Інтегрований урок Зарубіжна література - Мистецтво "Доба Середньовіччя"
8 КЛАС. ІНТЕГРОВАНИЙ УРОК.
СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА – МИСТЕЦТВО
Тема. Середньовіччя як історична і культурна доба.
Мета: ознайомити учнів з історичними передумовами змін у
західноєвропейській культурі,
сформувати уявлення про різні види мистецтва даної епохи,
загальний розвиток культури середніх віків,
прищеплювати інтерес до минулого,
виховувати почуття прекрасного.
Тип уроку : урок вивчення нового матеріалу.
Обладнання. Ілюстрації, слайдопрезентація, мультимедійний проектор. Відеоролик «Середньовічнй танець»
Підготовча робота. Учні були об‘єднані у 5 груп. «Мистецтвознавці», «Знавці музичного мистецтва», « Знавці хореографії», « Театрали», «Літературознавці» . Кожна група отримала індивідуальне домашнє завдання: підібрати матеріал про стилі в архітектурі, лірику вагантів, музику , музичні інструменти. Рицарів, життя поетів ; знайти і підготуватись до декламування творів цих авторів
Хід уроку
I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ , МЕТИ УРОКУ.
II. СПРИЙНЯТТЯ І ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ.
1. Слово учителя літератури.
Сьогодні на уроці ми поринемо у світ Середньовіччя, цей «темний світ» між «Античністю» і «Відродженням», світ який вважали «часом занепаду європейської культури», світ між «Старим» та «новим» віком.
Середньовічна література — це період в історії світової літератури, що розпочинається з пізньої античності (4-5 століття), а завершується у 15 столітті.
Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських Євангелій
(1 століття), релігійних гімнів, творів Аврелія Августина («Сповідь»), переклад Біблії латинською мовою, здійснений Ієронімом.
Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством. Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло у 12-13 столітті. У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична архітектура (Собор Паризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос. Згасання середньовічної культури і перехід її в якісно нову стадію — Відродження (Ренесанс) — проходить в Італії у 14 столітті, у решті країн Західної Європи — у 15 столітті. Цей перехід здійснюється через так звану словесність середньовічного міста, що в естетичному плані має цілком середньовічний характер і переживає свій розквіт у 14-15 та 16 століттях.
Тисячоліття, що відділяє Давній світ від Нового часу, в історії людської цивілізації
називають «середніми віками» (IV-XIV ст.).
2. учитель літератури про передумови виникнення Середньовіччя та розвиток даної епохи.
У Європі у IVст., здавалося б, непохитна Римська імперія остаточно занепала. На її уламках утворилися нові держави. Почався процес формування націй. У суспільстві виникли нові феодальні відносини.
Поняття «середньовіччя» ввели в ужиток італійські гуманісти в ХVIст., вважаючи даний період часом глибокого занепаду європейської культури. Гуманісти свою епоху сприймали як «новий вік», бо античність розглядали як «старий вік». Тому період між цими етапами в історії людства італійські мислителі називали «середнім віком».
В житті середньовічного суспільства вагомого значення набували релігія та церква. Християнська церква мала абсолютний вплив на духовне життя європейців. Вона формувала їхню релігійну свідомість, сприяла розвитку культури й зміцненню єдності Європи. Офіційною релігією Середньовіччя було християнство.
У V-VIст. Починають діяти Чернечі ордени: бенедикський і цистеріанський. Статут бенедиктовців включав три обітниці: проживання в монастирі, послух і стриманість. В свою чергу цистеріанці заробляли на життя власною працею, харчувалися винятково рослинною їжею.
Невід’ємною частиною середньовічного суспільства є хрестові походи. Це військові експедиції, організовані західним християнським світом, проти мусульман з метою звільнення Єрусалиму і Святої Землі (Палестини). Вони тривали з 1096 по 1291р. Всього нараховувалося вісім великих хрестових походів.
На відміну античної культури, яка проголошувала «Mens sana in corpore sano», що означає «здоровий дух в здоровому тілі», середньовічна культура проголошувала верховенство духу над плоттю, духовної краси над фізичною. Були проголошені догмати християнства й розроблені способи пристосування їх до повсякденного життя.
Отож, ідеальною людиною може бути або чернець, або людина, яка зреклася земних утіх, протистоїть спокусам і живе з Богом у серці.
Літературний диктант: (слайд 6-7)
1.Коли відбувся занепад Римської імперії IVст.
2. Почався процес ……………
3. У суспільстві виникають ……………
4. Хто ввів у літературу поняття «середньовіччя» ……………….
5. Італійські гуманісти в ХVIст., вважали даний …….
6. Як називали період між «новим віком» та «старим віком»…
7. Офіційною релігією Середньовіччя було …………..
8. У V-VIст. починають діяти……..
9. Невід’ємною частиною середньовічного суспільства є…………….
10. Що поголошувала середньовічна культура ……………
11.Хто вважався ідеальною людиною, в епоху середньовіччя…
12.Доба Середньовіччя умовно поділяється на……
3. Учитель літератури.
Незважаючи на такі суворі догмати, людство жило своїм життям, відкривалися університети, розвивалися всі види мистецтв, становилися національні літератури. Люди залишалися людьми. Як і в інші історичні епохи, вони тягнулися до світла і краси.
4.Учит. худ.культури. Про західноєвропейську середньовічну архітектуру. (Слайд8)
Архітектура західноєвропейських держав не мала нічого спільного з античністю. «Все ставало іншим, - зазначає архітектор Бартенєв, - і призначення будівель, і будівельні матеріали, і конструкції». Умовно процес середньовічного будівництва можна поділити на два періоди: романський стиль ( VI-XIIст.) та готичний (XIII-XVст).
5. «Мистецтвознавці» про романський стиль. (Слайд9-10-11)
Термін «романський» умовний. Він називається так тому, що споруди цього часу були переважно кам’яні і побудовані за римським способом, на відміну від дерев’яних будівель
Романський стиль відповідав вимогам неспокійного часу – добі феодальних війн, загарбань. Усі ці загрози вимагали створювати будівлі, які за певних умов могли стати фортецями. Суворі й понурі вежі, високі й масивні мури, важкі склепіння, невеликі вікна, що іноді нагадували бійниці. Замки – місце, де ховалися від нападників мешканці навколишніх сіл. Церкви, собори, монастирі були теж ніби фортеці. Плани культових споруд мали форму хреста. Стіни майже не розписані, лише у добу зрілості романського стилю стіни храмів були розмальовані зображеннями святих.
