ІСТОРІЯ СЕЛА РОДНИКІВКА

Історія

села Родниківка

 

Зміст

Вступ .............................................................................4

Розділ I. Природно-географічна характеристика села

 Родниківка Уманського району Черкаської області……….5

а)географічне положення……………………..5

                                   б)геологічна будова і рельєф………………….6

                                   в) кліматичні умови……………........................9

Розділ ІI. Історія заснування села ………………......13

                а) стародавня історія мого села…………...13

                б) історична довідка……………………….18 

  в) історія виникнення вулиць …………….19  

  г) загострення становища на селі …….......20 

                д) громадянська війна ……………………..21 

                е) перша світова війна ……………………..22  

Розділ ІІI. Поширення радянської влади …………....23   

  а) голод 1933 р. ………………………….....25

  б) репресії …………………………………..52

  в) напередодні Великої Вітчизняної ….. …52 

Розділ ІV. Війна 1941 – 1945 рр………………………54  

  а) визволення села ………………………….58  

  б) підсумки війни …………………………...60  

  в) спогади учасника Адаменка М. М. ……..76     

  г) біографія ………………………………….79  

Розділ V. Родниківка в ХХ ст. …………………..........81   

  а) голод 1946 – 1947 рр. ……………………82

  б) післявоєнна відбудова …………………..83

Розділ VI. Сучасний стан села …………………….......92

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Як і кожна людина, кожне українське село має свою біографію і свою долю.

У самому серці Уманщини, на відстані 2 км. від північної околиці історичного центру краю – міста Умані, розмістилося село Родниківка.

Моє  село - Краю мій

 

Краю мій рідний, де я проживаю,

Кращого в світі за тебе немає

Рідна оселя, в якій народилась,

Завжди для мене люба та мила.

 

                                           Село Родниківка – Частинка твоя

                                           Дуже і дуже люблю його я.

                                           Центром району є місто чудове

                                           Умань… Назвали таким його словом.

 

Місто Черкаси то центр обласний

Він у нас гарний, як сонце ясний.

Як всі України частинки з’єднати

Вийде Держава наша багата.

 

                                       Люди живуть в ній старі й молоді

                                       Всі прославляють себе у труді.

                                       То ж бережімо свої надбання,

                         Щоб край наш міцнів і багатшав  щодня.

 

 

 

 

Розділ І

природно-географічна характеристика села Родниківка Уманського району Черкаської області

а) ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ

Село Родниківка Уманського району Черкаської області має площу 454,7 га. Із півночі на південь село простяглося на...???, із заходу на схід – на....???? Це найбільший за розміром території населений пункт Уманського району. Водночас, Родниківка - найбільше село Уманського району за кількістю жителів, тут проживає 3 тис.385 осіб. В адміністративних межах Родниківки знаходиться 1 тис.240 дворів – приватних садиб, територія села розділена на 11 вулиць. Родниківка – центр сільської ради. Центральна частина села розташована на лівому березі річки Кам’янки, на її пологому схилі. Попередня назва села – Війтівка. Точних відомостей про час заснування населеного пункту поки що не знайдено. За нині поширеною версією, це сталося на початку 17 ст. За цією ж версією, село, його жителі і навколишні землі, на правах власності, належали уманському війтові – виборному очільникові (старості) органу місцевого самоврядування міста Умані. Звідси й назва населеного пункту – Війтівка.

На географічній мапі світу село Родниківку Уманського району Черкаської області можна знайти за координатами 48 град. 47 мін. 38 сек. північної широти 30 град. 13 мін. 44 сек. східної довготи за Грінвічем.

Через Родниківку йде старий, втоптаний ногами наших предків ще у прадавні часи, шлях на Київ, а поруч із селом, на відстані 3 км. від його східної околиці, пролягає сучасна автодорога міжнародного значення - Е 95 Санкт-Петербург – Київ – Одеса – Самсун – Мерзифон. Слід наголосити, що Уманський район Черкаської області, до складу якого входить Родниківка, знаходиться на перехресті важливих транспортно-комунікаційних артерій України. Залізнична колія Одеського відділення «Укрзалізниці», автодороги Умань -Черкаси, Умань – Кіровоград, автомагістраль Стрий – Львів – Кіровоград – Знам’янка – Дніпропетровськ, автошлях Київ – Умань – Кишинів не тільки перетинають район із заходу на схід та з півночі на південь, а й пов’язують його з різними регіонами України і зарубіжжям – Молдовою, Румунією, Туреччиною, Грецією, країнами Балканського півострова. У вузлі цих транспортних комунікацій знаходиться місто Умань. Примостившись на відстані 2 км. від історичного центру краю, Родниківка може тепер (і зможе в майбутньому) користуватися перевагами свого не менш вигідного географічного положення. 

                    б) ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА І РЕЛЬЄФ

Село Родниківка розташоване в межах Бугсько- Синюського фізико-географічного району Південної степової зони   Придніпровської височини Східно-Європейської рівнини. Землі історичної Уманщини знаходяться на південно-західній околиці Східно-Європейської платформи, у центральній частині Українського кристалічного щита, на стику Придніпровської та Козятинської водорозділових ділянок. Родниківські сільські хати розмістилися на схилах трьох мальовничих балок, рукави яких перетинають цю місцевість настільки вигадливо, що з висоти пташиного польоту їхня конфігурація схожа на якесь фантастичне дерево з трьома гілками і могутнім стовбуром.

Український кристалічний щит – це залишок гігантського кристалічного масиву, який у давній геологічний час простягався від Балтики до Азовського моря. Є версія, що він утворився на початку геологічної історії Землі – приблизно 4 млрд. р. тому, у катархейську еру. Спочатку кристалічний щит був гігантським гірським масивом. Первісні гори сформувалися з кристалічних гірських порід, які утворилися внаслідок застигання розплавленої магми. На території, що згодом стала землями Уманщини, кристалічний щит теж мав вигляд гір. Проте, вивітрювання, що тривало 3 млрд. років, сонце і вода поступово перетворили їх на рівнину – кристалічні гірські породи розсипалися на пісок і глину. Мільйони років поспіль вітер і потоки води зносили їх в долини, де поступово накопичуючись, пісок і глина вкрили прадавні камені багатометровим шаром. І лише на Українському кристалічному щиті є місця, де такі камені виходять на поверхню. Фундамент земель Уманщини, в тому числі, місцевість, де знаходиться Родниківка, сформувався з гранітів, гнейсів, базальтів, сланців і кварцитів – найдавніших кристалічних порід Землі, породжених виверженням вулканів. Товщина кристалічного фундаменту під ногами жителів Родниківки 30 – 50 км. Зверху він вкритий піском, глиною і вапняком – осадовими породами товщиною 150 – 350 м. Округлий по формі Уманський гранітний масив складається з двох частин - Уманського та Юрківського. На більшості території Уманщини граніти залягають на глибині 20 – 40 м. від поверхні землі і глибше. Місцями, особливо по річкових долинах, граніти виходять на поверхню, і на берегах річок Південний Буг, Гірський Тікич, Синюха, Ятрань, Ревуха, Уманка, Кам’янка мають вигляд могутніх, мальовничих і майже голих скель висотою 10 – 30 м. У Родниківці граніти виходять на поверхню на кутках....????, голі прадавні камені можна побачити вздовж русла Кам’янки......?????

Через постійний рух земної кори, тектонічні зсуви протягом мільйонів років Український кристалічний щит змінював свою опуклість і конфігурацію, то піднімався, то опускався нижче рівня світового океану. Землі Уманщини розміщені якраз у зоні тектонічних порушень - так званих розломів Українського кристалічного щита. Глибина тріщин у таких місцях сягає 100 м, на вододілах річок трохи менша - в межах 30 - 50 м. Умансько-Кочубіївська, Паланківська і Сушківсько-Бабанська розломні зони знаходяться, фактично, в околицях Родниківки. На одному з цих гранітних розломів утворилася долина річки Кам’янки (попередня, давніша назва – Багно).

Десь 345 млн. р. тому, у кам’яновугільний (інша назва карбонний) період палеозойської ери Землі утворився суперконтинент Пангея. Центральна частина Пангеї (нині територія 4 сучасних континентів нашої планети – Європи, Північної Америки, Південної Америки та Африки) була пустелею. Проте, земна кора пластична і під тиском гранітів може продавлюватися у найнесподіваніших місцях. 235 млн.р. тому, наприкінці мезозойської ери, склалися сприятливі умови для зародження вулканічної діяльності і протягом наступних 50 – 100 млн. р. вулкани дуже змінили обличчя Землі. Науковцями доведено, що за 100-120 км. від місця, де нині красується у пишних садах Родниківка, на території сучасного Смілянського району Черкаської області, було 3 вулканічні виверження! Болтишський, Малосмілянський і Ротмистрівський кратери викинули в атмосферу розплавлену магму, дим і попіл з потужністю 7-8 балів за 10-бальною шкалою! Приблизно 140 млн. р. тому, у крейдяний період мезозойської ери, рівнина Українського кристалічного щита стала дном теплого океану Тетіс, який омивав східне узбережжя континенту Лавразія, і неглибокої океанської протоки. Континент Лавразія утворився після поділу Пангеї на 2 частини – північну (Лавразію) і південну (Гондвану). На океанському узбережжі вирувало життя: блукали табуни динозаврів, плазували плазуни, вовтузилися жуки, повітря опанували комахи і справжні птахи. Розмаїття кущів і дерев буяло у прадавніх лісах: хвощі, папороть, лаври, платани, магнолії і, навіть, верби й клени. Згодом, 66 - 69 млн. р. тому, краєвид змінився - ці місця заросли високими й густими степовими травами. Однак, час від часу, через пониження температури повітря, клімат Землі на тривалий період змінювався дуже суттєво. Через похолодання у північній півкулі планети збільшувалася площа полярних, континентальних та гірських льодовиків, і життєдайна земля, що згодом стала Уманщиною, на довгий час перетворювалася на холодну, похмуру і сувору тундру, де шукали поживи мамонти, шерстисті носороги, табуни північних оленів, чатували на здобич печерні ведмеді, шаблезубі коти...

Тепер перекинемо місток у сьогодення і розглянемось навколо. Рельєф сучасного Уманського району Черкаської області –  підвищена, слабко-горбиста лесова рівнина, яка полого нахиляється з північного заходу на південний схід. Її густо порізали долини, глибокі яри і балки, розмежували річки, струмки і ставки, які належать до гідрологічної системи річки Південний Буг. Рельєф адміністративної території села Родниківка Уманського району – помірно почленована, широко-хвиляста рівнина із слабким нахилом на південь. Територія населеного пункту і хліборобські угіддя, в основному, рівнинні. Проте, в адміністративних межах села є яри і балки, утворені джерелами з яких народжується річка Кам’янка, струмками, що несуть свої води до річок Уманки і Ревухи.

Середня висота села Родниківка Уманського району Черкаської області над рівнем моря – 213 м.

в) КЛІМАТИЧНІ УМОВИ

Село Родниківка знаходиться у природній зоні Українського лісостепу, в межах центральної лісостепової частини України. Клімат помірно-континентальний. З північного заходу вологі вітри Атлантичного океану влітку приносять дощі, грози з градом і зливи, взимку – відлигу. Східні і південно-східні вітри наприкінці весни і влітку спричиняють посухи, взимку дарують суху й морозну погоду. У Родниківці панують північно-західні і, частково, західні вітри. Найслабше впливають на погоду на території села південні і, особливо, південно-східні вітри. Протягом року середня швидкість вітру не перевищує 3,4 м/сек. Навесні і влітку швидкість і сила вітру значно зростає і сягає 15 –16 м/сек. Всього протягом року буває 15 – 18 днів з сильним вітром.

Біля Родниківки немає великих і густих лісів, які б захищали село живою стіною, тому серед полів і долин воно, як на долоні, особливо, північно-східна частина. Проте, з усіх сторін світу Родниківку оточують ліси Берестівчик і Білогрудівський, лісові насадження на полях і навколо села, Олександрівське і Краснопільське водосховища, Кочержинський, Кочубіївський, Осташівський та Городецький ставки і суттєво впливають на погоду на її території. Насамперед, річка Кам’янка, каскад ставків на її руслі а також річки Уманка і Ревуха. Середня річна температура повітря на території Родниківки коливається в межах 7,3 градусів тепла – 8,9 градусів морозу. На рік в середньому буває 205 – 215 днів із температурою повітря вищою за +5 градусів. Однак, трапляються холодніші роки, коли період без морозів скорочується до 113 – 130 днів. Самий холодний місяць року у Родниківці – січень, самий теплий - серпень. У селі бувають люті морози – 34 - 38 градусів і справжня африканська спека - + 36 – 39 градусів. Перші короткотривалі нічні заморозки бувають в другій половині вересня, в останні 3 – 5 років – в другій половині жовтня. У 2013 році перший осінній заморозок був в ніч на 19 листопада (-1 градус). Морози починають «тиснути» 16 - 29 листопада. Навесні останній заморозок трапляється 22 – 26 квітня. Останні весняні заморозки часом чергуються з дуже теплими днями, коли середньо-добова температура повітря вища за 0 градусів. Самі пізні заморозки бувають 19 – 25 травня. Вегетаційний період розвитку рослин триває 200 - 212 днів. На землях Уманського району щороку випадає 450 - 480 мм. опадів. Це саме можна сказати і про Родниківку. Однак, за даними метеорологічних спостережень, 30 – 40 років тому на території села в середньому на рік випадало 666,7 мм. опадів. Найбільше опадів буває влітку (33,2 відсотки від загальної кількості), найменше – восени (20,4 відсотки). Зима в Родниківці, зазвичай, м’яка і малосніжна, особливо в останні 3 – 5 років, але 30 – 40 років тому була сувора і холодна. Зима починається 20 – 25 листопада і триває до 15 – 20 березня. Середньо-добова температура повітря у січні – лютому – 4,8 – 5,7 градуси морозу. Найхолодніші місяці року в Родниківці – січень і лютий. Сніг вкриває родниківські поля, сади, вулиці суцільною білосніжною ковдрою в другій половині грудня, але лежить недовго – 75 – 85 днів. У 1957 – 1958 рр, 1960 -1961 рр. снігова ковдра не сформувалася зовсім. Найбільша глибина промерзання грунту – 60 - 66 см., у малосніжну і морозну зиму – 90 -110 см. Взимку 1957 року «вдарили» 32 - 36-градусні морози, снігу практично не було і на родниківських полях вимерзла озимина, багаторічні трави, у садах підмерзли фруктові дерева. Як правило, снігу випадає небагато. Середня висота снігової ковдри 14 – 15 см, у малосніжну зиму - 7-10 см. Але часом снігу буває до півметра, а родниківські старожили пам’ятають часи, коли висота снігової ковдри ховала від людських очей паркани, навіть сягала 2 м. – під стріху хат! Навесні сніг розтає, як правило, протягом 2 тижнів, останні кілька років – протягом 5 – 7 днів. Відмерзання грунту, зазвичай, завершується наприкінці березня, найпізніше – 10 квітня. Ще одна характерна особливість родниківського зимового сезону – часті відлиги, коли температура повітря підвищується до 8-10, навіть 15, градусів тепла. Сніговий покрив розтає практично повністю за одну-дві доби. Промерзлий майже на 1 м грунт не може ввібрати стільки води за такий короткий час і вода утворює на території села бурхливі струмки. Кідька днів вони стрімко стікають сільськими вулицями, городами, викопаними людьми рівчаками у найглибшу природну улоговину – долину річки Кам’янки, і до ставків.

