Інсценізація оповідання Є.Гуцала "Чорнобильська дівчина Калина"

Авторська  інсценізація оповідання Євгена Гуцала «Чорнобильська дівчина Калина».

 

 

    Сільське  подвір’я.  Видно  причілок  хати  з  вікном,  під  вікном  лавчина.  Трохи  далі  на  куті  хати  ближче  до  загорожі  великий  кущ  калини.  На  лавчині  сидить  дівчинка.  З-за  куща  калини  несміливо  підходить  хлопчик  трохи  старший  за  неї.

Любомир:   Як  тебе  звати?

Калина: Калина.

Любомир: Може,  Килина?

Калина: -  Ні,  Калина...  Калина,  хіба  не  чув  такого  імені?

 Любомир:   Хто  тебе  так  назвав?

Калина:    А  батько  з  матір”ю. (поспішно)  Я  була  маленька,  то  не  пам”ятаю,  як  вони  мене  називали.  Ми  сюди  приїхали  із  Чорнобиля,  я тепер  живу  у  баби  Явдохи,  а  батьки  десь  поїхали  на  заробітки.  А  ти  Любомир,  правда?  Мені  баба  Явдоха  казала,  що  ти  Любомир.  А  я  й  не  чула  такого  імені.

 Любомир:   А  ти  Калина,  о!

 Калина:   Ти  Любомир,  о!

Обоє  радісно  сміються,  аж  у  долоні  плещуть,  повторюючи:  Любомир,  Калина!

Із  вулиці  чути  жіночий  голос

 Мати:   Любомире,  а  йди  до  дому!

Любомир:    Та  вже  йду!  Калина, Калина,  піду,  бо  мати  кличе.

 Калина:    Добре,  йди -  ( трохи  з  сумом  говорить  дівчинка  і  сама  теж  заходить  до  хати)

Любомир  зупинився  біля  куща  калини.

Любомир:     І  дерево – калина,  і  дівчинка – Калина.  Як  же  це.  От  для  прикладу:  зозуля  сіла  на  калину.  Або,  вітрисько  гне  калину.  І  про   ягоди.  Зелені  ягоди  на  калині,  й  коли  доспіють?  Якщо  дівчина  калина  носить  бинду,  то  й  дерево  можна  пов”язати?

Іде  до  свого  подвір’я,  повертається  і  прив’язує  червону  стрічку  на  кущ  калини.  Виходить  його  мати.

 Мати:  Ти  моєю  биндою  перев’язав  калину?

Любомир  мовчить,  опустивши  голову.

 Мати:    А  нащо  ти  материну  бинду – і  на  калину?

Любомир:  Стара  бинда...  Хіба  не  гарно?

Мати: Та  гарно. (в  задумі)  Наче  молода  дівчина  стоїть надворі.

Любомир:   Еге!  Як  дівчина!

 Мати:  Стоїть  і  стоїть...  Жде  когось...  Хай  стоїть  у  бинді,  може  когось  і  дочекається...  А  ти,  синку,  з  отією  переселенкою  товаришуєш?    То  занеси  їй  оцю  голубу  косинку,  я  в  райцентрі  купила  для  неї.  Морже  невісточка   для  мене  виросте?

Любомир:  Що?  Яка  невісточка?

Мати:  Тільки  не  додумайся  запнути  нашу  калину  біля  воріт  ще  й  хусткою!

Любомир:  І набалакаєте  ото...  Косинка...  І  як  я  її  понесу?

Мати:  Ногами,  ногами...

Мати  повертається  до  хати,  а  Любомир  через  паркан  заглядає  на  сусідське  подвір’я.  Побачив, що  там  ходить  дівчинка.  Заходить.

Калина  :  Цип,  цип,  цип.  А  ходіть  їсти!

Любомир  підбігає  до  неї    рішуче  простягає  косинку.

Любомир:    Ось,  візьми!

Калина:  Що  це?

Любомир:  Хіба  я  знаю?  Мати дала!

Калина:  Ой,  косинка  голуба!  Славна  яка!

Любомир:  (вдаючи  дорослого)  Вам  усе  гарне,  аби  тільки  обновка!  Ану  запнися.

Дівчинка,  ще  не  дослухавши  його,  вже  запнула  косинку.

Калина:  (пританцьовуючи)  Гарно?