6. «Мистецтвознавці». Презентація «Романський стиль».
7. «Мистецтвознавці» про готичний стиль. (Слайд12-13)
Слово «готика» виникло в добу Відродження. До архітектури Середньовіччя його припасували ренесансні ідеологи, розуміючи під цим словом щось негативне. Але час довів, що вони глибоко помилялися. Готика є справжньою «кам’яною симфонією», за висловом В.Гюго. Легкість, каркасність конструкцій, багато в спорудах скла, менш масивні стіни, різнокольорові вітражі, стрілчасті арки, вузькі та високі башні і колони, фасад прикрашений скульптурами. Всі ці елементи підкреслюють вертикаль, що є головною ознакою готичного стилю.
8. Презентація «Готичний стиль».
9. «Мистецтвознавці» про Собор Паризької Богоматері. (Слайд14)
Собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі) (фр. Notre Dame de Paris) — собор у Парижі (Франція) присвячений Діві Марії, матері Ісуса Христа. Один з найпрекрасніших витворів готичного мистецтва. Стоїть на острові Сіте, на місці першої християнської церкви Парижу, базилики Святого Стефана. Ця церква була побудована на місці Галло-римского храму Юпітеру, що стояв тут за часи римської влади.
У соборі вбачається подвійність стилістичних впливів: з одного боку, присутні відгомони романського стилю Нормандії, з властивим йому могутньою і щільною єдністю, а з іншою, використання новаторських архітектурних досягнень готичного стилю, який додає будівлі легкість і створює враження простоти вертикальної конструкції і вагової опори будови (будучи каркасом опори будови його видно лише ззовні).
Собор був спланований у ХІІ ст. Морісом де Сюллі. В 1163 році Людовиком VII було закладено перший камінь фундаменту. Будівництво тривало понад сто років. За задумами, він мав поміщати всіх жителів Парижу (10 000 чоловік), але за час будівництва кількість мешканців міста збільшилось у декілька разів
Собор був місцем суспільного життя міста. Його оточували численні лавки та лотки, де продавали різноманітні товари. Купці тут заключали угоди, а світські дами приходили похизуватись своїми нарядами. Також тут обмінювались новинами та плітками. Тут влаштовували танці та карнавали, грали мячем. Під час небезпеки в соборі находили притулок мешканці сусідніх селищ не тільки з своїми пожитками, а навіть і з худобою. Також в соборі професори читали лекції своїм студентам, роблячи перерву під час богослужіннь.
10. «Знавці музичного мистецтва» про середньовічну західноєвропейську історію музики.(Слайд15)
Середньовічна музична історія починається умовно з VIст. Побутували народні пісні у супроводі національних музичних інструментів. Народні гуляння, хороводи, танці. Зупиняючись у містах і поселеннях, ходили мандрівні актори.
В добу раннього Середньовіччя їх називали, так як і акторів в Давньому Римі, гістріонами. Актор одночасно був оповідачем, музикантом, танцівником, співаком, дресирувальником тварин, блазнем. До того ж він співав ще і духовні пісні, акомпонуючи собі на віолі.
У Франції мандрівних акторів називали жонглерами. Довгий час жонглери були єдиними носіями світської музичної культури і єдиними професіоналами в області інструментальної музики. У Німеччині це були шпільмани, в Київській Русі – скоромохи. Вагантами називали тих акторів, які в своїй творчості користувалися лише латинською мовою.(Слайд16)
За часів Київської Русі в музичному мистецтві одночас існували три напрямки: народна музика, придворно-світська та церковна. Окрім того, у давньоруському суспільстві протиставлялись два поняття: інструментальна музика та спів. Якщо у світському житті музичні інструменти були невід’ємною частиною творчості (княжі застілля, народні свята, військові походи), то в релігійній культурі музичне мистецтво було представлене включно вокальними творами. Більш того церква засуджувала гру на музичних інструментах, називаючи її «бісівською», оскільки вона була тісно пов’язана з язичницькою дохристиянською культурою, та ігрищами. Єдиним музичним інструментом , який дозволила православна церква, був дзвін. Але він виконував сповіщальну функцію. Музикантів, які володіли мистецтвом дзвонарства, називали дзвонарями. Гра на дзвонах називалась передзвоном і тризвоном. Дзвонисередніх і великих розмірів часто одержували власні імена: із них відомі «Царь–колокол» (Московський кремль), «Сисой», «Лебідь», «Барон» (Ростовський Кремль).
Придворно – світська музика
У звичаях княжого двору та військового побуту було супроводжене музикою офіційних церемоній, вона минала під час княжих застіль. Князі утримували при дворі професійних музикантів – інструменталістів, співаків, танцюристів. Їх називали – скоморохи. Про це можна судити за фресками Софійського собору. На одній із них зображений музикант зі струнним смисловим інструментом на кшталт среньовічного фіделя (попередник віоли), на інших група виконавців із духовими та щипковими інструментами. У цьому гурті можна помітити скоморохів – танцюристів.
Окрім палацових ансамблів, при княжому дворі існували військові оркестри. Провідними музичними інструментами, що входили до їх складу, були суренки, будни й труби.
Особливе місце в княжому побуті посідали героїчно величальні пісні. Їх виконували при зустрічі князя з ротного походу, під час сходження на княжний престол. Такі пісні пізніше змінились на здравиці на честь князя, патріарха або інших державних осіб.
Героїчні величальні пісні знайшли відображення у відомій літературній пам`яті Київської Русі кінця XII ст. – «Слово о полку Ігоревім», де ославлювались князі, їхні подвиги, оспівувалась рідна земля. Співець виконував цей твір в супроводі гри на гуслях.
11. Презентація «Музичні інструменти Середньовіччя».(слайд17-18)
Послуховування звучання муз.інструментів.(запис)
12. « Знавці хореографії» про середньовічні танці.(слайд19)
13. « Театрали» про середньовічний театр. (Слайд20)
Історія середньовічного театру розпочинається із так званого тропу – першої форми споглядальної проповіді (Vст.). Це була ніби ілюстрація до священого писання перед богослужінням, яка виконувалась священиком і хором. Потім з’являються літургічні вистави – інсценівки із Євангеліє на Великдень та Різдво. У ХIIст. популярності набувають життійні п’єси, або ж міраклі, що присвячувались шануванню того чи іншого святого. У XIII ст. з’являються містерії, сценарії яких складалися на основі Старого і Нового заповітів. Під час містерій, до акторів, які грали перші ролі, приєднувались і городяни. Містерії відбувалися на міському майдані, куди збиралося майже все місто. Наприкінці епохи Середньовіччя з’являються повчальні твори на релігійні і філософські теми, котрі одержали назву мораліте.
