Міні – посібник. Ідуть до нас сказання давнини …

 

 

Підготувала  вчитель світової літератури Білінська О. В.

 

Даний посібник укладено відповідно до чинних програм «Зарубіжна література. 5–12 кла­си. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів / Автори Ю.І. Ковбасенко, Г.М. Гребницький, Н.О. Півнюк, К.Н. Баліна, Г.В. Бітківська. Керівник авторського колективу Ю.І. Ковбасенко. За загальною редакцією Д.С. Наливайка. – К., Ірпінь: Перун, 2005. Українська мова. 5-12 класи /Автори Г.Т. Шелехова, В.І. Тихоша, А.М. Корольчук, В.І. Новосьолова, Я.І. Остаф. За редакцією Л.В. Скуратівського. – К.: Ірпінь: Перун, 2005.»

 

У посібнику подано відомості про епоху Середньовіччя, про феномен лицарства, є загальна характеристика і компаративістський аналіз поем « Пісня про Роланда» і

« Слово о полку Ігоревім»; подано необхідні відомості з теорії літератури; є  завдання для самоконтролю і ілюстративний матеріал. 

 

 

 

Рекомендовано науково – методичною радою Теребовлянського НВК  Тернопільської обласної ради

 

2014 рік

 

 

Зміст

Середньовіччя…………………………………………………………………………………………………… 2

Феномен лицарства в епоху Середньовіччя …………………………………………………….6

Розвиток кодексу поведінки рицарів:……………………………………………………………….10

• кодекс лицарства Карла Великого ………………………………………………………….12
• найповніший кодекс лицарства ………………………………………………………….....12
• « десять заповідей » у викладі Л.Готьє……………………………………………………13
• лицарські чесноти ……………………………………………………………………………………14
• сім лицарських чеснот сучасного кодексу лицарства …………………………….14
• десять історичних лицарських традицій …………………………………………………16
• лицарська культура…………………………………………………………………………………..18

Героїчний епос……………………………………………………………………………………………………20

Твори середньовічного героїчного епосу …………………………………………………………23

Французький героїчний епос……………………………………………………………………………..24

« Пісня про Роланда»…………………………………………………………………………………………26

Правда і вигадка в « Пісня про Роланда» …………………………………………………………27

Скорочений виклад поеми « Пісня про Роланда» ……………………………..................28

Герої поеми « Пісня про Роланда» та їх прототипи…………………………………………..33

Композиція та особливості поеми « Пісня про Роланда» ………………………………..35

Особливості конфлікту, побудови системи образів  в поемі « Пісня про Роланда»:

• характеристика образу короля Карла Великого …………………………………… 38
• характеристика образу Роланда ……………………………………………………………. 40
• порівняльна характеристика Роланда і Олі’вєра …………………………………….43
• характеристика образу Ганелона ……………………………………………………………45
•  порівняльна характеристика образів Ганелона, Карла Великого, Роланда…………………………………………………………………………………………………….46
• характеристика образу  Турпіна………………………………………………………………47
• характеристика жіночих образів …………………………………………………………….47
• характеристика образів Марсілія і Баліганта…………………………………………..48

« Слово о полку Ігоревім»:

• історична основа « Слова о полку Ігоревім»……………………………………….... 50

Композиція та особливості поеми « Слово о полку Ігоревім»…………………………52

Історія віднайдення та вивчення пам’ятки……………………………………………………….53

Питання авторства твору…………………………………………………………………………………..54

Переклади і переспіви « Слова о полку Ігоревім»…………………………………………..55

Літописна повість про похід Ігоря Святославовича на половців у 1185 році……………………………………………………………………………………………………………………….56

Система образів у поемі « Слово о полку Ігоревім»: …………………………………………59

Образ Святослава…………………………………………………………………………………………………59

Образ князя Ігоря………………………………………………………………………………………………… 61

Образ Ярославни………………………………………………………………………………………………….62

Образ природи……………………………………………………………………………………………………..64

Місце ратним подвигам було завжди … ( порівняльна характеристика поем

« Слово о полку Ігоревім» і « Пісня про Роланда»)…………………………………………….65

Цитатник……………………………………………………………………………………………………………….68

Глосарій…………………………………………………………………………………………………………………70

Перекладацька лабораторія………………………………………………………………………………..72

Літературний коментар………………………………………………………………………………………..74

Самоконтроль……………………………………………………………………………………………………….76

Ілюстрації………………………………………………………………………………………………………………87

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Скільки сліз і крові пролито
під руїни маскується вічність
йдуть за мною війна і молитва – 
дві сестрички Середньовіччя

кровоточить чиясь неприступність
то фатальна (фінальна!) битва
хто наступний на смерть? 
...хто наступний? 
що за пара – війна і молитва?

 

           Середньовіччя — період європейської історії від V століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації (кінець XV століття — початок XVI століття). За усталеною періодизацією раннє середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, а ніж уСхідній (близько IX-XI ст.).

Доба Середньовіччя - це досить тривалий історичний період, надзвичайно насичений подіями в культурному житті людства. Термін "Середні віки" виникає в Італії XV-XVI ст.

Деякі італійські гуманісти під цим терміном розуміли період глибокого занепаду європейської культури, втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. Сучасна наука вже більш зважено й справедливо розглядає культуру Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку людства.

В епоху Середньовіччя схилялися перед культурою Древньої Греції і Древнього Риму, намагалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і своєю епохою.

Середньовіччя в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплює час від краху Західної Римської імперії в V ст. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV—XVI  століть), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі зв'язують не з усім періодом, а з V—XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха —Відродження, що охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Оцінка середніх віків у науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (саме ввели термін) і просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали їх «темними віками», писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю, було втрачено чимало досягнень культури, але водночас у сферу культурного розвитку було залучено нові народи, зародилися національні культури.

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперіївідбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність.Візантія протягом всього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 після завоювання турками-османами її історія перервалася.

Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На розвалині Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранніх феодальних монархій. Основа економіки — сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами — феодалами (феод — назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, що виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами і панами, і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала — не мій васал»). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздрібненості. Селяни, яких пригноблювали, не припиняли боротьби в різних формах — від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Виникають самостійні міські комуни, вони стають опорою королівської влади. З'являється новий клас — міська буржуазія (власне саме слово «буржуа» утворене від німецького «бург» — місто). Відповідно, виділяють і основні періоди:

• раннє середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);
• феодальна роздрібненість (XI—XII ст.);
• централізація держав під королівською владою (XIII—XV ст.).

Доба Середньовіччя - це досить тривалий  період, надзвичайно насичений подіями і в культурному житті людства. Культурна спадщина Середніх віків посіла важливе місце в історії людства й позначилася на розвитку передусім гуманітарної культури (філософії, релігії, права, літератури та мистецтва), а також, у дещо меншій мірі, природничих наук і техніки.

У добу Середньовіччя (V - XV ст.) література вступила в новий період розвитку, який відбувався в умовах формування феодального способу виробництва, що прийшов на зміну рабовласницькому ладу.

Часто в уяві читачів Середньовіччя постає як темна і страшна доба, література й інші види мистецтва якої, порівняно з добою Античності, були кроком назад. Проте Середньовіччя в жодному разі не можна розглядати як духовний занепад. Ця доба створила свою струнку і пропорційну картину світу, органічною і гармонійною частиною якої була людина, здатна пізнавати світ, радіти йому і насолоджуватися ним, і саме в надрах Середньовіччя виникло Відродження.

В історії літератури Західної Європи розрізняють періоди Раннього (У-Х ст.) і Зрілого Середньовіччя (ХІ-ХV ст.).

За часів Раннього Середньовіччя розвивалася література латинською та народними мовами. Латина в той час була мовою релігії, науки і культури західного християнського світу.

Латиномовна література поділялася на клерикальну (церковну) і світську. Церковна література відображала боротьбу між язичницьким і християнським світоглядом, стверджувала нове вчення про створення світу, безсмертя душі та неминучу розплату за земні гріхи в потойбічному світі. Світська література певною мірою продовжувала античні традиції, але в ній також відобразилася боротьба віджилого і нового.

Література народними мовами в Ранньому Середньовіччі представлена героїчним епосом . У Зрілому Середньовіччі продовжує розвиватися фольклор, адже народ і досі не мав доступу до писемності. З’являються неперевершені взірці героїчного епосу, в яких народ втілює свої віковічні мрії та сподівання: французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда», німецька «Пісня про Нібелунгів» та східнослов’янське «Слово о полку Ігоревім».

 Герой епосу Зрілого Середньовіччя — воїн, захисник свого народу та держави. У добу постійних війн це була найважливіша постать у суспільному житті. В епосі ідеальні якості воїна — сила, хоробрість, воїнська звитяга та вірність своєму покровителю — зображуються в найвищих проявах, героїзуються. Сюжети багатьох поем склалися на основі дійсних історичних подій, і йдеться в них про історичних осіб, але нашарування художньої вигадки зазвичай затьмарюють, а деколи і взагалі видозмінюють реальні факти. В епічних творах казкове й міфічне переплітається з реально-історичним, язичницькі світоглядні уявлення — з християнськими віруваннями.

У період з XII до XV ст. виникає нова, рицарська, або куртуазна (придворна), література. Вона пов’язана переважно з поклонінням рицаря Чарівній Дамі. Рицарський етикет знайшов своє відображення у рицарській ліриці та рицарському романі. Виконавцями рицарської поезії були трубадури — на півдні Франції, у Провансі, трувери — на півночі Франції, мінезингери — у Німеччині.

Цілком іншою за виявом думок і почуттів була поезія вагантів (мандрівних ченців,  школярів, студентів). У їхньому творчому доробку є сатиричні, любовні, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти й ритуали. Ліриці вагантів притаманний дух вільнодумства і свободи.

У XIII ст. виникає міська культура, яка була близькою до народної та несла в собі демократичні ідеали. Ідеалізованій дійсності, лицарській шляхетності та високим почуттям вона протиставляла гумористичність, сатиричний гротеск і повчальність. У міській літературі були поширені жанри епосу, лірики та драми.

У добу Середньовіччя почалося створення так званої клерикальної і церковної літератури, характерними жанрами якої були житія святих, легенди, сповіді та видіння.

Середньовічна культура відіграла неабияку роль у розвитку націонатьнсї самосвідомості, підготувала національні культури до сприйняття ідей гуманізму та нової культури доби Відродження. Іноді в окремий період виділяють Передренесанс, хоча в інших випадках його відносять до Пізнього Середньовіччя. Наприклад, у світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці італійського поета Данте Аліг’єрі (1265-1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії«, тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи. Те ж стосується ще одного італійця — Джованні Боккаччо (1313-1375), який створив «Декамерон». Твори цих письменників стали жанровим підсумком середньовічної літератури, водночас відкриваючи нові, гуманістичні обрії для подальшого руху культури.

У літературах Сходу теж вирізняється доба Середньовіччя, проте її часові рамки дещо інші: як правило, завершення цієї доби тут відносять аж до XVIII століття.

Завоювання Ірану та Середньої Азії арабськими військами, яке розпочалося близько 635 р. і завершилося лише на початку VIII ст., було тривалим і складним історичним процесом, який спричинив глибокі зміни в суспільно-економічному, політичному та культурному житті підкорених народів. У результаті завоювання та поширення ісламу мови підкорених народів почала витісняти арабська мова. Як мова релігії та держави, вона стала загальнообов’язковою літературною мовою на всій території Арабського халіфату.

Але це не могло перешкодити значному економічному зростанню — розвитку сільського господарства, виникненню міст і поширенню торгівлі. Паралельно з цим на іранських землях процвітали науки, література та мистецтво. Освічені верстви населення, прийнявши іслам і тимчасово навіть мову арабів, зуміли зберегти чимало самобутніх рис стародавньої іранської традиції. Поети та вчені почали прославляти старовину, закликаючи відродити колишню велич Ірану.

Персько-таджицька література виникла на хвилі антиарабських виступів, які привели до влади іранські династії та спричинилися до відродження рідної мови й іранської традиції. Монархи династії Саманідів почали культивувати при дворі рідну мову фарсі (парсі), протиставляючи її арабській. До назви мови почали додавати епітет «дарі» (палацова). У Х-ХV ст. мова фарсі стала загальною літературною мовою для всіх народів Ірану.

Нова персько-таджицька література продовжує розвиватися в ідейних і тематичних традиціях арабської літератури. Однак з’являється й тенденція до звільнення від арабського впливу. Відомі поети, керуючись давньоіранською традицією, створюють великі епічні твори в суто іранській поетичній формі поеми (месневі), складають любовно-ліричні та філософські чотиривірші, які базуються на народних двовіршах (бейтах), але названі по-арабськи — рубаї.

Найвідоміші представники персько-таджицької літератури — Гафіз, Нізамі, Фірдоусі, Рудакі, Омар Хайям, Сааді, Джамі.

Китай у VIII і IX ст., коли поруч з іншими видатними поетами творили такі генії, як Лі  Бо й Ду Фу, був могутньою державою з владою, зосередженою в руках імператора династії Тан. У політику та літературу прийшли вихідці з сімей, пов’язаних із селянством. Поет, який найчастіше був державним чиновником, і своєю службою, і творчістю брав активну участь у житті країни.

Це була доба нечуваного злету китайської поезії. Кращі поети танської доби виявились у своїй творчості справжніми виразниками народного духу, спадкоємцями та продовжувачами традицій попередніх часів.

 

 

 

 

 

Феномен лицарства в епоху Середньовіччя

          

Перегортаю краплю предковіччя.

Сторінка леждь всміхається весні.

Які відкриті в щирості обличчя!

От хоч би той красунчик на коні.

 

Століття минули з часів, коли закуті в лати воїни мчали в бій, викрикуючи ім’я своєї дами. Але діти досі грають у лицарів і розбійників, а вищим компліментом чоловікові  залишається слово «лицар».

Феномен лицарства – невід’ємна частина культури людства. Титул лицаря з явною гордістю носять сер Пол Маккартні і сер Шон Коннері. За цим стійким місцем, яке поняття «лицар» придбало в суспільній свідомості, ховається відразу кілька культурних і психологічних блоків.

 

Існує багато визначень терміну « лицар»:

1. Лицар, рицар (пол. rycerz, від нім. Ritter,

«вершник»; лат. miles, caballarius, фр. chevalier, англ. knight, італ. cavaliere) середньовічний шляхетський титул в Європі.

2. іст. Західноєвропейський середньовічний феодал, який належав до військово-дворянського стану. Зібрав він лицарів своїх, Все горде-пишне панство, Щоб то шотландський вільний люд Забрати у підданство (Леся Українка, I, 1951, 351); Часто діти зображували героїв своїх улюблених книг — русалок, середньовічних лицарів (Микола Олійник, Леся, 1960, 43); 
//  Воїн з важким озброєнням і спорядженням. Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань (Українські народні казки, легенди.., 1957, 123); На верблюдах сиділи лицарі, убрані в золоті шлики й панцирі (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 37);  * У порівняннях. На зелених горах гордий Київ розцвів, ніби лицар у панцир закутий (Володимир Сосюра, II, 1947, 48).

 3. іст. Вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво. Громада вибрала гетьмана — Преславного Лободу Івана, Лицаря старого (Тарас Шевченко, II, 1953, 138); — Являє [картина] сцену знамениту: Як у сімнадцятім сторіччі Вкраїнські лицарі на Січі Писали ноту (Володимир Іванович, Перебендя.., 1960, 83).

4. перен. Самовідданий, благородний захисник кого-, чого-небудь. У тій прогулянці пань по околиці від мужчин, як лицар і оборонець слабшого полу, асистував Адам Б. (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 144); Кажуть, знав Самуся дуже добре Сам славетний лицар Кармелюк (Степан Крижанівський, Калин, міст, 1940, 85); 
//  чого, перен. Людина, яка самовіддано служить певній справі, віддається їй. Його [П. Панча] слід вважати старим, непохитним лицарем нашої літератури... (Вітчизна, 8, 1958, 100); Він [директор] просто не чує тебе, якщо тільки твої слова не про силос, не про вовну... Він сказати б, лицар силосу і жертва його (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 84).

5. перен., розм. Вихована, підкреслено чемна людина. [Наташа:] І навіщо такі люди на світ  родяться? Черстві, скупі, боягузи. [Ольга:] А ти хочеш, щоб усі лицарями були? (Микола Зарудний, Антеї, 1962, 228); 
//  Про того, до кого мають або хто має до кого-небудь сердечну прихильність. Цю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 347). 
♦ Лицар без страху і догани, книжн. — про людину великої сили і високих моральних якостей. [Милевський:] Заспокойтесь, ..я знаю, що ви лицар без страху і догани (Леся Українка, II, 1951, 30);

 Лицар серця чийого — чий-небудь коханий. [Семен:] І, може, Надійка знайшла вже лицаря свого серця? (Захар Мороз, П'єси, 1959, 12).

 

В українській мові зустрічаються два варіанти написання: «рицар» і «лицар», «лицарство» і «рицарство».

У словниках обидві форми подеколи фігурують як рівноправні, але найбільш фахові з них за рівнем підготовки визначають форму «лицар» як поетичну, фольклорну або з переносним значенням. Відтак ми маємо підстави вживати їх для передачі тих значень, які в європейських мовах, зокрема в англійській, потребують різних термінів.

Слово «рицар» (knight) має позначати важкоозброєного воїна, члена феодальної верстви середньовічного суспільства, «рицарство» (knighthood) — сукупність таких воїнів-землевласників, "рицарський" — такий, що стосується рицаря (наприклад, обладунок, герб, роман тощо), особливі доблесть і майстерність. Натомість «лицар» (chevalier) — це благородний захисник, людина, яка самовіддано служить певній справі, має сердечну прихильність. Так само цей термін має фігурувати у відповідних легендарних і поетичних образах: лицар без страху й догани, лицар сумного образу, лицар у сяючій броні). «Лицарство» ж (chivalry)  — це певна діяльність, поведінка і звички, а «лицарський» — благородний, шляхетний, галантний, витончений і підкреслено чемний.

Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безкорисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й ґвалтівниками. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що лицарі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною діяти.

Відомо, що професійний воїн - це і є лицар. Інакше лицарів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.

У XI—XII ст. важкоозброєні лицарі захищали себе тільки кольчугами, а легкоозброєні вершники йшли в бій абсолютно без металевих обладунків. У XIII ст., у міру того як важкоозброєна кіннота запасається нагрудниками і корсетами, у легкоозброєних вершників з'являються кольчуги.

Кожен важкоозброєний лицар брав з собою в битву трьох коней (звичайно типу дестріє) і одного, двох або трьохзброєносців, яких, зазвичай, набирали із залежних людей або  лицарських синів, що не отримали присвячення в лицарі. Зброєносці спочатку йшли в битву пішими і під час сутичок залишалися позаду, із запасними кіньми і зброєю. Коли в XIV ст. серед лицарів укоренився звичай спішуватись під час битви, то зброєносці стали набиратися з легких вершників; рахунок лицарському війську став йти по «списах», рахуючи трьох вершників як один лицарський спис. На Рейні для тієї  ж лицарської одиниці з'явилася назва «gleve» (glaive).

Звичайною побудовою для загону лицарів у середні віки був клин (cuneus). Такий «клин» міг складатися з декількох сотень лицарів, а  іноді і з декількох тисяч. Найчастіше все лицарське військо вибудовувалося перед битвою в три бойові лінії, одна за одною, а кожна бойова лінія розпадалася на «клини» і мала центр і два крила.

              У Франції зародилися лицарські турніри і вже звідти проникли до Німеччини і Англії .

 

 

 

 

 

 

Розвиток кодексу поведінки рицарів

Раннє Середньовіччя для Європи було часом хаосу. Але з ХI ст. почався довгий період поновлення стабільності. Пожвавилася торгівля, з’являлися нові містечка й справжні міста. За цих порівняно мирних обставин церква спробувала приборкати войовничий дух феодальної знаті.

В ХI ст. по всій Європі відбулися Церковні ради, які сформулювали особливі програми, відомі як «Божий Мир» і «Боже Перемир’я». «Божий Мир» заборонив рицарям нападати на селян, жінок, священиків і торговців, а «Боже Перемир’я» заборонило збройну борню по неділях і святих днях. Хоча церкві й забракло тоді сили, щоб забезпечити безумовне виконання цих приписів, «Божий Мир» і «Боже Перемир’я» продемонстрували появу нових цінностей, які поставили під питання тодішню практику військової справи в Західній Європі, типову для IХ—Х ст.

Християнство вплинуло на рицарство і під час організації Хрестових походів. Вони являли собою військові експедиції християнських рицарів задля відвоювання з-під мусульманського контролю святих місць паломництва в Палестині, або Святої Землі, і водночас у сукупності являли собою найдовшу війну в історії людства. Хоча багато рицарів вирушали туди заради вигоди, воєнної слави й пригод, багато з них керувалися щирим релігійним ентузіазмом. Цей ентузіазм відбився у заснуванні військово-релігійних орденів. Після виникнення на Близькому Сході християнських держав багато рядових рицарів приєднувалися до чернечих об’єднань і служили вже не світському государеві, а церкві. У такий спосіб постали нові, духовно-рицарські ордени — слуг шпиталю братерства Святого Іоанна (госпітальєрів, або іоаннітів, у майбутньому — Мальтійський орден), бідних братів Єрусалимського храму (тамплієрів, або храмовників) і братів німецького дому Святої Марії (Тевтонський орден), а за їх прикладом —багато інших. Члени цих орденів давали релігійні клятви і поділяли спільну мету відвоювати для християнства Святу Землю. Вони щиро вважали, що рицарство могло б стати не лише ознакою належності до одного з трьох основних станів тодішнього суспільства, але й святим способом життя — за умови використання його для християнських цілей. Ці ордени допомогли просякнути лицарство релігійним ідеалізмом.

Рицарство  являло собою ідеал, і хоча воно й було побудоване як єдиний клас, членство в ньому ніколи не було спадковим. Знатна людина була такою за народженням, а рицарем вона могла стати лише через церемонію посвяти. Але й мужній та гідний представник інших верств населення також міг бути за подвиги свої посвячений у рицарі, що автоматично робило його знатною особою. Рицарська гідність, таким чином, була цінністю, вищою за природжену знатність.

Із середини XIV ст. такі особливості духовно-рицарських орденів, як відданість і неухильне дотримання кодексу честі, привернули особливу увагу світських государів Європи. Останні намагалися покінчити з феодальною роздробленістю своїх королівств і в цьому прагнули спертися на власні рицарські організації. У ХV—ХVI ст. лицарські ідеали і звичаї продовжували існувати в середовищі європейської знаті. У цей час їхнє значення полягало здебільшого у збереженні пам’яті про воїнські традиції рицаря і у відзначенні суспільної відмінності знаті.

Водночас літературні діячі Європи почали використовувати кодекс лицарства як зразок для знаті й придворних. Італієць Бальтазаре Кастільйоне у своїй «Книзі придворного», опублікованій 1528 р., поклав рицарський етикет в основу порад придворним кавалерам і дамам. Протягом наступних двох століть багато авторів пропонували подібні поради як придворним, так і світській знаті. На початку ХIХ ст. постать рицаря стали романтизувати. Письменники вбачали в рицареві втілення романтичного кохання, найвищий вираз християнських ідеалів і вихованості.

У ХIХ ст. такі письменники-романтики, як Вальтер Скотт, почали пов’язувати пропаговані сучасні манери із життям середньовічних рицарів. У їхніх працях відбилося подальше застосування і життєвість уявлення про лицарство — поняття, яке продовжувало зазнавати суттєвих історичних змін протягом тривалого часу по добі справжніх середньовічних рицарів.

Отже, рицарство було впорядковане кодексом поведінки, який був чітко зрозумілий, хоча ніколи точно не сформульований. Тема лицарських «заповідей» постійно виникала протягом усієї історії рицарства. Спочатку церква намагалася прищепити ці переконання молоді, бо тодішні рицарі без такого кодексу перетворилися б на щось подібне до розбишак зі смертоносною зброєю, які вважали, що застосування зброї причин не потребує. З часом до цієї справи долучилися імператори, царедворці та письменники. Так почав виникати своєрідний кодекс лицарства. Хоча не було запроваджено жодного єдиного кодексу, що його дотримувалися б усі рицарі, останні, тим не менш, мали послідовні взаємопов’язані переконання, які були зафіксовані письмово протягом Середньовіччя.  Два важливі джерела стосуються доби імператора Карла Великого і виникли наприкінці VIII ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кодекс лицарства Карла Великого
Був створений наприкінці VIII ст. Його вважають першим з двох важливих джерел кодексу лицарства.

