Інформаційний посібник "Історія села Ходоси"

Про матеріал

В цьому посібнику подана інформація про історію села Ходоси Рівненського району Рівненської області. Використані різноманітні краєзнавчі матеріали: дослідження українських краєзнавців, краєзнавчі пошуки автора, але самими цінними з яких є спогади місцевих жителів.

Перегляд файлу

Від залізничної станції «Решуцьк» через ліс виходимо до володінь простягнутого довгою над шосейною смугою села Ходоси – знаменитого надгоринськими пляжами, місцями відпочинку рівненчан. З півночі село примикає до лісу, від заходу – до лугового надбережжя Горині.

Перші вісті про Ходоси виринають у 1603 році. Тоді князь Олександр Острозький отримує спадкову маєтність, де й «Ходори» (Ходоси) викрадено 5 коней.

Під час Визвольної війни 1648-1654 років, «ходоськие крестьяне» брали участь при спорудженні паромів, перевезних плотів, мали свій збройний загін.

Акт 1716 року сповіщає про побиття в «Ходусах» торгуючого крамаря. Тоді ж на острівку «близ Ходос» хотинські гайдуки схопили конокрада.

Акт 1816 року є донесення возного про несплату «ходосовцами» Рівненському замкові податків від 5 димів. За даними 1889 року «Ходоси» як «деревня» була єпархіально прилежні до Хотина. Тоді вони нараховували 20 дворів., 169 мешканців. Зараз в Ходосах є 128 садиб, 376 жителів. Восени 1991 року ходосовці вперше побудували церкву, освятивши її іменем Нерукотворного Образу Господнього. Село має школу, крамницю.

Назва Ходоси («Ходори») приховує ім’я (прізвище) Ходос (Ходор), похідне від ходор (Тодор, Федор), «божий дар».

У народі дехто пов’язує Ходоси з дієсловом ходосити «надієсловно щось виходжувати». Мовляв, сюди «ходосило» багато подорожуючих.

Околиця Ходосів переважно рівнинна. Але є тут і невеликі висоти : Крейдяна гора, звідки бере початок струмок, Криниця, Велика Бульба, бо начебто має вигляд «бульби», своєрідного «пузиря», хоч в народі кажуть: «тут під час битви козак Бульба загубив люльку», Середній горб, оскільки розміщений між двома іншими горбами, а під словом «пруд» розуміють смугасту висоту серед болота, лугу, низина; Кургани «старовинні могильники».

У Ходосах знають інші названі об’єкти: сінокоси, пасовиська – Чадорог «улюблене дитя», Шкурки – вузькі полоси сінокосу з наділами площею 75 локтів; Шня «звужена логовина за формою шиї»; Хвоси «в околиці хвос – прокопаних каналів»; Протереб «на місці протереблених» (очищених від чагарників) лісових зрубів; Ставеччина «у надбережжі колишнього ставу»; Хвостин «луг, належний колись селянину Хвоту»» Рудка велика, Рудка мала «ніби в околиці болота Рудки, де були залежі залізної руди»; Дубовиця «на місці дубового лісу»; Метківщина «в напрямку села Меткова»; поля – Права рука від погона, правобічна нива біля дороги для прогону худоби»; Під Тереполем, Придатко додаткові наділи грунтів, Корчунок, За хатами.

Від заходу , півночі саме є числені водні реалії (канави, вири, криниці, рови, місця купання). Крейдяний рів «довга підгірна заглибина, всіяна кременем», Кальків ровець «на маєтность Калька», Рів під Корчунком, сільський ставок, Криниця при Горині, Коло трохтового моста «Замулене джерело».

Мають свої назви і лісомасиви: Чищина, дільниця, де зрідили (прочистили) ліс, Посадка; Березняк, Дубина під полем; Коло курганів; Вільшина; Решуччина; За рікою; Кемта; Четверта лінія; Сосняк.

До 1939 року, як і на всій Західній Україні, тут була Польща. На території село Ходоси було німецько-польська «кольонія» (колонія). Де скупчено проживали поляки і німці.

Селом Ходоси і навколишніми територіями володіли польські пани Салаї і Горчицьки. Пана Салая звали Ладик (скаріше за все Владислав, і’мя пана Горлицького жителі села не пам’ятають). Вони були швагри: пан Горчицький взяв собі за дружину дочку пана Салая. Панський будинок знаходився біля сучасного магазину. Будинок був двоповерховий (поділений на дві частини: мід Салаями та Горчицькими). Знизу знаходились конюшні та інші господарські приміщення. Зверху були житлові приміщення. Будинок був кам’яним. Пани володіли землею у розмірі 30 гектарів: рілля, луки, пасовища. Салаї та Горчицькі займалися розведенням худоби в основному овець. Існує легенда, що на території панської земля був заритий скарб. У 1951 році (точно не встановлений факт) в Ходосах був син пана Салая, який прибув таємно. Після його перебування панський будинок згорів. Чи то пан підпалив будинок, чи будинок згорів з-за засмічення комину, не відомо. Син пана Салая побув тут всього декілька днів, в селі казали, що пан забрав з собою, приховані в будинку родинні скарби. Житель села Анатолій Мирончук, будучи хлопчиком, перегортаючи вугілля на попелищі, знайшов злиток золота розміром з шоколадну плитку. Але це не є достовірні факти.