Обрядовий театр
Театр на Русі існував в ритуально - обрядових формах. Обрядовими дійствами супроводжувались етапи хліборобського циклу, природні лиха, а також події родового чи родинного значення. До нашого часу дійшло чимало стародавніх обрядів («Коза», «Маланка»). Також відголоски дохристиянських ритуалів у фольклорі (комедії, щедрівки, веснянки, заклички, примовки).
Із прийняттям Київською Руссю християнства обрядовий театр зазнав змін: він поєднав язичницьку культуру із візантійською. Образи давніх божеств у ньому змінились на імена християнських святих. Так зимові святкові обряди на честь богині Коляди присвятили Різдву Христовому, головне весняне свято бога Ярила (Великдень) – Христовому Воскресінню.
Княжий театр
Основою княжого театру була величальна пісня, що складалась з речитативу та величання. До репертуару княжого театру входили драматичні поеми, які розігрувались під супровід музичних інструментів. Театральні дійства були присвячені мотивації захисту рідної землі, служби князю, лицарської честі. Першими професійними акторами вважають скоморохів. Скоморохи були не лише музикантами й виконавцями, але й віршотворцями, оповідачами, і саме вони сприяли розвитку давньоруського епосу, поезії та драми. Народні жартівники влаштовували дійства просто неба на майданах і вулицях міст під час свят і ярмарків. Поділялись на осілих та подорожніх.
14. Учитель літератури.
Середньовічна література Заходу була оригінальна і самобутня. Література Середньовіччя і Відродження хронологічно іде за античною літературою і займає значне місце в загальносвітовому розвитку культури. У цій багатій літературі відбилися важливі явища і події, характерні для тривалого періоду її формування, що охоплює близько дванадцяти століть.
Початком цього періоду умовно вважається 476 р., коли під натиском варварів впала Західна Римська імперія, а кінцем - перша третина XVII ст.
Сучасна точка зору дещо інша: перехід від античності до Середньовіччя зайняв кілька століть, приблизно з III по VI ст.
Літературознавці умовно поділяють її на три потоки: народна, релігійна (клерикальна), рицарська.
15. «Літературознавці» про народну літературу. Повідомлення учнів(Слайд21)
З усіх жанрів народної поезії найкраще зберігся героїчний епос, у якому народи Європи оспівували своїх легендарних героїв. Найбільше збереглося пам’яток французького епосу. Його теми: захист батьківщини від ворогів, відданість королю. «Пісня про Роланда» розповідає про героїчну загибель небожа Карла Великого, графа Роланда, під час битви з маврами. Багато в чому нагадує французький героїчний епос іспанська «Пісня про мого Сіда». В цьому найдавнішому творі іспанської літератури прославляється полум’яний патріотизм, побожність, принципи лицарської честі, вірності королю. На відміну від пісень про Роланда та про мого Сіда , німецька героїчна поема «Пісня про нібелунгів» присвячена не стільки загально патріотичним проблемам, скільки особисто сімейним. Вона розповідає про подвиги рицаря Зігфрида, його даму серця – Крімхільду, про кохання, феодальну честь і гідність Зігфрида та жорстоку помсту Крімхільди вбивцям. Перлиною героїчного епосу Київської Русі є «Слово о полку Ігоревім», де лунає заклик до об’єднання всіх київських земель.
16. Учитель літератури.
Значним явищем середньовічної культури є рицарська література, що тісно пов’язана з рицарською мораллю.
17. Учитель художньої культури про рицарство. (Слайд25-28)
Рицар – західноєвропейський феодал, який належав до військово-дворянського стану, воїн з важким озброєнням і спорядженням.
Рицарями у 12 ст. були і великі феодали-землевласники , які мали власні замки, і дрібне рицарство, яке отримало титул за заслуги, бідняки не могли бути рицарями, бо не мали грошей на дороге спорядження і зброю, доброго коня. Рицар мав сюзерена (володаря), якому служив.
Претенденти на рицарство повинні відслужити 7 років у якості зброєносця. Посвячення було важливою подією і відбувалося в урочистій обстановці.Перед посвяченням майбутній рицар повинен провести ніч у каплиці перед лицем Бога. Після відповідей на звичні запитання про мету вступу до рицарства, старший рицар або дама лезом меча доторкалися до плеча претендента зі словами: «В ім’я Боже, Святого Михаїла посвячую тебе у рицарі. Будь гідним, сміливим і шляхетним ».
Рицар повинен мати захисне спорядження: важкі залізні лати або кольчугу поверх шкіряного одягу, все це покривало тіло від шиї до п’ят, шолом, спис, меч, щит, на якому обов’язково герб і девіз.
Перемога на турнірі приносила не тільки славу, а й матеріальний зиск: кінь, зброя, обладунки переможеного діставалась переможцеві. А також переможений мав заплатити за себе викуп.
Покровителем рицарства вважали архангела Михаїла – ватажка війська ангелів навколо Божого престолу.
Також важливе місце в середньовіччі посідала рицарська культура. Основна ідея – відданість васала сеньйору, зрада і підступність вважалися найтяжчим гріхом. Рицар повинен бути захисником скривджених і поборником справедливості, проте шляхетність щодо простого люду за честь не вважалася.
Отож, протягом століть рицарство було життєвим ідеалом середньовічного суспільства, моральним еталоном середньовічної аристократії.
18. Презентація «Історія рицарських обладунків».
19. Учитель літератури(слайд29)
Створення сенкану Рицар
про рицарську поезію.
Найбільшого розквіту рицарство досягло в південній провінції Франції – Провансі . Тогочасними культурними центрами були замки вельможних магнатів з пишними бенкетами, воїнськими турнірами, поетичними змаганнями. До вже існуючих правил рицарського кодексу честі додаються нові заповіді: бути вишукано ввічливим у спілкуванні,вміти грати на музичних інструментах, писати вірші, служити дамі серця. Провансальських поетів називали трубадурами. До наших часів дійшли імена майже 500 таких митців. І це були не лише рицарі, а й сюзерени, ремісники, ченці. Провідна тема поезії трубадурів – кохання. Але також вони оспівували військові походи, битви, звитягу. Представником войовничої поезії був Бертран де Борн, феодал, розчарований у коханні й закоханий у рицарські турніри та походи.