• Боятися Бога і підтримувати Його Церкву. 
• Служити сеньйорові звитяжно й вірно. 
• Захищати слабкого й беззахисного. 
• Надавати підтримку вдовам і сиротам. 
• Утримуватися від завдання безглуздої образи. 
• Жити честю і для слави. 
• Зневажати грошову винагороду. 
• Боротися за благо для всіх. 
• Слухатися тих, хто має повноваження. 
• Охороняти честь побратимів-рицарів. 
• Уникати нечесності, підлоти й облуди. 
• Залишатися вірним. 
• Завжди казати правду. 
• Доводити до кінця будь-що розпочате. 
• Поважати честь жінок. 
• Ніколи не ухилятися від виклику рівного. 
• Ніколи не повертатися спиною до ворога.

 

Найповніший кодекс лицарства
Джерела походження Найповнішого кодексу лицарства невідомі. Він досить розлогий і дуже пасує до періоду розквіту давніх рицарів.

• Живіть, щоб служити Королю і Країні. 
• Живіть, щоб захищати Корону і Країну і все, що їм дороге. 
• Проживіть життя гідно поваги й шани. 
• Живіть заради свободи, справедливості і всього, що є добром. 
• Ніколи не нападайте на беззбройного ворога. 
• Ніколи не використовуйте зброю проти нерівного собі. 
• Ніколи не нападайте ззаду. 
• Не брешіть іншим людям. 
• Не обдурюйте. 
• Не катуйте. 
• Коріться законам Короля, Країни і Лицарства. 
• Сприяйте справедливості. 
• Захищайте невинних. 
• Володійте собою. 
• Виявляйте повагу до влади. 
• Шануйте жінок. 
• Виявляйте відвагу словом і ділом. 
• Захищайте слабких. 
• Долайте зло у всіх його потворних формах. 
• Нищіть хижаків, які обкрадають нашу землю і грабують наших людей. 
• У битві зберігайте честь. 
• Мстіться за скривджених. 
• Ніколи не кидайте друга, союзника або шляхетну справу. 
• Боріться за ідеали Короля, Країни і Лицарства. 
• Умріть звитяжно. 
• Завжди дотримуйте свого слова честі. 
• Завжди дотримуйтесь своїх принципів. 
• Ніколи не зраджуйте таємницю або товариша. 
• Не хитруйте. 
• Шануйте життя і свободу. 
• Умріть з честю. 
• Майте добрі манери. 
• Будьте чемними й уважними. 
• Шануйте господаря, жінок і честь. 
• Будьте відданими Країні, Королю, честі, свободі й кодексу лицарства.
•  Будьте відданими своїм друзям і тим, хто виявив до вас довіру.

 

«Десять заповідей» у викладі Л. Готьє
Свого часу Леон Готьє — учений, фахівець з французької середньовічної рицарської літератури, шеф історичного відділу Національного архіву Франції — у своїй книжці під назвою «Лицарство, повсякденне життя середньовічного рицаря» виклав «Декалог» лицарства, упорядкований ним на підставі багаторічних досліджень.

I. Ти віритимеш в усе, чому вчить Церква, і виконуватимеш усі її настанови. 
II. Ти захищатимеш Церкву. 
III. Ти поважатимеш усіх слабких, і будеш їм захисником. 
IV. Ти любитимеш країну, в якій був народжений. 
V. Ти не відступиш перед своїм противником. 
VI. Ти воюватимеш проти невірного безустанно і без милосердя. 
VII. Ти ретельно виконуватимеш свої феодальні обов’язки, якщо вони не суперечать Закону Божому. 
VIII. Ти ніколи не брехатимеш і залишатимешся відданим даному тобою слову. 
IX. Ти будеш великодушним і виявлятимеш до кожного щедрість. 
X. Ти всюди і завжди будеш поборником Права і Добра проти Несправедливості й Зла. 

 

 

 

 

 

 

 

Лицарські чесноти

Крім кодексу поведінки існували ще розмаїті версії переліку лицарських чеснот. Їх дуже легко сплутати з кодексом лицарства, оскільки обидві системи уявлень намагалися досягти однієї мети. Існує також багато сучасних варіацій як Кодексу, так і Чеснот.

Вже зазначалося, що за Середніх віків не було такої речі, як загальноприйнятий кодекс лицарства. Багато людей — від звитяжних рицарів до споглядальних філософів — укладали переліки доброчесних якостей, званих лицарськими чеснотами, які, на їхню думку, визначали суть лицарства. Серед цих переліків теж не було двох однакових.

Дванадцять лицарських чеснот від герцога Бургундського для кавалерів його ордену Золотого Руна:

• віра, 
• добродійність, 
• справедливість, 
• далекоглядність, 
• розсудливість, 
• помірність, 
• рішучість, 
• правдивість, 
• щедрість, 
• ретельність, 
• надія, 
• звитяга.

 

Сім лицарських чеснот сучасного кодексу лицарства

Автор програми «Лицарство сьогодні» Скотт Фарелл об’єднав загальне у списках лицарських чеснот і виокремив сім головних. На його думку, кожне з цих понять важливе саме по собі, і кожна з цих чеснот є чудовою якістю, але коли всі вони поєднуються в одній особі, нам розкриваються значення і міць лицарства сьогодні. Лицарі сьогодення повинні оберігати життя цих чеснот у своїх серцях, але, чи не важливіше, вони повинні піклуватися, щоб принести ці прекрасні якості людям, яких вони бачать кожний день вдома, в офісі, у школі або на розі вулиці. Особа, яка живе кодексом лицарства в сьогоднішньому світі, дозволяє кожному побачити свої найкращі якості, відображені в його сяючій броні.

• Відвага
  Більше, ніж браваду або несамовитість, сьогоднішньому лицареві у сяючій броні слід мати відвагу серця, необхідну, щоб заходитися вирішувати завдання важкі, нудні або непривабливі і гідно сприйняти потрібні жертви. 
• Справедливість
  Лицар у сяючій броні дотримується найвищих зразків поведінки і знає, що манкірування незначними правилами послаблює матерію суспільства для всіх.
• Милосердя
  Слова і ставлення можуть у сучасному світі бути дошкульною зброєю, тому лицар у сяючій броні керується милосердям в його стосунках з іншими, створюючи почуття миру і спільноти, а не збуджуючи ворожість і антагонізм.
• Великодушність
  Ділитися цінними засобами до життя означає віддавати не тільки матеріальні блага, але й час, увагу, мудрість і енергію — речі, які створюють сильне, багате і розмаїте суспільство.
• Віра
  У кодексі лицарства віра означає довіру і цілісність, і лицар в яскравій броні завжди вірний своїм обіцянкам, байдуже, наскільки значними чи дрібними вони можуть бути.
• Шляхетність
  Хоч це слово подеколи плутають з «титулованістю» або «снобізмом», у кодексі лицарства воно пов’язане із важливістю підтримувати свої переконання повсякчас, а особливо тоді, коли ніхто інший не спостерігає.
• Надія
  Будучи не тільки рятівною линвою під час трагедії, надія присутня щодня в позитивному світосприйнятті й бадьорій поведінці сучасного лицаря — яскрава броня, яка захищає його і надихає людей навкруги. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Десять історичних лицарських традицій

 

На думку Скотта Фарелла, наступні десять чеснот є переліком історичних лицарських традицій. «Лицарство може допомогти нам прищепити цінності нашим дітям, воно може змінити спосіб, у який ми робимо бізнес, воно може допомогти поставити мету й подолати виклики, і воно надає сильні й безвідмовні засоби здолати терор», вважає Скотт Фарелл, один з тих палких ентузіастів, які певні, що рицарство не мертве.

 

  На його переконання, Кодекс лицарства і Лицарські чесноти можуть посісти гідне місце в сучасному житті кожного дня.

1. Звитяга. Домагайтеся досконалості в усіх звершеннях, яких очікують від рицаря, воєнних та інших, намагаючись, щоб сила використовувалася заради справедливості, а не особистого звеличення. 
2. Справедливість. Шукайте завжди шлях правди, вільний від уподобань або особистого зацікавлення. Утямте, що меч правосуддя може бути жахливою річчю, тож його мають стримувати людяність і милосердя. Якщо правда, якої ви шукаєте, дійсно пасує іншим, і ви шукаєте її, уникаючи спокуси доцільності, то ви отримаєте надзвичайне визнання.
3. Відданість. Станьте відомими своєю непохитною відданістю людям та ідеалам, заради яких ви вирішили жити. Багато де очікується компроміс. Там нема відданості.
4. Захист. Ідеальний рицар заприсягся захищати свого сеньйора і тих, хто залежить від нього. Намагайтеся завжди захищати вашу націю, вашу сім’ю і тих, кого ви вважаєте гідними відданості. 
5. Відвага. Бути рицарем часто означає вибирати важчий шлях, часто — найважчий для вас особисто. Будьте готові принести особисті жертви в ім’я принципів і людей, які вам дорогі. Водночас рицар повинен бути мудрим, щоб утямити, що дурість і відвага — двоюрідні сестри. Відвага також означає перебування в усіх справах на боці правди, а не вигідної облуди. Домагайтеся правди за будь-якої нагоди, але пам’ятайте, що правосуддя слід стримувати милосердям, бо сама лише правда може завдати горя. 
6. Віра. Рицар повинен мати віру у свої переконання, бо віра живить його і дає надію проти відчаю, який створює людська слабкість.
7. Стриманість. Оцініть спершу внесок інших. Не хваліться вашими власними досягненнями, дайте іншим зробити це для вас. Говоріть про здобутки інших, перш ніж про свої, віддавайте їм належне за доброчесними справами. Цим шляхом рицарське служіння добре виконується й уславлюється, допомагаючи не тільки тому гідному, про котрого йдеться, але й усім, хто називає себе рицарями.
8. Щедрість. Будьте щедрими такою мірою, якою ваші статки дозволяють. Щедрість таким чином протистоїть зажерливості. Завдяки цьому легше також стати на шлях милосердя, коли важко винести справедливе рішення. 
9. Шляхетність. Домагайтеся великого зростання особистості дотриманням чеснот і обов’язків рицаря, усвідомлюючи, що, хоча ідеали й недосяжні, саме прагнення до них облагороджує дух, підносячи особистість з пилу до небес. Шляхетність також має вплив на інших, пропонуючи незаперечний приклад того, що може бути зроблене в ім’я правди.
10. Волевиявлення. Намагайтеся ставитися до всього, про що йдеться, так щиро, як це можливо, не з міркувань особистої вигоди, а тому, що це правильно. Не обмежуйте ваші дослідження малим світом, а намагайтеся просякнути кожний аспект свого життя цими якостями. Якщо вам це вдасться бодай найменшою мірою, то вас шануватимуть за якості й чесноти.

Словом, як заповідав свого часу знавець і поціновувач лицарських традицій Леон Готьє, «є більш ніж один вид лицарства, і удари списом — це ще не все! За браком меча ми маємо перо, якщо заведе перо — мовлення, а як забракне мови — є ще й честь у наших життях». Зазначені принципи в усіх їхніх історичних варіаціях цілком відповідають характерові Ордену Святого Станіслава як сучасного рицарського ордену за своїм статутом і самим визначенням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лицарська культура

    Починаючи з XI ст., символом зрілого Середньовіччя стає замок. Він уявлявся довершеним світом, за стінами якого феодал здійснював як духовну, так і мирську владу. Замки виникали для війни й оборони, були міцними самостійними господарськими центрами. Разом з тим вони дали життя оригінальній придворній культурі — лицарській, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку в період Середньовіччя. її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного стану, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в XI—XIV ст.
    Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях — бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. courtois — люб´язний, ввічливий) — середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб´язністю та врівноваженістю. Важливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння й повагу.
    Лицарське мистецтво було вишуканим та витонченим. Лицарська література була не тільки засобом вираження самопізнання лицаря, його ідеалів, а й активно їх формувала. Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині XII ст. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім´я власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман «Тристан та Ізольда».
    Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілювали вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому розумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. В лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.
    Оригінальним явищем лицарської культури стала музично-поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися благородні лицарі, сеньйори Провансу, півночі Франції, Німеччини, що писали пісні та вірші. Центрами їх творчості були замки.
    У ліриці трубадурів домінувала тема кохання. «Висока» любов протиставлялась «безглуздій» любові — долі «дурних багачів», старих і скупих. Вишукана лірика трубадурів оспівувала лицарську куртуазну любов і радощі життя. Дама, що оспівувалася трубадуром, стала новим персонажем у середньовічній європейській культурі. Шляхетна дама виступала охоронницею культурних цінностей, що змушували лицаря вдосконалюватись і бути зразковим представником привілейованого класу. Трубадури володіли музичною освітою. Головними жанрами і формами їх лірики були: серена (вечірня пісня), альба (вранішня пісня), пасторела (пісня-діалог), рондо, балада, естампіда (танцювальна пісня), плен (пісня-плач), сирвента (сатирично-політична пісня), кобла (любовна пісня).
    У XII ст. із Провансу поезія лицарів-трубадурів поширюється в інші країни. Так, на півночі Франції з´явилися поети-співаки, що називалися труверами. Вони були творцями віршованих куртуазних романів і драм, ліричних віршів. Головними пісенними жанрами труверів були пастурелі, сирвенти, шансон. Творчість труверів була більш професійною, чимало з них навчалося в університетах і монастирських школах. Часто це були духівники, дипломати, історіографи, законотворчі тощо. Мистецтво труверів було близьким народові. Відомими труверами були граф Шампанський (1201—1253), Кретьєн де Труа (XII ст.), Адам де ла Алль, Ж. Бодель, Г. Брюле, Адам Ле Боссю (XIII ст.) та ін.
    У кінці XII — XIII ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезингерів — лицарських  поетів-співців величного кохання, що виконували свої твори у супроводі музичних інструментів. Вони оспівували любов до Дами, служіння Богу та сюзерену, хрестові походи, лицарські звичаї тощо. Відомими серед них були імператор Священної Римської імперії Генріх VI, германський король Конрад IV (XI-II ст.), легендарний Тангейзер з Баварії (XIII ст.), Готфрід Страсбурзький — автор відомого роману «Тристан та Ізольда», Вольфрам фон Ешенбах, що створив художні обробки давніх німецьких і кельтських сказань та знамениту легенду про лицарів Грааля та Ларсифале. Пізніше ці твори послужили сюжетом для опер Р. Вагнера «Лоенгрін» і «Парсифаль» та інші. У XV ст. лицарство занепадає, а його представники поступово перетворилися на елітарний, аристократичний прошарок феодального класу.
    Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру, пройняту нормами особливої моралі, культуру, що вступила у боротьбу з духовно-релігійним началом і перемогла у цій боротьбі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Героїчний епос

Існує думка, що справжні герої, люди, наділені неабиякою силою, благородні, здатні на подвиги заради своєї країни, народу, власної родини, не можуть зустрітися нам в сучасному світі, що вони жили “у дуже давні славні дні”, що схожих на Ахілла, Робіна Гуда, Андрія Соколова не існує, а Супермен — це вигадка. Габріель Лауб взагалі вважає, що: “Герої потрібні у хвилину небезпеки, а у решті ситуацій герої небезпечні”.

Термін “епос” означав “слово про подвиг”. Поетика ранніх зразків героїчного епосу має багато спільних рис із поетикою чарівної казки: героїка поєднується з фантастикою; значну роль відіграють міфологічні казкові образи та ситуації; герої наділені чаклунською силою, вони спілкуються з богами, духами ворожі сили представлені в образах чудовиськ, людожерів драконів.

Епоха Середньовіччя надала епічним героїчним творам інших рис. Героїчний епос -збірна назва фольклорних творів різних жанрів, у яких відображено волю, завзяття народу в боротьбі зі  злом, кривдою, соціальним та релігійним гнобленням, де прославляються розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних  заступників. У середні віки носіями епічної традиції були професійні співці: жонглери — у Франції, шпільмани — в Німеччині, хуглари — в Іспанії. У процесі розвитку героїчного епосу поступово послаблюється зв’язок із фольклором, посилюється роль історичні фактів, хоча переосмислення історії залишається характерною рисою героїчного епосу . В процесі формування феодальних відносин інтереси роду, племені поступаються чи зливаються з державними. Тема захисту роду трансформується тему незалежності держави; епічний образ короля уособлює єдність і незалежність держави, в епосі високо ціниться вірність сюзерену.  З’являється новий мотив військового протистояння іноземцям. Патріотичні мотиви, пов’язані з боротьбою проти завойовників, у період посилення “світових” релігій часто набувають релігійної форми протистояння “невірним”.

Образи героїв епосу на всіх стадіях розвитку будуються за традиційним принципом -  усі вони сміливі, непохитні борці зі злом. Спочатку наділені надприродними, казковими силами потім підноситься роль особистих здібностей героя, пізніше в епічних творах  з’являються спроби розкрити психологічний стан героїв, їхніх особистих стосунків. Образ героя може бути пов’язаний із історичною реальністю або обмежується вигадкою. Творці героїчного епосу хоча і спираються на історичні імена факти, описи реально існуючих міст, не прагнуть передати достовірно матеріал, міфологізують історію.

Реальні історичні особи постають у поемі поряд з вигаданими героями, а сама вона є відображенням жорстоких звичаін тієї епохи. В головних образах героїчного епосу народ відобразити свій ідеал, наділивши історичних осіб неабиякою вродою, позитивними рисами характеру. Використана для цього гіперболізація символізує “могутність самого народу”.

Героїчний епос зберігав у пам’яті народу його історію, а вчинки героїв слугували середньовічній людині зразком для поедінки.

Герої наділені чаклунською силою, спілкуються з богами, духами, герой — втілення найкращих рис народного характеру він вирізнявся надзвичайною силою, хоробрістю, боровся за незалежність рідної землі та свого народу. Коли ж гинув, то за ним залишалася моральна перемога. Його образ розкривався через вчинки.Образ героя наділений богатирськими рисами і створюється за принципом узагальнення, а не індивідуалізації.

Наділення епічного героя богатирськими рисами: мужністю, силою, прагненням боротися з ворогами за інтереси свого народу. Він нехтував смертю, завжди був готовий поступитися головним задля виконання свого обов’язку.

Розкриття образу відбувалося переважно у вчинках. Типовим було соціальне походження і статус героя—рівень знатності та заможності. Герой втілював ідеальні поняття народу про красу фізичну й моральну. Він і його подвиги завжди були в центрі розповіді про минулі події.

Ворожі сили представлені в образах чудовиськ, людожерів, драконів. Змалювання ворога в образі гідного супротивника, який переважав епічного героя в декілька разів  чисельністю свого війська.

Художні засоби: різні види описів; своєрідні повтори (трикратні); розгорнутий діалог; зачини, кінцівки; усталена система художніх засобів: гіперболізація, постійні епітети, урочистий стиль, широта охоплення подій в часі, просторі, повноті зображення, розвинена сюжетність та драматизм; опис битв, поєдинків; у сюжеті переважали казкові образи та ситуації; поетика ранніх зразків такого епосу тісно пов’язана з фольклорними елементами: зверненням доказкових образів та ситуацій.

У якій би країні не створювався епос, у ньому дотримувалися загальних жанрових ознак, хоча час і етнос накладали певний відбиток на трактування теми, образу, ситуації. Для героїчного класичного епосу були властиві такі типові ознаки:

а) відображення зростання національної самосвідомості, пов’язаної із захистом рідної землі;

б) використання історичних подій, імен відомих осіб з відповідним елементом міфологізації;

в) розкриття конфлікту — зіткнення з ворогами, яке закінчувалося перемогою епічного героя. Навіть тоді, коли він гинув, за ним залишалася моральна перемога;

г) наділення епічного героя богатирськими рисами: мужністю, силою, прагненням боротися з ворогами за інтереси свого етнічного угрупування чи держави. Він нехтував смертю, завжди був

готовий поступитися головним задля виконання свого обов’язку. Розкриття образу відбувалося переважно (а іноді й виключно) у вчинках. Типовим було соціальне походження і статус героя — рівень знатності і заможності. Людські якості надавалися в ідеалізованій формі, герой втілював ідеальні поняття народу про красу фізичну й моральну, про етику поведінки. Він і його подвиги завжди були в центрі уваги розповіді про минулі події;

д) змалювання ворога в образі гідного супротивника, який переважав в декілька разів чисельністю свого війська військо епічного героя;

є) надання великого значення зброї, зокрема мечу, опису битви, що ставало кульмінацією твору і поєднувало в собі всі його сюжетні лінії;

ж) зображення смерті і почуття скорботи, філософських роздумів з приводу зображений подій.

Героїчний класичний епос відрізнявся від архаїчного і разом з тим мав з ним спільні риси, про що свідчить таблиця.

 

Архаїчний епос	Класичний епос
В обох формах домінувала тема боротьби
Боротьба з міфічними, фантастичними істотами	Боротьба проти іноземних загарбників, ворогів
Творіння Всесвіту, Землі, людей, міфічна битва	Конкретна історична подія, але міфологізована й опоетизована
Герої сміливі, горді, впевнені в собі, що часто призводить до конфлікту з владою. Вони не старіють, проходячи через значний пласт часу, не розвиваються духовно
У головного героя з дитинства виявляються надлюдські, фантастичні властивості	Головний герой — патріот, який не шкодує власного життя для захисту батьківщини
Формальні особливості: зачин, кінцівка, повтори, постійні епітети, детальний опис зброї, одягу тощо

 

 

Твори середньовічного героїчного епосу

 

Назва твору	Час створення	Дата першої публікації
„            Пісня про Роланда”	бл. 1100	1837
„            Пісня про мого Сіда”	Бл               бл  . 1140	1779
„            Пісня про Нібелунгів”	Бл               бл. 1200	1757
„Слово о полку Ігоревім”	1185 – 1187	1880

 

 

 

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Французький героїчний епос

Наша культура почала складатися так давно, коли ще не було писемності, і свої враження, мрії, надії люди відображали у слові, передаючи з уст в уста оповіді про дивовижних героїв, їх шляхетних вчинках, любові до рідної землі, бажання прийти на допомогу у важку хвилину. У них знайшли відображення уявлення про добро і зло, поняття про красу.     

            Давно щезли міста, про які розповідається в епосі, нас зруйнував і храми, і палаці, і хижки. Але живуть у пам'яті народній герої, які були прикладом звитяги і мужності, живуть твори про них, об’єднані поняттям „героїчний епос”.

Зазвичай, якщо хочеш зрозуміти той чи інший народ, відчути його традиції, ментальність, досліди перш за все його рідну мову та епос, бо саме вони є тим індикатором, який виявляє всі особливості, тонкощі та інші нюанси, притаманні представникам того народу, який тебе цікавить.

Усі народи пишаються скарбами героїчного епосу. Не є винятком і Франція — справжній заповідник пам’яток історії і культури різних епох і цивілізацій. Найбільшу популярність у світі здобули французьке образотворче мистецтво, література і різноманітна музична культура.

Для французької народної пісні характерні витонченість і гнучкість мелодії, тісний зв’язок слова і музики, чіткість побудови.

Головними темами французького національного епосу були: захист батьківщини від зовнішніх ворогів — маврів (сарацинів), норманів, саксів; вірна служба королю, охорона його прав і усунення зрадників; криваві феодальні міжусобиці.

Перші дві теми завжди були пов’язані з образом доброго й мудрого короля. У переважній більшості поем ним був Карл Великий (768 — 814), який здобув багато перемог. В основному монарх поставав в ідеалізованому вигляді, завжди справедливим, непереможним у битві, добрим. Грізним і суворим був лише для зрадників і ворогів. Бог допомагав йому в усіх його справах.