Жителі Ходосів, особливо діти, займалися випасанням «товару» (худоби). За роботу некваліфікованим робітникам платили 1 злотий, дітям платили менше. За 1,5 злотих можна було купити капелюх (кашкет), за 6 злотих можна було з’їздити на поїзді в Рівне. Для жителів села це були великі гроші, тому вони ходили в місто пішки, навпростець , через поле (біля 10 км). В основному жителі ходили на базар, продавати те, що вони виростили на своїх невеличких городах. Кваліфіковані робітники (теслярі, каменярі, муляри) отримували за роботу 2 злотих за 1 день роботи. В селі при Польщі жило багато національностей: українці, поляки, росіяни, німці, євреї. При Польщі жителі села жили непогано. Про це свідчить розмова дядька Віталія Огородника з офіцером Червоної Армії (капітаном): капітан показував кінську збрую свого коня, зроблену із синтетичного матеріалу, а дядько показав своє збрую , яка була шкіряною; також у жителів села Ходоси крім повсякденної збруї була іще «парадна» збруя із всілякими прикрасами. У солдат Радянської армії чоботи були кирзові, а при Польщі населення села ходило у шкіряних чоботах.

При Польщі була демократія: не заборонялося відкрито критикувати діяльність Президента Польщі Йозефа Пілсудського (1867-1935 рр.).

На території села іще з 1917 року діяло підпілля. Підпілля було українське, яке боролося за незалежність України. Активізувалося підпілля за часів керування державою Симона Петлюри. Жителі села Ходоси не підтримували діяльність М. Грушевського, вважаючи , що їм буде краще жити при Україні разом із Польщею, ніж при Україні з Грушевським, разом з новоутвореним СРСР.

При Польщі в селі школи не було, але кожен день із села Хотинь приходив священник (батюшка), який навчав дітей «на дому». Пізніше в селі Хотинь була відкрита школа, там було 4 класи. Для продовження навчання (5-7 класи) потрібні були гроші, для жителів села доволі такі великі, у селі було, крім панів, всього 3 людини, які б могли дати дітям 7-річну освіту. Але не всі діти мали можливість учитися, діти з самого малку вимушені були допомагати батькам. Батько Мирончука В.А. не пускав сина «у навчання» і Мирончук В.А. вимушений був випасати панський «товар» (худобу).

У 1939 році на західній Україні з’явилися «совєти». На панів Салая та Горчицького був накладений непомірний податок. Пани вимушені були продати коней і все господарство, але податок все ж таки сплатити не змогли. Їх засудили за те, що вони нібито знищили господарство. Після суду їх вивезли до Рівного, а потім до Сибіру. Але відбулося це вже після ВВВ, про що розповідає, Мирончук В.А., який у 1946 році зустрів у Рівному сина пана Горчицького. Але, можливо , самих панів вивезли раніше, а їхніх дітей (хлопців) потім. Жінок і дочок вивезли пізніше. Про що свідчить випадок, який відбувся у селі до ВВв: у селі був дільничний міліціонер, який обслуговував німецьку колонію, якому дуже подобалась дочка пана Салая. Деякий час він їздив до неї на велосипеді (всі жителі села знали , що вони є коханці). Їхні зустрічі тривали близько півроку. Потім цей міліонер кудись зник. Є припущення, що його або відправили до Сибіру, або розстріляла радянська влада за його відносини з панською дочкою. Але є іще одна версія, що його вбили бандерівці як зрадника.

Радянська влада не чіпала жителів села, які при Польщі займали керівні посади. Ніхто не був вивезений до Сибіру, не розстріляний.

У 1944 році син пана Салая хотів повернути свої маєтності, про що свідчить довідка в Рівненському обласному архіві. Він хотів отримати від радянської влади право власності на угіддя батька. Таку довідку йому не дали.

Після того, як прийшла радянська влада був створений колгосп. Жителів насильно заставляли вступати у колективні господарства. Хто не хотів, того разом із всією родиною закривали в льосі або вивозили до Сибіру.

Голоду у 1932-1933 роках в Ходосах, як і на всій західній Україні не було. Жителі села відправляли цілі вози з іжею на схід України, але їх повертали назад працівники НКВД приблизно біля Острога.

Потрібно зазначити, що при Польщі жителі села були більш культурними, ніж у радянський час: хлопці зустрічали з дівчатами, було поширене таке явище як вечорниці. Мало хто з юнаків курив сигарети, не кажучи вже про пияцтво. Мова була правильна без вживання нецензурних виразів. «Мат» з’явився при радянській владі, його принесли радянські солдати та працівники НКВС. Так само був привезений «звичай» пити горілку. В селі почалося самогоноваріння.

Жителі села були обізнані з політичним положенням справ, вони знали, що скоро Західна Україна буде приєднана до СРСР. В селі були польські журнали і газети, зокрема журнал «Колос».

