Віолії, кажуть, вдалося на славу...

Та Кульбабки все мовчали.

Коли Святовит прокидався, опускаючи своє яскраво-сліпуче Промінняволосся на Землю, Мати-й-мачуха починала причепурюватися, розправляючи свої жовті квіти-голівки, геть забуваючи про понурість сусідів. Трохи пізніше бадьорішими ставали й Кульбабки, простягуючи до золотавого волосся Святовита свої жовтогарячі голови.

–Ой! – здивовано зойкнула Мати-й-мачуха. – Ваші ж квіти геть схожі на мої. Мабуть, ми з вами родичі...

Кульбабки пихато підвели свої жовто-соковиті голівки і сказали в один голос:

–Ми – рідня Святовиту!

Засумувала тут Мати-й-мачуха. Опустила долу свої світло-жовті квіточки.

–Не переймайся! – заспокоїла її Бджілка. – Ти гарненька, квіти твої солоднеькі. Та й розкриваються раніше від усіх на втіху мені й моїм родичам.

Раптом на голівку Мати-й-мачухи лягли яскраві Промені Святовита:

–Не сумуй. Ти теж дуже схожа на мене.

–Ойойой! – зарепетували Кульбабки. – Сховайте ці промені! Рятуйте нас!

Та Святовит не чув їх, бо розмовляв з Мати-й-мачухою і Бджілкою. А коли пішов спочивати, згорнувши своє Проміння, жовтогарячі голови Кульбабок геть... посивіли і перетворилися в пухнасті кульки. Святовит, мабуть, серйозно розсердився на гордовитих Кульбабок, бо пішов у гості до Хмаринок. Побачили це Вітруган і Злива і стрімголов кинулися бешкетувати на лужок. Довелося Кульбабкам скласти свої пухнасті голови як парасольки. З тих пір Кульбабки й розселяються скрізь по лужку тільки тоді, коли довкола сухо і поблизу немає Вітругана й Зливи.

 

ЯК ДЖМЕЛІ КОНЮШИНУ ВРЯТУВАЛИ

У квітковій Ладії неподалік від Мати-й-мачухи та Кульбабок жила й Конюшинка. Вона було надзвичайно гарною: на довгій тендітній стеблинініжці мала соковито-зелені трилистники і яскраво червоні квіточки-голівки, зібрані зі стрілчастих пелюсток у пишну кульку. А ще славилася квітка своєю безкорисливістю: роздавала всім солодкий нектар, котрий в лапках розносили Бджілки. Та найкраще від усіх на Лужку Конюшинка могла передбачати негоду. Перед приходом Дощу вона зближувала свої листочки, а бархатисту голівку схиляла вперед, никла.

–          Вірний знак того, що незабаром стане незатишно у нас від зливи, – подейкували квіти.

Одного разу Конюшинка навіть врятувала Кроликів від голодної смерті. Ті прийшли із сусідньої країни і заблукали. Конюшинка залюбки поділилася з ними своїми соковитими листочками.

Довідався про це Святибор і розсердився на красуню, бо кролики об'їдали кору на стовбурах дерев Ладії. Не дозволив він Бджілкам збирати нектар в Конюшини. Змінилася вона з тих пір. Нектар осипався. Листочки почали всихати. Квіти виблякли, а тоненька ніжка вигнулася. Навіть негоду перестала передбачати. Від того й інші квіти на Лужку почали потерпати. І тоді з країни Кроликів прилетіли на Лужок друзі Бджілок – Джмелі.

–          Ти врятувала наших Кроликів, – сказали вони, – тож ми тепер допоможемо тобі, добра Конюшинко.

Не злякалися Джмелі гніву всесильного Святибора і почали працювати за Бджілок: збирали своїми довгими хоботками нектар.

Розквітла вдруге Конюшина. Ще пишнішою стала її яскраво-червона голівка.

–          Дякую вам, хоробрі Джмелі! – загукала вона своїм рятівникам.

–          Вибач нам, Конюшинко, – присіли на квіточку Бджілки. – Ми не винні. Це все – Святибор. Ми знову розноситимемо твій солодкий нектар жителям Лужка.

Але Святибор був впертим. Як не старалися Бджілки, а в них нічого не виходило. Не могли вони взяти нектар своїми короткими хоботками з глибоких квіткових чашечок, ніяк не запилялися квітки Конюшини. Відтак у неї довго не було діток-насінинок.

–          Ви не переймайтеся, Бджілки, – втішали їх Джмелі. – Ми все зробимо самі. Ми любимо Конюшинку. Вона нас усіх попереджає про прихід

вередливого Дощу. ^[6]

У КОЖНІМ СЛОВІ –ТЕПЛА ЛІРИКА: СВІТЛАНА ВІТЕР

 

Світлана Анатоліївна Вітер  народилася й мешкає в м. Житомирі.

У 2003 році закінчила  Державний агроекологічний університет за спеціальністю  «Облік і аудит».

У 2011 році вступила до аспірантури Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України з відривом від виробництва. Нині – старший викладач кафедри бухгалтерського обліку, оподаткування та аудиту Поліського Національного університету (м. Житомир). Кандидат педагогічних наук.^[29]

 

 

 

 

Навіяв дощ

 Весняний дощ буянить у шибки,  По склу мережить хвилями картини. 

Наввипередки бігають струмки,  В калюжах тонуть срібні намистини.  У тих дзеркалах, наче кораблі,

 Пливуть хмарини вкриті сивиною,  І кожна з них тримає на крилі  Своє дірчасте решето з водою. 

Заплутавшись в оголене гілля,  Гойдає вітер липи і каштани, 

На втоптаних стежинах, як маля,  Довершує свої грайливі плани.  А у домівці затишок заліг  Пухнастим кошеням на підвіконні.  Вдивляюся у сірий блиск доріг, 

Замислено підпершись на долоні.

 

 

 

 

 

Пахнуть квітами мамині руки 

Пахнуть квітами мамині руки,  Полем, літом, волошками в житі. 

Небом осені в миті розлуки  Пахнуть руки найкращі у світі. 

Черемшиною, рутою-м’ятою, 

Що тримають в п’янкому полоні,  Свіжим хлібом і рідною хатою  Пахнуть мамині теплі долоні.  Пахнуть світлим дитинством і казкою,  Що навчала добра і любові, 

Сонцесяйним промінням і ласкою,  Навіваючи сни кольорові. 

Поцілунком до них прихилюся я, 

За неспокій попрошу пробачення 

І подвою в обіймах матусиних  Кожну мить, що розлукою втрачена. 

 

 

 

 

 

Пірнаю в засніжену зиму

Пірнаю з порогу в засніжену зиму, Сніжинки, як диво, торкаються вій. 

І кожну хвилину легку, невловиму  Заводить у казку хурделиці рій.  В душі оживають про зиму куплети 

Виблискує сріблом вечірнє шосе.  І пам’яті спалах крізь білі замети  Мене у далеке дитинство несе. Десь там, я маленька, згори на санчатах Під наглядом маминим весело мчусь. 

Розгін набираю зі снігом лапатим,  На щічках рум’янцем щасливим свічусь.  

Закутала ненька, лиш світяться

очі, 

Важкий на мені, але теплий кожух,  У валянках ноги і шарфик лоскоче,  Який намагаюся скинути з вух. 

Немає тривог і турбот сьогодення,  Окрім рукавичок промоклих й взуття.  У всіх нас є те невичерпне натхнення,  Яке нам дарують моменти життя. 

В ту ж вмить схаменуся, що вдома чекають. 

І спогад пірне, як в замети сліди.  Дитинство – це те, що у часі втрачають,  Зберігши його у собі назавжди.

 

 

 

 

 

 

 

 

Прощання з літом  В серпневі ночі входить прохолода,  Вмостилась на порозі літа осінь. 

Вже скоро спека перейде в негоду,  Доріжки рясно вкриють сині роси. 

Садова горобина у намисті 

І яблуні пострушують дарунки, 

А дощ безжально на зеленім листі  Свої залишить жовті поцілунки. 

І заголосить вітер, як уміє, 

Із птахом відлітаючим на пару,  І луг туманом вранці посивіє,  І сонце заховається за хмару. . .  Сміється літо, фарби ти згущаєш,  Усе яскраве вкривши сивиною. 

Гукаю, літо! Ти мене лишаєш?!  Люблю тебе! Чому ти так зі мною?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПИСЬМЕНА ЖУРАВЛИНІ: ВАСИЛЬ ГОЛОВЕЦЬКИЙ Василь Миколайович Головецький народився 28        жовтня        1954 р.          в        с.       Головецько Старосамбірського району Львівської області. Закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка. Працював  учителем математики однієї зі шкіл Житомирщини, кореспондентом газети  «Радянське Полісся» в Коростені, директором житомирського видавництва, генеральним директором Житомирської обласної державної телерадіокомпанії, головним редактором телеканалу «Житомир». Член Спілки письменників України. Лауреат літературної премії імені Василя Юхимовича (2010).   Цікаві факти: ü Автор понад 500 телепередач циклу «Земляки».

ü Володіє польською мовою.^[10] * * *

Я так шукав це щастя невловиме, А щастя, виявляється, земне: Дивилося дитячими очима,

Дитячим сміхом кликало мене,

Метеликом горіло на жоржині,

Синичкою клювало за вікном…

Воно було ніжно-рожеве й синє, Й тепло-зелене теж воно було! А щастя, виявляється, квітуче, І тихе, і співаюче також:

І ця хмаринка, і поважна туча,

І делікатний з піднебесся дощ…

А щастя ароматом квітів дише, Промінчиком дрімає на руці. А щастя – вечорова мудра тиша

І сріберне тремтіння по ріці, І дальній дзвін церковний незборимий,

І щемний спомин про твоє

«Люблю!»… Я так шукав це щастя невловиме!

Тепер щодня до рук його ловлю!

 

* * * По стежечці, мов стрічечці,

Пройдуся он туди – До кладочки на річечці, До бистрої води. До тихої вербиченьки, Яка водицю п’є.

Спитаю у водиченьки:

«Де ж літечко моє?!». А кладочка – як ниточка, На річкою бринить.

Прошу у неї літечко Вернути хоч на мить!

Та річечка, як змолоду,

Усе біжить кудись, І обсипає золотом  Мене осіння вись. 

Та річка погойдається 

Й тихесенько замре – І літо не вертається,  І в юність не бере!

 

*   * *

Собор. На паперті хлоп’ятко Тихенько плаче у рукав...

Я пожалів йому десятку – І тільки гривеньку поклав.  З тих пір чогось не вистачає, З душі не витру гіркоту. Вже другий рік його шукаю – Десятку повернуть оту, 

А хлопченяти все немає…

 

*   * *

Це ще осінь! Багряно-зелена!

Просто вже пішли туди-сюди Дощики, стрімкі і нескінченні, Мов оті транзитні поїзди.

Це ще осінь! Це ще не прощання! Просто листя золото-руде!  І душа у золотім мовчанні

Ще когось на тім пероні жде.

Це ще осінь! Зовсім не розлука!

І передчуття все не мине: Хтось мене ось-ось торкне за руку І тихенько «Я вже тут!» шепне!

 

* * *

Стелиться святкова скатертина

У саду барвистім, золотім – Мати Осінь просить на гостину Перед дальнім вирієм своїм.

Ще така пречиста неба просинь,

Хтозна-де несмілий перший сніг, Але попрощатись хоче Осінь, Кланяючись кожному до ніг.

Не загадуй тільки, Бога ради, Що там день прийдешній принесе,

–

Помовчи в стобарвнім листопаді І подякуй Осені за все!

 

 

 

 

* * *

Ви що, хіба про це не знали?! Воно ж не раз було: свої

Любов безбожно катували – Ті, що ненавидять її!

Вони викручували руки,

Брудні чіпляли імена,

Казали, що припинять муки, Аби лиш відреклась вона.

Проте Любов крізь сині губи

Шептала вперто, без жалю,  Криваві спльовуючи зуби:

«А я усе-таки люблю!».

 

* * *

Поки я тут, посеред Європи,

Фестивалю, щоб знали мене, Там – хтось жде у сирому окопі,

Коли снайпер навпроти засне…

Поки я тут, на чистім роздоллі,

П’ю медове життєве тепло, Там – хтось ходить по мінному полю,

Молить небо: «Хоча б пронесло!»…

Поки я тут, неначе дитина,

Від щоденних радію утіх,

Там – хтось на холодіні осінній

Проклинає усе та усіх…^[9]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІДДАНИЙ ДУШЕЮ УКРАЇНІ: ВАЛЕНТИН ГРАБОВСЬКИЙ

Народився Валентин Болеславович Грабовський         10      липня          1937          року на Харківщині. Через кілька років родина переїхала у рідне село батьків майбутнього поета        Вірівку       Ємільчинського   району. Хлопчиком Валентин втратив батька, він загинув на війні. Залишився з матір'ю, яка згодом стала головною героїнею його поезій.    У       Вірівці        Валентин    закінчує початкову        школу,          потім          Нараївську семирічку. У 1954 році закінчує зі срібною медаллю Великояблунецьку середню школу і вступає до Житомирського педагогічного інституту на філологічний факультет, а згодом — на факультет журналістики в Києві.          Проба         журналістського пера розпочалась у        Володарськ-Волинській

районній газеті «Колгоспна праця», Черняхівській районній газеті «Нове життя», а з березня 1964 року по серпень 1986 року — в обласній газеті «Радянська Житомирщина». Майже 10 років працював заступником редактора цієї газети. Впродовж двадцяти років очолював обласне літературне об'єднання імені Бориса Тена.

Цікаві факти

ü    У 1997 році Валентин Болеславович подарував музею Лесі Українки в Новограді-Волинському та читачам свою збірку «Лесин заповіт» (на фото), де у віршах та прозі розповів про її життя і творчість на Кавказі, в Єгипті та в Україні.

ü    За сприяння і допомоги Валентина Грабовського, організовано     танцювальні          та      хорові         колективи: народний польський фольклорний ансамбль «Поліські соколи», народний польський танцювальний ансамбль «Короліски», зразковий польський дитячий ансамбль «Дзвонечки» (Житомир);          «Кольорові          пташки» (Володарськ-Волинський); «Білі голубки» з с. Сусли Новоград-Волинського району (на фото).

ü    В.Б. Грабовський надзвичайно потужно підтримував молоді таланти: друкував їхні перші вірші, допомагав – нерідко й власним коштом – видавати книги. Своїм вчителем його вважає новоград-волинський поет Анатолій

Клюско.^[2]

Волошка

Я певен, що жита і пшениці

З волошками колись уклали добру

згоду,

Аби вони на ниві красувались І кликали до себе жниваря:

-         Хліба           достигли    вже! Пора косить!

 

Тож не назву ніколи бур’яном

Цю ніжну квітку, що її пелюстки Нагадують дівочі довгі вії.

Волошко! Ти подібна божеству!

 

Ти на жнивах між стиглих колосків Здаєшся зітканою з бірюзи Небесної у золотій оправі.

 

Стоїть-зове блакитними очима

Русалонька з масиву запашного,

І тягнешся до неї, спраглий серцем, Як до найвищої краси на світі.

 

Ключі

Вітер поля дихає весною, Тоне сніг у синюватій млі,

І ключами в небі наді мною З вирію вертають журавлі, Тут місця знайомі їм повсюди:

Тут зросли й літати почали,

Їх зраділий клич на повні груди Чути угорі: «курли-курли».

Сонце їх купає у промінні,

Я стою, дивлюсь на небо синє, Наче й сам збираюсь полетіть.

 

 

 

Наснилась матері вишня Побудь ще, синку.

Розкажи новини.

Та я ж їх розказав ще вчора,

мамо…

І ми прощаємось. І постать рідна Ще довго самотіє серед брами. Побудь ще, синку, - навіть не благальним –  Озвалась мама голосом гукнути: «Вернися, може, завтра не застанеш…»

А їй, мабуть, хотілося кричати:  « Мій нездогадливо-жорстокий сину,

Мені ти розказав усі новини, А скільки ж я тобі не встигла розказати!»

Вона й тепер стоїть перед очима, Біль затаївши у надламах брів:

На світі варто поспішати, сину,

Та тільки не од рідних матерів.^[11]

        

МІРИЛО ЛЮДЯНОСТІ В СЛОВІ: ВАСИЛЬ ЗЕМЛЯК

Василь Сидорович Земляк (справжнє ім’я – Вацлав Вацек) народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці на Вінничині в селянській родині.

По закінченню середньої школи у 1940     р.        вступив      до      Харківського авіаційного училища, але війна перервала навчання: 18-річний юнак потрапив на фронт. Під час    другої         світової       війни воював у складі партизанського загону.

Друкуватися почав після війни.  Саме в 1945 було видано його перші прозові твори.

Працював у Козятинському райвиконкомі, згодом – у радгоспі в селищі Червоному, а коли перейшов на газетну роботу, то вступив у 1950 р. на заочне відділення Житомирського сільськогосподарського інституту, згодом продовжував навчання у Київській сільськогосподарській академії.

З вересня 1951 став відповідальним секретарем обласної газети. Загалом пропрацював у «Радянській Житомирщині» майже 12 років.

У       лютому       1957р.         Василя Земляка   було прийнято    до      Спілки письменників України. У 1958 році призначений головним редактором республіканського видавництва «Молодь».

Був головним редактором Київської кіностудії ім. О. Довженка з 1963 по 1966 рік. Співпрацював з журналом «Новини кіноекрану».

Помер письменник 17 березня 1977 року. Лауреат Шевченківської премії (1978, посмертно).

 

Цікаві факти:

ü    Його батьки були звичайними селянами. 

ü    Закінчив з відзнакою Миколаївську семирічну школу.

ü    У школі під його редагуванням виходила шкільна стіннівка. У старших класах Василь Вацик був місцевою знаменитістю, бо вже тоді писав свої перші вірші, п’єси, оповідання.

ü    З 8 класу Василь Земляк навчався в Йосипівській середній школі. Від дому до школи треба було йти 8 км. Взимку йому знімали кімнату, і лише на вихідні хлопець повертався додому.

ü    Під час війни Василя Земляка було двічі поранено. Вперше куля пробила ногу, але рана виявилася нетяжкою. Друге поранення також пошкодило ногу,  але цього разу куля розтрощила кістку, це надовго прикувало письменника до ліжка. Допомогло йому лікування та кохання партизанської медсестри, а згодом дружини – Ольги Чубар.

ü    Мріяв стати льотчиком. Любив конструювати літаки, виготовляв їх з бамбуку, алюмінію, робив повітряні змії.

ü    Житомирська Обласна організація Національної спілки журналістів України заснувала обласну премію імені Василя Земляка, яка щорічно присуджується кращому журналісту області. Також існує й обласна літературна премія від НСЖУ, яка присуджується щороку виключно членам Національної спілки письменників України за значні досягнення в царині української літератури.^[3]

 

ТИХОНЯ

Толя недовго гостював на бабусиних хлібах. Десь на другий чи третій день по приїзді в село його бачили на колгоспнім дворі. Це був тендітний, бліденький підліток, мало схожий на сільських хлопчаків, огрубілих, засмаглих, немов налаштованих до роботи, їх охоче відправляли в поле, кого до жаток, кого до снопів, навіть найменшого з них, пустуна Петрика, взяли у водовози, а Толя неприкаяно походжав батіжком, заздрив їм та все натякав заклопотаним бригадирам, що і він робітник. Ті дивились на нього трохи здивовано, з неприхованим недовір'ям і питали:

–                     Що ж ти вмієш робити?

А сліпий Прокіп, який носив на оці чорного ремінчика, так той навіть гримнув на Толю:

–                     Іди, хлопче, не вештайся під ногами!..

Лише старий Маковей, що в поті лиця ладнав на тік молотильну бригаду, зміряв Толю проникливо, спитав, чи надовго в гості, й порадував добрим словом:

–                     На линку піти хочеш?

–                     Хочу! – випалив Толя, не знаючи, що таке "линка".

Зайшов з Маковеєм до стайні й, сполохнувши горобчиків, що назліталися туди на сніданок, побачив низеньку, принишклу каштанку.

–                     Знайомся,– сказав Маковей. – Це Тихоня. Конячина так собі, та в линку ліпшої не дадуть.

"Чому ж "так собі"? – дивувався Толя, несміливо підступаючи до Тихоні. – Конячка як конячка, і все в неї на місці: ноги, грива, хвіст..."

Помилувався нею, а коли Маковей вийшов і Толя лишився сам, то взявся оглядати її пильніше. Гострі прозорі вуха в розбухлих прожилках, як осінні листки, біла лисинка на розумнім чолі, добрі вологі очі...

"Ні, досить пристойна конячка", – вирішив Толя, догідливо розправляючи їй таку ж, як і хвіст, пишну смоляну гриву, в якій посіялись реп'яхи.

Вибирав їх якнайобережніше, аби не завдати Тихоні болю.

Тихоня обнюхала свого нового господаря, недовірливо щулила вуха й косила вогняними очима, бо, окрім гострого скребка і дошкульного батога, іншої ласки не бачила.

Вибравши реп'яхи, Толя взяв кобилу за недоуздок, і вона покірно пішла за ним.

Як проходили повз криницю, Тихоня знову нащулила вуха, судорожно здригнула всім тілом, але Толя не зважив на те: звідки знати йому Тихонині примхи?

На радощах він чимчикував перед нею й вслухався, як байдужно лопотіла копитами: лоп-лоп, лоп-лоп...

"Застоялась",– міркував Толя і з усіх сил тягнув за повід.

Толя не знав, що конюхи майже не годують і не поять її, що всі ці дні, як перестали пускати на пашу, вона одиноко блукала по стайні, шукала в переїдках вівсяні зерна й невдоволено форкала в порожньому жолобі, ніби нарікала на те, що їй не дають смачного оброку. Але ніколи не чули, щоб Тихоня іржала або била копитами землю, як інші коні. Хай як зобидять її, а вона мовчить. Тільки й того, що пофоркає в жолобі, озирнеться туди-сюди й смиренно йде до свого невтішного стійла в куточку стайні. Одне слово – Тихоня...

Інші коні трублять овес, а Тихоня мусить живитися голою січкою. Пахучого сіна теж не дають... Це їй кара за те, що вона норовлива, що не вміє ходити ні в плузі, ні в возі, ні підручною, ні в борозні. Довго морочилися з нею, та зрештою махнули рукою: Тихоня Тихонею... Всього цього Толя не знав, стаючи з нею до линки.

–                     Ти багато заробиш цією неробою! – підсміювалися з нього дівчата.

Толя з надією позирав на Тихоню:

–                     Зароблю! Правда, Тихоню?

Але Тихоня була байдужа до Толиних підбадьорювань. Безтямно дивилась у степ і тяжко сопіла ніздрями...

Та ось перший сніп у молотарку, за ним ще кілька снопів, і дівчата гукнули:

–                     Линка!

Толя смикнув Тихоню за повід, а вона ані з місця. Легенько стьобнув батіжком – стоїть, горда і непокірна, як камінна статуя. А дівчата гукають:

–                     Линка!!!

Що робити? Як уплинути на Тихоню?..

–                     Давай же, давай, чудненька! – відчайдушне благав Толя, згоряючи з сорому: – Тягни, Тихонечко!..

Смикав її за повід, благав, обіцяв золоті гори, але Тихоня була невмолима. І далі незрушно стояла, ніби прикута вухналями до землі.

Тим часом залягла полова, і вже не дівчата, а сам старий Маковей вигукнув спересердя:

–                     Линка!!!

Та й це не подіяло на Тихоню. Толя з жахом чекав, що Маковей зараз підійде до нього і скаже: "Не годен ти до такої роботи!" У скронях застукали молоточки, в очах зарябіло, і він нічого не бачив, окрім Тихоні, прирослої до землі, та грізної постаті Маковея на столі молотарки. В одній руці старий тримав перевесло, яке не встиг укинути в барабан, другою посмикував бороду, жовту та довгу, як житній сніп. А дівчата розпікали його:

–                     Ну й линку добрав Маковей!

–                     Хіба можна такого хлопчину до линки?

–                     Тихоня духу його не боїться!

–                     До неї треба сліпого Прокопа! Той би гаркнув, то пішла б як ошпарена!..

–                     Годі вам, годі! – буркнув на те Маковей. – Тлумачив же голові, що Тихоня до линки негожа. Так ні, нав'язали!..– Гукнув Толі: – Гони її, анахтему, під три чорти!

Толя почав було випрягати Тихоню, але в цей час на пожежній бочці неквапливо під'їздив до току Петрик-водовоз. Вода хлюпотіла, розливалася через верх кількома живими цівками, що іскрилися на сонці, збігала по бочці, лишаючи на стерні нерівний вологий слід. Зачувши воду, Тихоня рвучко підвела голову, витягла шию, і, може, вперше в житті заіржала – розпачливо, дико, на все поле. Її мучила спрага...

–                     Ей, хазяї, напоїть Тихоню! – вигукнув Петрик, зло прицвьохнувши батіжком.

...Не били і не лаяли, як звичайно, Толя уже й перестав благати її – вона сама потягла линку, але зовсім не туди, де мав кластися стіг. Горблячись від натуги. Тихоня стрімголов пішла до води...

–                     Так ось чому вона зноровіла! – сказав Маковей, кинувши в барабан розкручене перевесло. – Це так доглядали її...

Молотарка примовкла, і весь люд, що був на току, заніміло дивився ту зворушливу сцену: Тихоня припала до бочки сухими губами, жадібно ловила живі цівки й не могла зловити... Поки підоспіли з відром, Толя відбив чопа й поїв її просто з рук. Вона пила з пінявого струменя, спочивала і ще пила. Її очі жевріли радістю...

Знову розрісся над током пил-димок, наче хто роздмухав його зсередини. Вужем забігала линка. Толя радів за Тихоню, радів за те, що знайшов спосіб приборкати її норовливість. Сам їв – її годував, сам пив – її напував. Ласкаво припрошував:

–                     Їж, Тихоню, пий, Тихоню!

За ту ласку вона платила добром, стала покірною і слухняною.

–                     Як працюється? – частенько запитував Маковей.

Толя гордо позирав на Тихоню.

–                     Ми з Тихонею!..

–                     Давай, давай! – підбадьорював Маковей. – Заробиш хліба, грошей – бабуся кріпко подякує. А схочеш – у город все забереш.

–                     Ні, ні, все бабусі. Вони старенькі, то це їм мої трудодні.

Щообіду бабуся приносила вареники з вишнями й інші жнив'яні ласощі – як-не-як, а все-таки гість її онук Толя! Не проминала спитати:

–                     А як, сину, Тихоня? Переноровіла зовсім чи, мо', прикидається? – Й вела по-старечому: – Гляди, сину, щоби та болячка назад не вернулася...

Бабусині слова непокоїли хлопця, й непокоїли недарма. В одну обідню перерву, чи то з радощів після вівса, чи з якихось інших своїх міркувань, Тихоня раптом заграла пишним хвостом, гребонула копитами землю і пішла по полю навскач.

Хто не бачив комети на небі, то міг побачити її на землі: хвіст і грива розвівались на вітрі, а ноги мовби не торкалися стерні. Спершу милувалися нею, та коли Тихоня вибігла на баштан, з якого сочилися пахощі, люди збентежено загули:

–                     Кавуни, кавуни, кавуни!..

Добру копу кавунів зіпсувала Тихоня своїми копитами, гострими, як мечі. Толю оштрафували за це на п'ять трудоднів. Старий Маковей винуватив Тихоню, мав просити правління зняти цей штраф, але Толя довів, що Тихоня не винна, а винен він, Толя, винен тим, що забув прив'язати її. Маковей замислився, копаючись шкарубкими пальцями в солом'яній бороді, волів щось сердечне сказати хлопцеві, та дівчата такі невгамовні – все: "Линка!" та "Линка!" – і поговорити не дають... Тихоня бігала по доріжці, вибитій сталевою линкою, а Толя мусив устигати за нею, щоб у слушну мить осмикнути її.

В міру того, як росла скирта. Тихоні ставало все важче й важче, але вона не здавала. І хоч як славно ходила Тихоня, та за кожним окликом: "Линка!" – у Толі тьохкало в серці. Не зовсім вірив їй...

А вона йому вірила. Сліпо, по-своєму, але безроздільно вірила своєму новому господареві...

Та ось закінчувалися канікули, надходила пора повертати до міста. Толя не міг про це розповісти німій Тихоні, але був з нею ще ласкавіший, ніж звичайно. Жодного разу не торкнув її батіжком, на стоянках розчісував їй смоляну гриву, в яку набилося остюків.

Останнього дня Толя, привівши після роботи Тихоню до стайні, мовив:

–                   Я вже їду, Тихоню!..

По дорозі на станцію, уже не з батіжком, а з дорожнім кошиком у руці, Толя ще раз забіг до стайні, попросив, щоб Тихоні подали добрий обрік, і сказав на прощання:

–                   Бувай, Тихоню! Наступного року знову побачимось... Але вона нічим не виказала свого здивування, її над усе вабив овес. За таку неувагу хлопці посміялися над Толею, а найбільше Петрик-водовоз.

