Історичний та культурний розвиток України-Руси та Галицько-Волинської держави

Лекція № 2: «Історичний та культурний розвиток України-Руси та Галицько-Волинської держави»

Мета: сформувати у студентів комплексне розуміння історичного та культурного розвитку Русі-України та Галицько-Волинського князівства, підкресливши їх значення як важливих етапів формування української державності та національної ідентичності. Важливо продемонструвати взаємозв’язок між політичними процесами, соціально-економічними змінами та культурними здобутками, а також показати їхній вплив на подальшу історію українських земель. Поглибити знання студентів про видатних діячів та культурні пам’ятки цього періоду. Показати зв’язок із сучасністю, підкреслюючи, як ці історичні етапи впливають на сьогоднішню українську культуру, мову та традиції.

Виховувати почуття національної гордості за культурну спадщину Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Розвивати критичне мислення щодо історичних подій, через аналіз різних точок зору на роль цих держав у європейській історії.

 

Вступ

1. Значення термінів "Русь-Україна" та "Галицько-Волинське князівство"

1. Політичний розвиток Київської Русі

1.1. Виникнення Київської Русі. Теорії походження. Соціальна структура. Перші князі

1.2. Політична структура та централізація влади. Прийняття християнства та його значення

1.3. Культура Київської Русі

2. Формування та розвиток Галицько-Волинського князівства

2.1. Заснування та політична організація князівства

2.2. Правління Данила Галицького

2.3. Відносини з сусідами: Золота Орда, Польща, Угорщина

3. Культурний розвиток Галицько-Волинського князівства

3.1. Архітектура та мистецтво князівства

3.2. Освіта та література

4. Спільні риси та відмінності культурного та політичного розвитку Русі-України та Галицько-Волинського князівства

Висновки

Обговорення та питання

Вступ

Термін "Русь-Україна" використовується для позначення історичної держави, яка виникла у IX столітті з центром у Києві, і яка об’єднала східнослов’янські племена. У сучасному контексті термін підкреслює історичну спадковість між Київською Руссю та сучасною Україною. Київська Русь була важливим державним утворенням, яке заклало основу для формування української нації, мови та культури.

Використання слова "Україна" у цьому контексті має на меті наголосити на тому, що історичні землі Київської Русі, особливо її політичний та культурний центр — Київ, мають прямий зв'язок із сучасною українською державою.

Значення терміну "Галицько-Волинське князівство":

Галицько-Волинське князівство — це середньовічна держава, яка існувала на території сучасної Західної України у XII-XIV століттях, утворена в результаті об’єднання Галицького і Волинського князівств у 1199 році князем Романом Мстиславичем. Воно стало важливим політичним і культурним спадкоємцем Київської Русі після її занепаду.

Галицько-Волинське князівство відігравало ключову роль у боротьбі з монгольською загрозою, а також активно підтримувало дипломатичні зв'язки з європейськими країнами. Правління князя Данила Галицького (коронованого в 1253 р.) знаменувало розквіт цієї держави, що заклала основу для подальшого розвитку української державності в пізньому середньовіччі.

Ці терміни відображають важливі етапи в історії України, коли відбувалося формування політичної та культурної ідентичності українського народу.

1. Політичний розвиток Київської Русі

1.1. Виникнення Київської Русі. Теорії походження. Соціальна структура. Перші князі

Формування давньослов’янської держави Київська Русь було й залишається предметом як наукових дискусій так і псевдонаукових міфів. Більше того навіть походження східнослов’янських племен, носіїв давньоруської державності, до цього часу має різне трактування. Так теорії походження слов’янських племен об’єднують в дві великі групи: міграційні і автохтонні, які в свою чергу поділяються на цілу низку версій, зокрема:

міграційні теорії;

дунайська (літописець Нестор);

прибалтійська (О. Шахматов);

автохтонні (місцеві) теорії.

вісло-одерська (польські дослідники);

вісло-дніпровська (Любор Нідерле, М. Грушевський);

одерсько-дніпровська (Б. Рибаков).

 

Найбільш поширеною версією є та, згідно якої східнослов’янські племена були нащадками стародавнього населення лісової та лісостепової смуги сучасної України. Територія, на якій вони жили, знаходилася між Віслою, Карпатами, Прип’яттю, Дніпром, доходила до Дону і Чорного моря. Витоки слов’янської історії сягають щонайменше ІІ тис до н.е. В цей час праслов’янські племена виділилися із індоєвропейської спільноти (тшинецька, комарівська, білогрудівська археологічні культури).

В цьому контексті постає проблема походження терміну „Русь”. Зокрема, так звана „норманська” (варязька) теорія ґрунтується на припущенні, що фіни називали Руссю одне з племен норманів-шведів (варягів), які наприкінці ІХ ст. заснували давньоруську державу. Однак є чимало підстав для її заперечення. У джерелах VIII-ІХ ст. часто вживається термін Русь для означення південних племен східного слов'янства (полян сіверян). М. Грушевський зокрема зауважує, що у скандинавських сагах, де є згадки про Київ, ніколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона – чужа земля. Жодне східне джерело не ототожнювало Русь зі скандинавами, так само як і візантійські автори відрізняють Русь від варягів, яких Візантія добре знала.

Ряд науковців схильні вважати етимологію поняття „Русь” не норманською, але й не слов’янською (Б.Рибаков, В.Завітневич, М.Брайчевський), ряд дослідників висловлює припущення, що цей термін з’явився раніше, ніж слов’яни на Північному Заході Східної Європи (О.Мельникова, В.Петрухін). Пояснення семантики назви „Русь” є також багатоваріантним: історико-географічна назва, політична, ознака кольору, етнічна, юридична, соціальна.

Термін «Руська земля» поширився на всю територію розселення східних слов'ян від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на заході до верхів'їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сході. Упродовж ХІІ – на початку ХІІІ ст. етнічна назва Русь, яка досі стосувалася полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра – на Поділля, Волинь і найпізніше – на Галичину. Причому Руссю в цей період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром – Володимиром на Клязьмі.

Підхід Б. Рибакова, на противагу усталено-авторитетним джерелам (напр., «Повість минулих літ»), містить в собі засновки теорії про походження слов'ян набагато раніше, ніж кінець I ст. н. е. як прийнято вважати. Метод спирання на історичну пам'ять народу – яку слід розшифровувати в його фольклорі, орнаментиці та інших пам'ятках культури – показує, що слов'яни пам’ятають про мамонтів («слонів» та «ящерів»), які вимерли в Європі 14-11 тисячоліть назад.

Східні слов’яни вели осілий спосіб життя. Це сприяло розвитку землеробства, яке тисячоліттями становитиме в них основу господарства. Крім нього, вони успішно займалися скотарством, мисливством, рибальством. Багата природа краю створювала для цього всі умови.

На початку першого тисячоліття східнослов’янські племена знаходилися на етапі розкладу первіснообщинного ладу і зародження класового суспільства та держави. В цей період вони об’єднувалися в племінні союзи, які ряд істориків вважають державними об’єднаннями. І дійсно, анти мали сильну військову організацію, своїх царів. Готський історик Іордан говорить про велике об’єднання антів у IV ст., на чолі якого стояв князь Бож. Тривалий час він успішно воював з готами, але в 386 р. потрапив у полон до готського царя і був страчений.

Після розпаду союзу антів виникли нові племінні об’єднання. Літописець Нестор у «Повісті минулих літ» називав такі союзи племен: поляни, які жили понад середньою течією Дніпра, древляни (між річками Рось і Прип’ять), уличі, тиверці, бужани та волиняни (верхів’я Західного Бугу), сіверяни (понад річками Сула, Сейм, Десна).

Найміцніше державне утворення існувало в полян. Саме цей племінний союз став у майбутньому ядром української народності.