У записах французький героїчний епос найкраще зберігся у вигляді поем (їх близько 100). Старофранцузькі героїчні поеми називалися Chanson de  geste («шансон де жест»  - з фр. піснями жестів або піснями про діяння).Вони мали обсяг від 1000 до 20 000 віршів і складалися зі строф різної довжини. Ці твори призначалися для співу точніше для декламації, під супровід маленької арфи, віоли або примітивної скрипки. Виконавцями, а часто і авторами їх були, жонглери (фр. jongleur, від латів.(латинський) joculator — жартівник, забавник), які з’являлися у людних місцях — на ярмарках, королівських бенкетах, у церкві під час великих свят. Коли поема була надто великою і жонглери не встигали розповісти її впродовж дня, то вони переривали розповідь і переносили її на наступний день. Інколи твір виконувався протягом тижня. Жонглери користувалися популярністю в усіх колах середньовічного суспільства. Без них не обходилась жодна подія. Вони мандрували дорогами, заходячи в замки, села і міста.

«Пісня про Роланда» — видатний пам’ятник світової літератури. Чесно кажучи, при читанні цієї поеми так і хочеться, усміхнувшись і хитаючи.головою, вигукнути «ох, вже ці французи!» Навіть їхній героїчний епос — і той насичений похвальбою, невгамовністю, відчайдушністю, патетичністю, але й хоробрістю, презирством труднощів, пишністю, благородством, достоїнством, сміливістю.

У записах XII—XIV ст. французький національний епос найкраще зберігся у вигляді поем (їх близько 100). Старофранцузькі героїчні поеми називали chansons de geste («піснями про діяння»). Вони мали обсяг — від 1000 до 20 000 віршів і складалися зі строф різної довжини або «тирад», з’єднаних асонансами, які в різних редакціях з XIII ст. поступилися римам. Ці твори призначалися для співу, точніше, для декламації під супровід маленької арфи, віоли або примітивної скрипки. Мелодія була єдиною для всієї поеми, повторюючись від строфи до строфи. Виконавцями, а часто і їх авторами були жонглери, які з’являлися скрізь у людних місцях, — на ярмарках, королівських бенкетах, перехрестях, у церквах під час великих свят, прямо на майдані. Коли поема була надто великою і жонглери не встигали розповісти її впродовж дня, то вони переривали розповідь і переносили її на наступний день. Інколи твір виконувався протягом тижня і більше.

Жонглери користувалися популярністю в усіх колах середньовічного суспільства. Без них не обходилась жодна подія. Вони мандрували дорогами, заходячи у замки, села і міста.

До XII ст. жонглери були неосвічені, заучували тексти напам’ять. Кожний їхній твір сприймався як колективний продукт творчості декількох поколінь співаків чи оповідачів. Тому питання про особу автора та його індивідуальний стиль не виникало. Серед різних видів народної поезії жонглерів найкраще зберігся героїчний класичний епос.

Головний зміст французького національного епосу склали три теми: захист батьківщини від зовнішніх ворогів — маврів (сарацин), норманів, саксів; вірна служба королю, охорона його прав і усунення зрадників; криваві феодальні міжусобиці.

Перші дві теми завжди були пов’язані з образом доброго й мудрого короля. У переважній більшості поем ним був Карл Великий (768-814), який одержав багато перемог. В основному монарх поставав в ідеалізованому вигляді, завжди справедливим, непереможним у битві, добрим. Грізним і суворим був лише для зрадників і ворогів. Бог допомагав йому в усіх його справах.

За змістом французькі епічні поеми поділялися на три цикли (жести):

1)королівський цикл, центральною фігурою якого став король Франції — це збірний образ ідеального монарха, символ народної правди та справедливості, опора країни у боротьбі з іноземними загарбниками та феодальним свавіллям;

2)цикл про Гільйома д ‘Оранж — уславленого ідеального васала, який протиставлявся слабкому чи підступному королю. Він воював на півдні Франції з маврами, не отримував від короля жодної винагороди, окрім земель, здобутих власним мечем. Однак у тяжку для сюзерена хвилину завжди поспішав йому на допомогу. Саме він врятував державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів, зміцнив престол і зберіг цілісність батьківщини;

3)феодальний цикл «жесту сивобородого Доона де Майанс», в якому розповідалося про непокірних феодалів, їхню війну між собою та з королем.

«Пісня про Роланда»

« Пісня про Роланда » є першим воістину національним шедевром французького мистецтва. Вона височить …. Серед пам’яток нашої літератури подібно до високої й могутньої арки, можливо трохи й вузької, але грандіозної, під якою ми не можемо пройти без здивування, пошани й гордості.

            Гастон Паріс, член Французької академії

 

Вершиною французького героїчного класичного епосу була поема «Пісня про Роланда». Вона збереглась у кількох рукописах, найкращим з яких визнано Оксфордський  (1170 р.). Твір написано давньофранцузькою мовою десятискладними віршами і поділено на куплети різної величини. Текст «Пісні про Роланда» складається з 290 строф – тирад (тирада – строфа, що складається із невизначеної кількості десятискладових рядків з асонансами). Тиради пронумеровані. Кожна має від 12 до 35 рядків. У кінці  9 більшості тирад стоїть слово «Аой» – приспів чи, може, умовне позначення якоїсь відомої у ХІІ ст. мелодії. Імені автора поеми історія не зберегла. Твір закінчується рядком: «Поемі кінець. Турольд стомився». Дослідники відшукали кількох освічених монахів на ім’я Турольдус, проте невідомо, чи був котрийсь із них творцем чи тільки переписувачем поеми.

  Широкому загалові найвидатніша пам’ятка французького героїчного  епосу стала відомою після надрукування 1837 року так званого Оксфордського рукопису. Під такою назвою текст поеми увійшов в історію через те, що автор-колекціонер заповів його бібліотеці Оксфордського університету.

«Пісня про Роланда» виникла на основі зовсім незначного в історичному плані факту.

З хронік відомо, що 778 року один із мусульманських правителів Ібн- аль-Арабі звернувся за допомогою до Карла Великого у боротьбі проти халіфа Абдеррахмана. Похід Карла виявився невдалим. Повертаючись до Франції при переході перевалів у Піренейських горах, франки зазнали великих втрат від басків. Перебивши всіх франків і пограбувавши обози, баски зникли так само раптово, як і з'явилися, відійшовши таємними, їм одним відомими стежками. Карл навіть не зміг помститися нападникам і рушив далі.

За переказами відомо, що у цій битві загинув і улюблений небіж Карла. У різних джерелах згадуються імена історичних осіб, які стали персонажами “Пісні про Роланда” , зокрема ім’я Хроутланда, якого виведено у “Пісні” в образі Роланда. Біограф Карла Великого Ейнхард свідчить, що у цьому бою загинули Егіхард та Ансельм I Хроунтланд маркграф Бретонської марки – королівські лицарі.
                    В народній уяві загиблі лицарі Карла перетворилися на могутніх, легендарних героїв. І вже через століття літописець Карла Лисого, розповідаючи про цей випадок, назвав лицарів найвідомішими героями країни. На цей сюжет склали низку кантилен, що поширилися по всій Франції. Оспівувана в них історична подія поставала докорінно трансформованою: похід Карла тривав уже сім років, причиною загибелі ар'єргарду були вже не баски, а сарацини-нехристі, невірні, маври, очолені підступним царем Марсілієм, який підкупив зрадника Ганелона. Пісні про нещасливий похід Карла складалися і виконувалися протягом X ст., аж поки з'явився якийсь геніальний поет, що склав усі їх докупи і надав їм стрункого й викінченого вигляду. Ніяких відомостей про цього поета не дійшло, крім спірно-загадкового імені «Турольд», але лишилася «Пісня про Роланда».

 

 

Правда і вигадка в « Пісні про Роланда»

У поемі змінено ряд фактів. Нетривалий і безрезультатний похід Карла Великого постає як семирічна війна. Фраеки воюють з невірними. Уся битва розглядається не як незначний історичний факт. А як надзвичайно важлива подія. « Пісеня про Роланда» відображає національні та релігійні інтереси Франції.

 

Дійсні історичні події	Аспекти порівняння	Художній вимисел поеми
1.  Похід Карла Великого до Іспанії 778 року тривав кілька тижнів	Тривалість походу Карла до Іспанії	Похід Карла Великого до Іспанії 778 року тривав 7 років
2. Уночі 15 серпня на ар’єргард війська   напали християни-баски	Ворог франків	На ар’єргард війська   напали сарацини
3. Загинув нікому невідомий маркграф Хруотланд	Загиблий герой	Загинув граф Роланд – племінник Карла
4. Битва в Ронсевальській ущелині  – незначний історичний епізод	4.  Значення битви в Ронсевальсікій ущелині	4. . Битва в Ронсевальській ущелині  – подія всенародного значення

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пісня про Роланда

(La Chanson de Roland)

( скорочений переказ поеми )

Великий Карл, володар наш славетний,
Сім повних літ в Іспанії провів,
Нема вже замку, що не покорився б,
Нема ні міста, ні муру цілих,
Крім Сарагоси на вершку гори. 

Державний імператор франків великий Карл (той самий Карл, від імені якого відбувається саме слово «король») сім довгих років бореться з маврами в прекрасній Іспанії. Він відвоював у безбожних вже багато іспанських замки. Його вірне військо розбило всі башти і підкорило всі гради. Лише повелитель Сарагоси, цар Марсилій, безбожний слуга Мухамеда, не бажає визнати панування Карла. Але скоро гордий владика Марсилій впаде й Сарагоса схилить голову перед славним імператором.

Цар Марсилій скликає своїх вірних сарацинів і просить у них поради, як уникнути розправи Карла, володаря прекрасної Франції. Наймудріші з маврів зберігають мовчання, і лише один з них, вальфондскій каштелян, не став мовчати. Бланкандрін (так звався мавр) радить обманом добитися миру з Карлом. Марсилій повинен надіслати гінців з великими дарами і з клятвою в дружбі, він обіцяє Карлу від імені свого государя вірність. Посол доставить імператору сімсот верблюдів, чотири сотні мулів, навантажених арабським золотом і сріблом, та так, щоб Карл зміг нагородити багатими дарами своїх васалів і заплатити найманцям. Коли ж Карл з великими дарами відправиться у зворотний шлях, нехай Марсилій поклянеться піти через малий час за Карлом і в день святого Михайла прийняти християнство в Ахені, престольному граді Карла. Заручниками будуть до Карла послані діти знатніших сарацинів, хоча і ясно, що судилося їм загибель, коли розкриється віроломство Марсилій. Французи підуть додому, і тільки в Ахенському соборі могутній Карл у великий день святого Михайла зрозуміє, що маври обдурять, але буде пізно мстити. Нехай краще заручники загинуть, але трону не позбудеться цар Марсилій.

Марсилій згоден з радою Бланкандріна і споряджає в дорогу послів до Карла, обіцяючи їм за вірну службу в нагороду багаті маєтки. Посли беруть в руки гілку оливи на знак дружби до короля і вирушають в дорогу.

Тим часом могутній Карл святкує в плодоносном саду перемогу над Кордовою. Навколо нього сидять васали, грають в кості і в шахи.

Прийшовши до табору франків, маври бачать Карла на золотому троні, особа короля гордо і чудово, борода його біліше снігу, а кучері хвилями спадають на плечі. Посли вітають імператора. Вони викладають все те, що Марсилій, цар маврів, звелів їм передати. Уважно вислухавши гінців , Карл занурюється у роздуми.

Яскраво виблискує сонце над станом франків, коли скликає Карл своїх наближених. Карл хоче знати, що думають барони, чи можна повірити словами Марсилій, який обіцяє у усьому коритися франкам. Барони, стомлені від довгих походів і важких битв, бажають швидкого повернення в рідні краї, де їх чекають прекрасні дружини. Але ні один не може порадити цього Карлу, тому що кожний з них знає про підступність Марсилій. І всі мовчать. Лише один, племінник короля, молодий граф Роланд, виступивши з лав наближених, починає вмовляти Карла не вірити словами брехливого царя маврів. Роланд нагадує королю про недавню зраді Марсилій, коли він також обіцяв вірно служити франків, а сам порушив своє обіцянку і зрадив Карла, убивши його послів, славних графів База та Базиліо. Роланд благає свого повелителя якомога швидше йти до стін непокірної Сарагоси і помститися за смерть Марсилій славних воїнів. Карл никнуть чолом, настає зловісна тиша. Не всі барони задоволені пропозицією молодого Роланда. Граф Ганелон виступає вперед і звертається з промовою до присутніх. Він переконує всіх, що військо Карла і без того вже втомилося, а завойовано так багато, що можна з гордістю повертати до кордонів прекрасної Франції. Немає приводу не вірити маврам, у них немає іншого виходу, ніж підкоритися Карлу. Інший барон, Немон Баварський, один з кращих васалів короля, радить Карлу прислухатися до промов Ганелона і прислухатися до благань Марсилій. Граф стверджує, що християнський обов'язок велить пробачити невірних і навернути їх до Бога і немає сумніву, що маври приїдуть в день святого Михаїла в Ахен. Карл звертається до баронам з питанням, кого послати в Сарагосу з відповіддю. Граф Роланд готовий вирушити до маврів. Карл відмовляється відпустити від себе улюбленого племінника, якому він зобов'язаний багатьма перемогами. Тоді Немон Баварський охоче пропонує відвезти послання, але і його Карл не бажає відпускати. Багато баронів, щоб довести свою вірність, хочуть вирушити в шлях, одна лише граф Ганелон мовчить. Тоді Роланд вигукує Карлу : «Нехай їде Ганелон». Граф Ганелон злякано встає і звинувачує Роланда в давній ненависті до нього, оскільки він Роланду вітчим. Роланд, говорить Ганелон, давно хоче  знищити його, і ось тепер, скориставшись зручним випадком, посилає на вірну загибель. Ганелон благає Карла не забути його дружину і дітей, коли маври неодмінно з ним розправляться. Ганелон скаржиться, що більше не побачить землі, Франції. Карл оскаженілий нерішучістю графа і наказує йому негайно вирушати в дорогу. Імператор простягає Ганелону свою рукавичку як знак посольських повноважень, але той випускає  її з рук на землю. Французи розуміють, що тільки собі на горе вирішили відправити підступного Ганелона з посольством до ворога, ця помилка принесе їм велике горе, але змінити долю вже ніхто не може.

Граф Ганелон йде в свій намет і вибирає бойові обладунки, збираючись в дорогу. Недалеко від стану франків Ганелон доганяє посольство невірних, яких хитрий Бланкандрін затримував у Карла як можна довше, щоб по дорозі зійтися з посланцем імператора. Тим  часом між Ганелоном і Бланкандріном зав'язується довга розмова, з якого мавр дізнається про ворожнечу між Ганелоном і улюбленцем Карла Роландом. Бланкандрін здивовано випитує у графа, за що ж все франки так люблять Роланда. Тоді Ганелон відкриває йому таємницю великих перемог Карла в Іспанії: справа в тому, що війська Карла в усі битви веде доблесний Роланд. Багато неправди Ганелон зводить на Роланда, і коли шлях посольства доходить до середини, віроломний Гвенелон і хитрий Бланкандрін дають один одному клятву знищити могутнього Роланда.

Минає день, і Ганелон вже біля стін Сарагоси, його ведуть до царя маврів Марсилія. Вклонившись цареві, Ганелон передає йому послання Карла. Карл згоден повернутися у свої володіння, але в день святого Михайла він чекає Марсилія в престольному Ахені, і якщо він посміє ослухатися, його в ланцюгах доставлять в Ахен і помре там ганебною смертю. Марсилій, не очікував такої різкої  відповіді, він хапає  спис, бажаючи убити графа, але Ганелон ухиляється від удару і відходить убік. Тоді Бланкандрін звертається до Марсилія з проханням послухати посла франків. Ганелон знову наближається до повелителя невірних і продовжує говорити. Він каже, що гнів царя даремний, Карл лише хоче, щоб Марсилій прийняв закон Христа, тоді він віддасть йому пів-Іспанії. Але іншу половину Карл віддасть, продовжує зрадник, своєму племіннику, чванливому графу Роланду. Роланд буде поганим сусідом маврам, він буде захоплювати сусідські землі і всіляко гнобити Марсилія. Всі біди Іспанії від одного Роланда, і якщо Марсилій хоче спокою в своїй країні, то він повинен не просто послухати Карла, але також хитрістю або обманом  знищити його племінника, Роланда. Марсилій зрадів такому плану, але він не знає, як впоратися з Роландом, і просить Ганелона придумати спосіб. Якщо їм вдасться знищити Роланда, Марсилій обіцяє графу за вірну службу багаті дари і замки прекрасної Іспанії.

У Ганелона план вже давно готовий, він точно знає, що Карл захоче залишити кого-небудь у Іспанії, щоб забезпечити спокій на завойованій землі. Карл безсумнівно попросить саме Роланда залишитися на варті, з ним буде зовсім невеликий загін, і в ущелині (король вже буде далеко) Марсилій розіб'є Роланда, позбавивши Карла кращого васала. Цей план до душі Марсилію, він кличе Ганелона у свої покої і наказує принести туди дорогі подарунки, кращі хутра і прикраси, які новий царський друг відвезе своїй дружині в далеку Францію. Домовившись про виконання задуманного плану, Ганелон вирушає назад. Кожен знатний мавр клянеться в дружбі зраднику-франку і відправляє з ним до Карла , як заручників, своїх дітей.

Граф Ганелон на зорі під'їжджає до стану франків і відразу проходить до Карла. Він приніс повелителеві безліч дарів і привів заручників, але головне - Марсилій передав ключі від Сарагоси. Радіють франки, Карл наказав зібратися всім, щоб повідомити: «Кінець жорстокій війні . Ми вирушаємо додому ». Але Карл не хоче залишити Іспанію без охорони. Інакше він до Франції і доїхати не встигне, як бусурмани знову піднімуть голови, тоді настане кінець усьому, чого домоглися франки за сім довгих років війни. Граф Ганелон підказує імператору залишити Роланда із загоном хоробрих воїнів на варті в ущелині, Вони зможуть захистити  честь франків, якщо хто-небудь посміє піти проти волі Карла. Роланд, почувши, що Ганелон радить Карлу вибрати саме його, поспішає до повелителя і звертається до нього з промовою. Він дякує імператору за доручення і каже, що радий такому призначенню і не боїться, на відміну від Ганелона, загинути за Францію і Карла, навіть якщо король захоче залишити його одного на варті в ущелині. Карл поник чолом і, закривши обличчя руками, раптом починає ридати. Він не хоче розлучатися з Роландом, гірке передчуття не дає спокою  імператорові. Але Роланд вже збирає друзів, які залишаться з ним, коли Карл виведе війська. З ним будуть доблесний Готьє, Одон, Джерин, архієпископ Турпін і славний витязь Олів’єр.

Карл зі сльозами залишає Іспанію і на прощання віддає Роланду свій лук. Він знає, що їм вже не судилося зустрітися. Зрадник Гвенелон винен у бідах, які спіткають франків і їхнього імператора,

Роланд, зібравши своє військо, спускається в ущелину. Він чує грім барабанів і проводжає поглядом що йдуть на батьківщину. Проходить час, Карл вже далеко, Роланд і граф Олів’єр піднімаються на високий пагорб і бачать полчища сарацинів. Олів’єр розуміє, що їх зрадив  Ганелон в і благає Роланда сурмити в ріг. Карл ще може почути заклик і повернути війська. Але гордий Роланд не бажає допомоги і просить воїнів безстрашно йти в бій і отримати перемогу: «Бережи вас Бог, французи!»

Страшний, завзятий бій лютує далі. 
Роланд і Олів’єр хоробро б'ються,
Турпін понад тисячу раз уже вдарив,
Стають до бою й пери без вагання,
І франки б'ються,— йде борня,
Невірних сотні, тисячі там гинуть.

           Знову піднімається Олів’єр на пагорб і бачить вже зовсім близько маврів, полчища яких все прибувають. Він знову благає Роланда сурмити, щоб Карл почув їх поклик і повернув назад. Роланд знову відмовляється від ганебного божевілля. Проходить час, і третій раз Олів’єр, коли бачить військо Марсилія падає на коліна перед Роландом і просить не губити даремно людей, адже їм не впоратися з полчищами сарацинів. Роланд не хоче нічого чути, вибудовує військо і з гаслом «Монжа» мчить у бій. У жорстокій битві зійшлися французи і війська хитрого Марсилій.

Проходить час, французи рубають невірних, лише крики і брязкіт зброї лунають над глухою ущелиною. Граф Олів’єр мчить по полю з уламком списа, він вражає мавра Мальзарона, за ним Тургіса, Есторгота. Граф Олів’єр вже вразив сімсот невірних.

Жорстокі удари разят і франків і сарацинів, але немає у франків свіжої сили, а натиск ворогів не слабшає.

Марсилій мчить з Сарагоси з величезною раттю, він жадає зустрічі з племінником Карла, графом Роландом. Роланд бачить, що наближається Марсилій і тільки тепер остаточно розуміє мерзенне зраду свого вітчима.

Жахливий бій, Роланд бачить, як гинуть молоді франки, і з каяття кидається до Олів’єра, він хоче сурмити в ріг. Але Олів’єр тільки те й говорить, що пізно звати Карла на допомогу, тепер імператор не допоможе. Роланд сурмить ... Кривавою піною покривається рот Роланда, розкрилися жили на скронях, і далеко розноситься протяжний звук.

Дійшовши до кордонів Франції, Карл чує ріг Роланда, він розуміє, що передчуття його були не марними. Імператор розгортає війська і мчить на допомогу племінникові. Все ближче і ближче Карл до місця кривавої битви, але вже не застати йому нікого в живих.

Роланд дивиться на гори і рівнини ... Всюди смерть і кров, скрізь лежать французи, витязь падає на землю в гірких риданнях. Проходить час, Роланд і далі мужньо б’ється  на полі битви:  розсік Фальдрона, багатьох знатних маврів. Жахливо мститься Роланд за загибель воїнів і за зраду Ганелона. На полі битви він стикається з Марсилієм, царем всієї Сарагоси, і відсік йому кисть руки , а царевича, сина Марсилія,  мечем булатним звалив з коня і заколов списом. Марсилій в переляку  втікає, але це вже йому не допоможе: війська Карла занадто близько.

Настали сутінки. Один халіф на скакуні підлітає до Олів’єра і вражає його в спину булатним списом. Дивиться Роланд на графа Олів’єра:

Роланд в обличчя Олів’єра глянув,

Воно знекровлене, бліде й мервотне,

Струмить червона цівка крові з тіла

Й важкими краплями спада на землю.

Вмирає Олів’єр – найкращий з найкращих.  Не може дивитися на це все Роланд.

                …………….  Кращий друг впокоївсь,

               Лежить ницьма, лицем уткнувся в землю.

               ………………………………………….

Багато років був мені ти братом,

Один ми одному зла не робили.

Тепер ти мертвий – і життя немиле.

Роланд  шукає поглядом архієпископа, але немає вже поруч нікого, військо розбите, день

підійшов до кінця, принісши загибель доблесним франкам.

Йде Роланд один по полю битви, він відчуває, що сили покинули його, він весь покритий кров'ю, в прекрасних очах потемніло, він нічого не бачить. Герой падає на траву, закриває очі, і останній  бачить образ прекрасної  Франції . Проходить час, і до нього в темряві підкрався іспанський мавр і безчесно вразив його. Вбито могутнього лицаря, і ніколи ніхто вже не підніме прекрасний Дюрандаль (так звали меч Роланда), ніхто не замінить франкам незрівнянного воїна. Лежить Роланд обличчям до ворогів під покровом сосни. Тут на світанку знаходить його військо Карла. Імператор з плачем падає на коліна перед тілом племінника і обіцяє помститися за нього.

Поспішають війська швидше в дорогу, щоб наздогнати маврів і дати останній бій поганинам.

Поранений Марсилій рятується від гніву імператора в столиці, в Сарагосі. Він чує переможний клич французів, що ввійшли до міста. Марсилій просить допомоги у сусідів, але всі з переляку відвернулися від нього, лише Балігант готовий допомогти. Швидко франки перемогли військо Марсилія п, залишивши сарацинів лежати на полі битви. Карл повертається на батьківщину, щоб благочестиво поховати тіла героїв та здійснити справедливий суд над зрадниками.