20. «Літературознавці» учень декламує вірш Бертрана де Борна. (слайд30)
21. Учитель літератури.
Одним з найталановитіших трубадурів, який оспівав даму серця і високе благородне почуття до неї був Джауфре Рюдель.
22. «Літературознавці» про Джауфре Рюделя. (слайд31)
Джауфре Рюдель, князь Блаї, покохав графиню Триполітанську, хоч ніколи її не бачив, за велику доброту і благородство, про які він чув від паломників. Стражданнями кохання наповнені поетичні рядки, присвячені далекій красуні. Щоб побачити графиню, він відправляється в хрестовий похід, пливе по морю. На кораблі Джауфре тяжко захворів, оточуючі думали , що він помер, але привезли його в Тріполі. Коли графиня прийшла до його постелі і обійняла, Джауфре прийшов до тями і подякував Богові за те, що зберіг йому життя до того часу, поки він не побачив кохану. На руках графині Джауфре помер. По смерті трубадура вона постриглась у черниці і сумувала за нещасним коханим у монастирській келії.
23. «Літературознавці» учень декламує канцону Дж. Рюделя.
24. Учитель літератури про рицарський роман.
Щодо славнозвісного рицарського роману, то тут слід зазначити, що в ньому присутні ті ж пристрасті. Ті ж почуття, що й у рицарській поезії. Тема кохання домінує. Розгортається вона на тлі рицарських пригод, оповитих таємничістю та фантастикою. Популярними в епоху Середньовіччя були романи про рицарів при дворі короля Артура, про хранителів святого Грааля, а також роман про Трістана та Ізольду.
25. «Літературознавці» про роман «Трістан і Ізольда». (слайд32)
Батько Трістана, король Рівален, загинув, захищаючи свої володіння. Королевич сирота потрапляє до свого дядька, короля Марка. Барони вимагають від короля, щоб той одружився. Трістан шукає волосину Ізольди Золотоволосої, вбиває людожера і висватує Ізольду за короля. Ізольда і Трістан покохали одне одного, але золотоволоса красуня змушена стати дружиною старого короля. Трістан покидає володіння і на чужині з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою. Смертельно поранений Трістан хоче побачити Золотоволосу Ізольду, наказуючи підняти білі вітрила, якщо вона зможе приїхати. Ображена Ізольда Білорука обманює Трістана, кажучи йому, що бачить корабель з чорними вітрилами. Трістан помирає, не витримує цього горя і Золотоволоса Ізольда. Їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс на могилі за ніч, переріс через каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували кущ, і тричі він виростав як символ невмирущого кохання, кохання сильнішого від смерті.
III. Підсумок. (слайд33)
IV. Домашнє завдання. Прочитати текст підручника с. 151 підготуватись до виразного читання уривків із поеми «Пісня про Роланда» та аналізу поеми
Література.
1. Зарубіжна література в навчальних закладах. 2002р. № 9, 10.
2. О.М. Ніколенко, І.Л. Столій. Зарубіжна література. 8 клас, 2008.- с.162, с. 166.
3. http://dreamworlds.ru/music/46446-muzyka-srednevekovya.html
4. http://www.masterovoi.ru/statya-189.html
5. http://www.thedarkages.ru/dance.htm
Додатки
ІІІ. Література середніх віків
Література Середньовіччя і Відродження хронологічно іде за античною літературою і займає значне місце в загальносвітовому розвитку культури. У цій багатій літературі відбилися важливі явища і події, характерні для тривалого періоду її формування, що охоплює близько дванадцяти століть.
Початком цього періоду умовно вважається 476 р., коли під натиском варварів впала Західна Римська імперія, а кінцем - перша третина XVII ст.
Сучасна точка зору дещо інша: перехід від античності до Середньовіччя зайняв кілька століть, приблизно з III по VI ст.
У світлі історико-теоретичного підходу стало очевидно, що пізня античність повинна розглядатися як перехідний період в розвитку літератури.
Література Середніх віків (поняття "середні віки" виник в італійських гуманістів XV ст., усвідомили минуле як історію) ділиться на два періоди: 1) літературу раннього Середньовіччя (V-XI ст.); 2) розквіту Середньовіччя (XII-XV ст.).
У перший з цих періодів, коли на території Європи стався перехід від рабовласницького ладу (у межах колишніх античних держав) і общинно-родового (у "варварських" народів) до феодального, література складалася давніми з творів усної народної творчості на мовах місцевих народностей і творів латинською мовою.
У другий період, коли феодальна формація в Європі стає пануючою, поряд з усним народним творчістю розвивається творчість письменників на місцевих мовах і латинською, в якому проявляється багатство напрямів, що відображають погляди та інтереси різних суспільних верств в епоху феодалізму.
третій період, коли в надрах феодалізму визрівала нова, прогресивна для того часу капіталістична формація і утворювались нації, в області культури, зокрема літератури, спостерігався великий підйом, який дав підставу назвати цей етап у розвитку європейської і певною мірою світової культури епохою Відродження, або Ренесансу.
Література Середньовіччя і Відродження характеризується певним своєрідністю, що залежать від факторів, які формували в той час літературне розвиток: традиції усної народної творчості, були у всіх без винятку європейських народів, культурна спадщина античності, християнська культура, лицарська (клерикальна) і міська культура.
Література раннього Середньовіччя (V-XI ст.)
Література раннього Середньовіччя складається з двох груп пам'яток, що відрізняються один від одного перш за все з мови. До першої з них відносяться пам'ятники на місцевих мовах існували в той час європейських народностей, до другої - латинською, на якому і після краху Римської імперії деякий час тривала письмова традиція, так як власна писемність у них ще не була розроблена.
Найбільш цінними і важливими для подальшого літературного розвитку виявилися пам'ятки першої групи, зокрема героїчний епос, різні оповіді та пісні про героїв, які уславилися подвигами в інтересах свого роду, племені, народності. У ряді епічних пам'яток отримала відображення своєріднаміфологія народів Європи, їх дохристиянські язичницькі вірування. У них відбилося і таке характерне для Європи перших століть н.е. явище, як грандіозне пересування народностей з сходу на захід, відоме під назвою "великого переселення народів" (ІV-VІ ст.).
