Інформаційний проект на тему: «Конструювання досвіду педагогічної культури спілкування»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРИВОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ДОШКІЛЬНОЇ ТА ТЕХНОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ

КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ ТА МЕТОДИКИ ТЕХНОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ

 

 

 

 

Інформаційний проект

до дисципліни: «Методика технологічної освіти у системі вчитель-учень»

на тему: «Конструювання досвіду педагогічної культури спілкування»

 

 

 

 

Підготувала:

студентка IV курсу

групи ТОКМО-16

Кравець В.І.

 

 

Кривий Ріг

2020

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Сутність та основні компоненти педагогічної культури спілкування……...4

2. Педагогічна майстерність викладача вищої школи. Педагогічна техніка….7

3. Педагогічна культура спілкування викладача вищої школи……………….19

4. Педагогічне спілкування в системі професійних цінностей викладача,

різновид соціальної ситуації…………………………………………………….23

Висновки…………………………………………………………………………30

Список використаних джерел…………………………………………………..32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Життєдіяльність педагога безпосередньо пов'язана з культурою спілкування. Оволодіти майстерністю жити з людьми передбачає не лише знання принципів і норм гуманістичних відносин, правильне оцінювання оточення та обставин, а й уміння діяти відповідно до цих знань і принципів.

Культура педагогічного спілкування - професійне спілкування педагога з учнями з метою оптимізації навчально-виховного процесу, яке передбачає врахування емоційного стану, інтелекту, віку вихованців та психологічного мікроклімату в колективі.

Педагогічне спілкування відбувається в різних ситуаціях та умовах. Труднощі в комунікації, як правило, виникають тоді, коли вчитель прагне примусити учнів вступити в контакт, незважаючи на їх емоційний стан, інтелектуальні особливості та бажання спілкуватися. Це "відштовхує" вихованців і сприймається ними як патерналізм, некоректність та нав'язливість. Тому в намірі спілкування слід виявляти обережність, здатність осягнути налаштованість іншого на встановлення контакту, комунікативну дію. Необхідно керуватися розсудливістю, поміркованістю, узгодженістю власної дії з урахуванням моральної свободи, права іншого, оскільки духовне спілкування є добровільним актом. У його процесі, на думку сучасного психолога Валентини Семиченко, формуються не лише пізнавальні здатності людини, а й інтегральні складові психічного життя: самооцінка, усвідомлення власного Я і відчуття його тотожності в будь-яких життєвих ситуаціях; засвоюються прийоми протидії зовнішньому тиску; виробляються критерії ставлення до інших людей тощо.

Педагог несе відповідальність за формування людського в людині. Йому слід творити культуру моральних відносин, спілкування, незважаючи на суспільні негаразди. У цьому вчитель повинен керуватись усвідомлення свого обов'язку перед суспільством, учнями, їх батьками, перед собою як людиною, яка добровільно обрала власний шлях і всі пов'язані з ним обов'язки.

1. Сутність та основні компоненти педагогічної культури спілкування

Культура є підґрунтям формування особистості педагога. Індивідуальність викладача виявляється в його духовності, духовній культурі, гуманістичній спрямованості його професійно-педагогічної діяльності. Виокремлення педагогічної культури як одного з найважливіших складників культури суспільства зумовлене специфікою педагогічної діяльності викладача, спрямованої на формування особистості, здатної в майбутньому відтворювати і збагачувати культуру суспільства. У навчально-виховному процесі основним засобом передавання культури, духовних цінностей є неповторна індивідуальність педагога як носія культури і суб’єкта міжособистісних стосунків з унікальною особистістю студента, котра постійно змінюється і збагачується.Високий рівень професійної культури викладача вищої школи характеризується розвиненою здатністю до розв’язання професійних завдань, тобто розвиненим професійним мисленням і свідомістю. Педагогічна культура є особливим утворенням, інтегрованою єдністю педагогічних цінностей. Однак не будь-яку діяльність і не будь-який її результат можна характеризувати як певний рівень "культури". Головна мета культурного розвитку особистості – реалізація творчих можливостей людини, набуття нею професіоналізму.

Педагогічна культура викладача пов’язана з усіма елементами особистісної культури: моральною, естетичною, розумовою, правовою, політичною, екологічною тощо. Культура професійної діяльності характеризує певний рівень виконання людиною своїх службово-кваліфікаційних обов’язків. Рівень сформованості цього феномена залежить від: спрямованості й стійкості соціально значущих мотивів діяльності (потреби, інтереси, цінності, погляди); відповідності психофізичних властивостей особистості (здібності, спроможності), що забезпечують необхідний рівень і ефективність професійної діяльності; ступеня розвитку психічних процесів особистості (мислення, пам’ять, почуття, емоції, воля); повноти й глибини засвоєних психологопедагогічних і спеціальних знань, умінь, навичок, а також набутого досвіду; соціальної активності особистості тощо.