Вся Франція оплакує великих воїнів, немає більше славного Роланда, а без нього немає щастя у франків. Всі вимагають стратити зрадника Ганелона і всіх його рідних. Але Карл не хоче стратити васала, не давши йому слова на своє виправдання. Настав день великого суду, Карл закликає до себе зрадника. Тоді один зі славних франків, Тьедрі, просить Карла влаштувати поєдинок між ним і родичем Ганелона, Пінабелем. Якщо Тьєррі переможе, Ганелона стратять, якщо ні, він буде жити.

Зійшлися на полі бою Тьєррі могутній і непереможний Пінабел, мечі піднявши, помчали в бій. Довго б'ються герої, але ні тому, ні іншому не дається перемога. Доля ж розпорядилася так, що, коли поранений Тьєррі останній раз підняв свій меч над головою Пінабеля, той, вражений, як мертвий впав на землю і більше вже не прийшов до тями. Суд імператора здійснений, Ганелона воїни прив'язують до скакуна за руки і за ноги і женуть їх до води. Жахливі муки терпів зрадник Ганелон. Але яка смерть викупить загибель прекрасного Роланда ... Гірко Карл оплакує свого улюбленого васала.

Коли володар закінчив свій суд, Гавриїл приніс від Бога звістку, що треба мерщій іти на допомогу цареві Вівіанові в Бірську землю. 
Король туди цілком вже йти не хоче.
«За що ж мене карає Бог-отець?»
Рве бороду король, і плачуть очі.
Тут пісні вже Турольдовій кінець.

 

 

 

Герої поеми « Пісня про Роланда» та їх прототипи

 Героїчна поема « Пісня про Роланда» має розгалужену і багату галерею персонажів. Серед них є такі, які мають свої історичні прототипи, наприклад: Карл Великий, Роланд, Ганелон, архієпископ Турпен, Жоффруа, а є вигадані – Олів’єр, Марсилій , маври.

1. КАРЛ ВЕЛИКИЙ – король Франції – це збірний образ, в якому поєдналися риси Карла Великого – імператора франків (768-814), а також інших королів Франції.

Карл І Вели́кий (нім. Karl der Große, лат. Carolus Magnus, фр. Charlemagne, 2 квітня 747 — 28 січня 814, Аахен) — король франків (768-814), король Ломбардії (лангобардів) (з 774), 

імператор Заходу (800–814), представник династії Каролінгів.На кайзерський престол його коронував 25 грудня 800 року Папа Лев III у Римі. Прізвище «Великий» здобув ще за життя. Карл Великий вшановується як засновник двох держав  Німеччини та Франції.

Слов'янське слово «король» («kral» — чеською, «król» — польською) походить від його імені. Сузір'я Великий Віз німецькою мовою називається «Карлів Віз» (нім. Karlswagen).

Карл Великий - син Піпіна Короткого, від якого починається династія Каролінгів – франкських королів, які правили з 751 року. За велінням Карла у всіх єпархіях були створені школи, проведена реформа письма, створені підручники з різних шкільних дисциплін. Головним центром освіти стала придворна академія в Аахені, куди запрошувались найосвіченіші люди з усієї Європи. У діяльності придворної Академії брали участь відомі вчені того часу: англосакс Алкуїн, лангобард Павло Діакон, вестгот Теодульф.

Алкуїн заснував при дворі школу для дітей Карла та його васалів. Навчання в ній велося латиною. А для підготовки духівництва були засновані монастирські школи. У них викладалися античні дисципліни, що іменувалися “ сімома вільними мистецтвами” : граматика, риторика,

діалектика, арифметика, геометрія, астрономія і музика. Карл Великий приділяв цим школам велику увагу. Саме вони стали основою майбутніх  середньовічних університетів. Осбистість Карла Великого була увіковічнена Ейнхардом , який створив його “Життєпис”.

За свідченням біографа Карла Ейнхарда, Карл був дуже високим (майже семи футів на зріст), міцно складеним, схильним до повноти. Його обличчя відрізняв довгий ніс і великі, живі очі. У нього було довге світле волосся. Голос Карла був незвичайно високим для такого значного чоловіка. З роками король почав кульгавити. Прижиттєвих портретів Карла не збереглося, і багато художників зображували його згідно зі своєю фантазією, використовуючи лише деякі риси з цього опису. Хоча багато хто вважав опис богатирської статури Карла епічним перебільшенням, ексгумація могили Карла підтвердила правильність опису: довжина скелета склала 192 см.

« Король був дуже простий і помірний у своїх звичках. У звичайні дні вбрання його мало відрізнявся від одягу простолюдина. Вина він пив мало і ненавидів пияцтво. Обід його в будні складався всього з чотирьох страв, не рахуючи жаркого, яке самі мисливці подавали прямо на рожнах, і яке Карл вважав за краще будь-якої іншої страви. Під час їжі він слухав музику або читання. Його займали подвиги стародавніх, а також твір святого Августина «Про град Божий». Після обіду в літній час він з'їдав кілька яблук і випивав ще один кубок, потім, роздягшись догола, відпочивав дві-три години. Вночі ж він спав неспокійно: чотири-п'ять разів прокидався і навіть вставав з ліжка. Під час ранкового одягання Карл приймав друзів, а також, якщо була термінова справа, яку без нього важко було вирішити, вислуховував спірні сторони і виносив вирок. У цей же час він віддавав розпорядження своїм слугам і міністрам на весь день. Був він красномовний і з такою легкістю висловлював свої думки, що міг зійти за ритора. Не обмежуючись рідною мовою, Карл багато працював над іноземними мовами і, між іншим, оволодів латинською мовою настільки, що міг висловлюватися на ній, як на рідній мові; по-грецьки більше розумів, ніж говорив. Старанно займаючись різними науками, він високо цінував вчених, виявляючи їм велику повагу. Він сам навчався граматиці, риториці, діалектиці та особливо астрономії, завдяки чому міг майстерно обчислювати церковні свята і спостерігати за рухом зірок. Він не вмів читати і тому йому читали слуги. Він був дуже освіченою людиною. Намагався він також писати і з цією метою постійно тримав під подушкою дощечки для письма, щоб у вільний час привчати руку виводити букви, але праця його, занадто пізно розпочата, мала мало успіху. Церкву він в усі роки глибоко шанував і свято дотримувався усіх обрядів».

2.           РОЛАНД – племінник Карла, пер, пасинок Ганелона, - це маркграф Бретонської марки Хроутланд, котрий загинув у бою проти басків( «Життєпис Карла Великого» («Vita Caroli Magni»), автор Ейхард). Роланд (фр. Roland, давньофр. Hruodland, нім. Hruotland або Ruotland, італ. Orlando або Rolando, ісп. Roldán або Rolando,баск. Errolan, порт. Roldão або Rolando, кат. Rotllan або Rotllà, нід. Roeland) —герой французького епосу зі циклу про Карла Великого.

До кінця ХІ століття Роланд став символом зразкового воїна. Рауль Каєнський порівнював хрестоносців з Роландом та Олів'єром. Рауль де Туртьє, розповідаючи між 1090 та 1110 роками історію Амі та Аміле, згадує про меч, який Карл подарував Роланду. Роберт Гвіскар, перед смертю у 1085 році порівнював з Роландом свого сина Бозмунда. Жерар де Монтале назвав своїх синів, які народились між 1086 та 1106 роками Роландом та Олів'є. При освяченні церкви Сен-Пе-де-Женере у 1096 році були присутні особи з іменами Роланд та Олів'є. Під час битви при Гастінгсі співалась cantilena Rollando. Ці факти опосередковано свідчать про те, що відомим Роланд став після 1000 року.

3. ОЛІВЕР – пер, славний лицар, друг Роланда, він не має історичного прототипу.

 4. ТУРПЕН – архієпископ. Єпископ Рейнський (753-794) – історична особа, йому покровительствував Карл Великий, але про участь єпископа у походах нічого не відомо.

 5. ГАНЕЛОН – вітчим Роланда, він зрадив свого пасинка і франків, відправивши їх на вірну смерть. В історії Франції згадується архієпископ Санський Ганелон, котрий зрадив короля Карла Лисого (вже онука Карла Великого). За це у 859 р. Карл Лисий засудив Ганелона до страти, але потім помилував. Слава зрадника так і залишилася за ним до кінця життя.

 

Композиція та особливості поеми « Пісня про Роланда»

Поема побудована дуже чітко, події розвиваються швидко і прямолінійно. Автор передає напругу війни французів проти маврів, гостроту релігійної боротьби.

Умовно поему можна поділити на три частини:

1. « Відданий Роланд» ( пісні 1- 80)
2. « Смерть Роланда» ( пісні 81 - 178)
3. « Помста Карла» ( пісні 179-288)

Зав’язкою сюжету є посольство Бланкандріна від царя Марсілія з брехливою обіцянкою маврів підкоритися французам, а також посольство Ганелона в табір маврів, де він зраджує Роланда та національні інтереси.

Розвиток подій охоплює переміщення французьких військ. Карл повертає свої основні загони на Ахен, а Роланд із дванадцятьма перами й двадцятитисячним ар’єргардом залишається прикривати відхід короля; після загибелі ар’єргарду Карл повертається  назад.

Протягом твору  відбувається кілька напружених, кульмінаційних моментів – це, по-перше, битва в Ронсевальській ущелині, коли гинуть французькі пери, а з ними й герой Роланд, а по-друге, це друга битва французів проти маврів, коли Карл вирішив помститися за смерть своїх вірних васалів: двобій Карла Великого з еміром Баліганом є кульмінацією другої частини.

Розв’язкою всіх конфліктів у „Пісні про Роланда” є велична перемога французів над маврами, хрещення жителів Сарагоси, повернення Карла з військом в Ахен, суд над Ганелоном і урочисте прийняття християнської віри Брамімондою, дружиною померлого від ран і відчаю короля маврів Марсілія

„Пісня про Роланда” має своєрідне обрамлення: на початку і наприкінці твору змальовано широку картину релігійної війни, яку веде Карл Великий уже сім років за утвердження християнських ідей).

                 Сюжет „Пісні” розкриває дві теми: це розповідь про боротьбу з язичниками-сарацинами і розповідь про феодальну помсту, в результаті якої був по-зрадницькому вбитий Роланд

Повідна ідея поеми – немає нічого вищого за інтереси батьківщини, за її волю і долю.

 

У поемі широко використаний принцип паралелізму - як у внутрішній структурі (наприклад, рада в Марсілія і в Карла, призначення послів, оголошення послань і т. д.), так і в підборі героїв (дванадцять перів франків і маврів, небіж Карла Роланд і небіж Марсілія Аельрот, які очолюють війська, і т. д.).

Дія в поемі розвивається переважно послідовно, проте в деяких епізодах описуються події, які відбуваються одночасно. Коли Карл із військом перетинає Піренеї, Марсілій готується до нападу на Роланда; почувши звуки Оліфанта, Карл мчить на допомогу Роландові, а в цей час битва з Марсілієм уже закінчується і помирають усі герої.

Поема містить багато повторів найрізноманітніших відтінків. Неодноразово повторювані численні описи природи («трава зелена серед луки», «і кров зросила мураву», «високі гори і похмурі скелі»), бойові епізоди («ввійшло все вістря золоте зі списом в тіло», «спис пронизав все тіло», «з коня удар могутній скинув мавра», «мечем розбив шолом він аж до носа» тощо), тужіння і плач над тілом загиблого друга, молитви і звернення до Бога звучать майже однаково.

У «Пісні» дуже багато гіпербол, що значно перебільшують сили та можливості героїв, звичайні випадки перетворюються на катастрофи, незначні історичні факти - на грандіозні події.

• Кількамісячний похід Карла постав як семирічна війна, неймовірно збільшується кількість вояків (їх десятки й сотні тисяч!).
• Звуки Роландового Оліфанта чути за 30 льє (120 км).
•  Роланд і Олів'єр настільки могутні, що навпіл розрубують лицарів в обладунку з їхніми кіньми.
• Роланд і Турпін убивають у бою безліч сарацинів:

Записано у хроніках й рескриптах,

Щo перебили тьму вони невірних.

«Чотири тисячі!» - так свідчить Джеста.

• У мавра Фальзарона між очима «півліктя умістилося б чи більше» (тобто 13-15 см, у звичайної людини - 6-7 см, які ж його голова та зріст?).

Подібних прикладів гіпербол можна навести багато.

До особливостей поеми слід віднести обов'язкове наведення кличок бойових коней і назви головної зброї лицаря - мечів:

 

Карл  -Тансендюр

Роланд-  Вельянтіф

Марсілій - Ганьйон

 

 

    Роланд -Дюрандаль  ( твердий)

Олів'єр-  Альтеклер ( дуже світлий)

Карл - Джойоз ( радісна)

Балігант  - Прецьйоз        (дорогоцінний)

Турпін -  Альмас ( свята сокира)

Мечі  стають справжніми друзями лицарів, до яких герої звертаються, з яким розмовляють, радяться. Меч був настільки важливим в очах рицаря, що іноді Бог сам посилав його героям через якогось посланця. Саме таким чином ангел приніс Карлові Великому меч Дюрандаль, щоб той вручив його кращому воїнові своєї армії.

Коли був Карл в долині Моріанській,

То ангела Господь послав до нього

З наказом меч віддати капітану.

З усіх мене обрав король шляхетний.

Тому не слід дивуватися, що герої люблять свій меч і розмовляють з ним, як з живою і мислячою істотою.Під час смертельної небезпеки Ганелон схопився за меч і вигукнув:

                           Мій мече яснобарвний!

                           Поки зі мною при дворі царя ти,

                          Ніколи вже не скаже Карл Великий,

                          Щo в самоті на чужині я згинув!»

Вмираючи, Роланд хоче знищити його, щоб меч не дістався ворогам.

Пора нам, Дюрандалю, з тобою попрощатись.

Для мене ти вже більше не придатний.

З тобою недругів ми багатьох побили,

З тобою землі ми великі підкорили.

Прощання Роланда із мечем є найпоетичнішим місцем у поемі. Воно нагадує ліричний плач, у якому пригадуються основні події минулих днів, пов’язані з успіхами і славою французької зброї. Він б'є ним об скелю, але лезо навіть не щербиться.

Роланд все б'є ту брилу темно-сіру.

Вже вдарив безліч раз, та все даремно.

Сталь лиш дзвенить - ані щербин, ні тріщин,

Клинок зі свистом вгору підлітає.

Назву мечів часом підказують їхні якості . У рукоятку меча , прикрашену коштовностями і золотом, найчастіше поміщали святі реліквії. У набалдашнику меча Карла Великого містилося встря списа, яким Ісус Христос був поранений на хресті; у набалдашнику меча Роланда зберігалися чотири реліквії: кров св. Василя, нетлінний зуб св. Петра, волос Діонісія Паризького, клапоть від ризи Діви Марії

О Дюрандале! Ти краса й святиня!

Ховаєш в золотій ти рукояті

Нетлінні мощі: зуб Петра й священну

Василія святого кров, волосся

Дениса пресвятого і уривок

З одежі Пріснодіви!

 

Риси  усної народної творчості в героїчному епосі „Пісня про Роланда»

 

• Наявність монументальних фігур ( Карл, Роланд).

• Популярність героя народних оповідей Західної Європи – імператора Карла Великого, „справедливого короля”, захисника пригноблених і борця за національну незалежність держав Європи, ідеалізація персонажа, показ його людських якостей.
• Трикратні повтори: тричі запитує Карл „кому ж до Марсілія поїхати?” (вірші 17, 18, 20); тричі Олівер пропонує Роланду сурмити в ріг (вірші 83-85); тричі Роланд сурмить у свій Оліфант (вірші 133-135); тричі звертається Карл до мертвого Роланда (вірші 208-210) тощо.
• Кінь, меч, ріг персонажа у героїчному епосі мають власні назви: ріг Оліфант – „слонова кістка”, меч Дюрандаль – „бути міцним, стійким”, кінь Вельянтиф – „не спати, пильнувати”, або – „вірний, терплячий” тощо.
• Використання постійних епітетів: Франція – „ солодка”, васал – „добрий”, Ганелон – „зрадник” тощо.
• Гіперболізація: сили Роланда, епізоду в історії Франції до грандіозної битви; звук Оліфанта, що доходить через сотні кілометрів, чисельність війська Карла і сарацинів тощо.

Особливості конфлікту, побудови системи образів

« Пісня про Роланда»

Кожний народ має свої погляди на моральні якості людини. Ці погляди передаються з покоління в покоління, шліфуються і збагачуються.

 У „Пісні” розгортається картина протистояння двох ворожих таборів: один очолюваний мавром Марсілієм, а інший – королем франків Карлом Великим.

 Особливості конфлікту визначили побудову системи образів. Персонажі поділяються на захисників інтересів Франції – християн – та її ворогів – маврів, - що  сповідують іслам. В основі системи образів лежить принцип контрасту: служба чи протистояння або зрада Карлу визначає і місце персонажа у системі образів, і його оцінку. Характеристика обмежується рисами, що виявляються у зіткненні двох сторін. Карл і всі, хто виступає з ним, - хоробрі, керуються поняттями честі й патріотичного обов’язку. Ті ж, хто протистоїть їм, - зрадливі, підступні, жорстокі й віроломні.

 

Характеристика образу короля Карла Великого

• зовнішність  Карла (пісня 8);

Сидить король у кріслі золотому,

Красуні -Франції правитель мудрий.

Вже сива голова, білобородий,

Осанка горда і велична врода,

Хто б не побачив, враз його пізнав би.

• велич, мудрість:

”Необдуманим слово Карла не було, знати він хоче думку французів, І, взнавши її, справу розсудить”.(10, 11);

• демократизм: наближені не бояться звернутися до короля, дають поради (сцена виборів посла до Марсілія);
• божественність: Карл – посланник божий, бог – його заступник (179, 180, 203);
• чуйність, щирість переживань, любов до небожа: Карл не просто символ, а жива людина зі своїми емоціями і уподобаннями; у „Пісні” неодноразово автор показує його розчуленим, зі сльозами на очах (61, 66, 68, 204, 205, 207)

А Імператор голову похнюпив,

Куйовдить бороду і смика вуса,

Не стримавсь, раптом гірко так заплакав.

                  Король змальований як складна особистість, часом непослідовна у своїх учинках . Для всіх благородних васалів Карл є втіленням їх Батьківщини – Франції. Любов до Вітчизни і любов до короля – поняття нероздільні. Але сильніше від усіх патріотичне почуття проявляється у Роланда, для якого немає більш ніжного і святішого поняття , ніж „мила Франція”, з думкою про неї він і помирає. В образі Карла втілена ідея державної єдності, несумісної з принципами феодального свавілля.

 Пославши Роланда в ар'єргард, Карл надзвичайно стурбований долею небожа. На шляху до Франції його не залишає передчуття трагедії, що мала розігратися в Ронсевалі. Але король зовсім не думає про свій загін, найкращий у війську, всі його помисли зосереджені навколо Роланда і дванадцяти перів. Після їхньої загибелі Карл марить помстою маврам, нові жертви його не обходять. Свідченням є битва з прибулим на допомогу царю Марсілію з Єгипту Балігантом. Цей бій настільки напружений, що Карл навіть втрачає впевненість у благополучному для нього завершенні. Він із сумнівом звертається до своїх лицарів зі словами: «Чи допоможете мені, барони?» і заспокоюється лише після їхньої відповіді: «Прохання - нам образа!»

Важливим для розуміння образу Карла є сцена суду над Ганелоном. Граф виправдовує себе тим, що лише помщався Роландові й ніколи не зраджував самого короля. «Це помста, а не зрада!» - двічі повторює він під час суду. Підтримка Пінабела надає його словам особливої вагомості - адже за тим стоять війська тридцяти його родичів. Інші барони, налякані перспективою міжусобної війни з могутнім феодалом і подальшого послаблення королівства, вирішують звести суд до компромісу й просити Карла «залишити все без зміни», тобто виправдати Ганелона. Карл, добре розуміючи, що помста Ганелона водночас була і зрадою, не стримує обурення, називаючи цих баронів «запроданцями». Але вдіяти він нічого не міг, тож

Похнюпив голову з чолом похмурим

               І скаржиться на долю нещасливу.

Адже сила Карла залежала від сили феодалів, війська яких складали королівську армію. Він мав підкоритися рішенню баронів, коли б не втручання молодого Тьєррі, який викликає Пінабела на «суд Божий». А це вже розв'язувало Карлові руки, оскільки Біблія на той час була найголовнішою книгою законів. Переможець завжди був правий, бо йому допомагав Бог, переможений - неправий.

Карл показаний у «Пісні….» і як відважний лицар. Але не всепереможний.  Наприклад, досить драматично для нього складається бій з Балігантом, могутнім і досвідченим вояком. Після страшного удару суперника Карл ледве утримується в сідлі, і лише завдяки допомозі Неба - видінню Гавриїла - король франків переможно  закінчує і двобій, і битву в цілому.

                       У поемі не приховуються особистісні вади Карла, що робить його образ реалістичнішим. Любов і ніжність до одного поєднуються у нього з байдужістю до іншого. Яскравий приклад: його зустріч з Альдою, нареченою Роланда і сестрою Олів'єра, коли він, вражений горем, пропонує жінці «заміну» - свого сина Аюдовіка. Щиро тужачи над тілом, Карл не втримується від прагматичної думки про корисність для нього цього лицаря, без якого королеві відтепер буде важко здійснювати нові походи. Часом Карл постає надто жорстоким, наприклад коли посилає на страту тридцять родичів Ганелона, яких лише обов'язок родової честі примусив стати заручниками Пінабела.

 

 

 

 

 

Характеристика образу  Роланда

                       Орієнтовний план

1. Роланд – відданий васал короля Карла Великого.

2. Мужність і сила лицаря.

3. Роланд – шляхетний лицар і вірний друг.

4. Героїзм і відвага.

5. Ставлення друзів і ворогів до героя.

6. Місце „милої Франції” і бога в серці Роланда.

 Роланд – утілення народної мрії про ідеального героя. Він сміливий, мужній, відчайдушний, відданий Франції, Богові та королю:

  За короля повинні ми стояти,

  Васал повинен за свого сеньора

  Терпіть нестатки, спеку і мороз,

  Віддати тіло й кров і все життя!

  Глядіть же всі, без жалю бийте маврів,

  Вони невірні, з нами ж Бог і правда!

Роланд поділяє турботи, почуття і прагнення короля Карла Великого, пишається одержаними разом із ним перемогами. Король і „мила Франція” для Роланда є нероздільними.

Під час вибору посла до Марсілія Роланд спочатку пропонує свою кандидатуру, але граф Олі’єр тут перебив його: „У тебе вдача запрудка й загорда. Боюся я, щоб ти не зняв там бучі”.Невгамовний норов, горде серце формують запальний, нестримний характер Роланда, тому Олівер, кузен героя, і заперечує проти його призначення послом. Роланд відважний до безрозсудливості, звитяжництво його не має меж, він не сприймає слушних порад.

Проте в бою Роланд не має собі рівних за хоробрістю та шляхетністю. Він виявляє справжній героїзм і самовідданість: „Де більша небезпека, там Роланд, Разить він списом, поки спис придатний, Та спис із п’ятнадцятим зламавсь ударом”. Могутність, силу фізичну і силу почуттів передано у страшній кривавій картині бою:

                                                 Тоді Роланд вхопивсь за Дюрандаля,

                                                 Пустив коня, наскочив на Шернубля,

                                                 Розтяв шишак сталевий і волосся

                                                 Лице і очі, груди і кольчугу...

       Страшнішою від смерті ганьбою для Роланда є прояв боягузтва і безчестя. Він патріот і ні на хвилину не розлучається з думкою про свою Батьківщину.

Роланд - справжній народний герой, позбавлений притаманних лицарству вад: жадібності, прагнення до ствердження свого авторитету й сили, анархічної сваволі, що штовхала до непокори сюзеренові й виливалася в міжусобні війни, бажання прославитися заради винагород.  Роланд у поемі - людина, вільна від станових умовностей та обмеженості. Всі його вчинки, дії, подвиги позначені крайньою безкорисливістю, провідний їх мотив - виконання обов'язків перед вітчизною і королем.  Роланд – проявляє безрозсудну відвагу.