–                   Ти їй листа напиши,– сказав він. – Мовляв, дорога Тихоню, живу так і так, ходжу в школу, протираю на парті піфагорові штани та гризу квадратні й кубічні корені з алгебри...

Отак вони гомоніли, жартували всю дорогу й мало не спізнилися до поїзда.

Толя вскочив у вагон на ходу, кинувся до вікна прощатися з хлопцями й не повірив очам своїм – на пероні, поблизу веселого гурту проводжаючих, самотньо стояла Тихоня. В її вогнистих очах миготіли вікна вагонів. Хтось гукав:

–                   Толю! Толю!

А басок чергового по станції доводив до відома присутніх, що коням на перон ходити заборонено.

А ще по хвилі, крізь холодний стукіт коліс, Толі почулося кінське іржання, коротке, проникливе... Хлопець не знав, як відповісти Тихоні, в розпачі відійшов од вікна і, ні сіло ні впало, почав частувати пасажирів бабусиними гостинцями, якими був наповнений його дорожній кошичок.

–                   Що за добряк? – дивувалися пасажири, вминаючи Толині яблука.

А там, десь за вікнами, басок чергового все ще крикливо доводив, що коням на перон ходити заборонено...

 

ПОЕТ-ПІСНЯР ВАДИМ КРИЩЕНКО

Народився Вадим Дмитрович Крищенко 1 квітня 1935 року в Житомирі в сім’ї студентів Житомирського педінституту. Дитячі роки минули у дідуся в селі Глибочок Баранівського району. Це вони з добрим баченням світу і безмежною любов’ю до землі благодатно вплинули на формування поетичного світогляду майбутнього поета.

Запам’ятались хлопчині важкі роки фашистської окупації, а коли батько повернувся з фронту, Вадим з батьками оселився в Житомирі. Десятирічку закінчував в школі № 23, тепер

Житомирська міська гуманітарна гімназія. 

      Коли     йому     виповнилося     14     років

(навчався у сьомому класі), померла його

мати. Її світлий образ і тема малої батьківщини проходять крізь всю творчість поета.

Заслужений діяч мистецтв України (1995), Народний артист України (2007), заслужений працівник культури (1985), член Національної Спілки письменників України (1972), лауреат літературно-мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького, імені Андрія Малишка та імені Дмитра Луценка. Кавалер орденів Ярослава Мудрого V ступеня, повний кавалер ордена «За заслуги», ордена Трудового Червоного Прапора, найвищої київської відзнаки «Знак Пошани», найвищих нагород Української православної церкви – ордена Андрія Первозванного та ордена Святого Володимира, найвищої відзнаки громадських організацій – «Лицар Вітчизни» та багатьох інших.

 

Цікаві факти:

Дитинство поета минуло на берегах річки Хомори у бабусі з дідусем у селі Глибочок Баранівського району.

Писати вірші почав ще в школі. Великий вплив на його становлення як поета-пісняра справив Андрій Малишко.

Вчився на факультеті журналістики Київського університету, відвідував літературну студію, якою керував Юрій Мушкетик, а старостою був Василь Симоненко.

Щира багаторічна дружба пов’язує поета з колишнім деканом філологічного факультету Житомирського педінституту Станіславом Пультером.

Після закінчення університету працював журналістом. Софія Ротару,

Василь Зінкевич, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Квартет “Гетьман”, Оксана

Білозір, Іван Попович, Павло Дворський, Павло Зібров, Віталій і Світлана Білоножки, та багато інших українських співців охоче включають до свого репертуару пісні Вадима Крищенка, стаючи разом із композиторами його співавторами. Неперевершеними виконавцями пісень поета були Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і Раїса Кириченко. 

Автор більше 50 поетичних збірок, понад 1000 пісень. ^[18]

 

Поезії

 

***

Пекельні цифри та слова у серце б'ють неначе молот, немов прокляття ожива, Рік тридцять третій – голод,

Голод у люті сталінській страшній,

Тінь смерті шастала по стінах, Сім мільйонів – Боже мій недолічилась Україна, Напевно, з витоків життя не знав мій край, хоч як боліло, Щоб мати – та своє дитя 

(промовить навіть страшно) – з'їла.

А батько потопив синів, щоб на очах не помирали, Той жах в сльозині посинів, зітер памфарні ідеали Великий голод – вічний гріх з лихої прихоті-сваволі, Той рік на нашу долю ліг, мов згусток кров'янистий болю. В історії ж пером швидким писались гімни і хорали, А ці пекучі сторінки  підступно так повикидали. В руках, що виростили хліб,  не залишили ні зернини. Ні рід наш в горі не осліп –  ти все згадаєш Україно! Згадай усе ти, щоб воздать  близьким і дальнім людоморам, Хоч радість легше пам'ятать,  та треба пам'ятать і горе.

 

 

 

***

Прийдіть, апостоли добра, І сядьте у державні крісла. Ганьба нова й ганьба стара На наші долі перевисла.

Усе не ті, усе чужі

Щосили пнуться у пророки -

Такі слизькі, як ті вужі, Такі брехливі, як сороки. Що їм держава та народ? - Не зрозуміли ласку Божу. Ніяк набить не можуть рот, Ніяк накрастися не можуть. Коли закінчиться ця гра?

І хто цю чорну гру зупинить? ...Прийдіть, апостоли добра,

Пришли їх, Боже, на Вкраїну.

 

Стоїть пора ота Так пряно пахне жовте листя, Ліс поглядає крадькома.

Стоїть пора ота сітлиста,

Коли не осінь, й не зима,

Хоч нитка бабиного літа

Уже не блисне віддаля, - Але земля іще зігріта, Не відхолола ще земля. Біля вікна в задумі стану, Природи пізнаючи суть...

Над річкою густі тумани З долоні ранку воду п’ють. На оранці щось дзьобом пише Смішне галчатко молоде... Стоїть навкруг блаженна тиша, Яку душа так довго жде.

 

Вірші, що стали піснями

***

А вже осінь прийшла у мій сад,

Забагрянила пишний наряд, Затуманила вись голубу       І ронила у серці журбу.      

 

А вже осінь прийшла у мій сад,  

Я ж не кликав її – «Йди назад,   Не обтрушуй зелені гаї      

І не стукай у вікна мої».     

 

А вже осінь прийшла у мій сад,

Цвіт кохання замів листопад,

Хоч багато барвистих одеж,     А того, що було не вернеш.    

 

А вже осінь прийшла у мій сад,  

І так швидко, і так невпопад,    Все притихло змінилось скрізь,  

Я ще літом п'янким не зігрівсь.  

 

Не прошу я дарунків твоїх, Не шукаю осінніх утіх.

А вже осінь прийшла у мій сад.   «Я ж не кликав тебе, йди назад!» 

 

А вже осінь прийшла у мій сад.

«Я ж не кликав тебе, йди назад!

Не обтрушуй зелені гаї

І не стукай у вікна мої!»

 

А вже осінь прийшла у мій сад,

І так швидко, і так невпопад, Все притихло змінилось скрізь,  

Я ще літом п'янким не зігрівсь...  ***

Трава прим'ята тулиться до ніг,

Веде у сад, що зеленіє здалеку І пахне там найбільше за усіх Антонівка, мого дитинства яблуко.

Знов кадри літ прокручую назад, Дитячий світ, немов в рожеві коники,

Рукою мами наш старенький сад Кладе мені за пазуху антонівку.

 

Приспів:

Пахуче яблуко, пахуче яблуко, Пори осінньої терпкі вуста.  Зелене яблуко котилось здалеку І прикотилось в мої літа.

 

По райдузі уже дорослих снів

Іду в минуле, загубивши стежечку, Далека згадка не знаходить слів, Лиш пахне, мов антонівка улежана.

Літа, літа, як яблука в ковші

На хмарах пропливли за дальні обрії,

Але відлунить поклик у душі, Щоб ми лишились, як в дитинстві добрими. Приспів. (4)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

Де б я не був, де б не слались дороги,

Гріє мене рідний голос матусі,

Наче в дитинство своє босоноге, В батьківську хату я знов повернуся. Мальви рожеві там квітнуть повсюди,

Груші розкидала дичка горбата, Я пам'ятаю усе, не забуду

Те, що дали мені батько і мати!

 

Приспів:

Батьківська хата, батьківська хата -

Вікна маленькі та сонця багато.

Сонце світило хлопчині в обличчя, Батьківська хата, ти знов мене кличеш!

Батьківська хата, батьківська хата -

Тут моя доля зростала завзята! Піснею цею, де райдужні звуки,

Низько вклонюсь за добро і науку!

 

Юність минає, любов не минеться,

Голос далекий запитує: "Хто це?" Знову відчув біля спраглого серця

Батьківська хата відкрила віконце.

Гляну в минуле в тумані мовчання: Знову побачу і маму, і тата...

Тішмося, друзі, що нас десь чекає Світла, як правдонька, батьківська хата!

 

Приспів.

 

 

 

 

 

 

 

 

***

На мої слова, на моє мовчання Впала, як жива зоряниця рання.

Ти скажи, промов ніжними устами,   Може це любов ходить поміж нами?

 

Молода печаль, котики вербові У твоїх очах, у моєму слові. Ходить і мовчить, що робити з нею?

Лиш з пітьми кричить срібною зорею.

 

А печаль оця, ти ще доторкнися,

Защемлять серця, запашіють лиця

Ти скажи, промов ніжними устами,   Може це любов ходить поміж нами?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МОВА ДУШІ: ПЕТРО КУХАРЧУК

Петро́ Миха́йлович Кухарчу́к 

(псевдонім Ладо Орій) народився 

2 липня 1962 р. в селі Студениця Коростишівського району.

Закінчив Студеницьку середню школу

(1979), Житомирський державний педагогічний інститут ім. І. Франка, Національну академію державного управління при Президентові України.

У 2009 році став кандидатом наук з державного управління.

Нині працює на посаді професора кафедри суспільно-гуманітарних дисциплін 

Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.

 

Цікаві факти:

ü  Залюблений у квіти, особливо – у кімнатні фіалки

ü  Автор понад 50 наукових праць. ^[19]

 

СХОВАВШИСЬ ВІД ДОЩУ 

(уривок)

Сховавшись від дощу, стою в парку під стріхою маленької альтанки. З мого волосся донизу капають холодні краплі, стікають обличчям... Попри негоду, божевільно усміхаюсь. Треба ж, не дав добігти до метро!

Прислухаюся до осінньої мелодії дощу. Від важких крапель з напівоголеного клена зірвався лист і з жалем хлюпнувся у воду.

«Хлюп!» — донісся звук, а потім знову: «хлюп, хлюп...» Під монотонне лопотіння сльоти зашелестіло пожовкле листя, і здалося, ніби вітер розплітає деревам коси.

З його поривом краплини дрібушать то в одному місці, то в іншому. Дивне відчуття, нібито Перун викручує сірі важкі хмарини від пороху далеких доріг. Я підняла голову, наче гуска на дощ, і побачила на крислатій сосні мокрих горлиць. Бідолашні зіщулились від холоду і щоразу ховають дзьобики під теплі крила.

Збагнула: нікуди спішити... Як і цим птахам? Безпросвітний день заплутався у струнах холодного листопадового дощу.

— Він надовго? — запитала в неба, яке без упину поливало землю.

Сірий шарф із відтінком похмурої погоди прилип до плечей і додавав ще більшої буденності тому, що відбувалося навкруг.

По той бік річки, у протилежній стороні від міста, на мене зачекалась моя маленька кімната, вазони, книги і тепле ліжко... Від згадки про тепло щільніше загорнулась у павутинки бабиного літа, та вони ніяк вже не гріли, бо були тільки спогадом. Залишилося віддатися на поталу передзимовим непроханим обіймам. Я стояла, як оголена липа перед груднем, чекаючи весни і сонця.

Знаю, час пливе без керма і вітрил. «Якщо я частина твоєї долі, то колинебудь ти повернешся до мене...» (П. Коельо).

Он там, бачиш, на найвищій гілці гойдається одинокий лист? Вітрові несила зірвати з дерев усе золото.

Я твоя маленька золота осінь. І це тобі в дарунок — мелодія дощу, присмак духмяного чаю і загорнуті в маленький вузлик щирі почуття.

Чуєш, як співає дощ? Це для тебе пісня-спомин про осінній парк, де ми були разом.

Осінь не може крокувати без любові... 

 

ТУМАН

Легкий туман із ставу вийшов і впав на мої плечі, і не признається осені, хіба що ніжній гілці, яка не хоче, яка іще подумки цвіте весною, міцно голубить свої листя кволі.

Любувавсь туман мною, засіваючи невимовний у серці сум неначе ж і без причини. Дощило на дні мої і ночі небо, неначе в осінь виплакатись йому мало, чому ж так холодно нам стало?

Мені ж приємно з його очами, неначе над полями, неначе над лісами, в цю мить моя душа летить, не піснею – болем, який я відпускаю! 

Хто стрінеться із ним, коли він свою осінню душу погубить? 

Над болем осіннє сонце світить, і я знаю, що по старому не буду жити! Й моє гаряче серце нібито без причини сміється!

Стає серці дивно так – ні гніватись, ні журитися, не хоче. І воно прагне разом з осінню перегорнути календар подій, щоби їхні сухі колючки душу не скололи, як стерня босі ноги.

І сонячні промінчики освятять нам усмішку бабиного літа, яке прошкуючи із сіяючою душею обійме серцем нас. І болю вже нема! Нема!

Тепер і дні коротшають уже, і я ніяк до них не звикну, чомусь і небо дощами не заплаче, лише мені приємно так, свій біль в собі не ховаю а відпускаю на волю. Тепер радію ранку, який дощить і, крапелиночками вистукує по підвіконню: Ніколи не пізно –  ніколи не рано Почати спочатку,  розбившись ущент, Зцілитися росами,  білим туманом, І сонце вдихнути…

І дихати ще…

А моя душа наповнюється вірою, радістю від усвідомлення. Болю немає! Тепер він в долонях віри, і я навчаюся не боятися йому дивитися в очі щоночі. Тепер мої сни усі кольорові. Всяко буває, що тут казати, важко самому собі по правді жити, але від правди на серці тепло, так дивно, ні гніву, ні страху! Навчаюся слухати справжність: І силу джерельну  відчути губами, І слово напутнє  прикласти до ран.

В душі моїй в цю мить, все пломеніє, рішуче із образ знімаю солону, пекучу і прогірклу сорочку, й хутчій на волю відпускаю все наболіле, не все на світі весь час носити оберемками за собою!

Питаю у туману, – невже у цьому світі все витвір нашої уяви? А він мені:

Ніколи не рано  прокинутись рано І першим торкнутися  сонячних струн, Впустити у кров  світанкову заграву, І глянути в очі  небесних лагун. Усьому свій час  для любові і зради.

Від почутого, стають далекими і чужими образи, а мій новонароджений дивосвіт, упевнено крокує по моїх літах, дитячими усмішками стрічає в снах, відлунням пестить душу мріями білими, де я зустрічатиму дзюрчання струмочків на проталинах порепаної долі.

Вкотре туман всі задуми осені поламав, хоч скоро впаде перший сніг, а він уже не чекаючи розпочав в людині боже і її далекі обрії долі відбілювати. 

Тепер білий по білому білитиме білі дні білих споминів про білі сни життя, на землю знову впаде темна ніч, без гніву, без печалі, з білими думками по білих снах вишитих мріями білими по білому білими птахами віри й надій.

Повірте! Тумани розійдуться, як роса на сонці, а ми чутимемо: Ніколи не пізно  спочатку почати. Ніколи не рано  сягнути вершин. ^[27]

 

З        ЛЮБОВ’Ю         ДО    МАЙБУТНЬОГО        Й       МИНУЛОГО:    ІРИНА КРИМСЬКА-ЛУЗАНЧУК

Ірина Кримська-Лузанчук Від автора про себе:

Народилася давно, в 1964 році навесні, тому мені так личить життя і любов. У минулому – журналіст неймовірної кількості друкованих і електронних ЗМІ, назви яких вам нічого не скажуть. Тепер – журналіст на українському радіо «Культура». Маю довге минуле і пам'ять про нього. І маю велике майбутнє і любов до нього. Мешкаю у м.Малині Житомирської області.

Започаткувала Всеукраїнський літературно-мистецький конкурсфестиваль «До Василя», присвячений пам’яті письменника-народознавця

Василя Скуратівського. ^[16]

 

 

 

Яблуневий май Згіркли пелюстки. Вельон знімати час перехідний - в жони, в хустки. Будеш віднині супружниця й мати. Яблунько, стерпиться... Плакати кинь.

Скоро бубнявіти буде на гілці кожній з десяток малят-яблучОк.

Біло і весело, й сонячно - дівці.

Терпко й тривожно ждеш діточок.

Вони вбиратимуть сік твій і долю.

Ось, поки разом, вколихуй біду.

І не утримаєш - сиплються долу.

І не похватиш - похапцем йдуть.

Ти зацвітеш ще не раз пишноглаво. Тільки вже пишність та - сивина. Гіркнуть пелюстки. Час такий - травень. Май. А ти Маю вірна жона.

 

 

***

Мої коти! Моя котяча тема!

Люблю вас, дабл! 

Дабл "мур!" і "няв!".

Люблю до кігтів в моїй шкірі щему!

Без вас не можу вижити і дня!

Мої ласкаві хутряні істоти!

Пізнала з вами і любов, і бліх... Всі ваші підступи, крадіжки і підлоти!

Сьорбнула і звірячих бід і лих.

Ми вже практично однієї крові. Бо спільний двір, помешкання, ліжка.

Ви філософськи лежите на дровах, на капцях, на фотелі, подушках. Ви є ознака мого миру в домі, мої сотрапезники, друзі і брати! У світі нас двоногих – у дурдомі мене рятують два моїх коти!

Різдво

Сніг тане. В білім — карієс, парша. Але далеке поле снить в тумані і береже для істини й вірша білісінькі обруси в Божій манні. Тим полем йде Різдво і Хтось такий, хто залікує всі думки і рани.

На чорнім — білі букви і зірки гаптують Боже слово довгождане.

Хай сніг чорніє, меркне до ґрунтів. Неурочиста хляпа і відлига?

То не про мене грудень, вірус, гнів. Про мене Божа радість, перша Книга.

Ховаю талу зиму у строфу.

Йде справжня, що ошатна і казкова. Перетравили перший снігфастфуд, перелистали сліпо Книгу знову?.. Все, як завжди. Комусь Різдво — глінтвейн, блискуча мішура, вогні, салюти… Моє Різдво ген високо сливе: погляньте, он! Ви ж віруючі люди… ***

Найменші трави, найстаріші пні аж захлинались у осінній зливі. Це вересень приніс щасливі дні й зігнав до міста хмари полохливі. У радості втамованих стебел, насичених коріння і галуззя, щасливих і напитих щедро зел у місті, лісі, у саду і лузі людина розкошує! Дощодар! А вчора все здавалося — пустеля. Мій Боже, плинь до нас на троні хмар, налий на діл живої акварелі. Бо перша твоя барва — дощ сліпий, прозорий, без палітри.

Простоводдя.

Але він рятувальний — пий. Пий.

Пий!

Один в дощу підступний ворог, злодій — сама людина. Боже милий, збав!

Спаси і сохрани. Залиш з водою.

Не позбавляй людину спектру барв. Щоб квітка й ліс були, а отже — доля.

 

ЩЕДРИМ    УЖИНКОМ    ВІРШІВ    –    РІДНОМУ    ПОЛІССЮ: МИХАЙЛО ПАСІЧНИК    Пасічник Михайло Павлович  народився 4 квітня 1953 року  в с. Половецьке Бердичівського району Житомирської області.    Закінчив Житомирський педагогічний інститут. Вчителював, був на журналістській роботі,  шість років (1979—1985) був головою Житомирського обласного літературного об'єднання, з 2007 по 2017 рік — головою Житомирської обласної організації НСПУ.    Лауреат обласних премій імені М. Шпака, імені Бориса Тена, імені Михайла Клименка, Всеукраїнських імені Олександра Олеся, імені Василя Юхимовича, імені Івана Огієнка,  Міжнародної імені Івана Кошелівця, імені Лесі Українки Житомирського відділення Фонду культури України, а також імені Валер'яна Поліщука. Дипломант Всеукраїнської премії імені Степана Руданського (2015 р.), лауреат Всеукраїнської премії імені Степана Руданського (за 2019 рік). Цікаві факти: üПочесний громадянин Бердичівського району (2012 р.) üНагороджений найвищою відзнакою Житомирської області «Честь і слава Житомирщини» (2013 р.).  üЗаслужений діяч мистецтв України (2016 р.). [26]

 

Хлопчик між голубами Оченята вже пили блакить, Груденята небо вже вдихали... Хлопчик біг з руками урозкид Поміж голубів, котрі злітали.

Крихтами спиняв цю зграю хтось,

Та вона здіймала вітер волі, І мені здалося, що ось-ось

Хлопчик теж злетить, неначе голуб!

 

Коли дощу - забагато...

Дощ майже цілий місяць

Не йшов - а шаленів, 

І стали вже грибниці Гробницями грибів...

 

Фруктовий рай

Погодні умови міняються - То спека, то дощ, то вітри... А яблука знай наливаються, А вишні вогніють згори!

 

Й малина аж мліє - ой лишечко, Який в неї колір ясний! Шовковиці схожі на шишечки Вільхові, лиш м'якші вони.

 

Мурахи в рай фруктів занадились,

Снуються у різні боки,

А все, що з гілляччя нападало, Збирають вночі їжачки.

 

Села стають хуторами...

Двічі в рік гуркочуть трактори - Щоб посіять і зібрати збіжжя... У безлюдні дачні хутори

Села перетворюються спішно.

 

Землі ці сьогоднішні чиї?

Знову, знов калитчині? Як жити?! Бо криваві батьківські паї

Продані давно й давно пропиті.

 

Де трудящий корінний народ?

Хто навспак крутнув у долі оську?! Всі ми вже, скривившись, сунем в рот

Часники китайські й редьку польську.

 

Де заможні (в дітворі...) двори? Де корівки, де родинне щастя? Села наші - літні табори,

Хутори міських ентузіастів...

 

Зима - за розкладом...

Уночі все вибілив мороз. В календарних нормах все... Не страшно.

Ліс стоїть, як велетенський лось - Віти голі... На калюжках бляшки.

 

Хмара хмару хилить, підніма, Ну хіба ж ви снігу не чекали? - Люди, в нас за розкладом зима! А ви що - не знали?!

 

Хочеться роззутись... Оранжеві грайливі світлотіні Й гарячі, і сліпучі для очей... Коти у листі ловлять шарудіння, А не мишей.

 

І хочеться роззутись, босим стати,

У серці виколисуючи жаль, У теплу і барвисту біля хати Горизонталь!

Ода осикам і березам

Ніж перо-чинний у руці,

У тон дитячій скоромовці Стоять ясні сонцеголовці Там, де осики в осоці...

 

Мох плавно переходить в ряст

Там, де крильми стрекочуть бабки, Понаростали чорні бабки

Попід березами в контраст... 

 

Деревам цим хвалу воздам:

- Високого вам неба й віку!

 

...В лісах берези і осики

З грибами наймиліші нам!

 

А сонце запрошує... Черешням чорно, а тим більше - тернові,

Останні зорі визирають з плес, Ліс аж по сонце ще стоїть у темряві,

Просвітлення чекаючи з небес.

 

Верзеться в голові край поля бозна що,

Душа тремтить передчуттями див, Заходить в ліс у час цей трохи боязко,

Та сонце підбадьорює - іди!

 

Соловей не лізе в очі людям...

Кришталевим голосом нам любий,

Не розкритий в пісні до кінця, - Соловей не лізе в очі людям,

Він крізь вуха входить у серця.

 

Соловей руйнує міфи наші Про акторство й нам любов несе. Грими, реквізити й макіяжі - Для артиста то іще не все...

 

 

Птах у ранковому вікні

Хоч журби достатньо - все одно Добре, що радіє серце світу. Білий птах у західне вікно

Вніс уранці трохи більше світла.

 

Росами усесвіт вигравав, День для людства бути гарним вчився, Птах летів, немов імітував Ангела, ширяючи по шибці.

 

Ожило, повищало вікно, (Я любив сидіти в ньому змалку),

 

...Чайка? Лебідь? Голуб? Все одно... Птах був білим і легким, мов хмарка...

 

Весняна акварель

Верба зеленим переплетена,

До вишні присмоктався хрущ, Бузок втішає фіолетовим

Злиттям у хрестик, в гроно, в кущ.

 

Жує в болоті жуйку жабка,

Черемха забиває дух, І жовто сплющеним кульбабкам Вже сниться перелітний пух...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А де ж у неба дно?

Якимсь інакшим став цей білий світ, Людей погодні пристрасті бентежать:

Природа теж хворіє на ковід? З небес червневих пре хронічний нежить.

 

Дощі, дощі - а де ж у неба дно? Лихі в негоди звички і замашки.

 

...Природа і людина - заодно.

І їй болить, коли усім нам важко...

 

Настроєве уранці Урочиста й світла ця пора.

Перший зайчик сонячний вже вибіг.  Гілка цвітом краплі розтира,

Що налипли на ранковій шибі.

 

Відчорніла в білім світі ніч.

Зорям в небесах від сонця гірко.

Зайчика ловити - марна річ. Краще гілці відчиню кватирку...^[22]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЩИРЕ СЛОВО З САМОГО СЕРЦЯ: МИХАЙЛО ПЛОСКОВІТОВ

Михайло Плосковітов народився в останній день 1978 року, 31 грудня, у селі Шереметів Червоноармійського

(Пулинського нині) району. Тато працював на Довбиському фарфоровому заводі, а мама – в колгоспі. 

У цій сім’ї виховали перше покоління педагогів, адже син та дві доньки працюють у закладах освіти. Михайло навчався спочатку у Павлівській школі, а потім у Стрибізькій.

Далі були спроби стати бухгалтером, служба в Збройних Силах та філологічний факультет Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

За плечима поета – 6 років роботи на посаді директора Павлівської школи та 4 роки досвіду вчителя української мови та літератури у Червоноармійській ЗОШ І-ІІІ ступенів.

 

Цікаві факти:

ü    Михайло Плосковітов вміє насолоджуватися самотністю, любить ходити босоніж та вважає, що поезія зараз не в моді.

ü    Довгий час майже сто примірників його збірки віршів «Зима твого літа» лежати на горищі. ^[33]

 

МИКОЛАЄВІ ДРОВА

Довгодзьобі бурульки від учорашнього морозу вкрилися сивим інеєм. У старій кварті, забутій біля лавки, випнулося дно: вода за ніч перетворилася на лід, і він, затиснутий зусібіч залізним обручем, подерся і вгору, й постукав униз. 

Утоптана понад собачою будкою та старим хлівцем тоненька, звивиста стежка блищала, мов полакована, від сонячних променів. Рипнули сині полущені двері з хати. Бабця Галя обережно ступила в чунях на подвір`я, тримаючись за одвірок. Слизько. Вернулася в хату за попелом. Сьогодні неділя, тож бабця дозволяла собі вставати з ліжка трохи пізніше. Дровами, нанесеними ще з вечора і складеними під лавою, розпалювала плиту, ставила на неї засмальцьовану каструльку й варила снідання. І собі, й котові, й собаці. Лише потім, коли в каструльці закипав голий суп з кількома тоненькими кружальцями моркви та пахучим лавровим листком, виходила надвір, щоб посипати курям проса та набрати води в червоне пластмасове відро.

Собака висунув з буди носа й весело закліпав очима, сподіваючись на сніданок, коли баба, потрушуючи перед собою попіл на стежку, пройшла до криниці, а потім – до хлівчика. Вона випустила кілька старих курок з півнем, сипнула їм жменю проса. Поволеньки посунулася за дерев’яний, щедро побілений ще восени хлівець по дрова. А звідти поверталася сердита. І роззиралася навсібіч, аби когось висварити. На очі потрапив пес.

–                        А ти, Коржику, знову цілу ніч спав і не чув злодія? – накинулася на собаку. Зачувши бабин голос, пес, що вистрибнув з буди, миттю шугнув назад. – Ач герой який! А як борщ, забілений сметанкою, їсти, то ти в буду не ховаєшся?

Собака винувато вистромив з темноти довгого коричневого писка, густо всіяного сивою шерстю.

–                        А бодай йому руки покорчило… – аж до самих дверей хати йшла і бідкалася бабця Галя.

Дрова почали зникати кілька днів тому. Якраз із початком перших, але дошкульних грудневих морозів, що через день-два змінювалися відлигою. Снігу було небагато. Баба спочатку й не помічала, що складені стоси меншають, бо і в думках такого не було. Аж потім, коли побачила на землі вільхове полінце, то згадала, що вчора, коли брала дрова на ранок, то на землю поліно не губила. Хіба що саме посунулося опісля? Придивилася уважніше. Кругом натоптано. Сліди після відлиги мороз запечатав, але вони їй і так здається всі однакові. Ні, каблуків не має. Чи є? А хай йому.