Існує думка, що організатором державного утворення у полян був князь Кий (між 550 і 600 рр.). Він же вважається і засновником Києва.

У VIII ст. кілька племінних союзів Середнього Подніпров’я об’єдналися в своєрідний союз союзів, який і почав називатися Русь. Його столицею був Київ. Це об’єднання свідчило про новий, більш високий етап в процесі державотворення. Відносно походження та значення слова «Русь» дослідники так і не дійшли єдиного висновку. Є припущення, що ця назва пішла від річки Рось, хоча ряд вчених вважають, що росами називали наших предків у зв’язку з русим кольором волосся.

Унаслідок тривалого періоду політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов’янських племен на зламі VIII – IX ст. виникла могутня держава – Київська Русь.

В історичній науці було сформовано цілий ряд наукових теорій походження Київської Русі:

– прихильники норманської теорії (Г. Байєр, Г. Міллер, Л. Шльоцер, О. Шахматов, М. Погодін, Д.Дорошенко та ін.) обстоювали тезу, про заснування Київської Русі норманами, спираючись на записи літописця Нестора про „закликання на княжіння” новгородцями Рюрика;

– прихильники антинорманської теорії (М.Ломоносов, В.Ключевський, М.Костомаров, М.Грушевський, Б.Рибаков, П.Толочко та ін.) заперечують повідомлення Нестора, вказують на його суперечливість та на відсутність у інших письмових джерелах будь-яких згадок про норманське плем’я „русь”, натомість вказують, що існує цілий ряд місцевих топонімів та гідронімів з коренем „рос”;

– прихильники болгарської теорії на основі збірки давніх болгарських літописів „Історія Джагфара”, поеми Шамсі Башту „Легенда про доньку Шана” (ІХ ст.) припускають, що Київ був заснований принцом Шамбатом, братом хана Великої Болгарії Курбата, а згодом, на їхню думку, утворилася держава-імперія на чолі з Угер Лачині (Ігорем Рюриковичем);

– прихильники хозарської теорії (Г.Еварс, О.Пріцак) стверджували, що у створенні Київської Русі значну роль відіграв Хозарський каганат.

Одночасно з появою державного утворення з центром у Києві іде процес консолідації тих східнослов’янських племен, що жили за межами сучасної України. Їх центром став Новгород. Взагалі, арабські джерела називають три центри державотворення у східних слов’ян: Куявія (навколо Києва), Славія (навколо Новгорода), а також Артанія (в Приазов’ї).

Завершився державотворчий процес відомою політичною подією, коли у 882 р. князь Олег захопив Київ і об’єднав два могутніх слов’янських центри. З цього часу Київ став столицею держави східних слов’ян – Київської Русі.

Слід підкреслити, що процес політичного об’єднання східних слов’ян був прискорений багатьма внутрішніми і зовнішніми факторами: територіальною, етнічною, мовною і культурною спільністю східнослов’янських племен, їх економічними зв’язками, прагненням об’єднати сили для боротьби з зовнішніми ворогами. Тому не випадково багато істориків вважають, що Київська Русь була батьківщиною трьох народів – українського, російського і білоруського. Але в той же час, на думку визначного українського історика Михайла Грушевського, “Київська Русь є першою формою української державності”.

Далі слід охарактеризувати соціально-економічний розвиток Київської держави та основні віхи її політичної історії. Київська Русь була феодальною державою. Східні слов’яни від первіснообщинного ладу перейшли до феодального, оминувши класичне рабовласництво. Особливість розвитку слов’янських народів пояснюється об’єктивними конкретно-історичними обставинами їх життя: по-перше, розклад первіснообщинного ладу відбувається у них в той чаc, коли рабовласництво як спосіб виробництва вже вичерпало себе і не забезпечувало суспільного прогресу, по-друге, умови життя слов’ян не вимагали застосування в широких масштабах трудомісткої праці, як це було, наприклад, в країнах Сходу. Тому східні слов’яни перейшли від первіснообщинного до найбільш прогресивного на той час способу виробництва – феодального. Нагадаємо основні риси феодалізму: основним засобом виробництва є земля (не випадково слово феодалізм веде своє походження від слова феод – земельний наділ); більшість засобів виробництва, в першу чергу земля, перебуває у власності панівного класу – феодалів; головним виробником матеріальних благ є феодально залежний селянин, залежність якого є одночасно і економічною (бо він позбавлений землі), і особистою.

Головною ланкою у економіці Київської Русі було селянське господарство, а основну масу населення складали прості селяни, яких називали смердами. Вони володіли невеликими земельними ділянками. Але поступово все більше землі переходило в руки феодалів, які намагались різними способами її захопити, а вільні селяни-смерди ставали холопами – тобто попадали в залежність, як особисту так і економічну.

Соціальна структура давньоруського суспільства:

Основні категорії соціальної еліти: князі, бояри, дружинники.

Феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

Люди – селяни-общинники, які проживали в общинних селах, і взагалі сільське населення, незалежно від його соціального стану.

Закупи – селяни, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

Рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність і змушені працювати за частку продукції;

Челядь – особи, що втратили господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, віддавали у спадщину;

Холопи – населення, що перебувало у повній власності феодала;

Ізгої – це люди, які випали із свого соціального середовища і втратили з ним зв’язок

Важливу роль відігравали міста, які були центрами торгівлі й ремесла. П. Толочко зазначає, що на території Київської Русі в ХІІ-ХІІІ ст. було близько 100 міст. Крім Києва відомі на той час такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир-Волинський, Новгород, Володимир-на-Клязмі, Новгород-Сіверський, Канів та ін.

За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією. На чолі держави знаходився київський князь, якого називали Великим. Він мав досить численне військо – (дружину). Військова сила була необхідна як для захисту і розширення кордонів держави, так і для утримання влади. Правив Великий князь за допомоги ради, до складу якої входили місцеві (племінні, а згодом удільні) князі та дружинники.

Київська Русь за своєю територією та економічним потенціалом займала важливе місце в тогочасній Європі. Вона вела успішну зовнішню політику, торгівлю, змогла зупинити просування на Захід орд кочівників (хозарів, печенігів, половців, а пізніше – монголо-татар).

З середини IX ст. літописи починають послідовне династичне викладення історії Київської Русі. У 862 р. київськими князями були Аскольд та Дір. Новгородський літопис сповіщає, що Аскольд і Дір „княжили в Києві ... й були ратними з древлянами й уличами”. Найвірогідніше це нащадки Кия. У 882 р. на київському престолі відбулася зміна династій. Убивши Аскольда та Діра, владу захопив родич Рюрика – Олег (882-912 рр.), після чого Київ було проголошено „матір’ю міст руських”. П.Толочко висловив припущення, що Аскольд став жертвою опозиції в Києві і захоплення Олегом Києва є не норманським завоюванням, а державним переворотом здійсненим Олегом за допомогою людей з оточення київських князів.

Олег проводив політику інкорпорації – збирання земель, зокрема, підкорив древлян, сіверян, радимичів тощо. Він здійснив у 907 р. успішний похід на Візантію і, як повідомляв літописець, на знак перемоги прибив свій щит на воротах столиці Візантії – Царгорода. Про цю подію згадує О.Пушкін у своїй „Пісні про віщого Олега”.

Наступник Олега князь Ігор (912 – 945 рр.) продовжив успішні походи, які привели до розширення території держави, уклав мир з печенігами. За його правління відбулося перше відоме нам на Русі повстання: під час збирання данини з древлян князь Ігор був убитий (945 р.).

До повноліття його сина Святослава державою правила княгиня Ольга – дружина Ігоря (945-957 рр.). Розправившись із древлянами, вона все ж врегулювала процес збору данини.