У багатьох випадках це пояснюється його такою ж безрозсудною любов’ю і вірністю своєму імператорові. Коли Ганелон, прагнучи загибелі Роланда, пропонує Карлу залишити в ар’єргарді саме свого пасинка, то Роланд не виявляє ані найменшого страху чи сумніву, він тут же з великою готовністю погоджується відслужити цю службу імператорові. В очікуванні бою з сарацинами Роланд говорить про обов’язок кожного васала перед своїм повелителем .І він дійсно щиро промовляє ці слова, підтверджує їх ділом, бездоганно виконуючи васальний обов’язок.

Роланд – не лише мужній і шляхетний лицар. Лицар  в бою жорстокий до ворогів, але не забуває про своїх товарішив, поспішає їм на допомогу, не замислюється про власну небезпеку.  Коли поранений Олів’єр підняв свій меч на Роланда, не відаючи, хто перед ним – друг чи ворог (Олі’єр уже втрачав зір і слух), Роланд вибачає його. Роланда згубила нерозважливість, гарячкуватість. Коли стало відомо, що сили маврів набагато перевищують французів, Олі’єр запропонував Роландові засурмити в його ріг Оліфант, щоб Карл почув і повернув назад своє військо. Проте Роланд, відчайдушний і відважний,  тричі відмовляється сурмити, тобто просити допомоги у Карла, гордість не дозволяє йому зробити це. І звук рога Оліфанта почується лише тоді, коли надії на власні сили буде зовсім мало. Це призвело цого ар’єргард до загибелі.

Але коли Роланд зрозумів, що їм не обійтися без допомого Карла, він сурмить у ріг. Приголомшує сцена, що змальовує Роланда, який сурмить у ріг вдруге. Сила страждання, болю за загиблих товаришів втілюється у максимальному напруженні героя, у якого «з уст... пішла червона кров, а в голові виски аж затріщали».

Зворушення викликає сцена прощання Роланда з умираючим другом. Уже сліпий від смертельного поранення і втрати крові Олів'єр кличе до себе Роланда, а коли той зіштовхується з ним, помилково вважає його за ворога, б'є мечем і ледве не вбиває. І тільки почувши голос друга, просить у нього прощення, а Роланд із ніжністю втішає його,

                                                     І друзі міцно й ніжно обнялися,

                                                     Простилися з любов'ю. Так розстались...

Зі зворушливою ліричністю автор поеми описує смерть Роланда. Ще задовго до його кончини в поемі змальовано грандіозну картину розбурханої природи, що наче пророкує близькі нещастя, які мають обрушитися на землі Франції, - руйнівні смерчі, грози, блискавки, землетруси, темряву... Люди у відчаї вважають, що це ознаки кінця світу, насправді ж то «плаче вся природа за Роландом» . Ця гіпербола підносить значення загибелі Роланда для Карла та всієї Франції. Трагічність ситуації підсилює епізод прощання героя зі своїм мечем Дюрандалем, за долю якого лицар дуже вболіває. Роланд згадує ті святині, що сховані в його держаку, завойовані ним країни і висловлює впевненість, що ним у майбутньому володітимуть християнські вояки. Відчуваючи наближення смерті, герой знаходить сили й намагається розбити меч, щоб він не дістався «нехристам», бо це призвело б до «безчестя Франції». Проте його булатний друг виявляється надзвичайно міцним, розбиває скелю, а сам лишається неушкодженим.

Лицар загинув героїчно. Він убив багато маврів, але й сам зазнав багато втрат, бо загинули його друзі. Помираючи, Роланд повертає своє обличчя до ворогів, щоб його співвітчизники, які знайдуть його, знали, що він не відвернув обличчя від небезпеки і помер гідною смертю:

                                                 В обіймах смерті чується Роланд:

                                                 ...І меч і ріг вкриваючи собою.

                                                 Він повернувсь лицем та головою

                                                 До сарацинів краю, бо бажав,

                                                 Щоб кожен рицар, щоб король сказав:

                                                 „ Оце був граф! Як витязь умирав”.

Силу і мужність Роланда визнають усі: і його друзі, і Карл Великий, і навіть його вороги.

Роланд - передусім герой. І хоч у нього в далекому Ахені є наречена Альда, лицар жодного разу про неї не згадує. Тим часом у інших поемах оповіді про їхній роман відводиться значне місце. Можливо, цю любовну лінію автор «Пісні» відкинув цілком свідомо - з метою зробити поему більш суворою, суто героїчною. Автор поеми постійно підкреслює, що Роланд — справжній рицар: він жив, як рицар, і помер, як герой. Навіть Бог визнає достоїнства Роланда: він забирає його в рай, незважаючи на такі недоліки героя, як гордість та самовпевненість.

Роланд – взірець  лицарської доблесті.

 

Цитати :
«У тебе вдача запрудка й загорда». (Олівє’р)

«Погроз я не боюсь... Я виручу, щоб лиш
король дозволив!» (Роланд)

«Коли Роланд узнав, що буде бій,
Він відважніший став від лева й тигра».

«За свого пана і найбільше лихо
Перетерпіти треба — холод, спеку,
А хоч би й кров пролити, трупом впасти».

«Скрізь, де не глянь, лютує сильний бій,
Ба, й граф Роланд не криється за других;
Вдаряє списом, поки служить спис...»

«Страшний, завзятий бій лютує далі.
Роланд і Олівер хоробро б’ються».

«А тут нас жде важкий і довгий бій,
Такої сили ще ніхто не бачив».

«Узяв Роланд рукою Оліфанта,
Приклав його до уст і як заграв,
Відбивсь об гори голос, залунав,
На тридцять миль навкруг пішов луною».

«Заграв Роланд так болісно й могутньо,
Так жалісно заграв на Оліфанті,
Що з уст його пішла червона кров,
А в голові виски аж затріщали.
А так далеко голос залунав,
Що серед гір почув його король».

«Вернувсь на поле бою граф Роланд,
Вернувсь, як рицар, Дюрандалем вдарив,...
Найхоробріших двадцять п’ять упало».

«Такої вдачі рицареві й треба,
Коли у зброї осідлав коня.
У боротьбі будь він твердий, завзятий».

«По-молодецьки б’ється граф Роланд!
Піт облива його гаряче тіло,
А в голові важкий, пекучий біль:
Виски в ній трісли, ще коли сурмив».

«Помер Роланд,— Бог душу в рай прийняв»

 

Порівняльна характеристика Роланда і Олівє’ра.

Орієнтовний план порівняльної характеристики Роланда і Олівє’ра

1. Ставлення до Бога та короля.

2. Вірність кодексу лицарської честі.

3. Сила та мужність героїв.

4. Моральні якості.

5. Загибель двох славетних франків.

6. Роланд та Олівер – утілення народних ідеалів.

 

 Своєрідним доповненням постаті Роланда є образ Олів'єра, який водночас і протистоїть головному герою, хоч це протиставлення не має принципового характеру і є, так би мовити, скоріше психологічним.

 „Безрозсудності” Роланда протиставляється „розважливість” Олівера, але так, що ніхто з них не засуджується Не даючи оцінки вчинкам героїв, автор поеми обережно констатує:

Роланд відважний, мудрий Олів'єр,

Усім відомі доблестю своєю.

Перший рядок містить вичерпні характеристики кожного з героїв. Що вагоміше? Відвага чи мудрість? Відповідь на це дають подальші події, зокрема битва з другою раттю маврів. Збагнувши неминучість загибелі всіх франків, Роланд звертається за порадою до Олів'єра, який відповідає його ж словами: «Та краще смерть, аніж безчестя наше!»  А потім Олів'єр кидає Роландові й безжалісні слова докору:

...Ви винуватець всьому!

Розумна смілість - то не божевілля,

Обачність важливіша, ніж завзяття.

Згубила франків легковажність ваша!

Ніколи вже ми не послужим Карлу,

Послухали б мене, він був би з нами...

Лише втручання розважливого Турпіна припиняє сварку, що мала закінчитися для друзів повним розривом.

  У поемі  відображається  дві доступні свідомості того часу форми лицарської і людської доблесті, не вирішуючи спору прямолінійно на користь тієї чи іншої з них, але показуючи красу і позитивні якості кожної.

 З однієї сторони, автор захоплюється відвагою і нестримною хоробрістю Роланда, а з другої, вкладає в уста Олів’єра слова про те, до чого може така хоробрість привести . Таким чином, автор не безмежно ідеалізує свого героя, оскільки намагається показати людину своєї епохи, а не безтілесний символ.

 

 

Аспекти зіставлення	Роланд	Олівер
Схожість	Вірні християни Віддані Карлові й Батьківщині Сильні й мужні воїни Обидва гинуть героїчно, боючись безславної загибелі
Відмінність	Запальний, відчайдушний Нерозсудливий, не знає міри ні в чому	Розважливий, поміркований Поєднує хоробрість із розумом
Висновок	Роланд та Олівер – два варіанти позитивного героя, різні втілення народного ідеалу. Кожний з них правий по-своєму, але обидва вони з честю служать Богові, Карлу, народу, Батьківщині

 

 

 

 

Характеристика образу Ганелона.

Ганелон - складна натура. Передусім він відважний лицар, сміливий і рішучий. Барони з гордістю дивляться на його могутню статуру і навіть милуються ним, коли призначають послом до Марсілія:

         У гніві скинув він куничу шубу,

         Зоставсь на ньому лиш каптан шовковий.

         Обличчя горде, променисті очі,

         Могутня постать і широкі груди -

          На нього задивилися присутні.

     Поведінка Ганелона у Марсілія викликає і повагу - за мужність, і презирливе засудження - адже він підступний, зрадливий, виявляє неабияку пожадливість. Свій злочин Ганелон скоює з двох причин: щоб помститися за образу і врятувати своє життя, а заразом і поповнити свої багатства. Перед лицем небезпеки він поводить себе надзвичайно мужньо і ладний дорого продати життя з мечем у руці. Він безстрашно виконує доручення короля, пропонуючи Марсілію стати данником Карла і прийняти християнство, і заявляє, що ніколи не зрадить свого імператора. Франкам-придворним, які пропонують себе в посольство заради його безпеки, категорично відмовляє, воліючи загинути наодинці.

На суді Ганелон також поводить себе сміливо, спритно користуючись недосконалістю феодальних правил щодо відносин між сюзереном [169] і васалом. Він доводить свою правоту так: Роланд послав його на неминучу смерть, вирядивши послом до маврів; завдяки розуму і хитрощам він, Ганелон, уникнув небезпеки і виконав доручення Карла; а потім, як і обіцяв, помстився Роландові. «Це особиста помста, а не зрада!» - твердить він у суді. Навіть у цій, у моральному плані невигідній для Ганелона, ситуації автор начебто милується своїм персонажем:

                    Лицем рум'яний, вигляд має бравий,

                  Якби ще й чесний, лицар був би справний.

Барони не могли серйозно сприйняти виправдання Ганелона, зрада якого була всім очевидною. Проте вони почали просити Карла простити Ганелона, оскільки за спиною бачили агресивного і войовничого Піна-бела з тридцятьма родичами. Кожний з баронів боявся бути викликаним на двобій таким могутнім суперником. Адже за правилами тих часів суддя, який вимагав покарання, повинен був сам схрестити меч у поєдинку «Божого суду». Барони-судді доводили Карлові: з тим, що сталося, вже нічого не вдієш, а суд може скінчитися новою міжусобною війною і дальшим послабленням держави:

                  Роланд помер, його не повернути,

                  Ні злотом, ні добром не воскресити.

                  Безумство на двобій іти за нього!

А Ганелон, запевняють вони, вірно служитиме Карлові. Подібна поведінка суддів обурює короля, але, мабуть, він і сам не знав, де межа між васальною покірністю і свободою дій і яке рішення суду буде кращим для долі вітчизни. Отже, суд над Ганелоном торкнувся значно глибших проблем, ніж злочин однієї людини, і в поемі звучить виразний мотив осуду егоїстично феодальної моралі більшості лицарів, для яких власні корисливі інтереси були вищими за інтереси батьківщини.

Суперечливий образ Ганелона написаний майстерною рукою. Він не належить до мелодраматичних зрадників, огидних уже за своєю зовнішністю. За натурою це чесний лицар, якого лише страх, ревнощі до слави Роланда та феодальна мораль штовхнули на шлях зради.

 

Порівняльна характеристика Ганелона, Карла Великого і Роланда

 

Ганелон	Роланд, Карл
Спільне
Походить зі знатного роду.	1.   Королівський рід.
2.   Відважний воїн.	2.  Обидва відважні воїни, відомі за ме­жами Франції.
3.   Гарна зовнішність.	3.   Гарна зовнішність.
Відмінне
1:  Хитрий, підступний.	1.  Чесні, порядні.
2.  Лицемір.	2.   Відкриті душею.
3.   Переслідує власні інтереси, які ста­вить вище державних.	3.   Головне для обох — інтереси держави.
4.   У вчинках керується почуттями нена­висті й помсти.	4.   Вчинками керують патріотичні почут­тя, бажання утвердити справедливість.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Характеристика образу Турпіна.

Турпінові належить у поемі вагоме місце, це лицар-архієпископ з Реймса, один із наймогутніших вояків Карла. Він жодного разу не відправляв служби, але має високий церковний сан. У поемі йому приділяється більше уваги, ніж іншим перам, до того ж, на відміну від них, йому властиве певне почуття гумору. Перед битвою Турпін благословляє франків і обіцяє їм відпущення всіх земних гріхів та відкриті брами Раю, а в бою подає приклад, як потрібно битися за віру. Залишившись наодинці з Роландом на полі бою, Турпін свято виконує  обов'язок священика і благословляє всіх загиблих героїв, а також друзів-перів, яких Роланд знаходить на полі і приносить до нього. Коли Турпін побачив зомлілого Роланда, то взяв його важкий Оліфант, щоб принести другові води, але на шляху до потоку «серце враз зайшлось» і він помер. У Турпіні, особі історичній, до того ж героєві кількох епічних поем, втілилися риси численних лицарів-кліриків, що з'явилися у військах за часів Хрестових походів.

 

Характеристика жіночих образів.
      Жіночих образів у поемі  - лише два.

Наречена Роланда Альда з'являється в одному з кінцевих епізодів, щоб тут же зникнути - вона помирає і її ховають. Значно більше місця відведено Брамімонді, дружині Марсілія, яка фігурує в кількох епізодах: дарує дорогоцінні браслети Ганелонові для його дружини, разом з чоловіком оплакує поразку, його поранення, передрікає Балігантові невдачу. Після перемоги Карла стає його полонянкою і, розчарована у своїх зрадливих богах, проклинає їх і добровільно погоджується їхати до Франції, щоб прийняти Христову віру. Вона говорить небагато, але з її слів усе ж можна зробити висновок, що це розумна, обдарована натура. В деяких епічних поемах Брамімонді дається глибша характеристика, вони розповідають і про її зацікавлення особою Ганелона, і про подальшу її долю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Характеристика образів Марсілія і Баліганта.

Цар Сарагоси Марсілій, розумний, але лицемірний і підступний, з допомогою мудрого радника Бланкандріна розробив план визволення Іспанії від експансії Карла і відвернення загрози християнізації. У здійсненні цього плану дуже прислужилася зрада Ганелона. Тільки несподівана для маврів відвага франків, очолених Роландом, порушує наміри Марсілія і врешті призводить до катастрофи - як для всіх маврів, так і для нього особисто, оскільки Роланд у бою відрубає йому руку. Після поразки Марсілій ще покладає якісь надії на еміра Єгипту Баліганта, але це вже зламана людина, яка лише скаржиться на долю й оплакує смерть свого сина Джурфалена, убитого Роландом.

Балігант також виставляє величезне військо проти Карла, зазнає поразки і сам гине від руки короля, ще раніше герцог Найм убиває його сина-велетня Мальпріма. Балігант зображений

 

ммудрим і старим, «старішим за Вергілія й Гомера», але надзвичайно могутнім, здатним тримати списа, вістря якого лиш «міг би мул понести». Взагалі в поемі дуже часто прославляються мужність маврів, їхня врода. Гак зображено еміра з Баласгета, небожа Марсілія Аельрота, «зразкового паладина» серед маврів Маргаріта, самого Баліганта:

            Емір в сідлі сидів красиво й міцно.

            Тонкий у стегнах, з дужими ногами.

            Могутні груди, стан немов відлитий,

            На сильні плечі кучері спадали.

             Він мав обличчя горде, погляд ясний...

             Якщо б не нехристь, був би справжній             лицар!

 

 

 

 

 

Носіями провідної ідеї « Рісні про Роланда »стають самі лицарі, герої поеми. Ідею васальної вірності, відданого служіння своєму сеньйорові неодноразово чітко формулює Роланд:

То честь велика - битися за Карла,

Бо за сеньйора всяк васал повинен

Терпіти біль і спеку, рани й холод,

Віддати кров, саме життя із тілом,

А ворогів рубати без упину.

Ніхто щоб не ославив у піснях нас!

Неправий маврів бій, а франків - правий!

Ідею християнської нетерпимості до мусульманства та до інших релігій висловлюють архієпископ Турпін, Роланд, Карл. Вони надихають франків на подвиги, переконуючи їх у тому, що «франки праві і неправі сарацини», «неправий маврів бій, Бог нам лиш допоможе». Та оборона християнства часом набуває у поемі надмірно жорстоких форм, що, безсумнівно, дещо знижує ідеалізований образ Карла. Так, захопивши Сарагосу,

Послав у місто тисячу він франків.

Заходять в синагоги чи мечеті

З сокирами, кувалдами важкими

И крушать завзято ідолів поганських...

Хто ж не виконує веління Карла,

Того звичайним зашморгом вбивають

Чи спалюють у вогнищі жаркому.

Вже сотня тисяч у Христовій вірі!

І все ж герої «Пісні» не перетворюються на обмежених, твердолобих захисників християнства, бездумних служників сеньйора. Не випадково автор і герої поеми милуються привабливими постатями не тільки франків, а й маврів - Аельрота, Маргаріта, араба Баліганта та інших. Присягаючися на вірність сюзеренові, вони ніколи не забувають і про «красуню Францію», свою вітчизну. В поразці від маврів на полі бою вони бачать ганьбу для своєї батьківщини. Кожен лицар переймається тим, щоб «ніхто їх в піснях не ославив», а цих пісень не почув хтось із родичів, - адже буде зганьблений увесь рід. А коли війська Карла ступають на Велику Землю, тобто на територію Франції, воїни

Гасконь узріли, землі їх сеньйора,

Свої феоди пригадали, житла,

А також милих дочок й жон шляхетних,

То не було такого, хто б не плакав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Слово о полку Ігоревім»

Чи знайдеться у нас в Україні хоча б одна людина, яка не читала «Слово о полку Ігоревім»? Мабуть, ні. Належить ця пам'ятка давньоукраїнській літературі XII ст.

Про поему « Слово о полку Ігоревім» написано велику кількість книжок ученими різних країн, за її мотивами створені картини М. Реріха, В. Васнецова, Г. Нарбута, Г. Маковської, гравюри В. Лопати, В. Фаворського, опера О. Бородіна «Князь Ігор», музичний твір М. Лисенка «Плач Ярославни». Це шедевр не лише української, а й світової літератури. Його перекладено багатьма мовами, ним захоплюються читачі різних поколінь. Цінність поеми була підкреслена спеціальним рішенням ЮНЕСКО визнати 1985 рік, коли відзначалося 800-річчя описаного у творі походу, роком «Слова про похід Ігорів» у цілому світі.

  Цей твір дослідники називають лебе­диною піснею Київської Русі, шедевром українського і світового письменства

 

Історична основа «Слова о полку Ігоревім»

Час, коли жив автор «Слова про похід Ігорів», був дуже напружений в історії наших предків. Київська Русь втрачала свою колишню могутність, почала роздрібнюватися на окремі князівства, які ворогували між собою, вели братовбивчі війни на території сусідів. З князівських міжусобиць скористалися половці — кочові племена, які, у XI—XII століттях розгромивши печенігів, зайняли весь степовий південь сучасної України, а також тримали під контролем увесь Крим і басейн ріки Дон аж по Сулу та Рось. Вони, починаючи від 1061 р. аж до середини XIII ст., постійно нападали на руські землі, грабували, палили, брали людей у полон і швидко зникали.

Щоб якось зарадити страшному лихові, князі укладали з половцями мирні договори, задобрювали їх подарунками, одружувалися з дочками половецьких ханів, але все це мало допомагало , бо між князями не було одностайності, та й вони самі не раз приводили кочівників на руські землі, щоб з їхньою допомогою звести рахунки з суперниками.

Руський народ вимагав від князів припинення чвар і об'єднання для боротьби проти половців. Розуміли небезпечність ситуації і самі князі, тож вони почали активніше чинити опір степовим кочівникам, вдаватися до рішучих заходів. Зокрема, у 1183 році великий князь київський Святослав з допомогою ще кількох князів переміг половців, а одного з їхніх ханів, Коб'яка, взяв у полон.

Однак новгород-сіверський князь Ігор не зміг узяти участь у переможному поході: гой розпочався навесні, й ожеледь перешкодила кінному війську Ігоря наспіти вчасно. Гордий і сміливий князь вирішив завоювати половців і собі, що йому спочатку і вдалося. Окрилений успіхом, Ігор через два роки виступає у другий похід, який розпочинається 23 квітня 1185 року. Разом із ним вирушають також його син Володимир, що княжив у Путивлі, та племінник Святослав Ольгович із Рильська.

Йшли довго. На дев'ятий день опівдні у верхів'ї Дінця мусили зупинитися, бо сонце нараз кудись щезло, і настала темінь, на небі мерехтіли зорі. Тривожно стало в кожного на серці. Досвідчені бояри порадили Ігореві відкласти похід, бо затемнення сонця, за повір'ям, віщує лихо: не буде успіху в поході. Та Ігор не зважив на пораду. І військо, переправившись через Донець, рушило до Осколу, де два дні стояло табором — очікувало Ігоревого брата Всеволода, князя Трубчевського із дружиною.

Об'єднавшись, руські князі продовжили похід. На річці Сольниці їх уже чекали половці. У п'ятницю, 10 травня, вранці, на русинів кинулася ворожа кіннота. Готові до бою, вишикувані у бойовий лад руські воїни пішли на зближення із супротивниками. Немало половців було вбито, ще більше забрано в полон, захоплено рухомі вежі (намети, кибитки) та дорогоцінності.

Руське військо заночувало в степу. А на світанку наступного дня його оточили половці, як густий бір. Билися русичі з ворогами не на життя, а на смерть цілий день до вечора в суботу, увесь вечір і цілу ніч.

Фатальний кінець настав уранці в неділю: не витримавши навали численних половецьких орд, почали тікати допоміжні війська з осілих кочівників. Ігор, що кинувся їх завертати, потрапив у полон, а згодом половці захопили й інших князів. Дружина панічно відступала, багато воїнів було порубано, а решта потонула в Торських озерах.

Здобувши перемогу, половці ринули на Русь, принесли їй багато руйнувань і горя. Таким чином, невдалий похід новгород-сіверського князя звів нанівець усі минулі досягнення у боротьбі з половцями.

Через якийсь час князю Ігорю з допомогою половця Лавора вдалося втекти з неволі. Одинадцять днів добирався він до Дінця, а звідти — до Новгорода-Сіверського.

Ці події, що зафіксовані Київським літописом і становлять історичну основу «Слова про похід Ігорів».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Композиція та особливості поеми « Слово о полку Ігоревім»

Тема: зображення Київської Русі у другій поливі XII ст..

 

Ідея : заклик до єдності князів

 

Основна думка: тільки в єдності - сила

 

Жанр: Слово - це урочиста ораторська промова

 

Авторство «Слова…»:

Автору «Слова…», зважаючи на все, судилося залишиться невідомим. Цей твір набув широкої відомості лише наприкінці XVIII ст., коли він потрапив до рук відомого збирача старожитностей графа А.І.Мусіна-Пушкіна.

 

Ідейно - художній зміст «Слова…»

Повість розкаже про надії, пов'язані з невдалим походом весною 1185 року Новгород -Сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових кочівників - половців.

Ігор рушає в похід; загрозливі віщування. Ігор підготував військо до виступу проти ворога. Його бажання - відстояти рідну землю від набігу кочівників.

Князя підтримує брат Всеволод.

Виступ у похід Руських воїнів проти половців збігався із затемненням сонця. Але це не зупинило Ігоря.

Сон і золоте слово Святослава. У Києві Святослав бачить незрозумілий, смутний сон, що попереджувало його про біду.