***

Наступного ранку все повторилося знову. Бабця Галя зрозуміла, що сама своїй біді не зарадить. Вже й сусідів усіх передумала і п’яничок… Але думай не думай на кого хоч, як не спійманий – то не злодій. Пішла виливати свою біду, до сестриного сина Віктора, який жив на сусідній вулиці й працював у фермера.

Віктор уважно вислухав стареньку, пометикував, як зарадити тітчиній біді. Спочатку думав засідку влаштувати, але хто знає скільки доведеться чатувати, тож вирішив спробувати схитрувати й провчити нахабу в інший спосіб.

На другий день Віктор прийшов до тітки. Вибрав з десяток круглих, не колотих вільхових та осикових полін і поніс до себе в майстерню. За годинку підготував «гостинчика», але перед тим, як нести його до бабці Галі, Віктор завітав до діда Степана, відомого й знаного на всю околицю муляра-пічника.

–      Діду Степане! Аго-оов! Діду-у! – перехилившись через широку, змайстровану з нових соснових дощок хвірточку гукав Віктор.

Дід Степан прочинив двері й швидко та голосно відповів:

–      Не кричи! Заходь у хату. Мороз нині, щоб на дворі стовбичити. 

Віктора два рази не просити. Він просунув руку зверху хвіртки, намацав шпінгалет-защіпку й зайшов на подвір`я. 

У дідовій хаті смачно пахло сушеним тютюном. Здається, запах тютюну був такий густий, що його можна було спробувати на язик. Бабця Марія, сільська знахарка, гайнула до сусідки, то ж дід займався улюбленим ділом: товк у дерев’яній ступці тютюнове листя. Цією справою він міг займатися тільки тоді, коли баби вдома не було, бо тютюновий пилок розлітався по хаті й лоскотав ніздрі, а Марусина терпіти його не могла. Віктор чхнув, два рази.

–      А на здоровля, – весело реготнув дід. – Тютюн у мене лагідний, але добрячий. 

Біла торбинка з довгими торочками стояла на столі й була майже наповнена під зав’язку. Дід закінчував свою нехитру роботу: на лавці лежало останнє стебло. Хоч і палив самокрутки він не так і часто, але магазинного тютюну зроду не любив. Бідкався, що той у горлі дере. А цей, з домашньої плантації, ні. А Марусина терпіти не могла ні магазинного, ні дідового, тому постійно сварилися. Тому щоб зайвий раз не дратувати бабу, Степан і не палив при ній, і не товк. Справно слухався.

–      Сідай, у ногах правди нема, – вказав дід на лаву й загупав у ступці дерев’яним макогончиком останню партію листя.

Віктор чекав, поки дід закінчить, бо той не любив, коли перебивали справу: ні іншою роботою, ні балачкою. Хоч яка б вона не була. Нарешті Семен вкинув останнього листка й глянув на гостя. 

–      Як там мати?- запитав. 

–      Божими молитвами. 

–      А ви ж як? – по-дитячому смішно закопиливши верхню губу продовжив дід. 

–      Ммм…Працюємо.

–      То кажи чого прийшов, бо до балачки бачу, ти не дуже,- зсипаючи перетовчене листя в мішечок, глипнув сірим оком старий.

–      У мене до вас проханнячко одне буде.

–      Кажи.

–      Діду Семене, а дайте мені знати, якщо хтось вас попросить на днях грубку чи піч змурувати. 

–      Для чого це тобі? – зиркнув здивовано дід з-під кошлатих довгих брів.

–      Хто це взимку грубки та печі мурує? Мороз же. Де глину взяти? 

Віктор совався на лавці, не знаючи казати чи ні.

–      Так, давай, не мороч мені голову. Кажи як є.

Прийшлося викласти усе як долоні. Довго дід сміявся з тої задумки, але пообіцяв повідомити. Заміни в селі йому не було, то ж просити будуть саме діда. Вітя заніс дрова бабі Галі й розказав, що та до чого. А заодно наносив у хату дров та води.

***

Довго й чекати не довелося. На день третій, по обіді, дружина Олена зве Віктора з майстерні.

–      Віть, до тебе дід Семен прийшов.

–      Пішли, - коротко кинув, не вітаючись, дід Семен.

–      Куди?

–      Грубку поможеш мені мурувати, – хитро усміхнувся дід. – Ох і задав же ти мені роботи. Заодно й побачиш справу своїх рук. А там…як знаєш. – Я миттю. 

Вже за хвилину чоловіки прямували дорогою. 

–      До кого йдемо? – поцікавився Віктор.

–      Та до Льоньки, до Квача. Вранці прибігла його жінка Оксана з плачем. Несла якісь нісенітниці. Грубка їхня мало не на середину хати виїхала. 

Льонько, як узрів, що дід прийшов не сам, а з помічником, то аж розгубився. В його дурну голову ще й тепер не прийшла відповідь на питання про вчорашні «бойові дєйствія», коли вони обоє з Оксаною попадали й поповзли під ліжко, бо в плиті почало рватися й тріщати, а цегла зачала гупала об підлогу… А потім провітрювали цілу ніч хату й грілися під купою свит. Грубка мала жалюгідний вигляд. Кілька чорних дірок збоку, дверцята перекошені, сажа й попіл ще не вляглися. 

–      Льонько, ну ти і сволота, – покрутив головою Віктор. – Ти ж у лісі працюєш і щоб так. Та ж баба скільки раз тобі картоплі давала, а ти. І посунув на чоловіка. Оксана зняла вереск, а Льонька втиснувся у стіну й тільки руки підняв. Як шкодливий пес… 

Бо йому ж і невтямки було зрозуміти що то за «гостинець», захований у дровах. Коли Віктор приніс бабині полінця додому, то в кожне з них затискував у слюсарні тиски й попросвердлював на зрізах отвори. Якраз під стріляні гільзи, яких у батька, колишнього мисливця, зосталося чималенька коробка. Карабін, зі збитим бойком, давно вже десь висів на горищі, бо Віктор не став мисливцем.

У гільзи чоловік насипав, як кажуть, на око трохи пороху. Десь по чайній ложці-дві. Добре утрамбував пижами від винних корків. У просвердлені шахти повпихав гільзи, а в місця свердлінь повитісував дерев'яні чопики за розміром і застукав у дірки. Зайве відрізав ножівкою. Ну що ж… Готово.

***

Захекана баба Галька з’явилася в хаті на другий день ще ледь сонце пробилося першим промінням, якраз на день Святого Миколая. Вскочила в хату й ледве відсапалась.

–                        Там теє… Як його… Чудасія у мене, – важко дихаючи, почала вже з порога. – Або я сама здуріла.

–                        Та що там у вас? – глянула Олена спочатку на бабу, а потім з усмішкою на Віктора.

–                        Відкілясь з`явилася повна повітка дров! – випалила бабця. – Як? І коли?! Сама не второпаю!

Віктор усміхнувся, знаючи, звідки вони взялися. 

–                        Так сьогодні ж свято, – усміхнено мовила Олена. – Певно, святий Миколай привіз. – Сідайте до столу, будемо снідати.

–                        Матінко рідна… ой, певно, що Миколай… – знітилася баба й сіла до столу.

 

 

 

Закрили школу…  Торік закрили школу. У селі.

 Аж два замки повісили на двері.  Порозбігались діти-школярі,  лишивши тишу й… букви на папері.  Тремтить у коридорі кроків звук.  У павутиння назви кабінетів  снує старанно молодий павук,  під погляди осудливі. З портретів.  Гуляє протяг вибитим вікном  (чи то чийсь гнів, чи то чиясь зловтіха),  а на стільці, за вчительським столом,  дитяча аплікація. З горіха.  На дошці дата. Тема на урок.  Твір-роздум: « Чи селу потрібна школа...» 

Чому ж так довго не дзвенить дзвінок? 

Він більше - не дзвенітиме. Ніколи. 

 

У свята

Коли вночі у дім, квартиру, хату

Прийде Різдво, ялинка і вогні – Згадай, хоч на хвилинку, про солдата,

Який в окопі мерзне на війні.

Який своє Різдво зустріне в полі

Під кулі свист і вітру коляду…

Хай спогад твій йому тамує болі,

Хай щира згадка піднімає дух,

Бо в цьогорічнім році щастя й туга Змішались в датах, цифрах, іменах…

Яке ж Різдво без батька, сина, друга…

Які ж свята, коли іде війна.

І в час, коли годинник цокне в тиші Й по вінця буде келих. Щастя… сміх…

Не говори тостів хвалебно-пишних, А помолись за мертвих і живих.

Павутинка…

А ще ж не літо бабине, не осінь,  твої пухкі вуста – комусь малинка,  веселка в полі стиглі трави росить,  й летить, летить срібляста павутинка.  Сам серпень порозв’язував шнурівки, 

В засмазі литки аж до самих... п’яток ,  а цяточками божої корівки –  зіниці усміхаються в маляток.  А ще ж не літо бабине. Не осінь. 

От-от поспіла ягода й травинка…  Не розумію, як в твоїм волоссі  заплуталась самотня павутинка.

 

Ховали Героя  Виносили сина – а яблуні гупали літом 

На землю прогріту, на лаву, де спокій приліг.  Ховали Героя – хилилися голови й віти, 

Прощально стогнав під ногами кленовий поріг. 

Гуділа машина. Ішли побратими та люди. 

Жінки голосили і плакав дідусь у літах, 

А щось, наче камінь, давило на горло, на груди…  Скрипіла машина й дорога далекосвята. 

На цвинтарі тиша, на купці стужавіла глина,  Салют…і віночки… і літери – мов золоті.

 І змучений батько, упавши на хворі коліна, 

Від горя заплакав уперше в своєму житті…[23]

МАЙСТЕР-РУБАЯТ ІВАН РЕДЧИЦЬ Іван Юхимович Редчиць народився 11 травня 1949 року в селі Редчиці Овруцького району Житомирської області. Закінчив Житомирське музичне училище ім. Віктора Косенка, Київський державний інститут культури та менеджерський факультет Київського інституту підвищення кваліфікації працівників культури.  Близько 30 років працював викладачем у Житомирському училищі культури. З жовтня 1999 року - на творчій роботі. Друкується з 1971 року.[15] Вірші Івана Редчиця друкувалися в багатьох обласних та республіканських газетах та журналах. Автор поетичних збірок: "Сонети чорного сонця", (1996 р.), "Серце невмирущої кобзи" (1997 р.), "Veritas inprofundo" (1998 р.), "У вогні любові" (1999 р.), "Олива радості" (1999 р.), "Древлянський князь" (поема, 2000 р.).  На вірші автора житомирськими композиторами написані пісні "Рідна земле моя", "Полісся моє", "Диво-зоря", "Дзвони Чорнобиля", "Вклонись, Україно", "Відлуння болю", "Затужила пісня", "Три вербички", "Гей, піду я гаєм" та ін. Член Національної Спілки письменників та Національної Спілки журналістів України.

 

Вінок сонетів

1

О, срібна чаша, доленько моя, Блажен, що можу зроду з неї пити. Буває, ти не встиг ще й пригубити, Як завмирає пісня солов’я.

А крила поламав і впав у квіти, Ніхто й не взнає, де тропа твоя. Але в нащадків пам’ять забуя, Коли ти встиг зорю їм засвітити.

А чи вона освітить їхню путь,

І чи збагнуть, куди вони ідуть, Покинувши домівки та родини?

Я часто сам ходжу до джерела,

Розкриливсь дух і міць моя зросла, – Невже колись не буде ні краплини? 2

Невже колись не буде ні краплини В криницях сих, що викопав мій дід? І залишив дзвінкий, джерельний слід,

Що небеса осяюють щоднини. Губами я виловлюю зорини, Що захищають від недуг і бід. Несу в душі сей срібний небозвід, Осяяний водою батьківщини.

Свічуся щирим усміхом щодня, Бо сонце й небо – це моя рідня, І слово, що на крилах лебединих. Люблю і пам’ятатиму повік, Свята водиця – найцілющий лік, –

Наснаживсь я в джерелах України. 3

Наснаживсь я в джерелах України,

Що живлять океани та моря,

Де Кобзарева сходила зоря, Там світ побачить морок і руїни. Осанна Князю миру – бунтаря Настигне він пресвітлої години. Не переломить той очеретини, Бо час його, мов свічка, догоря.

Збуваються ці сни мої пророчі.

Віват! – і сатана ховає очі.

Віват! – боїться гласу манія. Віват! Віват! – краплина точить камінь,

Вона сильніша навіть за цунамі, – І не блукатиму по світу я.

 

4

І не блукатиму по світу я, Бо маю хату й дідову криницю. Приходить сад, як друг, в мою світлицю,

Як ллється з неба срібна течія. Ловлю піввіку я свою жар-птицю І вірить серце, що вона моя. А не зловлю, то, може, це твоя, Бо маю я лебідку білолицю.

Снага стікає в душу з білих крил І кличе нас до себе небосхил, А кінь мій, бачу, погубив підкови.

Усе, що ти за вік надбав, покинь,

Тоді підкориться ця височінь, – В земнім саду – я гість не випадковий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5

В земнім саду – я гість не випадковий,

Люблю пасажі сонця в сто октав. І скільки б рясту я ще не стоптав, Нехай вирує ця ріка любові.

Мене ніхто не смикав за рукав, Я вірний в дружбі і надійний в слові. Купаю душу в океані мови, Нема цілющіших за неї трав.

Коли підняв я в юності вітрила, Відчув бентегу і могуть свою,

Здалось, мене фортуна полюбила.

І досі я, мов Крузо, в океані, І хоч маяк ледь блимає в тумані, –

Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю.

 

6

Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю І кидаю в ріку, щоб не зів’яли.

Ще не затихли зоряні цимбали, Немов юнак, збентежений стою. І всотую нічних небес хорали, Моя душа в невидимім раю. Дивуюсь часу, наче дерію, Та кожен має власні ідеали.

Блаженний той, у кого вірний друг Впряжеться сам у твій крилатий

плуг,

І без нагадки ревно заволочить.

Та бачив я у пазусі змію, Котра сичала, якщо йшлось про почесть, –

Із Божих рук я спрагло трунок п’ю, 7

Із Божих рук я спрагло трунок п’ю, Вночі і вдень смакую по краплині. Вимолюю свободу Україні, І шлях перепиняю палію.

Молися ж ти – і в церкві, і в родині, Не сплять щурі в московському гною.

Багато шершнів є в чужім рою, А наш чорнозем розривають свині.

Гряде мій Бог – і я не суплю брови, Бог – джерело життя й благословень, І скинув я гріхів тяжкі закови.

О, дзвони серця, храму і пісень! Благословенний, незабутній день, – І повен глек медово-калиновий.

 

8

І повен глек медово-калиновий, Мабуть, з таких колись пили князі.

Ту істину, що схована в сльозі, Обпік не раз в душі вогонь терновий.

Давно заснув той час на батозі, Але нуртує у серцях і крові. Коли ж то зашумує справжня повінь,

Бо досі ми по вуха у грязі.

І я про це вам не хотів казати,

Та дух і слово змовились, бігме. І нащо ж слово, як воно німе? І нащо ж рід, якщо він звик мовчати?

Та цей акорд спростує резюме. О, як же серцю хочеться співати! 9

О, як же серцю хочеться співати, Воно ж бо намовчалося за вік.

Як мокрий, то не займеться сірник, Як дім без даху – як в нім ґаздувати. Вклонився музі й слову звіддалік, Моя душа не буде сумувати. Обнявши їх, веду пісні до хати, Бо я без них не проживу повік. Як їх нема – душа, як сирота, З кутка в куток блукаю, мов сновида, Судилася мені оця планида.

І я несу її, немов хреста.

І нині я, мов хмелем оповитий,

Ще мить – і голос росами умитий.

 

10

Ще мить – і голос росами умитий, Дзвінкий, мов жайвір, в синіх небесах.

І я за ним ширяю, наче птах, Котрий без неба не буває ситий. Боявся зразу, та згубився страх, Красою лету й сонцем я налитий. Мій край піснями зроду родовитий І їхнім квітом я увесь пропах. І сам не знаю, чом я так співаю, Така душа, як дівка на порі.

Я кожне слово серцем обіймаю – У щасті, в горі, в радості, й журі.

Як опинивсь я тут, серед розмаю, Аж під крилом небесної зорі? ^[14]

 

 

 

ЛЮДИНА З ІМЕНЕМ ДНІПРА: БОРИС ТЕН

Бори́с Тен (справжнє ім'я і прізвище  Мико́ла Васи́льович Хомиче́вський), український поет і перекладач. Лауреат премії імені Максима Рильського за досягнення в галузі художнього перекладу (1979), заслужений діяч польської культури (1977). За переклади  Ю. Словацького,  А. Міцкевича, Є. Жулавського нагороджений Міністерством культури і мистецтва Польщі.

 Літературний псевдонім походить від стародавньої грецької назви річки Дніпро – Бористен.

Народився 9 грудня 1897 року в селі Дермань (Рівненщина) в родині священника та вчительки. Навчався у Дерманській          школі,         Клеванському

Борис Тен, 1982 рік.

Фото Миколи Ужвіна                              духовному училищі,     Волинській духовній семінарії, закінчив Волинський

інститут народної освіти (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка).

Друкувати поезії почав з 1923р. 

7 серпня 1929 року заарештований і засуджений на десять років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Покарання відбував на Далекому Сході (передовсім у Владивостоку). 

З початком війни 1941–1945 років був мобілізований до лав Червоної армії. На фронті потрапив в оточення, 

Із 1946 року Борис Тен жив у Житомирі, працював у місцевих закладах освіти та культури: в інституті іноземних мов, педагогічному інституті, музичному училищі, культосвітньому технікумі. Очолював обласне літературне об’єднання та об’єднання самодіяльних композиторів Житомирщини, упорядковував збірники творів місцевих авторів, створив і видав високо оцінений професіоналами «Посібник для керівника самодіяльного хору», створив чимало хорових пісень та писав музику для  хору «Льонок».

Із 1957 року Борис Тен – член Спілки письменників України. 

Перекладав твори Есхіла, Гете, Міцкевича, Шекспіра, Шіллера, Пушкіна та ін. 

Помер 12 березня 1983 року в Житомирі. ^[21]

 

 

Цікаві факти:

v    Борис Тен – священник Української автокефальної православної церкви.

v    У засланні Борис Тен одружився, чим втратив право на священнослужіння.

v    Там же, у концтаборі, створив хор із в’язнів.

v    Над перекладом «Одіссеї» та «Іліади» Гомера Борис Тен працював  упродовж  31  року.

v    Є засновником відомого в області та широко за її межами поліського  народного  хору  «Льонок».

v    Володів українською, грецькою, латинською, польською, німецькою,  французькою,  російською  і  чеською  мовами.

 

 

 

***

Людина – тільки мислячи – жива І прагне всесвіт мислю обіймати, – Найбільшим щастям володіє мати, Що в ній нова свідомість визріва.

Але всі людські маючи права, Ми мук народження не хочем мати

І пережовуєм, як автомати,

 

***

Морських просторів світла далина

Об берег розбивається в прибої, І з хвилею зелено-голубою Шум берегів далеких долина. Здіймає потойбічного луна

Нові, незнані серця перебої, – 

А тут лиш – вечір, море й ми з тобою,

І лиш рибалка невода ладна.

 

***

Коліс невпинне рокотання

В непевну лине далечінь,

Спливає путь передостання В диму півсонних маячінь. Який далекий, незворотний, А ще такий недавній час!

Чуття гіркого не збороти, Хоч серця біль уже й погас. ***

Із тьми прадавньої, з імли віків, Немов проросла з каменю стеблина,

До сонця завжди прагнула людина, Над землю свій підносячи порив. Вогонь, що викрав Прометей в

богів,

Це світла того ж самого іскрина, Що висікла в півзвіра мисль первинна,

Культур людських то полум’яний спів.

Дух людськості ніколи не погасне І з кожним днем горітиме ясніш, Все до нових виводячи узвиш.

І з нашої Землі це світло ясне Людина в інші понесе світи,

Щоб темряву і там перемогти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОЕТ. ПРОЗАЇК. БАРД-ВИКОНАВЕЦЬ: ВОЛОДИМИР ШИНКАРУК

 

Володимир Шинкарук народився 19 серпня 1954 року в селі Вчорайшому Ружинського району Житомирської області в родині медиків. 

1967 року родина Шинкаруків оселилася в селищі Червоному Андрушівського району.

1971 року Володимир Шинкарук закінчив Червоненську середню школу і став працювати завідувачем клубу

Червоненського цукрового комбінату. У 1972–1976 роках навчався на філологічному факультеті Житомирського педагогічного інституту, після закінчення якого залишився викладати на кафедрі російської та зарубіжної літератури. Працював на посадах асистента, старшого викладача, доцента, професора Житомирського державного

університету імені Івана Франка, а також в Київському національному університеті культури та мистецтв (2000–2002).

Член Національної спілки письменників України. 

Він автор багатьох збірок поезій та пісень.

Почесний громадянин міста Житомира (2011). Лауреат обласної комсомольської премії імені Миколи Шпака (1986), Всеукраїнської премії імені І.Огієнка (2008), володар І премії Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова» в номінації «Пісенні тексти про кохання» (2010). Помер 7 грудня 2014р. після важкої хвороби.

 

Цікаві факти:

ü Як автор і виконавець В. Шинкарук виступав з концертами у Польщі, Словаччині, Угорщині, Німеччині, Франції, США.

ü Записав і видав два магнітних альбоми «Дім для душі» (Coll. 1, 1998),

«Дім для душі» (Coll. 2, 2001); компакт-диски «Дім для душі» (2002) та «Колір тиші» (2007), «Перекоти-НЕБО» (2009), «Шестиструнний дощ» (2010), «Прислухаюсь до серця» (2013), «Дороже крови» (2013).

üВиховав цілу плеяду відомих науковців, журналістів та митців, серед яких – телеведучі Наталія Мосейчук, Ірина Антонович, заслужена артистка України Ірина Шинкарук.

ü У     Житомирі     започатковано     музичний     фестиваль     пам’яті    

В. Шинкарука «Пісенний Спас».^[38]

 

 

 

 

БУКЕТ

Іван посміхався. В душі у нього звучала світла музика. Широка дорога то ховалась в зелену прохолоду лісу, то виринала на яскравий сонячний простір поля і наче кликала за собою. Салон автомобіля заповнювали пахощі троянд. Букет білих квітів, загорнутий у вологий рушник (щоб не зів’яли), Іван прилаштував поруч на місці пасажира. Він не любив сидіти за кермом і вважав це важкою роботою. Довгі автомобільні поїздки виснажували його, але сьогодні все було по-іншому. Іван здивувався, коли зрозумів, що більш як три сотні кілометрів лишились позаду. Можна було не поспішати, але він не зменшував швидкості, адже десь там, наприкінці дороги, на нього чекала... мрія. Мрію звали Світлана. Лана – так себе називала вона сама. Іван закохався в Лану з першого погляду. Він ніколи не забував ту мить, коли побачив її. Це трапилось в інституті в перший день занять. У той самий момент, коли галасливі недавні абітурієнти розсілись по місцях в очікуванні викладача, раптом ввійшла вона... Висока, струнка, усміхнена, з розпущеним довгим волоссям і блакитними бісиками в очах... Студентська аудиторія, де сиділи переважно хлопці, принишкла. Лана декілька секунд спокійно приміряла на себе захоплені хлопчачі погляди, потім стала шукати вільне місце. Найближчий порожній стілець був поруч з Іваном, тому під час своєї першої лекції він майже нічого не записував... 

...Лана подобалась усім. Її завжди оточували інститутські інтелектуали і красені, до яких сором’язливий від природи Іван не належав. Хоча він постійно виказував дівчині знаки своєї уваги, Лана залишалась байдужою до його залицянь. Лише раз вона подякувала йому за допомогу на екзамені і поцілувала в щоку. Від цього короткого дружнього поцілунку Іван ледве не знепритомнів... Він ніколи не втрачав надії і шукав різні способи схилити до себе Ланине серце: відмінно складав сесії, писав наукові статті, займався спортом, приносив їй запрошеннями на естрадні та симфонічні концерти... Випадково почувши слова Лани про те, що вона любить, коли від чоловіка пахне не тютюном, а дорогими парфумами, він кинув палити і всю свою підвищену стипендію потратив на дефіцитний французький одеколон для чоловіків... Але це не допомогло... День, коли він не бачив своєї мрії, Іван вважав прожитим даремно. На випускному вечорі він підніс Лані великий букет пахучих білих троянд. Вона взяла букет і посміхнулася: 

–                     Навіщо ти знову потратився, дурнику?

–                     Щоб зробити тобі приємне...

–                     Ну, зробив, а далі що? 

–                     Не знаю...

–                     А ти знай: у нас з тобою нічого бути не може. 

–                     Чому? – запитав Іван.

–                     Бо ми з різних планет...

Лана зблиснула очима і ніжно торкнулася трояндових пелюсток губами. На білих квітах залишалися брудно-рожеві сліди від її помади... 

Через рік після закінчення інституту Лана вийшла заміж за військового і стала літати за ним по світу, постійно змінюючи місце проживання. Іван вступив до аспірантури і теж одружився. Згодом у нього народилась донька. Але шлюб розпався... З колишньою дружиною він підтримував

„цивілізовані” стосунки, а весь вільний час віддавав доньці, яку обожнював. Якщо ж його хтось запитував, чому так довго один, жартома відповідав: „Не страшно, коли один, страшно, коли нуль”. Лана не виходила з його думок... Щоб позбутися душевних мук, Іван з головою поринув у роботу, захистив кандидатську, а потім і докторську дисертацію. Раз на п’ять років під час літніх відпусток він збирав однокурсників на традиційний збір. Іван організовував ці зустрічі з єдиною метою – знову побачитися з Ланою. Вона ж уперто не приїжджала до інституту, а у відповідь на запрошення надсилала короткі поштові листівки з ввічливою відмовою і, як правило, черговою новою адресою. Іван поступово починав втрачати надію, та доля нарешті посміхнулася йому. Лана приїхала на традиційний збір... Вони не бачились довгих п’ятнадцять років, але Лана нітрохи не змінилась і навіть стала ще вродливішою... Іван не відходив від неї цілий день і вечір, сипав жартами, говорив компліменти. Лана, як не дивно, не уникала Іванового товариства. Однокурсники вперше бачили Івана таким щасливим і всіляко намагалися не заважати йому. А Іван осмілів настільки, що навіть запросив Лану на танець. Повільно рухаючись в такт мелодії, він нахилився до її вуха і, п’яніючи від запаху парфумів, прошепотів: 

–                     Не пам’ятаю точно, але, здається, Бернард Шоу сказав, що танець – це вертикальне вираження горизонтальних бажань.

Лана засміялась:

–                     Ніколи не думала, що з роками ти станеш ловеласом... 

Іван знітився:

–                     Вибач. У твоїй присутності я хвилююсь настільки, що навіть язик мене не слухається. 

Знов змолов дурницю... 

–                     Не переймайся... Краще скажи мені чесно, ти й справді професор?

Іван не любив хвалитися, а тут чомусь не стримався: 

–                     Справді... І є перспектива стати академіком... 

В очах Лани загорілись блакитні вогники:

–                     Я так розумію, побутові проблеми академіків не хвилюють, у них є все: і квартири в центрі міста, і машини, і закордонні поїздки?

–                     Поки що професорів, а не академіків... – Іван усе таки наважився на заперечення. – Так, є в мене і квартира, і авто, іноді запрошують читати лекції в університетах недалекого зарубіжжя, але... Не вистачає лише одного... 

–                     Чого саме? – Лана і не намагалась приховувати свою цікавість.

–                     Тебе… – із зусиллям промовив Іван. 

Лана знову засміялась.

–                     Хочеш – вір, хочеш – не вір, але в тебе є шанс. Я вже третій рік як розлучена... 

Іван не повірив:

–                     Ти жартуєш?

–                     Ні, не жартую... Давай сядемо, бо всі на нас якось дивно дивляться... Обличчя однокурсників справді світилися посмішками: музика давно закінчилася, а ці двоє під акомпанемент тиші продовжували танцювати в центрі залу.

Вони сіли за столик. Лана дістала пачку дорогих цигарок, звично клацнула запальничкою.

–                     Не знав, що ти палиш.

–                     Тут хіба хочеш – мусиш...

Лана випустила сизу хмарку диму. 

–                     Ти навіть не можеш уявити, як набридло мені кочове життя. За дванадцять років пережили п’ять переїздів... Увесь час без друзів, без роботи, без власного кутка... Прикинь, через півтора року після народження сина змушена була залишити його в мами. На новому місці служби не було ні дитсадка, ні школи... А потім раптово померли мої батьки... У спадок дістався мені великий будинок, город, садок... Я довго думала і врешті вирішила... Одного прекрасного дня зібрала валізи, взяла сина, написала чоловіку записку і повернулася в батьківський дім... Влаштувалась на роботу, працюю на невеличкій, але керівній посаді...