У 2010 році на території Уманського району була зафіксована небувало тепла за всю історію метеорологічних спостережень осінь. Середньо-добова температура наприкінці жовтня – у першій декаді листопада перевищила кліматичну норму на 6-8 градусів. Температура повітря у першій декаді листопада трималася в межах характерних для початку жовтня, а 9 листопада 2010 року в Родниківці сягнула + 12 градусів. Цей рекорд і, водночас, аномальне явище здивував і, навіть, налякав жителів Родниківки. У листопаді, коли грунти зазвичай скуті морозом, на родниківських клумбах усіма барвами веселки буяли осінні квіти, почали проростати тюльпани, в повітрі літали комарі й мухи!

Літо в Родниківці тепле, сонячне, в останні кілька років посушливе. Літо починається, коли середньо–добова температура повітря сягає + 15 градусів. Зазвичай, це буває в середині травня. Літо триває до середини вересня. З другої половини вересня температура повітря починає опускатися нижче + 10 градусів. У селі кажуть: «Сонце повертає на зиму…». Характерна особливість літа – це грози із зливами, градом, блискавками і шквальними вітрами, що можуть перерости в справжній ураган. Під час тривалого бездощів’я і посухи поверхня грунту нагрівається до + 62 градусів, а влітку 2012 року прогрілася до + 70 – 75 градусів. По всьому селі і в околицях на пні «згоріло» різнотрав’я – на улюблене в Родниківці свято Івана Купала не було де нарвати польових квітів на віночки! Декоративні квіти погано росли і швидко в’янули. 

Протягом усього року в Родниківці бувають тумани. Взимку тумани і морози вкривають сільські сади й верби над Кам’янкою

інеєм і перетворюють їх на неймовірної краси зимову казку. За поширеним на Уманщині народним повір’ям, «гиній – на гарний урожай фрукти» у садах, тому вкриті білим мереживом дерева звеселяють серця роботящих сільських трударів. Метеорологічні спостереження на території села тривають з 1886 року. Їх проводять фахівці-метеорологи Уманської метеорологічної станції.

Як і скрізь на Уманщині, найдовший день року у Родниківці – 22 червня, він триває 16 год.22 хв, найкоротший день року – 22 грудня, він тягнеться 8 год.05 хв. Відповідно, 22 червня найкоротша ніч, всього 7 год.38 хв, а 22 грудня – найдовша ніч, вона триває 15 год.55 хв. За народним календарем найдовшою вважається ніч 16 грудня, бо 17 грудня «Свята Варвара ночі урвала. На курячу лапу» і з цього дня сонце вже «повертає» на весну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІI.

 Історія заснування села

а) стародавня історія мого села

187 – 70 тис.р. тому, під час чергового потепління, територію України заселили неардентальці (палеоантропи). На Уманщині вони оселилися 130 – 100 тис.р. тому.

Наші безпосередні предки – кроманьйонці (неоантропи) з’явилися на українських землях десь 40 тис.р. тому, під час останнього, вюрмського, зледеніння.

Вюрмське (інша назва Валдайське) зледеніння оминуло територію України, тому у помірних кліматичних умовах українського тундро-лісостепу сформувалася унікальна екосистема: на 1 га. земельної площі припадала фантастично-величезна кількість білкової їжі - до 40 тонн живої ваги тварин (у 2 рази більше, ніж у сучасній африканській савані). На порослих височенною, густою травою просторах паслися стада мамонтів, шерстистих носорогів, бізонів, зубрів, велетенських і північних оленів, інших травоїдних. Тут було вдосталь місця для колоній холоднолюбивих птахів, річки й озера кишіли рибою.

Заселення території, яка з часом отримала назву «Уманщина» розпочалося 25 – 18 тис.р. тому. Це були люди сучасного фізичного типу, об’єднані в окремі групи кровних родичів. Вони вміли розрізняти «своїх» і «чужих», усвідомлювали місце свого роду на тому шматку землі, яку вважали своєю. Це були вправні мисливці, які полювали на північного оленя і бізона. Наполегливі, фізично витривалі, здатні переслідувати здобич десятки кілометрів. Їхні вмілі руки виготовляли тисячі різноманітних знарядь з кременю і кварцу (різці, шкрябачки, скобелі тощо), кісток тварин, будували наземні житла – курені з дерева і шкур тварин. Родовий лад, як оптимальна і на той період прогресивна, суспільно-економічна формація, багата на дичину, рибу, птахів земля дали можливість першим жителям нашого краю вижити у нестійких кліматичних умовах постльодовикового періоду та конкуруючого оточення людських родів інших територій.

На землях сучасної Родниківки поки що не знайдено палеолітичних стоянок первісних людей, інших ознак їхньої життєдіяльності. Та з огляду на те, що на кількох територіях історичної Уманщини археологи виявили чимало артефактів цієї історичної епохи, можна припустити, що родниківська земля у той прадавній час теж не пустувала, теж була обжита людьми. Річ у тім, що науково поставлені дослідження у Родниківці та в околицях села не проводилися. Тому цілком можливо, що ця земля приховує ще чимало таємниць. 

У 9 тис. до нової ери на праукраїнських землях формуються три основні лінії розвитку людських спільнот світогляд яких і спосіб життя зовсім різні. З часом одна спільнота поглинула решту і взяла на себе роль етносу-державотворця. З першої половини 6 тис. до нової ери і до кінця 3 тис. до нової ери працьовиті, багаточисельні племена Трипільської культури змінили праукраїнські землі радикально – майже 3 тис. р. поспіль Україна була колискою найдавнішої на нашій планеті цивілізації хліборобів. На Черкащині вони облюбували західну частину області – землі сучасних Тальнівського, Маньківського та Уманського районів. Трипільці створили кілька галузеву, на той час найпрогресивнішу, економічну структуру, яка складалася із землеробства, скотарства, ремісництва.

У 40-70 рр. 20 ст. археологи-краєзнавці виявили на території Родниківки і в околицях села (на колишньому полі Андрія Рижого) сліди двох поселень Трипільської культури. За вживаними в археології схемами періодизації трипільських археологічних пам’яток родниківські знахідки відносяться до середнього етапу Трипільської культури. Це означає, що трипільці проживали на території, де тепер знаходиться Родниківка у другій половині 5 – на початку 4 тис. до нової ери. Це був період найбільшого розквіту Трипільської цивілізації. За однією з версій, кількість населення  трипільських племен у цей час сягнула нечуваної більше ніде у світі цифри – від 400 тис. до 1 мільйона. Досі вважає її найбільш досконалою і найбільш доцільною. 

Знайдені на території Родниківки і в околицях села археологічні пам’ятки Трипільської культури типові для епохи трипільських протоміст. На жаль, вони не дають відповіді на запитання, якого розміру були обидва трипільські поселення ознаки яких виявлено на землях Родниківки, скільки стародавніх мешканців проживало у цьому куточку нашого краю. Але є підстави стверджувати, що ці поселення могли мати такий самий вигляд, як інші трипільські протоміста Уманщини. Сьогодні сліди життєдіяльності трипільців зустрічаються майже по всьому селі. Жителі Родниківки, що живуть на пагорбі вздовж лівого берега річки Кам’янки (по вул. Леніна) постійно знаходять на своїх городах трипільську кераміку – черепки глиняного посуду.

Що ж знали і вміли «родниківські» трипільці? Щоб це з’ясувати, побачити Трипільський Світ їхніми очима віртуально відмотаємо стрічку часу назад і зазирнемо за високі глиняні мури трипільських поселень – гігантів - перших у Європі та світі міст.

До числа найдавніших живих організмів Землі належать рослини. Вони живуть на нашій планеті 1 млрд. р. і за цей час 10 тис. видів рослин колонізували всі її закутки. Найпоширеніша на Землі рослина – пшениця. Першими навчилися вирощувати пшеницю, інші злакові культури трипільці. І зробили це, фактично, на граніті тогочасної лісостепової зони України.

Після занепаду Трипільської цивілізації на праукраїнських землях жили племена, які хліб не вирощували – носії Ямної (Давньоямної) культури та Катакомбної культурно-історичної спільноти. Менталітет, уявлення про світ, спосіб життя цих етнічних груп обумовлювався особливостями кочового скотарського типу економіки. Землеробство почало відроджуватися у 17 – 15 ст. до нової ери, але для людності, яка тоді населяла Праукраїну праця на хліборобській ниві не перетворилася на закон життя. Колесо історії крутилося ще майже 500 років – аж поки на історичну арену не вийшли племена Комаровської культури. В їхній економічно-господарчій системі землеробство домінувало над скотарством. І, нарешті, в 11 – 9 ст. до нової ери знову настав час справжніх хліборобів – етносу відомого під назвою Білогрудівська культура.

На території Родниківки не виявлено пам’яток Ямної (Давньоямної), Катакомбної, Комаровської та інших культур. Хто тут жив і господарював, чи ця земля була незайманою від занепаду Трипільської хліборобської цивілізації – «біла пляма» тривалістю два тисячоліття. На території Родниківки місцеві археологи – краєзнавці знайшли пам’ятки Білогрудівської культури, як кам’яний молоток, уламок кам’яного молотка, крем’яне шило. Це означає, що в 11 – 9 ст. до нової ери на родниківській землі дерев’яне рало трударя – хлібороба вгризалося у масний чорнозем, щоб нива колосилася золотим колосом. І так само, як над сучасною Родниківкою, щоранку вставало над білогрудівським селищем Сонце – обожнюване білогрудівцями – праслов’янами світило. Під наглядом пастухів корови простували на пашу, скрипіли криничні журавлі, пташиним співом дзвеніли голоси дітвори. Починався новий день...

 Близько 1000 року до нової ери в історії людства розпочався новий період – залізний вік.

На території сучасної Родниківки виявлено 4 поселення Черняховської культури – «літописних» антів і деякі сліди життєдіяльності цих хазяйновитих хліборобів і хоробрих воїнів – черепки глиняного гончарного посуду, залізний наконечник списа, шматок залізного шлаку.

Давньоруські літописи і народні перекази зазначають, що слов’янські городища оточували історичний центр нашого краю з усіх сторін світу. Їх понад півтора десятки, тому згадаємо тільки ті, що були до Умані найближче. Так на захід сонця городище-замок і християнський монастир знаходилися на місці сучасного міста Монастирище Черкаської області. На півдні велике слов’янське поселення займало частину території сучасного міста Тальне Черкаської області. На сході розбудувалося оточене захисним валом місто-фортеця Звенигород (нині місто Звенигородка Черкаської області). Городище, яке можливо називалося Торчеськ, захищало Умань з півночі, тепер тут місто Жашків Черкаської області. На сьогодні відомо, що найближче до Умані, на відстані 12 – 15 км, знаходилося два слов’янські міста – Кудрин (Кудрив) і Рогов. Кудрин (Кудрив) нині західна околиця села Паланка сучасного Уманського району Черкаської області. Про «Рогов місто в Київській землі» є повідомлення в Іпатіївському літописі за 1194 рік. На думку деяких дослідників, це сучасне село Роги Маньківського району Черкаської області. Зрозуміло, що нас найбільше цікавить Родниківка. Але науково підтвердженої інформації, легенд, народних переказів про поселення періоду Київської Русі на цій території немає. І тут слід підкреслити, що село знаходиться на важливій транспортно-комунікаційній артерії нашого краю – на так званому Великому шляху, більш відомому в народі під назвою «стара дорога на Київ». Сотні років поспіль через Війтівку – Краснопілку – Помийник (нині Вікторівка) – Вороне – Охматів – Ставище – Білу Церкву, мандрівники з центру Побожжя - сучасної Умані добиралися до столиці Полянської землі - Києва. У свій час у цій місцевості над Великим шляхом стояли трипільські протоміста, поселення Білогрудівської, Зарубинецької культури, протослов’ян – антів, безперервним ланцюжком тяглися вздовж нього скіфські могили. В околицях сучасної Родниківки зберігся фрагмент прадавнього Великого шляху. Він починається на північній околиці Умані, прямує до південно-західної околиці села, перетинає західну частину Родниківки з півдня на північ і тягнеться у напрямку на село Берестівець сучасного Уманського району Черкаської області. Цей фрагмент Великого шляху нині має вигляд сучасної автодороги. На відстані 2 – 3 км. від північної околиці Родниківки і до села Краснопілка сучасного Уманського району Черкаської області наступна ділянка Великого шляху співпадає з польовою дорогою. Ця дорога досить популярна серед жителів Родниківки і Краснопілки, але мешканці інших сіл нею майже не їздять. Жителям Умані польова дорога, що пов’язує Родниківку і Краснопілку практично невідома. Як і вся «стара дорога на Київ». 

Малоймовірно, що у 10 – 13 ст. родниківські землі пустували.

Малоймовірно, що ніхто не жив на території, яка впритул прилягає до Умані, прикриває історичний центр нашого краю з півночі.

б) історична довідка

Славнозвісне село Родниківка розташоване в верхній течії річки Кам’янки (притоки Уманки ) в 10 кілометрах від залізничної станції міста Умані та 3 кілометрах від автостради Київ-Одеса. Раніше село називалося Війтівка. В березні 1946 році було перейменовано в Родниківку. Конкретних відомостей про час заснування села нема. Але є припущення що село засновано на початку 17 століття. Назва села походить від польського слова „війт", що означає староста. У 18 столітті землі Уманщини стали власністю польського магната Потоцького. З метою повного їх освоєння він поселяв на цих землях своїх людей, які ставали власниками окремих поселень.

Їх називали війтами, а згодом старостами. Звідси й назва села Війтівка (поселення війта). На кінець 18 століття село нараховувало понад 100 дворів. В селі стали поселяти будівничих Софіївського парку, які залишались у ньому жити. За рахунок приїжджих та емігруючих село зростало. З документів відомо 3 кріпаки з Війтівки, що приймали участь у будівництві «Софіївки» - Іван Вдовиченко, Ілько Вдовиченко, Корній Кузьменко імена інших не збереглись.  Під час Коліївщини в селі було 55 дворів і церква. До будівництва було залучено 800 кріпаків, яких згонили з навколишніх сіл. Важка то була робота усе виконувалось вручну. Основні роботи були закінчені до 1801 року. З 1793 року Уманщина стала належати до складу Росії. Але поміщиками залишалися поляки. Вони продовжували панувати, а українські селяни так і залишались кріпаками, життя їх ж року в рік погіршувалося.