Невідомий поет описує і втечу Ігоря, та те як половці пустилися за ним в погоню, але не здогнали його. Ігор летів птахом і щасливо дістався у Новгород. І тоді зраділа вся Україна.

 

Роль пейзажу в розгортанні сюжету поеми.

Природа - дійова особа в «Слові…»

Природа відіграє важливу роль у розвитку подій у творі. Автор, уважний спостерігач природи, наділяє її людськими думками, почуттями. В поемі простежується глибоке знання автором степової природи. Ігор хвалить Дінець, що той «сторожив його» , коли він ховався в зарослях річки, й чутливі гоголі й чайки попереджали про наближення людей.

Злиття природи з діями людей, її дійова активність - перед битвою з половцями криваві зорі світло оповідають: чорні хмари з моря йдуть; земля гуде, ріки мутно течуть, прах понад полями несеться; після поразки русичів - широкий сум іде по Русі.

Значна увага утворі приділяється значимості сонця - елемента природи. Сонце співпричетне до справ дійових осіб поеми.П ередчуттям трагічного результату походу князя Ігоря разом з сонцем сповнена вся природа. Автор «Слова…» - високо освічена людина, яка володіла прекрасними знаннями всіх родовідних князів, їхніх стосунків і їхнього особистого життя - дає дуже багатий на художні засоби, в тому числі й почерпнуті з народної творчості, твір. Фразеологія «Слова…» тісно пов'язана з народною поезією. Мова поеми - українська, з Сіверським діалектичними особливостями. Щось стосується приналежності мови твору до однієї з східнослов'янських, то ще на початку XX ст.. Іван Франко писав: «Темні місця «Слова…» та і загалом вся мова мають у собі ще одну важну признаку яка вказує на українство їх автора, на його повне володіння тодішньою українською мовою».

Історія віднайдення та вивчення пам'ятки 

Традиційно вважалося, що «Слово...» було відкрите графом Олексієм Івановичем Мусіним-Пушкіним 1795 р. Однак нові дані свідчать, що цей твір був відомий деяким дослідникам ще з 1787 р. Заслуга ж О.І. Мусіна-Пушкіна полягає в тому, що він придбав рукопис 1791 р. в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоілії Биковського і провів величезну роботу з уведення цього яскравого твору до культурного простору.

Першими офіційними повідомленнями про віднайдення «Слова...» були коротенька згадка М. Карамзіна 1797 р. в одному з гамбурзьких журналів і твори М. Хераскова, де митець в поемі-гіереробці «Владимир» оспівав Бояна, про якого довідався зі «Слова...». Однак лише 5 грудня 1800 р. у «Московських ведомостях» було надруковано анонс про вихід в світ «Слова...», науково й редакційно опрацьовано, крім О.І. Мусіна-Пушкіна, О.Ф. Малиновським і М.М. Бантишем-Каменським. На жаль, 1812 р. рукопис-оригінал твору згорів під час пожежі в Москві й для нащадків збереглася лише рукописна копія, зроблена з оригіналу наприкінці 90-х pp. XVIII ст. для російської імператриці Катерини II.

 

Відсутність оригіналу, можливі неточності при створенні копії, надзвичайна літературна вправність твору спричинила до того, що багато хто з дослідників «Слова...» з початку й до середини XIX ст. (та й пізніше, навіть у XX ст.) висловлював сумніви в оригінальності (автентичності) тексту як зразка давньоруської літератури. Такі сумніви були «підігріті» ще й тим, що на кінець XVIII — початок XIX ст., час надзвичайного захоплення народною й старою літературною спадщиною, непоодиноким були факти створення епічних творів — підробок «під старовину» (наприклад, пісні такого собі ірландського барда Оссіана, що виявилася фальсифікацією, створеною Джеймсом Макферсоном; Каледвірський рукопис, написаний чеським ученим і поетом Ганкою, але виданий як твір старовинний), що «кидали тінь» і на «Слово...». Утім детальний науково-історичний і літературно-художній аналіз, віднайдення в 1852 р. «Задонщини» — твору давньоруської літератури, який виявився невдалим наслідуванням «Слова...», — дали грунт для переконливого твердження: «Слово про похід Ігорів» — оригінальний твір давньоруської літератури.

Важливо також зазначити, що суперечки стосовно належності «Слова...» російській чи українській літературі, що були актуальні для XIX ст., також поступово розв'язалися. Хоча твір є зразком давньоруської літератури, багато в чому спільної для східнослов'янських націй, однак все ж має виразні ознаки саме української народнопоетичної стихії. Це дає підстави кваліфікувати його як зразок давньої (прадавньої ) української літератури.

 

 

 

Питання авторства твору

Навколо постаті автора «Слова...» також точилися й сьогодні тривають наукові суперечки: авторство приписують то ченцю Яну Вишатичу, то співцям Ходині, Митусі, то боярину Петрові Бориславовичу, то й самому Ігореві чи Святославові Ольговичу, князеві рильському. Деякі дослідники вважали авторкою і Ярославну, і навіть Володимира Ігоревича, сина князя Ігоря, якому 1185 р. було лише 15 років. Учений Л. Махновець, проаналізувавши і ґрунтовно вивчивши родовід руських князів (всього 299 осіб), дійшов висновку, що автором «Слова...» міг бути Володимир Ярославович — старший син галицького князя Ярослава Осмомисла, онук Юрія Долгорукого, рідний брат Ярославни, зять великого київського князя Святослава Всеволодовича.

Свою версію щодо авторства поеми, яка розходиться з гіпотезою Л. Махновця, висловив професор П. Охріменко у статті «Хронічні проблеми «Слова о полку Ігоревім», де стверджується, що твір написаний вихідцем з Чернігово-Сіверщини, який перебував в оточенні Ігоря Святославовича та брав участь у поході 1185 р. (див. додаток № 2 до уроку).

Утім однозначної відповіді не існує, тому на сьогодні прийнято говорити, що автор «Слова...» невідомий, тобто анонім.

Водночас постать реального автора досить рельєфно вичитується із самого тексту «Слова...», а саме з того образу автора-оповідача, який веде читача нелегкими історичними стежками своєї Батьківщини. Автор, безперечно, освічена, письменна людина свого часу, яка знає як писемну, так і усну народну культурні традиції. Він, очевидно, брав участь у поході, оскільки добре й у деталях знає події, що відбувалися. Крім цього, він причетний до військової справи, адже «невіглас» у цих питаннях не міг би так точно й достеменно змалювати подробиці військового походу. Він також добре знається на державницьких справах, що свідчить про його наближеність до «верхів», «еліти» Київської держави. Він знає історію й уміє з неї брати уроки. Він мудрий, бо з уроків історії намагається навчити й інших задля упередження майбутніх помилок. Він сміливий, бо може дозволити собі досить гостро критикувати «не державницькі», егоїстичні, немудрі вчинки руських князів. Автор «Слова...» — справжній патріот, адже тільки та людина, що віддана й глибоко любить свою землю й свій народ, могла б створити такий наскрізь пронизаний вірою у свою Батьківщину твір.

 

 

 

 

 

Переклади і переспіви «Слова...» у XIX—XX століттях.

Від початку XIX ст. і до наших днів «Слово про похід Ігорів» близько сотні разів перекладалося та переспівувалося різними мовами. Понад п'ятдесят перекладів — російськомовні (В. Жуковського, A. Майкова, М. Заболоцького, JI. Тимофеева, М. Гудзія, Д. Лихачова, М. Рилєнкова, В. Стеллецького та ін.)

Білоруською мовою поему переклали М. Богданович і Янка Купала, грузинською — С. Чиковані, абхазькою — Д. Гуліа, вірменською — B. Вагулі. У Японії видано п'ять різних перекладів «Слова...». Є переклади твору китайською, норвезькою, болгарською, англійською, польською, чеською, сербською, словенською, німецькою, французькою, іспанською, данською, єврейською, башкирською, казахською, карельською, татарською, узбецькою та іншими мовами. Українські переклади* та переспіви** твору починаються з сорокових років XIX ст.

Першими перекладачами «Слова...» українською мовою були М. Шашкевич та І. Вагилевич (Шашкевич переклав усю пам'ятку, але до нас дійшов лише «Плач Ярославни», виконаний ритмічною прозою (1833 p.).

1857 p. переклав «Слово...» видатний український вчений М. Максимович («Песнь о полку Игореве»),

Його переклад точно відтворює зміст оригіналу і легко читається:

Ой із ранку до вечора,

З вечора до ранку

То не хмари громові

Гримлять безустанку:

Гримлять шаблі об шоломи,

Летять, свистять стріли

Да тріщать булатні коп'я

В далекій чужині,

У тій дикій половецькій

Безлюдній пустині.

Глибоко знав і любив «Слово...» Т. Шевченко. 1854 p., перебуваючи на засланні, поет звертався до друзів з проханням надіслати йому оригінальний текст славетної пам'ятки, зауважуючи при цьому: «перевода читати не втну».

Він був не задоволений тодішніми перекладами і мріяв зробити свій. Але здійснити цей задум Т. Шевченко зміг тільки після заслання і то не повністю — у його творчому доробку з'явилися «Плач Ярослав- ни» та «Битва про Каялі».

(Добре було б, якби на уроці прозвучав «Плач Ярославни» Т. Шевченка.)

Робили переклади, переспіви «Слова про похід Ігорів» С. Руданський, Панас Мирний, І. Франко, Ю. Федькович, М. Чернявський, В. Щурат, Наталя Забіла, Вас. Шевчук, Л. Махновець, П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко та інші.

Недаремно С. Єфремов сказав: «Жоден твір не має стільки перекладів на сучасну нашу мову, як це «Слово». І своїм змістом та формою, великою красою поетичною та потужним громадянським настроєм воно так високо здіймається над усією літературною спадщиною старих часів, що справді цілком такої уваги заслуговує. Вже сам факт існування «Слова» кидає ясний промінь світла на нашу стару поезію, одхиляючи широкі перспективи на ту далеку давнину».

Літописна повість про похід Ігоря Святославовича на половців у 1185 році

У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода (Сіверського) місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши з собою брата Всеволода з (города) Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, (з города) Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля і в Ярослава. ( Всеволодовича) випросив він підмогу — Ольстина Олексича, Прохорового внука, з ковуями чернігівськими.

І, отож, ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, як місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили (це) всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення оце». Але Ігор сказав: "«Браття і дружино! Тайни Божої ніхто не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець — Бог. А нам що вчинить Бог, — чи на добро, чи на наше лихо, — то се нам і побачити». І, це сказавши, він перебрів Донець.

А тоді, прийшовши до (ріки) Осколу, він ждав два дні брата свого Всеволода, — той ішов був іншою дорогою з Курська, — і звідти рушили вони до (річки) Сальниці. Тут же до них і сторожі приїхали, що їх послали були язика ловить, і сказали вони, приїхавши: «Бачилися ми з ворогами. Вороги ваші оружно їздять. Тому або ви поїдете борзо, або вернемось додому, бо не наша є пора». Але Ігор сказав із братами своїми: «Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сором нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть». І тоді, порадившись, їхали вони всю ніч.

А назавтра, коли настала п'ятниця , в обідню пору, зустріли вони полки половецькі, бо ті приготувалися були до їхнього приходу, вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись від малого і до великого, стояли по тій стороні ріки Сюурлію.

І от виладнали (русичі) шість полків: Ігорів полк посередині, а праворуч — брата його, Всеволодів, а ліворуч — Святославів, синівця його; попереду його (Ігоря) — син Володимир і другий полк, Ярославів, ковуї, що були з Ольстином, і третій полк теж попереду, — стрільці, що були од усіх князів виведені. І так виладнали вони полки свої, і сказав Ігор до братів своїх: «Браття! Сього ми шукали єсьмо! Тож ударимо!»

І тоді рушили вони до них, поклавши на Бога уповання своє. І коли прибули вони до ріки Сюурлію, то виїхали з половецьких полків стрільці і, пустивши по стрілі на Русь, так і поскакали. Руси ж не переїхали були іще ріки Сюурлію, як поскакали й ті половці сили половецької, котрі ото здалеку од ріки стояли.

Тоді Святослав Ольгович, і Володимир Ігоревич, і Ольстин з ковуями, і стрільці кинулися вслід за ними, а Ігор і Всеволод помалу йшли оба, не розпустивши війська свого. Передні ж ті руси били їх, брали, і половці пробігли вежі, а руси, дійшовши до веж, набрали полону. Другі ж уночі приїхали до полків із полоном.

І коли зібралися війська всі, то сказав Ігор до братів і до мужів своїх: «Осе Бог силою своєю наслав на ворогів наших біду, а на нас — честь і славу. Та ось бачили ми війська половецькі, що їх багато є. Але чи ж вони тут усі зібралися? Нині ж поїдемо вночі. А хто поїде завтра вслід за нами, то чи всі вони поїдуть? Тільки луччі кінники переберуться, а за самими (ними) як нам Бог дасть!»

...А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: «Се, видати, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бурновича, і Токсобича, і Колобича, і Стебича, і Тертробича». І тоді, порадившись усі, вони зсіли з коней, бо мали намір, б'ючись, дійти до ріки Дінця. Вони-бо говорили: «Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од Бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі». І, таке сказавши, всі зсіли з коней і пішли б'ючись. І тут за допустом Божим поранили Ігоря в руку і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його. І воєводу вони схопили, — той був раніш поранений. Однак тоді кріпко вони билися тої днини до вечора, і багато було поранених і мертвих у полках руських. Настала і ніч суботня, а вони пішли б'ючись.

А коли світала неділя, сталося замішання ковуїв, у полку [їх] побігли. Ігор же був у той час на коні, тому що був поранений, і рушив він до полку їх, намагаючись вернути їх до військ. Зрозумівши ж, що далеко одійшов од [своїх] людей, і, знявши шолом, він помчав знову до війська [ковуїв], щоби вони пізнали князя і вернулися б. Однак же не вернувся ніхто, а тільки боярин Михайло Юрійович, упізнавши князя, вернувся. Але ліпші [мужі] не прийшли були в замішання з ковуями, і мало [хто] із простих людей чи хто з отроків боярських, бо всі ліпші (мужі) билися, ідучи пішо, і серед них Всеволод немалу мужність показав.

І коли приблизився Ігор до полків своїх, то поїхали [половці] навпоперек, і тут схопили [його] на віддалі одного перестрілу од полку свойого. І схоплений Ігор бачив брата свого Всеволода, який кріпко бився, і просив він душі своїй смерті, щоби не бачити загибелі брата свого. Всеволод же так бився, що навіть оружжя в руках його було не досить, а билися ж вони, ідучи навкруг біля озера.

І так у день святої неділі навів на нас Господь гнів свій: замість радості навів на нас плач, і замість веселості — жаль на ріці Каялі...

[Майже все руське військо загинуло; врятувалося втечею лише п'ятнадцять мужів, а ковуїв ще менше. Половці взяли в полон усіх чотирьох князів і кількох воїнів. Коли переможці ділили здобич, Ігоря забрав Кончак, з дочкою якого раніше був заручений княжич Володимир. Кончак завіз Ігоря в своє головне стійбище на річці Тор, південній притоці Дінця.

Скориставшись тим, що землі полонених князів залишилися без захисту, половці вирушили на Русь.

У цей час Київський князь Святослав об'їздив усі руські землі, маючи намір зібрати велике військо, щоб вирушити на половців. Дізнавшись про похід Ігоря та розгром його полків, великий князь сказав: «О любі мої браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав мені Бог придушити поганих, але ви, не здержавши молодості, одчинили ворота на Руську землю. Воля Господня хай буде у всьому. Хай як мені жаль було на Ігоря, але нині більше я жалію за Ігорем, братом моїм». Руські війська вирушили назустріч ворогові. Однак половці встигли спалити місто Римів та чимало селищ. Багато руських людей загинуло, ще більше потрапило в полон. Перебуваючи у свого свата, Ігор жив порівняно вільно, часто їздив на полювання. Звинувачуючи себе в розгромі руських військ, він переживав тяжкі душевні муки. Бачачи це, йому співчували навіть половецькі воїни, й не раз пропонували тікати, проте князь вважав втечу ганьбою.

Половецькі війська ще не повернулися з походу, але стало відомо, що вони зазнали поразки. Виникла небезпека, що на знак помсти вони знищать полонених русичів. Один з хрещених половців — Лавор — виявив бажання допомогти Ігореві втекти].

І князь Ігор, узявши в серце раду їх, убоявся приїзду їх [половців] і шукав, [як] тікати. Та не можна було йому втекти ні вдень, ні вночі, тому що сторожі стерегли його, а пору таку він знайшов тільки при заході сонця. І послав Ігор до Лавора конюшого свого, кажучи [Лаворові]: «Переїдь на ту сторону Тору з повідним конем», — бо нарадився він був із Лавором утікати в Русь.

У той самий час половці напилися були кумису, а він [Ігор] був при вечері. Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу Божому і хресту чесному, говорячи: «Господи серцевидче! Чи спасеш Ти мене, Владико, недостойного?» І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну [вежі], він прийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.

Він же, прийшовши до ріки [Тор] і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони оба крізь вежі. А визволення се вчинив Господь у п'ятницю ввечері.

І йшов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувалися йому [всі]. Із Новгорода він пішов до брата Ярослава [Всеволодича] в Чернігів, помочі прохаючи на Посейм'я, і Ярослав зрадів йому і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава [Всеволодича]. І рад був йому Святослав, і так само Рюрик [Ростиславович], сват його.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Система образів

 

 

 

Образ Святослава

План:

1. «… Грізний, великий» Святослав, перемогти героя.

2. Сон Святослава.

3. Його промова, її ідея.

4. Головні якості князя.

5. Авторське ставлення (+ цитати).

6. Висновок.

 

Серед героїв поеми особливе місце займає Святослав, князь київський. Цей образ ідеалізований. Він не дуже вирізнявся з-поміж інших князів, і його влада не розповсюджувалась на всю Київську Русь, але у творі він грізний і великий. Знаючи, що діяльність Святослава мала вузькофеодальнии характер, автор однак створив ідеал для наслідування. Автор не раз підкреслює успіх його походу проти половців, коли Святослав полонив половецького хана Кобяка. Перемога ця показана в епічних образах — гіперболах. Святослав «наступив на землю Половецьку, притоптав горби і яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка, як вихор, вирвав, щоб кинути полоненим у гридниці* Святославовій.

Святослав, один з усіх сучасних авторові князів, по-справжньому боліє душею, бачачи князівські незгоди. Засуджуючи легковажну славолюбність Ігоря і Всеволода, що не погодили своїх дій з іншими князями, Святослав, однак, сумує, висловлює співчуття розбитим князем і намагається своїм закликом підняти всіх до нового походу проти половців. Цей заклик до об'єднання молодших князів на боротьбу за справедливу справу оборони батьківщини від половців займає центральне місце в творі.

Святославові властивий ширший, ніж іншим князям, підхід до дійсності. У розумінні подій, відносин між князями він стоїть вище, ніж будь-хто з князів. Це величний образ мудрого володаря, авторитет якого для співця «Слова...» здається непорушним.Якщо в молодших князях автор показує риси відважних войовників, які, проте, не розуміють спільних інтересів, то в образі «грізного князя київського» поєднуються якості могутнього полководця і мудрого політика. 1 ніби на підтвердження його правоти і авторитету автор, підступаючи від історичної дійсності, змушує Ігоря після повернення з полону прямувати в Київ до Святослава. Отже, цей образ найближчий співцеві» (За О. Білецьким).

«Відповідно до ідейного змісту твору Святослава автор називає великим, грізним київським князем. Як видатного полководця, його вихваляють німці і венеційці, греки і «морава». Та й недаремно: це ж бо він нещодавно своїми «сильними полками і харалужними мечами» розгромив орди половців. Цю перемогу автор явно перебільшує: «наступив на землю Половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота». Святослав зображений піклувальником про долю рідної землі: спустошення Русі через князівські міжусобиці та напади кочівників відгукуються в його серці болем. Та й хіба можна бути байдужим, коли узбережжя рік «засіяні кістками руських синів», коли «сумують голоси, поникли веселощі», не чути голосу орачів?

Святослав — видатний державний діяч, справжній патріот і благородна людина. Картаючи Ігоря й Всеволода за свавілля, що призвело до нового лиха, він звертається з закликом до інших князів помститися «за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославовича». Цим він хоче об'єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могутньою і незборимою. Автор «Слова...» оспівує мудрість і хоробрість Святослава, адже великий князь київський не лише об'єднував руські землі, а й успішно завойовував ворогів»

 

Образ князя Ігоря

 

Серед усіх персонажів твору виразно виділяється хоробрий князь Ігор Святославич. Читаючи твір, ми уявляємо його на чолі відважної дружини, яка вирушила у похід проти ворогів.

Новгород-Сіверський князь із перших рядків поеми постає перед нами як патріот: він мужньо боронить рідну землю від найзапеклішого ворога — половців. Своїм найсвятішим обов’язком Ігор вважає захист батьківщини. Він готовий віддати життя за її свободу:

«Сповнившись ратного духу, він навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую».

Князь Ігор — вірний син Руської землі. Потрапивши у полон, він не втрачає надії повернутись на батьківщину, навіть подумки долає перешкоди:

«Ігор спить, Ігор не спить,

Ігор мислю поля мірить од великого

Дону до малого Дінця».

Такими ж вірними патріотами рідної землі були і його воїни. Вони готові віддати життя за честь батьківщини. Тому рішуче і відважно дві доби б’ються вони з кочівниками.

Ігор — безстрашний і рішучий. Ці його риси найповніше розкриваються перед початком походу на половців. Він не зважає на віщування природи, а прагне досягти своєї мети. У бою Ігор поводиться як мужній і хоробрий воїн. Моральною і фізичною силою князів Ігоря і Всеволода захоплюються і сам автор, і київський князь Святослав, який говорить: «Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в смілості загартовані».

Благородство штовхає Ігоря на допомогу Всеволоду, адже князь розуміє, як потрібні в бою взаємодопомога і взаємовиручка: «Ігор полки завертає, жаль бо йому милого брата Всеволода».

Але поряд із позитивними рисами Ігор має і вади. Честолюбство і нерозсудливість стали причиною поразки. Адже він виступив у похід сам, не порадившись ні з ким, навіть із київським князем. Самовпевненість і нехтування попередженням природи дорого обійшлися руському війську, про що у творі говориться так: «Ігоря хороброго полку — не воскресити!» Отже, прославляючи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор засуджує його легковажність, честолюбство, підкреслюючи, що тільки спільними зусиллями русичів можна подолати ворога.

 

Образ Ярославни

План:

1. Єдиний жіночий образ, справжнє ім'я.

2. Її душевний стан (+ цитати).

3. Плач героїні (уривок напам'ять - переспів Т.Шевченка).

а) до кого звертається;

б) з яким проханням;

в) які художні засоби використані автором.

4. Якими рисами характеру наділена (вірність, активна життєва позиція, патріотизм)?

5. Ставлення автора до Ярославни.

6. Значення образу для української літератури.

 

Чи може бути введений жіночий образ у поему про військові події? Неуважний читач може сказати, що він ні до чого... Але при першому уважному прочитанні «Слова...» ми одразу ж розуміємо, що образ Ярославни не тільки доречний у цьому творі, але без нього й не можна обійтися. Образ Ярославни, дружини князя Ігоря, є його справжньою окрасою.

Ярославна уособлює жіночність, вірність і красу, як зовнішню, так і духовну. Ярославна чекає свого чоловіка з походу, вона переймається його долею і сумує за ним. Вона звертається до вітру, сонця, природи, щоб вони допомогли йому. Дорікає вітрові, який носить полем бою ворожі стріли...; І відбувається диво! Сила кохання підкоряє собі сили природи, і птахи, ліси і води допомагають Ігореві повернутися з ворожого половецького полону... Мені здається, що описані у «Слові...» події — не тільки красива казка, але й повчальна метафора, що вчить нас вірити у силу справжнього почуття, бо за умови віри кохання і насправді ладне творити дива...

