Індивідуальний та диференційований підхід на уроках біології в інклюзивному класі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Індивідуальний та диференційований підхід

на уроках біології в інклюзивному класі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконавець роботи:		Н.М. Демчук .

 

 

 

 

 

 

Херсон 2023

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………..3

 1. Основи диференційованого викладання……………………………...4

 2. Роль вчителя, у застосуванні диференційованого викладання……...7

 3. Навчальне середовище та диференційне викладання………………..8

 4. Сутність і шляхи реалізації принципів індивідуалізації і диференціації    навчання……………………………………………………………………10

Висновки…………………………………………………………………...13

Список використаних джерел…………………………………………….14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

      Щорічно  у  класах загальноосвітніх навчальних закладів збільшується кількість здобувачів освіти з особливими освітніми потребами.  Контингент стає більш розмаїтим, виразніше простежуються особливості емоційного, когнітивного, фізичного та комунікативного розвитку дітей .Отже, вчителі частіше стикаються з тим, що традиційні підходи в організації освітнього процесу не дають змогу ефективно працювати з дітьми із ширшим діапазоном навчальних відмінностей. Перед вчителями постає завдання навчати більш розмаїтий учнівський контингент, задовольняючи потреби всіх дітей, в тому числі і з порушеннями психофізичного розвитку, та вимогами сучасного суспільства. На думку фахівців, можна вирішити цю проблему за допомогою диференційованого навчанняя.

      Диференційоване викладання розглядається як концептуальний підхід в організації освітнього процесу. Це дає педагогові змогу враховувати відмінності між здобувачами освіти та забезпечувати результативний освітній  процес для кожного з них. У диференційованому навчанні від самого початку передбачається, що всі учні різні, а завдання вчителя полягає в тому, щоб виявити ці відмінності, відповідним чином адаптувати освітній  процес та забезпечити ефективний і оптимально корисний навчальний досвід для всіх. Такий підхід до викладання, орієнтований на потреби дітей, є дуже перспективним у навчанні всього учнівського колективу.  

      Завдяки впровадженню диференційованого викладання звичайна програма навчання загальноосвітньої школи стає доступною для дітей з особливими потребами, вони можуть успішно опановувати зміст навчання, бути активними учасниками освітнього процесу і, що найважливіше, − досягати максимальних (для кожного) результатів.

 

 

1.Основи диференційованого викладання.

      Що таке диференційоване викладання? Термін «диференційоване викладання» порівняно новий у вітчизняному освітньому просторі. Диференційоване викладання розглядається як концептуальний підхід і практична технологія специфічної організації освітнього процесу. Цей підхід дає змогу врахувати відмінності між здобувачами освіти та забезпечувати оптимальний і результативний навчальний досвід для кожного з них. У диференційованому викладанні від самого початку передбачається, що всі здобувачі освіти різні, а відтак, завдання вчителя полягає в тому, щоб виявити ці відмінності та відповідним чином вибудувати освітній процес, забезпечивши оптимально ефективний навчальний досвід для всіх дітей. Такий підхід до викладання, орієнтований на потреби здобувачів освіти, надзвичайно перспективний у навчанні розмаїтого учнівського колективу, в тому числі й дітей з порушеннями психофізичного розвитку.                                            

       Диференційоване викладання передбачає створення навчального середовища та організацію навчального процесу таким чином, щоб забезпечити успішне вивчення матеріалу дітьми з різними освітніми потребами (з порушеннями психофізичного розвитку, з обдарованістю, з різних культур). Завдяки впровадженню диференційованого викладання звичайна програма навчального закладу стає доступною для дітей з особливими потребами, вони можуть успішно опановувати зміст навчання, бути активними учасниками навчального процесу і, що найважливіше, досягати максимальних (для кожного) результатів. На відміну від традиційної системи викладання, яка передбачає використання усталеного навчального плану та єдині вимоги, провідну роль вчителя у цьому процесі, в диференційованому підході головне місце посідає індивідуальна навчальна діяльність дитини. Його впровадження дає змогу задовольняти індивідуальні потреби, розвивати сильні сторони дітей та їхні інтереси безпосередньо у освітньому процесі. [3]