Після поразки польського повстання 1831 року на поляків поширились репресії, в них конфіскували маєтки в тому числі і Війтівку передавали в казну створивши на їх базі військові поселення.

Створення військових поселень означало перетворення всіх селян у невільних, які повинні були нести військову службу і водночас дбати про все інше (харчі, одяг) для своєї родини. Життя у військовому поселенні було набагато гірше ніж  за кріпаччини. Поселенці чоловічої статі з 6-ти років обов’язково мали носити військову форму. Після роботи ставали до муштри на майдані, де тепер стадіон, церква та школа. Старі люди майдан називали степком. Служба нерідко тривала 18 годин на добу. За порушення розпоряджень карали палицями.

Під час всенародного перепису на 07.10.1858 року в селі народжувалось 497 чоловіків; 179 жінок. В 1914 році в селі було 537 дворів. В їх розпорядженні було 2234 десятин землі.

в) історія виникнення вулиць

За військового поселення Війтівка дуже змінилась. До того в селі не було вулиць, а були кутки або хутори по кілька хат. За військових поселень кожна рота будувала хати по лінії. З часом ті «лінії» еретворились на вулиці, які селяни називали леніями. У Війтівці були три роти, в яких ротними офіцерами були: Баранов, Звірецький, Соколов. Відповідно поселяни почали називати ті «лінії» Баранкова ленія (вул.Мічуріна); Звірецька ленія (вул.Київська); Соколова ленія (вул.Гагаріна). Військові поселення на Уманщині почали відміняти з 1858 року. В 1861 р. була проведена реформа, відмінена кріпаччина. В 1862 р. в селі проживало 920 душ. А за селом числилось більше двох тисяч десятин землі. Частину землі віддавали церкві (40десятин), частину відвели для вигону, цвинтаря, тощо. Всю іншу землю що залишилася поділили між селянами більш менш справедливо в залежності від кількості душ в сім'ї. Розділили між селянами і ліс Берестівчик. Згодом населення села зростало і на одного чоловіка землі припадало все менше, між селянами почалось розшарування на багатих і бідних. 3 1860 р. в селі почала працювати церковно-приходська школа, навчання в ній проводив сільський священик Тучапський Володимир. Школа розміщувалась в сільській збірній, де збиралась сільська громада вирішувати сільські справи. Біля збірні була дерев'яна церква. Церква і збірня знаходились з правого боку теперішнього шкільного подвір'я. Під кінець 19 ст. кількість жителів у селі зросла. Значні зміни сталися і  по господарській діяльності жителів села. Річку Кам'янку загатили громадською греблею, а ставок, що утворився, став спільною власністю жителів села. В 1906 р. закінчили будівництво нової церкви. Для виготовлення цегли недалеко в ярку відкрили «завод». Після чого у Війтівці з'явилась нова ленія - Заводська.

г) загострення становища на селі

На передодні революції великих поміщицьких господарств не було поблизу села, так як всі навколишні села, в тому числі і Родниківка належали казні. Проте були господарства, які мали великі земельні масиви. В них використовувалась наймана праця. Це такі господарства Чепраковського і Миронюка. Жителі села, які терпіли від малоземелля, змушені були йти до них на заробітки. Значна частина землі належала церкві. Життя малоземельних селян було надзвичайно важким. Багато з них були змушені шукати кращої долі в переселенні. Переселялось в більшості в Оренбурзьку, Куйбишевську, Саратовську та Херсонську області. Саме так зробили Василь Поприч, Данило Макогоненко, Самійло Слупіцький, Дмитро Бевз, Ілько Погурець та інші. Доля їх була важкою. Деякі жителі села змушені були емігрувати за кордон. На передодні революції серед селян-бідняків все ширше і сміливіше стали проявлятись протести, непокора куркулям, вимоги перерозподілу землі. Та часто це закінчувалось віддолею непокірних в поліцію, а то й засланням. Так були заслані в далекій Сибір, Білевич Антон та Бородачук Яків. Тільки після перемоги в жовтневій соціалістичній революцій становище в селі змінилося. Зокрема з ініціативи бідняків при повній підтримці Радянської влади було зломлено відрубне землеробство, відібрано землю в куркулів і запроваджено спосіб землекористування. Землю одержали всі хто проживав в селі відповідно до кількості членів сім'ї. Всім цим заходом протидіяла куркульська верхівка. Деякі з них тероризували жителів села, займалися грабежем, підпалюванням та залякуванням. Особливу активність в цьому проявляли Бевз Конон, Запорожець Кость, Крочак Никифір. В зв'язку з таким становищем в селі було запроваджено наказ № 1. Особливу активність з бандитами, тобто в боротьбі з ними, проявили такі активісти села як Хуторян Карпо, Ковтуненко Митрофан, Савченко Дмитро, Братченко Григорій, Бренгауз Михайло, Ковтуненко Іван, Баранюк Сава та інші. Завдяки їх наполегливості органом ВЧК вдалося виловити бандитську орду, придушити опір куркулів і цим самим дати можливість жителям села спокійно жити і працювати.

д) громадянська війна

В роки громадської війни багато жителів села Родниківка були в рядах Червоної армії. В боях під Перекопом був поранений і залишився інвалідом Слободяник Федір, Таранюк Дмитро, Білоус Михайло, Баранюк Сава, Бренгауз Михайло та інші. Гордістю села є і те, що одним з активних борців за встановлення Радянської влади в місті Умані був його комісаром продовольства. Коли на Умань напала банда Кришенка, він був хворий на тиф. Товариші вивезли його Христинівку. Та бандити настигли його там і вбили. Пізніше рідні привезли його тіло в Родниківку і похоронили на малому кладовищі. Поступово в селі утверджувалась Радянська влада. Був створений сільвиконком, в якому особливу активність проявили Ковтуненко Митрофан, Бородачук Михайло, Братченко Григорій. Пізніше сільвиконком було перетворено в сількомітет, а згодом в селі була створена сільська рада.

Під час громадянської війни багато людей померло від тифу. Найбільше людей на той час боялись пошестей, воєн, неурожайних років, пожеж. У 1907 році на довгій ленії «вулиця Шевченка» при сильному вітрі при пожежі згоріло 17 садиб. Після того випадку на вулиці встановили чугунний хрест, який простояв до 1967 р., потім його розбили, а згодом цей пам'ятний хрест було відновлено. Все своє життя селяни важко працювали. Хоч життя і було бідним, але люди були чесні між собою і до інших.

Наділи, які одержали селяни після реформи в 1861 р. через кожні 10-15 років переглядались і змінювались відповідно до зміни кількості душ у родині.

Населення   зростало   і на   душу, припадало   все   менше   землі.    Після столипінської реформи, яка дозволили продаж наділених земель, різко зросло розшарування селян на заможніх, середняків і бідняків. Якщо середняки і бідняки користувались лише наділеною землею, то багаті селяни мали ще орендувати та куплену землею. Були також і безділені селяни.

 

е) перша світова війна

Великим лихом для жителів Війтівки стала перша Світова війна, з якої і почались лихоліття. Чоловіків мобілізували воювати, значно погіршилось економічне становище, різко зросли ціни ,не вистачало хліба. Все це викликало громадську непокору. В суспільстві були поширені різні політичні течії.

Коли в село повернулися фронтовики в селян стали різкіше проявлятися різні політичні уподобання: одні підтримували Центральну Раду, другі -більшовиків, треті надіялись на повернення царя. Велику роль в пробудженні самосвідомості селян відіграла «Просвіта», яка працювала на базі школи. Під час громадянської війни влада в селі мінялась десятки разів. Бувало, що зранку одні захоплять село, вдень - інші, а на ніч - ще якісь. І всі вимагали в селян для себе харчів і фуражу для коней. Лише петлюрівці поводились веселі задовільно, всі інші - німці, червоні, білі - це були вимагачі і грабіжники. Особливо важке становище було в селі навесні 1920 р., коли на постої були червоноармійці, що направлялися на польський фронт. Вони були розквартировані по хатах. Особливо вони збиткувалися над жінками і дівчатами (ґвалтували їх).

Радянська влада утверджувалась у жорстокій боротьбі. Чимало жителів села були активними її учасниками. Особливо слід відзначити Пічкур Пилипа Ілліча, який був комісаром продовольчих справ на Уманщині, одним із відомих борців за Радянську владу. Одного разу в школі він вистпув на зборах, це був 1918 рік. Через вікно в нього стріляли, але вбили попову дочку, що стояла поруч.

Пізніше, коли його хворого перевозили друзі в Христинівку, щоб відправити на лікування Пічкура П.І. було вбито.

 

 

 

 

 

 

Розділ ІII

Поширення радянської влади

У 1912 році у Війтівці відкрилася однокласна школа підпорядкована Міністерству освіти Російської імперії. Повний курс навчання в школі тривав 5 років. Школа мала своє, спеціально побудоване, приміщення. Біля школи посадили сад. При школі був будинок в якому жили війтівські сільські педагоги. Будівля школи збереглася до 2012 року в ній навчалися родниківські діти.

 В дореволюційний період директором школи (завідуючим) був Грін А., а вчителями були: Макаренко Н, Котельникова Н., Галицька Н., Елісеева Н. В школі вивчали такі предмети: закон Божий, російська мова, Слов’янська мова, арифметика, геометрія, історія, географія, природознавство, креслення, співи. Українська мова в школі не вивчалась, була заборонена. В школі навчалася менша половина дітей шкільного віку, в основному - хлопці. Після Великої Жовтневої Соціалістичної революції 1917 року предмет Закон Божий припинили вивчати в школі.

Серед тих хто закінчив школу в 1918 р. було лише п'ять дівчат. Тому сільське населення було в основному неграмотне і малограмотне. До 1927 року школа називалась чотирирічною, і тому 5-7 класи ходили навчатись до школи у сусіднє село Дмитрушки.У 30-х роках школу реорганізували у семирічну.

У 1934 році відбувся перший випуск. На той час директором школи був Найчук Кіндрат Тимофійович. Мешкали вчителі у гуртожитку – так називалось одне з приміщень, де не так давно розміщувалась шкільна  їдальня.

Селяни поступово пробуджувались, вчились читати і писати: молодь поступала в училище, виїжджала на роботу в місто. Життя селян дореволюційний період було важким. Всі хати в селі були глинобитні, вкриті житнім околотом або очеретом. Лише кілька хат заможніх людей були вкриті стенітом (шифером). В основному хати будували на дві половини. В хаті були піч, піл, стіл, мисник, скриня, ослін, цибер. На стінах розвішувались образи. Сім'ї були багатодітні і товклись в одній хаті з глиняною долівкою.

В холодну пору року в хаті ще утримували телят, ягнят, квочку. Хати отоплювались в основному соломою,  дрова використовували для випічки хліба раз на тиждень, у суботу. Для одежі вирощували коноплі. Під час жнив працювали всі і старі і малі. Пшеницю і жито жали серпами чи косили косами, в’язали в снопи, складали з них копи, потім звозили їх в клуні або складали в стіжки. І тільки після жнив молотили, ціпами віяли. Молотьба тривала навіть взимку. Урожай становив в урожайні роки в межах 15 центнерів з десятини, а були й роки з меншим урожаєм. Тому надлишку хліба не було, окремі, сім'ї не могли дотягти зі своїми запасами хліба до нового врожаю. Але вже хліб продавали, бо потрібно було купити солі, дьогтю, гасу, чобіт для сім'ї. Хліб пекли в основному житній, пшеничні паляниці випікали на свята.

Під час громадянської війни багато людей померло від тифу. Найбільше в той час люди боялись пошестей, воєн, неурожайних років, пожеж. Пожежі також траплялися часто. В 1907 р. на Довгій ленії (вул. Шевченка) при сильному вітрі від пожежі згоріли 17 садиб.

У 1914 році в селі було 537 дворів. В їх розпорядженні було 2234 десятин землі. Розподілена вона була не рівномірно. 100 господарств мали менш ніж по 2 десятини кожна. Тих, що мали від 2 до 3 десятин було 92,від 3 до 4- 129, а від 4 до 5- 87. Тих що мали від 5 до 6 десятин-60 господарств, а тих, що мали понад 6 десятин, було 69. Великих поміщицьких господарств не було, оскільки Війтівка, як і навколишні села, належала у цей час казні. Однак, у господарствах Чепраковського і Миронка використовувалась наймана праця малоземельних селян. Значна частина землі належала церкві.

   Життя малоземельних селян було надзвичайно важким. Багато з них були змушенні шукати кращої долі в переселенні. Переселялись в більшості в Оренбурзьку, Куйбишевську, Саратовську, Херсонську та інші області. Деякі жителі села змушені були емігрувати за кордон.

  Жовтневі події 1917 року принесли зміни у Війтівку. Земля була перерозподілена на всі сім’ї відповідно до їх чисельності.

      В роки громадянської війни багато жителів села Війтівка були в рядах Червоної Армії. У боях під перекопом був поранений Гаврило Слободяник. Учасниками війни були Федір Товстюк, Дмитро Таранюк, Михайло Білоус, Сава Баранюк, Михайло Бренгауз.

Одним з активних борців за встановлення Радянської влади був житель села Пічкур Пилип Ілліч.

В 1919 році він був комісаром продовольства.

     В 1927 -1928 році в селі створено два колгоспи. Один з них був «імені Шевченка», члени якого були більш заможні жителі села. Другий Незаможник, які організували бідняки. Головою колгоспу ім. Шевченка був Бабкін М.Х, а колгоспу «Незаможник» - Баранюк С.К. Обидва колгоспи себе не виправдали. Перший мав власницький ухил, другій не міг міцно стати на ноги. На базі їх в 1929 році був створений один великий колгосп «Червоний боєць». Головою колгоспу було вибрано Баранюка С.К. 

  На початку 30-х років державні плани заготівлі хліба значно зросли, виконати їх було неможливо. Весь урожай 1932 року був вивезений в рахунок хлібозаготівлі. Цей рік був дощовий. Не все вирощене в колгоспі вдалося зібрати. Восени по хатах ходили бригади і забирали силою всі харчові продукти, навіть квасолю.

а) голод 1933 р.