Читаючи «Слово о полку Ігоревім», епізод плачу Ярославни, зауважуємо, що Ярославна переймається не тільки долею свого лада, але й долею його війська, своєї землі. В цьому справжня сила духу, справжній патріотизм — у найтяжчі хвилини життя турбуватися не тільки про себе, але й про свою країну... Хоча, напевно, це не важко для людини, яка не усвідомлює свого щастя без щастя своєї країни. Нам, сучасним людям, егоїстичним та зануреним у власні справи, варто було б повчитися в Ярославни такого почуття, патріотизму, що йде від серця, що такий далекий від того награного патріотизму багатьох наших сучасників, який не йде далі слів...

Так, Ярославна — полум'яна патріотка, але вона насамперед закохана жінка, вірна, чуйна і водночас сильна духом, рішуча. Мабуть, так само, як її чоловік Ігор?

Образ Ярославни не може лишити байдужим. Він зачіпає читача, кожного чимось своїм — красою, вірністю, палкістю, любов'ю до своєї землі... Можливо, саме тому образ Ярославни багато разів був оспіваний і переосмислений у творах української літератури.

 Т. Шевченко створив відомий нам поетичний шедевр — «Плач Ярославни», який неможливо читати без сліз, принаймні коли читаєш його вперше. Письменники XX століття також зверталися до цього образу. Ярославна дивиться на нас зі сторінок творів П. Тичини, А. Малишка. Мабуть, поети-учасники Другої світової війни (маю на увазі насамперед А. Малишка та багатьох інших) не могли оминути цей образ, бо і їхні жінки та матері уподібнювалися Ярославні, чекаючи на своїх коханих чоловіків, синів, батьків. І їхнє кохання так само творило дива, примушуючи війну випустити близьку людину зі своїх вогняних лещат.

Ярославна жива і за межами свого історичного часу, вона оживає в багатьох творах української і навіть світової літератури, а насамперед — оживає свого часу в кожній закоханій жінці..

 

 

 

 

 

 

 

Образ природи

План:

1. Описи природи (+ художні засоби, які використовує автор):

а) затемнення сонця;

б) перед загибеллю руського війська;

в) після битви;

г) як допомагає Ігореві під час утечі.

2. Образи богів стародавніх слов'ян.

3. Значення образу природи, висновок.

 

Природа відіграє важливу роль у розвитку подій у творі. Автор, уважний спостерігач природи, наділяє її людськими думками, почуттями. В поемі простежується глибоке знання автором степової природи — опис берегів Дінця як «срібних». Ігор хвалить Дінець, що той «сторожив» його, коли він ховався в заростях річки, й чутливі гоголі й чайки попереджали про наближення людей.

Наділення природи людськими якостями простежується в тому, що вона співчуває руським, попереджає їх про небезпеку, коли ігор рушив у похід — світло сонця померкло; допомагає Ігореві в його втечі з полону; Ярославна звертається до сил природи; природа озивається на поразку руських: трава никне, дерева від горя схиляються до землі.

Взаємозв'язок людини і природи спостерігаємо у порівняннях людей з птахами, звірами: із турами, соколами, воронами, зозулею. Ігор вступає в розмову з Дінцем і отримує від нього допомогу.

Злиття природи з діями людей, її дійова активність — перед битвою з половцями криваві зорі світло повідають; чорні хмари з моря йдуть; земля гуде, ріки мутно течуть, прах понад полями несеться; після поразки русичів — широкий сум іде по Русі.

Значна увага у творі приділяється значимості сонця — елемента природи. Сонце співпричетне до справ дійових осіб поеми. Більш того, воно зображене поетом як світило, що володіє «даром» пророкування, завбачення: «Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив, що воно тьмою всіх його вояків прикрило»; «Сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила...».

Передчуттям трагічного результату походу князя Ігоря разом з сонцем сповнена вся природа: тут і «кривавії зорі» і «земля гуде», і «ріки мутно течуть», і «порохи поля прикривають».

 

А ось ще одна цікава поетична інтерпретація образу сонця в «Слові...»: Ярославна, яка плаче на стінах Путивля за Ігорем звертається до сонця як до людини, як до своєрідного вищого покровителя, який посилає всім тепло, світло життя. У цьому епізоді сонце олюднене, одухотворене. В іншому епізоді сонце нарівні з людьми радіє, що Ігор повертається з полону: «Сонце світиться на небесах — Ігор-князь в Руській землі».

 

 

Місце ратним подвигам було завжди

                    («Слово о полку Ігоревім» та «Пісня про Роланда»)
                 Перед нами — два твори з історії різних країн. Але вони мають однакову основу. Що ж об'єднує ці дві пам'ятки, шоу них спільного, незважаючи на відстань у часі і в просторі?
                 Я  переконана, що подібні пам'ятки в різних народів з'являються не випадково. Здавалося б, несхожі народи, різні історичні події, але все-таки вони в чомусь подібні. У чому?                  

1.               “Пісня про Роланда” - вершина французького національного епосу. Сюжет поеми має історичну основу. У 778 р. Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря намагався полонити Іспанію, Похід був невдалим. Карл захопив декілька міст, оточив Сарагосу, але змушений був повернутися на Батьківщину. У Ронсевальському межигір’ї Піренеїв на вузькій гірській дорозі, серед густих лісів ар’єргард французів був розбитий місцевими басками, які зненацька напали на французький загін, роздратовані проходженням через їхні села і поля чужого війська.Розправитися з басками не вдалося, під завісою ночі вони розсіялися в горах. У бою серед інших знатних осіб загинув Хруотланд, маркграф Бретані.
2.                 “Слово о полку Ігоревім” - це велика патріотична поема Давньої Русі про невдалий похід новгородсіверського князя Ігоря на половців 1185 р. і одночасно поетична сповідь, роздуми про долю рідного краю перед загрозою майбутньої смертельної небезпеки - навали монгольських завойовників. Поразка князя Ігоря завдала непоправної шкоди всій Руській землі, але водночас стала добрим уроком усім русичам до єднання.
3.               Спільними є реальні історичні події, покладені в сюжетну основу поем. Це військові походи.
4.               В обох поемах військові походи закінчуються поразкою. У “Слові о полку Ігоревім” - це невдалий похід князя Ігоря проти половців, загибель руського війська і полон новгородсіверського князя. У “Пісні про Роланда” - це битва франків у Ронсевальській ущелині з басками 778 р., у якій загинув 20тисячний ар’єргард франків, очолений Роландом.
5. Твори „Пісня про Роланда” та „Слово про похід Ігорів” мають спільне ідейне

звучання: палке вболівання за долю, свободу й незалежність рідної землі, заклик до боротьби з внутрішніми й зовнішніми ворогами, уславлення патріотизму й воїнської звитяги її захисників.

6.               Але найбільш вражаюча подібність у цих творах — це головні історичні персонажі. У «Слові...» автор засуджує вчинок Ігоря за те, що він заради своєї власної слави повів свою дружину у похід (хоча його й попереджали про неминучість поразки) замість того, щоб об'єднати зусилля всіх князів і виступити проти ворога однією могутньою силою. Тому Ігор і зазнав поразки. «Пісня...» теж не оминула подібного факту. Провина Роланда полягала в тому, що він у своєму прагненні до власної слави і у своїй зарозумілості не захотів просити допомоги у Карла Великого, і це призвело до загибелі найкращих його воїнів.Князь Ігор і Роланд зображені в поемах досить неоднозначно, у всій складності характерних їм протиріч.  
7.               Багато спільних ри образів короля Карла і князя Святослава Київського  , подруге, у них втілено основний ідейний пафос творів. При змалюванні образів Карла і Святослава використаний художній прийом ідеалізації. Обидва герої є втіленням ідеальної влади: намагаються зміцнити могутність своїх держав, побатьківськи ставляться до своїх підданих. Так, попри історичну правду (київський князь Святослав як громадський і політичний діяч був зовсім звичайним, більш того, одним із найслабших київських князів), у “Слові о полку Ігоревім” він постає “великим, грізним”, далекоглядним, мудрим державним діячем. Він справедливо дорікає Ігореві і Всеволоду за те, що їх поразка накликала нове жахливе лихо на землю Руську. Разом з тим він, свідомий високої відповідальності за долю батьківщини, любовно ставлячись до своїх нерозумних двоюрідних братів, щиро закликає руських князів помститися “за землю Руську, за рани Ігореві, одважного Святославича”. Цей заклик свідчить про патріотизм і благородство Святослава.

У зображенні Карла використаний і художній прийом гіперболізації. У поемі королю 200 років, хоча під час походу 778 р. йому було тільки 36 років і він не був ще імператором. До того ж у народній пам’яті Карл Великий залишився правителем, який не знав військових поразок та невдач. Тож змалювавши поразку Карлового війська, автор поеми відійшов від правди, в чому також простежуються ознаки ідеалізації образу.

Під стать князю Святославу французький король Карл - ідеальний сеньйор, який усвідомлює свій обов’язок перед Батьківщиною і підданими. Він також зображений справедливим, мужнім і мудрим правителем.

Мудрість обох героїв доходить до пророчого дару: напередодні трагічних подій (похід Ігоря, його полон і розгром французького війська на чолі з Роландом) вони бачать сни, сповнені символічних пророцтв.

Обидва правителі зображені сивоголовими старцями, що асоціюється з їхньою зрілою розсудливістю і мудрістю.

8. Побудова поем :

• традиційна композиція, зачини, кінцівки,
• триразові повтори,
• поширені діалоги й монологи,
• полярне групування персонажів: захисники рідного краю і вороги, різке протиставлення головного героя і його суперників.

9. Художніх особливостей творів:

• постійні епітети;
• ідеалізація захисників рідної землі;
• гіперболізація сили й доблесті героїв поем;
• опис кривавих батальних сцен з натуралістичними подробицями;
• віщі сни Карла Великого і Святослава київського, що віщують поразки у битвах;
• плачі;
• фантастичні елементи.

10.           Відмінне між двома поемами вбачається в тому, що зображувані події в “Слові о полку Ігоревім” є більш історично достовірними, ніж у “Пісні про Роланда”. Змістом пам’ятки Київської Русі послужила нещаслива пригода з князем Ігорем під час походу на половців 1185 р., -докладніше кажучи, сам похід у степ, битва з половцями, полон князя і повернення його до рідного краю. Зображувані події в поемі є настільки переконливими, що очевидним стає факт участі у них самого невідомого автора твору. Або ж можна допустити, що він був сучасником походу князя Ігоря. Отже, “Слово о полку Ігоревім” писалось по гарячих слідах подій.
11.           Основну національну проблему, - автори поем пов’язують з проявами індивідуалістичного волевиявлення феодалів, які послужили головною причиною міжусобних війн, а це призвело до роз’єднаності держав і їх ослаблення. Так, Ганелон, ображений Роландом, понад усе ставить власні інтереси, намагаючись помститись і не думаючи про Батьківщину. Він добрий воїн, але прагнення помсти зводять нанівець його бойові якості. У поемі він змальований як мстивий, себелюбний, пихатий та недалекоглядний.

У “Слові о полку Ігоревім”, - князь Ігор попри все прагне здобути собі честі і слави, тому намагається якнайшвидше і самотужки досягти мети, забуваючи про те, що сила у єдності і спільних діях. Його нерозважливий похід на половців приніс лише смуток князю Святославу і горе державі. Але попри нерозсудливість вчинку князя Ігоря, він не засуджується автором. Більше того, автор йому співчуває.

10.  У „Пісні про Роланда” відображається християнська ідеологія у звертаннях до Бога, молитвах до святих, засуджуються поганські вірування. У „Слові...” ж сильніше виражені язичницькі настрої.

 

Поява таких творів має дві мети. Перша — це прославити мужність воїнів на полі бою, що гинули за рідну землю, незважаючи на пихаті амбіції вельможних ватажків. Бо сила будь-якого війська не стільки у майстерності воєначальника, стільки в особистих якостях воїна, який іде до бою за рідну землю. Друга — це застереження для зарозумілих і славолюбних майбутніх полководців: свою особисту славу ви можете здобувати на змаганнях та турнірах, у турботі про своє воїнство; коли ж мова йде про долю рідного краю; — забудьте про власну славу, почесті, образу і зарозумілість заради спільної мети — захистити рідну землю від нашестя ворога.
          Тож і не дивно, що маючи багато спільного в зображенні подій, ці твори схожі у найголовнішому —у прагненні авторів підняти дух простого воїнства, виразити повагу до їхньої мужності і застерегти воєначальників. Такі твори виникають не через бажання описати в художній формі перебіг війни чи якоїсь сутички, а через потребу не повторити минулих помилок заради рідної землі. Вони виникають на потребу часу — нинішнього і майбутнього. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Цитатник

Кожен вік має своє середньовіччя.

  Станіслав Єжи Лєц

Лицарська епоха: час, коли чоловіки мали високі почуття до своїх коней.

    Елейн Кендалл

У Середньовіччі філософія була «інобуттям» теології, а згодом сама теологія стала «інобуттям» філософії.

 Георг Вільгельм Фрідріх Геґель

Часи були так собі, середні.

     Еміль Кроткий

Середньовіччя вже почалось.
                        У. Еко, сучасний італійський письменник

Епопея – це не поема з історичною тематикою, а поема,  що виконує високу політично-культурну місію історії.

 Р.Менендес Підаль, іспанський учений

Солдат повинен за вітчизну дбать,

 І спеку й холод мусить зневажать,

 І душу й тіло за вождя віддать.

 «Пісня про Роланда»

 ...Граф Роланд умер – та переміг.

    « Пісня про Роланда»

Солдат повинен за вітчизну дбать,

І спеку й холод мусить зневажать,

І душу й тіло за вождя віддать.

«Пісня про Роланда»

...Граф Роланд умер – та переміг.

«Пісня про Роланда»

  „Пісня про Роланда” – один з найкращих творів народної поезії... пам’ятка середньовічного епосу...

                                        С.Бобров, автор  вільного переказу „Пісні...”

Кожна епоха породжує свого героя.

Корейське прислів’я

Все, що ми називаємо героїчною доблестю і чим захоплюємося як величчю та піднесеністю, є не що інше, як спокійна і твердо обгрунтована гордість та самоповага

Д.Юм

«Лицарство – джерело найшляхетніших вчинків, це опора гноблених та захит принижених …»

В. Скотт.

  «Чисте світло лицарства… тільки воно відрізняє благородного від дикуна, дає нам перемогу над злигоднями та стражданнями і вчить нас не боятися нічого, окрім ганьби …»

В. Скотт.

Од звичайного погляду скрите
відкривається лиш дивакам.
Прочитай золоті манускрипти,
подивися у вічі вікам.

     Л. Костенко

Світло й тьма, тління і вічність, віра і безчестя  складають світ цей і потрібні одне для одного.
                                      Г. Сковорода

Обов'язок! Ти величне, велике слово. Це саме те велике, що підносить людину над самою собою.
                                         Кант

Честь не можна відняти, її можна втратити.
                                       А. Чехов

Відважному — короткий меч.
                                        Французьке прислів'я

Не ганебний той рубець, який є наслідком мужності.
                                            Публій Сір

Віра в героїзм створює героїв

                                          Бенджамін Дізрае́лі

Де трубить вічність у Роландів ріг.

                               Л. Костенко

Людству потрібні герої, які б вели людей за собою, показуючи приклад мужності та шляхетності.      Ф. Шиллер

«Слово о полку Ігоревім » - не оповідання, це роздуми над долею рідної землі.

О.С.Орлов

Усі образи твору підпорядковані єдиному ідейному задумові

становлять складну й водночас струнку сукупність засобів його вираження. Образи «Слова о полку Ігоревім » відзначаються великою  художньою місткістю, виразністю.

С.П.Пінчук

Мужність - це безстрашність,
розум – це розуміння добра і зла,
сила – це здатність до дії,
герой – це той, хто уособлює в собі всі ці три чесноти.
                                                  Відьяпаті 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глосарій

Середньовічний героїчний епос – це фольклорні твори різних народів, які

було створено в добу Середньовіччя. Вони відображають у легендаризованій

формі події загальнонаціонального значення, релігійну боротьбу, битви проти

чужеземних загарбників тощо.

Героїчне – одна з форм прояву величного, тобто такого, що викликає захоплення, повагу при найвищому виявленні мужності, відваги, самопожертви у боротьбі за перемогу найкращих людських ідеалів), які з вивчених творів розповідають про мужність та відвагу героїв, готових до самопожертви в ім’я Батьківщини, її незалежності та свободи, достойного життя народу).

Героїчний епос – збірна назва творів різних жанрів, у яких героїзується та ідеалізується історичне минуле народу, його боротьба за волю, незалежність

Героїчний епос – це сказання про минуле, в яких розповідається про важливі події в житті народу, боротьбу із загарбниками та подвиги героїв.

 Історична правда  - це істинна, невигадана, достовірна інформація про події, факти з історії

Вигадка –(те, що придумано) вимисел, видумка, фантазія, фантастика, небувальщина

Квазіісторизм (лат. guasi- несправжній) -  несправжній , уявний, «неповний» історизм. Так зображуються події в художньому творі, де вигадка співіснує, переплітається з історією і часто в колективній свідомості сприймається як історична подія

Поема — це ліричний, епічний, ліро-епічний твір із розгорнутим сюжетом і широким розвитком образу ліричного героя. Це переважно віршований твір, у якому зображені значні події та яскраві людські характери. Для поеми властиві динамізм, напруженість, повне розкриття характерів. 

Композиція (лат. composition від coinponere — складати, створювати, поєднувати) — зумовлений темою та ідеєю спосіб побудови художнього твору, що виявляється в розміщенні й співвідношенні таких складників, як авторський відступ, опис природи (пейзаж), опис місця дії (інтер'єр), опис зовнішності персонажів (портрет), подання характеристик персонажів (через зображення їх дій і вчинків, діалоги, монологи, самохарактеристики), порядок розгортання подій (сюжет), розстановки персонажів тощо. Композиція є вершиною формальної організації твору. Характер композиційної побудови значною мірою залежить від жанру твору, настанови автора на змалювання зовнішнього світу чи внутрішнього світу людини.

Сирвента – строфічна пісня на громадські та політичні теми, найчастіше про війну.

Поема - (від грецького «твір»)- це ліро- епічний, переважно віршований твір, у якому зображені значні події.

Гіпербола- прийом,що полягає в надмірному перебільшенні якихось властивостей людини,явища,предмета.

Прототип персонажа (література, мистецтво, кінематограф) — конкретна особа, факти життя або риси характеру якої покладені в основу образу персонажа.

Тирада – строфа, що складається із невизначеної кількості десятискладових рядків з асонансами.

Аой –єдиного тлумачення цього вигуку, що повторюється після 158 тиоад, не існує. Наймовірніше – це своєрідний приспів.

 

Васал-підлеглий феодал, який служить королю.

Сарацини, ів, мн. (одн. сарацин, а, чол.; сарацинка, и, жін.), іст. Давня назва мусульманських народів (арабів, турків і т. ін.), прийнята у європейців. Гомін, брязкіт, люта чвара! Б'ються франки й сарацини (Леся Українка, IV, 1954, 140); 
//  сарацин, збірн. Ці народи як супротивник на війні.  * У порівняннях. О чеху! де твоя душа?? Дивись, що сили повалило — Мов сарацина воювать Або великого Аттілу! (Тарас Шевченко, I, 1963, 266).

Ба́ски (самоназва — еускалдунак; баск. Euskaldunak, букв. «баскомовні») — народ, який живе у Південно-Західній Європі, основне населення історичної області Басконія (або Країна Басків).

Пер, Пір — шляхтич, дворянин у Великій Британії. Подібна система шляхетної ієрархії існує в Англії, Шотландії, Уельсі й Ірландії; Існувала також раніш у Франції.

Франки — загальна назва групи західно-германських племен, у яких були свої первісні поселення на правому березі нижнього й середнього Рейну та на узбережжі Північного моря.

Маври, ів, мн. (одн. мавр, а, чол.; маврітанка, и, жін.). У період античності та в середні віки — європейська назва корінного населення Північної Африки (крім Єгипту), а пізніше арабів, які у VIII ст. підкорили Північну Африку та Піренейський півострів. В неї кінь високий, білий, Золоту його вуздечку Скороходи маври держать, Що біжать біля княгині (Леся Українка, IV, 1954, 174); Кажуть, колись у давні часи з'явився в Січі якийсь іспанський гранд, що ледве встиг врятуватися перед тим із захопленої маврами Сарагосси (Олесь Гончар, II, 1959, 96).

Мангони – грошова одиниця маврів.

Ронсеваль – містечко в Навварській долині, з’єднаній з Францією т. зв. Роландовою Брамою.

Монжуа ! – бойовий клич французів

Перекладацька лабораторія

                                                                                  Я зробив усе, що міг, хто може, хай зробить краще

                                                                                          Римські консули

Перший повний переклад «Пісні про Роланда» зробив Василь Щурат. Він переклав «Пісню» п’ятистопним ямбом без відтворення асонансів, майже повністю римованою. Вперше переклад був опублікований у 1884 р. в журналі «Життя і слово»; 1895 р. у Львові вийшло перше видання окремою книжкою, друге доповнене і перероблене видання — також у Львові в 1918 році. Згодом переклад «Пісні» Василя Щурата виходив у 1957 та 1962 роках — у збірках творів поета. В останньому виданні, оригінальний текст перекладу був наближений до тодішнього правопису — питомо українські слова замінено ближчими до російської мови відповідниками.

Написаний гарною літературною українською мовою, текст В. Щурата, звичайно, на сьогодні доволі застарів (навіть незважаючи на те, що в останніх виданнях він відредагований). Цей переклад вирізняється надмірним, на нашу думку, вживанням просторіч, фольклорних форм, несумісних з реаліями французького Середньовіччя. Окремі рядки перекладено не зовсім правильно, деякі ж взагалі випущені. Та попри все переклад В. Щурата, виконаний понад сотню років тому, досі лишається одним із кращих українських перекладів «Пісні про Роланда».

Ще одну  спробу перекласти українською мовою «Пісню про Роланда» зробив у

40-х роках минулого століття відомий поет і перекладач Микола Терещенко. Проте це був, власне, не переклад, а короткий віршований переказ поеми. З-понад 4000 рядків оригіналу

М. Терещенко переклав усього 130. Неправомірно осучаснивши стародавню літературну пам'ятку, перекладач до того ж зосередив увагу на суто формальному моменті, відсутньому в самій поемі - пошуках різноманітних гучних рим. Уривки з «Пісні про Роланда» перекладав і

Р. Кухар.

 Повний переклад «Пісні про Роланда» — у прозовому переказі — виконав Богдан Лончина. Його опубліковано в1971 році в Римі. Критики відзначають його низьку якість.

Третій повний переклад здійснили Вадим та Нінель Пащенки («Либідь», 2003).

У 2008 році видавництво «Астролябія» видало «Пісню про Ролянда», яку зі старофранцузької мови розміром оригіналу переклав Ігор Качуровський. Перекладач зберіг структуру поеми - 291 тираду і, в основному, кількість рядків.

Найкращий із російських перекладів належить професорові зарубіжної літератури Київського університету Святого Володимира, графу Фердинандові де ла Барту. Він завершив працю одночасно з В. Щуратом - на початку 1890-х років. Де ла Барт також використав білий п'ятистопний ямб, зберіг кількість тирад, надавши поемі невимушеної поетичної форми, але відійшовши від оригіналу щодо кількості рядків у тирадах. Часом перекладач заради форми дозволяв собі текстуальні неточності.

Беручись за переклад «Пісні про Роланда», автори  виходили зі старої, давно відомої істини: до кожного культурного явища минулого слід підходити історично, тобто оцінювати їх не з нашої сучасної точки зору, і з погляду тогочасного суспільства, тогочасної моралі. А для цього в нашому випадку потрібно знати епоху Середньовіччя, зануритися в неї, забувши про сьогоднішні реалії, розуміти людину тієї доби.