Іван розумів, що Лана хоче виговоритись. 

–                     В тридцять п’ять все розпочала з самого початку. На перших порах було страшно тяжко... Спасибі батькам, які все життя для мене заощаджували... Лана замовкла, нервовим рухом заштовхнула недопалок в попільничку.

–                     Мабуть, це – доля! – раптом схвильовано вигукнув Іван. – Я не вірю у випадковості і збіги!.. Це просто – доля! 

Він говорив голосно, говорив так, наче хотів зібрати біля себе всіх своїх однокурсників. І вони, дійсно, поступово почали підходити до столика, оточуючи його нещільним кільцем. 

–                     Це – доля, а долю обдурити не можна... Запрошую всіх вас... у свідки... Не сприймайте це як жарт, повірте, говорю... абсолютно серйозно... Я... я.... пропоную Світлані стати моєю дружиною! 

В залі запанувала тиша, але за мить її прогнали оплески і вигуки «ура».

Лана зашарілася. 

–                     Це для мене так несподівано... Я повинна подумати... 

–                     Даю тобі три дні, не більше, – рішуче промовив Іван.

–                     Добре. Але ти на мене не тисни... Домовились?

–                     Домовились, – сказав Іван після паузи, – але пам’ятай – лише три дні!

...Лана зателефонувала на п’ятий день. Голос був радісний:

–                     Я згодна! Приїжджай... 

–                     Може, спочатку ти до мене?.. 

–                     Не хочу залишати сина без нагляду... 

–                     Гаразд! Їду. Чекай.

Наступного ранку Іван вирушив у дорогу. У душі в нього не переставала звучати світла музика. Кожен кілометр наближав його до омріяної зустрічі... Нарешті дорога завернула в місто. Несподівано одразу за поворотом Іван побачив на узбіччі мікроавтобус із піднятим капотом. Якийсь чолов’яга, очевидно, водій, порпався в моторі, а інший – старенький священник – жестом просив зупинитися. Іван спинився й вийшов з авто.

–                     Добрий день, – привітався священник. – У нас проблеми з двигуном... Допомогу викликали, але допоки вона приїде... Чи не підвезли б ви мене до міста? Тут недалечко...

–                     Будь ласка. – Дякую вам! Тоді я зараз візьму свої речі... 

Священник відкрив передні дверцята і зніяковів, побачивши на сидінні букет білих троянд. Іван подумки вилаяв себе:

–                     Вибачте... Я забув про квіти... Сідайте позаду. Там вам буде зручніше. 

Вони рушили. – Ви до нас у справах чи в гості? – запитав священник, зацікавлено глянувши на троянди.

–                     В гості. Тут живе моя однокурсниця... Іван назвав Ланине прізвище.

–                     Вродлива жінка... – промовив священник, витримавши паузу. Інтонація, з якою були сказані ці слова, здалась Івану дивною. Він відчув занепокоєння.

–                     Ви її знаєте? 

–                     Знаю... Знаю і давно, – священник погладив коротку сиву бороду. – Добре знав і її батьків... Чудові люди були... Великі трударі... На таких, як кажуть, світ тримається... І дочку свою вони любили, як ніхто... Все життя для неї старались... Померли майже в один день – не могли один без одного... 

«Наче в казці, – подумав Іван. – Померли в один день... От би так у мене з Ланою!» 

Священник замовк, відвернувши обличчя до вікна.

–                     Якщо ваша ласка, – згодом сказав він – то зупиніться, як тільки під’їдете до міста... Біля цвинтаря... Там у нас капличка... Мені потрібно саме туди...

–                     Як скажете, – ввічливо відповів Іван. Біля входу на кладовище він загальмував. Священник на мить затримався в машині:

–                     Мені незручно вас просити, але чи не допомогли б ви мені піднести валізу? – Звичайно, звичайно...

Іван витяг з багажника валізу, замкнув машину і слідом за священником рушив до каплички. Вузька стежка петляла серед могил, прикрашених вінками і корзинами штучних квітів. Він здивувався з того, що деякі хрести були перев’язані рушниками. В його рідному селі такого звичаю не було. Раптом священник спинився. 

–                     Ось могили батьків вашої однокурсниці... Дякую вам. Тепер я піду сам. Хай оберігає вас Господь... 

Він узяв з рук Івана валізу і пішов стежкою далі. Іван не відповів священнику. Він навіть не почув його останніх слів, тому що прикипів поглядом до двох могил, що сиротливо притулились одна до одної. Ні надгробків, ні огорожі біля могил не було. Земляні горбики осіли, поросли густою травою. На дерев’яних хрестах, що потемніли від часу і похилились, залишались помітними лише невеличкі металеві таблички. Іван ледве зміг розібрати вибите на них знайоме прізвище... 

Івану здалося, що його штовхнули в груди. Він навіть похитнувся, відступив на кілька кроків назад і важко опустився на благеньку лавку біля сусідньої могили. Сидів, втупившись в одну точку... Непомітно збігали хвилини. Голосний дзвін, що долинув від каплички, нарешті вивів його з оціпеніння. Іван побіг до машини, дістав білі троянди, розділив букет на дві половини. Потім повернувся до забутих могил і акуратно поклав троянди на зелені горбочки... За хвилину він рішуче розвернув авто і поїхав у протилежний від міста бік... Дорога знову вела його крізь зелену лісову прохолоду і позолочені сонцем поля... Ось тільки музика, яка ще зовсім недавно радісно лунала в його душі, розсипалась болем і згасла... ^[6] 

 

 

Людська комедія Мама. Лялька. Каша. Кішка.

Книжка. Гноми. Білосніжка.

Буратіно. Карабас. 

Ранець. Школа. Перший клас. 

Двійка. Вчительська. Погрози. 

Тато. Пасок. Крики. Сльози.

Літо. Дача. Кози. Кури. 

Осінь. Збір макулатури. 

Коцюбинський. Герострат. 

Вальс прощальний. Атестат.

Сум’яття. Екзамен. Вуз.

Бали. Конкурс. Перший курс.

Пари. Лаби. Семінари.

Тренування. Тари-бари.

Сесія. Знання всесильне! 

Шпори. «Добре». «Задовільно». 

Деканат. Бібліотека. 

Гуртожиток. Дискотека.

Практика. Лопатодром.

П’ятий курс. Проект. Диплом.

Чорне море. Теплохід.

У Карпати турпохід. 

Кульман. Шеф. Кінець кварталу.

Поле. Ферма. План по валу.

Військо. Чоботи. Мундир. 

Третя рота. Командир. Плац. «Кругом! Направо! Стій!» Старшина. Підйом. Відбій. Самоволка. Замполіт.

Гауптвахта. Швабра. Піт.

Марш-кидки. Привали. Втома.

Лички. «Дембель». Шлях додому.

Діти. Пелюшки. Квартира.

Теща, – гумор і сатира. 

Дитсадок. Театр. Кіно.

Лазня. Карти. Доміно.

Шашлики. Похід наліво. 

Сік. Коньяк. Горілка. Пиво. 

Серце. Тиск. Нервовий стрес. 

Пенсія і соцзабез.  Ювілеї. Нагорода. Пам’ятник.

Огорожа…

 

 

 

 

 

 

Моя свіча

Аніж проклинати темряву, краще запалити одну маленьку свічку…  Туманний вечір ближче, ближче… Та я його у серце не впущу!

Відправлю сонце спати на горище,

Тихенько встану й запалю свічу

І на своє поставлю підвіконня,

Щоб осявала радісно вікно…

А вітер тихо бубонить спросоння Про те, що не збулось, чи вже збулось давно.

Весняним громом північ відгуркоче,

І місяць клюне зорі, як курча…

Хай знають люди – десь посеред

ночі 

Горить свіча… Для них горить моя свіча!

 

У небо і вище У небо і вище – моя дорога,

Неначе листя,  в'януть роки,

Точно за розкладом, складеним

Богом,

Падають з неба колючі зірки.

 

Спокій і втому скидаю із себе, Спогад далекий пронизує груди... Я б залишивсь  між дощами і небом, Але ж там немає  нікого  із друзів.

 

Тихо ввійшла, всміхнулась привітно    Тихо ввійшла,  всміхнулась привітно,  Закутана в пахощі  сонця і м’яти,  Якщо в моїм домі  не стане світла,  Знатиму: 

ти перестала всміхатись.

Еротичний етюд

Згадую день цей серпневий без смутку,

Радісне сонце і пахощі трав. Спочатку тихенько я зняв з неї куртку.

А потім і блузку упевнено зняв.

 

Ну а вона не пручалась нітрохи,

Я не відчував за собою вини, І швидко, і вправно зняв з неї панчохи, 

А перед цим стяг із неї штани.

 

Я й далі настирно робив свої діло. Блистіли на лобі краплини роси… Вона аж хитнулась, вона затремтіла, – 

На ній залишалися тільки труси. 

 

Я вірив, я знав, що зумію, що зможу!

Про це я в дитинстві читав у книжках…

Ще мить, ще секунда, і Господи Боже!

Труси вже в моїх опинились руках!

 

…А літо щасливе буяло довкола, Я, мабуть, не знав красивішого дня. Вона залишилась ну зовсім вже

гола –

Мотузка, де  зранку сушилось прання...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ФУНДАТОР ЖИТОМИРСЬКОЇ ШКОЛИ ПРОЗИ: ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

 

Валерій Олександрович Шевчук народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. 

Після закінчення школи у 1956 роцi хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати у Львівський лісотехнічний інститут. 

Вступити не вдалося, тому він повернувся додому. Працював підсобним робітником під    час    ремонту      Житомирського

сільськогосподарського інституту. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. 

У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958 р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. 

Після закінчення університету Валерія Шевчука було відправлено до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія». 

Повернувся додому з армії у 1965 р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі.

У 1967 р. В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

З 1988 р. Валерій Шевчук – ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України.

На сьогодні В. Шевчук – викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний»,

«Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».

 

Цікаві факти:

ü Валерій Шевчук вважається одним з фундаторів Житомирської прозової школи.

ü Є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей

ü У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». 

ü Протягом 1979 –1999 pp. Валерій Шевчук видав 20 книг.^[37]

 

СУТІНКИ

Старий сидів біля столу у вишитій сорочці й усміхавсь у пишні сірі вуса. Він був задоволений.

–      А ми вже гадали: по-старечому сядемо, вип'ємо по чарці та й полягаємо.

–      Може, щось допомогти, – кинулася вона до господині.

–      Ні, ні! – стара замахала руками. – Ти гість у нас! Хто б подумав, що нам така радість сьогодні. Треба було б хоч написати, то якось мо' й лучче приготовилися б.

Ольга роздивлялася стіни. Відверто кажучи, приїжджала сюди тільки раз, коли побралася з Миколою. Пахло любистком і чебрецем, так само висіли по-сільському обрамлені фотокартки, так само стояли стіл, мисник, широке дерев'яне ліжко із грудою подушок.

–      Сідай краще та розкажи, – старий поклав лікті на стола. – Як ти? Як онучка? Все ще сама?

"Цього не варто було питати, – подумала вона, – бо інакше навряд чи була б тут!"

Але болючу тему було порушено, у свекрухи на очі вибилися сльози; вона стрималася, тільки гірка складка запеклася між губів. Ольга зробила вигляд, що розглядає вивішені на стінах фотокартки.

–      Це наші хутірські, – пояснив свекор. – Отой малий, стрижений – Микола...

Вдивлялась у знайомі й незнайомі обличчя. Малий стрижений хлопчак сидів на траві, схрестивши ноги.

Мав трохи злякане обличчя і широко розплющені очі – чогось був злякавсь. І все-таки це був він, її Микола, тобто ще недавно її, ще недавно такий величезний, який любив примружено розглядати світ і з усього добродушно кпити.

Але якась незбагненна сила раптом увійшла у їхній світець і владно відсунула його в сутінки, де він змішався з тінями і сам став тінню; абсурдності того, що сталося, вона й досі не могла збагнути, хоч здавалося, всі знають і сприймають оцю призначену кожному приреченість. Ну, хоч би й оці жінки на фотокартках, вив'язані білими хустинами, із сапками на плечах – дивилися на неї неживими, але й урочистими обличчями, між них знайоме, зморшкувате – свекрушине: хто, питається, із них ще топче ряст, а хто ні?

–      Це мій брат, – сказав свекор, коли розглядала повоєнну вицвілу фотокартку. Молодий хлопець із великим, задьористо вигнутим над лобом чубом, весело дивився, ніби готувався пожартувати, та ще й так, щоб усі вибухнули сміхом. Ольга згадала, що цю фотокартку помітила ще тоді, коли була тут отой перший раз, чимось вона приваблювала.

–      А це знову Микола, – сказав старий, він пильно стежив за її рухами і вчасно коментував. – Ще школяр.

Тут більше було від Миколи, якого знала, але тільки віддалено, бо й Микола, й ці люди жили в якомусь іншому житті, їй незнайомому й недоступному – ось чому-стільки незнайомого в них. І мимохіть подумала, що кожна людина по-своєму творить свій фільм життя, з якого й залишаються оці химерні, застиглі кадри; їх і розвішано ретельно на стінах у рамах, у які втулялося по десятку. Силою випадку, один із дійовців цього фільму заскочив на короткий час у життя її, і хоча дочасно й вийшов, але раптово й фотокартки, й кімната, звідкіля він до неї прийшов, й меблі, навіть запах любистку, чи чебрецю, чи якогось іншого зела набрали таємничого значення і особливого змісту. І її пронизав гострий біль. Закусила губу, а на неї попливла тиша дому, складна і рельєфна, жива і предметна, із якимсь притамованим диханням; вона жила і в рухах свекра, у дрібних зморшках обличчя його маленької дружини, яка зносила на стіл страви, у складці ковдри на ліжкові, в рушникові, довкола ікони та портрету Шевченка, в теплих запахах давно обжитого мешкання, де вмерли батьки цих людей, а може, й діди.

–      Сідай, дочко, в ногах правди нема, – сказав старий.

Вона присіла до столу, який все ще заповнювався стравами: холодець, голубці в сметані, пухка іскриста картопля, самогонка в зеленій пляшці, квашені огірки й капуста. Ольга сплеснула руками:

–      Чи ж ми це поїмо?

–      Чим багаті, тим раді, вибачай, коли що не так, – сказав свекор, він так само нерушно сидів за столом. – Горілка наша, три гички, та й коли казать по-правді, то все наше.

Його очі в сітці зморшок заблищали, але намагання бути веселим було ніби награне – Ольга, однак, вибачила йому це.

–      Ото носить, носить ті тарілки, – сказав тим-таким тоном свекор, – а тута кишки марша грають, святої водички просять.

–      Часто вони тобі грають, – сказала стара й моргнула легенько Ользі. – Йому тільки дай!

Повітря наповнювалося настроєм, який буває тільки під Новий рік. Ользі здалося, що пахне ялинка, хоч ніякої ялинки в хаті не було, світяться свічки, які весело потріскують ґнотиками, хоч і свічок не було, але відчула, що хотіла саме такого вечора. Якого такого? Гаразд не відала, можливо, захотілося відчути повільну врівноваженість людей, які нікуди не поспішають, і тиші, яка не тремтить у кутку зляканою мишкою. І ось вона в кімнаті, напрочуд затишній та охайній, із тінями забутих і незабутих предків на стінах чи в закамарках, із завмерлими кадрами бозна-якого ігрового фільму, із малою печаллю, яка тут порядкує чи ховається в очах та рухах. Так, все тут нагадувало про минуле, адже й ці добрі старі також були від минулого, але не того, про яке не хочеться думати, а того, що викликає щем у душі, а може, просто затишок.

–      Сідайте, мамо, – сказала Ольга. – Будемо прощатися зі старим роком.

–      Вип'ємо й пом'янемо тих, що не з нами, – урочисто сказав свекор і взявся за чарку. Стара споважніла також, витерла хвартушиною руки й присіла коло столу. Затихли всі на мить, дивлячись одне на одного: три обличчя, такі різні й кожне окремо, а світло якось так на них падало, що вони видавалися ніби з дерева витесані. Троє людей, химерно з'єднаних у цьому світі, адже всі троє кревними не були. І жовтий вогник лампки над головою, що аж розсідався, так лив на них світло! – один із тих, на яких задивляється самотній подорожній.

–      За Миколку! – тихо сказала стара. – Пухом йому земля!

Годинник зашипів, як кішка, щось звелося в його механізмі і пролунав мелодійний удар, що погнав по хаті круглий мідяний звук...

І вона згадала дім, звідки приїхала, сірі бетонні сходи, кроки на яких гучно відлунювали. Тут усе по-інакшому, ніби перемістилася з одного часу в інший, але вона хотіла такого переміщення. І подумала про Новорічні свята, які бували раніше; згадала й Миколу, адже він її сюди сьогоді й привів; однак згадала, як повзає довкола ялинки з дочкою на спині і в нього якесь жалюгідно-веселе обличчя – аж дивитися не могла! Зате Галинці було весело, ой же було їй весело: закинула голову й реготала, піддаючи батька закаблуками: "Но, моя конячко, но!" Шумно, весело, повно людей, котрі багато п'ють, багато їдять, багато сміються і створюють галасливу й непотрібну метушню, яка збуджує, п'янить, але... така порожня! Цього року все не так: дочка подалась у компанію однолітків, і Ольга опинилася сама. Лежала на улюбленій канапці, і їй раптом стало страшно. За стіною, на виступі стіни борсались у снігу горобці. І можливо, ці горобці, а може, й сніг, пухкий, легкий і чистий, збудив у душі біль, від якого вже була вигоїлася. Саме в цей час і пролунав телефонний дзвінок: друзі її не забули, й запрошували до себе. Але вона відмовилася, щось там вигадавши, відтак встала, одяглась, накинула пальто, сіла в тролейбуса і, щоб не сталося неймовірного (хоча що неймовірне може статися, але мала саме таке почуття, втікала від чогось неймовірного), ввійшла до приміщення автовокзалу, купила квитка й поїхала сюди. Чому саме сюди? Твердо знала: їй належало приїхати саме сюди. І квит! Годинник ударив удруге. І знову схрестилося троє поглядів. Ольга всміхнулася привітно. Старий підніс чарку в заскорузлих, темних пальцях з потрісканими пучками; свекруха трималася за скляночку також темними від роботи пальцями, її обличчя ніби розпрямило зморшки, а очі зблисли вологою. Навколо стояла дивовижна тиша, тільки годинник хитав маятником, великим, важким, схожим на старовинного медальйона (де взявсь у цій селянській хаті такий коштовний, старовинний годинник?), знову вдарив молоточок – чистий звук провис між стінами. І вона, Ольга, подумала, що друзі, може, телефонуватимуть їй ще, а може, стурбуються з її відсутності, не більше; швидко про неї забудуть, бо мало де може опинитися в новорічну ніч, а там, у молодечій компанії, дочка також мимохіть згадає про неї, а може, й не згадає, бо в них, молодих, свої захоплення й інтерес; їм, молодим, досить самих себе, власної незбагненної для старших відстороненості, а своєї юної поєднаності. Ні, вона, Ольга, непогано вигадала, коли й справді вигадала. Бо тут справжній спокій, і ці люди, про яких два дні тому, може, так само не згадувала, як тепер не згадує про неї її дочка, зараз раптом стали по-справжньому їй дорогі. Годинник ударив ушосте, Ольга наче знову побачила голі снігові поля, що одноманітно тяглися вздовж дороги. Подекуди блідо й прозоро стриміли тонкі берізки й осички, дивилася, як вони біжать, розкручуючись, за вікнами автобусу. Пахло бензином, мокрим взуттям; розтирала пучками пальців круглі відталини на шибах, які відразу ж запливали фігурками й візерунками, а поля стелились і стелились до небокраю, а берізки чи осички світліли назустріч, як вигнані на мороз діти. Тулилася до круглих проталин, дихала на них, візерунки танули, краєвиди чіткішали – щось конче хотіла на них побачити, але не відала що. Якась хата простягала стовпа сивого диму, і той губивсь у вицвілому небові, в якому мертво царював місяць; якісь люди вихоплювалися з темряви й зникали. Здавалося, все наповнюється дивним містерійним настроєм, живим, але не до кінця збагненним змістом, бо далечина, в яку вдивлялася, зваблювала і немов поглиблювала світ. Знову з'явилася хата: білий дах, утеплені до вікон сухим листям стіни і знову – високий, сивий дим. Саме тоді Ольга й відчула ті незвичайні сутінки: сухуваті, драглисті, тремтливі, що текли звідусіль білими потоками, злегка забарвлені чистою синькою. Постать людини в кожусі затрималася на мить у прогрітому в шибці очкові й заколивалася, велика й мирна, як і настрій цієї сніжистої зими. Далеко попереду текла асфальтова стрічка, і авта на них здалися іграшковими; і все навколо здалося також іграшковим, ніби весь світ – міражна сцена, на якій грають різдвяне дійство, і всі навколо речі й люди – іграшкові, бо всі грають виділену їм містерійну роль.

Відтак і панує над усім цей дивоглядний сутінок, бо саме він творить оце дивне й небувале чудо в світі і всіх так химерно антропоморфізує. Ті іграшкові авта на шосівці налітали на автобуса, шурхотіла жорства під колесами – коротка мить, яка змінювалася звичним гуркотом машини. 

Ольга відкидалася на сидіння, м'яко погойдувалася й приплющувала повіки, – їй хотілося такого руху, відчуття сутінку, що неспокійно наростає, що осідає на обличчя, ніби маска з павутиння; все її єство наповнювалося щільним протяжним настроєм, у якому жив і спокій, і не до кінця пережитий біль. І хоча була відділена від живого світу шибою, їй відчувалося, що сніг за вікном наповнювався тремом тільки-но осілих сніжин і втягував у себе далекий запах глиці. Берізки чи осички вже розчинились у повітрі, ніби з'їдені, а хати засвітилися спершу нечіткими, а потім усе яскравішими вогниками, напрочуд мирними й закличними. Промені відходили у сутінок золотими нитками й провисали, начебто замерзаючи. Довкола дрімали люди, важко вгрузнувши у зимову одіж. Лисий чоловік чомусь скинув шапку, впиравсь підборіддям у груди: голова хиталася, поблискуючи світлобрунатною шкірою – ніби череп. Ольга обдивилася свої глазуровані світлим лаком нігті і їй хотілося, щоб цей мент продовжився якомога довше.

Годинник ударив удванадцяте, вона незчулася, як це сталося – свекор допивав чарку.

–      Доброго щастя тобі, дочко, – сказав. – Дякуємо, що не забула за нас.

Вона встала з-за столу, поцілувала спершу його, а тоді стару. Тепле зворушення розлилося по тілу, очі зволожилися, Ольга швидко сіла на місце й почала накладати їжу. Випили знову, а тоді ще.

–      Кажу старому: кіт умивається, – говорила високим голосом свекруха. – А він мені: "який тобі, з біса, кіт!" А потім ложка впала. Кажу старому: "Ложка впала!" – а він мені: "Що ти, стара, як не з себе верзеш! Не вірю, в бабські прикмети." А тепер віриш, віриш? – дзвінко спитала вона.

–      Е, баба, – добродушно сказав свекор, заїдаючи, – то создания таїнственне. Чорт їх пойме! Але случаються серед них і хороші, от як, приміром, моя! Та й ти хороша! Шкода тілько, що Микольця наш... – свекор махнув рукою і за столом зависла гнітюча тиша.

–      Неспокійний він був, – раптом заговорила якимсь сталевим голосом господиня. – Ще з дитинства – все йому кудись іти!

–      Ото було йому п'ять, став та й пішов – до містечка добрався, нє, ви бачили таке! Я з ніг збилася, а потім сусід привозить золото: сидить на возі зарюмса-не, а побачило хату, то як засміється!..

І знову запала незручна й негнучка тиша, кожен копирсавсь у своїй тарілці й ніби в скляну оболону увійшов.

–      Взимку я у вас не була, – сказала Ольга.

–      Взимку тут все поспати любить, – примружився старий. – Ото і я: встав, попорав те-се, та й на бокову!..

З-за столу звелися пізно. Ольга повільно роздягалася, навколо, як і раніше, стояла тиша, тільки цього разу глухіша, квадратніша, ніби трохи притомлена. Все позастигало, перетворюючись у чорний, густий холодець, вражало нерухомістю. Щось подібне відчувала лишень раз, коли її, ще малою, батьки повезли в село до родичів. Але тоді було літо, і за вікном аж розривалися цвіркуни. І вона притислася обличчям до шиби й побачила, як у зеленому сутінку паслися на широкому зеленому лузі коні. І хоч як не було це безглуздо, вона й тепер прихилилася до скла, покритого химерним узороччям, і їй здалося, що там, за шибами – так само зелений сутінок і так само зелені на зеленому лузі коні. Сну не було…

–      Межу перейдено! – прошепотіла вона, лягаючи й відчуваючи в душі холоднуватий мінор. Бо все на світі доходить рубежу, а тоді, можливо, спиняєшся коло великого мосту...

Знову згадала Миколу, саме він колись говорив їй щось про ті мости, дивні символічні мости, яких треба перейти в житті ряд... Але ні, сьогодні не такий вечір! Сьогодні не хоче про те думати, сьогодні вона прагне сутінків, і сутінки волею долі, їй подаровано.

У сусідній кімнаті перемовлялися старі, вони також були зворушені й не могли заснути…

Ольга відкинула назад руки, постукуючи по металевому бильцю твердими пальцями. І виник звук, немов далекі барабани наповнювали тривожним своїм звучанням простір. Але ні, то були не барабани. Вона раптом напружилася й завмерла. Здалося, що за вікном хтось ходить: у глухій і глибокій тиші виразно чулося: "Рип! Рип!" Холодний жах облив Ользі серце, і вона закоцюбла в холодному ліжку, відчуваючи, як на спині дубне шкіра.

–      Хто там? – спитав із глибини старечий, тремтливий голос свекрухи.

Відповіді не було. ^[32]

ТВОРЧІСТЬ, ЯКУ НЕ КУПИШ: СВІТЛАНА ШТАТСЬКА

Світлана Миколаївна Гресь (псевдонім — Штатська) народилася 8 травня 1975 року в селі Двірець Житомирського району.

Навчалася в Сінгурівській середній школі, в Житомирському      обласному          педагогічному ліцеї,      закінчила    факультет   ветеринарної медицини          Житомирського сільськогосподарського інституту.

Працювала в центрі соціальної служби для молоді, в ЗАТ «Міжнародні ресурси», в ТОВ «Український вірусологічний центр», у департаменті сім’ї, молоді та спорту Житомирської ОДА, начальником управління культури а туризму ОДА.

Наразі     очолює       обласний    літературний музей.  

 

Цікаві факти:

üПисьменниця – лауреат літературно-мистецької премії імені Лесі Українки Українського фонду культури, лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу імені Валентина Грабовського

üПісля смерті В. Грабовського стала керівником обласного літературного об’єднання

üОчолює Житомирську обласну організацію Національної спілки письменників України

üС. Штатська також закінчила ще й музичну школу, чудово грає на фортепіано

üПутівку у творче життя пані Світлані дав поет Валентин Грабовський

üАвторка книг для дітей, більше знана як дитяча письменниця

üВ 1998-2002 роках очолювала «Молодіжне товариство поляків міста

Житомира». ^[30]

 

***

Коли дорога добіжить кінця, Коли життя свій подих затамує: Чекатиму на висновки Творця,  І вірю в те, що справжніх він цінує. А інше все – мізерна суєта, І неба очі – розумніші слова.

Змінився світ, і я уже не та…

Лиш підлості вторити не готова. *** У альтанці просторій, Де сонетам не спиться, – Пахне ніжно цикорій І бентежить кориця.

Вітер листя муштрує Під звучання оркестру. Вечір вірші цитує, – Браво! Браво, Маестро!

 

 

Щастя

Час біжить і не питає, Молоді ми чи старі?

Тільки доля наша знає,

Де нестимем тягарі,

Де зустрінемось з тобою, Де розійдемось навік. Річкою біжить сумною Часу бистрого потік. Шелестять години літом, Взимку снігом лопотять.

Серпень виколосить жито – В жовтень вже літа летять. Посріблить мороз волосся – Постарієм якось враз. Де ж те щастя зосталося, Що всміхалося до нас?

 

***

Несміле проміння бриніло в росинках,

Співала-дзвеніла в повітрі луна,

І світ, мов крізь сльози, сміявся в дощинках:

Розсипала квіти, як чари, весна.

Леліли мелодії теплих струмочків,

Земля оживала від зимнього сну, Із бруньок дзьобатих вродились листочки –

Берізка зі мною стрічала весну...

 

 

 

 

Вірші для дітей

 

 

Загубив колючку

Їжачок згубив колючку.

Плаче, бігає, шукає.

Загляда вже й під подушку,

Тільки й там її немає.

Розказав він киці тихо,

Що у нього сталось лихо.

Киця квостиком майнула:

„Я такого ще не чула! В тебе колючок багато,

То ж одна – хіба це втрата?”

