Історія Черкас у нових назвах вулиць

Історія Черкас

у нових назвах вулиць

 

 

 

УКРАЇНА

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ  ТА ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ       ЧЕРКАСЬКИЙ МІСЬКИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ УСТАНОВ ОСВІТИ

 

ЧЕРКАСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ №2

ЧЕРКАСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

 

Творча група учителів початкових класів

 

 

 

Історія Черкас у нових назвах вулиць

 

 

 

 

 

 

                                                     Обсяг матеріалу:  с.47

 

 

 

 

Схвалено педагогічною радою

Черкаської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів №2

         Протокол № 4 від  06.03.2018 р.

 

 

 

 

 

                                              ЧЕРКАСИ – 2018

Автори:

- Бондаренко Н.В., учитель початкових класів, вища категорія,     старший учитель

- Роздобудько С.А., учитель початкових класів, перша категорія

- Петюренко Т.В., учитель початкових класів, спеціаліст

 

 

 

 

 

 

Історія Черкас у нових назвах вулиць: Навчально-методичний посібник. - Черкаси, 2018. - с.47

 

 

 

 

 

 

 

У посібнику представлені вулиці Черкас, назви яких було змінено останнім часом. У них читається давня і нова історія, пресується живий звук часів. Багато читачів відкриють для себе нові імена, більше дізнаються про людей, іменами яких названі вулиці.

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

АНОТАЦІЯ……………………………………………….6

З  ГЕРОЯМИ У СЕРЦІ ТА У НАЗВАХ ВУЛИЦЬ.........7

ЧЕРКАС СЛАВЕТНІ ІМЕНА …………………………18

СТАРОДАВНІ НАЗВИ, АБО ТІ, ЩО

ВІДОБРАЖАЮТЬ ІСТОРІЮ…………………………..33

БІБЛІОГРАФІЯ………………………………………….46

 

 

                                                Анотація

Минають роки. Вулиці Черкас розбудовуються, змінюють своє обличчя та назви. У них читається давня та нова історія, пресується живий зв'язок  часів. Робота з перейменування черкаських вулиць ведеться з кінця 1980-х років. Особливо багато перейменувань відбулося останнім часом. Найчастіше назви вулиць пов’язані з іменами відомих людей. Нерідко вулиці іменуються за географічними назвами, діяльністю людей, історичною місцевістю чи об’єктом, що на ній розташований. Існує і багато інших категорій назв. Назви вулиць можуть нам багато чого розповісти.

Посібник «Історія Черкас у нових назвах вулиць» містить три розділи:

•            З героями у серці та у назвах вулиць.
•            Черкас славетні імена.
•            Стародавні назви, або ті, що відображають історію.

Від початку війни на Схід  України чимало черкащан відправилось захищати державу від ворога.  Серед них люди, які вже бачили війну та розумілись на військовій справі, а також молоді хлопці, для яких війна на Донбасі стала продовженням боротьби за волю і незалежність  України, розпочатої на Майдані. Під час військових дій у Луганській та Донецькій областях загинуло більше  двадцяти осіб.  Вони посмертно нагороджені орденами «За мужність», відзнакою «Народний герой України», пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси». Іменами деяких з них названі вулиці.

Відомі люди заслуговують на пам'ять нащадків. Про їхню діяльність, подвиги ще довго нагадуватимуть назви міських вулиць.

Не менш цікаві географічні та історичні назви Черкас. Є назви з багатою історією, а є й прості. Всі вони різні, і всі вони цікаві.   Ці назви  вулиць – своєрідний архів, літопис, який можна передати.

Актуальність посібника не викликає сумніву. Багато читачів відкриють для себе нові імена, або більше дізнаються про людей, іменами яких названі останнім часом вулиці Черкас, географічні та історчні назви. Матеріал, поданий в посібнику,  буде цікавий   учням,  учителям,  вихователям дошкільних установ та широкому колу читачів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З героями у серці

та

у назвах  вулиць

   

Вулиця Сергія Амброса (Орджонікідзе)

Сергій Сергійович Амброс - український громадський активіст, спортсмен, молодший лейтенант Національної гвардії, військовик полку «Азов». Народився  в родині інженерів 16 травня 1990 року. Навчався у Черкаській гімназії № 31, яку закінчив із золотою медаллю.

Після школи продовжив навчання в Черкаському  державному технологічному університеті за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво».

Займався бойовим гопаком, східними єдиноборствами. Був активістом декількох громадських організацій та футбольної організації «Ультрас Черкаси». Захоплювався туризмом, багато подорожував.

З травня 2014 року служив у батальйоні «Азов» лікарем групи комплектування. Влітку 2014 року Амбросу присвоєно звання сержанта, в кінці осені 2014 – звання молодшого лейтенанта.

18 лютого 2015 року потрапив під мінометний обстріл у місті Широкине.  Помер від поранень у лікарні Маріуполя.

Похований у Черкасах 21 лютого 2015 року. 10 липня   посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, а також Указом № 11 від 18 листопада 2015 р. нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).

Вулиця Ігоря Бойка (Чичеріна)

Ігор Дмитрович Бойко народився  23.08.1972 року в с. Дахнівка Черкаського району. Він був чемним до своїх дітей, небайдужий до оточуючих, дуже пишався своєю родиною.