      Теоретичною основою диференційованого викладання, з одного боку, є концепція навчання орієнтованого на потреби дітей, а з другого – принцип використання різноманітних форм організації освітнього процесу. Науковими дослідженнями доведено, що застосування підходу орієнтованого на дитину є надзвичайно ефективним у роботі зі здобувачами освіти, в тому числі і з тими, котрі відрізняються від умовної «норми», та є одним з ключових чинників підвищення їхньої успішності. Зважаючи на це, завдання для щоденного навчання мають визначатися відповідно до потреб , виявлених у процесі спостереження. Тобто, вчитель уважно спостерігає за дитиною, фіксує засвоєння певних знань, формування умінь і навичок та реагує, надаючи здобувачу освіти необхідну допомогу, поступово відходячи на другий план. Зрештою, всі діти навчаються самостійно застосовувати необхідні навички. У концепції навчання орієнтованого на потреби дітей також простежується вплив теорій Л.Виготського. Зокрема, в ній найбільше значення відводиться соціальному компонентові навчання, а роль учителя вбачається в тому, щоб створювати достатню кількість мотивуючих навчальних ситуацій, які сприяють вирішенню проблем без фрустрації учнів. Основоположним принципом диференційованого викладання є застосування різноманітних форм організації освітнього процесу. Їх використання допомагає педагогам врахувати у освітньому процесі такі учнівські відмінності:

• рівень підготовленості – через коригування темпу навчання та рівня складності матеріалу;

 • індивідуальні стилі навчання – через організацію численних видів діяльності, щоб здобувачі освіти мали змогу отримувати та опрацьовувати інформацію в різний спосіб, на різних рівнях;

• інтереси – спираючись на схильності, зацікавлення та бажання самої дитини опанувати певну тему чи виробити певне вміння.[8]

 

Виходячи з цих положень, можна окреслити три підходи до диференціації викладання:

 1) адаптація змісту, процесу та продукту навчальної діяльності;

 2) варіювання вимог щодо ступеня виконання завдань здобувачами освіти на окремому уроці або впродовж вивчення ширшої теми;

 3) застосовування широкого спектру форм і методів організації навчальної діяльності;

Та виокремити чотири фактори, що забезпечують диференційоване викладання:

а) зосередження на головних поняттях, ідеях та вміннях у кожній навчальній дисципліні;

б) урахування індивідуальних відмінностей здобувачів освіти;

в) поєднання оцінювання та викладання;

 г) постійна адаптація, модифікація змісту, процесу (методів і форм) та продукту навчальної діяльності.

Про диференційоване викладання можна говорити як про підхід, який демонструє: прийняття вчителем різноманітності учнівського колективу (різні рівні базових і поточних знань здобувачів освіти, їхня підготовленість, навчальні інтереси, індивідуальні стилі навчання); навички педагога щодо організації освітнього процесу з різними навчальними можливостями в умовах одного класу; прагнення вчителя просувати здобувачів освіти на більш високий рівень, забезпечуючи їм особистий успіх та надаючи необхідну підтримку і допомогу. Підсумовуючи, зазначимо, що впровадження концепції навчання орієнтованого на потреби дітей та різних організаційних форм логічно веде до диференціації викладання.[7]

        Диференційоване викладання не слід вважати скороминучим захопленням. Це скоріше революція, тобто концептуально інший спосіб навчати дітей із різноманітними навчальними потребами. І хоча втілення описаного підходу на практиці є надзвичайно складним завданням, результат вартує витраченого часу й зусиль. Завдяки поступовому впровадженню цих методів і практик звичайна програма навчання  стане доступною для дітей з особливими потребами, вони зможуть успішно опановувати зміст навчання, бути активними учасниками освітнього процесу і, найважливіше, досягати своїх найвищих освітніх результатів.[6]