 

Друг корови

- Хто корівці нашій друг?

Хто жене на пашу в луг,

Доїть, чистить у хліві...

-Ні, мамусю, зовсім ні -

Друг найбільший - наш Мурко: Ой же ж любить молоко!

 

 

 

 

 

Велика таємниця

Розказав Микола Грицю

Про велику таємницю:

Що у чайнику з водою

Дід живе із бородою.

Коли чайник нагріваєм -

Дід той пару виганяє,

А коли вода кипить - Дід тихенько бурмотить.

 

Сонний хрущ

Сонний хрущ упав із клена,

Равлику зламав антену,

Покалічив собі ніжку 

Й у росі скупався трішки.

Насміхались перепілки:

«Хрущ зробив колиску з гілки -

Тож проспить усе на світі У густім кленовім вітті».

 

 

 

 

 

ПЛЕЯДА 

ЛЕСИНОГО КРАЮ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛЕЯДА ЛЕСИНОГО КРАЮ

Ім’я Лесі Українки Новоград-Волинщина має невипадково. І річ – не лише в місце народженні славетної землячки: тут, на берегах Случі, так славно пишеться і мріється, так легко віднаходиться потрібний образ, думка, рима! Про це скаже тобі, шановний читачу, кожен, хто дотикається серцем до художнього слова.  

А всезагальна атмосфера творчості, особливо на ниві літератури, ретельно підтримується й широко заохочується, пропагується саме на прикладі творчості Лесі Українки, на її тісному зв’язку саме з нашим краєм, із довколишнім середовищем, його традиціями, звичаями, прив’язкою до конкретних імен та географічних назв. Тож саме із вищезазначеного й з’являлися у земляків Лесі Українки перші літературні несміливі спроби, які у багатьох із часом розвинулися і сформувалися у власний літературний стиль, творчий почерк і жанр. 

Варто зазначити, що на становлення та розвиток письменництва

Новоград-Волинщини величезний вплив мають творчі зустрічі під час Міжнародного літературно-мистецького свята «Лесині джерела» під час літературного засідання «Плеяда», зібрання творчої інтелігенції при музеї родини Косачів під керівництвом поетеси Валентини Ксендзук, літературні вітальні у меморіальному музеї  Лесі Українки під керівництвом Віри Римської, літературно-мистецькі читання «Липневий янгол» на честь Юрка Гудзя у Немильні та «Планета Суховоля» на честь Юрія Ковальського в Суховолі.

Пильну увагу й підтримку молодим талантам ще донедавна надавали ЗМІ: зокрема, мали систематичну «Літературну сторінку» газети «Час Полісся», «Лесин край», «Звягель», де друкували проби пера літераторівпочатківців та твори досвідчених майстрів слова рідного краю.

Знаковим для Лесиного краю є зібрання творів місцевих авторів у щорічному альманасі «Зерниця», який дає змогу презентувати нові імена та підтримати перші паростки на ниві творчості.

У розділі читач ознайомиться з найвідомішими іменами НовоградВолинщини, які увійшли в літературну скарбничку рідного краю. 

СПІВЕЦЬ РІДНОЇ НЕМИЛЬНІ ЛАРИСА ВОЛКОВА-ШАБАДЕЙ

 

Народилася у 1968р. в селі Немильні.

Закінчила місцеву школу, затим – кооперативний технікум.  Працює соціальним робітником. 

2007-го стала «Жінкою року»  в ініційованому райрадою конкурсі

 у номінації «Соціальний робітник»;  у 2013 році перемогла  у районному і стала учасницею  обласного конкурсу 

«Кращий працівник соціальної сфери», була відзначена 

подякою керівництва області. 

Має власну поетичну збірку. ^[24]

Молитва

В час, коли життєва течія

Знов несе мене у вихор битви, Підніму до Неба очі я, Прошепчу Тобі свою молитву.

Господи, дай сил мені пройти

Шлях земний, відміряний Тобою,

Не зламатись. Совість зберегти, Віч-на-віч зустрівшись із бідою.

Підкажи, як жить без помилок,

Дай терпіння все перетерпіти І рішучості на перший крок, Бо його нелегко так зробити. Ненависть із серця забери,

Научи сто раз людей прощати,

Біль поразок з пам’яті зітри, Дай відваги все «з нуля» почати! Боже, захисти від пустоти

І не дай же згаснути надії,

Хай ніколи не горять мости Й не ламають крил тендітних мріям!

Віри дай, що в світі є добро,

І наснаги те добро творити,

Мужності – щоб всім вітрам на зло Встать з колін і знов життя любити!

 

 

Сон

Наснилась мені мати молодою Що між житами стежкою ішла: Її руки торкнутись я рукою,

Сон боячись прогнати, не змогла…

 

А мати йшла… Їй поле усміхалось  І до землі вклонялись колоски!

І всі мої печалі забувались,

І вже не розділяли нас роки…

 

Та ось межа. На мить лиш зупинилась,

На мене подивилась, як колись – 

У в погляді її і сум, і радість,

Як і в  житті моїм, переплелись.

 

… Прокинулась. Вже за вікном – світанок, Дарує світу ластівка пісні.

Я б віддала залитий сонцем ранок

За сон, що рідко сниться так мені! ***   ***   *** Ні мрій, ні спогадів не треба – Облиш, нарешті, думи слізні: Одне на всіх – лиш тільки небо, А долі – різні!  І, як не важко хрест свій нести – Не смій на долю нарікати:

Тоді  навчишся лиш, нарешті, Із « мінусів» «плюси» складати.

І в плині днів, і в зміні декорацій Для втіхи промовляй собі слова:

«Коли душа болить моя і плаче –

Це значить, що вона іще – жива!»

 

Село моє

Село моє, знедолене й забуте!

Переживало біди ти не раз, Не раз тобі доводилося чути Гіркі слова принижень і образ.

В роки воєнні ти дотла згоріло

І зазирала смерть під кожен дах, Але воскресло й знов зазеленіло В плакучих вербах, росяних садах. Ти славилось піснями і льонами, І люди-працелюби тут жили.

А нині заростаєш бур’янами… Пробач, що ми тебе не вберегли! Село моє! Ти нам усім – колиска, Життєвих сил цілюще джерело.

До рідної землі вклоняюсь низько Й так хочу, щоб не зникло ти, жило!

І в час, коли вдягають велюн вишні

І пахнуть паляниці на столі,

Я думаю: коли є рай всевишній – То саме тут він є на цій землі!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Бабина хата

Бабина хата… Порожні вікна.

Гнізда у стрісі ще в’ють гороб’ї.

Все ще здається, що ходить тихо

Та, що літа прожила тут свої,

 

Та, що пісні тут любила співати,

Кланялась всім образам в рушниках,

Та, що багатства не вміла надбати –  Знала лиш труд й мозолі на руках.

 

 Все, що не встигла нам розказати,

Вже понесла вона в інший світ…

Плаче ночами бабина хата,

Дивиться мокрими вікнами вслід…

 

Мамина  матіола

Пахне матіола в мами на причілку, І розносить вітер дим солодкий в даль,

Синьоокий липень грає на сопілку,

І прожитих років вже мені не жаль.

 

Тільки жаль, що в мами сивина на скронях,  і все більше втоми у її очах… знову носить вечір зорі на долонях, щедро розсипає на Чумацький Шлях.

 

Стану біля хати, в небо задивлюся – В тиші вечоровій зачаївся світ.

Я за тебе, мамо, богу помолюся: Хай іще не в’яне матіоли цвіт!

 

 

 

 

 

 

 

БУЗКОВИЙ ЦВІТ ДУШІ ЛАРИСИ ГЕРУС Народилася Лариса Миколаївна Герус 1955 року в с. Гульськ Новоград-Волинського району.  Там же закінчила школу.  Вступила до Київського державного університету на журналістський факультет.  З 1972 року й аж до виходу на заслужений відпочинок ця закохана у рідний край жінка працювала в редакції газети «Лесин край». Перші книги вийшли друком уже після її виходу на пенсію.[17]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*** Мороз пелюстки обпалив Безжально так. І так раптово. Неначе світ цей і не жив, Такий яскравий і казковий! Неначе ранок не стрічав

Замріяні барвисті квіти, Неначе в чарах не палав Вечірній блиск у дивнім літі .

Так і життя людське згорає Колись під натиском морозу. Кохає хтось, а чи шукає За віршами щоденну прозу.

Так і життя, колись яскраве,

Дощами плачеться забуте,

Згасає зіркою у славі –  І вже нічого не вернути.

Проси, моли – час неминуче Свої права й закони пише –  Відцвіла акація Відцвіла акація, як чиєсь кохання, Як розбиті мрії і розчарування.

Відцвіла яскраво, в літо повернула,  Щоб лишить хоч крихту в пам'яті минуле, 

Де пелюстки білі парами гніздились, 

Де в чеканні двоє так і не зустрілись.

І зібралась липа чари розсипати... Відцвіла акація, в липи тепер свято.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Суворі, вічні і болючі.                  

І з кожним днем все тихше й тихше…  ЄДИНЕ ЩАСТЯ

Новела

Поїзд до Житомира у їхньому селі зупиняється о п’ятій. Але вона звикла вставати рано, весь вік дояркою працювала. Ніч очей не зімкне, щоб не проспати. Та й не спиться через думки…

Вона б не їхала, але на пенсію не проживеш. Та й віддає ту пенсію онукові, який вчиться в технікумі. Мусить збирати яйце до яйця, щоб купити олії, цукру. Крім кисляку та картоплини чи солоного огірка, нічого собі більше не дозволяє. Спасибі, є ще сили корову тримати, хоча банки з молоком в обох руках гнуть додолу. Гнуть, як життя. Часто, коли йде містом на ринок, очі розбігаються – апельсини, банани, лимони. Так хочеться скуштувати. Проте швидко відвертає погляд, щоб не спокуситися…

Купує дві хлібини. Одну внуку занесе, другу – собі. Скільки одній душі треба – на тиждень вистачить. Ні, вона не скаржиться на свою долю. Життя минуло не так і погано. Буває й гірше. Якби жив чоловік, усе склалося б інакше. Якби донька не поїхала світ за очі за своїм другим чоловіком… Якби… Їх так багато – цих умовностей. А внука вивчити треба. Він їй як син.

Так хочеться зайти до нього у гуртожиток, але краще походить містом, не заважатиме готуватися до іспитів. Вона така щаслива, що онук вчиться з бажанням. Адже самій не випало здобути освіту. А мріяла стати лікарем.

– Наука не для нас, – сказала їй мати. – Нам треба якось вижити, тож працюйте, діти.

І вона ніколи не осуджувала матір за те, що не пустила до міста. Думала, дочці освіту дасть. Та не захотіла. Вийшла заміж за військового і забула не лише про неї, а й про сина.

Ось і його гуртожиток. Онука не застала, але хлопці, сусіди по кімнаті, налетіли на молоко, як мухи на мед. І вона була щаслива, що принесла дітям хоч якусь радість. Тихенько вийшла з кімнати і попрямувала до залізниці.

Вечоріло. То в одному, то в іншому кафе починала грати музика. Люди веселились. Вирішила хоч краєчком ока подивитись, як відпочивають у місті. Тихенько заглянула у вікно. Як гарно одягнуті люди, які вони радісні та щасливі. На столах, немов на заможному весіллі. Зраділа, що надворі вже сутеніло і не видно її благенького одягу.

З гіркими думками наближалася до вокзалу. Але вони миттю розвіялися, коли побачила таких же, як сама, жінок, котрі, спершись на клунки, чекали поїзда.

«Навіщо мені у моєму віці багате вбрання? – заспокоювала себе. – Хай онуку живеться краще. А я обійдусь»…

– Бабусю! Ну чому ти не дочекалася мене?! – розпашілий онук влетів на перон. – Хоча б чаю попили. Я так скучив за тобою!

І тієї ж миті зникла втома, кудись поділася тривога за минулим, не таким, як їй мріялось. І знала, що вже не боятиметься в сутінках іти до своєї хати. Бо є на світі найрідніша людина, яка дуже любить і завжди пам’ятає

про неї. Її онук. Її щастя. ^[5]

ЛИПНЕВИЙ ЯНГОЛ ІЗ НЕМИЛЬНІ ЮРІЙ ГУДЗЬ

 

Народився Юрій Петрович Гудзь 1 липня 1956 року в с. Миколаївка Ємільчинського району Житомирської області в хліборобській родині. 

Через рік сім’я перебралася на батьківщину батьків письменника у с. Немильня НовоградВолинського району. 

Закінчив місцеву школу, у Києві геологорозвідувальний технікум і педагогічний університет ім. М. Драгоманова. 

Працював геологом-розвідником, вчителем історії і малювання у школах Київської та Житомирської областей, у Державному музеї народного побуту та етнографії України, в редакціях журналів «Слово і час», «Авжеж!», «Косень», газет «Голос громадянина» та

«Зарубіжна        література»,         у        видавництвах «Фоліо» та «Джура». 

У літературу ввійшов збіркою поезій «Маленький концерт для самотнього хронопа» (1991), майже непомітною, кількасторінковою, але багатообіцяючою. До НСП України був прийнятий одноголосно.

В селі Немильня учителював, мешкав, останніми роками літував. Тут, у Немильні, народилася його проза, вартісно добротна і несподівана. Роман «Не ми» та повість «Ісихія» (друковані частково ще в альманасі «Косень» і повністю в журналі «Кур'єр Кривбасу» 2001 року) відзначено

Всеукраїнською премією ім. І. Огієнка в галузі літератури.

У жовтні 2001 року Ю. П. Ґудзь обраний заступником голови Житомирської письменницької організації, на 3 з'їзді – членом ради НСП України. Відтоді ж вів заняття в обласному літературному об'єднанні ім. Б.

Тена. 

20 лютого 2002 р. Юрко Ґудзь трагічно загинув.

На вшанування пам’яті письменника створено Міжнародне мистецьке братство імені Юрка Гудзя, щороку проходять літературно-мистецькі зібрання «Липневий янгол» у його день народження на батьківщині поета, започатковано премію імені Юрія Гудзя.

На будинку школи в Немильні, де навчався і працював письменник, відкрито меморіальну дошку. ^[12]

 

 

 

СКАЖИ НАМ ПРО ЛЮБОВ…

Оповідання

Чутка, що Грицько Маринин вже третій тиждень не злазить з горища, нікого до себе не пускає, навіть жінку свою, особливого здивування в селі не викликала, – не злазить, отже, має на те свою причину, не пускає до себе жінку, то, може, відкопав за хлівом прихованого від нього повного бутля і наодинці з ним, не поспішаючи, розводить на горищі зелених і хвостатих антипків.

І ще була одна обставина, яка мимоволі допомогла такому несподіваному, наприкінці доживання п'ятого десятка, усамітненню.

Мабуть, кожна третя нова хата в Немильні мала під собою фундамент, закладений його руками, стіни, зведені і оштукатурені ним. Зроблені ним вікна надавали будинку вигляду розумної і живої істоти з поглядом, зверненим на дорогу. Та в селі вже років шість ніхто не починав будуватись. На його околицях, ближче до лісу, ставало все більше порожніх хат, нашвидкуруч осліплених прибитими на вікна дошками. Тому ніхто не рвався спускати Грицька на землю – нагальної потреби в його талантах муляра і столяра не було.

Надходила зима, і цілорічна втома, приглушена смердючою бурячихою, робила людей байдужими до всього, навіть до власного життя. А глуха пізня осінь довершувала шелестом тягучих дощів одноманітний плин забуття. Ця непевність у зміні природних літургій породжувала тривогу, недобрі передчуття.

Вже потім, з розповіді брата, я дізнався, що все почалося значно раніше.

У тій бригаді, яка наприкінці літа розвалювала старий клуб, був і Грицько Маринин. Ламали швидко і вміло. Скинули прогнилий шифер, над вечір розбили крокви.

Без даху будинок набув здивованого, отетерілого виразу, схожого на обличчя людини, з голови якої тільки що зірвали капелюха, не забувши при цьому ще й плюнути межи очі.

– Завтра почнем стіни валити, – мовив втомлено, ні до кого не звертаючись, Гриць, ніби у відповідь своїм вечірнім думкам. Він думав про те, що в селі тільки старі люди ще пам'ятають, скільки дубових дилів у ці стіни взято з поваленої сільської церкви Святої Покрови, скільки страхів було тоді на селі – ранньої осені тридцять п'ятого року. Навіть відчайдушні активісти боялись лізти на бати, скидати з них хрести. І коли уповноважений з піною на губах почав кричати щось незрозуміло люте до людей, хапаючись правою рукою за бік, де нижче кишені висів колись маузер, тоді з натовпу вийшов німий Захар і ще двоє. Обв'язавшись вірьовками, полізли вгору. І не було на їхні голові ні блискавки, ні грому. Мовчали люди, мовчали собі високі небеса. Тільки десь в глибині натовпу приглушено голосила жінка.

Тієї осені йому виповнилося п'ять років. Піднявши до неба голову (долоня біля очей, щоб не сліпило сонце), він дивився, як летіли донизу хрести, як лежали потім в запиленій траві, оберігаючи в своїй позолоті тріпотіння тонких павутинок бабиного літа.

Люди ще довго не наважувались танцювати в колишній церкві, перетвореній на клуб. І справді, страшнувато якось вибивати закаблука там, де раніше відправляли померлих, вінчали молодих, хрестили дітей, і бачити на місці вівтаря трибуну, обтягнуту червоним ситцем. 

Пізніше призвичаїлись. Колгосп набирав силу, і люди мусили звикатись ще й не з таким. Було вже не до танців, та й музики сільські пропали – їх вислали з села як одноосібників.

Коли через рік помер німий Захар – раптово і невідомо від чого, а трохи згодом на цвинтарі закопали одного з його підручних, – на селі подейкували, що тут не обійшлося без втручання нечистої сили. На відновлення справедливості Богом вже мало хто надіявся. До того ж пригадали: церкву починали будувати козаки, вислані сюди, на піски, в ліси, царицею Катериною. А серед них, напевно, були характерники, які можуть і з того світу вступитись за спаплюжений храм.

Дід Славець розповідав, що саме ті вигнанці, прибувши не з власної волі на нове місце, перш ніж ставити для себе хатини, почали зводити оселю для душі. Для стін возили сосни і дуби, а на підвали притягли такого величезного дуба, що, дивлячись на нього, може, хто й догадувався, чому їхні пращури не будували храмів: біля кожного такого дерева можна було творити молитву і сподіватись, що вона дійде до суворих лісових богів. Пізніше цього стало замало. З часом в людях все більше вкорінювалось прагнення до єдності – не тільки з самим собою і з ближнім своїм, а з цілим світом, всупереч кривавій безглуздості нескінченних поєн, крикливому патріотизмові тиранівсамодурів, всупереч різним геніальним мучителям людини.

Переселенці ще до першого снігу докінчили будову, і приїжджий священик батюшка Хрисанф освятив її, і дістала церква ім'я Пречистої Покрови. Біла і світла, немов наречена, стояла вона поміж землею і небом, і всі страшні десятиліття, що проносились над нею, не могли збавити того тихого світіння. І все ж...

Перетворена на клуб, церква простояла недовго. Восени сорок третього німці спалили село, і вціліле від пожежі дерево розтягли люди. Те, що залишилось, пішло на поставлений вже після війни новий клуб. Тепер прийшла і його черга. Завтра почнемо валити стіни. А поки що можна перевести дух, відчути заспокійливий дотик вечірньої прохолоди. Навпроти нього запилені шиби вбирали багряний потік призахідного сонця, і тіні віконних хрестовин на стінах нагадували червоні китайські печаті з глибоко врізаним ієрогліфом повноти буття. Ніхто з втомлених людей цього не бачив. Прихилившись плечем до причинених дверей, Гриць дістав з кишені зім'яту пачку «прими», запалив цигарку. Крім зали, де крутили кіно і проводили збори, клуб мав ще дві кімнати. В одній із них була бібліотека, а в іншій, навпроти, колись проводили репетиції шкільного духового оркестру. Саме там незабутній капельдудка Петро Сергійович Бандура кричав веселим, напівтверезим голосом: «Тягни «до»! «До» тягни, дурню!» – і, розмахнувшись, бив по наших пальцях дерев'яним стеком – він слугував йому за диригентську паличку. Потім, зморений, сидів на лавці біля високого розквітлого куща бузку, витирав носовичком піт з чола, посміхався і розпопідав нам про свої пригоди в загонах СМЕРШу.

Двері в цю кімнату були також відчинені. Грицько заглянув туди і побачив біля вікна купу книг, звалених прямо на підлогу, засипаних упалою зі стелі глиною. Більшість із тих книг було вже списано за давністю, частина потрапила сюди за індексом забороненої літератури – після від'їзду авторів за «бугор», а решту бібліотекарка просто забула під час переселення до нового Будинку культури.

Йому раптом стало сумно – стільки книг занехаяно, нікому не потрібно. За все своє життя він не прочитав і десятої частки тих книжок, що валялись тут, на підлозі. Взяв одну з них, здмухнув пил. Назви прочитати не встиг. Знадвору почулися голоси хлопців з бригади, знервовані, нетерплячі:

–                        Гриша, де ти там? Давай скоріше, а то Грубер магазин закриє.

Сьогодні ж пиво свіже завезли...

Книжку він поклав на підвіконня, щільно причинив за собою двері.

–                        Та підождіть!.. Вже йду...

Вночі довго не міг заснути. За вікнами час від часу чулося глухе гупання – падали яблука. В листі дерев шумів вітер, і так само незатишно було на серці. Обережно, намагаючись не розбудити жінку, почав пробиратися до дверей. І все ж почула! У нього за спиною почувся приглушений темрявою голос:

–                        Носить тебе нечистий... Звечора надудлиться, а потім шелепає по хаті всю ніч, лазить, як мара... Щоб ти смоли гарячої напився!

Останнього побажання він вже не почув. Зачинив за собою двері і на повні груди вдихнув прохолоду вересневої ночі. Пахло зів'ялим картоплинням, житньою соломою. В клуні знайшов мішок і понад ставом попрямував до клубу.

Темний, без даху будинок насторожено впустив його в себе. Навпомацки знайшов двері в кімнату, де лежали книги, відчинив... Світло сірника розширило замкнутий простір кімнати, і Грицько побачив, як по стінах метнулись чорні тіні крил. Крізь широкий отвір на місці колишнього вікна в нічну темряву вищезла пара кажанів.

Сірник погас, але вогню Гриць більше не запалював. Швидко накидав повний мішок книг, звалив його на плечі і вже вдома витяг свою здобич на горище.

Обережно беручи до рук кожну книжку, складав їх у стару дерев'яну скриню. Наступного дня, опісля роботи, зайшов в сільмаг і викупив собі кишенькового ліхтарика, кілька батарейок до нього. Вдома сказав жінці, що спатиме на горищі, бо в хаті душно. На сіні примостив кожуха, увімкнув ліхтарика і підняв віко скрині.

Першою до його рук потрапила книжка, назву якої він не встиг прочитати тоді, перед походом на пиво. Гриць впізнав її по м'якому дотику зеленої обкладинки. Видно, хтось давно, рятуючи книгу від руйнування, а, може, сподіваючись врятувати самого себе, старанно і з любов'ю поновив обкладинку, підклеїв сторінки. На одній із них промінь ліхтарика вихопив з темряви малюнок, оживив його, підняв з чорних глибин загубленого часу.

У вузькій затоці погойдувався на хвилях кораблик. На берег сходили люди, обережно ступаючи по землі, за собою вели чудернацьких двогорбих істот. На палубі, звісивши голову, стояв білий слон. Він був зовсім невеликий, менший за верблюдів і нижчий від людей. Піднятий хобот, насторожені вуха жадібно вбирали запахи і звуки невідомої землі. Мабуть, йому також обридла морська одноманітність. А вгорі, розіпнуте на дерев'яному перехресті, над людьми і тваринами тріпотіло вітрило, таке ж біле, як слоник біля нього.

Пришельці стояли перед мурами міста – зубчаті кам'яні стіни, вежі з вузькими бійницями. Їм назустріч крізь відчинені ворота виходило двоє сивобородих старців. Один із них, вдивляючись в гостя, що стояв попереду інших, вказував на нього рукою, безмовно запитуючи: «Хто ви і звідки, люди добрі?», а той, приклавши праву руку до серця, відповідав йому покірним і чомусь трохи сумним поглядом.

Обличчя і жести людей, голови тварин за їхніми спинами, дерево на березі затоки, трава під ним – усе було сповнене почуття дивної урочистості, настроєм тихого свята.

А весь малюнок об'єднувало темно-синє небо, донизу воно світлішало, зливалося з кольором морських хвиль, і вже не можна було розрізнити, де кінчається море, а де починається небесний простір.

Гриць подумав, що колись і сам знав той давній святковий настрій, але з тих пір проминуло стільки невблаганного часу, заповненого важкою безкінечною працею, що все забулось.

Він перегорнув ще одну сторінку і прочитав назву: Марко Поло «Книга про розмаїття світу». За хвилину перед тим, як непереборний сон склепив йому повіки, ще встиг прочитати: «Царі й імператори, королі, герцоги і маркізи, лицарі, і громадяни, і всі. кому хочеться дізнатися про різні народи, про розмаїття країн світу, візьміть цю книгу і почніть читати: ви знайдете тут незвичайні дивовижі... А щоб книга наша була правдива, істинна, без будьякої омани, про бачене говоритимемо в ній як про бачене, а почуте виповімо як почуте; кожний, хто цю книгу прочитає чи послухає, повірить їй, бо все тут правда».

Днів зо три Грицько нагору не піднімався. Приходив з роботи пізно ввечері і такий втомлений, що на читання вже не ставало сил. Ковтав кілька теплих картоплин з молоком і падав у провалля важкого сну. Тими днями вони саме почали закладати фундамент під новий корівник, а після всього треба було йти мурувати льох до агронома – причепився, не підмовиш. Коли випадав вільним час і змога подумати над прочитаними словами, він раптом пригадував,  що  вже  чув  колись  про  книгу,  в  якій  була  в с я  п р а в д а...  Дід, коли ще був живий, показував йому, малому, товстезну, в чорній шкіряній оправі книжку. Він привіз її з японської війни, взявши як дар від важкопораненого уральського козака, старовіра Осипчука Мар'яна. Дід розповідав, що саме від нього він вперше почув про Біловоди, царство правди, яке Мар'ян і з ним ще двоє станичників марно шукали цілих три роки по всьому білому світу. Завдяки йому дід навчився читати, міг розуміти й старослов'янське письмо. В книжці говорилось про те, як живуть люди в Біловодах, далекому царстві правди, що в них там за порядки і звичаї.

Читав її дід тільки по великих святах: на Різдво, Великдень, Трійцю... Повільно водив пальцем по сторінці, урочисто вимовляв кожне слово. В буденні дні, замотану в полотняний рушник, зберігав її за образами, відповідно до пори року. За Спасом вона була всю зиму і початок весни, до Великодня; Варвара Великомучениця мала книжку протягом літа, а Миколай Чудотворець охороняв її, поминаючи з ранньої осені і до першого снігу. А там життя виходило на новий круг. Здавалося, що всі зміни навколишнього світу залежать від переміщення книги по колу трьох ікон, і якби дід забув перекласти її на нове місце, то час би зупинився, за вікнами була б вічна зима чи безкінечна задушлива спека і життя втратило б принаду оновлення, бентежного очікування змін.

Ту книгу він так і не встиг прочитати. Восени сорок третього року, перед Покровою, німці спалили все село. За годину до приходу карателів немиленці, тягнучи за собою переляканих корів, страхаючись загубити в суцільному шарварку дітей, втекли до лісу, і разом з ними дід виніс замотану в білий рушник книжку. Вона пропала десь пізніше, коли довелося зимувати по чужих селах, у поспіх виритих землянках. В самій Немильні від хат лишились лише печі, і, поки не вдарили морози, люди жили біля них, тулилися до цих останніх осередків тепла.

І Гриць подумав, що, може, в тій, з горища, книжці, крім обіцяної з самого початку правди баченого і почутого, є хоч згадка про Біловоди, царство вічної правди, про ті краї, куди все збирався піти дід, в якого на одне оте збирання пішло майже все життя, а коли нарешті трохи вивільнився від клопотів і роботи, було вже пізно: в головах стояла смерть.

Вибравши вільну хвилину, Грицько в обід знову піднявся на гору і побачив, що кілька книг з скрині мають погризені обкладинки. Взяв їх, відклав окремо, і тут виявилось – це не просто погризені книжки, а твори Йосипа Сталіна. В бібліотеці їх давно списали, зняли з полиць, але, дотримуючись неофіційних інструкцій, не викидали, зберігаючи до чорного дня, – так само, як розповідав мій знайомий завгосп, на місцевому складі, загорнутий у промаслений папір, оббитий дошками, очікує свого часу бронзовий пам'ятник Верховному...