За князювання Святослава (957-972 рр.) територія Київської Русі досягла найбільшого свого розширення, до її складу увійшли землі Поволжя і Північного Кавказу. Цей князь усе життя провів у війнах і походах, проте мало уваги приділяв внутрішній політиці і не зміг утримати завойовані території. Під час одного із своїх походів він загинув.

1.2. Політична структура та централізація влади. Прийняття християнства та його значення

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом ІХ – ХІІІ ст. влада пережила складну трансформацію.

На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на основі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує роль не тільки війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник , а не як державний діяч.

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та бояри (вихідці зі старої племінної аристократії).

У період феодальної роздробленості з’являється нова форма державного устрою: федеративна монархія, за якої долю Русі вирішував не великий князь, а група найвпливовіших князів, які шукали компромісних рішень на своїх зібраннях - «снемах» .

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади. В його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу.

Християнство на державному рівні на Русі запровадив Володимир Святославович. Офіційно, на церковному рівні, вважається, що відбулося це у 988 році, хоча, очевидно, цей процес відбувався не один рік через величезний розмір держави та картатість населення. Мабуть, із впевненістю сказати, що Русь стала цілком християнською стало можливо років через сто після 988 року. Передумов для цього декілька.

По-перше, у надважливому центрі Русі, Новгороді, хрещення почалося лише 990 року, і тривало не один рік, так як північне населення Русі скептичніше ставилося до нової релігії.

По-друге, хрещення відбувалося «вогнем і мечем», руйнувалися язичницькі капища. Відповідно, такі дії потребували підготовки, певного часу на виконання та ще більше часу на те, щоб примусово охрещена спільність припинила спротив і прийняла нову релігію.

По-третє, значно швидше нова релігія поширювалася по містах, оминаючи невеликі поселення.

По-четверте, каста волхвів, служителів культів язичництва, користувалася неймовірною повагою у населення і деякий час після впровадження нової релігії мала значний вплив. І лише їх повне знищення, а скоріше – зникнення можна було вважати за перемогу нової релігії. Саме через ці пункти необ’єктивно буде стверджувати, що християнство було впроваджено за декілька років.

Як вже було зазначено, християнство не було новинкою на Русі: існують свідчення про «Аскольдове хрещення», Ольга офіційно прийняла християнство, община християн у Києві була доволі значною. Тобто, хоча русичі і не досить дружньо зустрічали нову державну релігію, для неї був певний ґрунт у руському суспільстві. А чому ж саме православ’я?

«Повість» пропонує легенду про вибір релігії Володимиром. Іслам не сподобався князю, адже забороняв алкоголь.

Представники католицизму майже не мали шансів, адже Володимир, посилаючись на часи Ольги, коли католицька місія в Русь провалилася, також не пристав на доводи на користь «західного християнства».

Іудаїсти із Хозарського каганату також пропонували свою релігію. Проте Володимирові не сподобалася доля євреїв, котрих вигнали з їх Батьківщини.

 

Проте дещо об’єднувало усі ці релігії – вони були монотеїстичними, тобто мали лише одного верховного Бога. Таким чином, лишалася ще одна – православ’я. Звісно, згідно з «Повістю…» обрана вона була не за залишковим принципом, причинам цього вибору присвячена не одна сторінка. Якщо ж підійти до питання пошуку причин обрання православної віри з точки зору логіки, то можна побачити такі основні пункти:

• мова проповідей. Православні літургії велися слов’янською мовою і були б одразу зрозумілими населенню, на відміну від служінь на латині, арабській мові чи «єврейських» мовах
• культурні зв’язки. Так склалося, що Русь розвивалася у тісному контакті з Візантією. І релігія греків викликала більше довіри у русів, ніж інші, значно менш відомі.
• ієрархія у суспільстві. Наприклад, у католицизмі духовенство мало верховенство над світською владою. Було б досить дивно, якщо б Володимир власноруч поступився своїм статусом новоствореній релігії. У «грецькій вірі» світська влада домінувала над релігією, тому це було дуже на руку князеві.

Як вже було зазначено, прийняття християнства (православного) Руссю в цілому та Володимиром зокрема було наріжним каменем русько-візантійських домовленостей щодо віськової допомоги та одруження Володимира із царевною Анною. Через невиконання імператором Василем ІІ цих домовленостей розпочалася так звана Корсунська війна, у результаті якої Володимир зайняв кримські володіння Візантії. Як уже відомо, після виконання усіх домовленостей, окупація була знята. Проте із Корсунем пов’язують іще дещо важливе: вважається, що Володимир міг охреститися у Корсуні. А після хрещення – і одружитися там. Проте таку саму силу має і твердження, що Володимир охрестився у Києві.

Кияни хрестилися усім містом у Дніпрі у 988 році. Якраз по прибутті князя із новою дружиною, тепер єдиною, згідно із новою вірою. І в житті князь став стриманішим, позбавився блуду і розбрату, бо до прийняття християнства Володимир був страшенним розпусником. Тобто нова релігія, згідно «Повісті», дійсно змінила життя князя. А що нового принесло православ’я у життя і суспільство простих русів і держави загалом?

1. Нова релігія сприяла класовому розшаруванню суспільства, яке в свою чергу грало на характерну для Середньовіччя суспільно-економічну систему – феодалізм. Світська влада набувала ознак абсолютизму, визнавалася божественною; релігійна влада знаходилася під патронатом світської, а прірва між правителями і людом зростала. У той самий час християнство сповідувало рівність и смиренність. Саме таким чином релігія допомагала стримувати суспільство.
2. Прийняття однієї із світових релігій відкрило Русі шлях до визнання та рівноправного діалогу із державами Європи. І хоча це безпосередньо не вплинуло на населення Русі, пожвавилися міжнародні відносини: військові та, здебільшого, торгівельні. Що таке «визнання»? Усвідомлення території як суб’єкта міжнародної політики. Хоча могло статися дещо по-іншому – Русь, прийнявши релігію Візантії, могла тісно увійти у орбіту Константинополя і потроху ставати залежною від нього у питаннях зовнішньої політики. Проте такого не сталося, навпаки, не втрачаючи зв’язків із Візантією, Русь покращувала та примножувала контакти із Заходом. Так, за даними посібника «Історія України» О.Д. Бойка за період X-XIII століть члени сімєй київського князя та руської знать мали 83 шлюби із представниками західноєвропейських еліт і лише 12 із членами сім’ї візантійського імператора. Різниця суттєва.
3. Звісно, основним здобутком православного християнства стала консолідація населення такої величезної території, централізація київської влади. Населення Новгорода і Тмутаракані мало стати одновірцями, а не послідовниками місцевих вірувань, що дозволяло відчувати їм схожість, спільність та спорідненість між собою.
4. Нова, більш прогресивна, якщо порівнювати із язичництвом, релігія почала формування нового, розвиненішого суспільства зі новими нормами моралі, поваги. Змінилося відношення до жінок, започаткувалася моногамія, відношення до людського життя стало поважнішим. Також розширювався, правда із значними обмеженнями, кругозір та світопізнання. Адже нова релігія могла дати значно більше відповідей на питання про створення світу, появу людей, сутність навколишнього світу.

Неможливо не відзначити, що у нової віри були присутні і негативні тенденції:

1. Досить різко виділився південний вектор розвитку суспільства, адже православ’я було поширене лише у Візантії та на Балканах. А церковну мову Русі довелося позичати у болгар, тобто доступність знань різко знизилася, бо ж церква Середньовіччя являла собою центр освіти та знань про навколишній світ, а здобутки західної цивілізації лишилися закритою книгою для Русі через латинську мову, незрозумілу і невідому.
2. Християнство накладало досить багато обмежень на повсякденне життя людини, хоча й додавало йому моральності.
3. Русь пов’язала себе із занепадаючою імперією, а не Заходом, що стрімко розвивався після варварської навали. Через 400 років після прийняття Руссю християнства Візантійська імперія перестала існувати, а у Європі почалася доба Просвітництва. Звісно, умови у них були різні, проте Візантія стабільно регресувала протягом усього цього часу.