У селах Уманського району 1932 році  повмирали від 4 до 20 душ. У червні 1932 році голодували жителі 36 сіл Уманського району із (39).Третина селян  опухли,в кожному селі по 100-200 пустуючих хат. В  нашому селі Війтівка  (Родниківка)   була “буксирна бригада”. Яка забирала у війтівчан все до єдиного. В Черкаській області протягом 1932-1933 померло від голоду 10 тис. 340 жителів. У Війтівці ( Родниківка) від голоду в травні загинуло  89 війтівчан. Війтівська сільська рада зафіксовувала смерті : від тифу, недоїдання, від старості або причина  невідома .У квітні-липні 1933 голод убив 222жителів. Війтівка втратила 102 дітей віком до 10 років. У квітні-липні 1933 помирало 51 дитина і 38 підлітків Війтівці були корінні жителі. Які під час голодомору  вимели. Голодні селяни нашого села намагалися врятуватися в Умані. Але уманчани   не могли поділитися куском хліба. Їли  дітей, собак, котів, листя сухе , гнилу картоплю, гнилий буряк. Робили з листя оладки. Хотіли вижити від штучного голоду.1932-1933 був неврожайний рік і люди  бідували. У нас в селі була яма куди звозили трупів .Це могила знаходиться в нас на кладовищі. Навесні 1933 жителі нашого краю помирали з голоду кілька місяців поспіль. В селі Війтівка були війтівські роди, які втратили 139 осіб. З родин помирало по 8 душ. Голод забрав  65 %  чоловіків і 35% жінок. В селі в період 1932-1933  померло від голоду 153 чоловіки віком від 18 до 96 років. Голод підкосив 40  дівчаток віком від 0-10 років і 88 жінок.(додатки) Після страшного  33-го на  центральній алеї Родниківського  сільського цвинтарю стоїть обеліск Жертвам  Голодомору 1932-1933 від жителів села Родниківки. Це були дуже жахливі роки. Люди голодували. В них забирали все що в них було. Їх не пускали ,щоб люди поїхали до великих міст, щоб купити хліба, борошна, молока. Деякі люди були хитріші їхали вночі до міста.

         За підрахунками дослідників Голодомору, протягом 17 місяців – з квітня 1932 року по липень 1933 року – в Україні померли 10 – 12 мільйонів людей. Найбільше українців Голодомор викосив навесні – на початку літа 1933 року - щохвилини помирало 17 чоловік! Відомості по Війтівці повністю це підтверджують. Якщо у січні 1933 року в селі померло 6 осіб, то у березні 1933 року – у 6 р. більше (36 осіб), у квітні – у 8 р. більше (42 особи), у травні від голоду загинуло 89 війтівчан, у червні 1933 року - 68 жителів Війтівки.

           За офіційними даними Черкаської обласної державної адміністрації, протягом 1932 – 1933 рр. померло з голоду 10 тис.340 жителів сучасного Уманського району Черкаської області, 24 тис.168 жителів Христинівського району, 6 тис.822 жителі Монастирищенського району, 4 тис.929 жителів Маньківського району, 6 тис.015 жителів Жашківського району, 4 тис.711 жителів Звенигородського району. У Тальнівському районі Голодомор поклав у могили 10 тис.590 осіб, у Катеринопільському – 5 тис.705, у Лисянському районі – 12 тис.934 особи. Лише у цьому куточку історичної Уманщини людожери з червоними зірками загнали на той світ 86 тис.214 осіб.

              У цьому списку - 417 жителів Війтівки...Так у квітні 1932 року померло 42 жителі Війтівки. Смерть «від недоїдання» Війтівська сільрада зафіксувала більш, ніж у половини - у 22 осіб, ще 4 померли від дезинтерії (бо їли такі «делікатеси», як гнила картопля, бурякові висадки, молода трава, листя акації тощо). У травні голод викосив 89 війтівчан. Найбільше померло 25 травня 1932 року – 9 осіб протягом 1 дня. У всіх однаковий офіційний діагноз – «недоїдання». 16 травня померло 7 війтівчан, 4 травня, 24 травня, 28 і 29 травня пішло на той світ по 6 жителів села. Офіційна причина смерті наступна: 23 особи «від недоїдання», «від тифу» - 1, «від старості» - 6, «причина невідома» - 1. У червні дочасно обірвалося життя 68 жителів Війтівки, у липні 1933 року померло 23 жителі села. Наймолодша за віком жертва Голодомору 1932 – 1933 рр. – Мокривська Марія Іванівна - прожила на світі17 днів, найстарший житель Війтівки – Опалко Давид Якович – 96 років. За соціальним статусом 126 осіб - хлібороби-одноосібники, 87 - колгоспники, 177 - утриманці (неповнолітні діти і люди похилого віку), 27 осіб соціальний статус невідомий. За етнічною приналежністю 416 осіб - українці, 1 особа - латишка.

                     У квітні – липні 1933 року голод убив 222 війтівчан – більше, ніж половину від загальної кількості жертв Голодомору. Всього за 4 місяці 1933 року померло у 2 р. більше жителів Війтівки, ніж за увесь 1932 рік (105 осіб). У ці місяці 33-го лягли у братську могилу: 51 дитина віком від 0 до 10 р. (26 хлопчиків, 25 дівчаток), 32 підлітки віком від 11 до 18 р. (24 хлопці, 8 дівчат), 79 чоловіків і 61 жінка. Чоловіків найбільше пішло на той світ у травні 1933 р. – 34 (віком 19 р. і старших). У цьому ж місяці померло найбільше жінок-війтівчанок – 26 (віком 19 р. і старших). Найбільше дітей віком від 0 до 10 р. загинуло у червні 1933 р. – 19 (11 хлопчиків, 8 дівчаток). У цьому ж місяці померло найбільше 11 – 18-річних підлітків – 12 (10 хлопців, 2 дівчат). Також під час Голодомору 1932 - 1933 р. померло 25 війтівчан старших 76 років (11 чоловіків, 14 жінок). 17 лютого 1933 року помер найстаріший житель Війтівки – Опалко Давид Якович. Не витримала душа невтомного господаря, 96-річного глави багаточисельного роду (клану) Опалків, хранителя вікової хліборобської мудрості і традицій предків «викачки», «посилення хлібозаготівлі», лютування «комнезамівців» і «буксирників». У квітні – червні 1933 року загинули від голоду 9 війтівчан віком 76 років і старших. В тому числі, померли 5 найстаріших жительок села: 95-річна Тодоська Макогоненко, 86-річна Братченко Зінька Миколаївна, 80-річні Соломка Когут і Палажка Демченко, 78-річна Хрипун Ярина Григорівна. Їхнє життя обірвалося на початку літа 33-го року, у червні. (Родич Ярини Хрипун (можливо, рідний брат) і теж один з найстаріших жителів села – 85-річний Хрипун Юхрем Григорович помер у квітні 1933 року).

 Наступні факти для порівняння. На сьогодні встановлено, що у 1932 – 1933 рр. Війтівка втратила 102 дітей віком до 10 р, не доросли до 19-річного віку 38 підлітків. У квітні – липні 1933 року померла 51 дитина і 32 підлітки. Тобто, протягом лише 4 місяців загинула половина дітей від загальної кількості втрат та 32 із 38 (!) підлітки. При цьому, із 57 знищених голодом війтівських хлопчиків віком від 0 до 10 р. у квітні – липні 1933 року померло більше половини – 26. Щодо хлопців-підлітків, то за цей період обірвалося життя 24 (всього померло 27 хлопців віком від 11 до 18 р.). За цей же час обірвалася ниточка життя більш, ніж половини війтівських дівчаток віком від 0 до 10 р. - померло 25 із 45. Щодо дівчат-підлітків, то у квітні – липні 1933 року голод убив 8 із 11 померлих під час Голодомору. Російський більшовицький режим загнав Війтівку у домовину рекордними темпами – всього за 4 місяці.

На підставі доступних сьогодні документів і матеріалів, сучасні дослідники Голодомору 1932 – 1933 рр. стверджують, що від голоду в Україні померло людей у 2 – 5 разів більше, ніж зафіксовано на сторінках «офіційної» статистики. Щоб з’ясувати, скількох жителів 9 названих тут районів Уманщини міг убити Голодомор насправді, ми зробили нескладні математичні підрахунки - помножили цифру «офіційних» втрат спочатку на 2, потім на 5. Результати наступні: якщо помножити 86214 на 2, отримаємо 172 тис.428 осіб замордованих, якщо помножити на 5 – матимемо 431 тис.070 жертв голоду. Майже пів мільйона...

Існує наступний факт. За офіційними даними Київського обласного відділу ГПУ СССР, навесні 1933 року на території Уманського, Тальнівського, Монастирищенського, Христинівського, Лисянського районів проживало (точніше, зосталося в живих, бо Голодомор уже косив жителів цього куточка Уманщини не один день) 447 тис.700 осіб. За офіційними даними, у населених пунктах цих районів померло від голоду 64 тис.854 особи. Ми помножили цю цифру на 2 і отримали 129 тис.708 жертв більшовицького режиму, коли помножили на 5 - результат просто моторошний - 324 тис.270 знищених голодом. За даними Київського обласного відділу ГПУ СССР, у березні 1933 року голод охопив регіон Київської області, в якому проживало 899 тис.100 осіб. Зокрема, в Уманському районі – 144 тис. осіб, у Тальнівському – 108 тис.600, Монастирищенському – 72 тис.400, Христинівському – 52 тис.200, у Лисянському районі – 65 тис.500 осіб. Разом – 447 тис.700. Якщо офіційна більшовицька статистика применшила кількість жертв голоду у 2 рази, то до Голодомору в Уманському районі проживало 166 тис.680 осіб, у Тальнівському – 129 тис.780 осіб, Лисянському – 91 тис.368 осіб, Монастирищенському – 86 тис.044 особи, у Христинівському районі – 100 тис.436 чоловіків, жінок і дітей. Якщо кількість втрат применшена у 5 разів, то до «голодовки» в Уманському районі проживало 210 тис.700 осіб, у Тальнівському  – 161 тис.550 осіб, Лисянському – 130 тис.170 осіб, Монастирищенському – 106 тис.500 осіб, у Христинівському районі – 173 тис.040 осіб. Тобто, до страшного 33-го в цих районах сучасної Черкаської області проживало або 574 тис.608 осіб або 782 тис.060 осіб. Як ми пам’ятаємо, у звіті Київського відділу ГПУ СССР фігурує 447 тис.700 осіб. Нас цікавить інше - скільки жителів було до Голодомору і скільки померло? Припустимо, що цифра 447700 точна. Якщо втрати применшені у 2 рази, то до голодівки у цій місцевості проживало 574 тис.608 осіб, отже, померло 126 тис.908 чоловіків, жінок і дітей. Якщо втрати применшені у 5 разів – тут проживало 782 тис.060 людей, отже, померло голодною смертю 334 тис.360 осіб. Вище ми з’ясували, що применшення справжньої кількості померлих у 2 рази дає цифру 129708, применшення у 5 разів – 324270. Розбіжність між цифрами 129708 і 126908 – всього 2 тис.800, між цифрами 334360 і 324270 трохи більша – 10 тис.090. На перший погляд, можна припустити, що більшовицький режим применшив смертність від голоду у цьому куточку нашого краю у 2 рази і загнав у могилу 129 тис.708 осіб. Проте, розбіжність у майже 11 тис. не така вже й велика! Щоб приховати смерть 324 тис.270 жителів цього регіону, офіційна статистика могла применшити втрати і в 5 разів. До Голодомору в цьому регіоні Уманщини проживало або 574 тис.608 осіб, або 782 тис.060 осіб. Отже, якщо смертність применшена вдвічі, то помер кожний 4 житель, якщо у 5 разів – майже 40% населення.

За даними Державного комітету статистики України, у 2010 році на території сучасної Черкаської області, до складу якої входить 20 районів і 6 міст обласного підпорядкування, проживало 1 млн.291 тис.359 осіб. Ось вони, руйнівні наслідки страшного 33-го! Через 77 років...Однак, ні цифру 129708, ні цифру 324270 не можна вважати остаточними. «Гепеушники» порахували живих навесні 1933 року, а жителі нашого краю помирали з голоду ще кілька місяців поспіль і, як ми пам’ятаємо, особливо нещадно Голодомор лютував навесні – влітку 1933 року. За архівними даними, навесні – влітку 1933 року в селах лише Уманського району голодувало 33 тис.336 осіб. Насправді голодуючих було у кілька разів більше. Підтвердженням цього можуть бути кількість померлих у Рижавці (нині село Уманського району Черкаської області) – понад 3 тис. душ (60% жителів села) і смерть 51 людини протягом лише однієї доби у Паланці (нині село Уманського району Черкаської області). Тому малоймовірно, що в інших селах району сконало від голоду по 6 – 13, по 30 – 45 осіб, а саме такі цифри фігурують на сторінках оприлюднених на сьогодні документів. До речі, коли їх чують очевидці Голодомору, то реакція завжди одна й та сама: «Неправда! Більше померло...». Сьогодні відомо, що Уманський район входив до числа найбільш потерпілих від Голодомору регіонів України.

Таким чином виходячи з досліджень можна сказати,що до  Голодомору   у Війтівці проживало 88 родин (кланів). У 1932 – 1933 рр. рід Савченків втратив 22 родичів, рід Слупіцьких – 22 особи, рід Шелепків – 21 особу, рід Крочаків – 21 особу. Родина Деркачів недорахувалася 17 душ, по 13 душ померло в родинах Василенків і Кучеренків. Клан Товбухів/Товбушенків зменшився на 10 осіб. Тобто, лише 8 війтівських родів (кланів) втратило 139 осіб. Це третина від загальної кількості втрат серед війтівчан (417). Окрім того, померло 9 осіб з роду Попових, по 8 душ – з родин Когутів, Рижих і Шевчуків, по 7 чоловік пішло на той світ в родинах Опалків, Ремезів, Макогоненків, Запорожців, Гонтів. Решта війтівських родин (кланів) недорахувалася від 1 до 6 кревних родичів.

До 40% померлих під час Голодомору 1932 – 1933 рр. жителів Уманщини – це діти і молодь віком до 16 років, 25 – 30% - чоловіки і жінки репродуктивного і найбільш працездатного віку – від 30 до 50 років. Голодомор забрав життя у 65% (!) чоловіків і 35% жінок.

У Війтівці у 1932 – 1933 рр. померло від голоду 153 чоловіки віком від 18 до 96 р. Додавши до цієї цифри цифри 55 і 24 (померло 55 хлопчиків віком від 0 до 10 р. і 24 хлопці – підлітки віком від 11 до 17 р.), отримаємо ще жахливіший результат – 232. Голод підкосив 88 жінок - війтівчанок віком від 18 до 95 р. а також убив 40 дівчаток віком від 0 до 10 р. та 9 дівчат віком від 11 до 17 р. Разом маємо цифру 137. Окрім того,  померло ще 18 жителів села вік яких невідомий -  9 осіб чоловічої статі і 9 осіб жіночої статі. Співвідношення втрат між чоловічою статтю і жіночою, практично, 2 до 1.