Складові педагогічної культури як прояву творчої індивідуальності педагога:

• ерудиція, наукові знання, науковий світогляд;
• комунікативна культура;
• психолого-педагогічна та методична підготовка, педагогічна майстерність;
• особистісні якості (духовне багатство, гуманізм, справедливість, толерантність, відкритість, оптимізм, прагнення до самовдосконалення);
• розвинуте професійно-педагогічне мислення, професійна компетентність;
• педагогічна техніка як сукупність прийомів володіння собою і прийомів впливу на інших вербальними і невербальними засобами.

Педагогічна культура являє собою певну ступінь оволодіння викладачем педагогічним досвідом людства, його вдосконалення в цій діяльності та досягнутий їм рівень розвитку як професіонала-педагога. Зміст педагогічної культури виявляється в таких компонентах:

1. Педагогічна спрямованість визначається схильністю до педагогічної діяльності та твердими педагогічними переконаннями, тобто виробленими стійкими поглядами викладача,в основу яких покладено підтверджені досвідом педагогічні ідеї.
2. Гармонійний розвиток інтелектуальних і моральних якостей викладача. Викладач-вихователь, насамперед, має бути сам вихований.
3. Уміння поєднувати навчально-виховну діяльність з науковими дослідженнями.
4. Висока культура спілкування та поведінки. o Визначається всебічним аналізом вчинків і поведінки студента. o Передбачення розвитку особистості студента. o Готовність поставити себе в психологічних ситуаціях на місце іншої людини.
5. Прагнення до самовдосконалення, а саме до самонавчання та самовиховання.
6. Педагогічна майстерність.

Професійна спрямованість виявляється у позитивному відношенні до професії, бажання удосконалитись. Визначають такі стадії розвитку професійної спрямованості: ‒ виявлення інтересу до професії як відображення потреби її набуття; ‒ формування стійкого інтересу до професійної діяльності; ‒ формування цілеспрямованості в оволодінні основами педагогічної майстерності викладача.

Отже, педагогічна культура виявляє горизонт розвитку особистості викладача.

2. Педагогічна майстерність викладача вищої школи. Педагогічна техніка

Педагогічна майстерність – досконале, творче виконання педагогами своїх професійних функцій на рівні мистецтва, у результаті чого створюються оптимальні соціально-психологічні умови для становлення особистості вихованця, забезпечення його інтелектуального та морально-духовного розвитку.

Основними критеріями майстерності педагога виступають такі ознаки його діяльності:

• доцільність – за професійною спрямованістю; o продуктивність (ефективність) – за результатами;
• гуманність, демократичність і діалогічність стосунків у взаємодії з вихованцями;
• оптимальність – у виборі змісту і засобів; o творчість – за змістом діяльності;
• науковість (за змістом матеріалу, що викладається, і за характером діяльності).

Рівні оволодіння педагогічною майстерністю:

1. Елементарний: наявні лише окремі якості професійної діяльності, найчастіше – це володіння знаннями для виконання педагогічної дії, володіння предметом викладання тощо.
2. Базовий: володіння основами педагогічної майстерності, тобто педагогічні дії гуманістично зорієнтовані, стосунки з учнями й колегами розвиваються на позитивній основі, добре засвоєно предмет викладання, методично впевнено і самостійно організовано навчально-виховний процес.
3. Досконалий: характеризується чіткою професійною спрямованістю дій учителя, їх високою якістю, діалогічною взаємодією у спілкуванні. Педагог самостійно планує й організовує діяльність на тривалий проміжок часу, маючи головним завданням розвиток особистості учня.
4. Творчий: характеризується ініціативністю і творчим підходом до організації професійної діяльності, індивідуальним стилем професійної діяльності, самостійно конструює оригінальні педагогічно доцільні прийоми взаємодії, будує діяльність, спираючись на рефлексивний аналіз.

Педагогічна майстерність ґрунтується (за А.І. Кузьмінським) на сукупності таких її структурних компонентів: морально-духовні цінності, професійні знання, соціально-педагогічні якості, психолого-педагогічні вміння, педагогічна техніка.

Питання вдосконалення педагогічної майстерності – одне з найскладніших в педагогіці вищої школи. Зазвичай, добре знання предмета та його зрозуміле викладання – фундаментальні основи педагогічної майстерності. Без вільного володіння навчальним матеріалом годі казати про педагогічну майстерність.