Однакового розміру, однакового рудого кольору, з однаковими рудими портретами вождя на обкладинках вони чимось нагадували йому пацюків. Останні, мабуть, також відчули цю спорідненість і так гарно підвечеряли ними. На одному з портретів у Йосипа бракувало вуха, на іншому замість носа він мав білу пляму, а під нею безнадійно чорнів (рудів?) самотній невідгризений вус.

Вже треба було йти на роботу, і один рудий томик Грицько взяв із собою вниз. Викинув погризену обкладинку, а середину почепив на цвях у нужнику. Тепер щоразу, розім'явши в руках відірваний аркуш, повільно читав про якихось пігмеїв, про людей, котрих Йосип вперто обзивав шайкою вбивць і шпійонів, про те, що половину нашої землі треба засіяти, а половину заасфальтувати і, дивуючись такій мудрості, не поспішаючи, використовував аркуш за потребою.

Гриць надто добре пам'ятав почуті від діда приказки: «На сільраді серп і молот, а у хаті смерть і голод», «Ні короти, ні свині – тільки Сталін на стіні», «У коморі один куль, і то кажуть, що куркуль... » Крім них, в тій пам'яті ще зберігалися набагато страшніші свідчення...

...І ще проминув один тиждень. Вечорами, а часом до самого ранку він читав Марка Поло. На роботу більше не ходив – ненароком розрубав сокирою руку, рана була неглибока, то вдень сяк-так допомагав жінці копати картоплю, а ночі проводив на горищі.

Йому подобалося жити передчуттям незнайомих країв, де він ніколи не був і ніколи не буде і куди його так просто приводив Марко Поло, дивуючись і радіючи разом із ним розмаїттю життя, новим людям, дивовижним землям, а потім довірливо, як давньому знайомому, говорив йому: «А тепер ходімо далі...»

Одного ранку, прокинувшись, він пригадав щойно бачений сон, пригадав з пронизливо знайомими подробицями, обличчями, звуками, напівзабутим почуттям невагомості власного тіла. І тут до нього дійшло, що вже багато років йому нічого не снилося. Раніше він цього не знав, не думав про це, а тепер повернення здатності бачити сни якось сумно здивувало його, вразило своєю запізнілою щедрістю. Майже щоночі перед ним проходили чорно-білі видіння, в які час від часу хтось вставляв різноколірні шиби, просвічені низьким золотистим світлом. Інколи від снів на ранок в пам'яті лишалося тільки відчуття баченого, і, проживши тихо і вдячно кілька хвилин в розбудженій свідомості, воно щезало, вивітрювалось...

Рука помалу загоїлась, картоплю викопали, і, незважаючи на вмовляння жінки, на її спроби штурмом і криком взяти горище, Грицько звідти не спускався й вдень.

Якось між сторінками розповідей Марка Поло він знайшов пожовтілий складений вдвоє аркуш, з обох сторін списаний дрібним округлим почерком. Присвітивши ліхтариком, розгорнув той аркуш і повільно прочитав перші слова, написані чужою рукою. Щось давнє і знайоме відчувалося в них. Здавалося, їхня ненадокучлива щирість звернена саме до нього, до його життя.

Розповідалося про людину на ймення Аль-Мустафа. Багато років він чекав у місті Орфалесі на корабель, що повинен був повернутися за ним і відвезти на рідний острів.

«І на дванадцятий рік чекання, сьомого дня місяця жнив він піднявся на пагорб за стінами міста, подивився на море і далеко на обрії побачив вітрило.

Тоді ворота його серця відчинилися навстіж і радість його летіла над морем. Заплющивши очі, він тихо молився в безмовності своєї душі.

Та коли спускався з пагорба, сум пройняв його серце. І подумав АльМустафа: «Як піти мені спокійним і без горя? Бо з душею пораненою буду покидати це місто. Довгими були дні печалі, які пережив поміж його стін, і довгими були ночі самотності, і хто зможе без жалю покинути свій біль і свою самоту? Надто багато я залишаю на цих вулицях, і надто багато моїх безпритульних надій блукає поміж цих пагорбів... Не одну одежу свою кидаю я сьогодні, але своїми руками рву шкіру на собі і залишаю тут тільки думку свою і серце, осліплене голодом і спрагою. І вже не можна запізнитися. Море, яке кличе до себе все і всіх, покликало і мене. Я повинен зійти на корабель... Бо вітер залалює свічада, що підганяють час, і залишитись – означає загинути, перетворитися в шматок твердого, але мертвого кришталю. Я був би радий взяти звідси з собою все. Але як це зробити? Язик і уста не можуть нести голос, якому колись дали крила, і сам повинен нести себе в небо, бо один, без гнізда, відлітає сокіл за сонцем.

І коли він спустився до підніжжя пагорба і, ставши обличчям до моря, побачив свій корабель, а на його палубі матросів – людей своєї рідної землі, – він крикнув їм:

–                        Сини моєї довговічної матері, ви, вершники на хвилях прибою, як часто я бачив вас в своїх снах! Тепер ви прийшли... Я не сплю, а це мій найглибший сон. Я готовий вже йти.... Тільки дайте ще трохи подихати цим спокійним повітрям, один тільки раз оглянутися з любов'ю на місто Орфалес. А потім я буду стояти поміж вас... Море, ти повертаєш мир і волю річкам і найменшим струмкам, а сьогодні я, краплина літнього дощу, вертаюся в твоє безмежжя.

Так ішов він і бачив здалеку, як люди кидають свої поля і виноградники і поспішають до воріт міста. Він чув, як сумно і тривожно звучить на вустах людей його ім'я, як перегукуються вони звісткою про прибуття корабля.

І мовив він до себе:

–                        Хіба день від'їзду повинен бути днем зборища? І що я можу дати тому, хто залишив свій плуг на половині борозни, чи тому, хто зупинив колесо жорен? Хіба ж мої мрії б'ють джерелом, щоб я міг наповнити їхні чаші? Що я знайшов в країні тиші, щоб з довір'ям істини роздати вам? Якщо сьогодні день моїх жнив, то хто засіяв це поле? Якщо це дійсно година, коли мені судилося підняти свою лампаду, то полум'я, що буде в ній горіти, не моє... Порожньою і темною буде вона, підніму її, і сторожа ночі наповнить її і запалить.

Це сказав словами. Але багато невимовного лишилося в серці. Бо сам він не знав, як краще висловити таємні глибини свої.

І коли вів наблизився до міських воріт, люди вийшли йому назустріч і мовчки стояли навпроти нього.

Старійшини промовили першими: 

–                        Не йди ще від нас. Ти був ранком у наших темнотах, і твоя юність давала нам силу для мрій.

Ти був поміж нас не гостем, а нашим сином і ми любили тебе. Не поспішай покинути нас, ще не кличуть тебе, постривай, щоб наші очі звикли до болю, коли не бачитимуть твоє обличчя.

–                        Не дай, щоб хвилі морські змили і роки, які прожив ти з нами.

Ти ходив поміж нас як дух, і твоя тінь була світлом на наших обличчях. Ми так любили тебе, але наша любов була німою і невидющою. І тепер ми допитуємось тебе, і серця наші оголені, а душі перед тобою, як розгорнута книга. Бо завжди було так, що любов не знає своїх глибин, аж поки не прийде час прощення...

Люди йшли, і приходили, і клялись. Та він не відповідав. Тільки в мовчанні похилив голову, і ті, хто стояв поблизу, бачили, як на пісок падали його сльози.

А потім і він, і люди прийшли на великий майдан перед храмом. І вийшла з храму жінка, яку звали Аміра, і була та жінка віщункою. Він з ніжністю подивився на неї, бо вона першою повірила йому і пішла за ним. Ось вони знову зустрілись, і Аміра звернулася до нього:

–                        Твій корабель вже прийшов, і наша любов не хоче заважати тобі, ні затримувати тебе. Та все ж перш ніж піти, скажи нам, дай трохи з своєї правди. І ми віддамо її нашим синам, а вони своїм дітям, і слова твої не загинуть. В своїй самотності ти споглядав наші дні і чув наші плачі і сміх сновидінь наших. Відкрий нам нас самих і розкажи нам все, що є між народженням і смертю.

І сказав він:

–                        Люди орфалеські, про що мені говорити вам – чи не про те, чим тривожаться душі ваші?

Аміра мовила:

–                        Говори про дітей. І він сказав:

–                        Ваші діти не ваші... Вони сини і дочки життя, яке відчуває спрагу в собі. Вони приходять з вас, але не від вас, і хоч вони з вами – вам не належать вони. Ви можете дати їм свою ласку, але не розум свій – у ваших дітей свої думки. Ви даєте житло їхнім тілам, але не душам, бо направлені вони в дім майбутнього, куди навіть в снах ви не зможете прийти, щоб провідати їх. Ви лук, з якого ваші діти вилітають стрілами. А Лучник бачить ціль на шляху до безкінечного і щосили згинає вас, щоб стріли його летіли далеко. Хай кожен порух його руки буде для вас блаженством муки і радості, бо любить він і стрілу, що зникає вдалині, і лук, який залишається в його руці».

До самого ранку Гриць не міг заснути. По кутках шаруділи миші, знадвору було чути, як тривожно шуміли дерева, розбуджені вітром. Крізь пахощі сіна пробивався дух зів'ялої м'яти – невеличкий пучок її висів на бантині біля комина.

Лежав з розплющеними очима, прислухався до звуків на межі світання і ночі, а ще – як десь далеко в його пам'яті печалилась чиясь самотня душа.

«І вийшов наперед чоловік з порожньою торбою і з такими ж порожніми очима. Просив він:

–                        Навчи, як приймати дароване. Відповів Аль-Мустафа:

–                        Дивіться, щоб ви спочатку самі вміли дарувати, а відтак і приймати дари. Бо знаєте, що тільки життя дає життю, і ви свідки того.

А ви, хто приймає дари, – бо ми всі обдаровані кимось, – не беріть на себе тягар вдячності, щоб не накласти ярмо на себе і на того, хто дає. Краще підніміться разом з даруючим над його дарами, як на крилах, і не майте сумніву у великодушності тих, кому щедра земля – мати, а небо – батько.

Це вони, у яких мало, і віддають все те... Це ті, що вірують у життя і в щедрість його, і скарбниці їх ніколи не будуть порожніми для інших. Це ті, що дають з радістю, і радість та для них найкраща нагорода.

І такі ще є, котрі дають без болю, не шукаючи в цьому радості і вдячності – як миртовий кущ в долині віддає свої пахощі у вільний простір. Руками таких говорить Бог, а їхніми очима усміхається земля.

Добре давати, коли просять нас, краще – коли бачимо потребу в цьому, і тільки той дар справжній, коли віддасте з власного серця, а не з майна.

А чи є що-небудь, що ви не віддали б? Все, що у вас є, ви повинні один раз роздати, і не зволікайте, давайте нині, бо гіркота і попіл в запізнілих дарах.

Ви часто кажете: «Дам щедро, але тим, котрі цього достойні. Дерева у вашому саду так не говорять».

Дерева в саду так не говорили, а хором правили розтривожене віче, і їхній шум все наростав, піднімався з темних і ще теплих глибин вересневої ночі, відчужений від самих дерев високими хвилями, затеплював горище, і не було кому розповісти про все те, що відкрилось йому за останні дні і ночі, хоч частково розділити з кимось тягар відновленої пам'яті, хоч на мить позбутись безпритульності власного життя...

Його перша дружина, Ольга, померла років десять тому. Лікарі довго не говорили, що в неї за хвороба. Після всіх поневірянь в переповнених і задушливих палатах районної лікарні її відпустили додому. Грицько виїхав за жінкою ще зранку. Підвода, напіврозбита тарахня, була вимощена оберемком житньої соломи. Двоє «нейтральних» коней, яких він насилу випросив у бригадира, не дуже зважали на ного окрики, розмахування батогом – брели повільно, байдуже. Поверталися через ліс. Дорогу розвезло, і колеса час від часу провалювались у виямки, заповнені грязюкою і грудками затверділого снігу. У нього в нагрудній кишені лежала невелика коробка з десятком ампул морфію. Перед від'їздом лікар пояснив, коли і для чого вводити хворій ці останні ліки.

Ліс і сутінки обступали дорогу. Гриць бадьорим голосом розповідав про домашні справи, про здоров'я дітей, вона слухала, інколи перепитувала. Повертаючи голову, Гриць боявся зустрітися з її поглядом. Ольга дивилася ніби крізь нього, кудись в глиб вологого і темного лісу. Ще ніколи вона не була так далеко, і неможливість докричатись до неї, живої, робила нестерпним біль майбутнього безнадійного розставання.

Теплий запах житньої соломи, не змішуючись, плив поряд з пахощами хвої, прілого листя, мокрого снігу, запахом кінського поту. Він подумав, що не зміг би до ладу пояснити свого відчуття провини перед дружиною. Мабуть, головне в тому, що він ніколи не міг жити лише тим одним, чого вистачало для неї на все життя. Всю свою душу, тонку і чуйну до краси навколишнього світу, будь то пісня чи гарно вишитий рушник, всю без остатку вона витратила на своїх дітей, на доглядання, годування, порання біля них, вириваючи для цього вільну годину поміж нескінченних робіт на землі та біля худоби. На щось інше не залишалося ні часу, ні сил. Роки минули, і діти почали відходити від неї, розплачуючись неприхованим роздратуванням за її ненадокучливу і несміливу любов.

Починаючи від самого народження і до того часу, коли при ходи лося віддавати своє дитя у світ чужих людей, вона жила тільки для них. Діти розійшлись, і треба було якось жити далі. Та вже не було чим. Пустку на місці душі заповнили хвороби. Ольга не боролася з ними, не просила нічиєї допомоги.

Якось надвечір, вже після повернення з лікарні, вона сиділа вдома сама і раптом ніби крізь сон побачила, як у порожню кімнату ввійшла жінка. Висока і красива, обличчям схожа на її далеку матір. Від дверей повіяло погребом, Ольга відчула на босих ногах той холодний подих і зрозуміла, хто це і навіщо прийшов до неї. Страху вже не було. Жінка підійшла ближче, взяла її за руку і, як маленьку дівчинку, повела за собою. Ольга поправила вільною рукою волосся, що вибилось з-під тернової хустки, і пішла за нею, не оглядаючись.

Гриць залишився сам, сторожем біля власної пам'яті. Через рік його взяла до себе Катя, немолода жінка, чоловік якої згорів від самогонки. Звали його Негром, робив їздовим, а по-вуличному прозивався – Маринатка. Встиг прожити трохи більше сорока років. Коли розповідав про свої баталії з жінкою, то в кінці не забував уточнити: «Вона мене поліном, поліном, а я маринаткою, маринаткою...» Звідси і прізвисько пішло.

В домі Катерини він жив уже другий рік. А зараз сидить тут, на горищі, біля книг, принесених з розваленого клубу. Осінній день займається иад селом. Крізь щілини між черепицею повільно ллється світло. Того дня він пішов на роботу. Люди помітили переміну, що сталася з ним. Глибоко запалі очі дивилися на них сумно і якось насторожено. І ще в тих очах було щось таке, що примусило будівельників облишити жарти стосовно його повернення.

На другий день Гриць підходив то до одного, то до іншого і починав розповідати про якогось Марка, про дивну людину з міста Орфалеса. Його спочатку слухали, а потім почали уникали. Ті розповіді пробуджували в людях незрозумілу тривогу, відчуття непевності власного існування – ніби саме ними забуто щось вкрай необхідне, а пригадати ніяк не вдається.

Ось тоді, побачивши, що співрозмовника йому не знайти, Гриць знову поліз на горище.

Та через кілька днів голова сільради, взявши з собою двох конторських помічників, обличчя яких нагадували суцільні потилиці, примусив Грицька спуститися на землю – під голосіння Катерини, під обурливі вигуки самого голови. Він вважав, що подібне усамітнення – то явна спроба підірвати здорові основи нашого колективного існування. Наостанок Грицько ще встиг поставити голові під оком здоровенного пінця, схожого на печать якоїсь неземної канцелярії.

Гриць не знав, що у голови сільради був попередник, який так само боявся залишати своїх підданих на самоті, без державного нагляду. Указом царя Петра І заборонялося усамітнюватися и кімнатах чи інших приміщеннях для писання або ж читання книг, Порушників указу тягнули на дибу. Імператора-самодура і немильнянського голову зближував страх перед людьми, перед їхніми безконтрольними вільними думками.

А Катерина, лишившись одна, поскидала вниз всі книги і десь з місяць розпалювала ними піч. Вціліла тільки та, яку Гриць встиг прихопити з собою і яку, ховаючи від санітарів та своїх божевільних друзів, зберіг до самої виписки з лікарні. «Марко Поло. Книга про розмаїття світу».

Відсидівши, відмучивши зиму в лікарні, Грицько наприкінці березня повертався додому. Йшов пішки, дорогою через ліс. Біля Дубової посадки його нагнав Дідковський, колгоспний їздовий, і Гриць сів на підводу. Говорити чомусь не хотілось, на всі розпитування відповідав неохоче, коротко: так, не дуже, можна жити... Розмова поступово згасла, і Гриць подумав, що вже так давно не дихав цим запахом. Несподівано для нього запах коней, житньої соломи, якою була вимощена підвода, запах мокрого снігу і хвої повернув йому відчуття десятилітньої давності, повернув пронизливо, гостро, до найменших подробиць, так, що він мало не закричав, рвучко нахилив донизу голову і вдавив пальці долонь в закриті очі, аж поки з-під них не вдарив стовп чорного світла. Було боляче жити на світі, в якому людська непам'ять розірвала єдиний час існування, роз'єднала його, примушувала страждати окремо в минулому, майбутньому, нині...

З тієї пори минуло ще п'ять літ. Наприкінці нинішньої, а тепер вже минулої весни я спробував записати цю історію, бо незрозуміле відчуття співучасника тих подій тривожило мене, здавалось, що за ними існує інший, прихований зміст того, що сталося.

Для завершення повісті мені треба було зустрітися з Грицем, розпитати у нього багато про що, адже, крім випадку з книгами, я майже нічого не знав з подробиць його дитинства, післявоєнного життя. До того ж давно виникла необхідність замовити йому новий стелаж, бо книги і журнали в моїй кімнаті не вміщалися на соснових полицях, зроблених ним же. Отож і привід був, щоб запросити його до хати, і після того, як він заміряє стінку і сховає до кишені окладного метра, сісти з ним, і під чарчину калганівки повести розмову.

Тривожило мене інше. Я відчував, що моя повість не може закінчитися поверненням Грицька з лікарні. Те, що відбулося раніше – слова, думки, події, – вимагало для підтвердження своєї правоти більш трагічної розв'язки. Тоді почав вигадувати кінець. Біля десятка разів переписував його. Це було схоже на потуги присобачити до живого тіла підтяту захололу ногу. Нічого не виходило. А Гриць, як і раніше, зустрічав мене на стежці, по якій я ходив до діда, а він в свою будівельну бригаду. Ще здалеку побачивши мене, він посміхався, і коли я підходив ближче, протягував мені розкриту долоню з двома відбитими пальцями. Привітавшись, питав, коли можна прийти до мене – «Юрко, є діло на сто рублів», а я говорив, що сьогодні їду в Київ, ось повернусь, тоді вже...

Я не знав, що наша розмова не відбудеться. Ні тоді, ні післязавтра. Ніколи.

Якби наші зустрічі з близькими людьми супроводжувала музика, ми не втрачали б їх так безнадійно. Іноді подібне відбувається в кіно: ще тільки починається фільм, ще всі поряд і разом, а музика вже знає все наперед, сумує за правих і неправих, марно намагається застерегти, врятувати. Ніхто не зважає на її попередження.

Гриць, як і я, любив музику сільського духового оркестру. Він і сам іноді грав в ньому на барабані, підміняючи штатного музиканта, який на той час все ще перебував в довготривалому запої. Та найбільше Грицеві подобалося слухати оту музику. У кожній веселій мелодії духового оркестру, будь то краков'як чи полька на чотири боки, вчувалася якась тужлива нотка. Вона ніби готувала слухача до наступної частини – високої печалі старовинного маршу чи вальсу «На сопках Маньчжурії», коли людей повністю захоплювала та прихована нотка і в них оживала душа, розбуджена музикою. Вона проривалася крізь надраєну мідь, допомагала людям, що слухали її, хоч на короткий час позбутися свого заціпеніння.

Останній раз я бачив Гриця восьмого травня, в четвер, біля сільмагу в Кикові. Перед святом повинні були завезти пиво, і Гриць чекав на те, заховавшись від спеки під липу. Біля нього, прихилений до дерева, стояв велосипед. На передньому колесі не було крила, поміж шпиць застряло кілька зелених стебел: нехитра машина ніби бачила себе збоку і прикидалася втомленим звіром. Грицько щось запитав в мене, я відповів. Потім я зайшов до магазину, купив пляшку мінеральної води, буханець хліба і зібравсь їхати додому, в Немильню. Біля Гриця нікого не було. Тільки велосипед і тінь дерева. Я ще раз оглянувся. Грицько, не поспішаючи, прямував до відчинених дверей сільмагу.

Через три дні в школі, зайшовши після уроку в учительську, я почув приголомшуючу для мене новину: вчора Гриць Маринин помер.

Останніх два роки він жив у своїй старій хаті разом з сином Володькою і його жінкою. У неділю, під час сварки, Грицько кинув поліном у свою невістку Розу. Промахнувся, бо, мабуть, і не хотів влучити. Надвечір додому прийшов Володька і, дізнавшись про жінчину образу, безжально побив старого. А через годину Гриця неживого витягли з петлі. Двері у хлів навіть не були зачинені. Може, Гриць надіявся, що діти чи хтось з сусідів побачать його і врятують. Нікого не було... Біля мертвої людини стояли безсловесні свідки: корова Рузька, двомісячний бичок та двоє зачуханих овець. Тепер вони стерегли не народження, а смерть...

Після останнього уроку, не заходячи додому, я пішов в ліс. Думки в голові плутались, в скроні гупала кров. Дійшов до Маркевича, присів на повалену сосну, кілька хвилин не відкривав заплющених очей.

Я думав, що якимось чином моє прагнення знайти для повісті відповідне закінчення, моє небажання примиритися з буденним фіналом всієї історії викликали справжні події. Страшні і безповоротні, вони перевершили всі мої домисли. Надто пізно я зрозумів, що не можна вигадати життя і смерть за живих людей, не можна втручатися своїми недоречними фантазіями в їхню долю. Та всі мої запізнілі каяття Грицеві вже не допоможуть. І все ж він загинув не тільки від побоїв, не тільки від мого сліпого марнославства. Надто багато всього переплелося в його житті і смерті. Та кому розкажеш про це? Бо завше смертельний хрип людини, що конає від задухи безпросвітного життя, відсутності в ньому власного вибору, глушать державний гуркіт мідних копит...

Кому і як розповісти тепер про його беззахисну усмішку?

Починало темніти. На ніч збиралася гроза. Треба було вертатися в село. З боку стежки сильно пахли нічні фіалки.

Невже Гриць загинув і тому, що не зміг знайти співрозмовника серед людей, що жили поряд з ним? Якби в той день я замість того, щоб чамріти над своїми книгами, прийшов до нього і наша розмова все-таки відбулася, можливо, все було б інакше. Одного разу Грицько сказав мені:

– Знаєш, чого мене так називають у селі – Маринин?

Мабуть, тому, то, крім матері моєї, Марини, я більше нікому не потрібен...

Якби він звав і відчував, що все те, що було з ним колись і сталось зараз, цікавить і хвилює когось, що його звичайне життя має непересічну цінність, значущість для інших людей, – незалежно від того, чи були в ньому збудований храм, написана книга чи картина, і якби він повірив цьому, можливо, все було б інакше. Бо справжня творчість завжди лишається безіменною, і кожне наше слово, звернене вчасно і не всує до іншої людини, не менш важливе, ніж довершений живописний шедевр. Звичайне слово людської розмови. Бо скільки людей гине тільки від того, що в них нема співрозмовника. Від цього може загинути людство.

Тільки б знати це трохи раніше, коли ще можна було вберегти...

Через два дні Гриця поховали. Везли його на підводі, з-під труни вибивалася житня солома і поряд нього сиділа стара Марина. Вона не плакала, тільки зеленою гілкою відганяла надокучливих мух з його обличчя.

Гриця поховали... Весна згоріла прямо на очах, і відійшло літо. Моя повість лишилась не закінченою. Тепер уже назавжди.

Книга Марка Поло поки що в мене. Між її сторінок я знайшов вдвоє складений аркуш – пожовтілий, списаний з обох сторін дрібним округлим почерком. Останнє, про що просили люди Аль-Мустафу перед тим, як він назавжди покинув їхнє місто, було:

– Скажи нам про любов...

Його відповідь на аркуші не збереглася. Вцілів лише початок її. Саме цим і обривається розповідь. Серед затертих і розмитих останніх рядків можна розібрати кілька слів: «...а ще будете разом у тихій пам'яті Бога».

Оце і все? Не знаю... Можливо, все тільки починається. Скоро прийде зима, і кожного разу, коли крізь віконні шиби продирається повільний блідий світанок, я виходжу з темряви і чиясь болюча пам'ять повертає мене до життя. Надто болюча вона для Бога... ^[31]

 

І ВИТОНЧЕНА ВИШУКАНІСТЬ СЛОВА: ДОМІНІКА ДЕМ

 

Домініка Дем – псевдо Яни Демчук, поетеси із Новограда-Волинського.

Народилася у 1981 році  в місті Новоград-Волинський.

Багато років пропрацювала  медсестрою в різних відділеннях міськрайТМО.

Вірші публікує переважно  на своїй сторінці у ФБ. 

Друкувалася у підсумковому альманасі міжнародного конкурсу  авторської поезії та пісні  «Інтереальність-2019».

Намалювала дівчинка коня

Намалювала дівчинка коня Блакитного, на аркуші з альбому: Хвилястий хвіст, голівка, як горня, Смородинові цяточки по ньому.

Тоненькі ніжки, наче в павучка,

Із вітром заграє кудлата грива,

Вчепила золотого п'ятачка На кінський ніс малеча жартівлива. Примружилася, ще взялась до фарб –

Блакитному коню потрібна хатка,  І обережно той вологий скарб В кімнату понесла до свого татка. Малесеньке сердечко:  ...тук, ...тук, ...тук, «Ой, таточку, я тут намалювала!...» Скривився татко: «Що ж це за віслюк?

Яке по ньому лихо гарцювало?!» Грайливий вогник потьмянів і згас.

Пішло дитя, згорнулося в калачик,

І хоч трималось (сором нити!) враз Блакитний іноходець став як квачик.

А час спішив. Її дитинства мис Ріка життя давно вже обігнула...

Дівча зросло і коник з нею зріс,  Хоча про нього й думати забула.

Не раз лягали трави у покіс, (а косить доля хвацько, із розмахом…)

Аж чує, торохтить Великий Віз:  То Кінь Блакитний йшов Чумацьким Шляхом!!

...І слів забракло, і не стало слів,

Лишились ті, що падали рядками:

Уклінно прошу кожного з батьків Коней  не називайте  віслюками!

 

 

 

 

 

 

 

Моїм цензорам

Рафіновані букви лягали потроху,

Мов обстругані дошки, у рівні ряди

І душа попросила в поезії дьогтю, Тільки ложечку дьогтю у штучні меди.

Бо не терпить вона тих смаків синтетичних, Не цінує принади «десерту» ніяк, Бо жива. Бо не має ні хисту, ні звички,

Продаватись усім за лукавий п’ятак.

Й не просіть. Не писатиму пісне і прісне,

Без підтексту. Без серця. Емоцій.

Думок.

Або стисну Вселену й між римами втисну,

Або висміюсь стиха у згірклий рядок.

І нехай ми приречені разом до страти,

Я не вмію «ніякою» бути ніде. Є презумпція щастя у вигляді ката,

Що за спробу свободи на плаху веде.

В задротованих стайнях словесного глуму, Не властиво стояти баским скакунам,

Вони створені подихом пісні і думи,

Вони люблять степи, не хлівці і не хлам.

Я боюсь ошукати вас звабним обманом, Якщо навіть і меч мені душу пройде,

Той лиш може вказати дорогу до храму,

Хто шукав її сам. Хто до нього іде.

 

Донечці

Моя хороша, ще тобі рости…

Не поспішай дорослою ставати –

У нас, дорослих, тут свої світи, Й один на всіх, де кожен розіп’ятий…

На постаменті, плоті, на стовпі, Хтось на одній зі стін у власній хаті,

Хтось в натовпі – на древі самоти, А хтось на дибі славою розтятий...

І котить хвилі море людських сліз,

Солоне та гіркіше од цикути,

Життя іде… Між викликів на

«біс»

Ми мусимо відбутися й відбути... Як часто балансуєм на межі,

Де посмішки скривилися від болю, Самі собі байдужі та чужі, – З відчаю розминаючись з собою!..

У нас своя абетка… Багатьох  Складів читати, бачити – не вмієм,

Бо не навчились… Знає тільки Бог, Як часто ми жнемо оте, що сієм... І те що – ні, жнемо частенько теж..