Найважливішими, що мають найбільшу художню цінність зразками героїчного епосу, є ірландські саги (епос кельтів), "Старша Едда" (епос скандинавських народностей) з прилеглими до неї поезією скальдов і ісландськими сагами; англосаксонська "Поема про Беовульфі", древненемецкая "Пісня про Хилдебранте".
Література раннього Середньовіччя латинською мовою
Ділиться на три групи пам'яток: церковно-релігійну писемність, так звану "учену поезію" (і почасти прозу) і своєрідну поезію вагантів. Перша з цих груп, велика за кількістю творів, зберігає тепер лише культурно-історичний інтерес. Головними її жанрами, які претендують на художність, були житія святих (біографії людей, що прославилися суворим дотриманням християнській моралі бачення (зображення фантастичних картин загробного світу, "привидившегося" тим чи іншим людям), релігійні гімни і т. д. Цей вид літератури пізніше став поширюватися і на живих народних мовах.
Поезія вагантів (від лат. - бродячі) - надзвичайно цікаве явище літератури кінця раннього Середньовіччя - початку її розквіту. Її творцями були втікачі з монастирів і покинули свої приходи ченці і представники нижчого, близько стояв до народу "білого духовенства" (священики, що не прийняли чернечий обітницю), пізніше - розчарувалися в схоластичної мудрості, преподававшейся в школах та університетах, школяры і студенти. Вольнодумная і пустотлива, ця поезія була сатирично спрямована проти офіційної церковності, зокрема, проти римського папи з його оточенням (курією). У утверджує своїй частині вона прославляла радості життя, висловлюючи протест проти церковного аскетизму. Твори вагантів, переслідуваних офіційною церквою, дійшли до нас у значно меншій кількості, ніж їх було створено, притому в більшості випадків анонімно або під псевдонімами (Примас Орлеанський, Архипинта та ін). Поезія вагантів справила вплив і на лицарську любовну лірику, і на вольнодумную поезію Предвозрождения і Відродження.
"Пісня про Нібелунгів" (XIII ст), створена в південно-східній Німеччині на основі усних оповідей про епоху великого переселення народів, займає особливе місце серед пам'яток героїчного епосу розквіту Середньовіччя. Головне в "Пісні" те, що в ній намальована правдива картина трагічної і похмурої житті феодального світу, кривавого світу феодалів з їх нескінченними чварами, породженими військовим суперництвом, зіткненнями на ґрунті виконання васального боргу, з-за матеріальних благ ("скарбів", "скарбів") і т. д. Сказане відповідало реальному житті XIII ст. в Німеччині, де панували феодальна роздробленість і анархія. Хоча ще з 962 р. країна голосно називалася " Священною Римською імперією германської нації, імператорська влада в ній була майже невідчутною.
Дані історичні особливості розвитку Німеччини наклали свій відбиток і на німецький героїчний епос: "Пісня про Нібелунгів", на відміну від "Пісні про Роланда", не властивий патріотичний пафос.
Все ж "Пісня про Нібелунгів", подібно іншим пам'яткам героїчного епосу розквіту Середньовіччя, народна. Її народність у тому, що криваві справи феодалів зображуються в ній з народних позицій, не в плані їх схвалення і поетизації, а в плані безумовного їх засудження, оскільки вони несли загибель великим масам невинних людей. Народний образ найбільш яскравого позитивного героя першої частини - Зігфріда, наділеного рисами казкового богатиря, відважного королевича з Нижнього Рейну, переможця дракона і дванадцять велетнів, власника скарбу Нібелунгів. Він дружить з бургундськими королями, яким допомагає перемогти войовничих саксів, ніжно любить їх сестру - свою наречену, а потім дружину - красуню Кримхильду. Автор протиставляє Зігфріда корисливим підступним феодалам, таким, як васал бургундського короля Гунтера Хаген, здатний піти на кривавий злочин - віроломне вбивство Зігфріда.
Народність другої частини "Пісні про Нібелунгів" - у триваючому засудженні кривавої феодальної чвари, яка становить тут єдиний предмет зображення. Основний його носієм стає очерствевшая, морально погубленная феодальним світом, перетворилася на злобну фурію Кримхільду, здійснює в кінцевому рахунку заради помсти за відібраний у неї скарб Нібелунгів страшні злодіяння, які призвели до загибелі всіх бургундів з їх дружиною. І не випадково кінець кривавим нескінченних справах Кримхильды кладе старий богатир Хильдебрант, який уособлює цим незламність народу і його правди.
Лицарська (куртуазна) література XII-XIII ст. також займає чільне місце у літературному процесі свого часу. За ідейною глибині вона поступається героїчного епосу, так як висловлює настрої та ідеали лише правлячого стану феодального суспільства, а не загальнонародні, хоча в кращих її творах станова обмеженість помітно подолана.
Виникнення рицарської, або куртуазного, літератури (від фр. слова "двір", мається на увазі двір короля або великого феодала) було пов'язано з двома обставинами. По-перше, підвищилася культура лицарів, особливо завдяки їх далеким, розширює кругозір східних походів. По-друге, в умовах наростаючого опору народу феодалам потрібно було створення специфічно феодальної, "подновленной", світської, а не церковної ідеології, в чому чималу роль була покликана зіграти література. Звідси - і створення ідеалу справжнього лицаря, в який входять не тільки якості воїна, але і гідності естетичного характеру: обізнаність у мистецтві, зокрема в поезії, вміння красиво доглядати за жінкою зі свого середовища, що вилилося у своєрідний "культ дами".
Основні жанри лицарської літератури - лірика і роман. У розвитку лірики велика роль належала поетам - лицарям Провансу - південної Франції, отримав загальноєвропейське визнання.
Саме провансальськими поетами, які отримали назву трубадурів, розроблені малі жанрові форми лицарської лірики: сирвента (вірш на суспільно-політичну тему), тенсона (вірш-спір),канцона (або кансона) - любовна пісня в честь дами, різновидами якої можна вважати альбу (ранкова пісня), серенаду (вечірня пісня), пасторелу (вірш про зустріч лицаря з пастушкою).
Згодом цими жанровими формами користувалися і поети-лицарі північної Франції - труверы, Німеччині -мінезингери. Найбільш прославлені з трубадурів - Бертран де Борн, Бернард де Вентадорн, Джауфре Рюдель; Рамбаут III, граф Оранський; Гираут де Борнейль, Маркабрюн; з труверів - Тібо, граф Шампанський; Конон де Бетюн, Марія Французька, Кретьєн де Труа; з мінезингерів - Кюренбергер, Вальтер фон дер Фогельвейде, Вольфрам фон Эшенбах.