Звісно, усі описані процеси, як-то зростання рівня освіти, розвиток зв’язків із Заходом, відбувалися не миттєво, а так само протяжно, як і сам процес хрещення.

Прийняття державної релігії викликало і бурхливу організацію церковного життя. Так вводилась «десятина» – податок на утримання церкви, рівний десятій долі прибутку людини. 1037 року засновується митрополича єпархія у Києві. До Руської митрополії входило 16 єпископств, із них 10 розташовувалися на території сучасної України.

Щодо освіти та науки, то саме під патронатом церков та монастирем писалися книги, засновувалися школи, тобто йшов культурно-освітній процес.

Важливо усвідомити, що православне християнство не лише визначило, умовно, Бога, якому буде молитися Русь, а й сприяло розвиткові засад прогресивного суспільства та того, що у наш час називається соціальною політикою.

 

Той факт, що прийнявши візантійську модель християнства Русь не стала залежною від Царгорода, а лише долучилася до духовної скарбниці східного християнства можна вважати чи найбільшим успіхом Володимира та його наступників.

 

Ярослав Мудрий (978–1054) відіграв ключову роль у розвитку Київської Русі, зміцнивши її політичну, культурну та економічну могутність. Його правління (1019–1054) стало періодом розквіту держави. Ось основні аспекти його внеску:

1.Після міжусобних війн між синами Володимира Великого, Ярослав зміцнив свою владу та забезпечив єдність Київської Русі. Він зосередив зусилля на створенні сильної центральної влади, що сприяло політичній стабільності та зміцненню кордонів держави.

2.Ярослав Мудрий створив перший писемний збірник законів на території Київської Русі — "Руську правду". Цей кодекс регулював суспільні відносини, включаючи питання власності, судочинства і покарань, що допомогло зміцнити правову систему та суспільний лад.

3.Ярослав сприяв активному розвитку культури та освіти:

- Заснував  Софійський собор у Києві, який став важливим культурним і релігійним центром.

- Підтримував розвиток писемності та літератури, зокрема, розширив книжкову справу та заснував бібліотеки, в тому числі при Софійському соборі.

- Поширював християнство, що сприяло розвитку культури, архітектури та іконопису.

4.Ярослав Мудрий успішно провадив дипломатичні відносини з багатьма європейськими державами. Він укладав династичні шлюби, зокрема, його дочки були одружені з королями Франції, Угорщини, Норвегії, що підвищило авторитет Київської Русі на міжнародній арені. Ярослав також зміцнив відносини з Візантією та іншими важливими державами того часу.

5.За правління Ярослава Мудрого значно розширився Київ. Він побудував нові укріплення та зміцнив обороноздатність міста. Завдяки цьому Київ став одним з найбільших і найрозвиненіших міст Європи того часу.

Отже, Ярослав Мудрий заклав основи для подальшого розвитку Київської Русі як могутньої середньовічної держави. Його правління позначилося стабілізацією внутрішньої політики, розквітом культури, зміцненням міжнародного авторитету та правової системи. Завдяки його діяльності Київська Русь стала не лише політичним центром, а й важливим культурним осередком Європи.

1.3. Культура Київської Русі

Хрещення Київської Русі в 988 році мало значний вплив на поширення писемності. З прийняттям християнства Русь отримала доступ до візантійської освітньої традиції, яка вже мала усталені форми літератури та писемних джерел.

• Церковнослов'янська мова стала основною мовою богослужінь та літератури. Цю мову розробили брати Кирило та Мефодій, що сприяло розвитку кириличного письма, яке стало основою для української писемності.
• Переклад релігійних текстів: після хрещення активно перекладалися біблійні тексти, житія святих, а також релігійні трактати. Перші рукописні книги, як-от «Остромирове Євангеліє» (1056-1057 рр.), стали взірцями ранньої української літератури.
• Розвиток літописання: прийняття християнства спонукало до створення літописів, таких як «Повість врем'яних літ» (початок 12 ст.), що стали важливими джерелами для вивчення історії та культури Київської Русі.

Християнство принесло на Русь традиції візантійської архітектури, що сприяло виникненню нових стилів у будівництві.

• Будівництво церков та монастирів: після хрещення на території Русі почали масово будувати кам'яні храми, серед яких найбільш відомими є Софійський собор у Києві (11 ст.), Десятинна церква (побудована в 989-996 рр.), Києво-Печерська лавра. Вони відзначалися складною структурою та розкішними мозаїками і фресками.
• Візантійський вплив: архітектурний стиль, запозичений з Візантії, привніс нові технічні можливості, такі як купольні та хрестово-баневі будівлі, що стали характерною рисою храмів на Русі.
• Функція монастирів: монастирі не тільки виконували релігійні функції, а й були важливими культурними та освітніми центрами, де зберігалися книги, розвивалися ремесла та мистецтво.

Християнство стало основним рушієм розвитку образотворчого мистецтва на Русі, яке розвивалося на основі візантійських традицій.

• Іконопис: після хрещення розвинулося іконописання. Перші ікони привезли з Візантії, але незабаром на Русі сформувалася своя школа іконопису. Київська Русь відома такими шедеврами, як Вишгородська ікона Богородиці.
• Мозаїки та фрески: собори Київської Русі, як-от Софійський собор, прикрашали багатоколірними мозаїками та фресками, зокрема сцени з Біблії, зображення святих та патронів церкви. Це були ключові елементи декоративного мистецтва тієї доби.
• Книжкова мініатюра: прикрашення релігійних рукописів, таких як Ізборник Святослава (1073 р.), стало ще однією важливою формою мистецтва. Мініатюри доповнювали текст і були часто виконані в яскравих кольорах із використанням золота.

Отже, Християнство стало вирішальним чинником у розвитку культури Київської Русі. Воно не тільки принесло нові форми релігійної практики, а й вплинуло на розвиток писемності, архітектури та мистецтва. Усі ці елементи інтегрувалися у життя тогочасної держави, формуючи унікальну культуру, яка стала підґрунтям для розвитку української національної ідентичності в наступні століття.

2. Формування та розвиток Галицько-Волинського князівства

2.1. Заснування та політична організація князівства

Галицько-Волинське князівство виникло внаслідок об'єднання двох важливих регіонів — Галичини та Волині — в єдину державу у 1199 році. Цей процес був пов'язаний з підйомом окремих князівств на фоні занепаду Київської Русі та її феодальної роздробленості.

Галицьке князівство утворилося на заході сучасної України й отримало свою назву від міста Галича. Його політичне становище зміцнилося у середині XII століття, коли при владі перебував князь Ярослав Осмомисл (1153–1187 рр.). Галицьке князівство славилося своїм економічним розвитком та потужною боярською верхівкою.

Волинське князівство розташовувалося на північному заході й також стало важливим політичним та економічним центром. Волинь була менш залежна від бояр і мала сильніші князівські династії.

Об'єднання цих двох князівств здійснив князь Роман Мстиславич у 1199 році. Він походив із волинської гілки династії Рюриковичів і став першим, кому вдалося об'єднати Галичину та Волинь в одну державу. Це стало початком Галицько-Волинського князівства.

Галицько-Волинське князівство мало чітку політичну структуру, що поєднувала риси як князівської влади, так і впливу боярства.

1. Княжа влада:

Князь був основною владною фігурою в державі. Князь Роман Мстиславич створив сильну центральну владу, спрямовану на захист незалежності князівства та боротьбу з боярськими змовами.