Любомир:  Вам  в  усьому  гарно  (бурчить)

     Калина:  Піду  бабі  Явдосі  похвалюся.  (іде  до  хати)

Любомир  теж  повертається  додому.  Зупиняється  біля  калини,  поправляє  прив’язану  стрічку.  Посміхається  сам  до  себе.

  Любомир:   Калина  і  калина!  Дивно!

   Мати:          То  що  відніс  дівчинці  косинку?  Гарно?

  Любомир:  Та  відніс.

Мати:  Не  подумала  зразу,    віднеси  їй  ще  слоїчок  меду.  Бачиш.  Яка  вона  змарніла?  Їй   треба  мед  їсти,  бо  вона  чорнобильська.  Хай  щодня  закроплюється.

Любомир:    Ви  що  за  косинку  говорили?  Аби  я  на  нашій  калині  не  запнув?  То  я  нашій  калині  цей  мед  згодую!

Мати:  Ти  все  жартуєш,  віднеси  вже.  (Повертається  до  хати)

Любомир  заглядає  з-за  куща  калини  на  подвір’я  баби  Явдохи.  Там  на  лавчині  сидить  Калина  і  вишиває.

Любомир:  Ти  вишиваєш?  Тобі  мати  передала  меду,  щоб  закропилася.

Калина:  Дякую.  (ставить  слоїчок  на  лавчину  і  все  повертає  голову,  щоб  хлопчик  звернув  увагу  на  косинку)

Любомир:  Чого  ти  весь  час  сидиш  у  квітнику?  Давай  побігаємо  по  нашому  селу,  я тобі  покажу  щось.

Калина:  Хіба  у  вашому  селі  є  щось  цікаве?

Любомир:  О!  Ходімо  на  річку!  Я  там  покажу  качині  гнізда  в  очеретах!

Калина:  Качині  гнізда?  А  що  в тих  качиних  гніздах?

Любомир:  Ну...  Качки  там  сиділи,  каченят  висиджували!

(Калина,  опустивши  голову.  Продовжує  вишивати,  поправляє  косинку,  щоб  хлопець  таки  звернув  на  неї  увагу)

Калина:  Сам  піди  подивися.  А  мені  розкажеш.

Любомир:  Як  я  тобі  розкажу?  Це   треба  самій  дивитися...  Я  тебе  посаджу  на  човен,  попливемо  на  човні!

Калина:  А  ти  хіба  не  вмієш  розказувати?  Подивишся – й  розкажеш.  Бо  мені  чомусь  не  хочеться...  І  не  цікаво  дивитися  на  качині  гнізда...  отак  би  й  сиділа  й  сиділа  під  бабиною  хатою  та  й  не  йшла  нікуди...

Любомир:  (гнівливо) Ти  що.  Стара  баба,  щоб  сидіти  сиднем  під  хатою?  (Повертається  і  швиденько  йде  до  своєї  хати)

Калина,  сумно  опустивши  голову.  Продовжує  вишивати.

Любомир  зупинився,  роздумливо.

Любомир:  Щоб  таке  нагледіти,  щоб  потім  їй  розказати?  Бо  Калині  чомусь  не  ходиться,  а  лиш  сидиться  під  хатою.  І  справді  змарніла  з  лиця,  і  в  очах  її  прозорий  сум.  Ото  й  бачить  стільки  літа,  стільки  й  сидить  в  баби  Явдохи під  хатою...

Трохи  постоявши,  Любомир  знову повертається  до  дівчинки

Любомир:  Гайда,  побігли!

Калина:   Куди?

Любомир:  Кидай  своє вишивання.  Ще  вишиєш,  бо  полетять!

Калина:  Хто  полетить?  Куди?

Любомир:  Та  хутчішій,  хутчій!  На  річці  гуси  і  качки,  а  віддалік  на  плесі,  двоє  лебедів!  Побігли  дивитися  лебедів!  Ти  ж  їх  ще  ніколи  не  бачила!

Дівчинка  поволі  зводиться  з  лавчини, відкладає  вишивання.  Ступає  кілька  кроків,  ніби  вже  ладна  йти,  а  тоді  зупиняється.

Калина:  (сумно)  Ну  й що  з  того.  Що  лебеді?

Любомир:  Подивишся,  дуже  славні,  я  ще  й  сам  не  бачив!

Калина:  Може  вони  вже  й  полетіли,  а  ми  тільки  марно  подамося  до  річки

Любомир:  Але  це  ж  лебеді!