Тема ліричних віршів поетів - війна, любов і мистецтво. Лицарська лірика зіграла позитивну роль в історії західноєвропейської поезії.
Лицарський роман і лицарська повість, як і лірика поетів-лицарів, широко розробляють теми військових подвигів і любові. Характерна риса поетики лицарського роману - поєднання фантастичного і реалістичного елементів. Крім того, фантастичність в ньому ускладнюється авантюрністю - показом численних пригод лицарів.
В залежності від джерела сюжетів лицарські романи об'єднуються в цикли, головні з яких: античний, пов'язаний з книжкової традицією; бретонська, абоартуровский, має фольклорну основу в кельтських народних сказаннях, і пізніший східний, або візантійський, пов'язаний з східними походами лицарів. Зразком романів античного циклу є романи про Олександра Македонського ("Олександрії"), де знаменитого античного полководця додані риси середньовічного ідеального лицаря. Велике поширення отримали романи бретонського, або артуровского, циклу, друга назва якого - артуровский - походить від імені напівлегендарного короля бриттів Артура (V-VI ст.), успішно боровся з англосаксонськими завойовниками. У романах він теж виступає в образі ідеального лицаря. Крім короля Артура видну роль в романах бретонського циклу відіграють лицар Ланселот, таємно закоханий в Джіневру, дружину Артура; фея Моргана, чарівник Мерлін та ін
Лицарям, які перебувають при дворі Артура, властиві вишукані куртуазні вдачі і звичаї.
Про це дають живе уявлення твори французького куртуазного епіка, творця романів артуровского циклу Кретьєна де Труа (друга половина XII ст.) "Ланселот, чи Лицар Воза", "Івен, або Лицар Лева", "Персеваль, або Повість про Грааль". Йому належав не дійшов до нас роман про Трістані.
Однак під назвою "Роман про Трістані та Ізольді" він дійшов в інших варіантах, віршованих і прозових, і є кращим з лицарських романів взагалі. Вихід за межі узкосословной лицарської ідеології, використання народного джерела - кельтських сказань - визначали загальнолюдський характер його змісту. Стилізований переказ сюжету даного роману, зроблений на підставі дійшли до нас його переробок, дано французьким ученим Ж. Бедьє (1864-1938). Головний герой роману-юнак, потім зрілий чоловік Трістан відчуває надзвичайну за силою пристрасті і постійності любов до ірландської королевне білявої (або білявої) Ізольді, при цьому він, виявляючи надзвичайну хоробрість, здійснює подвиги в ім'я блага людей (знищення їм Морольда, взимавшего данина людьми). Кохання Трістана не проходить і тоді, коли Ізольда стає дружиною короля Марка, його дядьки і сюзерена, і коли сам Трістан у розпачі одружується на інший Ізольді, белорукой, залишаючись, по суті, вірним Ізольді білявої. Закінчується трагічною смертю обох люблячих роман тим не менш звучить як гімн щирої, природної, всепобеждающему почуттю любові.
Надалі з занепадом самого лицарства : лицарський роман, позбавлений живильної основи, стає все більш наслідувальним, епігонським. На нього пародії пишуться, найяскравішою з яких є роман геніального Сервантеса "Дон Кіхот", що представляє собою в той же час чудове реалістичний твір епохи Відродження.
Клерикальна (церковно-релігійна) література зрілого і пізнього Середньовіччя розвивалася в тому ж напрямку, що і в попередній період. Новим в ній була поява літургійної драми, пов'язаної з богослужінням і побудованої на біблійному матеріалі (миракли, містерії, мораліте). Однак поступово ця драма позбавляється специфічно клерикального характеру - " " обмирюється"", зливаючись із зразками ранньої драматургії міст. "Драма зійшла з церковної паперті і прийшла на міську площу" (A. C. Пушкін).
Література міст як один з літературних потоків XII-XIV ст. виразно протистоїть лицарської літератури. Її спрямованість явно антифеодальна, а позитивний герой - простий чоловік, зате наділений гострим розумом і винахідливістю, хитрістю, що дає йому можливість виходити переможцем з найскрутніших положень. Головні жанри цієї літератури: короткий сатиричне оповідання (французьке фаблио, німецький шванк, італійська новела), алегоричний епос про тварин, різні драматургічні жанри малих форм, з яких найбільшу популярність придбали фарси з їх побутовим змістом.
Найбільш типовим зразком фаблио вважається широко поширене у Франції XIII ст. твір невідомого автора "Селянин-лікар", яке послужило згодом матеріалом для комедії Мольєра "Лікар мимоволі". Кмітливий селянин, якого змушують лікувати королівську дочку, подавившуюся кісточкою, проявляє таку винахідливість, що, не будучи лікарем, дійсно рятує дівчину від недуги і отримує славу вправного цілителя. Користувалося популярністю і фаблио Рютбефа (1230-1285) "Заповіт осла", спрямоване проти вищого духовенства. Жадібний єпископ, який мав намір покарати підлеглого йому священика за те, що той поховав осла на християнському кладовищі, відмовляється від свого наміру, коли священик віддає йому "заповідані" ослом 20 ліврів. Подібний характер носять німецькі шванки, поміщені в книзі міського поета Штрикера (розум. у 1250)
"Поп Аміс". В ній виступає наділений незвичайною тямущість і винахідливістю в зіткненнях з князями церкви рядовий священик Аміс, ймовірно, виходець з селян чи міщан. Вдавшись до винахідливості і сметливости, він "виконує" навіть таку важку покладену на нього єпископом обов'язок, як навчання грамоті осла.
Кращий зразок так званого "тваринного епосу" - виник у Франції, а потім поширився по всій Європі "Роман про Лиса". Це величезна твір, що складається з 26 епізодів, в яких весь феодальний світ представлений у вигляді царства звірів. При цьому розумний, хитрий Лис (Ренар) служить уособленням городянина; грубий, тупий, злий володар фізичної сили вовк (Изенгрин) - лицаря середнього достатку; неповороткий ведмідь (Брен) - великого феодала; лев (Нобль) прямо виступає в якості короля звірів; осел (Бодуен) - придворного проповідника; півень (Шантеклер) - глави придворної капели або барабанщика армії короля. Птахи, зайці, равлики уособлюють простий люд, якому постійно доводиться бути насторожі, щоб не стати здобиччю сильних світу цього.