Важко вигадати більш руйнівну за масштабами і наслідками «вибухівку» під корінь українського етносу. Вмирали не просто Гонти, Чопенки, Бевзи, Слупіцькі, Савченки, Товбушенки...Гинув генофонд Війтівки, генофонд України, генофонд української нації.

...На центральній алеї Родниківського сільського цвинтаря стоїть обеліск. На камені - граніті викарбувано: «Жертвам Голодомору 1932 – 1933 від жителів с. Родниківка». Речення таке коротке, а скільки в ньому горя, зотлілих від кривди сердець, виплаканих очей, скільки навіки скалічених доль...Пам’ятний знак встановлено у 2006 році, з ініціативи директора ДП «Родниківка» Войченка Сергія Михайловича та сільського голови села Родниківка Яремчука Руслана Анатолійовича. У найдавнішій частині цвинтаря є ще один пам’ятник – на братській могилі знищених голодом жителів села. Він з’явився восени 1991 року, теж з ініціативи Сергія Войченка, на той час голови Родниківської сільської ради. За свідченнями старожилів, великих ям, куди підводи – «грабарки» звозили померлих під час Голодомору 1932 – 1933 рр. війтівчан, було 3 (за іншими даними – 4). Поки що виявлена одна.     

Списки осіб, які померли  в роки голоду

        1.Бабкин Палажка Федоова, 6 р, утриманець, українка, 29.05. 1933, причина смерті від недоїдання.

2.Бевзушенко Іван Кирилів, 28 р, член колгоспу, українець, 09.07.1933, причина смерті від недоїдання.

3.Бевзушенко Гива Стипанова, 54 р, член колгоспу, українка, 16.12. 1933, причина смерті від тифу.

4.Бизугленко Марія Данилова, 4 місяці, утриманець, українка, 18.07.1932, причина смерті від дизентерії.

5.Бівз Марія Харітонова, 72 р, українка, дата смерті невідома 1932, причина смерті від голоду.

6.Білоус Павло Іванів, 57 р, одноосібник, українець, 04.09.1932, причина смерті від побоїв.

7.Білокур Іван Гільків, 13 р, утриманець, українець, 08.06.1933, причина смерті від недоїдання.

8.Білокур Стипаніда Федорова, 51 р. член колгоспу, українка, 28.06. 1933. причина смерті від недоїдання.

9.Білокур Ярина Харитонова, 4 р, утриманець, українка, 26.05.1933, причина смерті від недоїдання.

10.Білокур Ярина Харитонова, 3 р, утриманець, українка, 25.05.1933, причина смерті від недоїдання. (Плутанина з іменами. Ім’я котроїсь з дівчаток невідоме – Прим. автора).

11.Білоус Андрій Гарасимів, 4 р. утриманець, українець, 21.06.1932, причина смерті від поганого харчування.

12.Білоус Марія Гарасимова, 3 р, утриманець, українка, 26.05.1933. причина смерті від недоїдання.

13.Білоус Митрофан Павлів, 28 р, член артілі, українець, 20.02.1933, причина смерті від сипного тифу.

14.Білоус Федь Гарасимів, 6 р, утриманець, українець, 28.06.1932, причина смерті від поганого харчування.

15.Божко Михайло Романів, 4 р, утриманець, українець, 05.06.1933 причина смерті від недоїдання.

16.Божко Сафрон Яковів, 60 р, одноосібник, українець, 31.10.1932, причина смерті від старості.

17.Божко Стипан Романів, 5 р, утриманець, українець, 28.04.1933, причина смерті від недоїдання.

18.Бойрак-Зіле Альвіна Юрівна, 37 р, член колгоспу, латишка, 16.05. 1933, причина смерті від тифу.

19.Брайченко Зінька Миколова, 86, утриманець, українка, 17.04.1933, причина смерті від старості.

20.Браславська Дарка Яковова, 13 р, утриманець, українка, 10.05.1933, причина смерті від недоїдання.

21.Браславська Ксеня Яковова, 16 р, утриманець, українка, 16.05.1933, причина смерті від недоїдання.

22.Браславська Ялина Іванова, 56 р, одноосібник, українка, 16.05.1933, причина смерті від недоїдання.

23.Браславський Тимофій Яковів, 28 р, одноосібник, українець, 01.05.1933, причина смерті від недоїдання.

24.Васеленко Арсень Яковів, 55 р. член колгоспу, українець, 09.07.1933, причина смерті від недоїдання.

25.Васеленко Василь Грицьків, 4 р, утриманець, українець, 07.06.1933, причина смерті від тифу.

26.Васеленко Килина Яковова, 80 р, утриманець, українка, 22.03.1933, причина смерті невідома.

27.Васеленко Лакеря Тимофієва, 1 місяць, утриманець, українка, 23.06.1932, причина смерті від поносу.

28.Васеленко Соломка Грицьківна, 66 р, одноосібник, українка, 25.07.1933. причина смерті від старості.

29.Василенко Грицько Яковів, 64 р, член артілі, українець, 06.06.1932, причина смерті від слабкого харчування.

30.Василенко Дмитро Лаврів, 52 р, одноосібник, українець, 09.08.1932, причина смерті від туберкульозу.

31.Василенко Іван Данилович, 53 р. член артілі, українець, 06.04.1932, причина смерті від голоду.

32.Василенко Питро Юхремов, 4 р, утриманець, українець, 11.03.1933, причина смерті від поносу.

33.Василенко Сандра Яковова, 38 р, одноосібник, українка, 04.06.1933, причина смерті від недоїдання.

34.Василенко Симен Грицьків, 75 р, одноосібник, українець,11.02.1933  причина смерті від старості.

35.Василенко Стипан Грицьків, 6 р, утриманець, українець, 05.06.1933 причина смерті від тифу.

36.Василенко Андрій Юхримів, 1 р, утриманець, українець, 20.01.1933 причина смерті від голоду.

37.Вихристюк Андрей Гаврилів, 6 р, утриманець, українець, 03.05.1933 причина смерті від недоїдання.

38.Вихристюк Дмитро Гаврилів, 6 р. утриманець, українець, 03.05.1933, причина смерті від недоїдання.

39.Вихристюк Лукія, 46 р, член колгоспу, українка, 19.06.1933,

причина смерті від недоїдання.

40.Вихристюк Марфа Гнатова, 8 р, утриманець, українка, 06.06.1933, причина смерті від недоїдання.

41.Вихристюк Пилип Гнатів, 11 р, утриманець, українець, 20.05.1933, причина смерті від недоїдання.

42.Вихристюк Федір Гнатів, 6 р, утриманець, українець, 15.06.1933, причина смерті від недоїдання.

43.Відерник Стипаніда С., 39 р, одноосібник, українка, 08.04.1933, причина смерті від недоїдання.

44.Вістяк Тетяна Тодосєва, 63 р. утриманець, українка, 18.04.1933, причина смерті від старості.

45.Вістяк Фанасій Стипанів, 1 місяць, утриманець, українець, 07.06.1933, причина смерті від недоїдання.

46.Віштал Анна Михтодова, 2 р. утриманець, українка, 23.07.1932, причина смерті від голоду.

47.Віштал Данило Купріянів, 54 р. член колгоспу, українець, 22.03.1933, причина смерті від т.б.с. (туберкульозу?).

48.Віштал Клим Іванів, 67 р, одноосібник, українець, 22.03.1933, причина смерті від недоїдання.

49.Віштал Михтодь Купріянів, 56 р, член колгоспу, українець, 14.03.1933, причина смерті від туберкульозу.

50.Віштал Пилип Данилів, 33 р, одноосібник, українець, 12.05.1933, причина смерті від недоїдання.

51.Вовк Яким (нерозбірливо), 75 р, одноосібник, українець, 09.12.1932 причина смерті від старості.

52.Вовченко Гриць Кирилів, 50 р, член артілі. українець, 13.05.1932, причина смерті від недостатку харчування.

53.Вовченко Мифодій Кирилів, 63 р, член артілі, українець, 30.01.1933 причина смерті від старості.

54.Гаранюк Микола Калістратів, 22 р, одноосібник. українець, 03.05.1933, причина смерті від недоїдання.

55.Головко Микита Данилів, 60 р, член артілі, українець, 04.05.1932, причина смерті від старості.

56.Головко Юхим Миколів 13 р, утриманець, українець, 27.07.1933. причина смерті від недоїдання.

57.Гоменко Пантелеймон Стипанів, 29 р. одноосібник, українець, 04.04.1932, причина смерті від раку за вухом.

58.Гонта Сава Гнатів, 48 р, одноосібник. українець, 31.08.1932, причина смерті від тифу.

59.Гонта Василь Гивів, 70 р, член артілі, українець, 12.05.1933, причина смерті від недоїдання.

60.Гонта Василь Панасів, 13 р, утриманець, українець, 13.06.1933, причина смерті від недоїдання.

61.Гонта Марія Романова, 39 р, член колгоспу, українка, 14.07.1933, причина смерті від недоїдання.

62.Гонта Михтей Гивів, 70 р, одноосібник, українець, 07.04.1933, причина смерті від сипного тифу.

63.Гонта Симен Панасів, 13 р, утриманець, українець, 01.07.1933. причина смерті від недоїдання.

64.Гонта Федось Панасів, 7 р, утриманець, українець, 06.06.1933, причина смерті від недоїдання.

65.Гонта Юхрем, 75 р, член артілі, українець, 02.02.1933, причина смерті від старості.

66.Гриценко Василь Іванович, 30 р, одноосібник, українець, 21.08.1933

причина смерті невідома.

67.(Давидюк?) Іван Теренів, 19 р. утриманець, українець, 26.05.1933. причина смерті від недоїдання.

68.Данилюк Анна Сазоньова, 50 р, член колгоспу, українка, 06.06.1933 причина смерті від недоїдання.

69.Демченко Кіндрат Гриців, 48 р, член артілі, українець, 21.03.1932. причина смерті від простуди.

70.Демченко Палажка, 80 р, член колгоспу, українка, 04.06.1933, причина смерті від старості.

71.Деркач Аврам Трифонів, 35 р, одноосібник. українець, 23.02.1933, причина смерті від недоїдання.

72.Деркач Василь Матвіїв, 21 р, утриманець, українець, 23.09.1933, причина смерті від запалення легенів.

73.Деркач Гриць Теренів, 3 р, утриманець, українець, 06.06.1933, причина смерті від недоїдання.

74.Деркач Зінька, 38 р, одноосібник, українка, 07.06.1933, причина смерті від недоїдання.

75.Деркач Іван Омельків, 56 р, одноосібник, українець, 24.05.1933, причина смерті від недоїдання.

76.Деркач Купріян Карпів, 54 р, одноосібник, українець, 02.04.1933, причина смерті від недоїдання.

77.Деркач Никифір Сидорів, 70 р, член артілі, українець, 08.05.1932, причина смерті від старості.

78.Деркач Петро Аврамів, 2 р, утриманець, українець, 27.02.1933, причина смерті від недоїдання.

79.Деркач Петро Аврамів, 4 р, утриманець, українець, 03.03.1933. причина смерті від недоїдання. (Плутанина з іменами. Ім’я котрогось з хлопчиків невідоме – Прим. автора). 

80.Деркач Терешко Павлів, 27 р, одноосібник, українець, 10.12.1932, причина смерті від тифу.

81.Деркач Юхрем Марків, 62 р, член колгоспу, українець, 15.05.1933 причина смерті від старості.

82.Диркач Гриць Купріянів, 8 р, утриманець, українець, 30.05.1933. причина смерті від недоїдання.

83.Диркач Питро Іванів, 22 р, одноосібник, українець, 12.06.1933, причина смерті від недоїдання.

84.Диркач Римка Климова, 60 р, одноосібник, українка, 04.05.1933, причина смерті від недоїдання.

85.Диркач Самійло Юхимів, 50 р, одноосібник, українець, 15.04.1932 причина смерті від поганого харчування.

86.Дишлюк Артем Петрів, 68 р, одноосібник, українець, 21.05.1932, причина смерті від старості.

87.Дишлюк Федось Вікторів, 6 місяців, утриманець, українець, 01.07.1932, причина смерті від дизентерії.

88.Довидюк Микола С., 10 місяців, утриманець, українець, 16.02.1933, причина смерті від запалення легенів.

89.Доманська Параска Михайлова, 52 р, українка, 01.05.1932, причина смерті від голоду.

Запорожець Анна Стипанова, 70 р, одноосібник, українка, 28.05.1933, причина смертівід старості.

Запорожець Дмитро Андріїв. 4 р, утриманець, українець, 25.03.1933, причина смерті від недоїдання.

Запорожець Митрофан Грицьків, 33 р. одноосібник, українець, 12.09.1932, причина смерті від тифу.

Запорожець Мухтій Митрофанів, 7 р, утриманець. українець,12.09.1932, причина смерті від тифу.

Запорожець Тетяна Андрійова, 2 р. утриманець, українка, 02.05.1932, причина смерті від простуди.

Запорожець Харитон Грицьків, 60 р, одноосібник, українець, 20.05.1933. причина смерті від недоїдання.

Запорожець Мирон Грицьків, 70 р, член артілі, українець, 12.02.1933, причина смерті від старості.

Зіньківський Терень, 58 р, член колгоспу, українець, 29.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Зіньківська Тодоська, 60 р, одноосібник, українка, 02.07.1933, причина смерті від старості.

Зіньковська Оляна Фанасьова, 9 р, утриманець. українка, 20.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Зіньковська Параска Фанасієва, 5 р, утриманець, українка, 20.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Зіньковський Іван Фанасів, 19 р, утриманець, українець, 28.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Зіньковський Терень Гнатів, 60 р, одноосібник, українець, 13.03.1933, причина смерті від старості.

Клименко Йосип Крпів, 1 місяць, утриманець, українець, 28.06.1933. причина смерті від родів.

Кліменко Андрей Іванів, 18 р, утриманець. українець, 31.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Кліменко Василь Іванів, 4 р, утриманець. українець, 05.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Кліменко Гафія, 69 р, одноосібник. українка, 07.06.1933, причина смерті від старості.

Кліменко Іван Сименів, 48 р, однооосібник, українець, 07.04.1932, причина смерті від поносу (дизентирії).

Кліменко Марія Іванова, 2 р, утриманець, українка, 23.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Кліменко Настя, 65 р, член артілі, українка, 30.05.1933, причина смерті від старості.

Кліменко Никифір Михтеїв, 67 р, одноосібник, українець, 06.04.1933, причина смерті від старості.

Кліменко Питро Іванів, 14 р, утриманець, українець, 28.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Кліменко Сава Онупріїв, 34 р, член артілі, українець, 26.06.1932, причина смерті від недостатнього харчування.