Калина:  Вони  вже  полетіли

Любомир:  Ех  ти...  це  ж лебеді!  Більше  до  нас  не  прилетять,  а ти...

Калина:  Так  і  гроза  збирається.

Любомир:  І  справді.  Послухай-но.  Як  гримить  грім.  То  колісниця  гуркоче  в  небі!

Калина:  Яка  колісниця?

Любомир:  Пророк  Ілля  їде  на  колісниці,  і  так  гримить,  бо с сердиться.

Калина:  На  кого с сердиться?  За  що?  А  ти  звідки  знаєш?

Любомир:  мені  розказувала  моя  баба  Фросина...  Пророк  Ілля  сердиться  на  всіх  людей,  Що  вони  отакі.  Що...

Калина:Які?

Любомир:  Ну,  погані...  Злі,  брешуть  одне  одному, обманюють...  І  на  землі  роблять,  що  земля  не  родить....  Я  вчора  бачив,  як  дядько  Задоя  бив  пужалном коня  колгоспного.  А  тітці Степаниді  хтось  кинув  у  криницю  дохлого  кота – вона  тепер  по  воду  ходить  до  сусідів... Пророк  Ілля  сердиться  на  всіх, бо  всі  завинили.

  Калина:  І  на  мене  сердиться?

(Від  несподіванки  хлопець  торопіє)

Любомир:  Я  не  знаю,  Мабуть,  ти  не винувата  ні  в  чому.

Калина:  Не  винувата? (з  надією)

Любомир:  Ага,  не  винувата!  В  чому  ж  ти  могла  завинити?   Побігли!   То  Ілля  їде  на  колісниці!  Баба  Фросина  каже,  що  до  нього  можна  підсісти  в колісницю.

Калина:  Як  підсісти?  Де?

Любомир:  Там,  де  небо  сходиться  з  землею.  Там  колісниця торкається  землі,  тр6еба  тільки  хутко  вскочити  в  ту  колісницю.  І  потім  поїхати  з ним  у  небі  там,  де  грім  і  блискавки.

Калина:  Пророк  Ілля  може  всіх взяти?

Любомир:  Ні  не  всіх.  Баба  Фросина  каже.  Що  тільки  дітей,  тільки  не  винуватих.  Щоб  вони  в  небі  проїхалися  на колісниці.  Ти  ж  не  винувата, побігли!

Калина:  Аж  у  поле, де  небо  сходиться  з  землею?

Любомир:  На  обрії,  на  пружку.

Калина:  І  ти  побіжиш  доганяти колісницю?

Любомир:  Побіжу,  з  тобою побіжу!

Калина:  То  біжи.... (сумно,  схиляється  над  вишиванням,  за  якусь  мить  підводить  до  хлопця  очі)  То  чого  ж  ти  не  біжиш?

Любомир:  А  ти ?   Не хочеш?

Дівчинка заперечливо  хитає  голівкою  в голубій  косинці

Калина:  Не  хочу.  Не  можу.

Дівчинка  встає  і  поволі  їде  в  хату.  Любомир  залишається  в  задумі,  а  тоді  повільно  йде  на  своє  подвір’я.

Любомир:  От  би  поїхали  разом  в  небесах  у  грозу!  Ех,  Калино, Калино,  й  чому  ти  така  чудна?  Й що  з  тобою  коїться?  І  щоб  таке  придумати,  аби  ти  захотіла,  аби  не  відмовилася?  Скоро  літо  мине,  вже минає,  а ти  ще  нічого  не  побачила.

Від  автора:  Гроза  обминула  і Любомир  так  і  залишився  на  лавчині  біля  своєї  хати.

 Виходить його  мати.

Мати:  що  заніс  меду  своїй  чорнобильській  невісточці?  Бо  марніє  й  марніє.  Треба  її  лікуватися,  батьки  її десь  далеко  поїхали на заробітка,  досі  немає  додому,  а  баба  Явдоха  нездужає  сама,  щоб  завести  онуку  в лікарню.  Скоро  дозріє  наша  калина, наламаєш.  Щоб  занести  їй  спілих  ягід.

Калина  виходить  на подвір’я  сідає  на  лавчину  з  малюванням.  Любомир  поспішає  до  неї.

Любомир.  А  над  яром  каштан  зацвів!

