І тільки подвиги - нетлінні

Мітинг «І тільки подвиги – нетлінні..»

Ведучий  Шановна громадо! Сьогодні ми зібралися  з нагоди особливої урочистої події. Символічним є те, що ми вшановуємо світлу пам’ять наших односельців, які назавжди залишились молодими, напередодні  Дня мужніх, сміливих, відважних – Дня Збройних сил України.

(Інструментальна мелодія)

Народна мудрість стверджує, що земля може нагодувати людину своїм хлібом, напоїти водою зі своїх джерел, але захистити себе не може.

Тому це святий обов'язок тих, хто живе, хто користується всіма її благами і дарами. Виконуючи цей почесний обов'язок, ідуть  юнаки служити в армію, щоб берегти мир і спокій своєї Батьківщини, стояти на сторожі її інтересів. Минув лиш рік як ми попрощалися із нашим захисником Віктором, а вже сьогодні ми вшановуємо нашого славного земляка Григорія Ляшенка, напередодні річниці його трагічної загибелі.

Складаємо світлу шану випускникам  нашої школи Мельнику Віктору Анатолійовичу, 2007 року випуску,  який загинув на Сході країни та випускнику 1955 року Григорію Юрійовичу Ляшенку.

                    І знов, у котрий це вже раз,

                     Зійшлися ми в одній родині,

                     Щоб пом’януть той славний час,

                     Коли в офіру батьківщині

                     Себе принесли кращі з нас.

ВЕД. Мітинг,  з нагоди відкриття меморіальної  дошки пам'яті  випускнику Світличненської школи Ляшенку Григорію Юрійовичу, оголошується відкритим.

(Гімн України)

ВЕД. Дивною здатністю наділено людину – пам’ятати минуле.

З плином часу до пам´яті однієї людини додається пам'ять другої, третьої, четвертої…, мов струмочок до струмочка, краплина до краплини. Ці струмочки зливаються в струмки, річечки, ріки – так твориться історія. Кожній культурній людині цікаво і корисно знати історію, але найцікавіше, найкорисніше і найпотрібніше – історію своєї країни, свого регіону, міста, села, вулиці, завулку…

ведучий: Роки... Скільки б їх не минуло, не зітруть у народній пам’яті світлі імена тих, хто віддав своє життя за незалежність нашої Вітчизни. Не забуваємо ми  односельців, які героїчно віддали  найдорожче – своє  життя за наше і майбутнє покоління. Золотими літерами вписані їх прізвища та імена в книзі „Пам’яті”.

«Герой, — говорив Юліус Фучик, — це людина, яка у вирі­шальний момент робить те, що треба робити в інтересах людсь­кого суспільства». Цей подвиг став символом мужності і доблесті, безстрашності і любові до Батьківщини.

Вед: Поряд з пам’ятною дошкою,  присвяченою Мельнику Віктору, буде висіти ще одна пам’ятна дошка, присвячена Ляшенку Григорію Юрійовичу, який загинув  у мирний час, виконуючи свій професійний обов’язок.

Все  піддається  праху,  смерті:
Людина,  сталь,
Багатство,  міць,
І  слави  п'ятаки  затерті,
І  золоте  перо  жар-птиць.
Людина  й  сталь,
Багатство  й  міць.

І  тільки  подвиги  -  нетлінні
В  ім'я  народу,  для  людей!
Їм  жить  в  прийдешнім  поколінні  -
В  красі  душі,
В  красі  ідей  -
В  ім'я  народу,  для  людей!

Готуйся  ж  так  життя  прожити,
Щоб  сяять  зіркою  в  віках!
Виводь  свій  подвиг  на  орбіти
В  великих  і  малих  ділах,
Щоб  сяять  зіркою  в  віках!

Безсмертний  подвиг  звіку-зроду!
Благослови  ж,  Вітчизно,  нас
На  подвиги  в  ім'я  народу  -
Сьогодні.  Завтра.  Й  повсякчас...
Благослови,  Вітчизно,  нас!