 З 3 серпня 2014 року  служив у 128 гірсько-піхотній бригаді Збройних Сил України розвідником. Ще восени був поранений в ногу, але так і не поїхав до госпіталя. Через кілька днів, як нога загоїлася, продовжив воювати у підрозділі. Активний наступ збройних формувань сепаратистів на околиці Дебальцевого почався 25 січня. 27 січня бойовики атакували позиції сил АТО у місті Вуглегірськ, що на південний захід від Дебальцевого. Після запеклих боїв українські війська залишили місто, далі – населені пункти Нікішине, Рідкодуб. Під час цих бойових дій понад 200 військовослужбовців Збройних Сил України, бійців Національної Гвардії України, правоохоронців та добровольців, віддали своє життя, захищаючи Батьківщину. Серед них був і Ігор Бойко.

Загинув 30 січня 2015 р. під час розвідувальної операції біля селища Рідкодуб Шахтарського району в районі м. Дебальцеве. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня.

Вулиця Віталія Вергая (Маршала Батицького)

Віталій Вергай народився 21 листопада 1969 року у місті Черкаси. Солдат Збройних сил України.

Закінчив  Черкаську загальноосвітню школу №28. Навчався у ПТУ. Після армії працював за спеціальністю « бджоляр».

Під час революції на Майдані був у Черкаській самообороні. В кінці серпня 2014 року пішов добровольцем в АТО. Був старшим розвідником 128 окремої гірсько-піхотної бригади.

6 лютого 2015року загинув у бою з терористами від розриву міни, захищаючи опорний пункт поблизу села Рідкодуб Шахтарського району. Похований у селі Благодатне поряд із маминою могилою.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

18 травня 2016 року вулиця Маршала Батицького перейменована на честь Віталія Вергая.

Вулиця В’ячеслава Галви (Руднєва)

В'ячеслав Галва народився 4 січня 1973 року в станиці Безрічна   Читинської області. Шкільні роки В'ячеслава пройшли у місті Черкаси. Проживав у Києві. У 1994 році закінчив Київське вище  загальновійськове командне училище. Офіцерську кар'єру розпочав на посаді командира розвідувальної групи спеціального призначення окремої роти  Прикарпатського військового округу.  У 1996 рокці був переведений до загону спецпризначення при Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України, де служив на посадах від командира групи до заступника командира військової частини з бойової підготовки. Очолював відділ інструкторів та пройшов спеціальний курс підготовки снайперів. В'ячеслав Галва брав участь в операції зі звільнення українського судна «Фаїна» з екіпажем і військовим вантажем, захопленого сомалійськими піратами. Під час війни на Сході України В'ячеслав добровольцем поїхав на фронт, де зайнявся підготовкою бійців батальйону «Азов», разом з якими брав участь у бойових операціях. Загинув  26 серпня 2014 року на базі батальйону «Азов» в селі Урзуф у результаті вибуху гранати, накривши її своїм тілом. Посмертно нагороджений орденом «За мужність».

 

Вулиця Володимира Ложешнікова (Крупської)

Ложешніков Володимир Іванович – капітан міліції у відставці, боєць батальйону Національної гвардії «Донбас», старший оператор протитанкового взводу.

Народився 23 травня 1962 року. З 1984року служив  в органах МВС. Працював у Черкасах у підрозділах карного розшуку, був заступником начальника відділу карного розшуку Соснівського району м.Черкас. Після звільнення з міліції займався підприємництвом. Балатувався в депутати до Черкаської міської ради. Після початку російсько-української війни з іншими волонтерами займався формуванням загонів самооборони в Черкасах. Першого поранення зазнав у Іловайську 18 серпня 2014 року. Брав участь в «лобовій» атаці на «Таврії» з гранатами танкових підрозділів російських частин. 29 серпня 2014 року отримав друге важке поранення у боях за Іловайськ, разом із бойовими побратимами потрапив у оточення. Помер 31.08.2014 в населеному пункті  Кутейниково, вже перебуваючи в полоні.

За особисту мужність і героїзм, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня (посмертно). 

Вулиця Генерала Момота (Луначарського)

Ігор Федорович Момот (18 серпня 1965 – 11 липня 2014) –  український прикордонник. Начальник Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України м.Черкас, село Оршанець. Проходив службу в Афганістані, був заступником начальника мінометної батареї 1ММГ47 прикордонного загону.  Після ускладнення ситуації на українсько-російському кордоні Ігор Момот особисто сформував та очолив мотоманеврену групу. Група виконувала завдання з охорони державного кордону на найбільш вразливих ділянках. Підрозділ під командуванням полковника Ігоря Момота неодноразово вступав в бій з незаконними військовими формуваннями.

Ігор Момот загинув в зоні АТО в Луганській області під час обстрілу з установки «Град» позицій українських прикордонників 11 липня 2014 року. 12 липня 2014 року Президент України Петро Порошенко посмертно присвоїв військове звання генерал-майора  та зазначив, що ім'я Ігоря Момота буде присвоєне одній з прикордонних застав України.

7 жовтня 2014 року указом Президента України Навчальному центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України присвоєно ім'я генерал-майора Ігоря Момота.

Вулиця Олексія Панченка ( Ярослава Галана)

(Від початку і до вулиці Михайла Старицького)

Олексі́й Анато́лійович Па́нченко народився 23 вересня 1974 року.

У 1994 році закінчив Черкаське пожежно-технічне училище. В училищі продовжив проходження служби — інспектором по роботі з особовим складом. На цій посаді працював до 1997 року. Згодом працював начальником відділу лінійного контролю Управління Укртрансінспекції Черкаської області.

Мобілізований в серпні 2014-го, солдат 81 десантно - штурмової бригади 90 окремого аеромобільного батальйону «Житомир». Знаходився безпосередньо у зоні бойових дій.