 2. Роль вчителя, у застосуванні диференційованого викладання.   Диференційоване викладання це фундаментально інший спосіб навчати дітей із різноманітними навчальними потребами. Загальновідомо, що здобувачі освіти навчаються в різний спосіб, але базовий зміст, уміння і навички, визначені стандартами та програмами, залишаються незмінними. Диференційоване викладання дає змогу кожному зі здобувачів освіти дістатися того самого «пункту призначення» (опанувати знання, вміння і навички) своїм власним шляхом. Для того, щоб забезпечити рівні можливості та високі стандарти освіти слід вдатися до організації гнучкого освітнього процесу, що відповідав би потребам всіх здобувачів освіти. На уроках, що проводяться із застосуванням диференційного викладання: вчителі починають з того рівня, на якому знаходяться діти, а не «традиційно» слідують навчальному плану. Вони відстоюють точку зору, що індивідуальні навчальні можливості  дуже важливі, і будують на цьому весь освітній процес. Потім вони мають відповісти на запитання: що необхідно зробити для того, аби змінити методику таким чином, щоб кожний здобувач освіти пішов зі знаннями та навичками, необхідними для наступного етапу навчання. Ніхто не може вивчити весь підручник, не говорячи вже про предмет у повному обсязі. Тому важливо, щоб учителі чітко визначали ті важливі речі, які учні мають пам’ятати, розуміти та вміти робити в певній сфері. На уроках, що проводяться із застосуванням диференційного викладання: вчитель ретельно будує урок, виокремлюючи у змісті важливі концепції, принципи, поняття та навичках. А відтак, забезпечити, щоб здобувач освіти вийшов з уроку, впевнено володіючи цими поняттями та навичками. Всі здобувачі освіти беруть участь у роботі, яка має засновуватися на повазі до них. На уроках метою всіх учнів є засвоєння важливої інформації та отримання важливих навичок. Однак, певні здобувачі освіти потребують повторення для того, щоб засвоїти матеріал, а інші опановують його дуже легко. На уроці, що проводиться із застосуванням диференційного підходу, вчитель має усвідомити, що він не поважає здобувачів освіти, якщо ігнорує труднощі, які виникають у них під час вивчення нової теми. Він постійно має тримати в полі зору, що окремим дітям необхідно вивчити матеріал ретельніше, і намагатись запропонувати такі варіанти навчання, які добре підходять кожному учневі. Він має демонструвати повагу до здобувачів освіти, поважаючи їхні відмінності. «Насправді хороший вчитель – це той, хто: знає, що учень може навчати, а вчитель – учитись; інтегрується у навчальне середовище, в прямому розумінні займає місце серед парт (а не перед ними); доводить, що йому подобається проводити асоціації між мозком та губкою, здатною поглинати; вважає, що те, що хтось думає, важливіше, аніж те, що хтось вписує у порожні клітинки».

3.Навчальне середовище та диференційне викладання.

      Учитель, який планує практикувати диференційне викладання, має дотримуватися принаймні таких чотирьох переконань.

• Поважайте рівень підготовленості кожного учня.

• Очікуйте, що кожний учень зростатиме, і сприяйте цьому постійному зростанню.

• Запропонуйте всім учням можливість засвоїти важливу інформацію, пояснюючи її з поступовим ускладненням, по мірі того, як вони розвивають своє розуміння та навички.

• Пропонуйте всім учням завдання, які здаються (і насправді є) однаковою мірою цікавими, важливими та привабливими.

      Вчитель та здобувачі освіти співпрацюють під час навчання. Вчителі є головними архітекторами навчання, але учні мають їм допомогти із дизайном та будівництвом. Робота вчителя – знати, чого важливо навчити, що і як оцінювати, змінювати підходи до навчання, залежно від різних цілей, забезпечувати плідну роботу на уроці та раціональне використання часу. А здобувачі освіти мають зробити значний внесок − засвоїти матеріал. Вони можуть надавати інформацію у процесі оцінювання, розробляти правила поведінки у класі, на основі розроблених правил брати участь в процесі управління роботою на уроці, а також вчитись ефективно використовувати час і цінувати цей ресурс. Учні можуть повідомити вчителю, коли матеріал чи завдання є занадто складними або ж простими, коли навчання цікаве (а коли ні), коли вони потребують допомоги і коли вони готові працювати самостійно. Коли учні є партнерами у проведенні уроку, вони відчувають причетність, набувають кращих навичок щодо розуміння своїх потреб та вибору методів, які полегшують їхнє навчання. На уроках, що проводяться із застосуванням диференційного викладання: вчитель є лідером, але, як і всі успішні лідери, він приділяє значну увагу своїм партнерам-учням та залучає їх під час подорожі «країною знань». Разом вчитель і учні планують, визначають цілі, відстежують прогрес, аналізують успіхи та невдачі та намагаються підвищити результати та вчитись на помилках. Деякі рішення можуть стосуватись цілого класу, інші стосуються лише окремих учнів. учень знаходитись в центрі уваги. Учні – це працівники. Вчитель координує час, простір, матеріали та діяльність. Успішність уроку збільшується по мірі того, як учні стають більш вмілими й допомагають один одному та самим собі досягти групових та індивідуальних цілей. Вчителі та учні гнучко співпрацюють. Щоб забезпечити навчальні потреби, вчителі та учні співпрацюють у різні способи. Вони з гнучкістю підходять до використання матеріалу та гнучко ставляться до темпу навчання. Інколи: oвесь клас працює разом, а іноді ефективнішою є робота в малих групах. На уроці, що проводиться із застосуванням диференційного викладання: вчитель має використовувати широкий перелік стратегій навчання, які допомагатимуть йому зосередитись на окремих учнях чи на малих групах, а не на цілому класі. Метою може бути об’єднання учнів за рівнями розуміння важливої інформації та оволодіння важливими навичками, аби підтримати належний рівень складності завдань та зацікавленість. Не існує єдиної формули щодо підготовки уроку із застосуванням диференційного викладання.