Калина:  Брешеш!  Каштани  цвітуть  весною,  а  зараз  осінь.

Любомир:  Весною  цвів,  а  зараз  вдруге.  Не  віриш – ходімо  подивишся.

Калина:  Отак  тобі  і  повірила.  Це  ти  мене хочеш виманити

Любомир:  ось  так  зараз  візьму  на  руки  і понесу!

Калина:  Куди?

Любомир:  А  до  каштана.  Щоб  подивилася – цвіте.

Несподівано  дівчинка  починає  плакати.

Любомир:  Чого  ти  плачеш?  (сторопіло)

Калина:  Не  знаю.  Сльози  самі  течуть...

Любомир:  (трохи  помовчавши)  А  в  нас  під  хатою дозріває  калина.  Поможеш  ламати  кетяги?

Калина:  Поможу (каже  дівчинка, витираючи  сльози  і  повертається  до  хати)

 Любомир  теж  іде.

Любомир:  Вже  так  багато  наслухався  балачок  про Чорнобиль  і  тих  людей  чорнобильських.  Кажуть  мати  з  бабою, що  то  у них кров  порчена  стала,  а  коли  порчена кров, то  й світ  не милий,  то  й  жити  не  хочеться...  кажуть  мати  з бабою, що  якби  їм  усю  кров  поміняти  - полегшало  б.  Як  удруге  на  світ  народилися  б.  Ото  й  харчі  всякі  здорові  треба:  і  мед,  і молоко,  і  ягоди.  А  хіба  у  них  молоко здорове?  Чи  ягоди  здорові?

Хлопець  заходить  до  своєї  хати.

Від  автора:    Пройшов  деякий  час.  Значно  похолоднішало.  Дівчинка  уде  не  виходить  на  вулицю  в  вишиванням  чи  малюванням.

 Любомир  підходить  до  вікна  стукає,  але  ніхто  не  відгукується

Любомир: Калино,  ти  де?  Калино!

Мати:  Хіба  не знаєш?  Занедужала,  кров  у  неї  хвора,  то баба  Явдоха  повезла  онуку  в  лікарню  до  Києва.  Вже  з  тиждень.  Як  повезла. Ой,  горе  наше  велике...

Любомир:  А  ягоди  з  нашої  калини  їй поможуть?

Мати:  Поможуть.  Мають  помогти

Мати  з  кошиком  підходить  до  калини,  щоб  ламати. Хлопчик  побачив,  стає  перед  нею  з  розчепіреними  руками:

Любомир:  Не ламайте!

Мати:  Що  це  з тобою,  дитино?

Любомир:  Мамо,  не  ламайте,  не треба!

Мати:    Дозріли  ягоди, пора  обламувати...  Це  ти  намисто почепив  на  дерево?

Любомир:  Я  почепив,  я...

Мати:  Як  дівчині?

Любомир:  Як  дівчині!  Як  дівчині  почепив!

Мати:  Як  невісточці?

Любомир:  Як  невісточці!

Мати:  А  я  й  не  бачила  досі

Любомир:  Почекаймо  Калину  з  лікарні,  тоді  обламаємо.  Хай  видужає!  Авжеж?  Тоді  обламаємо!

Мати:    Це  така  в  тебе  калина  дорога?

Любомир:  Авжеж  дорога

Мати:  Калина  така  дорога,  наче  дівчина....  Почекаємо,  аби  тільки  видужала.

Любомир:  Видужає,  наша  калина  допоможе.

Мати  бере кошик  і  повертається  до  хати.  Любомир  поправляє  намисто  на  калині  і  теж  іде  слідом.

Від автора:

В  бетонні  плити  схована  трава

Де  напис:  „По  газонах  не ходити!”

Та  до  живого  тягнеться  рука

Пересторог  не  прочитали  діти.

Через  вікно  не  вивчиш  дивосвіт,

Через  екран  не  злиєшся  з  весною.

Вже  на  газоні  бавиться  малюк

І пестить  землю босою  ногою.

 

Чорнобиль  сонце  смерті  засвітив

На  предковічні  яблуневі  віти...

Майбутнє  світу  в  цьому  малюці,

Для  нього  треба  землю  захистити.

Щоб  не6  лякали  пусткою  міста,

Щоб  ріки  не  ставали  мертвим морем,

І  на  газонах молода  трава

Не  поливалась  променевим  болем.