Педагогічну майстерність доцільно розглядати не тільки як високий ступінь оволодіння професійними знаннями, уміннями та навичками, але і як відповідність певної сукупності вимог, що висувається перед викладачем вищого навчального закладу системою освіти України.

Професійні знання – знання навчальної дисципліни, що викладає, його методики, педагогіки та психології, а також уміння синтезувати науки, які вивчаються студентами.

 

 

Зміст психолого-педагогічних умінь викладача вищої школи (за А.І. Кузьмінським)

Педагогічні здібності – узагальнена сукупність таких індивідуальнопсихологічних особливостей особистості педагога та особистісних якостей та станів, що забезпечують досягнення високих результатів у педагогічній діяльності.

Достатня сформованість у викладача вищої школи, зокрема, психолого-педагогічних умінь є необхідною умовою розв´язання різноманітних педагогічних завдань на рівні майстерності.

Професійно-педагогічними якостями є стійкі загальні та специфічні риси педагога, які забезпечують йому повноцінне виконання педагогічних функцій і обов’язків. До них відносять:

• ‒ педагогічну уяву
• ‒ педагогічну спостережливість
• ‒ специфічні якості мови (темп, чіткість чіткість, звуки, слова)
• ‒ комунікабельність
• ‒ любов до людей, з якими спілкується викладач.

Педагогічна діяльність – це процес розв’язання незліченної низки педагогічних завдань. Основне педагогічне завдання, що виступає кінцевою метою навчання й виховання у вищий школі, розв’язується викладачем перетворенням навчання студентів у самонавчання, зовнішньої регуляції їхніх дій і вчинків у саморегуляцію. Викладач перетворює педагогічні цілі в психологічні цілі студента.

Професіоналізм фахівця проявляється в систематичному підвищенні кваліфікації, творчій активності, здатності продуктивно задовольняти зростаючі вимоги суспільного виробництва й культури, в особистісному вдосконаленні, що включає самоосвіту й самовиховання. Професіоналізм діяльності в педагогічній практиці проявляється у творчій готовності особистості до продуктивного вирішення майбутніх професійних завдань і формування у викладачів того рівня конкурентоспроможності, що дозволить їм активно включитися в освоєння професійної діяльності.

Показниками професіоналізму виступають: володіння професійними духовними цінностями, орієнтації і їх дотримання; засвоєння на високому рівні вищих зразків засобів праці, вироблених у професії (професійних знань, способів і дій, професійних "технік" і технологій, прийомів професійного мислення, способів професійної самосвідомості тощо).

Система показників професіоналізму діяльності у співвіднесенні із майстерністю: висока ефективність діяльності; високий рівень кваліфікації й професійної компетентності; оптимальна інтенсивність і напруженість праці; висока точність і надійність діяльності; висока організованість; низька опосередкованість; креативність; можливість розвитку суб’єкта праці як особистості; спрямованість на досягнення соціально-значимих цілей.

Період досягнення вищих рівнів професійної майстерності в діяльності викладачів вищої школи 16-20 років професійної кар’єри. Більшість учених уважає, що педагогічна майстерність являє собою єдність використання наукових закономірностей і передового педагогічного досвіду. До того ж відзначається факт зв’язку педагогічної майстерності з аналізом систем і структур різних сторін діяльності викладача і його індивідуально-психологічних властивостей. При цьому дослідники відзначають, що майстерність педагога прямо не пов’язана зі стажем його роботи, вона може виявитися й на більш ранніх етапах професіоналізації, коли молодий викладач не просто орієнтується на гарантований результат, але здійснює діяльність творчо. Аналізуючи особливості педагогічної майстерності, вчені акцентують увагу на її зв’язку з педагогічною творчістю, але при цьому заперечується їхня тотожність. На відміну від майстерності педагогічна творчість – це завжди пошук і знаходження нового, тоді як педагогічна майстерність може проявлятися як сталий високий рівень професіоналізму без схильності до нових рішень.

Ще В.О. Сухомлинський наголошував, що робота вчителя – це творчість, Він підкреслював, що справжній учительмайстер не може жити без творчості, повторюючи одне й те саме все своє життя. Тільки творчий педагог може розвинути творчі можливості, творчі здібності в інших. В основі педагогічної творчості лежить творчий стиль навчання. Специфіка педагогічної творчості полягає в тому, що об’єктом і підсумком його є формування особистості. Його стержнем є стимулювання студентів до творчості в пізнавальній діяльності, а також створення педагогом відповідних умов до прояву їх ініціативи. Особливість педагогічної творчості в сучасних умовах полягає і в тому, що, являючись активним процесом, вона в міру розвитку науки все більше стає керованою.