Все  піддається  праху,  тлінню,
Не  згасне  подвиг  вогневий
І  пісня  та,  що  поколінно
Складе  поет  про  подвиг  твій...
Не  згасне  подвиг  вогневий!
 

 ВЕД. Право відкрити меморіальну дошку  пам’яті   надається голові села Філоненку Анатолію Васильовичу, доньці Вірі Григорівні.

(Звучить пісня Степана Гіги «Яворина»)

(Учениця покладає гвоздики до меморіальної дошки)

Вед. З нагоди відкриття меморіальної дошки на честь вшанування пам’яті Григорія Ляшенка запрошуємо до слова голову Районної державної адміністрації Долю Любов Вікторівну.

Вед. До слова  запрошується дружина Григорія Юрійовича Лідія Іванівна.

Вед. Слово для виступу надається голові села Філоненку Анатолію Васильовичу.

(Інструментальна музика)

Вед.У нашій памя’ті Григорій Юрійович залишиться не лише гарним сином, чудовим другом, товаришем, а й справжнім героєм  .

Він народився  в осінь сорок першого,

Коли земля вкривалась раннім падолистом,

А вже Європу перекроювать завершував,

Фашизм, що знищував село і місто.

Народився Григорій у суворі воєнні роки 1 вересня 1941 року у с. Світличне. Батько Юрій Семенович був фронтовиком, але йому не судилося повернутися із фронту живим. Дітей у сім’ї було троє. Мати залишилася одна із трьома дітьми. Дитинство у Григорія, як і у кожного сільського хлопця, пройшло якось непомітно, за неписаними життєвими законами. Гасав по вибалках, лазив по деревах, допомагав дорослим у полі – на пшеничному лану, на картопляній ділянці чи плантації цукрових буряків. Так минуло чотирнадцять років, доки не закінчив 7 класів у селі Світличному.

Хлопець бачив як важко доводиться мамі Олександрі Яківні – простій селянській трудівниці. Тож після закінчення школи відразу пішов працювати. Трудився  у колгоспі на рівні з дорослими.

В повоєнні роки працювали і вчились наукам.
Будували дороги і сіяли хліб на полях.
І щоб краще жилося прийдешнім і дітям, і внукам,
Віддали їм у спадок свій важко торований шлях...

Роботи було вдосталь, та знаходився час у парубка на розваги. Завидним він виростав юнаком, фізично міцним, компанійським хлопцем.

Не відбулося жодного змагання з волейболу чи футболу, щоб честь села не відстоював Григорій. Виїжджав зі своєю командою у Варву та Прилуки, але це були одноденні чи кілька добові мандрівки.

А вперше по – справжньому покинув домівку і своє село тоді, коли з׳явилися на колгоспних полях нові в цих краях люди – геологи, які шукали нафту.

Застукотів на стиках рейок солдатський ешелон, залишаючи позаду один за одним кілометри, населені пункти, державні кордони. І може тут, на службі  в армії, почалася перша сторінка його біографії.

Відслуживши механіком – водієм дійсну службу, сержант ще на два роки залишився понадстроково. П׳ять армійських років служив у Германії. Та від старої матері йшли листи з проханням приїхати додому. Змужнілий, загартований повернувся юнак до рідного села.

Юнацький вік - це час збирання,

Це рейд судна до відплиття

У небезпечне мандрування

Крізь штормовий казан життя.

Щоб цю мету стихій бурхливих

Перепливти з кінця в кінець,

Повинен добре знати діло

І бути справжнім мандрівець.

…Починаючи від Прилук, не пізнав Григорій звичного з дитинства поля. Так само цвіла гречка, шепотіла з вітром широколиста кукурудза, тягнулися рівними рядами буряки. Та щось доріг з׳явилося багато – широких, розбитих колесами і гусеницями, лежали обабіч їх довгі труби майбутніх нафтопроводів: то там, то там серед степового простору свічками тягнулися до неба ажурні конструкції нафтових вишок.