Найбільший розквіт князівства припав на правління Данила Романовича (Данила Галицького) (1238–1264 рр.). Після смерті Романа (1205 р.) Данило повернув контроль над князівством, зокрема у боротьбі проти монголів та претендентів на галицький трон. Данило Галицький отримав королівську корону від Папи Римського у 1253 році, ставши першим королем Русі. Це зміцнило міжнародне становище князівства.

2. Боярська верхівка:

Галицьке боярство мало значний вплив на внутрішню політику князівства, особливо в Галичині. У періоди слабкості князівської влади бояри брали участь у змовах і навіть мали можливість усувати князів. Однак за правління Данила Галицького князю вдалося обмежити вплив бояр і відновити централізовану владу.

3. Адміністративний поділ:

Князівство було поділене на уїзди (землі), які керувалися місцевими посадовцями — намісниками або воєводами, що призначалися князем. Ці чиновники відповідали за управління територією, збір податків та оборону.

4. Зовнішня політика та військова організація:

Галицько-Волинське князівство мало активну зовнішню політику. Князі вели постійні війни з Польщею, Угорщиною, Литвою, а також боролися із монгольським Ігом. Військо князівства складалося з дружин князів та ополчення, а також найманих військових контингентів. Данило Галицький налагодив дипломатичні зв'язки з європейськими державами та намагався організувати анти-монгольську коаліцію з підтримкою Папи Римського.

5. Правова система:

Князівство продовжувало правові традиції Київської Русі, зокрема Руської Правди, яка залишалася основним правовим кодексом. Однак місцеві традиції та звичаєве право теж відігравали важливу роль в регулюванні відносин між князем, боярами та простим населенням.

Отже, Галицько-Волинське князівство було однією з найсильніших держав на теренах Східної Європи у XII-XIV століттях. Завдяки політичному об’єднанню під владою Романа Мстиславича та його сина Данила, держава змогла зберегти незалежність від монгольського панування, розвинути тісні зв’язки з європейськими державами і відігравати важливу роль в історії України.

2.2. Правління Данила Галицького (1238–1264 рр.)

Данило Галицький — одна з найвидатніших постатей української середньовічної історії, князь Галицько-Волинського князівства, що правив з 1238 до 1264 року. Він зумів не лише об’єднати і зміцнити свою державу після тривалих внутрішніх міжусобиць, але й протистояти зовнішнім загрозам, особливо монгольським завойовникам.

1. Боротьба за владу та об’єднання Галицько-Волинського князівства

Після смерті батька Данила, Романа Мстиславича, у 1205 році, Галицько-Волинське князівство було занурене в період політичної нестабільності. Князівство роздирали міжусобиці, а місцеве боярство та сусідні держави намагалися встановити свій контроль над цією територією.

• Данило почав активно боротися за повернення батьківських земель з 1211 року, спочатку ставши володарем Волині.
• У 1238 році йому вдалося остаточно здобути Галич і об’єднати Галицьке та Волинське князівства, закріпивши за собою титул князя.
• Данило вигнав угорські та польські сили, що намагалися втрутитися у справи князівства, зміцнив свою владу і розпочав новий етап в історії держави.

2. Боротьба з монгольською загрозою

Монголи завдали руйнівного удару по Київській Русі під час походів Батия (1237-1241 рр.). У 1240 році монголи зруйнували Київ, і Данило змушений був визнати васальну залежність від Золотої Орди, щоб зберегти своє князівство.

• Хоча Данило визнав монгольське панування, він продовжував шукати способи протистояти Орді. Його політика була спрямована на послаблення впливу монголів на західноукраїнські землі.
• Данило активно зміцнював укріплення своїх міст, зокрема заснував фортецю Холм (сучасний Хелм у Польщі), яка стала його новою резиденцією, а також місто Львів (назване на честь його сина Лева).
• Данило неодноразово організовував військові кампанії проти монголів та їхніх союзників, прагнучи знайти підтримку в Європі для організації хрестового походу проти Орди.

3. Коронація Данила

Один з найважливіших моментів правління Данила — це його коронація у 1253 році. Він прийняв королівську корону від Папи Римського Інокентія IV у місті Дорогочин, що стало визнанням Галицько-Волинського князівства як незалежної держави на європейській арені.

• Метою коронації було залучення Данила до коаліції європейських держав проти монголів. Однак попри обіцянки Папи, реальної військової допомоги зі сторони Заходу так і не надійшло.
• Коронація підкреслила міжнародний авторитет князівства та зміцнила його зв’язки з Європою. Данило став першим і єдиним українським королем в історії.

4. Внутрішня політика та економічний розвиток

Данило Галицький не лише вів активну зовнішню політику, але й приділяв велику увагу внутрішньому розвитку свого князівства.

• Зміцнення центральної влади: Данило проводив політику централізації, зокрема обмежив вплив боярства в Галичині, яке часто ставало на шлях змов і виступало проти князя.
• Розвиток міст: під час його правління зросло значення таких міст, як Холм, Львів, Володимир, Дорогочин. Данило підтримував будівництво нових фортець, церков та інших важливих інфраструктурних об'єктів.
• Торгівля та економіка: Галицько-Волинське князівство розташовувалося на перетині важливих торгових шляхів між Європою та Азією, що сприяло його економічному розвитку. Данило заохочував розвиток торгівлі, ремесел та налагоджував міжнародні торгові зв'язки.

5. Зовнішня політика

Данило Галицький проводив активну дипломатію, шукаючи союзників як на Заході, так і на Сході.

• Він уклав союзи з Польщею, Угорщиною, Литвою та іншими європейськими державами для протистояння монголам і зміцнення своїх позицій на міжнародній арені.
• Данило також вів переговори з Тевтонським орденом, намагаючись зберегти рівновагу між інтересами Ордену та своїм князівством.

6. Останні роки правління

У другій половині свого правління Данило продовжував активно обороняти князівство від монголів та зміцнювати свої володіння. Проте остаточно позбутися монгольської залежності йому не вдалося через брак підтримки з боку західних союзників.

7. Спадщина Данила Галицького

Данило Галицький залишив по собі сильне й об'єднане князівство, яке стало важливим центром української державності. Він зміцнив міжнародне становище князівства, розвивав міста та сприяв економічному зростанню.

• Після його смерті в 1264 році князівство продовжувало існувати під керівництвом його нащадків, однак поступово занепадало через монгольський тиск та внутрішні конфлікти.

Отже, Правління Данила Галицького було важливою віхою в історії України. Він не тільки зміцнив Галицько-Волинське князівство як одну з найсильніших держав регіону, але й залишив по собі спадщину політичної мудрості, економічного розвитку та дипломатичних досягнень. Його діяльність заклала основу для майбутньої української державності, а його боротьба проти зовнішніх загроз і прагнення до незалежності стали прикладом для майбутніх поколінь.

2.3. Відносини з сусідами: Золота Орда, Польща, Угорщина

Галицько-Волинське князівство за часів свого існування (XII-XIV ст.) мало складну й активну зовнішню політику через стратегічне розташування на межі Східної та Західної Європи. Відносини з сусідніми державами, зокрема із Золотою Ордою, Польщею та Угорщиною, мали ключове значення для політичної стабільності та безпеки князівства.

1. Відносини із Золотою Ордою

Після монгольського вторгнення в Київську Русь у 1237–1241 роках, більшість руських князівств, включно з Галицько-Волинським, опинилися під владою Золотої Орди. Монголи встановили свою владу через систему залежності, зокрема вимагали данини й васальної покори від місцевих правителів.