Кожен творчий педагог – це особистість, він вміло опирається на свій досвід, високу теоретичну підготовленість, майстерність експерименту, емоційність, художність викладання. В основі такої педагогічної діяльності лежить індивідуальність, яка дозволяє розкрити його обдарованість. При цьому інколи виникає протиріччя, пов’язане з необхідністю реалізації нормативного фактора в навчальному процесі. Діалектика єдності і протиріччя нормативу і творчості складна та оригінальна. Норматив узаконює, алгоритмізує, формалізує навчально-виховний процес, а творчість передбачає зміни, новаторство. При цьому, з одного боку будь-який стандарт заперечує творчість, але будь-яка творчість розробляє нове правило, стандарт для конкретної ситуації.

Майстерний педагог – це перш за все вмілий мотиватор. Він має створити таку педагогічну систему навчання, за якої бажання студентів працювати творчо будуть їхнім природним бажанням. Зазначимо, що творча педагогічна діяльність педагога завжди органічно пов’язана з вивченням, науковим аналізом і впровадженням педагогічного досвіду. Педагог, який творчо спирається на досягнення педагогічної науки, сам збагачує педагогічну теорію, розкриває закономірності педагогічного процесу, визначає шляхи його удосконалення, прогнозує результати своєї діяльності, тобто його діяльність є дослідницькою. При цьому викладач відбирає зміст навчального матеріалу відповідно критеріям проблемності. У процесі розкриття теми він прагне налагодити відносини діалогу зі студентами. У таких умовах процес навчання нагадує науковий процес відкриття нових знань, забезпечує високий рівень пізнавальної активності студентів і приводить у кінцевому рахунку до формування досвіду творчої діяльності особистості. За таким стилем навчання діяльність студентів має пошуковий, проблемний, науковий характер.Тактика творчого стиля навчання передбачає такі форми поведінки викладача по відношенню до студента:

• уміння поставити навчально-пізнавальні проблеми, для того щоб викликати інтерес до міркувань, роздумів, порівнянь, аналізу;
• стимулювання до пошуку нових знань і нестандартних способів вирішення проблем;
• створення умов для підтримки самостійної, індивідуальної, пошукової діяльності.

Педагог-майстер має свій особливий тип мислення, комплексні знання, специфіку їх структурування, особистісне забарвлення, вміння враховувати міждисциплінарні зв’язки.

В основі педагогічної діяльності викладачамайстра своєї справи є педагогічна техніка. Техніку вчителя називають педагогічною ще із 20-х рр. 20 ст., та розуміли її як сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчальних занять. Нині педагогічну техніку визначають як систему вмінь учителя, що дає змогу використовувати власний психофізичний апарат для досягнення ефективних педагогічних результатів. Педагогічна техніка – це вміння викладача використовувати власний психофізичний апарат як інструмент педагогічного впливу, уміння емоційної саморегуляції, спілкування, культура і техніка його мовлення.

Педагогічну техніку складають такі вміння викладача:

• І група – керувати своєю поведінкою,
• ІІ група – впливати на людину та колектив.

До основних компонентів педагогічної техніки належать такі вміння:

• спілкуватися вербально: культура і техніка мовлення;
• спілкуватися невербально: міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд;
• керувати своїм психофізичним станом: дихання, напруження м’язів, емоції, увага, уява, спостережливість.

Педагогічна техніка викладача ґрунтується на техніці організації навчальних занять і різних виховних заходів, способах вивчення студентів, оволодіння технічними засобами навчання, на культурі мовлення, жестикуляції й міміці, постановці голосу та виробленні його тону, вмінні вести педагогічний облік і контроль успішності та вихованості студентів, своєчасності внесення коректив у свою діяльність тощо.

Педагогічна техніка спитається на спостережливість і невербальне спілкування викладача, самостійність мислення та саморегуляцію, техніку спілкування, техніку впливу.

Педагогічна діяльність є емоційно напруженою, тому багато викладачів зазнають істотних труднощів, пов’язаних із нездатністю оперативно приймати рішення у стресових ситуаціях, не припускатися грубих помилок і зберігати при цьому витримку, спокій. Педагогічна втомленість, надмірні витрати енергії послаблюють працездатність, призводять до роздратованості, авторитаризму, конфліктів, дистресів, навіть за найкращих початкових прагнень і гуманістичних поглядів. Педагогові необхідні не тільки знання, уміння, педагогічна техніка, а й техніка, що дає змогу враховувати особливості впливу підсвідомості (свої та співбесідника) на поведінку та використовувати психотерапевтичні прийоми самозахисту і впливу на інших для збереження здатності до самозцілення та впровадження здорового способу життя. Педагогічна техніка дає можливість використовувати психофізичний апарат учителя для досягнення бажаних педагогічних результатів. Однак досягнення результатів – це не єдиний показник ефективності педагогічного процесу, бо завжди постає запитання: якими зусиллями, витратами часу та енергії досягнуто результат і яка його післядія? Багато викладачів витрачають свої психофізичні сили, час та здоров’я неоптимально, а наслідки їхнього впливу на свідомість учня нетривалі, а іноді й протилежні бажаним.