19 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями поблизу Донецького аеропорту.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений

орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

 

Вулиця Капітана Подолянчука (Нижня  Комсомольська)

Подолянчук Євгеній Петрович - командир групи спеціального призначення 3-го окремого полку Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Народився 4 липня 1991 року в місті Черкаси. У 2008 році закінчив Черкаську спеціалізовану школу №3. У 14 років Євгеній Подолянчук вступив до Національної скаутської організації України "Пласт". Вихованець юнацького пластового куреня імені Ярослава Мудрого.  У 2006 році був учасником крайового вишкільного табору "Легіон" (Чорний Ліс, Івано-Франківська область).  У 2012 році закінчив з відзнакою факультет аеромобільних військ та розвідки Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

   Під час подій Революції гідності відбув на виконання завдань із захисту цілісності держави у числі перших, ще до початку відкритих бойових дій. У квітні 2014 року був направлений в складі свого загону в Донецький аеропорт. 14 вересня 2014 року загинув при обороні аеропорту Донецька, прикриваючи відхід бойових побратимів.18 вересня 2014 року похований на кладовищі села Крутьки Чорнобаївського району Черкаської області. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня,  відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).

Вулиця героїв Майдану (Гайдара)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протестувальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану.

Мабуть, ні в кого немає сумнівів, хто ці герої. Це ті, хто брав участь у національно-патріотичних акціях протесту 2013-2014 рр., передусім, проти корупції, свавілля правоохоронних органів, а також на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України.

«Слава Україні! Героям Слава!» перестало бути просто вітанням. Це і віддання шани найкращим, котрі в найважливіший момент не злякалися і пожертвували собою заради кращого життя усіх в цій країні, а також і засвідчення справжнього подвигу. По країні уже з’являються перші вулиці та площі, названі на честь героїв Майдану.

Ці люди – справжні герої. Вони показали, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним. Безумовно, жодного з нас події, що відбувалися впродовж останніх років, не залишили байдужими.  

Вулиця Небесної Сотні (Леніна)

(Від початку і до вулиці Надпільної –вулиця Небесної Сотні)

 

21 липня 2015 року вулиця Леніна була розділена на дві частини та перейменована: відтак, з'явилися вулиця Небесної Сотні (до вулиці Надпільної) та Свято – Макаріївська (від вулиці Надпільної).

 «Небе́сна Со́тня»  - прийнята в Україні збірна назва загиблих протестувальників, які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Євромайдану (Революції Гідності) у грудні 2013 – лютому 2014 року.

  Їх назвали Небесною сотнею – українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути Українцем і за свою Батьківщину. Героїчна сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності, ставши нашими Ангелами-Охоронцями на небі. 

Свято-Макаріївська

 (Від вул.Надпільна і до кінця вулиці)

За ініціативою громадськості, громади Української православної церкви. Святий Макарій – один із найшанованіших православних святих Черкащини, загинув у 1678 році (вбитий турецькими грабіжниками Канівського монастиря).

 

 

Черкас

славетні імена

 

 

Вулиця Грушевського (Котовського)

 

           

Грушевський Михайло Сергійович – український історик, громадський та політичний діяч. Народився  17 вересня 1866 року у м. Хелмі (Польща). Виріс на Кавказі. Навчався у Тифліській гімназії та Київському університеті на історико-філологічному факультеті. У 1894 році  М.Грушевський призначається на посаду  професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету, де пропрацював до 1914 року. Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною громадсько-політичною роботою. Його обирають головою наукової секції  Наукового  товариства ім.Шевченка.  Лютнева революція  в Росії 1917 року  і розвал імперії висунули  М.Грушевського в провідники українського національно - визвольного руху.  Під його керівництвом розпочала роботу Українська Центральна Рада. 29.04.1918р. М.Грушевський був обраний  президентом  Української Народної Республіки.  У1924 році працював  професором історії  в Київському державному університеті,  був  обраний членом  Української Академії наук. М.  Грушевський увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної « Історії України – Руси». Наукові праці історика – невичерпне джерело мудрості.

Вулиця Максима Залізняка (Громова)

Максим Ієвлевич Залізняк  — керівник гайдамацького повстання (1768–1769 років) — Коліївщини, козацький отаман. Народився 1740 р.  на Чигиринщині.  З 13-ти років, після смерті батька, пішов на Запорозьку Січ, де був приписаний до Тимошівського куреня. З 1762 року працював на рибних промислах на Дніпрі. Наймитував в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині.

Образ Максима Залізняка є втіленням нескінченної сили волі та жаги до справедливості. Він був талановитим воєначальником, своїми гарячими закликами йому вдавалося організовувати народ та вести за собою. Разом зі своїми однодумцями, Максим Залізняк у 1768 році підняв наймаштабніше повстання українського народу проти влади панів Речі Посполитої. Участь у ньому взяли не тільки селяни, міська біднота, незаможні запорізькі козаки, але й польські селяни. Оскільки більшість повстанців було озброєне тільки холодною зброєю і часто загостреними кілками, повстання гайдамаків на дніпровському правобережжі отримало в історії назву Коліївщина.

   Повстанська рада проголосила М. Залізняка гетьманом і князем Смілянським, а сам він заявив про відновлення Гетьманщини.  

Дуб Максима Залізняка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Є на Україні незвичайний дуб. Дерево, намальоване Тарасом Шевченком. Велетень, завдяки якому весь світ дізнався про існування урочища Холодний Яр — дуб Максима Залізняка.

Гігант, висота якого становить 30 метрів, живе вже понад тисячоліття біля хутора Буда в Черкаській області. Він бачив народження Київської Русі, набіги гайдамаків, орди татар і половців. Під цим дубом відпочивали Богдан Хмельницький, Максим Залізняк та Павлюк, а гайдамаки давали клятву, що будуть боротися проти польського засилля.