Кліменко Симен Іванів, 7 р, утриманець, українець, 04.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Кліменко Стипан Іванів, 11р, утриманець, українець, 07.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Ковтуненко Димян Ксенів, 70 р. одноосібник, українець, 11.03.1933, причина смерті від старості.

Ковтуненко Іван Гаврилів, 3 р, утриманець, українець, 20.09.1032, причина смерті від дизентирії.

Когут Варка Никифорова, 30 р. одноосібник, українка, 29.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Когут Грицько Олексів, 1 р, утриманець, українець, 03.07.1932, причина смерті від поганого харчування.

Когут Мирон Омельків, 30 р, одноосібник, українець, 31.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Когут Омелько Грицьків, 57 р, член артілі, українець, 09.05.1932, причина смерті від отьочності ніг (опухання – Прим. автора).

Когут Палажка, 28 р. член колгоспу, українка, 07.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Когут Параска Ількова, 16 р, одноосібник, українка, 28.10.1932, причина смерті від дизентирії.

Когут Параска, 30 р, член колгоспу, українка, 16.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Когут Соломка, 80 р, одноосібник, українка, 08.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Кравчук Ярина, 45 р, член колгоспу, українка, 14.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Крачак Питро Йосипів, 4 р, утриманець. українець, 03.06.1932, причина смерті від недостатнього харчування.

Крижановський Захарко Іванів, 77 р, одноосібник, українець, 08.04.1933, причина смерті від старості.

Крочак Анна Силова, 42 р, член колгоспу, українка, 07.08.1933, причина смерті від недоїдання.

Крочак Василь Матвіїв, 9 р, утриманець. українець, 09.02.1932, причина смерті після скарлатінний ніфріт.

Крочак Іван Давидів, 10 р, утриманець, українець, 13.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Крочак Іван, 81 р, член колгоспу, українець, 28.05.1933, причина смерті від старості.

Крочак Антон Омельків, 77 р, одноосібник, українець, 03.12.1933, причина смерті від старості.

Крочак Йосип олексів, 49 р, член колгоспу. Українець, 29.05.1933. причина смерті від недоїдання.

Крочак Катерина Кіндратівна, 76 р. одноосібник, українка, 21.04.1932, причина смерті від старості.

Крочак Марія Давидова, 6 р, утриманець, українка, 20.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Крочак Марія Давидова, 6 р, утриманець, українка, 25.06.1933, причина смерті від недоїдання (Плутанина з іменами. Ім’я котроїсь з дівчат невідоме – Прим. автора).

Крочак Микола Петрів, 1 р, утриманець, українець, 29.10.1932, причина смерті від простуди.

Крочак Мирон Іванів, вік невідомий, член артілі. українець, 12.08.1932, причина смерті від операції.

Крочак Олекса Федорів, 84 р, одноосібник, українець, 20.03.1932, причина смерті від старості.

Крочак Оляна. 51 р, член колгоспу, українка, 06.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Крочак Параска Миронова, 20 р, утриманець, українка, 05.03.1933, причина смерті від паралічу конєчностей.

Крочак Пилип Грицьків, 60 р, член колгоспу, українець, 05.06.1933, причина смерті від старості.

Крочак Федь Матвіїв, 20 р, одноосібник, українець, 21.04.1933, причина смерті від дизентирії.

Крочак Явдоха Олексова, 32 р, утриманець, українка, 01.04.1932, причина смерті невідома.

Крочак Яким Олексів, 46 р, член артілі, українець, 14.05.1932, причина смерті від недостатку їжі.

Крочок Ганна Йосипова, 2 р, утриманець, українка, 03.07.1932, причина смерті від поганого харчування.

Кучеренко Уляна Олександрівна, 48 р, член артілі, українка, 17.06.1932, причина смерті від недостатнього харчування.

Кучеренко Данило Ульянів, 61 р, член артілі, українець, 18.06.1932, причина смерті від недостатнього харчування.

Кучеренко Дімна, 26 р, українка, 21.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Кучеренко Марія Андрейова, 7 місяців,утриманець, українка, 03.03.1933, причина смерті від поносу.

Кучеренко Марія Іванова, 48 р. член артілі, українка,29.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Кучеренко Марія, 52 р, одноосібник, українка, 21.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Кучеренко Микола Федів, 12 р, утриманець, українець, 25.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Кучеренко Радійон Савів, 64 р. член артілі, українець, 28.04.1932, причина смерті від простуди.

Кучеренко Сидір, 68 р, українець, 14.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Кучеренко Соломка, 57 р, українка, 09.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Кучеренко Тарас Андреїв, 70 р, член колгоспу, українець, 15.03.1933, причина смерті від старості.

Кучеренко Тетяна Никодівна, 49 р, член артілі. українка, 29.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Кучеренко Явдоха Ладимірова, 65 р, утриманець, українка, 23.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Лічкур(Пічкур? – Прим. автора) Анна Гаврилова. 3 місяці, утриманець, українка, 30.01.1932, причина смерті від мінінгіту (менінгіту – Прим. автора).

М.Тетяна Сименова, 80 р, утриманець. українка, 06.02.1933. причина смерті від старості.

Майборода Іван Сизак (Сазонович? – Прим. автора), 65 р, член артілі, українець, 14.10.1932, причина смерті від старості.

Майстренко Арсен Андріїв, 54, член артілі, українець, 15.03.1932, причина смерті від простуди.

Майстренко Аврам Степанів, 32 р, член колгоспу, українець, 12.03.1933, причина смерті від недостатнього харчування.

Майстренко Василь Гарсенів, 22 р, українець, 08.06.1933. причина смерті від недоїдання.

Майстренко Мотря, 11 р. утриманець, українка, 11.06.1933. причина смерті від недоїдання.

Майстренко Наталка, 28 р, українка, 10.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Макогоненко Анна Юхимова, 6 р, утриманець, українка, 24.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Макогоненко Гриць Захарків, 48 р, член колгоспу, українець, 20.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Макогоненко Іван Якимів, 12 р, утриманець, українець, 20.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Макогоненко Явдоха Якимова, 3 р, утриманець, українка, 24.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Макогонінко Корній С., 55 р, одноосібник, українець, 06.10.1932, причина смерті від дизентирії.

Макогонник Прокіп Захарків, 33 р, член колгоспу, українець, 31.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Макеєв Гнат Іванів, 50 р. член артілі, українець, 19.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Макеєв Гриць Гнатів, 11 р, утриманець, українець, 26.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Макеєв Палажка Гнатова, 1 р. утриманець, українка, 27.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Макеєв Пилип Гнатів, 16 р, утриманець, українець, 26.04.1933. причина смерті від недоїдання.

Манголенко Тодоська, 95 р, утриманець, українка, 06.06.1932, причина смерті від старості.

Машинник Іван Мусіїв, 50 р, одноосібник, українець, 05.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Машинник Югина Грицьова, 36 р, член колгоспу, українка, 19.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Машинник Явдоха Сидорова, 40 р, одноосібник, українка, 01.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Мельнічук Стипан Андреєв, 2 р, утриманець, українець, 01.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Миколаєнко Галька С., 25 р, одноосібник, українка, 10.08.1932, причина смерті від простуди.

Мильнічук Фотина (нерозбірливо), 70 р, член артілі, українка, 05.11.1932, причина смерті від старості.

Мокривська Марія Іванівна, 17 днів, утриманець, українка, 23.10.1932, причина смерті від родів.

Мокровека Юхим Давидів, 58 р, однооосібник, українець, 13.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Мокровека Анна Стипанова, 2 р, утриманець. українка, 12.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Мокровека Дмитро Юхимів, 4 р, утриманець, українець, 12.04.1933 причина смерті від недоїдання.

Мокровека Лакеря Павлова, 27 р, член колгоспу, українка, 13.04.1933. причина смерті від недоїдання.

Мокровський Іван Яковів, 19 р, утриманець, українець, 04.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Моцман Петро Олександрів, 4 р, утриманець, українець, 01.03.1933 причина смерті від недлоїдання.

Моцман Саша Олександрова, 8 р, утриманець, українка, 04.03.1933 причина смерті від недоїдання.

Моцман Яків Олександрів, 10 р, утриманець. українець, 12.03.1933, причина смерті від недоїдання.

Нейросюк Анна, 49 р, українка, 28.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Ніколенко Дарка А., 17 р, утриманець, українка, 20.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Ніколенко Дарка, 18 р, утриманець, українка, 06.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Ніколенко Іван Юхимів, 5 р, утриманець, українець, 12.11.1933, причина смерті від дизентирії.

Ніколенко Стипан А., 20 р. утриманець. українець, 05.04.1933. причина смерті від недоїдання.

Ніколінько Явдоха Миколаївна, 6 місяців, утриманець, українка, 28.08.1932, причина смерті від дизентирії.

Омеленко Анна Давидова, 56 р, одноосібник. українка, 12.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Опалко Анна Михайлівна, 28 р, українка, 26.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Опалко Іван Юхремів, 1 р, утриманець, українець, 02.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Опалко Марія Юхремова, 1 р, утриманець, українка, 07.04.1932, причина смерті невідома.

Опалко Одарка Васильова, 38 р, член колгоспу, українка, 27.01.1932 причина смерті від туберкульозу.

Опалко Стипан Юхремів, 17 р, утриманець, українець, 29.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Петросюк Настя Борисова, 10 р, утриманець, українка, 10.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Петросюк Параска Никитова, 1 р, утриманець, українка, 30.05.1933,  причина смерті від недоїдання.

Петросюк Петро Борисів, 8 р, утриманець, українець, 10.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Пічкур Василь Василів, 1 р, утриманець, українець, 04.09.1932, причина смерті від дизентирії.

Попов Г.В.,64 р, одноосібник, українець, 14.06.1932, причина смерті невідома.

Попов Гриць Микитів, 3 р, утриманець, українець, 12.05.1933. причина смерті від недоїдання.

Попов Михайло Гирасимів, 55 р, одноосібник. українець, 25.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Попов Нестор Гнатов, 48 р. член колгоспу, українець, 25.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Попов Тиміш Галеників, 26 р, одноосібник, українець, 02.06.1932, причина смерті від поганого харчування.

Ракум Анна Володимирівна, 6 р, утриманець, українка, 21.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Ремез Іван Гнатів, 60 р, одноосібник, українець, 15.03.1932. причина смерті від голоду.

Ремес Данило Іванів, 26 р, одноосібник. українець, 16.04.1933. причина смерті від недоїдання.

Ремиз Анна, 53 р, член колгоспу, українка, 25.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Ремиз Василь Іванів, 28 р, одноосібник, українець, 23.03.1933, причина смерті від недоїдання.

Ремиз Василь Іванів, 28 р, член колгоспу, українець, 16.05.1933, причина смерті від недоїдання. (Розбіжність у датах смерті та соціальному стані дає можливість припустити, що це двоє різних людей – Прим. автора).

Ремиз Данило Іванів, вік невідомий, член колгоспу, українець, 21.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Ремиз Марія Данилова, 2 р, утриманець, українка, 17.03.1933, причина смерті невідома.

Рижей (Рижий – Прим. автора) Питро Прокопів, 24 р, член артілі, українець, 13.03.1933, причина смерті від недоїдання.

Рижий Конон Левків, 60 р, одноосібник, українець, 07.04.1933, причина смерті

Рижій (Рижий – Прим. автора) Митро Василів, 3 , утриманець, українець, 17.03.1933, причина смерті від недоїдання.

Рокум (Ропун – Прим. автора)Ксенія Карпова, 33 р. одноосібник, українка, 16.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Ропун Семен Володимирович, 12 р, утриманець, українець, 14.07.1933,  причина смерті від недоїдання.        

Савченко Василь Димитрів, 2 р, утриманець, українець, 16.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Савченко Дмитро О., 34 р, член колгоспу, українець, 09.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Савченко Іван Гордієв, 4 р, утриманець, українець, 07.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Савченко Іван Димидів, 8 р, утриманець, українець, 16.06.1932, причина смерті від недостатнього харчування.

Савченко Іван Димитров, 10 р, утриманець, українець, 27.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Савченко Іван Петрів, 3 р, утриманець, українець, 04.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Савченко Михтей Автономів, 55 р, член колгоспу, українець, 06.04.1933, причина смерті від істощенія (виснаження).

Савченко Олекса Димидов, 12 р, утриманець, українець, 07.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Савченко Роман Лаврів, 45 р, одноосібник, українець, 25.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Савченко Ярина Димидова, 5 р, утриманець, українка, 07.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Сіденко Василь Давидів, 1 р, утриманець, українець, 17.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Слипіцька Маланка Карпова, 14 р, утриманець, українка, 28.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Слипіцьа Афія Федьова, 16 р, утриманець, українка, 08.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Слипіцька Ялина Карпова, 4 р, утриманець, українка, 25.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Слипіцький Василь Карпів, 4 р, утриманець, українець, 18.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Слипіцький Карпо Іванів, 35 р, член колгоспу, українець, 12.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Слипіцький Симен Михайлів, 30 р, член артілі, українець, 25.05.1933 причина смерті від недоїдання. (Прізвище Слипіцька/ий слід читати як Слупіцька/ий. Помилки в написанні прізвищ вище названих людей допущені в момент фіксації їхньої смерті – Прим. автора).

Слободяник Явдоха, 48 р, одноосібник, українка, 23.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Слупіцька Ксеня А., 36 р, одноосібник. українка, 02.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Слупіцька Афія Федорова, 19 р, утриманець, українка, 29.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Слупіцька Ялина Карпова, 3 р, утриманець, українка, 14.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Слупіцький Іван Трохимів, 13 р, утриманець, українець, 07.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Соболюк Секлета, 40 р, член колгоспу, українка, 24.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Таранюк Пилип Фанасів, 50 р, одноосібник, українець, 27.05.1933, причина мерті від недоїдання.

Таранюк Пилип, 52 р, українець, 21.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Таранюк Юхим Федорів, 56 р, одноосібник, українець, 03.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Ткаченко Катерина Анонова, 3 р, утриманець, українка, 04.03.1933, причина смерті від недоїдання.

Ткаченко Олекса Олександрів, 22 р, член колгоспу, українець, 12.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Ткаченко Питро Ананів, 10 р, утриманець, українець, 15.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Ткаченко Тимофій Ананів, 8 р, утриманець, українець, 20.04.1933, причина смерті від недоїдання.

Товбушенко Варка Тодосьова, 8 р, утриманець, українка, 25.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Тодоренко Варка, 45 р, одноосібник, українка, 16.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Толбушенко (Товбушенко – Прим. автора) Горпина (нерозбірливо), 75 р, утриманець, українка, 24.01.1933, причина смерті від голоду.