Техніка, що дає змогу педагогові економити свої сили і досягати бажаних наслідків, має назву психономічної. Психономіка як наука досліджує психічний вплив людей (одна на одну і на саму себе) та мистецтво керування цим впливом, вивчає закони не тільки свідомої частини психіки, як психологія, а й значною мірою підсвідомої, що бере початок від психоаналізу. Практична значущість психономіки полягає в тому, що вона містить стратегії психотерапевтичної комунікації та прийоми сугестивно-інформаційного (гіпнотичного) впливу. За допомогою психономічної техніки педагог може зміцнювати своє психічне здоров’я без сторонньої допомоги і справляти оздоровлюючий вплив на інших. Психономічна техніка вчителя, з одного боку, не є прямим педагогічним впливом, засобом організації педагогічного процесу, але опосередковано впливає на його ефективність. Отже, психономічна техніка – це система вмінь і якостей особистості викладача, що дає можливість скеровувати психічнооздоровлюючий вплив на суб’єктів педагогічного процесу, використовуючи свій психофізичний апарат свідомо й оптимально, тобто з найменшою витратою енергії та часу.

3. Педагогічна культура спілкування викладача вищої школи

Спілкування сучасної людини базується не тільки на уміннях, що відповідають і відносяться до рольового репертуару і комунікативної компетентності особистості, а й на уміннях налагоджувати контакти, що виходять за межі ділових інтересів і професійної діяльності.

Професійна культура спілкування викладача – це соціально значущий показник його здібностей, уміння здійснювати свої взаємини зі студентами, іншими людьми, здатність та вміння сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намагань у процесі розв'язування передбачених педагогічною технологією конкретних завдань у підготовці фахівців.

Професійна культура спілкування викладача не виникає з нічого, вона формується на основі певних умов здійснення педагогічної технології у школі, а через те ніби вбирає в себе її особливості, базується на ній, виступає важливою складовою частиною, засобом діяльності викладача.

Культура спілкування педагога – завжди є показником того, як за допомогою найбільш важливих конкретних педагогічних завдань, способів спілкування викладача вдається реалізувати загальні соціально-значущі принципи навчально-пізнавальної діяльності студентів. Чим ширший діапазон засобів і прийомів спілкування, який застосовує викладач, тим більш високим є рівень його культури. Говорячи про професійну культуру спілкування викладача, ми, насамперед, повинні бачити в усіх його взаємостосунках уміння досягати поставленої мети у професій підготовці майбутнього спеціаліста.

Педагогічне спілкування – вид духовного виробництва, і воно обов'язково містить в собі як передачу (ретрансляцію) знань, умінь та навичок на основі творчого, продуктивного їх викладу, так і створення нового – формування позитивних загальнолюдських рис особистісного фахівця. Якщо викладач не здатен налагодити свої взаємини з і студентами, в такому разі вряд чи варто вести мову про наявність спілкування.

Ця обставина є визначальною для професійного спілкування, викладача, і саме вміння сприяти розвиткові особистості студента (формувати необхідний обсяг знань, закріплювати важливі соціальні цінності, прищеплювати корисні навички до праці, теоретичного, творчого мислення). важливим показником професіоналізму викладача є також його здатність виражати своє ставлення до кожного студента, уміння правильно оцінювати його вчинки, здатність адекватно відгукуватись на поведінку, обирати систему впливів, які найкраще відповідають індивідуальним особливостям студента.

В основі спілкування завжди лежать визначені мотиви:

• потреби,
• інтереси,
• суспільний обов'язок,
• звички,
• мета

Вони можуть бути як індивідуально, так і соціально значущими.

У професійному спілкуванні викладача мотиви завжди є соціально значущими. Специфічним для професійного спілкування є те, що вчитель керується бажанням, намірами, спрямуваннями, які передбачають його професійний обов'язок. Іншим важливим аспектом професійної культури викладача є використання ним різноманітних і динамічних міжособистісних зв'язків для створення умов розвитку здібностей студента у колективі. І тут переважає особисте вміння викладача будувати свої взаємини з колективом як єдиним цілим, шукати і знаходити основні моменти для гармонізації індивідуальних і колективних інтересів.