Та й у самому селі багато чого змінилося. В хатах знайомих односельців з׳явилися квартиранти - приїжджі з Башкирії, з інших областей України – ділові люди, що вміли робити свою справу. Ішли на роботу рано, поверталися стомлені, довго відмивали у воді брудні від чорної грязюки чоботи і засинали добрим сном до наступного ранку, щоб знову йти на бурові.

Потягнулися за ними і сільські хлопці та дівчата, знайшовши в цій роботі радість. Товариші неодноразово запрошували юнака влаштуватися на Гнідинцівський НПЗ

Та пішов Григорій випробувачем – дизелістом на завод протипожежних машин у Ладан. Щосуботи приїздив додому, зустрічався з товаришами і кожного разу лише й чув: нафта, нафта, нафта. Не витримав і подав заяву працювати слюсарем – ремонтником на промисел №2 Гнідинцівського НПУ. Зацікавила робота, прийшлася до смаку. Став оператором третього розряду, через рік поїхав у Шебелинку на стажування підвищувати свою кваліфікацію На газовий промисел він прийшов уже спеціалістом.

Весна, квітували сади, в сільському клубі лунала музика. Кружляли пари у вальсі. Григорій запросив на перший танець дівчину, яку звали Ліда. Так і познайомився з майбутньою дружиною. Щасливі молоді закохані, тоді вони ще не знали, які випробування судилися на їхню занадто молоду долю. Здавалося все тільки починається. На Жовтневі свята відгуляли весілля. Згодом народилася донечка, яку назвали Віра.Гарним був початок спільного життя красивої молодої пари.

Григорій перейшов працювати ближче до домівки на газовий промисел. Що знаходиться неподалік села Світличне. Він швидко освоїв свою професію, неодноразово його портрет був на дошці пошани. Своїм досвідом ділився з новачками та колегами по роботі. Куди б не вела життєва дорога Григорія Юрійовича, скрізь намагався бути відповідальним, не шукав легких доріг, всього старався досягти власним сумлінням, чесною працею.

Мріяв про все прекрасне: посадити на промислі сад, посіяти квіти. Здавалося все радісним і чудовим; ніби все було добре і вдома, і на роботі.

(Звучить запис –мінус «Сіла птаха» )

Ой, літали в небі в парі журавлі,

Та звили гніздечко рано по весні.

Двоє журавляток вивели вони,

Захищав їх батько дужими крильми.

Разом все літали, в небі, в висоті,

Доглядали діток ніч і день при дні

Та одного разу журавель пропав,

Зосталась журавка й двоє журавлят.

Плаче журавлиха, все літа, літа

Журавля шукає в полі, де жита

Виглядає милого, щастя – долі жде,

Вірить, що вернеться, вірить – що прийде.

    Ведучий : Чим виміряти невимовний біль вдовиного серця? Вона й донині пам'ятає, як у домівку прилетіла страшна звістка: "Ваш чоловік загинув ". Відразу обірвалися усі надії. На тендітні плечі лягла тяжка чоловіча робота і безкінечні думи і турботи про дитину.

В день, якому судилося стати днем його безсмертя, Григорій за звичкою прийшов на зміну трохи раніше.  9 грудня о восьмій годині ранку Григорій Ляшенко з׳явився на промисел приймати вахту. Оператор Олена Кравченко здала йому зміну без зауважень: «Та що ти там чаклуєш біля клапанів? – Е ні, треба вчитися вухом слухати»,- посміхнувся Григорій… Не давали спокою гідрати — рідина, що замерзала, зупиняла рух у трубах. Так почався цей день.

Разом з своїм помічником Вірою Самойленко оператор займався буденною справою: контролювали роботу свердловин, відкачку конденсату, відбір метанолу. Через годину було дано вказівку начальством промислу перекрити дві свердловини, щоб поставити дроселюючи шайбу іншого діаметру. Відразу підвищився тиск на сепараторі. Довелось повернутися до роботи на попередньому режимі. І так - кожного дня, кожного місяця.