4. Сутність і шляхи реалізації принципів індивідуалізації і диференціації навчання.                                                                                                                         Під індивідуалізацією слід розуміти організацію процесу навчання на основі врахування індивідуальних особливостей учнів. Під диференціацією слід розуміти організацію процесу навчання за декількома різними навчальними планами, програмами, завданнями в формі окремих груп, створених на основі врахування будь-яких узагальнених індивідуальних особливостей школярів.

Диференціація навчання є варіантом індивідуалізації, способом реалізації індивідуального підходу до учнів. Відмінність диференціації від індивідуалізації полягає в тому; що врахування індивідуальних особливостей учнів здійснюється в такій формі, де учні групуються на основі будь-яких особливостей для окремого навчання в умовах класу.

Суть принципу індивідуального підходу заключається в адаптації (пристосуванні) навчання до змісту і рівня знань, умінь та навичок кожного учня або до характерних для нього особливостей процесу засвоєння, або навіть до деяких стійких рис його особистості.

Основним засобом реалізації даного принципу є індивідуальні самостійні роботи, котрі виступають як дидактичний засіб організації і керівництва самостійною діяльністю учнів на всіх етапах навчання.

Під диференціацією розуміють таку систему навчання, при якій кожен учень одержує право і можливість приділяти переважну увагу тим напрямкам навчання, котрі у найбільшій мірі відповідають його схильностям. Види диференціації: рівнева і профільна.[5]

Рівнева диференціація виражається у тому, що навчаючись в одному класі, за однією програмою та підручником, школярі можуть засвоювати матеріал на різних рівнях. Визначальним при цьому є рівень обов’язкової підготовки.

Виділеним і відкрите пред’явлення всім учасникам навчального процесу рівня обов’язкової підготовки є основою диференціації навчання.

Досягнення рівня обов’язкової підготовки є критерієм, підставою для організації диференційованої роботи у класі. Контроль повинен передбачати для всіх учнів перевірку обов’язкових результатів навчання і доповнюється перевіркою засвоєння матеріалу на більш високих рівнях.Засвоєння матеріалу всіма учнями на обов’язковому рівні вимог програми називають базовим рівнем. Підвищення базового рівня спів відносно здібностям, бажаним і інтересам учнів називають підвищеним рівнем.    Індивідуальний підхід - необхідна умова розвитку мислення учнів в процесі навчання біології                                                                                                    Зміст принципу індивідуального підходу полягає в такій організації навчального процесу, при якому вибір методів, прийомів і темп навчанні враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень їх здібності до навчання. Рушійними силами індивідуалізації є протиріччя між фронтально побудованим процесом пред’явлення нового матеріалу і індивідуальним характером його засвоєння. В рамках розвиваючого індивідуального підходу відбувається глибоке вивчення індивідуальних психологічних особливостей учнів, перерозподіл уваги від слабких учнів до різних груп школярів; робиться спроба побудувати навчальний процес з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей сприймання і мислені учнів на основі теорії діяльності. [2]                                                                            Індивідуальний підхід припускає вивчення одних і тих же питань програми на різних рівнях, в залежності від підготовленості учнів, їх інтересів здібностей та інших критеріїв так, щоб кожний учень був зайнятий на уроці щоб не допускати прогалин в знаннях школярів. “Усі діти здатні до навчання, кожний нормальний психологічно здоровий школяр здатний одержати середню освіту, більш чи менш успішно оволодіти навчальним матеріалом в межах шкільних програм, і учитель повинен добиватись цього стосовно всіх учнів”. Але звідси зовсім не випливає, що всіх учнів можна однаково легко навчити. Навчальний процес повинен не просто пристосовуватись, підбудовуватись під власний рівень знань і умінь учнів, змінюючи зміст і методи, а орієнтуватись на досягнення максимально важливих результатів кожним учнем і, що не менш важливе, на розвиток мислення, пізнавальних можливостей, інтересів.