• Визнання влади Орди: Данило Галицький змушений був визнати васальну залежність від монгольських ханів після вторгнення Батия в 1240-х роках. Це дало йому змогу зберегти своє князівство від повної руйнації, однак залежність від Орди стала важким тягарем.
• Спроби протистояння: Незважаючи на номінальне підпорядкування, Данило не полишав спроб організувати спротив монголам. Він активно шукав союзників у Європі, зокрема Папу Римського, для організації хрестового походу проти Орди.
• Військові конфлікти з Ордою: Князівство брало участь у кількох збройних сутичках з монголами, хоча реальні можливості для великого конфлікту були обмеженими через військову перевагу Орди.
• Збереження стабільності: Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його наступники продовжували балансувати між збереженням васальних відносин із Ордою та спробами зберегти відносну автономію князівства.

2. Відносини з Польщею

Галицько-Волинське князівство мало тісні й водночас конфліктні стосунки з Польщею, адже обидві держави прагнули контролювати спільні прикордонні території.

• Територіальні суперечки: Польща часто намагалася втрутитися у справи князівства і встановити свій контроль над Галичиною. Після смерті князя Романа Мстиславича у 1205 році, польські феодали підтримували окремі боярські групи, намагаючись отримати вплив у князівстві.
• Дружні союзи: У часи правління Данила Галицького князівство також укладало союзи з Польщею для боротьби проти спільних ворогів, зокрема Угорщини та Тевтонського ордену. Данило підтримував дружні відносини з польським королем Болеславом V Сором’язливим.
• Династичні шлюби: Для зміцнення відносин князі активно укладали династичні шлюби. Наприклад, Лев Данилович, син Данила, був одружений на дочці угорського короля, що створювало нові можливості для союзу з польськими та угорськими королями.
• Польське втручання після смерті Данила: Після смерті Данила Галицького польські королі намагалися знову отримати контроль над Галицько-Волинським князівством. Зрештою, у XIV столітті польський король Казимир III Великий захопив Галичину, що стало початком польської експансії на ці землі.

3. Відносини з Угорщиною

Угорщина була важливим і сильним сусідом Галицько-Волинського князівства, і відносини між цими державами були як дружніми, так і конфліктними через територіальні амбіції.

• Спроби угорської експансії: Угорські королі неодноразово намагалися поширити свій вплив на Галичину, особливо після смерті князя Романа Мстиславича. У певні періоди угорські війська навіть контролювали частину Галицького князівства.
• Дружні стосунки: У періоди, коли обидві держави стикалися з зовнішніми загрозами, як-от монгольським нашестям, вони укладали союзи. Одним з важливих прикладів співпраці став шлюб Лева Даниловича з дочкою угорського короля Белли IV.
• Спільні інтереси: Обидві держави також мали спільний інтерес у стримуванні монгольської загрози. Угорщина та Галицько-Волинське князівство співпрацювали у військовій та дипломатичній сфері для захисту своїх кордонів.
• Занепад відносин: Після смерті Данила і послаблення Галицько-Волинського князівства угорські королі почали більше цікавитися Галичиною. Врешті-решт, у XIV столітті угорці, поряд із поляками, стали головними претендентами на ці землі.

Отже, Галицько-Волинське князівство вело складну політику взаємодії зі своїми сусідами. Стосунки з Золотою Ордою визначалися вимушеним визнанням васальної залежності, але при цьому князівство намагалося зберегти автономію і навіть боротися проти монгольського панування. Відносини з Польщею та Угорщиною балансували між війнами за території та дипломатичними союзами. Протистояння, союзи та династичні зв'язки з цими сусідами стали ключовими елементами зовнішньої політики князівства і визначили його подальшу долю на міжнародній арені.

3. Культурний розвиток Галицько-Волинського князівства

3.1. Архітектура та мистецтво князівства

Галицько-Волинське князівство, існуючи з кінця XII до середини XIV століття, було важливим культурним центром Західної Русі. Його мистецтво та архітектура мали тісні зв'язки з традиціями Київської Русі, однак також відображали західноєвропейські та візантійські впливи. Завдяки розташуванню князівства на перетині європейських і східних культурних шляхів, у ньому відбувалося взаємопроникнення стилів, що призвело до створення унікальних архітектурних та мистецьких творів.

1. Архітектура Галицько-Волинського князівства

Галицько-Волинське князівство було відоме своїми кам’яними фортецями, храмами та палацами. Архітектура князівства мала кілька важливих характеристик:

Фортифікаційні споруди:

• Замки і фортеці: через постійні військові загрози, зокрема від Золотої Орди, Польщі та Угорщини, князі активно будували оборонні споруди. Данило Галицький заснував і укріпив кілька міст, серед яких найвідомішими є Холм та Львів. Важливими оборонними пунктами також були міста Дорогочин і Белз.
• Холмський замок: столиця князівства — місто Холм (нині в Польщі) — стала важливим культурним і оборонним центром. Данило Галицький збудував тут потужний замок із білим каменем, завезеним з околиць, що був незвичайним для цієї частини Європи. Холмський замок вирізнявся фортифікаційними характеристиками та вражаючими стінами, що захищали місто.
• Кам'яні укріплення також споруджувалися в інших важливих містах князівства, таких як Львів та Галич. Це були масивні фортеці, здатні протистояти не тільки військовим атакам, але й монгольським вторгненням.

Церковна архітектура:

• Візантійський стиль: більшість церков Галицько-Волинського князівства будували у візантійському стилі, який поширився на Русь після хрещення. Церкви мали хрестово-купольну структуру, прикрашалися фресками та мозаїками, що було характерно для православних храмів.
• Кам'яні храми: кам'яне будівництво досягло високого рівня в період правління князів Данила та Лева. Наприклад, Собор Різдва Богородиці в Холмі (закладений Данилом Галицьким) був відомий своїми розкішними декораціями, мозаїками та чудовими фресками. Церква мала велике символічне значення як релігійний і культурний центр князівства.
• Церква святого Пантелеймона в Галичі: одна з найстаріших церков Галицько-Волинського князівства (кін. XII ст.). Вона була збудована у романсько-візантійському стилі й мала масивні стіни з вузькими вікнами, що надавали їй фортифікаційного характеру.

Міське будівництво:

• Міста Галицько-Волинського князівства розвивалися як адміністративні та релігійні центри. Основна частина забудови міст була дерев’яною, але в центрі споруджували кам'яні храми та князівські палаци.
• Міста мали чітку структуру, де центральне місце займали князівські замки, храми та площі. Львів, зокрема, був заснований Данилом Галицьким як столиця його держави і став важливим торговим центром.

2. Мистецтво Галицько-Волинського князівства

Іконопис і фрески:

• Візантійський вплив на мистецтво князівства був дуже сильним, особливо в іконописі. Ікони, які створювали на території Галицько-Волинського князівства, вирізнялися витонченістю, складними деталями та яскравими кольорами.
• Фрески прикрашали стіни церков та храмів, зокрема в соборі Різдва Богородиці в Холмі. Ці фрески зображували сцени з біблійних сюжетів, святих та князів, а також мали орнаменти, які використовували для оздоблення інтер’єру храмів.

 Мозаїки:

• Мозаїки стали важливою частиною релігійного мистецтва князівства, особливо в храмах. Їх використовували для прикрашення стін і куполів церков. Техніку мозаїчного мистецтва було запозичено з Візантії, що дало змогу створювати розкішні зображення святих та релігійні сцени.

 Книжкова мініатюра:

• В князівстві активно розвивалося книжкове мистецтво. Книги створювалися у монастирях та скрипторіях, їх прикрашали мініатюрами. Одним із найвідоміших прикладів є Галицько-Волинський літопис — історичний документ, що не тільки зберігає відомості про політичне життя князівства, але й є зразком літературного та художнього оформлення.
• Переписування книг велося переважно в монастирях, де книжники використовували старі традиції київської писемності, доповнюючи їх новими стилістичними рисами.