Зціпившись, впершись гаряче й добряче.

Намучившись, із Вавилонських веж

–

Ми сходимо, і платимо, і плачем...

Моя хороша! Дай тобі просту Стежину, Боже, й праведності істин…

Дивлюся в очі долі і… росту,

Росту сльозою у твоє дитинство.

 

 

 

 

 

 

 

Якщо поміркувати, як годиться

Якщо поміркувати, як годиться,

То випливає, що вряди-годи

Життя – одна химерна плутаниця, Й даремна річ розплутувать її. Життя – така незграбна теорема, Кому і що тут можна довести? Шматочок неба в просвітку Едема Та вирубка людської самоти. Затятість, із котрою все ж шукаєш, Одне єдине з тисячі облич, Крізь гадки, що на вилицях палають,

Вогнем сумління, кинутого в піч. А мусиш, мов еквілібрист на дроті, Тримати рівновагу в голові... Тож кажуть люди: «В тихому болоті…»,

То Ви, напевно, людоньки, й праві…

У злі ґрунти пшеницю не засіють, Бо знищить жаром перший

буревій. –

Коли душа звершає літургію,

То розум в ноги кланяється їй.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Буває наші злети і падіння Буває наші злети і падіння Розмежувати владний тільки час... Суспільство – дресироване створіння, Що кориться простій команді:

«Фас!»

Ніхто й нічого думати не стане, –

Видовищ й хліба прагнули завжди,

Ті, що співають звечора осанну,

А зранку вже волають: «Розіпни!» Загал людський не милує й не судить,

Він – виконавець присудів доби.. Найгірше рабство: «Що ж то скажуть люди…» –

З нас тяжко носить кожен у собі. Невже такі смаки в нас стали

бідні,

Чим не годуй – те будемо ковтать?! Тож перед тим, як спалювати відьму, Спитаймо, чи хоч вміє чаклувать…^[13]

 

 

 

 

 

 

 

ЖИВОДАЙНЕ СЛОВО АНАТОЛІЯ КЛЮСКА   Анатолій Олексійович Клюско народився 25 жовтня 1963 року в селі Тернівка Новоград-Волинського району Житомирської області.[35]  Закінчив економічний факультет Київського університету ім. Шевченка. Працював викладачем та економістом Житомирського технікуму землевпорядкування.  Нині – власник книгарні «Обрій» у Новограді-Волинському.  Автор чотирьох поетичних збірок.  Член НСПУ з 2013 року. [1]

 

 

 

 

Ще крок!

–   Ще крок один, юначе! Хоч бігти вже несила. В тканинах м'язів наче Сплелися дух і тіло.

 

–   Ще крок! – зове фортуна – У будь-якому разі! Підводяться трибуни В єдиному екстазі.

 

–   Ще крок хоча б, хлопчино! –

Кричать серця мільйонів, І мчить він без упину

До фінішних кордонів.

 

–   Ще крок мерщій, юначе!

І – зоряна вершина, Коли душа заплаче

Під стягом України.

 

 

 

 

 

Гріхи

Подивилось сонце розгублено (Краще бачити б не довелось),

Як життя,лиш тільки пригублене, На траву вином пролилось.

 

Помирав він дниною гожою, Молоком піна на устах. Волею людською,не Божою В небеса зринав,наче птах.

 

Небуття нагрянуло хмарою –  В ній земний розтанув талан. І ставало тіло примарою,

ЗагортАлось в смерті туман.

 

А в повітрі мжичками-кулями Пролітали нові жахи.

І комусь життя чиєсь муляло.

І творили люди гріхи.

Джерело

Село розмаєм зацвіло, Коли знайшли ми джерело, Припали спраглими устами.

У нім вода була жива, Ота – що серце напува,

Та – що доводить до нестями.

 

Коштовний посуд ми взяли, Водиці вповні налили - Така вода завжди потрібна.

І мандрувала по світах У наших стомлених руках

Наснаги повна – чаша срібна.

 

Тоді хурделиця мела,

Як чаша тріщину дала, За мить – не стало в ній водиці.

Розпалось срібло на шматки І вкрали райдужні думки Розпуки хмари сіролиці.

 

Немов додому журавлі,

В село помчали, до землі, Що воду нам подарувала.

А в джерелі її нема,

Бо й тут напасниця – зима Усе в морози закувала.

 

Роздмухав, серденько, вогонь, Теплом замучених долонь Торкнувсь морозяної криці.

А мо' хоч краплю розтоплю, З тобою, рідна, розділю

Живлющу крапельку водиці.

 

*** Туман у вибалку заліг.

На сон склепивши добрі очі, Прожитий день майнув за ріг Нової росяної ночі.

Усе довкола зацвіло

І злота, й срібла кольорами, Узявся місяць за весло,

Поплив, кермуючи вітрами.

Вечір

Дивак червонолобий у сірому картузі За обрій поспішає на ночівку, Перлинами лягають сріблясті роси в

лузі

І вечір дню розв'язує шнурівки.

 

Немов дитя мале його вкладає спати:

Під купол зорепадний, під загадковий дах.

І день, набігавшись, лягає спочивати Із променем останнім на устах.

 

На станції "Вічність" На станції "Вічність" чекатиму потяг "Життя", У ньому колись проїжджали удвох ми з тобою. Я вийшов раніше. До тебе нема вороття,

Тепер я - душа, переповнена завше журбою.

 

Й на мить супокою кохання земне не дає,

Незатишно тут, в потойбіччя обіймах колючих. Немає мене, але в серці одному я є: Завжди відчуваю твої поцілунки жагучі.

 

Мені невідомо, ще скільки часу промайне, Коли, як актор, поспішу на прийдешнього зйомки. І вірю чогось: там зустріне живого мене

Знайома до болю (не знати чому) незнайомка.

 

 

 

 

 

 

Із варяг у греки

І.

...Кривавить ноги. Боже, як далеко! Уже травинка кожна – наче цвях... Його прозвали: "Із варяг у греки" –

Сльозами, як дощем, омитий шлях.

 

Палає степ. Велично і розкуто Довкола шаленить ковильний вир. Палає степ, але ж не палить пута Тієї бранки, що женуть в ясир.

 

Й татарських коней той вогонь не палить,

Лиш зрадницьки шепоче: "Гей, скоріш!".

Вовк-людолов підгнилі ікла скалить

І в думці підраховує бакшиш

 

За білі перса, за тендітне тіло, Яке взяло у матері дівча.

Воно б під серцем козака носило,

Тепер носити змусять татарча.

 

Те татарча, що матінці на муку Навчиться ще тримати ятаган. Шугне у Дике Поле, як зміюка, І затягне ненависний аркан.

 

 

 

ІІ.

...Палає степ. І зовсім не велично

В степу асфальт гадюкою петля,

З п'янких небес вривається оклично В дівоче серце клекіт журавля.

 

Чого це настовбурчився лелека І голову поважно відверта? Шлях віковічний "із варяг у греки" Підступністю нагадує хорта.

 

Чом поспішаєш ти за море синє, Напнувши груденята, наче лук? Вже доля добровільної рабині

Вплітається в колісний перегук.

 

Як дико це – рабиня добровільна! Як страшно це – підстилка для крука!

Була б праматір од могили вільна – Скарала б – не здригнулася б рука! ^[7]

 

 

 

 

 

 

«ПЛАНЕТА СУХОВОЛЯ» ЮРІЯ КОВАЛЬСЬКОГО   Юрій Іванович Ковальський народився  в сім’ї хліборобів 1 травня 1938 р.  у селі Суховоля. Дитинство, що припало на гіркі воєнні і повоєнні роки, не було встелене достатком.  Зростав без батька, народився без нього. Батька розстріляли в 1937р. Закінчив у 1956р.середню школу, але через відсутність коштів не зміг одержати атестат зрілості.  З цієї причини не вступив до університету.  Тому після школи працював завклубом.  Атестат зрілості одержав восени.  Після служби на флоті у1961р. повертається в рідне село.        Випадкова       зустріч      з       колишнім редактором газети «Радянський прапор» Ковбасюком для Ковальського стала поворотом долі. Вона поклала початок журналістській роботі і переїзду до м.Новограда-Волинського.  У 1963р. здійснюється заповітна мрія – вступає до Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка на факультет журналістики. Працював на різних посадах у газеті «Лесин край» (раніше «Радянський прапор») – кореспондентом, відповідальним секретарем, заступником редактора, став першим редактором газети «Звягель-Інформ». Автор офіційного гімну Новограда-Волинського. Помер від  невиліковної хвороби 9 червня 1997р.[36]

 

Слався, рідне місто! 

(гімн міста)

Де висока круча, скеля стрімка,

Голосистим дзвоном небо торка;

Слава сивих віків,

Гордих батьків Плине, наче Случ-ріка.

Молодої волі стелиться шлях, Ключ від щастя-долі в наших руках; Піднімайся, рости, Садом цвіти,

Слався, місто, у віках!

 

 

Слово 

Не зважиш слова розумом і серцем, Не обігрієш, як мале дитя,

Не зачіпай його, бо обірветься Недовговічних помислів життя.

Бур'ян посієш наддовгій ниві, А там же хлібу буять-рости. Бо хлібом люди усі щасливі, І словом також;. Скажи: а ти? Я буду славить поета праці,

Який на білий, мов сніг, папір Кладе думки про любов й удачу І лине мріями до зір!

Є планета така Суховоля

Там мій корінь і крона, там доля. Тче-витикає день полотняний

Бігає човник – хлопчик слухняний, – Перебирає струни навою, Материнською гнаний рукою.

Сонце нитками також звите, Боже, який ти красивий, світе! В’ється основа, співає ляда, Мати щаслива, витканим рада. А я на всю шпуляра запускаю, Моя робота – цівки сукаю. Розкружлялись клубки по решетах, Є така полотняна планета. Є планета така – Суховоля.

 

Заповіт

Днів моїх полічено хвилини, Смерть підступить – упаде перо, Не побачу більше України, Не зголубить синь очей Дніпро. Юнь спливла бурхливим повноводдям

І в безкінечне, швидке і чуттєве, І туди, де не ходять в дозори, Вже ніхто мене не позове.

Покладіть на груди безкозирку (Був колись юнак цей моряком), В узголов і запаліте зірку П'ятикрилу з молотом й серпом. А перо (не вадило б турботи) Збережіть, як мрію, є в тім зміст. Був цей хлопець щедрим до роботи:

Газетяр, районщик, журналіст.

 

 

Услід за сонцем

Я народивсь в селянській хаті

В чудесну пору - навесні,

В мою колисочку пернаті, Напевно, сипали пісні.

У вікна сонце заглядало,

Неначе: - що за чоловік

З'явивсь на світ? - воно питало – Який почне він день, чи вік?

Матуся рідна колискову Вела в задумі до зорі... Так і Гагаріну, й Титову Співали, певно, матері.

Й коли уперше від колиски

Дитя хитний зробило крок,

Очам здавалось материнським – За сонцем вслід пішов синок.

 

Любов до землі Хай закохані сміються з солов'ями, Заплітають зорі у косу...

Почуття, розрунені з роками,

Перейдуть у творчість і красу Як зернини виквітують колос, Зажинать покличуть у поля... І любов твою, і серця голос В материнськім імені - земля.

Ні в свята, ні в будні, а ніколи

Не дано тому сказати слів Щирих, добрих, вистраждалих болем, Хто землі своєї не любив.

 

 

 

 

 

 

 

БОГДАН КОХАНЕВИЧ – ГОЛОС ЯРУНЯ

 

 

Богдан Коханевич народився 14 січня

1986 року в с.Ярунь. 

 

Закінчив філологічний факультет

Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

 

Першу поетичну збірку випустив ще у школярському віці.

 

 

 

 

 

 

 

Фіалки Початок має бути риторичним – Тоді непослідовності нема. Ми любим споглядати щось величне І любим грандіозне руйнувать.   Малюючи усмішку таємничу Да Вінчі тричі пензель поламав. Він викинуть хотів своє творіння, Але піти надвір полінувавсь.   Романтики – ті самі реалісти, Які затаврували власний дух. На двох стільцях привабливо присісти – Відразу два не висмикне твій друг.   Усе в житті відносне і невічне. У мене навіть власний доказ є: Фіалки – це привабливо у січні. А в квітні це – дешевенький букет.

Кроки Терпіти біль. Сміятися із себе. Аспекти різні, А процес один. Моя чутлива Мозкова система Не має права Тут давати збій. Не виявляти Справжності емоцій. Ховать в собі Палітру відчуттів. Автоматично Рахувати кроки Уміють математики Й сліпі.

 

Пророк

–   Я зійду на престол!

–   Непоголене маєш обличчя.

–   Я  пророк , я прийшов!

–   Окуляри каміння поб'є...

 

Над моїми роками Насмішкою дивиться Вічність. Над моїми руками

Не квіти , а листя сухе.

 

–   Вас усіх поведу я.

–   А гетьманські вуса вже маєш?

–   Я дорогу збудую! – Ти м'язи собі „накачай”

 

Нам найважче вдається Ділитись своїми знаннями. Особливо із тими,

Хто має ті самі звання.

 

–   Я викладую душу!

–   Бо більше і нічого класти.

–   Я клянуся, клянуся...

–   Обдурюй вже краще дівчат.

–   Ви ж шукали пророка...

–   Щоб каменем в нього попасти.

–   А як я твердолобий? – Ми можем тебе заплювать.

 

 

 

 

 

Дуель Секундант не прийшов...

Відмінити удар благородно?

До чортів благородство!

Сьогодні ідеться про смерть. Не по правилах? Господи, Правил немає сьогодні. Щоб підтвердити гордість, Собі я призначив дуель.

 

І дуель нетипову.

Розсудять не ніж і не куля. Не кулак, зовні чистий, І повний свинцю і злоби.

Репутацію маю

Не зовсім звичайного дурня

Мій суперник – це відстань Польоту з моста до води .

 

Суїцид? Ні на йоту!

Себе я не хочу вбивати.

Просто трохи розширю

Світоглядну базу вузьку. Від удару об воду

Я маю кістки поламати.

Та дуель – лотерея: Можливо, я річку поб'ю.

 

 

 

 

«ЛЕСИНІ ВІНОЧКИ» ВАЛЕНТИНИ КСЕНДЗУК Валентина Антонівна Ксендзук народилася 22 січня 1950 року в селі Симони Ємільчинського району. За фахом – медсестра. Працювала в одному з ДНЗ м.Новограда-Волинського, затим – в Італії. Нині проживає в НовоградіВолинському. Активна громадська діячка, координаторка творчої інтелігенції Новограда-Волинського. Багато її віршів покладено на музику. Сама гарно співає і нерідко є виконавцем авторських пісень. Має збірку пісень, книги поезій та публіцистики з історії рідного села, родини Косачів. Тема Лесі Українки посідає важливе місце  у творчості поетеси.

 

Лесин край Моя ти земле семикрила, Яка ж в тобі магічна сила. Терпляче серце, мудрі очі, Уста калинові дівочі.

Яка душа в тобі завзята,

Прекрасними дітьми багата, Лани, розсипані намистом, Сади замріяні за містом.

Вербиченьки краса покірна,

Землі своїй довіку вірна, В льоновім полі водограй, Поліський мій лелечий рай. Не розтоптали, не пригнули, Твоєї волі не зітнули. Розправ же крила, земле мила, Напни-бо сонячні вітрила!

В очах твоїх не хочу суму. Печалі в серці, гірку думу.

За щастя світле і за волю

Молити буду Бога й долю.

 

 

 

 

***

Заплету два береги Случі

І вплету в них Лесині джерела, І поставлю три святих свічі У це свято, музами веселе.

Хай горять ті свічечки мої,

Хай вогні досвіти нагадають,

І нелегкі будні у вогні,

Як метелики, до тла згорають.

Обнялися квіти у красі,

Де ступали ноженята Лесі

Чорнобривці й мальви у росі,

І туман відсріблює на плесі

Кожному куточку поклонюсь

І нап'юся пам'яті настою, У єдине джерело ввіллюсь Й, наче Мавка, стану під вербою...

Щоб відчути дихання її,

Спів кохання у тремтливих грудях Зачерпну той диво-дзвін душі І, як Мавка, подарую людям.

Лесині віночки

В'ється стежечка з горбочка,

В трави повертає,

Лесі ми плетем віночки, Сонце нас вітає.

 

Приспів: 

Скільки квітів прибережних!

І зелену м'яту

Виплетемо обережно У вінок до свята.

Подоляночку водила

Тут маленька Леся,

Своє личенько вмивала У случанськім плесі.

 

Приспів: 

Грають весело сопілки,

Виграють дзвіночки, Прикрашають нам голівки Лесині віночки.

 

 

 

 

 

 

 

***

А тут земля не спить попід снігами - Все співом Лесиним лунким бринить. Феномен Лесиного генія зачарував і переконав: Лесині першоджерела слід шукати в народнопісенній спадщині:

Уперше тут весну свою стрічала, Повірила у Мавку і казки! І все життя тут подумки блукала

-

О, незабутні звягельські стежки! Невгасна пам'ять ходить берегами, Тамує спрагу біля джерела. То, може, Лесина душа між нами Зажди живе в борні Добра і Зла.

 

 

 

 

 

 

ЛАРИСА ЛУК’ЯНЕЦЬ: МІЖ ТИШЕЮ СІЛ І ГОМОНОМ МІСТА

Народилася 13 серпня 1972 року в місті

Новограді-Волинському. 

Корені роду – з віддаленого поліського села Тальки, що неначе заховалося край соснового лісу та з іншого боку омивається річкою Случ. 

Тут народжувався та розростався мамин рід. Батькове коріння також із села над Случчю – з Гульська. 

Закінчила міську четверту школу, вступила до Київського Національного університету 

ім. Шевченка, де здобула фах журналіста.  Працювала в газетах «Звягель», очолювала газету «Час Полісся», нині – редактор газети «Час плюс». ^[20]

 

 

Матері

Мамо, як розтопити сніг,

Що на коси твої русяві Так підступно зненацька ліг І зросив їх сріблястим сяйвом?

Де знайти мені ту весну,

Що колись відцвіла, відсміялась, Розкрадають літа красу, Розкидають її недбало. Вишивають літа твої

Невблаганні свої візерунки. На високім яснім чолі – Дрібних зморщок лихі малюнки.

Ти так часто буваєш сумна,

Та тривоги кудись зникають, Коли внучка, пустунка мала, Рученятками обіймає.

Вона носить твоє ім'я І так дивно на тебе схожа. Що здається — твоя весна

Відродилась на личку гожім...

 

 

Колискова

Вже згортає вечір крила,

Розсипає нічка зорі,

Спи, моя дитино мила, І не знай ніколи горя.

Бачиш, річка колисає

Рибку на маленькій хвильці, Равлик солодко дрімає, Заховавшись у хатинці. Під дубочком, просто неба, їжачок в траві сховався, Він знайшов грибок для тебе — Сам мені у тім зізнався.

Але ніжки натомились,

Шлях далекий їжачкові, Спи, моя відрадо мила, Сни у тебе — кольорові.

Бачиш, квітка коло хати

Загорнулась у листочок — Буде сни оберігати Для синочків і для дочок.

Ось і місяць вже серпанок

Ніжно так на землю стелить,

Спи, дитино, аж до ранку

У своїй м'якій постелі,

Притулившись до подушки,

Що матуся вишивала,

В кучерях рожеве вушко — Наче зайчик задрімало.

Сон метеликом спустився, На долоньку, як пір'їнка, і притих собі, зморився — Спить уже моя дитинка.

 

 

 

Дзвіночок

Найменша донечка — життя мого дзвіночок, Веселкою мої фарбуєш дні, Ось твій найперший несміливий крочок,

Ось посмішка щаслива в твоїм сні.

А перше слово, мовлене старанно,

Торкає найчутливішу струну,

Чому, коли ти просто скажеш

«мамо»,

Така щаслива? Навіть не збагну. Ти ще маленька, але розумієш І серця радість, і його журбу. Твоя любов в холодні дні зігріє, Відводить лихо, горе і біду.

Ці оченята, як блакить небесна,

Мого дитинства трепетна луна,

Що раптом несподівано воскресла І рученятами так міцно обняла.

Дзвени завжди, дзвіночку мій

Рідненький,

На радість нам веселково зростай, Завжди щаслива будь, моя маленька,

Радій життю і пісеньок співай.

А я за тебе помолюся Богу,

Щоб доля в тебе сонячна була,

Щоб ти ніколи не зійшла з дороги Надій, Любові, Віри і Добра.

 

 

ДРЕВА ЗВАНА ПОЛІССЯ НІНА ПЕТРУК   Ніна Талько-Петрук  (Древа Звана) народилася в с. Курне Червоноармійського району  Житомирської області.  Закінчила Дубнівське училище культури.  З 1981 року  працює методистом  у Новоград-Волинському будинку культури.  Нині на заслуженому відпочинку.   Автор літературно-мистецької премії  імені Лесі Українки,  обласної літературної премії  імені Бориса Тена. Автор двох книг. [25]

 

 

***

Молюсь за тебе, Україно,

За день твій завтрашній молюсь, Молюсь за щастя свого сина І серцем зболеним горнусь.

 

До твого серця, що зціляє, Що сили і снагу дає.

Вкраїнонько, я добре знаю: Найбільше щастя, – що ти є.

 

І лицемірити й збрехати Мені не дасть твоя любов. Пречиста, найрідніша мати, У моїх жилах – твоя кров!

 

В твоїх калинах, в житнім полі, Душа возноситься, мов храм! Вкраїнонько, за твою волю

Я без вагань життя віддам.

 

І свято вірячи у тебе,

Моя Вкраїно золота,

Дивлюсь з надією у небо

І бачу: ти встаєш з хреста!..

 

 

О, Дон Жуане! Троянди, свічі, скатерть пурпурова, І келихи шампанського вина...

Я б слухала довіку твою мову Й палкі вмовляння: "Випиймо до дна!"

 

Та не спішу свій келишок підняти, - Бо те "до дна" морозить мою кров...

О, Дон Жуане! Звідки тобі знати, Що любощі,  –  далеко не любов!..

 

Ти – вільний вітер і не хочеш чути

Про вірність, чи глибокі почуття. ... Тож бійсь моїх очей! Бо може бути, що лишишся у них на все життя!..

 

 

 

 

 

 

Коло По колу Сонця повертаюсь стомлено... Безмежности пульсує Океан,

А на Землі, моя душа розтоптана Встає, повіривши в новий обман.

 

Ці вічні лови... Ці невтомні стріли!.. Краса приманки - хитрощі Ловця???

...Скажи, забутий божиче Ярило: – Це коло – Вічности?! А чи – Кінця?..

 

Засторога відьми

Які дзеркальні, любий, твої очі: В них  -  каяття й нестримний шал багать

Та не гнітись. Я добра потороча.

Мене боїться чорний Морок ночі. Сильніше Відьми  -  хто вміє кохать?!. Зі мною ти покинув ношу дня, Впустив в аорти нескінченність літа.

Ти зрозумів: де  –  суть, де  –  маячня.

Навчивсь на рівних розмовлять зі світом!

Тепер іди... Вертайсь в своє життя...

Та пам'ятай, що у купальську ніч

Свою любов спинити я не в силі!  - В мені прокинеться Інстинкт сторіч!..

Не йди по квітку папороті, милий, Аби не стать світилом моїх свіч.

 

 

 

 

І саркофаґ мов рана...

У ґенах – цезій, стронцій, ізотопи... Тавро Чорнобиля... траґедії печать... І від радіаційного потопу Як врятуватись? Де ковчег шукать?

 

Армаґедону усміх страхітливий І саркофаґ, мов рана в небесах...

Чадять реакторами очі Дивів

У "Зоні смерті", що вселяє страх.

 

Покинута земля. Затравлена.

Убита.

У колискову Роду – вплівся зойк!.. Схололи печі в прадідівських скитах.

Чи ж дасть нам мудрости хоч цей урок?

 

Полинна чаша – за байдужість кара:

Ми до Чорнобиля з тих пір ішли, Як з українців стали враз хахлами... Чужим московським розумом жили.

 

...В сльозі ропа... і, добрий Білобог молитви обнадійливі шепоче. А людоненависний Чорнобог

Зловтішно над Чорнобилем регоче.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗВЯГЕЛЬСЬКИЙ БАРД СЕРГІЙ РУДЕНКО

 

Сергій Андрійович Руденко народився 4 листопада 1964 року в НовоградіВолинському. Закінчив ЗОШ №9. Після закінчення середньої школи та служби в армії працював на заводі сільгоспмашин. З 1992 року — працював в закладах культури Новограда-Волинського на різних посадах. Вищу освіту здобував у Київському національному університеті культури і мистецтв на факультеті режисури, кіно і телебачення. Один із співрежисерів свята «Лесині джерела» різних років. Нині — приватний підприємець. 

Поет-бард. Виконує власні пісні під гітару.

Волонтер, учасник АТО.

***

З темно-синього неба упала зоря

Догоріла і все... Не помітили люди,

Що не стало іще одного корабля

З тих, що в небі пливуть із нізвідки в нікуди.

Люди просто ішли битим шляхом своїм,

Говорили про щось, неважливе до болю

І не думалось їм за печалями зим, Що душа іще проситься вийти на волю.

Полетіти туди, де, в далеких світах, Вже чекає її вітер нових земель. Щоб, із чистих бажань, у загублених снах,

Збудувати для неба новий корабель. Щоби хтось із людей, на порозі весни,

Просто глянув би в гору і звідси, здаля,

Пригадав свої мрії і радісні сни

І впізнав би у небі свого корабля.

***

Я душу серед поля покладу, (Нехай її, брудну, омиють роси), А сам піду, в далекий край піду, Як наймит стомлений і босий.

 

Зіб'ю в дорозі ноги до крові...

 

(В чужім краю ніхто не приголубить).

Які ще муки видумать нові

Тому, хто сам себе не любить?

 

Весь час питать: навіщо я живу?

А може просто – плюнути і жити? Упасти в свіжоскошену траву, Чи птахою у небеса злетіти.

 

Не в чужині, а тут, не на біду,

 

На радість всім, хто в серці зла не носить,

Я душу серед поля покладу

(Нехай її, брудну, омиють роси).

Гімн Майдану

Я розповім тобі, мій сину,

Про героїв наших днів,

Які за волю віддавали душу й тіло,

Коли здавалось, не Майдан,

А білий світ увесь горів І зло до пекла повертатись не хотіло! Коли від вибухів здригалися

І небо, і земля,

На барикади наші перла чорна лава,

Захриплим голосом крізь вибухи Ми чули звіддаля, Немов сам Бог кричав з небес:

"Героям СЛАВА!"

 

Приспів:

"Небесна сотня" йшла у небо,

Нас виводячи з пітьми,

І у димах Майдану бачили ми ніби

Щити на спинах тої сотні Розгорталися крильми,

І захисні шоломи сяяли мов німби!

 

Я заспіваю тобі, сину,

Пісню нашої борні Її рядки мов коси Злиплися від крові.

Вона про те, як на Грушевського

Горіли у вогні

Серця гарячі, переповнені любові!

Вона про те, як сніг небесний

До землі не долітав, Коли кипів у середмісті бій кривавий. І кожен з тих, хто там стояв, Немов молитву промовляв, Слова прості, слова святі:

"Героям Слава!"

 

Приспів.

Запам'ятай навік, мій сину,

Ти про ці буремні дні,

Коли повстали ми за правду і свободу!

Коли лихі пани топили нас у крові і брехні,

Але ніхто ще не здолав цього народу! Запам'ятай навік, мій сину,

Ти і внукам передай - Що ми святе на правду й волю маєм право!

І як приступлять вороги, Ти з побратимами вставай! За Україну! За народ! Героям СЛАВА!

 

Футбольний гімн

Слухай, мій друже, Слухай, мій брате, Серце гаряче своє! Серце співає

Пісню про свято,

Свято в якому є

 

Приспів:

Найкраща в світі гра – футбол, Де буде пас і буде гол! Всім серцем прагни до мети І чемпіоном станеш ти!

 

Над стадіоном

Гордо й завзято Жовто-блакитний  стяг.

Бачиш, мій друже,

Бачиш, мій брате, До перемоги шлях.

 

Приспів.

Руку - на серце! Руку - у небо! Віримо в Бога - Віримо в себе! Ми не зрадимо ніколи

Українського футболу!^[28]

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КАЗКАР ІЗ ГЛИБИНКИ

Народився Георгій Сергійович Хіміч 21 січня 1949 року в смт.Першотравенську Баранівського району Житомирської області. Дитячі роки пройшли в рідному Першотравенську. Після служби в армії Георгій закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1974 року Георгій Сергійович на журналістській роботі. Починаючи з 1988 року займав посаду редактора газети «Лесин край» та однойменного видавництва у місті Новоград-Волинському.

Георгій Сергійович Хіміч – член

                                                                                                                                Національної    спілки    журналістів

України, заслужений журналіст України та член Національної спілки письменників України.