В селі Хотинь церква працювала постійно, з часів її побудови (1759 рік). Правда, жителі села не можуть точно сказати, якою мовою велася служба: чи польською, чи українською. Хоча достовірно відомо, що церква не була католицькою: або православною, або уніатською.

Іще у 1940 році радянська влада хотіла виселити жителів сіл Ходоси і Решуцька на інші території СРСР, за те, що ті підтримували поляків, не бажали вступати у новостворені колгоспи. Але завадила ВВВ.

У 1941 році почалася ВВв. Багато жителів села були призвані до рядів Червоної армії. Зараз в селі проживає тільки 1 людина, яка брала учать у ВВВ (безпосередньо у бойових діях). Це Шулепа Сидір Антонович. Іще у 1939 році лісі між Решуцьком і Ходосами знаходився арсенал зброї поляків. У 1939 році поляки його певно зруйнували. Червона Армія не мала можливості його знищити. Після 1941 року ці склади із зброєю німці відновили, там була створена дуже сильна охорона. Під час відступу у 1944 році фашисти почали палити ці склади. Зруйнували їх. Село горіло. Німецькі військові палали склади на всі одразу, а по одному або ж декілька, але все одно це призвело до того , що село майже повністю згоріло. Кажуть, що горіло так сильно, що полум’я було видно аж у Рівному. Снаряди, вибухівку знаходять і тепер. Необхідно піднімати питання про очищення цієї території від небезпечних вибухових решток.

Під час ВВв на території села діяло бандерівське підпілля. Жителі села Ходоси вступали до рядів бандерівців неохоче. Але їх під дулами автоматів відправляли до лісу. Де і були бандерівці. Деякі жителі села вступали у німецьку поліцію, такий називали поліцаями. Під час ВВв в Ходосах діяла як німецька, так польська міліція.

Крім бандерівського підпілля на території села діяв досить розгалужений партизанський рух. Про що свідчить те, що в селі Хотинь (біля клубу) була розташована німецька артилерія, і впродовж 1942-43 років майже кожну ніч вівся гарматний обстріл села Ходоси.

Достовірної інформації про бойові дії на території села під час ВВв не існує, адже живих людей, які точно пам’ятають про ці події в живих не залишалось. Але бої були, тому що в лісі після війни було знайдено багато залишків (і навіть цілі) снаряди і патрони від гармат, гвинтівок, автоматів і кулеметів. Такими «іграшками» гралися діти, які були народжені під час або після ВВВ. Іноді такі ігри закінчувалися трагічно. Дорослі люди слідкували, щоб їхні діти не гралися знайденими патронами. Про це свідчить випадок: житель села Ходоси Швороб М.І., у віці 8 років вирішив спробувати курити тютюн, про це дізнався батько, сина було покарано. Іншого разу батько знайшов у сина патрони, на що сказав, що краще ти, сину, кури, ніж грайся з такими небезпечними іграшками.

Після закінчення ВВв жителі почали своїми силами відбудовувати село. Будматеріалів не було де взяти. Одного разу Віталій Огородник разом із братом вирішили «позичити» дошки в бувшому панському маєтку, в якому жило декілька родин, які залишились без житла під час війни, також там проживала і панська дочка, яка почула , що скриплять дошки. Після чого вона погналась за хлопцями. Нікого їй здогнати не вдалося. Цей випадок свідчить про 2 речі: панів навіть після ВВв радянській владі не вдалося «викорінити» повністю; допомоги від влади на відбудову хат і годі було чекати.

Після того , як село було більш-менш відбудовано після війни, в панському будинку була відкрита школа. З’явилися перші вчителі із відповідною освітою. Одним із перших директорів школи був Дмитро Гнатович, правда Віталій Огородник не може пригадати, як було його прізвище.

Після того, як наприкінці 50-х років панський будинок згорів, шкільне приміщення було перенесено в сучасну будівлю школи. Пізніше було прибудовано другу половину школи. Діти стали навчатися у 1 зміну.

Під час радянського періоду в історії села якихось подій, які можна було відзначити, не було. Село було приєднано до Шпанівської сільської ради. В більшості люди працювали у колгоспі. У людей до середини 60-х років не було паспортів, таким чином радянська влада «підстрахувалась», щоб люди не «втікали» із села в місто. В колгоспі грошей майже не платили, а зараховували трудодні. Люди харчувалися із того, що вели власне господарство.

24 серпня 1991 року Україна здобула незалежність. Були зруйновані колгоспи. У жителів села виникла можливість працювати в іншому місці. Чим вони і скористалися. Зараз в селі дуже багато людей похилого віку. Майже вся молодь працездатного віку виїхала працювати у місто. Багато жителів села працює на підприємстві ВАТ «Азот», а також у агрофірмі, створеній на базі колгоспу. Жителі села продовжують займатися утриманням власних господарств. Займаються в основному рослинництво, в меншій мірі скотарством. З кожним роком кількість дітей в селі зменшується, відбувається процес старіння нації.