Ювелірне мистецтво:

• Ювелірне мистецтво Галицько-Волинського князівства вирізнялося майстерністю та багатством. Вироби з золота та срібла, прикрашені емалями та дорогоцінним камінням, були популярними серед князівської верхівки.
• Збереглися приклади перснів, браслетів, діадем, що вражають тонкою технікою виконання та складністю орнаментів. Особливою популярністю користувалися вироби зі скані (ювелірного філігранного плетіння).

Впливи на архітектуру та мистецтво:

Архітектура та мистецтво Галицько-Волинського князівства поєднували елементи візантійського, романського та західноєвропейського стилів. Це зумовлено близькістю до західноєвропейських країн, таких як Польща та Угорщина, а також активними контактами із Візантією.

• Візантійський вплив виявився у формі церков, мозаїках та іконописі.
• Західноєвропейський вплив поширився завдяки династичним зв'язкам із Польщею, Угорщиною, а також через торгівлю та дипломатичні відносини. Це особливо помітно в романських архітектурних елементах, які можна побачити в деяких храмах князівства.

Отже, Архітектура та мистецтво Галицько-Волинського князівства є важливою складовою культурної спадщини України. Вони відображають синтез візантійських та західноєвропейських традицій, поєднуючи релігійні і світські мотиви. Завдяки своїм культурним досягненням князівство відіграло значну роль у формуванні української національної культури та її зв’язків з Європою.

3.2. Освіта та література

Галицько-Волинське князівство (XII–XIV ст.) продовжувало культурні та освітні традиції Київської Русі, одночасно розвиваючи нові напрямки в літературі та освіті під впливом як візантійських, так і західноєвропейських тенденцій. У період правління князів, таких як Данило Галицький, було створено важливі літературні та освітні центри, що відігравали значну роль у формуванні культурного середовища князівства.

1. Освіта в Галицько-Волинському князівстві

Освітні центри:

• Монастирі та церкви були головними осередками освіти у князівстві, як і в інших руських землях. Монастирі виконували не лише релігійну функцію, а й були місцями, де навчали читати, писати, переписували книги та займалися літописанням. Найвідомішими монастирями були Києво-Печерський монастир (що впливав на Галичину) та монастирі у Холмі й Львові.
• Монастирські школи: при монастирях існували школи, де навчали дітей духовенства, бояр та князівської верхівки. Навчання було здебільшого релігійного характеру, однак учні також отримували знання з літератури, граматики та історії. Особлива увага приділялася вивченню церковнослов'янської мови.

Роль князів:

• Данило Галицький і його наступники активно сприяли розвитку освіти, розуміючи її важливість для зміцнення держави. Данило заснував нові міста, такі як Львів і Холм, де також розвивалися культурні й освітні інституції. Сам Данило вважався освіченим правителем і приділяв увагу навчанню свого сина Лева.
• Літературна традиція та знання передавалися через книжників, які служили при княжому дворі. Князі залучали до свого двору освічених людей, що сприяло розвитку наукового й культурного життя.

Розвиток писемності:

• Писемність у князівстві була поширена серед духовенства, боярства та купецтва. Кирилична система письма, яку успадкували від Київської Русі, продовжувала використовуватися для написання релігійних, історичних та адміністративних текстів.
• Переписування книг відбувалося переважно в монастирях, де створювали бібліотеки та скрипторії. Книги мали переважно релігійний характер — це були Євангелія, псалтирі, житія святих, які зберігали духовний і моральний спадок.

2. Література Галицько-Волинського князівства

Літописання:

Літописання відігравало важливу роль у культурному житті князівства. Найважливішою літературною пам'яткою цього періоду є Галицько-Волинський літопис, який продовжує традиції літописання Київської Русі.

• Галицько-Волинський літопис охоплює події кінця XII – середини XIII століть і описує історію князівства, його боротьбу з сусідами (Польщею, Угорщиною, Литвою), монгольське вторгнення та зусилля Данила Галицького зі зміцнення держави. Літопис також зображує культурні та політичні зв'язки князівства з Європою.
• Літопис складається з двох частин: Галицької (близько 1201–1261 рр.) та Волинської (1262–1292 рр.). Окрім опису історичних подій, літопис містить релігійні та моральні повчання, патріотичні заклики до захисту рідної землі, що надає йому глибокого культурного значення.
• Стиль літопису поєднує документальний виклад з поетичними описами, глибокими роздумами про долю князівства та висловлюванням любові до рідної землі. Він є важливим джерелом для вивчення історії Галицько-Волинського князівства.

Перекладна література:

• Як і в інших руських князівствах, на території Галицько-Волинської держави активно перекладалися релігійні та філософські твори з грецької та латинської мов. До них належали богослужбові книги, житія святих, моральні трактати, що служили освітнім та духовним джерелом для населення.
• Особливо важливим був переклад творів, що надходили з Візантії та Західної Європи, завдяки контактам князівства з цими регіонами.

Житійна література:

• Житія святих — це важливий жанр літератури, який розвивався у князівстві. Вони описували життя видатних релігійних діячів, їхні чудеса та святі діяння. Такі твори мали не лише релігійне значення, але й культурно-виховну роль.
• Житійна література сприяла поширенню християнських цінностей та формуванню моральних засад у суспільстві. Вона відігравала ключову роль у вихованні князів, боярства та духовенства.

Дипломатична та юридична література:

• Література князівства також включала дипломатичні листи, угоди та правові акти, які фіксували відносини з сусідніми державами, зокрема з Польщею, Угорщиною та Золотою Ордою.
• Юридичні документи, такі як грамоти та угоди, використовувалися для врегулювання земельних питань, встановлення торгових зв'язків та визначення правової системи князівства. Ці документи також свідчать про високий рівень правової культури та писемності в князівстві.

Висновок:

Галицько-Волинське князівство було важливим осередком освіти та літератури в середньовічній Україні. Його освітні інституції базувалися на релігійних та культурних традиціях Київської Русі, а літературні твори, зокрема літописи, відображали політичне та культурне життя князівства. Галицько-Волинська літературна спадщина є важливим джерелом для вивчення історії, культури та суспільних відносин цього періоду, а також підкреслює роль князівства як культурного мосту між Сходом і Заходом.

Галицько-Волинське князівство (XII–XIV ст.) продовжувало культурні та освітні традиції Київської Русі, одночасно розвиваючи нові напрямки в літературі та освіті під впливом як візантійських, так і західноєвропейських тенденцій. У період правління князів, таких як Данило Галицький, було створено важливі літературні та освітні центри, що відігравали значну роль у формуванні культурного середовища князівства.

1. Освіта в Галицько-Волинському князівстві

Освітні центри:

• Монастирі та церкви були головними осередками освіти у князівстві, як і в інших руських землях. Монастирі виконували не лише релігійну функцію, а й були місцями, де навчали читати, писати, переписували книги та займалися літописанням. Найвідомішими монастирями були Києво-Печерський монастир (що впливав на Галичину) та монастирі у Холмі й Львові.
• Монастирські школи: при монастирях існували школи, де навчали дітей духовенства, бояр та князівської верхівки. Навчання було здебільшого релігійного характеру, однак учні також отримували знання з літератури, граматики та історії. Особлива увага приділялася вивченню церковнослов'янської мови.

Роль князів:

• Данило Галицький і його наступники активно сприяли розвитку освіти, розуміючи її важливість для зміцнення держави. Данило заснував нові міста, такі як Львів і Холм, де також розвивалися культурні й освітні інституції. Сам Данило вважався освіченим правителем і приділяв увагу навчанню свого сина Лева.
• Літературна традиція та знання передавалися через книжників, які служили при княжому дворі. Князі залучали до свого двору освічених людей, що сприяло розвитку наукового й культурного життя.