Існує легенда, згідно з якою дуб-велетень має чарівну силу, кожен хто  відпочив під його величезною кроною отримує достатньо сил для безлічі нових починань.  З 1972 року дуб володіє статусом державного пам`ятника, а з 2010 року зарахований до національних дерев України.  

 

Вулиця Юрія Іллєнка (Горького)

Юрій  Герасимович  Іллєнко – народний артист України, відомий український політик, кінооператор та кінорежисер. (1936 – 2010 р.)

Народився Юрій Іллєнко 9 травня 1936р. у Черкасах.  Під час війни у 1941р. опинився з мамою й двома братами в селі Філіповці на р.Обі.

Повернення до України 1944 було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось удруге вчитися в першому. Пізніше Юрій  вступив у престижний  державний інститут кінематографії на операторський факультет. У 1960р. зняв дипломну роботу «Прощавайте, голуби»  та отримав нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно — за найкращу операторську роботу. 1963р. отримав запрошення зі студії ім. О. Довженка зняти фільм «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова. Великий успіх дістався фільму «Білий птах з чорною ознакою», який завоював Золоту медаль.  Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію «Фест-Земля».

У різні роки були заборонені майже всі проекти Іллєнка на стадії сценарію. Всупереч всьому Юрій Іллєнко став лауреатом Державної премії імені Шевченка, Народним артистом України,  Почесним доктором  Міжнародної кадрової академії.

Вулиця Самійла Кішки (Рози Люксембург)

(Від вулиці Бидгощська до закінчення)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Самійло Кішка народився близько 1530 року у шляхетській сім'ї Кошків (Кошичів) в Каневі, здобув добру освіту.

З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького, де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького, його в 1564 році обирають гетьманом. Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, у першу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а й потрапити до центру Османської імперії. Уперше вийшов у Чорне море у 1567 році й упродовж двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Кілю, Аккерман та Очаків, нещадно громив османські галери в морі. У 1573 році в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від османського флоту, а сам гетьман потрапив до полону і був прикутий ланцюгом до весла на галері, де перебував близько 25 років.  

Деякі дослідники вважають, що Кішка загинув 28 лютого 1602 року під час Лівонської війни у бою під Фелліном і був перевезений та похований у Каневі. 

Вулиця Євгена Кухарця (Маршала Красовського)

Кухарець Євген Іванович народився  7 листопада 1945 року в селі Велюнь Дубровицького району Рівненської області в сім’ї колгоспника. Трудову діяльність розпочав учителем Перебродівської восьмирічної школи на рідній Рівненщині. По закінченню Одеської державної консерваторії імені А. Нежданової (1974) працював хормейстером, а з 1976 року - художнім керівником і головним диригентом Заслуженого Черкаського народного хору.

Під його керівництвом колектив досяг значних творчих успіхів, завоював широке визнання. Мистецькі здобутки хору відзначені Державною премією імені Т. Шевченка. Брав активну участь у культурно-мистецькому і громадському житті України. Був головою обласного відділення Українського фонду культури. Обирався депутатом Соснівської районної ради народних депутатів м.Черкас.

Створив чимало яскравих пісень, які ввійшли до репертуару професіональних і аматорських колективів. За заслуги в розвитку культури і пропаганді мистецтва нагороджений орденом Дружби народів і удостоєний найвищого почесного звання «Народний артист України» (1982). Трагічно загинув в автокатастрофі і похований в Черкасах.

Вулиця Анатолія Лупиноса (Радянська)

              

        

Лупиніс Анатолій Іванович народився 21 липня 1937 року у селі Новоолександрівка  Покровського району  Донецької області, де проживали його батьки після втечі з сибірського табору. Після війни родина переїхала до Монастирищенського району Черкаської області, де у селі Сатанівка Анатолій закінчив школу із золотою медаллю. У жовтні 1956 року за організацію студентських виступів його було заарештовано й засуджено до шести років ув'язнення. У 1957 році за активну участь у страйку  дістав десять років ув'язнення. Покарання відбував у Володимирській закритій  в’язниці та у спецтаборі особливого суворого режиму. Перебуваючи у в'язниці, був паралізований.  Відбувши термін, А. Лупиніс звільняється і одразу ж вступає на економічний факультет сільськогосподарської академії. 22 травня 1971 року в Києві,  за виступ в день вшанування пам'яті Кобзаря, його було заарештовано. 12 років утримувався у в'язницях. Звільнився у 1983 році. Одразу ж  включився у підпільну активну роботу. Лупиніс стає ініціатором створення асоціації «Зелений світ».    

Разом із політичною  діяльністю Анатолій Лупиніс творив поезію. Його твори надихатимуть на боротьбу не одне покоління українців.

Вулиця Михайла Максимовича (Щорса)

Максимович Михайло Олександрович видатний український вчений-енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду Полтавщини, перший ректор університету Св. Володимира, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця. Народився на хуторі Тимківщина, нині Богуславець, Черкаської області. У 1819 році закінчив Новгород-Сіверську гімназію. 1823 року закінчив Московський університет, де залишився для науково-академічної праці. Викладав ботаніку. У 1833 році одержав учений ступінь доктора. Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем та іншими визначними діячами науки й культури.

Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств, зокрема, Вільного Товариства любителів російської словесності), лише під кінець життя (1871 року) його було обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.