Високого рівня професіоналізму у культурі взаємовідносин досягає той викладач, котрий розглядає спілкування як обопільний процес, у якому усі студенти стають повноправними партнерами.

Професіоналізм, уміння, навіть талант викладача полягають у тому, щоб запобігати, пом'якшувати труднощі у спілкуванні через різницю у рівні підготовки, різні здібності, характери; допомогти студентам відчути впевненість у собі через спілкування. Культура спілкування викладача як система його соціально-цілісних орієнтацій має деякі нестійкі ознаки, пов'язані із загальною характеристикою професії педагога.

Форми спілкування, які відображають рівень професійної культури викладача і зумовлені його віковими, психологічними особливостями, досвідом педагогічної діяльності у вузі, є досить рухливими і динамічними. Вони вимагають постійного творчого підходу педагога до вибору способів спілкування.

Спілкування викладача повинно постійно збагачуватися новими прийомами та засобами. Суть його полягає в тому, що воно на різних рівнях вимагає від викладача постійної та обов'язкової адаптації до умов того чи того виду педагогічної діяльності. В кожному конкретному випадку спілкування може змінюватись оцінка і самооцінка, концентрація уваги, рівень інтелектуальної активності, ступінь проникнення у зміст пропонованого матеріалу лекції.

Одне з основних умінь педагога – розповісти про складне явище дохідливо, просто, чітко, послідовно. Культура професійної діяльності викладача вимагає від нього максимального терпіння, наполегливості, послідовності у діях, принциповості, поєднаних із тактовністю і гнучкістю, самодисципліною; педагогу необхідні й особливі морально-психологічні якості: беззаперечна доброта та чуйність, повага до особистості, почуття власної гідності. Саме високий рівень психолого-педагогічного культурного викладача вищої школи допомагає йому у спілкуванні зі студентською аудиторією та є умовою їх ефективної комунікації, співпраці.

Важливими для напрацювання такого психолого-педагогічного культурного рівня, на наш погляд, є такі настанови:- висока самооцінка – це необхідно кожній людині для збереження власної особистості;- позитивне ставлення до життя в цілому та професії зокрема;- віра у добро – віра у добро безумовно сприймається як мораль сильної особистості, якою зобов'язаний бути кожний педагог;- уміння бачити і відчувати свою роль у процесі навчання і виховання;- уміння змінюватися, навчатися, вдосконалюватися усе життя.

4. Педагогічне спілкування в системі професійних цінностей викладача,

різновид соціальної ситуації

Спілкування (або комунікація) – це процес взаємодії особистостей і груп, завдяки чому і відбувається становлення та розвиток особистості та суспільства. Спілкування зводиться, якщо узагальнено, до сприймання та створення (породження) різних текстів всіма мовами, що існують в культурі. Сукупність текстів культури містить у собі абсолютно все. У спілкуванні, у взаємодії людей здійснюється узгодження цінностей, норм, ідеалів, почуттів, настроїв та всіх інших атрибутів духовного світу людини. У цьому процесі відбувається зміна властивостей як суб’єктів взаємодії, так і об’єктів узгодження (цінностей, норм тощо). Позбавлена спілкування соціальна система, і звісно, окрема людина, приречена на деградування.

Техніка спілкування спирається на розуміння його функцій, використання різноманітних прийомів, культуру мовлення тощо.

Основні функції спілкування:

• обмін інформацією,
• організація діяльності,
• пізнання людьми одна одної,
• досягнення взаєморозуміння.

Будь-яка людина має потребу самовираження в процесі спілкування, одержання емоційної підтримки (співчуття, поваги, визнання). Урахування цих потреб у двосторнніх комунікаціях є необхідним у роботі викладача. Без прояву розуміння та поваги до співбесідника ефективне спілкування не буде можливим.

До комунікативних умінь викладача належать:

• соціальна перцепція
• уміння "читати по обличчю"
• емпатія
• уміння співчувати
• толерантність
• уміння розуміти думки інших, терпимо ставитися до чужих поглядів
• самопрезентація
• уміння виявляти впевненість, свої кращі якості в необхідний час, доречно
• установка на позитивне в людях
• достатній обсяг уваги і пам’яті (обличчя, імена, якості)
• оперативність формулювання думок
• культура і техніка мовлення
• володіння прийомами ефективного спілкування

Для набуття навичок ефективного спілкування педагогогові слід оволодіти правилами, прийомами та враховувати і створювати певні умови. Розрізняють такі види спілкування:

• емпатичне, з розумінням
• директивне, наполегливе
• захисно-агресивне
• принизливо-поступливе

До ефективних видів спілкування належать емпатичне та директивне.