 В дитинстві Георгій був допитливим та захоплюючим хлопчиком, фантазером. Він часто задавав дорослим питання, на які вони не завжди знаходили відповідь. Тому хлопчина сам вигадував різні історії. Згодом, ставши письменником, Георгій Сергійович всі свої враження та фантазії дитинства яскраво переказав у своїх творах. Розпочав писати для дітей ще на початку 70-х років. Його твори цікаві, захоплюючі, прості, ліричні. Він автор книжок «Окрайчик», «Місячкові отари», «Чому небо зоряне», «Песик та його місячні друзі», «Чомчомунчикові казки», п’єси для дітей «Сонячний птах». Твори Георгія Сергійовича Хіміча публікуються в перекладах російською, білоруською, англійською мовами. ^[34]

 

КАЗКИ

 

ЧОМУ НЕБО ЗОРЯНЕ

Був час, коли небо осявали тільки сонце та місяць, а зірок ще не було. І жив тоді один чоловік. Мав діточок, як у решеті дірочок, отож мусив з ранку до ночі в полі працювати, аби їх прогодувати. Був він завше веселий і дуже працьовитий: усе в нього в руках, як то кажуть, горіло, ніколи духом не занепадав.

Одного разу з тим добрим чоловіком (зі злими такого не буває) трапилася дивовижа. Засівав він весняне поле житом. За роботою не встиг оглянутися, як день пролетів. Подивився на сонце, а воно якраз за високу гору ховається.

Тільки вогненні кучері й видно. Витер сівач рукавом рясний піт з чола та й зітхнув:

–                    Ох, сонце, сонце! Швидко ти свою роботу скінчило та вже й спати лягаєш. А мені ж нині кожна хвилина дорога. Завтра може бути пізно. Сказано: весняний день рік годує.

–                    Ти лиш про себе дбаєш, чоловіче,- докоряло йому сонце, востаннє позираючи з-за високої гори. – Я ж тобі цілісінький день світило, гріло. Та й зараз не спочивати йду. Треба людей і по той бік землі гожою дниною порадувати. А коли тобі дня мало, сій уночі. Ось незабаром мій молодший брат місяць світитиме.

З тими словами сонце зникло за горою.

Послухавсясівач його поради. Ще завзятіше взявся він до роботи. Співаючи, сіяв зерно, йшов усе вперед та вперед.

А місяця не було. Така темінь, хоч око виколи. Але чоловік знай висіває жито. Впорався з долиною, взявся засівати гору. Засіяв і гору, а зерна ще цілий лантух лишився. Почухав він потилицю, на той лантух дивлячись.

“А що,– думає, – спробую ще й неба трохи прихопити? Раптом і там жито вродить. Все одно пустує”.

Ступив з гори і за якийсь там час усеньке небо засіяв.

Додому натомлений вертався – ледве ноги волочив, але радість на серці велику мав: посіяв зерно вчасно – то й уродить добре. Буде чим дітей рік годувати.

Коли це бачить – зійшов місць і враз усе небо заіскрилося вогниками. І тих вогників ставало усе більше, вони мерехтіли – аж дух чоловікові перехопило. Ще довго не зводив очей з небаченого досі дива і навіть не здогадувався, що то його зерна зробилися зірками.

 

ЯК ЖУРАВЕЛЬ СТАВ КРИНИЧНИМ

У всі віки, коли до нас приходить осінь і перші приморозки з’являються, щоб нагадати про наближення зими, журавлі поспішливо збираються у далеку дорогу.

– Кру-у! Кру-у! – з журливими покликами кружеляють вони над рідними полями, лісами та озерами. А потім ключами летять у теплі краї. Проте з весною завжди вертаються у свої гнізда.

Того року, про який оповідається у цій казці, лише один молодий журавель не полетів на чужину. Він лишився там, де вперше піднявся у сонячне небо. Не схотів журавлик покидати рідної землі.

Коли стало зовсім холодно, люди дали йому притулок. У них він був у теплі й нагодований. Та найбільше журавель цінував доброту своїх нових друзів.

Якось птах помітив, що людям важко діставати з криниці воду, тож вирішив їм допомогти. Взяв він у дзьоба відро, нахилився над криницею, але дістати воли не зміг. Криниця була глибока, а води в ній – аж на самому дні блищить.

Раптом відчув – хтось ухопив його за ноги. А то був старий лихий морозище. Птах жалібно крикнув: “Кру-у, кру-у!” – і змахнув крильми, щоб злетіти. Але морозище мав велику силу.

Так і не піднявся у небо журавлик. Він усе намагався злетіти, та лише витягувався вгору, аж поки став високий-високий. Нахилившись знову над криницею, він уже зміг дістати дзьобом до води.

Саме тієї пори надійшли люди. Морозище лютував, дихав на них холодом – аж їхні обличчя вкривалися інеєм, а потім шугонув у криницю. Він і досі на самому дні сидить і студенить зі злості воду. А журавлик відтоді дістає її. допомагає людям.

 

ПРО СЛОНА, ЯКИЙ НЕ ЗНАВ, ЩО ВІН НАЙДУЖЧИЙ СЕРЕД ЗВІРІВ

Жив собі колись слон, який не знав, що він найдужчий з-поміж звірів. А був той слон великий, розумний і добрий. Ніколи навіть мухи не чіпав, хоча вона частенько докучала йому.

Він обережно ступав по землі, пильнуючи, аби не наступити на когось ногою.

А що вже чемний був! Усім, кого не зустріне, щоразу вклонявся, а через тс, що в нього не було капелюха, то він високо піднімав вуха й привітно вимахував хоботом.

Але ось що трапилося з ним одного разу. Рано-вранці, коли сонце, ніби величезна жарина, викотилося з-за гори, слон вийшов з дрімучого лісу й подався стежкою до річки. А треба сказати, що він полюбляв купатися, особливо в погожі ранки.

Намугикуючи якусь простеньку пісеньку, слон задер величезну голову і тієї ж миті побачив щось цікаве.

По синьому небу поважно пропливали дві білі хмари, дуже схожі на звірів – його лісових сусідів. Ось ніби суне товстелезний дядечко бегемот, а ось – довгошия бабця жирафа. Та такі кумедні, що слон не стримався й зареготав.

Раптом крізь сміх почув, як хтось зойкнув. Задивившись на хмари, він і не помітив тітоньку стоніжку. Вона саме поспішала на базар. Слон ненароком наступив їй на тринадцяту ніжку.

–                    Ой-ой-ой! – вигукнула тітонька стоніжка. І аж підстрибнула від болю.– Моя нещасна ніжка!..– простогнала вона.

Добрий слон побачив, що зробив боляче, і йому стало прикро.

–                    Тіточко, не плачте! Я ж не хотів, повірте! Ось вам моя нога, наступіть і Мені… наступіть, прошу вас!

Але та лише докірливо похитала головою.

–                    Тіточко, ну, будь ласка, пробачте! – жалісливо прохав він, і великі сльози закрапали йому з очей, ледве не затопивши стоніжку.

–                    Пробачаю! Пробачаю! – злякано сказала вона. – Тільки зараз же перестань рюмсати! Це просто жахливо! То наступає своїми ножищами, то обливає з ніг до голови солоною рідиною. Я вся мокра від твоїх сліз! А мені на базар треба йти, бо мої стоноженята босі гасають – хочу їм купити черевики.

І вона швидко пошкутильгала своєю дорогою, тягнучи за собою візок.

Дивлячись уважно під ноги, слон пішов собі стежиною далі.

Йшов він, ішов, нарешті притомився. Зупинивсь відпочити якраз біля мурашника і з цікавістю почав його розглядати.

Коли це бачить: троє мурашок-воїнів швидко наближаються до нього від свого мурашиного міста.

–                    Гей, слоне! – загукали вони до нього. – Ти чого до нас прийшов – битися чи миритися? Коли битися – ми готові!

–                    Еге, битись! Які хитрі! – сказав слон. – І вам не соромно? Вас троє, а я – один. Просто втомився, тому й зупинився тут. Я ще трішечки подивлюся на ваше місто та й піду собі.

І справді, він якийсь час поспостерігав за мураха-ми-силаками, що тягли в десять разів важчий за них вантаж, і позаздрив: “От би мені таким сильним бути”. З тими думками він пішов собі далі.

А мурашки-воїни, побачивши, що слон пішов геть, вернулися охороняти своє мурашине місто.

Йшов слон до річки купатися і розмірковував: “Які все ж таки хоробрі ці мурашки. Напевно, я ніколи в житті не буду таким…“

Тільки він це подумав, як помітив, що у кущах причаївся лев, готуючись до стрибка. Ще мить – і козуля, яка паслася на галявині, опинилася б у лапах могутнього хижака.

Та цього не трапилося. Слон, який досі не знав, що він найдужчий зпоміж звірів, раптом войовниче засурмив хоботом і закричав:

–   Гей ти, розбійнику! Ану не чіпай козулі!

Лев уважав себе царем звірів (та й усі звірі досі так гадали), тож спочатку розгубився з несподіванки. А потім, отямившись, рикнув, та так страшно, що в слона навіть мороз пішов поза шкірою.

–   Ти як посмів, негіднику, таке говорити! Та я!..

І хоча слонові було дуже лячно, проте він не дав цареві звірів договорити: схопив його хоботом, підняв високо-високо та й пожбурив якомога далі від себе.

Лев ледве дух не випустив. А оговтавшись, хутко, боязко озираючись і підібгавши хвоста, подався геть.

Слон спокійнісінько, ніби нічого й не трапилося, пішов до річки й купався в ній досхочу.

Саме того дня він і дізнався про свою величезну силу.

 

 

 

ЗОРЯНІ ТРОЯНДИ МРІЙ ЛАРИСИ ЯРМОЛЕНКО

 

Ярмоленко Лариса Анатоліївна народилася

20 березня 1969 року в селі Соколів Червоноармійського району Житомирської

області. У 1986-му році закінчила Новоград-

Волинську середню школу №2. У 1991-му році – літературний факультет Бєлгородського державного університету імені М.С.Ольмінського. У 2000-му році – дефектологічний факультет Національного педагогічного університету імені

М.П.Драгоманова. Багато років працювала логопедом Новоград-Волинського ТМО.

Нині переїхала до Греції.

Перші проби пера побачили світ в літературному альманасі Звягельщини "Зерниця" (2000р.).

Друкувалися віршовані твори в періодичних виданнях району та області.

У 2001-му році вийшла друком перша збірка поезій "Моєї мрії зоряні троянди".

Школа – життя моє ЗОШ №2 присвячую Заговори до мене серед літ Дзвіночком першим й дзвоником останнім, Моя старенька школо, ти у світ Вела мене колись дитинством раннім. Від перших літер в істини складні, В прості, як світ, життєві теореми. Я Біблію вбачаю в Букварі, Й пишу життя, як твір на вільну тему. Дзвінки твої вплелись у це життя, Урок твій кожен став уроком долі. Від парти починається земля, Земля Добра, Премудрості й Любові. Схилю чоло до рідних твоїх стін	І прокричать над пам’яттю лелеки. В ім’я життя прийдешніх поколінь Тут кров людська лилась в роки далекі. Ти визираєш вікнами в світи. Злотіють клени зрілістю у парку, Де юність залишила нам сліди, Щоб все життя прожить ще раз з початку. В світання своє серцем прикиплю, Згадаю Вас, хто вчив, й кого… не стріну… В тобі – Життя, яке я так люблю Й любить заповідаю свому сину. З каштанів цвітом сипле сивина… Прийду вернутись в рідне все до болю. Життя – одне і в ньому ти – одна, Моя старенька, рідна, друга школо!

Білі журавлі Було давно це, та вже все минуло...

З тих пір пройшло багато літ і днів.

Від жінки однієї я почула Історію про білих журавлів.

В малесеньку селянську, білу хату,

Де щастя вирувало в рушниках,

Прийшла біда: ще молодою мати В двох діток помирала на руках... "Мої кровинки, – тихо посміхнулась, –

Вам полишаю долю та життя, Щасливі будьте!" – й мовчки відвернулась. З її очей скотилася сльоза...

Матусю люди й дітки поховали, Малий синок і старшенька дочка. У вирій журавлі вже відлітали, У вічність з ними мама відійшла. Та час минав. Ще не пройшло й півроку,

Як тато одружився вдруге, знов. Прийшла в оселю жінка ясноока, Чужа, не мати, мачушина кров. "Які гарненькі!" Діти відвернулись: "Ти нам не мама, ти для нас чужа!" Хлоп'ятко до сестрички пригорнулось.

До мами знов стежина привела... Ясніли дні, дорослішали діти. Та час минав, щороку повесні

Матусі несли перші ніжні квіти, Знов повертались білі журавлі...

І сталось так, що однієї ночі

Прийшла матуся сину уві сні,

Сказала тихо: "Рідні, як я хочу, Щоб світлими були всі ваші дні! Мої маленькі, любі ластів'ята, Нас розлучила доля на віки.

 

Хай відтепер для вас, мої малята, Ця жінка стане рідною таки.

А я за вас радітиму крізь сльози Росинками на перших пелюстках. Скажіть їй: "мамо" – і у мить ту божу,

До вас вернусь я в білих журавлях... ...їв мить святу, коли найперші краплі Сльозами рос торкнулись пелюстки, Серця зустрілись... З рідним словом "Мамо!" До жінки пригорнулись малюки. ...І закружляли птахи біля хати, Мов голос мами линув до землі! З небес раділа їхня рідна мати, Кричали довго білі журавлі...

 

Злотозорий мій Звягель

Ти даруєш життя поколінням,

Проводжаєш в далекі світи,

Злотозорий мій Звягеле милий

Збережи, обійми, поверни…

Все, чому не судилось здійснитись,

Всіх, за ким затужив листопад, Найдорожче до болю і рідне Поверни до життя, Новоград!

Ти для когось –і юність, і доля, Край дитинства і перша любов. Одцвітають літа, догорають, Та до тебе вертаємось знов. Лебедіє зерницями пам'ять

Понад верби плакучі Случі… Дай за нас цим деревам відплакать, Де знайти своє щастя, навчи!

Може, щастя і є все у тому,

Що допоки живем на землі,

Є стежина до отчого дому, Батьківщина мала у житті.

 

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ ІРИНИ ЯСІНСЬКОЇ

Ірина Ясінська народилася в селищі Кам’яний Брід.

 Закінчила Житомирське професійне училище за фахом «Художник-оформлювач», затим –

філологічний факультет Житомирського державного університету імені Івана Франка.  Працювала в Тупалецькій школі, в редакції газети

«Лесин край». Нині проживає у с. Тупальцях.

 

 

ХАЗЯЙКА

Хазяйкою була Клавдія Степанівна! Таких – пошукати. Хліви аж ломились від живності, засіки – від зерна, а сінник – від зела пахучого для худібки…Куди оком не кинь – всюди порядок. У дворі – рівненькі ряди вишуканих троянд квітують. За хатою – садок, усім на заздрість. Бо якого тільки там плоду не родило! Щоосені Клава зі своїм чоловіком Орестом їздять у місто продавати своє добро.

А город! Казка… Тут помідори – відрами, огірки – бочками, буряки, бараболя, морква та баштанні – возами… І вже не рахувати усіх бобових, зернових та іншого багатства…

Добра господиня Клавдія Степанівна… Тільки й чути:

─ Оресте! Де ти ходиш? Хіба не чуєш, як свині верещать? Давай їсти, бо сало не наросте…

Розляглась у садку на дерев’яному топчані, книгу читає, боки гріє на сонечку. На обличчі – маска з малини й вершків. Бо ж справжня жінка за будь-яких обставин має бути гарною. А пані Клава вродою ніколи не була обділена…

─ І коли ти тільки все встигаєш? – дивується молодша на кілька років сусідка Рая. – І манікюр, і педикюр, і стрижка. А обличчя яке гладеньке! Ні зморщечки… Не те, що в мене.

─ А ти не лінуйся. Себе треба любити. Тоді й час знайдеться для душі і тіла…

─ Еге ж! Де тому часові взятися? Не встигнеш прибігти з роботи, а вже й господарство порати треба. А тоді – вечеря, діти, уроки перевірити… Нескінченна вервечка справ. Доки все переробиш, то ледве до ліжка сунеш.

Ноги не слухаються… Яка вже там краса! Похлюпався в душі – і спати…

─ То чого ти на ту роботу ходиш? Якби ж хоч заробіток був нормальний. А то бігає за ті копійки, черевики стоптує… Хіба твій Володька мало має прибутку в своєму магазині? Тож не бідуєте і з хліба на воду не перебиваєтесь… Сиди собі вдома, господарюй. Тоді все встигатимеш.

─ Справа ж не в заробітку, а в тому, щоб між людьми бути. Бо вдома нудьга заїсть.

─ Ой, Райко! Не сміши мене! Нудьга… А ти заведи таке господарство, як у нас. Тоді не буде нічого заїдати…

─ Звісно… Тобі добре казати. Он якого чоловіка маєш! Все робить. А мій Володька вдома й за холодну воду не береться. Навіть сіно косити і дрова рубати людей наймає… Яке тут господарство! Він і дня біля нього не ходитиме… А все буде на мої руки… Воно мені таке треба?

Отак за розмовами й духмяним чаєм збігає непомітно час. Уже Рая і додому збирається, а пані Клава знову філіжанки наповнила. Сидять, обговорюють сільські новини. А за вікном вечоріє.

Пішла сусідка. Клавдія неквапом до троянд попрямувала. Треба живців нарізати та під баночки посадити. Щоб уся садиба квітувала. Нехай усі бачать, яка вона доладна господиня! Садить живці і до чоловіка гукає:

─ Оресте! Корів позаганяв у хлів?

─ Так, люба.

─ А подоїв?

─ Ще ні.

─ Іди дій швиденько. Бо я не маю часу. Бачиш, скільки живців нарізала.

Тут до темної ночі роботи…

Зітхає Орест. Бере мовчки відра та й іде в хлів…

Вправна Клавдія господиня. У оселі – добротний ремонт, гарні меблі. У дворі – альтанка затишна, запашними трояндами обвита. Кругом – ні смітинки. Бо доки хазяйка спить, Орест вже з віником походжає, у обійсті лад наводить… Та дружина його цінує, хвалиться односельцям:

─ Привіз мій Орест тротуарну плитку, вимостив подвір’я. Така краса – очей не відвести!

─ І коли він тільки встигає все робити? – хитає головою поштарка Ніла.

─ За доброю хазяйкою і чоловік вправний! – копилить губу пані Клава. – Я ж теж без діла не сиджу.

Справді – не сидить… Прийшла з магазину і знову в садочку розляглася. Треба ж книжку дочитати. Такий цікавий сюжет…

─ Оресте! – гукає розморено. – Принеси-но мені водички холодної! Так припікає сьогодні. Мабуть, буде дощ…

─ Дай Боже! Дощу дуже треба. Он вже огірки сохнути почали…

─ Як то – сохнути?! Я ж обіцяла сватам два відра завезти. І продати щось треба… Полий їх гарненько.

─ Але ж там така плантація, що заморюсь воду носити! Давай разом…

─ Хіба ж ти не бачиш, що я себе погано почуваю? Тиск піднявся, голова розболілася… Піду я в хату та ляжу… Може, полегшає…

Глянула на годинник: ой, лишенько! Вже десять хвилин тому серіал улюблений розпочався. А там такі пристрасті киплять, що відірватись від телевізора не можна…

Підбігцем подалась до хати. А Орест, махнувши рукою, пішов поливати огірки…

У Орестової племінниці було весілля. Славне, пишне. Всі гуляли і веселились. Особливо – Клава. Гарна зачіска, нова сукня, макіяж… Хіба ж їй даси її роки? Половину з них…

Пані Клава витанцьовувала й заливисто сміялась. А Орестові було сумно. Сидів тихенько і ховав під столом ноги в стоптаних черевиках. Куди йому танцювати, коли старий костюм ледь по швах не розлазиться. Під рукою була така дірка, що й возом можна проїхати. То дбайлива дружина зашила. Одягнув і поїхали на весілля. Навіщо йому новий костюм? І цей можна носить. Він же ж на нитки ще не розсипається…

Не любить Орест пишні гульбища. Ледве витримує до кінця… Йому добре там, де тиша і спокій. Друзі не раз кепкували, як він спромігся дослужити до пенсії у правоохоронних органах із таким м’яким характером. А він тільки плечима знизує та усміхається.

Як пішов на заслужений відпочинок, то одразу хату в селі напитав.

Сказав дружині. Думав – зрадіє. Сама ж у селі народилась і виросла… А Клава розридалась, навіть свідомість намагалась утратити, мовляв, він її смерті хоче. Та згодом таки роздумалась, погодилась. Лишили вони дочці квартиру, а самі переїхали в село. З того часу минуло вже десять років…

Хилить Орест сиву голову, думками обтяжену. Стільки планів у ній, стільки задумів! Аби лиш дав Господь силу все те втілити в життя…

Погуляли на весіллі. Приїхали додому. Розпашіла від радісних емоцій і запальних танців пані Клава запросила подругу на нічні посиденьки. Сидять на кухні, винце потягують. А Орест переодягнувся – і в хлів. Усе ж голодне, корови недоєні. Думав, дружина допоможе. Де там! Лиш рукою махнула і далі бесідує… Вийшла аж за півгодини, коли вже майже все було зроблено.

Покрутилась-покрутилась та й знову пішла в хату…

А наступного дня, коли треба було вибирати помідори на засолювання, Клавдія знову злягла. Зовсім доконала жінку клята мігрень!.. Пішов Орест сам на город. Липневе сонце смажило немилосердно! Навіть дихати було важко… Чоловік обливався потом. Раптом відчув млість у тілі. В грудях зчавило й запекло. Світ потьмянів і втратив барви… Орест важко осів між розлогими кущами помідорів…

Там його і знайшла Клавдія Степанівна… Та було вже пізно рятувати.

Полинула душа Ореста у кращий світ…

Ходить пані Клава подвір’ям. Роковини минули. Чорну хустку зняла. Троянди розсаджує… Не ломляться хліви, не тріщать засіки… Нічого не лишилось. Усе хазяйка спродала. Бо немає Ореста – немає і діла. Город заріс лободою, у дворі – сміття по коліна…

─ Клаво! – гукає через паркан сусідка. – Ходімо завтра по гриби. Кажуть люди, що хоч косою коси в лісі. Насушимо. Намаринуємо.

─ Та не маю я часу, Раєчко. Стільки на завтра роботи запланувала, що й не знаю, чи впораюсь з тим усім…

Розвернулась Рая і почимчикувала додому. На вустах – саркастична посмішка. Певно, що чимало справ має! Чого варте лиш регулярне наведення краси… Себе ж треба любити… А добра хазяйка всюди вправна й всьому лад дасть…

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.                 Анатолій Клюско [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zhytomyrnspu.wixsite.com/writers/fullscreen-page/comp-jolss5r3/0f990dee-ffbf4018-94ad-2578e463f716/8/%3Fi%3D8%26p%3Dcee5%26s%3Dstyle-jolss64z.

2.                 Валентин Болеславович Грабовський | Dom Polski [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://dompolski.zt.ua/walenty-grabowski-ukr/.

3.                 Василь Земляк: коротка біографія та цікаві факти [Електронний ресурс] –

Режим доступу до ресурсу: https://dovidka.biz.ua/vasyl-zemliak-korotka-biohrafiia-tatsikavi-fakty.

4.                 Васильчук Віктор Борисович - Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8 C%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1

%80_%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%

D1%87.

5.                 Вербиченька [Електронний ресурс] // Сільські Вісті. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: http://www.silskivisti.kiev.ua/19492/Verbichenka.php?n=35888. 6.         Віктор Васильчук, добірка казок для дітей [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://mala.storinka.org/%D0%B2%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%87%D1%83%D0%B

A-%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BE%D0%BA-%D0%B4%D0%BB%D1%8F%D0%B4%D1%96%D1%82%D0%B5%D0%B9.html.

7.                 Вірші - Анатолій Клюско - Поетичні майстерні [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://maysterni.com/user.php?id=5321&t=1&sf=1.

8.                 Володимир Шинкарук. Вірші, поезія. Клуб поезії [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=13703.

9.                 Головецький В. М. Сповідь у малиннику: поезії, переклади /

В.М.Головецький. – Житомир : Полісся, 2019. – 207, [1] с. : портр. – ISBN 978-966655-947-3.

10.             Головецький Василь Миколайович - Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B

5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0 %B8%D0%BB%D1%8C_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0 %D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.

11.             Грабовський В. Храм на крові. Поезії і присвяти. / Валентин Грабовський. – Житомир : Полісся, 2002. – 271 с.

12.             Ґудзь Юрій Петрович | ЖОУНБ [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.lib.zt.ua/ua/outstanding/node/259.

13.             Дем Д. Якщо поміркувати, як годиться [Електронний ресурс] / Домініка Дем – Режим доступу до ресурсу: https://bogpoet.com.ua/autor/dem-dominika/yakshhopomyrkuvaty.html.

14.             З Божих рук [Електронний ресурс] // Слово Просвіти – Режим доступу до ресурсу: http://slovoprosvity.org/2018/01/04/z-bozhyh-ruk/.

15.             Іван Редчиць. Рубаї [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://zlitera.blogspot.com/search/label/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%20%D 0%A0%D0%B5%D0%B4%D1%87%D0%B8%D1%86%D1%8C.

16.             Ірина Кримська-Лузанчук | Facebook [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.facebook.com/krymskaaluzancuk.

17.             Ключі до храмів наших душ. Урок за творчістю Лариси Герус [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://shag.com.ua/perekazi-i-legendizvyageleshini.html?page=12.

18.             Крищенко Вадим Дмитрович - Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D1%89%D0%B5%D0%B D%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC_%D0%94%D 0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.

19.             Кухарчук Петро Михайлович - Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%85%D0%B0%D1%80%D1%87 %D1%83%D0%BA_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%9C%D0 %B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.

20.             Лариса Лук’янець. Життєвий і творчий шлях письменниці [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: www.uchika.in.ua/perekazi-i-legendizvyageleshini.html?page=12.

21.             Людина з іменем Дніпра [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://litakcent.com/2008/02/05/dmytro-drozdovskyj-ljudyna-z-imenem-dnipra/.

22.             Михайло Пасічник | Facebook [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.facebook.com/spilkapasichnik.

23.             Михайло Плосковітов | Facebook [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.facebook.com/mark.zyma.

24.             Натхнення із буднів [Електронний ресурс] // Сільські Вісті. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://www.silskivisti.kiev.ua/19438/print.php?n=33993. 25.        Ніна Талько-Петрук. Вірші [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://zlitera.blogspot.com/2018/05/blog-post_4.html.

26.               Пасічник Михайло Павлович - Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%81%D1%96%D1%87%D0%BD

%D0%B8%D0%BA_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0 %BE_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.

27.               Петро Кухарчук | Facebook [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.facebook.com/petro.kukharchuk.

28.               Поезія Сергія Руденко. Місто Новоград-Волинський [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://virchi.narod.ru/poeziya2/styrman.html#biograf.

29.               Світлана Вітер. Прощання з літом [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803561.

30.               Світлана Гресь: Творчість така річ, яку не купиш: вона або є або її нема

[Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zhitomironline.com/top_news/99930-svitlana-gres-tvorchist-taka-rich-yaku-ne-kupysh-vona-aboye-abo-yiyi-nema.html.

31.               Скажи нам про любов. // Журнал „Дніпро”. – 1993. – №4-6 (однією книжкою).

32.               Сутінки - Валерій Шевчук [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2869.

33.               У Житомирі відбудеться творчий вечір поета Михайла Плосковітова Джерело: https://zhitomir-online.com/top_news/48124-poet-mykhaylo-ploskovitovvvazhaye-scho-poeziya-zaraz-ne-v-modi-i-ne-prypynyaye-svoyikh-tvorchykhposhukiv.html [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zhitomironline.com/top_news/48124-poet-mykhaylo-ploskovitov-vvazhaye-scho-poeziya-zarazne-v-modi-i -ne-prypynyaye-svoyikh-tvorchykh-poshukiv.html.

34.               Химич Георгій – Місячкові отари (Збірка) [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://ukr-lit.com/ximich-georgij-misyachkovi-otari-zbirka/. 35.  Хор Верьовки, презентація збірки і "Сонячне коло" – події вікенду в Новограді [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://novograd.city/articles/986/-hor-verovki-prezentaciya-zbirki-i-sonyachne-kolopodii-vikendu-v-novogradi.

36.             «Чого ми тут, на цій землі?». Поетична творчість Ю.І. Ковальського [Електронний ресурс] Режим доступу до ресурсу: http://biog.in.ua/chogo-mi-tut-nacij-zemli-poetichna-tvorchiste-yui-kovalesekog.html.

37.             Шевчук Валерій Олександрович - Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%B A_%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%9E%D0 %BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE% D0%B2%D0%B8%D1%87. 

38.             Шинкарук Володимир Федорович - Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D0%BD%D0%BA%D0%B0%D1% 80%D1%83%D0%BA_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D 0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE %D0%B2%D0%B8%D1%87.