Вулиця Нарбутівська (Петровського)

Данило Георгійович Нарбут – син видатного художника - графіка Георгія Нарбута, заслужений художник України та лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка.

Народився 9 січня 1916 року у в колишньому Петрограді. Навчався

малюванню з семи років, а вже з чотирнадцяти працював у декоративній майстерні Київського театру опери та балету. У 1936-у році був заарештований і засуджений за антирадянську діяльність.  Художник два роки провів у виправно-трудових таборах посиленого режиму з подальшою висилкою і забороною жити у Києві.  

У 1939 році Нарбут пішов добровольцем на Другу Світову війну. У 1965 році став головним художником Черкаського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. Усього митець оформив близько 250 вистав в різних театрах України, з них п’ята частина – на черкаській сцені. Своїм нащадкам митець залишив роботи, присвячені історії Київської Русі, життю волелюбного козацтва, природі України, полотна на теми українських свят і обрядів, народного побуту та історичних героїв. Художнику присудили найвищу Державну премію України імені Т.Г. Шевченка.

Вулиця Миколи Него́ди (Тищенка)

Микола Тодосійович Него́да народився 9 січня 1928 року у селі Бузукові Черкаського району. Маленьким хлопчиком він пережив голодомор 1933 року. Урятували його старший брат і сестра, які відвезли його у Черкаси. Напівпритомного хлопця знайшов міліціонер та відвів його до дитячого будинку, де Микола прожив два роки. У 13 років майбутній письменник взяв участь в партизанському русі – був зв'язковим, а згодом - розвідником партизанського загону під командуванням Петра Дубового. Учасник війни, нагороджений орденами та медалями. Закінчив Літературний інститут ім. О. М. Горького. Очолював Черкаську організацію НСПУ. Усі його знали як скромну й порядну людину. Ніколи для себе нічого не просив. А для когось міг. Якщо дружив, то до кінця життя.

   Автор поетичних збірок: "Ростуть сини", "Зерно на долоні", "Промовляють очі", "Степом, степом", "Чорний біль"; драматичної поеми "Дума про Кобзаря"; історичної драми "Гетьман"; роману "Холодний Яр", документальної повісті "Говоритиму з віками". На слова М. Негоди написано багато пісень: "Летять білі чайки", "Земле моя, земле", "Над колискою сина", "За полем розлогим", "Тоне море неозоре", "Молодість ветеранів", "Чигиринська дума", "Діброво зелена" та інші. 

Вулиця Гетьмана Сагайдачного (Ватутіна)

Петро Конашевич-Сагайдачний — український полководець, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства.

Своє прізвище  Сагайдачний отримав від слова «сагайдак» - колчан для стріл, бо вмів добре стріляти з лука. Очолював походи запоріжців на турецьку фортецю Варну (1605), на Кафу (1606), в Росію(1617), в Туреччину (1621), під час яких здобув славу полководця.

На Запоріжжі, у «школі життя», Сагайдачний швидко здобуває високий авторитет та керує всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство - стає кошовим отаманом, а потім гетьманом Війська Запорозького. Маючи знамениту Острозьку Академію за плечима, Сагайдачний зробив величезний внесок в зміцнення позицій козацтва в Україні. Він реформує козацьке військо, розробляє стратегію та тактику антитурецької боротьби. Успішні морські походи 1616-1618 рр. на чолі із Сагайдачним стали прикладом сучасного військового мистецтва та посилили впевненість козаків у своїх силах. Продумана тактика і стратегія вкупі із майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю стали дійсно непереможними.

Вулиця Симиренківська (Рябоконя)

Симиренки — рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури.

Перші достовірні відомості відносяться до Степана Симиренка, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував. Його сина Федора записали у кріпаки. Разом із своїм тестем Михайлом Яхненком Федір орендував, а згодом побудував млини над річкою Вільшанкою біля рідного Платонового Хутору (між містечком Городище і селом Мліїв на Черкащині) і став одним з перших українських цукрозаводчиків. Викупив себе і двох найкмітливіших синів із кріпацтва та послав їх учитися до Політехніки у Парижі.Сини Федора Платон і Василь були відомими технологами і промисловцями та меценатами української культури. Платон захоплювався ще й садівництвом.Син Платона Левко і син Левка Володимир були визначними помологами, засновниками раціонального садівництва в Україні.  

Сім'я підприємців, вчених і меценатів Симиренків мала велике значення для української історії. Вони не тільки розвивали наукове садівництво, але і давали кошти на формування українського національного руху.

Вулиця Симиренківська проходить через територію колишніх яблуневих садів.  

Вулиця Олени Теліги (Конєва)

Олена Теліга - українська поетеса, публіцист, літературний критик, діячка ОУН. Справжнє ім'я - Олена Іванівна Шовгенева.  Народилася 21 липня 1907року  в сім'ї  інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева.  Протягом 1917-1919 pоків Олена навчалась у гімназії Дучинської. У 1929 р. Олена закінчила історико-філологічний факультет Високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, того ж року вийшла заміж за кубанського козака Михайла Телігу. Жила і працювала у Варшаві, беручи активну участь у громадському житті. 22 жовтня 1941 року Олена Теліга поїхала до Києва, де, незважаючи на небезпеку, взяла участь у заснуванні Української національної ради.  Вона створила «Спілку письменників», заснувала і редагувала журнал «Літаври», який знаходився під постійним наглядом фашистів.  Знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове засідання, де й була заарештована  9 лютого 1942 р. А вже 21 лютого 1942року Олену Телігу разом із  чоловіком, редактором Іваном Рогачем і поетом Іваном Ірлявським було розстріляно німецькими фашистами у Бабиному Яру в Києві. Героїзм — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов'язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.  