Раптом почулося шипіння, яке швидко перейшло у свист. «Прорвало трубу», — блискавкою промайнуло в голові, й зразу ж пролунав зляканий голос помічника: «Гришо, назад!».

Зміст слів не дійшов до свідомості. Кинувся до місця прориву з однією думкою—перекрити. Даремно: до важелів недотяг­нешся — вони з другого боку цистерни. І тут виразно побачив, як по сепараторах ударив тугий струмінь конденсату. Відокремлена від газу рідина являла собою чистий бензин. Досить найменшої іскри — і вибух, пожежа, загибель товаришів.

Він стрибнув на струмінь, грудьми закриваючи місце прори­ву. Його потягнуло, притиснуло до труб. Товариші намагалися відірвати — не змогли. 130-атмосферний напір конденсату вия­вився сильнішим.

Пройшла хвилина, може трохи більше, поки перекрили кра­ни. За цей час струмінь холодного, мінус 20 градусів, бензину пронизав тіло Григорія.

Так трагічно завершилося  його життя . Рядового, ба­гато в чому схожого на інших, але силою обставин поставленого у виняткові умови. Він загинув геройськи..

(Інструментальна музика)

ЗГАДАЄМО ГЕРОЯ

Присвячується Ляшенку Г.Ю. зі слів очевидців

І знову спогад душу огортає,

Вертаючи той незабутній час:

Коли лиш мить…і

І назавжди залишився героєм

В безсмерті залишився поміж нас.

Зростав в селі, в сільській родині.

Любив життя, людей, земну красу, батьків

Навчався в школі, прагнув слід свій на землі

Лишити приємним спогадом для друзів, земляків.

Любив він весни, теплі літні днини,

Осінню позолоту, шум вітрів.

Любив співати, на гармошці грати

Здавалось, щастя завжди буде поруч

І над усе в житті цінив –

«Величність» працю, робота, дім, сім’я –

ось все чим жив, чим дорожив.

Робочі дні спливали швидко

І ось в один із таких днів:

Біда неждано двері відчинила

І на роботі він вогонь і диму шквал

Грудьми закрив

У пам’яті він з нами і сьогодні –

Відважний, мужній, молодий.

Горять на небі зорі загадково

І десь між них, сія його – одна

Згадаймо, люди, він залишився героєм:

Уклін низький йому за подвиг і хвала.

Григорій зробив своє діло. Інакше він не міг вчинити, адже завжди молодший виробничник сумлінно ставився до роботи, до виконання своїх обов’язків, забезпечував високий ритм роботи промислу, який давав країні голубе паливо.

Прожила людина свій вік. Ніколи не замислювалась над раціональністю власних вчинків, а робила лише так, як вимагала совість. Високі роздуми про призначення людини, про протилежність нудного, довгого існування і короткочасність яскравого життя, здавалося не стосувалися її, вона просто творила. Вона була чесною з усіма із собою. Вона не зупинялася на півдорозі. Треба – значить треба. Вона жила серед людей і залишилася з ними, бо такі не згорають безслідно. Ця дорога веде в людську пам’ять.

Ти синім небом дивишся на мене,
Щоб я, бува, душею не зачах.
В моїх ночах — тополь свічки зелені,
В моїх ночах, в задуманих очах.
В моєму щасті твого щастя зливи,
В моїй крові пожар твоїх калин.
З твоїх давнин на плечах вітер сивий,
Гіркий, печальний вітер, мов полин.
За мною ходять твого горя тіні,
Лицем до твого сонця я встаю.
В твоїм сумлінні — і моє сумління
По проводі життя передаю.
З твоїх знамен несу червоне кредо.
Впаду як треба. Тільки ти — іди.
...Дивлюсь вперед. І бачу попереду,
Себе з тобою бачу назавжди.

Герої не вмирають і не вмруть

Героїв пам'ятатимуть віками        

Вам славу віддають,

І голову схиляють  перед вами.