Заслуговує уваги змінюється ставлення авторів "Роману про Лиса" до центрального образу самого Лисиця. Симпатії авторів на його боці, коли він бореться проти тварин, які займають видне становище в звіриному світі. Подібно простим спритним людям з фаблио і шванков, він у цих випадках вправно виходить сухим з води, ставлячи в незручне становище інших. Але коли Лис починає ображати слабких - курей, курчат, зайців, котів, - він позбавляється авторських симпатій і нерідко сам потрапляє в халепу, стаючи уособленням верхівкової частини городян, в майбутньому - хижої буржуазії.
З драматичних жанрів міський літератури великий інтерес представляютьфарси. У них, як правило, зображений безчесний хитрун з верхівкових верств міста, якого зазвичай обходить ще більш спритний виходець із простого люду, як це показано в дуже популярному у Франції XV ст. фарсі "Адвокат Патлен". Переможцем спритного адвоката, надувшего багатого суконщика, виявляється тут який перехитрив цього пройдисвіта, "що обдурив би Страшний суд", пастух Тібо.
З творів антифеодальною літератури, що виходить за рамки соціально-побутової сатири, особливо виділяються відносяться до XIII-XIV ст. німецько-австрійська поема Вернера Садівника "Селянин Хельмбрехт" (1250), англійська алегорична поема Вільяма Ленгленда (1330-1400) "Видіння про Петра Орача", англійські народні балади про Робін Гуда (XIV ст.). Тісний зв'язок міський літератури з реальним життям свого часу відіграли значну роль у подальшому розвитку європейської культури по шляху реалізму, підготувавши перехід до літератури Відродження.
«Собор Паризької Богоматері» став саме таким романом, про який мріяв французький письменник. Він поєднав у собі риси історичної епопеї, романтичної драми і психологічного роману, розповівши читачеві неймовірну приватну життя різних людей, що протікає на тлі конкретних історичних подій XV століття.
Хронотоп роману, організований навколо Собору Паризької Богоматері – унікального архітектурного пам’ятника, що поєднує в собі риси романського і готичного зодчества, – включає в себе розбігаються від нього в усі боки паризькі вулиці, площі та райони (Соборну і Гревскую площа, Сіте, Університет, Місто, «Двір чудес» і т.д.). Париж в романі стає природним продовженням Собору, що підноситься над містом і охороняє його духовну і суспільне життя.
Собор Паризької Богоматері, як і більшість старовинних архітектурних пам’яток, на думку Гюго, є втіленим у камені Словом – єдиної стримуючою силою для грубого, неосвіченого паризького люду. Духовний авторитет католицького храму настільки великий, що він легко перетворюється в притулок для звинуваченої в чаклунстві Есмеральди. Недоторканність храму Божої Матері порушується королівськими стрілками тільки за наказом Людовика XI, випросивши на цей вчинок молитовного дозволу у своєї небесної покровительки і обіцяв принести їй в дар прекрасну срібну статую. Французькому королю немає ніякого діла до Есмеральди: його цікавить виключно бунт паризької черні, яка вирішила, на думку Людовика XI, викрасти з Собору чаклунку з тим, щоб зрадити її смерті. Те, що люди прагнуть звільнити свою сестру і розжитися за рахунок церковних багатств, не спадає на думку ні королю, ні його наближеним, що є прекрасною ілюстрацією політичної відірваності влади від народу і нерозуміння його потреб.
ЛЮБЛЮ ТРАВНЕВИЙ СВІТЛИЙ ЧАС
Люблю травневий світлий час
І ніжні квіти весняні,
Люблю, коли чарують нас
Пташині радісні пісні,
І тішусь я красою
Рясних наметів і шатрів,
Розкиданих серед лугів,
Де гасла ждуть до бою
Ряди уславлених полків,
І вершників, і скакунів.
Люблю я бачить, як погнав
Юрбу озброєний загін,
Як мчать отари серед трав,
А військо лине навздогін.
І видно над рікою,
Як замок між гірських горбів
Обложений з усіх боків,
І темною габою
Шеренги мерехтять бійців,
Що виглядають між ровів.
До серця рицар той мені,
Що, першим кинувшись у бій,
Летить безстрашно на коні,
Запалює загін весь свій
Відвагою п'янкою.
Ось бій шалений закипів,
І мчить боєць серед полів,
Рискує головою,-
Складу тому свій кращий спів,
Хто йде вперед на ворогів!
Тріщать шоломи і щити
Від палиць і мечів дзвінких.
Рідіють воїнів ряди,
Не стримать коней бойових
Уздечкою тугою.
Хто честь свою не поганьбив,
Той сповнений під час боїв
Турботою одною —
Щоб якнайбільш стинать голів.
Хоробрих надихає гнів!
Це дороге життя мені,
І не люблю я пить і спать.
Люблю гук сурем на війні
І ржання коней пізнавать
З атакою новою;
Мене сп'яняє блиск мечів,
Як вороги із-за скарбів
Воюють між собою,
Приємно бачить між мерців
Шмати подертих прапорів.
Барони! Жить війною
Нам краще, ніж на схилі днів
Закладом селищ і ланів.
Мій Папіоль, з тобою
Я передам без зайвих слів,
Щоб Так-і-ні у бій нас вів.
Аналіз вірша
Жанр: сирвента.
Більшу частину творчості Бертрана де Борна становить військова лірика, так звана «службова пісня» - сирвента.
Така лірика закликала лицарство до участі у військових діях та мужності.
Ідея твору: заклик до відстоювання своїх прав, що чітко простежується в цих рядках :
«Барони! Жить війною
Нам краще, ніж на схилі днів
Провідний мотив, тема пісень поета — любов до війни, до якої він постійно закликає королів та баронів. Війни, в лицарському розумінні, яка і є істинною «любов’ю» Бертрана. Але якщо війна є неминучою, то вона повинна бути «чесною грою», і тоді справжній чоловік знаходить справжню радість у битві.
Аналіз сюжету: Початок вірша є характерним для любовних поезій, а не для войовничої сирвенти. Використання подібного заспіву свідчить про те, що для Бертрана битва — те саме, що для інших — кохання.
Ліричний герой поезії — воїн, і понад усе він любить воювати. Перш за все, це людина, відданий тому, кому він служить (своєму сюзерену).