Вулиця В’ячеслава Чорновола (Енгельса)

В'ячесла́в Макси́мович Чорнові́л - український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти національної дискримінації

українського народу, політичний в'язень. Лауреат Міжнародної журналістської  премії, засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник», кандидат у Президенти України на виборах 1991р. З жовтня 1991 - Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Вже саме походження В’ячеслава Чорновола пророкувало йому непросту долю. Народився на Шевченковій землі, зростав у інтелігентній, вчительській сім’ї, де значне місце надавали історичній пам’яті та національним обов’язкам. Вся  сім’я  зазнавала переслідувань. В’ячеслав перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні близько 17 років. Талановитий юнак обрав фах журналіста, де пріоритетом є слово, важливість донести правду до людей. Саме під час випускного вечора в Київському університеті, В’ячеслав дав клятву, що все життя буде боротися за Україну. Чорновіл виконав свою клятву: був вірний Україні до останніх хвилин свого життя. Загинув 25 березня 1999 року за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Герой України (посмертно).

Стародавні назви, або ті, що відображають історію

     

  

Вулиця Бігуча (Кузнєцова)

 

За пропозицією жителів району Дахнівки вулиця Кунєцова перейменована на вулицю Бігуча. Назву вулиця отримала від назви  річки Бігуча, яка бере початок на околиці села Свідівок. Тече на південний схід в межах Черкас і в районі Соснівки впадає у Кременчуцьке водосховище.  

Наче синя стрічка, тече річка Бігуча, щоб потім впасти в Дніпро. Річка з навколишніми краєвидами – це і є класична мальовнича Україна. Вона бурхлива й стрімка, а місцями – тиха й спокійна, коли тече серед лісу, який часом підступає до її берега.

Вулиця Верхня Горова (Фрунзе)

Вулиця Нижня Горова (Калініна)

 

 

 Вулиця Верхня Горова

Одна з найдавніших вулиць Черкас. Простягається паралельно Черкаським береговим схилам. Починається від площі біля Будинку природи. Далі вулиця проходить до вулиці Богдана Хмельницького, але не з'єднується з нею під прямим кутом, так як остання спускається до Митниці і знаходиться на нижчому рівні.

Вперше вулиця згадується у 1884 році як Горова. У 1893 році вона була поділена на 3 частини — Верхню, Середню та Нижню Горові. У 1923 році вулиця була знову об'єднана і названа Верхньою Горовою. У 1926 році вулицю було названо на честь Михайла Фрунзе. Під час німецької окупації 1941—1943 років вулиця називалась на честь Коновальця. 22 лютого 2016 року вулиця була перейменована в сучасну – Верхня Горова.

Вулиця Нижня Горова 

Як і Верхня Горова є однією з найдавніших вулиць і вуличних назв міста Черкас. У XV-XVI столітті у Черкасах було декілька замків. Одне з таких укріплень розміщувалося на місці сучасного скверу Богдана Хмельницького. Верхня і Нижня Горова були вулицями, які обмежували ці укріплення. Унікальність цих вулиць полягає ще в тому, що зараз вони мають такий же вигляд, як і століття тому.  

Вулиця Гуржіївська (Рози Люксембург)

(Від початку і до вулиці Молоткова)

Вулиця була утворена у 1884 році як Петровська. 1893 року перейменована в Гуржіївську. За весь час мала багато назв, але 11 травня 2016 року вулиці було повернуто стару назву.

Промисловий бум другої половини XIX століття призвів до стрімкого розвитку Черкас. В середині XIX століття ця вулиця була околицею міста, за якою були чагарники, розташовувалися цвинтарі. Східніше вулиці в низині розташовувалися Гуржіївські болота, які надали одну з колишніх назв вулиці. Ймовірно, що назва ця походить від хутору, що існував неподалік до початку XIX століття та мав назву Гуржіїв.

Вулиця Дахнівська Січ (Ворошилова)

Назва — «Дахнівська Січ» походить від імені першого поселенця Дахна, що першим  поселився  у цій місцевості. Це одна з перших січей, яка  існувала у XVI ст. біля села Дахнівка (тепер Черкаси).«Ще за козаків тут була січ. І був козак Дахно. Вийшов на гору, подивився — природа гарна. Місцевість — якраз для засіки. Отут і будемо поселятись, вирішив. За переказами, то він перший тут і поселився, і козаків привіз, і від його прізвища пішла назва села Дахнівка».

Вулиця Змагайлівська (Комунарів)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Проходить через рештки колишнього села Змагайлівка. Цікаву історію має село Змагайлівка, на честь якого була і названа вулиця Змагайлівська. За переказами старожилів воно було засноване вільними козаками та селянами-втікачами приблизно в кінці XVII — на початку XVIII століть. Засноване було на правому березі річки Дніпро за 2 км на північний схід від колишнього кутка Копани.  Від чого пішла назва села точних відомостей немає, але існує версія про те, що так як це поселення було недалеко від села Секави і населення обох сіл часто спільно виступало проти ворогів, які нападали на їхні поселення. В цій боротьбі поселенці села Змагайлівка завжди викликали поселенців Секави на змагання — хто краще себе проявить у битві з ворогами. За це їх стали

називати змагайлівці. Відтоді  й село назвали Змагайлівка.

Вулиця Казбетська (Красіна)

 

Місциною вільних людей, які можуть за себе постояти, називають Казбет. За однією з версій, вулицю Казбетську колись називали Кавказською – чи то через першопоселенців, які освоїли ці місця ще на початку XIX століття, відставними солдатами, що у 1850-1860-і роки поверталися з Кавказької війни, чи то через те, що піднятися з Подолу міста на схили було так само нелегко, як долати Кавказькі гори.