Тупчій Марія Динисова, 3 місяці, утриманець, українка, 11.04.1932, причина смерті від поганого харчування.

Тупчій Раст Омельків, 60 р, член артілі, українець, 16.05.1932, причина смерті від голоду.

Хлівна Олександра, 60 р, член колгоспу, українка, 12.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Хлівна Явдоха Захаркова, 32 р, член колгоспу, українка, 10.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Хлівний Зінько Гриців, 60 р. член артілі. українець, 18.03.1933, причина смерті від недоїдання.

Хлівний Іван Марків, 33 р, одноосібник, українець, 09.07.1933, причина смерті від недоїдання.

Хрипун Михайло Тарасів, 10 р, утриманець, українець, 10.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Хрипун Тимоф Тарасів, 12 р, утриманець, українець, 04.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Чорняй Михайло Петрів, 17 р, утриманець, українець, 05.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Чорняй Петро Федосів, 64 р, одноосібник, українець, 07.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Чорняй Федор Петрів, 14 р, утриманець, українець, 07.06.1933, причина смерті від недоїдання. (Правильно прізвище Чорний – Прим. автора)

Шалапута Іван Тодосів, 16 р, утриманець, українець, 15.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Шалапута Марія Фанасьєва, 48 р, одноосібник, українка, 01.05.1933 причина смерті від недоїдання.

Шалапута Палажка, 40 р, член колгоспу, українка, 25.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Шалепко Палажка Афонова, 66 р, член колгоспу, українка, 23.07.1933, причина смерті від старості.

Шевчук Анатолій Лавронів, 14 р, одноосібник, українець, 11.08.1932, причина смерті від дизентирії.

Шевчук Василь Лаврів, 10 р, утриманець, українець, 12.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Шевчук Дарка Тереньова, 6 р, утриманець, українка, 01.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Шевчук Іван Гнатів, 56 р, член колгоспу, українець, 21.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Шевчук Лаврін О., 30 р, українець, 09.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Шевчук Петро Іванів, 13 р, утриманець, українець, 26.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Шелепко Архип Федорович, 53 р, член артілі, українець, 23.04.1932 причина смерті від поганого харчування.

Шелепко Данило Артемів, 12 р, утриманець, українець, 19.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Шелепко Іван Антонів, 2 р, утриманець, українець, 16.06.1933, причина смерті від недоїдання.

Шелепко Іван Данилів, 5 р, утриманець, українець, 02.09.1933, причина смерті від дизентирії.

Шелепко Лусія (нерозбірливо), 61 р, одноосібник, українка, 24.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Шелепко Марія Гилькова, 49 р, член колгоспу, українка, 17.08.1933 причина смерті від дизентирії.

Шелепко Микита Петрів, 27 р, одноосібник, українець, 04.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Шелепко Сергій Данилів, 8 р, утриманець, українець, 03.09.1933, причина смерті від дизентирії.

Янченко Михайло Сидорів, 15 р, утриманець, українець, 27.05.1933, причина смерті від недоїдання.

Янченко Сидор Яковлів, 40 р, одноосібник, українець, 25.09.1932, причина смерті від дизентирії.

Яримчук Марія Іванова, 11 р, утриманець, українка, 24.03.1933, причина смерті від недоїдання.

Лише влітку 1934 р. селяни були позбавлені голоду. Село почало заліковувати рани страшної трагедії. Вимерло багато людей.

    1935 рік видався для колгоспу врожайним. В 1936 р. колгосп поповнився значною сільськогосподарською технікою. Була створена тракторна бригада, придбали дві автомашини. Побудували корівник, конюшню, комору для зерна, під’їзну вагу.

 

б) репресії

В 1937 р. багатьох жителів села торкнулись репресії. Людей звинувачували в скоєнні злочинів, яких вони не вчиняли і засуджували до багатьох років позбавлення волі. Лише з Війтівки були репресовано біля 30 жителів села. Важке обвинувачення «ворог народу» як тоді їх називали несправедливо лягло і на сім'ї. До списку репресовиних 1937 р. ввійшли жителі села: Гонта Микола, Слупіцький Трохим, Макогненко Яким, Пічкур Андрій,  Рижий Андрій та інші. Лише через десятки років заявили, що репресовані в 1937 р. були жертвами наклепницьких доносів.

     У 1939 році в селі побудували млин, який працював від нафтовика. Згодом його замінили на дизель, до якого приєднали генератор.

   В селі на той час працювала семирічна школа та дитячий садок. Була ліквідована не писемність серед дорослих. Змінювалось на краще і життя селян. Розширювалась торгівля в сільському магазині, працював заготівельний пункт, почав працювати медичний пункт.

в) напередодні Великої Вітчизняної

Перед Великою Вітчизняною війною колгосп став одним із найкращих в районі. Зокрема в 1938 – 1939 рр. мав високі врожаї зернових, технічних культур. На наступні роки колгосп окреслював нові завдання.

Десь у 1939 р. в селі побудували млин, який працював спочатку від нафтовика, а потім його замінили дизелем, до якого під’єднали генератор. Перед війною замостили дорогу по вул. Київській. Від села до Умані дорога залишалась ґрунтовою. В селі працювала школа - семирічка, а для дітей меншого віку працював дитячий садок. Була ліквідована не писемність серед дорослих. Змінювалось на краще і життя селян. Розширювалась торгівля в сільському магазині, працював заготівельний пункт, почав працювати медичний пункт. В передвоєнні роки люди в селі жили ще досить бідно, але були задоволені, бо життя їх стало поліпшуватись порівняно з попередніми роками, але на шляху стала війна,31 липня 1941 року село окуповане гітлерівцями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІV

Війна 1941 – 1945 рр.

В неділю, коли почалась війна, в колгоспі був робочий день. Колгоспниці перевіряли цукрові буряки, коли побачили що від села на коні скаче верхівець. Саме він і повідомив що почалась війна.

В перший день війни люди зібрались біля сільської ради. Людей було багато, тоді проводилась мобілізація. Збірний пункт був у «Софіївці». 22 червня більше 60 односельчан мобілізували і відправили у військові частини. Наступного дня мобілізували ще 90 чоловік. В селі запровадили військовий стан. Коли фронт став наближатись до села, то через село йшли і їхали на підводах і машинах багато бійців, військових. Перегонили худобу з колгоспів, які попали під окупацію. Село і колгосп також готувались до евакуації і можливої окупації. Свиней і птицю вирізали; спустили ставок; частину техніки відправили на схід; котками толочили сільськогосподарські  культури. ВРХ і коней з колгоспу відправили за Дніпро. Колгоспну худобу у східні області перегонив зоотехнік Когут М. з групою погонщиків. Незважаючи на труднощі, худобу перегонили в цільності.

Коли фронт підійшов до села, то в селі розмістились червоноармійці. Німці захопили Краснопілку. Їх позиція була в Ріжку і Круглику. Оборона наших військ проходила на околиці нашого села, по обидва боки Київського шляху. Було це в двадцятих числах липня. Командування наших військ послало для розвідки два броневики, які рухались по київському шляху до лісу. Ці броневики німці підбили. Доля екіпажів невідома. Після цього почався бій з використанням, з двох боків артилерії та стрілецької зброї. Бій був тривалий, продовжувався і вночі, на ранок припинився. Були вбиті і поранені як червоноармійці, так і мирні жителі. З селян було вбито Матвійчика, поранено Шевчука та ін.

Кількох загиблих наших воїнів поховали в садках та в лісі Круглику на  Гапуновому яру. Одного командира похоронили в центрі села, де тепер братська могила. Жителі села чим могли допомагали нашим бійцям: організовували харчування, ночівлю, піклувались про поранених, допомагали в розвідці. Два підлітки з нашого села ходили в Краснопілку, де були німці.

Одержавши відсіч червоноармійців, німці відійшли аж до Жашкова. Наші хлопці: шестикласник Головко М. та чотирикласник Шевчук Ф. добровільно ходили в розвідку в Берестівчик. Розвідавши, що німців там немає вони повідомили нашому командуванню.

Наші бійці залишили село 30-31 липня, а на день з боку аеродрому в село вдерлися німці. Пішло мародерство: забрали все, що їм було потрібне і попало на очі. В кожного німця, що заходив у хату чи на подвір'я на вустах було лише: «масло, яйко, млеко». Вражала ненажерливість німців. Довго німці в селі не затримувались. В селі скликали сходки, на якій було призначено старосту села і керуючого громадським господарством. На село був призначений сільськогосподарський комендант з німців, і організована місцева поліція. Зразу ж після захоплення Умані німці й створили табір для військовополонених («Уманська яма»). Багато жінок з дітьми шукали там своїх чоловіків, синів «Яма» була огороджена колючим дротом, стояла охорона. Жінок з дітьми відгонили пострілами вгору, а коли хтось намагався кинути полоненим якісь харчі, то німці стріляли по полоненим. Десь через тиждень з «Ями» випускали тих, хто проживав на території, захопленій німцями. Це пояснювалось не гуманністю, а економічною необхідністю. На полях потрібно було збирати врожай, а також сіяти озимину; потрібна була чоловіча сила. З часом на прохання старости і в обмін на продукти почали випускати полонених і з інших областей, а також поранених - для лікування.

Жителів села заставляли працювати в громадському господарстві. Селян били, гумовим шлангом, якщо ті відмовлялись чи не могли робити.

Для своїх потреб жителі села вирощували все необхідне на городах, а що могли, то таємно брали з громадського господарства. В хатах топили соломою, бур'янами. Вогонь розпалювали кресалом. Освітлювали хати гасовими лампами, в які заливали бензин, а щоб бензин не спалахнув, додавали в нього сіль. Годинників не було, вставали за співом півнів. Замість мила використовували луг,  для чого настоювався попіл.

3 початком осені почалось навчання в школі, але не надовго. Школу зайняли угорці. З приходом німців відновилось богослужіння в церкві, яка була закрита при радянській владі. Також поновилась торгівля на базарі, де селяни за сільськогосподарські продукти вимінювали найнеобхідніше: сіль, гас чи бензин, одяг... Наплив селян на базар німці вдало використовували для антирадянської пропаганди. Різні повідомлення німці в більшості користувалися чутками. Чутки ці були страшні: про розстріли євреїв в Сухому яру, про облави, мародерство. Німці розширювали уманський аеродром і на роботи згонили жителів з навколишніх сіл. Працювали на аеродромі і жителі нашого села, які, спілкуючись з німецькими льотчиками, взнавали про запеклі бої під Москвою, про розгром німців під Сталінградом, про звільнення Харкова і Києва. І з надією чекали свого звільнення. В селі німці з поліцаями часто проводили облави: шукали втікачів з табору, забирали молодь на роботу в Німеччину. Жителі села як могли уникали облав: одні ховались в ямах, інші - переховувались в лісах, деякі навіть заражали себе різними коростами. І все ж понад 140 юнаків і дівчат з Війтівки загнали на каторжні роботи в Німеччину. На роботу в Німеччину призначала сільська управа, за втечу передбачались репресії рідних.

Під час окупації через село проходили різні війська. Німців жителі боялися, бо вони або грабували, або робили якісь облави. Допомагала німцям місцева поліція. В поліцію пішли служити одні добровільно, а другі - з примусу.

Заїжджали в село румунські та угорські солдати. Останні запам'ятались своєю злістю та ненажерливістю. Коли німці забирали в хатах що бачили, то угорці ще й нишпорили по закутках, навіть ще й били селян нізащо. Італійські солдати навпаки залишили приємне враження: вони були балакучі, співучі, говорили: «Хай Гітлер воює, а ми не будемо».

Під час окупації жителі села як могли саботували окупаційну владу. Організованого опору окупантами у селі не було, були лише окремі випадки непокори. Наприклад, у січні 1944 р. один із хлопців нашого села забрав з німецького танка акумулятор. Цього хлопця потім виявили і розстріляли. На початку окупації в селі появились листівки, написані від руки, які закликали до боротьби з окупантами. Хто їх розповсюджував - невідомо. На Уманщині діяв партизанський загін Івана Калашника з Монастирища. Іван Калашник був дійсно народним месником, який не ховався за спини невинних людей, а всю відповідальність за свої дії брав на себе. Проводячи диверсії чи бойові дії він залишав листівки: «Був Калачник». Був Калашник і в нашому селі, виступав біля управи і закликав до боротьби з окупантами. Німці дуже боялися партизанів.

Працюючи на аеродромі, наші односельці, де могли шкодити окупантам. Так одного разу повикручували манометри з компресорів. Війна тривала... Спочатку фронт переміщувався на схід, потім - на захід. Перший раз фронт до Війтівки наблизився в середині січня 1944 р. Чулися далекі вибухи.

163 стрілецька захопила Яроватку і Поташ. Наше село було перетворене на опорний пункт німців. Німці обороняли аеродром. Між селом і лісом Берестівчиком німці обладнали зенітну батарею з 14 зеніток, багато було крупнокаліберних кулеметів - все це для прикриття аеродрому. Німецькі позиції проходили по околиці села. Коли одного разу в обід почулися сильні вибухи, німці покинули озброєння і втекли з позиції і вулиці. Не було їх десь годину, потім німці повернулись. Червоноармійці, що наступали з боку Краснопілки, майже всі полягли на полі біля лісу Криглика від німецького кулеметника, що засів на скирті. Частина з загиблих були люди з ближніх визволених сіл. Тіла загиблих поховали лише в березні, коли звільнили село.

В січні 1944 р. німці поспіхом стягли в район Умані значні сили і намагались могутнім танковим ударом прорватися до оточених навколо Корсунь-Шевченківського. Танковий клин ворога врізався в бойові порядки 163-ї стрілецької дивізії, і вона змушена була відійти до Жашкова. Але до оточених німці не прорвалися, і під ударами наших військ почали тікати назад до Умані. Було саме велике весняне болото, машини рухатись не могли. Німці гонили жителів села мостити хворостом дорогу. Хворост рубали в лісі. Німці продовжували грабувати населення; створювати облави на молодь, яку відправляли до Німеччини.

Фронт переміщувався швидко. Німці залишили Буки 6 березня, Маньківку - 7, Подібну - 8. Коли фронт знову наблизився до нашого села, німецькі позиції були ще сильніше укріплені. Справа від Київського шляху в садку була встановлена зенітка, а зліва - в горах біля дороги (нині вул.Інтернаціональна) ще кілька зеніток. Крім того залишалась зенітна батарея між селом і Берестівчиком, що прикривала аеродром із значною кількістю літаків. Німецька артилерія була встановлена в садках і на городах, а також в самому селі. Німецькі літаки завдавали бомбових ударів по розташуванню наших військ біля с.Дмитрушки. Відбомбившись, літаки на аеродромі брали новий боєзапас, злітали і знову бомбили. Це припинилось з появою наших винищувачів, які збили два ворожі літаки (вони впали за селом з боку Дмитрушок). Після цього німецькі літаки залишили аеродром. Наша артилерія стала обстрілювати аеродром. Вночі з 8 на 9 березня видно було як аеродром обстрілювали снаряди з катюш.