Емпатичне спілкування — це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановлення контакту, позитивних взаємовідносин, з’ясування думки співбесідника. Виявляючи співчуття до партнера, суб’єкт не відмовляється від своєї позиції, а намагається порозумітися зі співрозмовником. Правила емпатичного спілкування: більше слухати, з’ясовувати, уточнювати, а не говорити; стежити за думкою співрозмовника, утримуватись від оцінок; реагувати не тільки на зміст мови, а й на емоції, почуття.

Емпатичне спілкування здійснюється за допомогою таких прийомів:

• підтвердження контакту відповідними невербальними реакціями (погляд, похитування головою, підтакування, нахил до співрозмовника, відкриті жести);
• перефразування почуттів та думок партнера;
• тактовне прояснення прихованих або неусвідомлених мотивів співбесідника, інтерпретація, резюмування їх;
• демонстрація розуміння думки співрозмовника (що нетотожне зі згодою), підбадьорювання, підтримка співбесідника.

Директивне спілкування спрямоване на здійснення прямого психічного впливу на партнера, включає вираз почуттів, думок суб’єкта, аргументовані пояснення мети діяльності, майбутніх учинків та їх наслідків, але без образливих оцінок партнера. Директивне спілкування включає такі прийоми: висловлення сумнівів, незгоди, власних оцінок, порад, пропозицій, пояснення своєї думки, повідомлення про наслідки негативної поведінки, обов’язкове виконання своїх обіцянок.

Правила директивного спілкування:

• щирість, відкритість поведінки; відверта відмова здійснювати дії, не прийнятні для суб’єкта;
• активні цілеспрямовані дії, рішучий захист себе від агресивної поведінки партнера;
• чітке висловлення своєї позиції, намірів;
• урахування значущих потреб партнера.

Важливим компонентом техніки спілкування викладача є культура мовлення:

• лексична: багатий словниковий запас (синоніми, метафори, епітети), відсутність штампів і тавтології;
• граматична: використання іншомовних слів, числівників, відмінків, відмін, побудова речень;
• орфоепічна: наголоси, правильність вимови.

Культура спілкування викладача розкривається у вербальних і невербальних засобах впливу на суб’єктів взаємодії. Засоби емоційного впливу поділяють на вербальні, тобто мовні, та невербальну, тобто немовні впливи. Вербальні засоби – це різні ораторські прийоми та засоби паралінгвістики (властивості голосу, його діапазон, інтонація), екстралінгвістики (включення в мову пауз, сміху тощо). До невербальних засобів відносять арсенал кінексики (пози, жести, міміка, пантоміміка), проксеміки (часова і просторова організація спілкування, візуальне спілкування, як-от контакт очима).

Культура мови вчителя не може реалізуватися без техніки мовлення, що базується на:

• промовлянні тільки на дихальній опорі (це зберігає зв’язки і краще сприймається);
• чіткій дикції;
• переважному використанніпомірної гучності та нижньому регістрі свого голосового діапазону;
• виборі темпоритму мовлення залежно від складності матеріалу, віку та рівня розвитку слухачів.

Техніка мовлення передбачає уміння привертати увагу та виділяти головне за допомогою пауз, зменшення темпу мовлення та зміни гучності того, хто промовляє. Експресивність мовлення відіграє велику роль, тому варто використовувати різноманітні інтонації: логічні, смислові та емоційні наголоси, зміна висоти звуків, темпоритму, паузи. Інтонація може нести до 40 % інформації. Безбарвна монотонна мова не може привернути увагу слухача, навчити запам’ятовувати головне, виразити особисте ставлення викладача до інформації, яку він викладає. Крім інтонації до засобів виразності мови належать використання анафор: прислів’я, повтори, приказки.

Узагальненим виявом стилю спілкування викладача є педагогічний такт, що набувається разом з педагогічною культурою, акумулює всі її складові та є одним із основних показників педагогічної майстерності.

Педагогічний такт ґрунтується на глибоких знаннях психології студентів, їхніх індивідуальних особливостей. Найбільш повно педагогічний такт виявляється в умінні вирішувати педагогічні конфлікти. Конфлікт – це передовсім суперечність.

Значний вплив на характер спілкування здійснюють ролі. Людина поводить себе в конкретній групі відповідно до певної ролі. Роль людини визначається її психічними особливостями й обставинами, оточенням, в які вона потрапляє. Крім того, роль завжди хоча б частково відповідає неусвідомленим внутрішнім потребам людини. Неможливо змінити поведінку іншого тільки наказами чи зауваженнями, лише у включенні студента в нову для нього діяльність, де він здобуде нову роль, відповідно до цієї ролі зміниться і його поведінка.