Твір «Сирвента» Бертрана де Борна розпочинається чудовим описом травневого світлого дня. Поет зізнається, що любить «...ніжні квіти весняні», «пташині радісні пісні», тішиться «...красою // Рясних наметів і шатрів, // Розкиданих серед лугів...» Але серед тих наметів розташувалися «Ряди уславлених полків, // І вершників, і скакунів», що «...гасла ждуть до бою».
Бертран де Борн із захватом пише про озброєний загін, що погнав беззбройну юрбу, про військо, яке мчить серед трав за отарами, про обложений з усіх боків замок.
І ось починається битва. Поет захоплюється мужністю лицаря, який «...першим кинувшись у бій, // Летить безстрашно на коні, // Запалює загін весь свій // Відвагою п'янкою». Лицар не боїться смерті, хизується своєю відвагою — а поет милується ним і складає на його честь свій найкращий спів.
Бертран де Борн опоетизовує битву і лицарів, яких у страшній січі турбує лише одне — «щоб якнайбільш стинать голів».
В останній строфі поет говорить про себе. Він не дорожить своїм життям, не любить пити й спати. Єдине, що його тішить, — це звуки битв, іржання коней, що несуть лицарів у бій. Його п'янить «блиск мечів» і те, «Як вороги із-за скарбів // Воюють між собою». Тут не йдеться про захист рідної землі. Мета битви — заволодіти скарбами. Йому «Приємно бачить між мерців // Шмати подертих прапорів».
Автор закликає баронів жити війною, аніж «закладом селищ і ланів». Зухвалий лицар не соромиться називати короля Генріха II Плантагенета прізвиськом «Так-і-ні» і підбурює його на нові походи.
Така войовничість була втіленням ідеалів лицарства, яке сміливо йшло в походи проти ворогів, але не соромилося жити за рахунок грабунків мирних жителів своєї ж країни, оспівувало Чарівну Даму серця і руйнувало чужі життя.
Творчість Бертрана де Борна
Життя Бертрана де Борна відоме нам з легенд. За одними, він весь час воював зі своїми сусідами та братом. За іншими — трубадур жив при дворі Елеонори («левиці Плантагенета»), дружини англійського короля Генріха II Плантагенета, батька легендарного короля Річарда Левове Серце, якого поет за його мінливу політику називав «Так-і-ні».
Він оспівував і навіть поетизував війну (жанр сирвенти). Ця войовничість є втіленням ідеалів західноєвропейського лицарства, яке звикло жити війною та грабунком. За підбурювання до війни Данте помістив його в «Божественній комедії» до восьмого кола Пекла, де мучилися призвідники розбрату. А для Лесі Українки він став прототипом лицаря з її «Давньої казки».
За часів середньовіччя в Європі велося безліч воєн як між країнами, так і між окремими землевласниками в межах однієї держави. Поети славили битви, оспівували лицарів, які не знали не тільки страху, а й докорів сумління.
Одним із таких поетів був Бертран де Борн, який звеличував войовничість лицарства і підбурював до війни.
Лицарі-трубадури не тільки писали вірші, а й складали музику до них. Ці войовничі пісні виконували жонглери, слуги трубадурів. Яку б пісню не співав жонглер, його, за тодішніми звичаями, не можна було не те що вбити, а навіть і зачепити.
Лицарі часто користувалися тим, що особа співця була недоторканною, писали зухвалі пісні і відсилали слугу в табір ворогів. Така пісня сіяла ворожнечу між підданими васала, адже автор пісні не соромився у звинуваченнях, включав у пісні різні чутки, робив висновки щодо того, як могутній супротивник ставиться до своїх васалів.
Часто у сирвентах чулися заклики не коритися навіть королю. Іноді жонглери переходили межу, і їх не рятувала недоторканність.
|
МЕНІ ПІД ЧАС ТРАВНЕВИХ ДНІВ |
|
|
|
Мені під час травневих днів
Господь не раз людей жалів.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Аналіз вірша Тема поезії: ідеальне, чисте, благородне, «кохання віддалік» до жінки. Ідея твору: розповідь про почуття чистого кохання до жінки, а точніше до її образу. Літературний напрямок: романтизм. Жанр: канцона. Більшість творів Рюделя присвячені темі кохання, яка виникає почуттям високим, духовним, піднесеним. Легенда про «далеку любові» Джауфре була дуже популярна в європейській літературі кінця XIX - початку XX століття, і надихнула відомого французького поета і драматурга Едмона Ростана на створення драми «Принцеса Греза» («La Princesse lointaine») Про поезію трубадурів
Кохання, як вважали трубадури, визначається особистим вільним вибором, який заперечує станові, церковно-феодальні шлюби. Ось чому звичайний мотив у поезії трубадурів – те, що об’єктом кохання є замужня жінка, дружина іншого. Так вони виявляли свій протест проти шлюбів, причиною яких були майнові, родові та династичні інтереси батьків людей, які одружувалися. Тому в поезії трубадурів любовне бажання набувало, як правило, форми покірливого благання, а функція “наклепника-наклепника” полягала в тому, щоб створювати різні перешкоди (підглядання, підслуховування, донос) і тим підтримувати куртуазне відчуття в постійній напрузі. Бертран де Борн написав навіть пісню про “складену даму”, де звів воєдино межі, запозичені у дам інших поетів.
Аналогічний характер мало і “я” ліричного героя: незалежно від конкретних станових, психологічних і тому подібне прийму трубадурів кожен з них з'являвся в ідеальній подобі співця куртуазної любові. Гарним прикладом є Джауфре Рюдель, який був знатним лицарем і одним із найбільш відомих творців куртуазної лірики. Народився він у першій половині XII ст., у провінції Провансу Сентонжі. Про нього складено багато легенд. Одна з них увійшла до «Життєпису» поета, створеного у XIII ст. — і сприяла утвердженню уявлення про нього як про співця «Принцеси — мрії». Мотив кохання й страждання від розлуки з коханою у творчості поета за легендою пов'язується з тим, ніби він закохався у дружину графа Тріполітанського Раймонда І й оспівував її, ніколи не бачивши, знаючи про її красу лише з описів. Знаменита канцона «Мені під час травневих днів» розкриває душевний стан закоханого поета.
Стиль канцони характеризується витонченістю, оповідь сповнена туманних образів, мрій, натяків. Починається вона милуванням весняною природою, яке своїм ліризмом навіває згадку про його кохання до далекої і недосяжної прекрасної дами: |
про публікацію авторської розробки
Додати розробку