Розвиток писемності:

• Писемність у князівстві була поширена серед духовенства, боярства та купецтва. Кирилична система письма, яку успадкували від Київської Русі, продовжувала використовуватися для написання релігійних, історичних та адміністративних текстів.
• Переписування книг відбувалося переважно в монастирях, де створювали бібліотеки та скрипторії. Книги мали переважно релігійний характер — це були Євангелія, псалтирі, житія святих, які зберігали духовний і моральний спадок.

Отже, Галицько-Волинське князівство було важливим осередком освіти та літератури в середньовічній Україні. Його освітні інституції базувалися на релігійних та культурних традиціях Київської Русі, а літературні твори, зокрема літописи, відображали політичне та культурне життя князівства. Галицько-Волинська літературна спадщина є важливим джерелом для вивчення історії, культури та суспільних відносин цього періоду, а також підкреслює роль князівства як культурного мосту між Сходом і Заходом.

Спільні риси та відмінності культурного та політичного розвитку Русі-України та Галицько-Волинського князівства

 

4. Спільні риси та відмінності культурного та політичного розвитку Русі-України та Галицько-Волинського князівства

Київська Русь (Русь-Україна) та Галицько-Волинське князівство були важливими етапами в історії формування української державності та культури. Обидві держави мали спільні риси, зокрема в культурі та політиці, але й суттєво відрізнялися в багатьох аспектах через зміни історичних обставин та зовнішніх впливів.

Спільні риси:

1. Культурна спадковість та вплив Візантії

• Християнство: Обидві держави були християнськими й отримали християнство з Візантії. Київська Русь була хрещена у 988 році за правління князя Володимира Великого, що поклало початок розвитку християнської культури на цих землях. Галицько-Волинське князівство продовжувало цю традицію.
• Іконопис, архітектура, література: Як і в Русі, у Галицько-Волинському князівстві важливе місце займав іконопис, створення храмів у візантійському стилі (хрестово-купольна структура), розвиток літописання, а також поширення релігійних книг.
• Літописання: Обидві держави мали свої літописи як важливу частину культурного життя. Літописання в Русі було започатковане з «Повісті врем'яних літ», тоді як у Галицько-Волинському князівстві найвідомішим був Галицько-Волинський літопис.

2. Феодальна система

• Обидві держави мали феодальну систему управління, де влада князя поєднувалася з впливом місцевої знаті (бояр). Феодалізм, що характеризувався наявністю великих боярських земельних володінь, був спільною рисою і для Київської Русі, і для Галицько-Волинського князівства.
• Князі як головні правителі: В обох державах князі виконували роль верховних правителів і захисників держави. Влада князя базувалася на військовій силі, союзі з боярством та підтримці духовенства.

3. Зв'язки з Європою

• І Київська Русь, і Галицько-Волинське князівство активно підтримували дипломатичні та торгові зв'язки з Європою. Київські князі, як-от Ярослав Мудрий, укладали династичні шлюби з європейськими династіями, що сприяло зміцненню міжнародного статусу Русі.
• Галицько-Волинське князівство також мало дипломатичні стосунки з Польщею, Угорщиною, Литвою та іншими державами Європи. Коронація Данила Галицького від Папи Римського у 1253 році стала важливим етапом у цьому контексті.

Відмінності:

1. Політична структура та державний устрій

• Київська Русь була політичною системою, де князі правили з Києва як головного центру. Водночас після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році Русь пережила процес феодальної роздробленості, коли кожен князь отримав контроль над своєю землею. Це призвело до занепаду централізованої влади та боротьби між князями.
• Галицько-Волинське князівство утворилося як єдина централізована держава після об'єднання Галицького та Волинського князівств князем Романом Мстиславичем у 1199 році. На відміну від Київської Русі, воно зберігало централізовану владу навіть після смерті князя Романа, і хоча боярство мало великий вплив, князі (особливо Данило Галицький) змогли зберегти свою владу.

2. Вплив боярства

• Київська Русь також мала сильне боярство, але влада київських князів була відносно стабільною до феодальної роздробленості. Після цього періоду боярство мало більше впливу на місцевих князів.
• У Галицько-Волинському князівстві, особливо в Галичині, боярство було ще більш потужною силою, що часто втручалося в політичні справи. Після смерті Романа Мстиславича у 1205 році бояри контролювали політичну ситуацію в Галичі, що ускладнювало управління князівством. Однак Данило Галицький зумів обмежити їхній вплив і зміцнити княжу владу.

3. Зовнішні загрози та васальна залежність

• Київська Русь зазнавала набігів кочових племен, таких як половці та печеніги, але ці загрози часто мали локальний характер і не призводили до підпорядкування Русі іноземним державам.
• Галицько-Волинське князівство постало перед більшою загрозою — монгольським нашестям. У 1240 році монголи зруйнували Київ, і Галицько-Волинське князівство опинилося в залежності від Золотої Орди, що змусило князів визнати її зверхність і сплачувати данину. Це було суттєвою відмінністю, оскільки князівство повинно було балансувати між підтримкою незалежності та збереженням відносин з монголами.

4. Західноєвропейський вплив

• Хоча Київська Русь мала зв’язки з Європою, її культура та політична система здебільшого були орієнтовані на Візантію, особливо в духовному та культурному житті.
• У Галицько-Волинському князівстві вплив Західної Європи був набагато сильнішим. Дипломатичні стосунки з Польщею, Угорщиною та Західною Європою сприяли проникненню західноєвропейських культурних та політичних традицій. Особливо це проявилося після коронації Данила Галицького, коли його князівство стало визнаним гравцем на європейській арені.

5. Культурна орієнтація та архітектура

• Київська Русь переважно орієнтувалася на візантійську культуру. Це відображалося в архітектурі, зокрема в побудові таких храмів, як Софійський собор у Києві, де використовували візантійські традиції.
• Галицько-Волинське князівство поєднало візантійські традиції з елементами романської та готичної архітектури, які прийшли з Польщі та Угорщини. Наприклад, Церква святого Пантелеймона в Галичі має риси романського стилю, що свідчить про синтез різних культурних впливів.

Висновки

Отже, Київська Русь відкрила новий – феодальний – період східнослов'янської історії, сприяла християнізації суспільства, зміцнила обороноздатність. Часи Давньоруської держави позитивно позначилися на етнічному розвиткові слов’ян. Русь посіла одне з чільних місць у системі європейських політичних та економічних відносин, утвердивши свій авторитет не тільки на міжнародній арені, а й у свідомості русичів. Спадкоємцем державно-політичних традицій Київської Русі в помонгольский час, новим центром економічного та політичного життя стало Галицько-Волинське князівство. Однак воно не змогло забезпечити політичну консолідацію ПівденноЗахідної Русі-України. Це, як і знищення Києва, спричинило те, що українські землі опинилися у сфері впливу сусідніх держав і надовго втратили перспективи незалежного розвитку.

Питання до лекції:

І. Обговорення та питання

1.Простежте динаміку розвитку політичного устрою Київської держави.

2. Визначте причини феодальної роздробленості Київської Русі.

3. Які міжнародні зв’язки мала Київська держава?

4. Охарактеризуйте історичне значення Давньоруської держави.

5. Чи погоджуєтесь ви з тим, що Галицько-Волинська держава була прямою спадкоємицею Київської Русі?

ІІ. Дискусія щодо значення хрещення Русі для розвитку культури та державності

 

Література до лекції:

1 Україна крізь віки: В 15 т. Т. 4. Київська Русь / О.П. Толочко, П.П. Толочко. – К., 1998.

2 Україна крізь віки: В 15 т. – Т. 5. ГалицькоВолинська Русь / М.Ф. Котляр. – К., 1998.

3 Терещенко, Ю.Є. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення старокиївської держави до кінця ХУІ ст. / Ю.Є. Терещенко. – К.,1996.

4.Толочко П. Київська Русь. ‒ К.: Абрис, 1996.

5 Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. – К.: Либідь, 1991.