За іншою легендою, в цьому місці жили дуже волелюбні люди, справжні козаки, які самостійно зводили собі житла.  На цій вулиці колись селилось  кавказьке населення, що працювало на спорудженні залізниці в XIXстолітті. Коли  архітектор Вільям Гесте хотів перепланувати місто на вже зручну для нас "шахову дошку", з жителями Казбету домовитися не вийшло. Саме тому деякі провулки тут нагадують лабіринт, знайти вихід із якого може лише «місцевий».

Вулиця Кобзарська (Вербовецького)

 

 

Кобзарі — то мандрівні музиканти — співці. Часто вони були сліпі, і їх водили білим світом хлопчики — поводирі. Тихою ходою мандрував кобзар від міста до міста, від села до села, наслухав, як живуть прості люди, та оспівував їхні жалі й радощі у своїх думах — піснях.

Колись кобзарів можна було побачити і на ярмарку, і на церковному майдані, і в убогій хатині, а то й просто серед поля. І скрізь, і всюди знаходились йому слухачі, і в кожного завмирало серце від кобзарської пісні. Часто кобзарів брали з собою в бойові походи козаки. І тоді закличний і мужній голос бандури лунав на козацькій чайці серед широкого Дніпра чи бурхливого моря, підтримував бойовий дух звитяжних воїнів.

Мудрі, безстрашні, високі духом кобзарі несли людям слово правди. Вони закликали народ до єднання. Піднімали його на боротьбу за свою волю. Оспівували подвиги мужніх лицарів — героїв. Кобзарева пісня була чи не сильніша за будь-яку зброю. Хто приходив на нашу землю з мечем, прагнув відразу запопасти до своїх кривавих пазурів кобзарів. А вже як ловив їх, то люто карав.

Та дарма — славне кобзарське мистецтво здолало всі пекельні вогні, пережило віки й збереглося до наших днів.

Вулиця Кривалівська (Паризької Комуни)

 

Вперше вулиця згадується в 1884 році як Данилівська. 1893 року перейменована в Другу Кладовищенську. В період 1916 – 1923 років називалась Глібовською. За радянських часів, 1941 року, була перейменована на честь Паризької комуни. В роки німецької окупації 1941-1943 років носила ім'я Грушевського. Сучасна назва з 2016 року.

Починається від вулиці Припортової і простягається на південний захід. Впирається у вулицю Молоткова.

Вулиця вузька, на початку забудована багатоповерхівками, в кінці – приватними будинками. В середній частині на вулицю виходить Кривалівський ринок.

Вулиця Надпільна (Ільїна)

Вперше вулиця згадується у1884 році як Надпільна, бо була крайньою і проходила по - під поле. З 1916 року називалась Надпільно-Польова, з 1926 року її було перейменовано на честь Феофана Ільїна, керівника  батальйону ім. Спартака. Під час німецької окупації в 1941—1943 роках називалась Гайдамацькою. А 22 лютого 2016 року вулиці було повернуто її історичну назву, щоб показати, якими Черкаси були в минулому.   Вулиця є найдовшою в місті. На початку XX століття вулиця починалась з великого пустиря, а закінчувалась в кінці сучасної вулиці Кобзарської, де були піщані та глиняні кар'єри. На території сучасного військового містечка містились намети, пізніше бараки для солдатів. На військовому плацу 31 серпня 1910 року відбулось випробування літака братів Касьяненків. До революції в районі сучасної тютюнової фабрики містились тютюнові фабрики підприємців Летичевського та Зарицького, які згоріли під час великої пожежі в 1925 році. В кінці 40 років містився сінний базар з військовою церквою для «нижчих чинів» та глибокий колодязь з джерельною водою. На початку 1950 років кар'єри в кінці вулиці були засипані і ділянки використовувались під городи. 11 травня 1958 року збудовано Центральний стадіон. Також було закладено Першотравневий (сучасний Соборний) парк, в якому раніше діяли атракціони та сцени для виступів. Трохи пізніше були збудовані хлібозавод та спеціальна школа-інтернат № 14 в кінці вулиці.

Вулиця Новопречистенська (Сєдова)

 

Вперше вулиця згадується у 1883 році і відома як Вередовська, пізніше була перейменована на Лисаківську. З 1893 року має назву Новопречистенської. В 1926 році вулиця була названа на честь українського діяча Блакитного, а перед війною, в 1941 році — Папаніна. Під час німецької окупації 1941—1943 років  носила ім’я драматурга Карпенка-Карого, з 1957року - Георгія Сєдова. 14 січня 2016 року вулиці було повернуто сучасну назву, яку вона отримала від храму Різдва Пресвятої Богородиці, у простомові - Нової Пречистої.

У той же час, саме церква Різдва Пресвятої Богородиці у 1923-1930 роках стала символом відродження українського православ’я. У 1930 році  загинуло близько 2 тис. її священників, понад 30 єпископів, сотні тисяч активістів української церкви. А у серпні 1941 року радянська влада, при відступі з міста, підірвала цей храм. 

Відродження цієї назви — Новопречистенської  є своєрідним топонімічним пам'ятником усім цим патріотам, що боролись і загинули за Україну.