Диференційний підхід в навчанні – це засіб реалізації індивідуального підходу. Орієнтація навчання на середнього учня себе не виправдовує, оскільки при цьому по різному використовується потенціал слабких і сильних учнів. Останній надається сам собі, чим пояснюється втрата інтересу до навчання.[1]

           Необхідно організовувати індивідуальний підхід так, щоб він не просто забезпечував засвоєння знань, але й сприяв розвитку учнів. Напрямки роботи учителя з такими учнями різні. Це задоволення високої витрати, перетворення потенціального інтересу в дійовий. Задоволення високої пізнавальної витрати можна здійснити через залучення до факультативних занять, до позакласної роботи, до систематизованого позакласного читання, надання взаємодопомоги учням у виконанні завдань за бажанням школярів .

 

 

 

 

 

Висновок

       Диференціація навчання досягається шляхом забезпечення кожного здобувача освіти навантаженням, відповідно з його індивідуальними можливостями, що практикується різними способами: диференційовані домашні завдання, додаткові індивідуальні завдання.

Освітній процес повинен не просто пристосовуватись, підбудовуватись під власний рівень знань і умінь учнів, змінюючи зміст і методи, а орієнтуватись на досягнення максимально важливих результатів кожним учнем і, що не менш важливе, на розвиток мислення, пізнавальних можливостей, інтересів.     

        Завдяки впровадженню диференційованого викладання звичайна програма навчального закладу стає доступною для дітей з особливими потребами, вони можуть успішно опановувати зміст навчання, бути активними учасниками навчального процесу і, що найважливіше, досягати максимальних (для кожного) результатів. На відміну від традиційної системи викладання, яка передбачає використання усталеного навчального плану та єдині вимоги, провідну роль вчителя у цьому процесі, в диференційованому підході головне місце посідає індивідуальна навчальна діяльність дитини. Його впровадження дає змогу задовольняти індивідуальні потреби, розвивати сильні сторони дітей та їхні інтереси безпосередньо у освітньому процесі.

    Отже, організація індивідуального підходу до навчання біології в інклюзивному класі є одним із  питань, в якому пов’язані теоретичні, частіше не до кінця розв’язані питання, і практичні вимоги їх реалізації.

    Для організації індивідуального підходу учителю необхідно мати уяву про особливості розумової діяльності здобувачів освіти, про шляхи розвитку мислення, уміти оцінювати рівень розвитку учнів, уміти здійснювати допомогу різної міри, якщо учні натрапляють на труднощі, володіти формами організації індивідуального підходу з урахуванням необхідності розвитку мислення.

Список використаних джерел

1. Дорофєєв Г.В. і ін Диференціація у навчанні біології. / / Біологія в школі. - М, 1989 .- № 4.
2. Іванова О.Я. Диференціація й індивідуалізація навчання на уроках біології/ О.Я. Іванова // Біологія. -2014.-№25/26.-С.10-16.

3.  Пацій Т. Організація та проведення інклюзивного навчання , методичні     рекомендації на допомогу керівникам ЗНЗ, педагогічним працівникам , батькам /Т. Пацій //Дефектолог. -2017.-№2.-С.5-24.

4.  Савкіна Т. С. Диференційованний підхід:інтеграція біології та фізики /

    Т.С. Савкіна ,О.С. Сорока //Фізика в школах України.-2015.-№23\24.-С.41-44

5.  Сак Т. Індивідуалізація навчання учнів з особливими освітніми потребами в інклюзивному класі / Т. Сак // Особлива дитина: навчання та виховання. -2014.-№4.-С.18-23.

6.  Таранченко О. Ефективні технології викладання в інклюзивній школі / О. Таранченко // Початкова школа.-2017.-№5.-С.50-53.

7.  Таранченко О.М., Найда Ю.М. Диференційоване викладання в інклюзивному навчальному закладі»: навчальний курс та методичний посібник / за загальною редакцією Колупаєвої А.А. – К.: Видавнича група «А.С.К.», 2012. – 124 с.

8.  Чорноус Л.В. Дитина з порушенням інтелекту в сучасній школі: реалізація індивідуального підходу. / Л. В. Чорноус // Вивчаємо українську мову та літературу.-2014.-№34/36.-С.9-14.