Отже, перекладачі намагалися зберегти як стилістичну, так і мовно-лексичну специфіку поеми. Це погребувало суворого дотримання форми твору, збереження кількості традиційних тирад відповідно до оригіналу і, по можливості, рядків у них. Зрозуміло, що був використаний уже традиційний для перекладу «Пісні» білий п'ятистопний ямб. Прагнучи відтворити загальний тон цієї середньовічної поеми, перекладачі намагалися не використовувати лексику пізніших часів. Певні труднощі викликав переклад імен і назв, яких так багато у «Пісні». Відомо, що їхня вимова в XI ст. відрізнялася від сучасної: в старофранцузькій мові кінцеві приголосні вимовлялися чітко. Сучасне ім'я «Олів'є» тоді звучало як «Олів'єр». Автори «Пісні» вимовляли «Джерард» (а не Жерар), Джефрейт (а не Жофруа), Сен-Деніз (а не Сен-Дені). В даному разі перекладачі також прагнули бути якомога ближчими до оригіналу. Загалом переклад, а надто середньовічного твору, - справа надзвичайно складна і потребує опертя на історичні й літературознавчі наукові дослідження та найкращий перекладацький досвід.  

 

 

 

 

 

 

 

Літературний коментар

Василь Григорович Щурат (24 серпня 1871, Вислобоки — 27 квітня 1948, Львів) — український педагог, літературознавець, поет і перекладач. Здійснив перший повний переклад «Пісні про Роланда» українською мовою (1895). Йому також належить найкращий до 1914 віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою (1907).

Родом із села Вислобоки на Львівщині. Студії зі слов’янської філології завершив у 1895 році у Львівському і Віденському (докторат у В. Яґіча)університетах, педагогічний іспит склав у Чернівецькому університеті у 1898 році.

У літературу, науку, громадянське і публіцистичне життя Львова і Відня Щурата впровадив І. Франко, під впливом якого він залишився до 1896. Щурат виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українськії пресі зі статтями, поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза» (1906), «Світ» і тижневика «Неділя» (1912). З політичних сторін виступав на стороні «Діла».

1898 — 1934 учителював, спочатку в державних гімназіях Перемишля, Бродів і (з 1907) Львова. 1921 не присягнув на вірність польській державі й став директором приватної жіночої гімназії сестер Василіянок у Львові (1921–1934).

У 1914 Щурат був обраний дійсним членом НТШ, а з 1915 по 1923 був його головою; брав активну участь у боротьбі за Український університет, а після неуспіху став ініціатором і першим ректором Львівського таємного університету (1921–1923). У 1930, у зв’язку з процесом СВУ і дальшими репресіями в Україні, зрікся гідности дійсного члена ВУАН, якою його наділено у червні 1929 разом з М. С. Возняком та Ф. М. Колессою за спеціальністю «мова та література» (відновлений дійсний член УАН після большевицької окупації Галичини у 1939). Останні роки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського Університету.

Помер 27 квітня 1948 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Творчість

Літературознавча праця Щурата тематично різноманітна: від староукраїнської літератури («Слово Данила Заточника», 1896), до літератури 19 ст., зокрема праці про Т. Шевченка, М. Шашкевича, П. Куліша, І. Котляревського, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Самійленка, Г. Квітку-Основ’яненка та ін. («Літ. начерки», 1913).

Збірки поезій:

• «Lux in tenebris» (1895),
• «Мої листи» (1898),
• «Раз до мене молодість прийшла», «На трембіті» (1904),
• «Історичні пісні» (1907),
• «Вибір пісень» (1909),
• поема «В суздальській тюрмі» (1916).

1898–1900 видав серію художніх творів «Артистично-літературні новини». 1900 і 1905 Щурат видав віршований молитовник «Із глибини воззвах» і 1902 поему «Зарваниця», що були зразком української релігійної поезії.

Крім того, Щурат багато перекладав: зі стародавніх поетів (Горацій), французьких («Пісня про Роланда»), німецьких (Гайне, Ґете), польських (А. Міцкевіч, Ю. Словацький, М. Конопніцька, А. Асник, Я. Каспрович, К. Тетмаер), російських, білоруських та інших. Багато уваги Щурат присвятив питанням українсько-польських відносин, зокрема літературі (студія «Шевченко і поляки», 1917; «Основи Шевченкових зв’язків з поляками», 1917; «Коліївщина в польській літературі до 1841», 1910). Праці Щурата друкувалися переважно у ЗНТШ. Посмертні видання творів Щурата; «Поезії» (Л. 1957 і 1962), «Вибрані праці з історії літератури» (К. 1963). Йому належить найкращий до 1914 віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою (1907).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Самоконтроль

Французький середньовічний епос

Літературний диктант

1. Що таке героїчний епос?

( це фольклорні твори різних народів, які було створено в добу Середньовіччя. Вони відображають у легендаризованій формі події загальнонаціонального значення, релігійну боротьбу, битви проти чужеземних загарбників ).

2. Які твори середньовічного героїчного епосу ви знаєте?

( « Пісня про Роланда», « Пісня про мого Сіда», « Пісня про Нібелунгів», « Слово о полку Ігоревім»)

3. Як називаються виконавці епічних середньовічних сказань у різних народів?

( шпільмани – Німеччина, жонглери – Франція, хуг лари - Іспанія )

4. Де було складено найбільше епічних поем ?

( у Франції ( бл. 100))

5. Що таке « шансон де жест»?

( « Пісні про діяння», Франція)

6. На скільки циклів поділяються французькі героїчні поеми?

( 3)

7. В якому циклі центральною фігурою є Карл Великий?

( у королівському циклі)

8. У скількох рукописах дійшла до нас поема « Пісня про Роланда»?

( у 7 рукописах)

9. Чи відомо автора « Пісня про Роланда»?

( ні, але автором деякі літературознавці вважають Турольда)

10. З кількох строф складається « Пісня про Роланда»?

( 290)

11. Що таке тирада?

(строфа, що складається із невизначеної кількості десятискладових рядків з асонансами)

12. Що лежить в основі сюжету поеми « Пісня про Роланда»?

( історична подія, похід Карла Великого в Іспанію, 778 р.)

 

« Пісня про Роланда»

Спростуй твердження

 « Так - Ні»

1. «Пісня про Роланда» відбиває актуальні проблеми життя Європи Х - ХІ ст., коли араби, захопивши у VII ст. частину Іспанії, загрожували всій Європі.
2. Протистояння двох світів – християнського і мусульманського є лише зовнішнім конфліктом у поемі « Пісня про Роланда».
3. Ідея централізації влади, уособлена в образі Роланда.

( Карла Великого)

4. Зрадництво втілено в образі Олів’єра.

( Гарелона)

5. Патріотична ідея засудження феодального свавілля та оспівування подвигу споріднює « Пісню про Роланда» з пам’яткою давньоруської літератури « Слово про похід Ігорів».
6. « Не мудро б я зробив, всю Францію ганобою я б укрив!» - говорить Роланд.
7. Роланд вважає за патріотичний обов’язок з допомогою Карла і його війська перемогти вороже військо.

( самостійно перемогти)

8. «Біда, коли він помре: йому немає рівних» - так говорить Карл про Олів’єра.

( так говорить Карл про Роланда)

9. Героєм другої вирішальної битви з сврвцинами є Карл.
10. Карл у поемі ідеалізований правитель, сивий і мудрий, справедливий і хоробрий.
11. Поема не дає нам численні побутові подробиці, відомості про озброєння лицаря.

( дає)

12. Природа в поемі співзвучна настроям героїв та подіям. Що розгортаються.

 

« Пісня про Роланда»

Доповни речення

1. Жанр твору…… ( Пісня). 

2. Доба, в яку написана „Пісня про Роланда” …….( Середньовіччя).

3. Король маврів ……..( Марсілій).

4. Король франків …….( Карл Великий).

5. Духовний сан Турпена ……..( Архієпіскоп).

6. Хто допомагає франкам? …….(Бог).

8. Вітчим Роланда, свавільний феодал, зрадник ……..( Ганелон).

9. Кінь Роланда ………( Вельянтиф).

10. Назва меча Роланда………. ( Дюрандаль).

11. Назва сурми Роланда ……..( Оліфант).

12. Друг Роланда ………( Олівер).

13. Назва меча Олівера ……….( Альтеклер).

 

« Пісня про Роланда»

Тести

1. В основі « Пісні про Роланда » лежить:

А) історичний факт

Б) легенда

В) історичний переказ

2. Вкажіть, хто з героїв не мав історичного прототипа:

А) Олів’єр

Б) Роланд

В) Карл Великий

3. Визначте як називає себе автор « Пісня про Роланда»:

А) Турольд

Б) жонглер

В) шпільман

   4. В основу «Пісні про Роланда» покладено історію про похід Карла Великого:

А) 890 р.

Б) 778 р.

В) 1100 р.

5. Коротка і безрезультатна подорож Карла Великого до Північної Іспанії перетворилася у

« Пісня про Роланда » на широку картину:

А) війни французів – християн проти « невірних » ( маврів)

Б) війни французів проти німецьких лицарів

В) війни французів проти басків

6. Духовною опорою французьких воїнів було:

А) кохання

Б) християнська віра і патріотизм

В) почуття ненависті до чужинців

7. Як був покараний зрадник Ганелон:

А) повішаний

Б) загинув від меча

В) його роздерли коні

8. Про кого Карл Великий сказав такі слова: « Біда, коли він помре; йому немає рівних »?

А) Олів’єра

Б) Роланда

В) Ганелона

9. Як вчинив Карл, оплакавши загиблих:

А) повернувся до Франції

Б) загнав сарацинів до річки

В) став королем Сарагоси

   10.Слова з «Пісні про Роланда»

Пани барони! Киньте злії мислі!

Молю я вас, щоб не втікати, пробі,

Щоб злих пісень про нас не заспівали

В хвилині цій нам суджено померти,

До завтра вже не бути нам в живих.

   А я за те одне ручатись можу,

Що нині рай стоїть для нас відкритий.

Там царювати станете з святими

належать:

А) Карлу Великому  

Б) Роланду   

В) Турпіну

11. Вкажіть головну ідею «Пісні про Роланда»:

А) утвердження сили й мужності лицарів;

Б)  утвердження християнської віри, подвигу заради Бога й Батьківщи­ни;

В)  утвердження сили кохання.

12. Хто сказав такі слова: « Не мудро б я зробив, всю Францію ганьбою я б укрив !»

А)  Карл Великий

Б)  граф Роланд

В)  Олівер

 

« Пісня про Роланда»

Вгадай героя за цитатою

Хто це?

 1. ..Ви винуватець всьому!

 Розумна смілість - то не божевілля,

 Обачність важливіша, ніж завзяття.

 Згубила франків легковажність ваша!

 Ніколи вже ми не послужим Карлу,

 Послухали б мене, він був би з нами...

2. І друзі міцно й ніжно обнялися,

 Простилися з любов'ю. Так розстались...

3. Послав у місто тисячу він франків.

 Заходять в синагоги чи мечеті

 З сокирами, кувалдами важкими

 І крушать завзято ідолів поганських...

 4.У гніві скинув він куничу шубу,

 Зоставсь на ньому лиш каптан шовковий.

5. Обличчя горде, променисті очі,

          Могутня постать і широкі груди -

        На нього задивилися присутні.

         Лицем рум'яний, вигляд має бравий,

         Якби ще й чесний, лицар був би справний.

 6. ……володар наш славетний, 
               Сім повних літ в Іспанії провів, 
               Нема вже замку, що не покорився б, 
               Нема ні міста, ні муру цілих, 
              Крім Сарагоси на вершку гори. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Літературне лото

 

	Герой - патріот	Сміливий; вірний; благородний; шляхетний; товариський; зухвалий; запальний. розважливий; вірний; доблесний; розважливий; поміркований; мужній; розумний Видатний; державний; могутній; справедливий; шляхетний; ідеальний; відважний  сміливий;  пихатий;  злий; відважний; лицемірний;     егоїстичний; підступний	Роланд
	Мудрець - володар		Карл
	Лицар – патріот		Олів’єр
	Зрадник - васал		Ганелон

 

 

 

«Кольограма»

Прийом експресивної психотехніки. Малюємо кольорограму

На аркушах паперу учні малюють фарбами довільну геометричну фігуру чи роблять просто мазок того кольору, з яким у них асоціюється образ героя. Можуть замалювати силует героя. Потім демонструють усім свій вибір. Учитель робить узагальнення.

«Палітра»

Коротка характеристика основних  кольорів  як емоційнопсихологічного вираження особистості:

 

- Синій: сумлінний, спокійний, деколихолодний.

- Зелений: самостійний, наполегливий, інодіупертий, напружений.

-Червоний: доброзичливий, товариський, енергійний, впевнений, дратівливий.

- Жовтий: дужеактивний, відкритий, товариський, веселий.

-Фіолетовий: неспокійний, емоційнонапружений, щомає потребу в контакті.

- Коричневий: залежний, чутливий, розслаблений.

- Чорний: мовчазний, егоїстичний, ворожий.

- Сірий: млявий, пасивний, невпевнений, байдужий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поєднати дату і подію:

 

1837	ОПУБЛІКУВАННЯ ОКСФОРДСЬКОГО РУКОПИСУ
1770	ЗНАЙДЕНО ОКСФОРДСЬКИЙ РУКОПИС
778	ПОХІД КАРЛА ВЕЛИКОГО
15 серпня 778	БИТВА В РОНСЕВАЛЬСЬКІЙ УЩЕЛИНІ
ХІІ – ХІІІ ст.	РОЗКВІТ ГЕРОЇЧНОГО ЕПОСУ У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ
768 – 814	РОКИ ПРАВЛІННЯ КАРЛА ВЕЛИКОГО
Бл.1100	СТВОРЕННЯ ПОЕМИ « ПІСНЯ ПРО РОЛАНДА»
ІХ ст.	НАПИСАНИЙ « ЖИТТЄПИС КАРЛА ВЕЛИКОГО» ІСТОРИКОМ ЕЙНХАРДОМ
1837	ВПЕРШЕ « ПІСНЯ ПРО РОЛАНДА » БУЛА ОПУБЛІКОВАНА В ПАРИЖІ

 

 

 

Скласти діаманту.

 

Діаманта - вірш із семи рядків, перший і останній з яких – поняття з протилежним значенням. Цей вид вірша складається за наступною схемою:

Перший рядок. Перший герой твору – один іменник.

Другий рядок.Опис першого героя – два прикметники.

Третій рядок. Дії першого героя – три дієслова (дієприкметники, дієприслівники);

Четвертий рядок. Фраза, що єднає двох героїв твору, встановлює їх стосунки (4 слова, але не обов'язково) - будь-які частини мови.

П’ятий рядок. Дії другого героя – три дієслова (дієприкметники, дієприслівники);

Шостий рядок.Опис другого героя – два прикметники;

Сьомий рядок. Другий герой твору – один іменник (антипод першому героєві або його метаморфоза).

 

 

Карл

                        Великий      Відважний

 Править    Вирішує     Бореться

  Король       Правосуддя       Війна        Боротьба

Допомагає  Передбачає   Перемагає

       Чесний       Справедливий

                   Зрада

 

Створюємо сторінки скрапбука:

Скрапбук - це «альбом» з фотографіями, фотоколажами, декорований елементами, картинками, малюнками, замітками, афоризмами та ін., для того, щоб розкрити сенс виучуваної теми. Сторінки  такого «альбому» зазвичай оформлюються за певними темами, літературними напрямками, за творчістю письменника або літературного героя.

 

 

 

Написати твір - мініатюру:

 

1. Граф Роланд – утілення найкращих рис середньовічного рицаря.
2. « Був Ганелон, якого діло – зрада …..»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 « Слово о полку Ігоревім»

Закінчи речення

1. «Слово…» - пам'ятка доби… стилю.

        (Орнаментального)

2. «Слово…» присвячене походу…

(Новгород-северського князя Ігоря на половців 1185 р)

3. …передвіщало загибель війська.

(Затемнення сонця.)

4. Композиція складається зі…

(Вступу, основної частини, закінчення)

5. Особливості композиції - …

(Недотримання хронології)

6. Жанр твору - …

(Ліро-епічна поема)

7. «Слово…» виявив на початку 90-x XVІІІ ст. …

( О. Мусін-Пушкін)

8. Оригінал не зберігся, тому що…

(Згорів під час пожежі в Москві 1812 р)

9. «Слово…» вперше видано у… році.

(1800 р.)

10. Авторство точно (не доведено, доведено).

(Не доведено.)

11. Головна думка твору …

(Єднання князів заради спасіння руської землі.)

 

« Слово о полку Ігоревім»

Спростуй твердження

«Так чи ні?»

1. Боян - це «Соловій години дивньої» (так .)

2. Князь Ігор хоче напитися шоломом води з Волги (ні)

3. «Чорнії тучі з моря йдуть, хотять прикрити чотири сонця» - це гіпербола? (ні)

4. Гзак і Кончак допомогли Ігорю втекти з полону (ні)

5. Всеволод славно загинув у битві з половцями (так)

6. Воїни князя Ігоря - християни( так)

7. Князь Святослав взяв в полон Кобяка (так)

8. Князь Святослав перед звісткою про поразку Ігоря бачив поганий сон (так)

9. Дружину Всеволода звали Глибіна (так)

10. Ярославна хоче чайкою полетіти на Чорне море, щоб побачити свого судженого (ні)

11. «Землі раді, городи веселі», тому що повернувся Ігор (ні)

12. Головна думка «Слова…» - уславлення краси рідної природи.(ні)

IV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу.

 

« Слово о полку Ігоревім»

«Хто з героїв»

1. «Тоді... ізронив злоте слово, із сльозами змішане...». (Святослав)

2. «...Хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону». (Ігор)

3. «...Біжить сірим вовком». (Гзак)

4. «...Якщо кому хотів пісню творити, то розтікався він мислю по дре-ву». (Боян)

5. «Один брат Один світ світлий — ти, Ігорю! Обидва ми Святосла-вичі». (Всеволод)

6. «Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути». (Ігор)

7. «...Свої віщії персти на живії струни накладає,— і вони самі князям славу розкотали». (Боян)

8. «Уже нам своїх милих лад ні мислію помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». (Жони руськії)

9. «Ні хитрому, ні скритному, ні чаклуну спритному суда Божого не минути». (Боян)

10. «Коли сокіл до гнізда летить — то ми сокільця опутаємо красною дівицею». (Кончак)

11. «Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти!» (Святослав про Всеволода Суздальського)

12. «Хоть і тяжко тій голові бути без пліч — зле тілу без голови». (Боян) Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 1 бал.

 

« Слово о полку Ігоревім»

Тести

1. У «Слові про похід Ігорів» йдеться про:

а) історичні події весни і літа 1240 року;

б) похід хана Батия на Київ;

в) історичні події весни і літа 1185 p.;

г) похід князя Ігоря 1183 року;

д) всі події у творі вигадані.

2. В основі твору лежить розповідь про:

а) княгиню Ольгу;

б) похід князя Ігоря проти половців;

в) похід князя Ігоря проти татар;

г) смерть князя Ігоря;

д) оборона князем Ігорем Києва від половців.

3. «Слово...» починається згадкою про:

а) Святослава;

б) Бояна;

в) полон князя Ігоря;

г) княгиню Ольгу;

д) перемогу князя Ігоря у битві з половцями.

4. Розповідь про Ігорів похід у творі розгортається на тлі:

а) історичного екскурсу автора в минувшину;

б) сонячного затемнення;

в) постійних воєн;

г) економічного занепаду;

д) плачу Ярославни.

5. Сонячне затемнення у «Слові про похід Ігорів»:

а) віщує поразку князя Ігоря;

б) віщує про велику біду, яка насувалася на Русь;

в) віщує перемогу;

г) є лиш елементом природи;

д) такого в творі немає.

6. Чим закінчується перша битва князя Ігоря з половцями:

а) поразкою Ігоревого війська;

б) полоном князя Ігоря;

в) втечею русичів;

г) перемогою руського війська;

д) нічиєю.

7. Сумуючи за чоловіком, Ярославна звертається до:

а) Ігоря;

б) Бога;

в) вітру, сонця та Дніпра;

г) Святослава;

д) сонця, птахів, тварин.

8. Втечі Ігоря з полону сприяє:

а) Кончак;

б) Овлур;

в) Ярославна;

г) Гзак;

д) такого в творі немає.

9. Кому з героїв «Слова про похід Ігорів» належать слова «З вами, русичі, хочу голову свою покласти або напитися шоломом з Дону»:

а) Святославові;

б) Ярославові;

в) Ігорю;

г) Бояну;

д) Ярославні.

10. «Полечу, казала, зегзицею по Дунаєві, омочу бобрян-рукав у Хаялі-ріці, утру князеві криваві рани на гарячім його тілі», — говорить у творі:

а) Святослав;

б) Ярослав;

в) Ігор;

г) Боян;

д) Ярославна.

11. Зі словами «О мої синовці Ігорю і Всеволоде! Рано почали ви Половецьку землю мечами усмиряти, а собі слави шукати», — звертається до князів:

а) Ігор;

б) Ярослав;

в) Святослав;

г) Боян;

д) Ярославна.

12. Автор «Слова про похід Ігорів»:

а) Боян;

б) Ігор;

в) невідомий;

г) Святослав;

д) Ярославна.

 

 

 

Ілюстрації

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

La Chanson de Roland

Читаємо мовою оригіналу

 IV
   BLANCANDRIN dit. « Par cette mienne dextre, et par la barbe qui flotte au vent sur ma poitrine, sur l'heure vous verrez l'armée des Français se défaire. Les Francs s'en iront en France : c'est leur pays. Quand ils seront rentrés chacun dans son plus cher domaine, et Charles dans Aix, sa chapelle, il tiendra, à la Saint-Michel, une très haute cour. La fête viendra, le terme passera : le roi n'entendra de nous sonner mot ni nouvelle. Il est orgueilleux et son cœur est cruel : il fera trancher les têtes de nos otages. Bien mieux vaut qu'ils perdent leurs têtes, et que nous ne perdions pas, nous, claire Espagne la belle, et que nous n'endurions pas les maux et la détresse ! » Les païens disent : « Peut-être il dit vrai ! »

   V
   LE roi Marsile a tenu son conseil. Il appela Clarin de Balaguer, Estamarin et son pair Eudropin, et Priamon et Guarlan le Barbu, et Machiner et son oncle Maheu, et Joüner et Malbien d'outre-mer, et Blancandrin, pour parler en son nom. Des plus félons, il en a pris dix à part : « Vers Charlemagne, seigneurs barons, vous irez. Il est devant la cité de Cordres, qu'il assiège. Vous porterez en vos mains des branches d'olivier, ce qui signifie paix et humilité. Si par votre adresse vous pouvez trouver pour moi un accord, je vous donnerai de l'or et de l'argent en masse, des terres et des fiefs, tant que vous en voudrez. » Les païens disent : « C'est nous combler ! »

   VI
   LE roi Marsile a tenu son conseil. Il dit à ses hommes : « Seigneurs, vous irez. Vous porterez des branches d'olivier en vos mains, et vous direz au roi Charlemagne que pour son Dieu il me fasse merci ; qu'il ne verra point ce premier mois passer que je ne l'aie rejoint avec mille de mes fidèles ; que je recevrai la loi chrétienne et deviendrai son homme en tout amour et toute foi. Veut-il des otages, en vérité, il en aura. » Blancandrin dit : « Par-là vous obtiendrez un bon accord. »

  XXVIII
   GANELON chevauche sous de hauts oliviers. Il a rejoint les messagers sarrasins. Or voici que Blancandrin s'attarde à ses côtés : tous deux conversent par grande ruse. Blancandrin dit : « C'est un homme merveilleux que Charles ! Il a conquis la Pouille et toute la Calabre ; il a passé la mer salée et gagné à saint Pierre le tribut de l'Angleterre : que vient-il encore chercher ici, dans notre pays ? » Ganelon répond : « Tel est son bon plaisir. Jamais homme ne le vaudra. »

   XXIX
   BLANCANDRIN dit : « Les Francs sont gens très nobles. Mais ils font grand mal à leur seigneur, ces ducs et ces comtes qui le conseillent comme ils font : ils l'épuisent et le perdent, lui et d'autres avec lui. » Ganelon répond : « Ce n'est vrai, que je sache, de personne, sinon de Roland, lequel, un jour, en pâtira. L'autre matin, l'empereur était assis à l'ombre. Survint son neveu, la brogne endossée, qui des abords de Carcasoine ramenait du butin. A la main il tenait une pomme vermeille : « Prenez, beau sire, dit-il à son oncle : de tous les rois je vous donne en présent les couronnes. » Son orgueil est bien fait pour le perdre, car chaque jour il s'offre en proie à la mort. Vienne qui le tue ; nous aurions paix plénière ! »