 

 

Висновки

Отже, педагогічне спілкування є різновидом соціальної ситуації, у процесі комунікацій в системі "викладач – студент", "викладач – студенти" суб’єкти взаємодіють у межах різних соціальних моделей та ситуацій, наближених до майбутньої професійної діяльності.

Ефективне спілкування можливе за таких умов:

1. Встановлення відносин довіри на основі визнання іншої людини особистістю.
2. Безоцінне (некритичне) і безумовне прийняття іншої людини.
3. Забезпечення співрозмовникам свободи висловлювання власних думок, почуттів, участі у прийнятті рішень і відповідальності за їх наслідки.

На перший погляд, існує значна кількість простих психологічних правил спілкування, які вже використовуються чи можуть бути застосовані на всіх рівнях спілкування двох сторін – студентсько-викладацьких взаємин.

Основне правило такого спілкування досить просте – це бути ввічливим. При цьому, з прикрістю можна зауважити, хоча ввічливість виховується у особистості з раннього віку, все ж вона не стала основним законом людського спілкування.

Особливо гостро для людей високоосвічених, з науковими ступенями постає питання: чи слід за ввічливістю приховувати свої почуття, чи не лицемірство це? Чому ж ввічливість необхідна в кожній ситуації? А тому, що психологами був встановлений її феномен, який багато разів перевірявся і завжди мав однозначний результат. Так, при вирішенні конфліктів сторонні спостерігачі віддавали перевагу і, навіть, визнавали правоту тієї людини, яка зберігає витримку і не відповідає зухвальством на грубощі.

Феномен ввічливості не тільки викликає до людини симпатію, а й дозволяє зберегти почуття власної гідності при зіткненні з невіглаством. У конфліктах чи суперечках ввічливість є засобом ствердження своєї правоти. Саме у цьому ввічливість не узгоджується з лицемірство і тому вона є надзвичайно важливою для педагога.

На перших етапах установлення взаємостосунків особливу роль відіграє перше враження про людину. Від першого враження дуже багато чого залежить у наступних контактах. До першої зустрічі, до першої лекції, розмови зі студентами треба обов'язково ретельно готуватися. Вираз обличчя, одяг, манера поведінки, перша тема бесіди – все це мистецтво, оволодіти яким можна, тільки рефлектуючи усі ці моменти.

Не варто, на приклад, під час бесіди дивитися поверх голів студентів, тому що в них складається враження, що ви говорите не те, що думаєте. У той же час не слід контролювати кожен жест, кожну інтонацію, кожне слово. При такому самоконтролі буде втрачене головне у спілкуванні – природність і невимушеність.

Якщо викладач вимушений піддавати критиці якісь проблеми студента, то треба висловлювати критичні зауваження тільки по відношенню до конкретного вчинку і намагатися уникати критичної оцінки особистості студента. Психологічними дослідженнями доведено, що повага до інших людей безпосередньо залежить від ступеня самоповаги. Той, хто не поважає себе, не здатний поважати іншого.

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. Білик Л. Формування соціолого-психологічної культури студенської молоді у вищому навчальному закладі//Вища освіта України. – 1998. - №3. – С. 105-109.

2. Зиновкина М. Вузовский педагог ХХІ века//Высшее образование в России. – 1998. - №3. - С. 14-16.

3. Колошина В. Ф. Самоактуалізація викладача//Практична психологія та соціальна робота. – 2000. - №1. – С. 7-9.

4. Кудіна В. В., Юрченко В. І. Психологія вищої школи. Курс лекцій. - Київ. славіст. ун-т, НПУ ім. М. П. Драгоманова. – К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2004. – 176с.

5. Митина Л. М. Психология профессионального развития учителя. – М.:Флинта:МПСИ, 1998. – 200с.

6. Митина Л. М. Психология развития конкурентоспособной личности: учебн. -метод. пособие/Рос. академия образования, Московский психолого-социальный ин-т. – М.: Изд. Московского психолого-социального ин-та, 2003. – 400с.

7. Мороз О. Г. Навчальний процес у вищій педагогічній школі: Навч. посібник/ О. Г. Мороз, В. О. Сластьонін, Н. І. Філіпенко та ін.: О. Г. Мороз (ред.);НПУ ім. М. П. Драгоманова, Інститут вищої освіти АПН України. – К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2001. – 338с.

8. Мороз О., Юрченко В. Психолого-педагогічна модель викладача вищої школи//Наукове проектування інноваційних та альтернативних систем вищої освіти. – Тернопіль, 2000. – С. 187-189.

9. Мороз О., Юрченко В. Підготовка майбутнього викладача вищої школи: психолого-педагогічний ракурс//Наукові записки: Зб. наук. стат. НПУ ім. М.