Вулиця Пластунівська (Будьонного)

Назва вулиці походить від українського слова  «пластун». Пластунами називали козацьких розвідників  і влучних стрільців, козаків Пластунівського куреня  Війська Запорізького. Слово пластун виникло від слова «пласт» і означало людину, котрій доводилось в більшості випадків працювати повзком, лежати пластом. Цю назву і призначення отримували найвідважніші і найспритніші козаки. Вони були вухами і очима решти козацького товариства. В низов'ях Дніпра вони відточували свою майстерність і гартували характер. Їх боялися черкеси, татари і турки, вони наводили страх на європейські армії, а воєначальники захоплювалися їх винахідливістю і відвагою. Пластуни були слідопитами і розвідниками, диверсантами і стрілками, їм необхідно було знати артилерійську і саперну справу, майстерно лазити по горах і плавати у бурхливих річках, більш того, війна змусила їх оволодіти навичками ведення рукопашного бою. Одяг, який носили козаки-пластуни був максимально легкий, зручний і непомітний, щоб не заважати скритності та швидкості пересування. Для передачі інформації пластуни мали оригінальну систему умовних сигналів. Вони досконало наслідували голос птаха, плач шакалів, крик сови. Про пластунів також говорили, що вони ловлять кулі голими руками. У козаків існувало повір’я, що ворожу кулю, котра пролетіла коло тебе або впала до ніг, слід було покласти в кишеню на щастя.

Вулиця Святотроїцька (Кірова)

Вулицю було перейменовано клопотанням Святотроїцької громади УПЦ Київського патріархату, де знаходиться кафедральний Святотроїцький собор. Рідко хто з черкащан та гостей нашого міста може собі уявити,що менше чотирьох століть тому тут,на території старого Черкаського Подолу стояла церква. Дерев'яна козацька церква Святої Трійці,в якій черкаські лицарі-козаки, готуючись до походів на Крим і Стамбул,відправляли напутню службу. Церква ця була збудована на місці більш давньої,теж козацької церкви приблизно в 70-х роках ХVІІ  століття і, як стверджують архівні джерела,була  витвором мистецтва дерев'яної церковної архітектури Середнього Подніпров'я. Будівля мала гострі бані, схожі на мінарети, та видовжені вікна і була виконана в османському стилі. Зведена церква була з благословення тодішнього  київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського і ним же була освячена. Цей храм майже сто років слугував людям, а коли став руйнуватися, був розібраний  і на його місці у 1745 році  з'явився новий храм, також дерев'яний, але споруджений вже в бароковому стилі. До середини ХІХ ст. Свято-Троїцька церква сильно руйнувалася, але продовжувала слугувати мешканцям Подолу і Митниці. Храм цей мав неабияке значення в житті міста. З 1861 року при ньому діяла двокласна церковно-парафіяльна школа.  

Вулиця Чумацька (Гречухи)

Чумак — це історична українська назва торгівця сіллю (16 ст.-19 ст.); особа, що займалася торговельно-візницьким промислом.

Чумацький промисел перевезення вантажів був досить розповсюджений на Черкащині.  Чумаки торгували сіллю яку привозили в Україну з Криму, з Галичини, Донеччини і Надволжя.  Одночасно вони продавали в цих краях кустарні вироби, дерево, дьоготь, тютюн.    Для перевезення товарів чумаки користувалися   дерев’яними возами. На волах чумаки пересувалися вкрай повільно, але тільки воли могли везти важкий вантаж і переносити всі труднощі і позбавлення далекої дороги. Як тільки виникала загроза нападу, чумаки будували «табір» у вигляді чотирикутника з возів. Такий укріплений табір було важко взяти нападаючим. Якщо ворогів було не так багато, то чумакам вдавалося від них відбитися і навіть захопити полонених. Постійна загроза нападу в південних степах з боку татарських загонів примушувала чумаків мати при собі зброю. Чумацькі ватаги збиралися навесні, а поверталися перед осінніми морозами. Їздили чумаки валками до 100 і більше возів.  У чумаків було багато своїх звичаїв і повір'їв. Зустрівшись в дорозі з іншим обозом, вони  зупинялися, закурювали трубки, розпитували один одного про життя, про новини. Між собою чумаки були дуже дружні, допомагали один одному в біді.

Проїжджаючи по селах, чумаки давали гостинці дітям, а бідним сім'ям – сіль та рибу. Чумаки  були грамотні: читали та грали в шахи.

Бібліографія

1. Вулиці міста Черкаси. Кн. 1. Перемога у назвах вулиць [Текст] / кер. : Л. М. Маліщук. - Черкаси: Видавець Ю. Чабаненко , 2011. - 118 с.: 28 іл.
2. Верба І. В. Грушевський Михайло Сергійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 232–235
3. Швидкий В. Чорновіл В'ячеслав Максимович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 565 
4. Залізняк Максим / Довідник з історії України. — К. : Генеза, 2002. — С. 249—250
5. Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К. : Видавництво «Україна», 1993. — 396 с.
6. В. В. Головко. Іллєнко Юрій Герасимович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 445
7. Коротка історія кобзарства в Україні / Б. Жеплинський. - Л. : Край, 2000. - 195 c.
8. Іван Іванець. Українські Січові Стрільці. — Львів : Слово, 1991
9. Юрій Фельштинский, Михайло Станчев “Третя світова: битва за Україну”. Видавництво “Наш Формат”, 456 с.
10. «Героям Слава!» (розповіді для дітей про героїв фронту і тилу)». Видавництво “Мамине сонечко”, 36 с.
11. Повний перелік перейменованих у 2015-2016 роках об’єктів топоніміки міста Черкаси (у рамках відновлення історичних назв та декомунізації). Рішення міської ради від 21.07.15р., 14.01.16р., 27.01.16р., 22.02.16р.

Для нотаток

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________