Та ми, Герої, не забудем Вас

Тому що в нас герої не вмирають

Слава Україні.   Героям слава

Всі повторюють: Героям слава!

Вед: Хай горять свічки, як болючий щем про наших героїв, які навічно стали журавлями…

(Звучить  пісня «Герої не вмирають»  Анастасія Приходько . Вихід учнів зі свічами пам’яті)

Як шкода тих, кого забрали небеса,
Кого життя в безсмертнi списки записало,
Хай згасла свiчка, але пам'ять не згаса,
Бо нас життям вiд смертi захищали.

Вед.Найвищою нагородою тих, хто уцілів, -  є життя, а для загиблих – пам'ять. Роки…Скільки б їх не минуло, не зітруться імена тих, хто не повернувся з АТО, хто в мирний час пожертвував найдорожчим – життям.  Схилимо ж голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Схилімо голови низько перед пам’яттю і подвигом славних синів України - героїв, наших земляків Ляшенка Григорія Юрійовича та Мельника Віктора Анатолійовича

Хвилина мовчання

(метроном )

Вед Ми щиро дякуємо матері Віктора Мельника,   дружині та доньці Григорія Ляшенка за подвиг, який  здійснили їхні рідні в ім’я  нашого життя.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і життя.

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

(Звучить пісня Зари «Опустела без тебя земля»)

Згадаймо всіх, хто вмер за Україну,

Всіх тих, хто недожив, недокохав,

Хто день у день ніс хрест важкий до скону,

Хто йшов і падав, але знов вставав,

Хто не вернувся й досі ще додому,

Хто край свій ні на мить не забував.

Згадаймо мертвих і живих ще нині,

Хто Україну над усе кохав,

Усіх, хто в дальній і близькій чужині

Про неньку пам’яті не розтоптав.

Так часом тяжко, що мені здається,

Що серце в грудях вже не б'ється.

Що залишилась по мені

Лиш тінь від мене на стіні.

Наше життя теж стрімко пролітає,

                           Посивієм, незчуємся коли.

                           Але чи всі по собі залишаєм

                           Ми добрий спогад й слід на цій землі

                             Життя, як мить, єдина мить,

                            Махне крилом — і пролетить...

                            Але в цю мить, коротку мить,

Було і сонце, і блакить.

Я, поки серцем не зачах,

Вкарбую їх в своїх очах.

Бо нам дана мить для життя,

Людині дано два життя:

одне — земне, його прожити треба.

Друге — у пам'яті людей,

яку ти залишаєш після себе.

Оте життя вже треба заслужить,

щоб хтось жалів і згадував про тебе.

Ведучий  

Допоки ми живі — житиме пам’ять про наших героїв. Віктор Мельник та Григорій Ляшенко  з меморіальної дошки щодня зустрічатимуть  і проводжатимуть поглядом учнів, нагадуючи кожному з нас, що вони  віддали своє життя недаремно, аби ми жили в мирній квітучій Україні. Вшанування  їхньої пам’яті – це не просто наш святий обов’язок, це наша шана і гордість за справжніх героїв, бо нам є ким пишатися. Тепер наша Світличненська школа має своїх ангелів – охоронців.

Втішайся радістю життя,

Воно на мить коротку схоже.

Бо хто пішов у небуття,

Радіти вже цьому не може.

Співай, втішайся і живи,

Цінуй усе, що випадає.

На хвилях радості пливи,

Бо щастя більшого немає,

Ніж те, що є у світі ти,

І неповторна, і єдина.

Тому живи, радій, лети,

І пам’ятай, що ти — людина!

Ведучий  

На цьому мітинг, з нагоди відкриття меморіальної  дошки на честь випускника школи, Ляшенка Григорія Юрійовича , загиблого при виконанні службових обов׳язків, оголошується закритим.

 (звучить Гімн України)

Ведуча: Право покласти квіти на могили  героїв надається усім присутнім.

(Пісня  Тарас Чубай «Біля тополі)