а) визволення села

У визволенні Війтівки і Умані брали участь 2-а танкова і 52-а загальновійськова армії. Про бій під Війтівкою детально описав Ляков М. в «Уманській зорі». Він був командиром танка, що входив до 13 окремого гвардійського важкого танкового полку, і приймав активну участь у визволенні Війтівки. Четверта рота цього полку, переслідуючи відступаючих фашистів, 8 березня наштовхнулась на ворожу оборону в районі с.Війтівки. Близько сьомої ранку, не чекаючи на піхоту і артилерію, що відстали через складні погодні умови, після попередньої розвідки 11 наших танків рушили в атаку. Німці збили 6 наших танків, але не змогли їх вивести з ладу: навіть нерухомими вони вели прицільний вогонь по позиціях противника. Решта машин спробували обійти село із заходу, і вже були близькі до мети, коли раптом з'явилися німецькі літаки. На щастя вони не завдали танкістам відчутної шкоди. Все чутніше чувся бій на підступах до Умані, куди підійшли інші частини 2-гої танкової армії.

Гітлерівці постійно залишили свої позиції, покинувши два танки, всі зенітні гармати і кілька літаків на аеродромі, який так вперто обороняли. Під час бою один радянський танк ввірвався на ворожі позиції біля крайньої хати села зліва від Київського шляху (нині пр.Мічуріна 26). Від прямого попадання зенітки танк рознесло на частини, весь екіпаж загинув. Останки танкістів поховали.

881-й самохідний артилерійський полк, якому додані танки, зупинився на узліссі Ріжка. Командир полку Борисенко М.П. вислав розвідку до Війтівки. Тут, на околиці села вони взяли з собою Тупчія М.Я., щоб показав, як краще пройти на Нову Умань. Хата Михайла Тупчія була по теперішній Садовій вулиці. Він до війни і після війни працював заготовачем, в нього була ампутована нога. Вибір був випадковий, але вдалий, бо Тупчій М. за день перед тим бачив як гітлерівці встановили під кущем зенітки. 9 березня в повітрі панувала вже наша авіація. Наші літаки бомбили німецькі позиції.

На ранок 10 березня почали рухатись наші війська: танки, артилерія, піхота, катюші. Військ було багато, вулиця їх не вміщала, тому рухались навіть по городах. А в небі весь час кружляли наші винищувачі. Було велике болото. Червоноармійці наступали: тягнули гармати, несли боєприпаси. Поруч з воїнами йшли жителі звільнених сіл, допомагали солдатам. Жителі ближніх сіл допомагали носити боєприпаси з найближчої залізничної станції, яка діяла,  до передової. Боєприпаси носили на плечах від одного пункту до другого і передавали як естафету. Приймали активну участь у цьому і жителі нашого села. Жителі села згадують як вони (ще молодими дівчатами та хлопцями) зібралися в центрі села і одержавши по два снаряди, зв'язували їх так, щоб один був на плечі спереду,  другий - позаду. Йти було важко. На вулиці було мокро і вітряно, під ногами чавкотіла перемішана з снігом і болотом вода. За два дні дійшли до Юрківки. Кожен свої снаряди здавав особисто і одержав подяку від лейтенанта, що приймав снаряди.

Вже на третій день після визволення Умані призвали до військкомату чоловіків старших 18 років. Направляли добровольців в діючу Армію, на фронт. Не навчені, навіть не обмундировані, як слід, більшість з них загинули чи стали каліками.

В бою за Війтівку відзначились і були удостоєні нагород багато воїнів. Про одного з них, командира гармати Пєтухова Генадія згадував Шяхов М. Пєтухов Г. підбив німецький танк, знищив зенітку, подавив вогонь артилерійської батареї, гасив палаючий танк і знову кидався в атаку. Смертельно поранений він знайшов у собі сили на останній постріл по фашистській зенітці. Цим прямим попаданням він врятував екіпаж від смерті. Його подвиг відзначений орденом Вітчизняної війни першого ступеня.

За наше село загинуло багато воїнів. А саме:

 

С П И С О К

воїнів, що загинули при визволенні села Родниківка

1. рядовий Джальжаев Жанузак
2. рядовий Коркишко Яків Меренійович
3. рядовий Капустин Іван Гаврилович
4. рядовий Каримов Мусурам
5. рядовий Легких Дмитро Іванович
6. рядовий Мягков Володимир Петрович
7. єфрейтор Равічев Іван Естегневіч
8. рядовий Третиченко Володимир Андрійович
9. сержант Чичуріна Валентина Дмитрівна
10. лейтенант Левкін Андрій Степанович 

б) підсумки війни

Всього у Великій Вітчизняній війні на різних фронтах воювали 365 жителів села, а з них 173 - полягли смертю хоробрих, 116 - нагороджені орденами і медалями за ратні подвиги. При обороні і звільнені села від німецьких загарбників загинуло дуже багато воїнів.

В ніч з 9 на 10 березня 1944 р. було визволено с. Родниківка. 365 чоловік брали участь у Великій Вітчизняній війні, з них - 173 загинуло. В 1953 року на братській могилі встановлено пам'ятник.

Серед воїнів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни були:

1. Білевич Яким Андрійович
2. Баранюк Омелян Калістратович
3. Бородачук Сергій Михайлович
4. Бевз Василь Гнатович
5. Віштал Іван Данилович
6. Вістяк Леонід Степанович
7. Василенко Влас Семенович
8. Василенко Яків Сидорович
9. Гонта Митрофан Савович
10. Гонта Петро Михайлович
11. Давидюк Олексій Терентійович
12. Демченко Леонід Васильович
13. Давидюк Іван Іванович
14. Заець Григорій Павлович
15. Опалко Микола Михайлович
16. Попов Григорій Михайлович
17. Пічкур Петро Павлович
18. Ромасевич Нестор Якович
19. Слупіцький Нестор Митрофанович
20. Слупіцький Василь Григорович
21. Слупіцький Іван Миронович
22. Савченко Григорій Павлович
23. Кучеренко Михайло Максимович
24. Климеко Іван Климович
25. Крочак Дем’ян Якимович
26. Когут Степан Семенович
27. Макогоненко Петро Силович
28. Миколенко Юхим Олексійович
29. Опалко Павло Петрович
30. Савченко Василь Якович
31. Слободяник Михайло Олексійович
32. Тулій Іван Титович
33. Тупчій Іван Маркович
34. Товстюк Олексій Павлович
35. Хуторян Антон Прокопович
36. Шевчук Антон Сергійович
37. Шевчук Петро Павлович
38. Шелепко Сидір Данилович
39. Шелепко Михайло Онуфрійович

 

Зразу ж після звільнення жителі села разом з військовими похоронили загиблих в братських могилах одну могилу викопали зліва Київського шляху біля городу крайньої хати (тепер пр.Мічуріна 26). Ще одна братська могила біля Круглика справа від дороги на комплексну бригаду. Під час поховання проводився траурний мітинг.

В архіві Родниківської сільської ради є «Список погибших воинов – односельчан в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. по Родниковскому сельсовету». В ньому 197 імен. Список складений у 1983 році, з ініціативи сільського голови Родниківки Сергія Войченка. Імена війтівських солдатів вносилися до списку за офіційними документами (повідомленнями про смерть або про зникнення безвісти) і за усною інформацією родичів загиблих. 

    Війтівчани, що загинули в боях і зникли безвісти

Браславський Степан Власович,1919 р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Бевз Іван Лукич,1922 р.нар, загинув невідомо де у 1943 р.

Бевз Василь Гнатович,1919 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Бевз Іван Семенович,1924 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Білевич Яким Андрійович,1910 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Братченко Федір Григорович,1919 р.нар, загинув невідомо де 16.03.1945 р.

Білокур Мусій Петрович,1900 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Білоус Михайло Павлович,1908 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1941 р.

Білоус Михайло Семенович,1905 р.нар, зник безвісти невідомо де 07.08.1945 р.

Баранюк Омелян Калістратович,1907 р.нар, зник безвісти невідомо де у грудні 1941 р.

Бевзушенко Петро Григорович,1926 р.нар, загинув невідомо де у березні 1944 р.

Білевич Василь Пантелеймонович,1902 р.нар, загинув у місті Кальфірт (Сілезія, Німеччина), у 1944 р.

Білевич Федір Васильович,1923 р.нар, загинув невідомо де 08.05.1945 р.

Білокур Дем’ян Андрійович,1902 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Бабкин Федір Харитонович,1905 р.нар, зник безвісти невідомо де у серпні 1941 р.

Бородачук Сергій Михайлович,1919 р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Бородачук Василь Прокопович,1906 р.нар, загинув невідомо де у 1942 р.

Бесараб Іван Юхимович,1916 р.нар, загинув невідомо де у 1943 р.

Бренгауз Григорій Михайлович,1924 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Божко Федір Гнатович,1917 р.нар, зник безвісти невідомо де у серпні 1941 р.

Божко Яків Сафронович,1904 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Венедиктов Антон Михайлович,1906 р.нар, загинув на хуторі Ієріті (Латвійська ССР), 03.12.1944 р.

Вовченко Анатолій Мефодійович,1918 р.нар, загинув на Закавказзі, у травні 1945 р.

Вовченко Яків Мефодійович,1910 р.нар, загинув невідомо де 1941 р.

Віштал Іван Данилович,1915 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Віштал Андрій Якимович,1924 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1944 р.

Віштал Олексій Гнатович,1922 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1944 р.

Віштал Ілько Климович,1914 р.нар, зник безвісти біля села Рупперсдорф (Австрія), у квітні 1945 р.

Василенко Петро Іванович,1926 р.нар, загинув невідомо де у 1945 р.

Василенко Яків Дмитрович,1909 р.нар, загинув невідомо де у 1942 р.

Василенко Василь Петрович,1921 р.нар, зник безвісти невідомо де у грудні 1941 р.

Василенко Григорій Сидорович,1908 р.нар, загинув невідомо де у травні 1943 р.

Василенко Влас Семенович,1903 р.нар, зник безвісти невідомо де у червні 1944 р.

Василенко Карпо Тимофійович,1906 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Василенко Петро Степанович,1911 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1941 р.

Вихристюк Федось Гнатович,1918 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Вихристюк Афон Андрійович,1900 р.нар, загинув біля села Богдасаровка (Молдавська ССР), 21.07.1944 р.

Вістяк Леонтій Степанович,1924 р.нар, загинув біля міста Ясси (Румунія), 09.06.1944 р.

Водоп’янов Олександр Павлович,1911 р.нар, зник безвісти невідомо де у лютому 1943 р.

Гонта Анатолій Павлович,1922 р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Гонта Василь Хомович,1915 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Гонта Митрофан Савович,1911 р.нар, загинув на території Латвійської ССР, у березні 1945 р.

Гонта Михайло Федорович,1910 р.нар, загинув невідомо де у березні 1944 р.

Гонта Олексій Єфремович,1905 р.нар, загинув невідомо де у травні 1942 р.

Гонта Петро Михайлович,1911 р.нар, загинув невідомо де у травні 1945 р.

Гонта Яків Миколайович,1919 р.нар, загинув невідомо де у липні 1944 р.

Головко Іван Федотович,1904 р.нар, зник безвісти невідомо де у грудні 1944 р.

Головко Іван Никодимович,1925 р.нар, загинув на території Тульчинського повіту, Ясської губернії (Румунія), 30.06.1944 р.

Данилюк Андрій Амбросьович,1904 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Давидюк Олексій Юрійович,1910 р.нар, загинув у селі Борітц, що біля міста Рітц (Німеччина), 04.05.1945 р.

Давидюк Іван Іванович,1924 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Давидюк Олексій Терентійович,1900 р.нар, загинув у селі Балка (Угорщина), 26.12.1944 р.

Демченко Іван Семенович,1921 р.нар, загинув невідомо де у грудні 1944 р.

Демченко Петро Кіндратович,1912 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1944 р.

Демченко Микола Кіндратович,1911 р.нар, загинув на території Вітебської області (Білоруська ССР), 01.07.1944 р.

Демченко Іван Якимович,1911 р.нар, загинув біля села Таксобянь (Молдавська ССР), 05.08.1944 р.

Демченко Леонід Васильович,1911 р.нар, загинув невідомо де у листопаді 1944 р.

Дмитришин Степан Йосипович,1912 р.нар, зник безвісти у селі Ягубець, Христинівського району, Київської області, 24.03.1945 р.

Деркач Петро Павлович,1918 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Деркач Андрій Аксентійович,1919 р.нар, загинув біля села Студзенка, Краківської волості (Польща), у жовтні 1944 р.

Деркач Іван Андрійович,1910р.нар,загинув невідомо де 18.03.1945 р.

Деркач Іван Павлович,1912 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Деркач Григорій Матвійович,1919 р.нар, загинув невідомо де 22.06.1941 р.

Деркач Федір Андрійович,1919 р.нар, помер в полоні невідомо де 21.10.1941 р.

Деркач Антон Сергійович,1912 р.нар, зник безвісти біля села Цишра (Молдавська ССР), 30.07.1944 р.

Жижко Михайло Полікарпович,1911 р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Заєць Іван Павлович,1921 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Заєць Григорій Павлович,1923 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Запорожець Федір Кононович,1918 р.нар, зник безвісти невідомо де 03.07.1942 р.

Запорожець Пилип Михайлович,1905 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Катрич Павло Дмитрович,1903 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1945 р.

Крочак Степан Іванович,1911 р.нар, загинув у Прусії (Німеччина), у січні 1945 р.

Крочак Іван Іванович,1923 р.нар, загинув невідомо де у 1945 р.

Крочак Данило Євменович,1908 р.нар, зник безвісти невідомо де у жовтні 1944 р.

Крочак Ксенофонт Йосипович,1911 р.нар, загинув невідомо де у березні 1945 р.

Крочак Дем’ян Якимович,1915 р.нар, загинув невідомо де у жовтні 1941 р.

Крочак Пилип Юрійович,1902 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1945 р.

Крочак Іван Юрійович,1907 р.нар, загинув на території Угорщини, 04.11.1944 р.

Крочак Степан Іванович,1924 р.нар, загинув біля села Грюнхаус (Східна Прусія, Німеччина), 17.01.1945 р.

Крочак Іван Йосипович,1922 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р. 

Крочак Павло Кононович,1911 р.нар, загинув у місті Сольнок (Угорщина), 04.11.1944 р.

Клименко Григорій Олексійович,1909 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Клименко Іван Климович,1909 р.нар, загинув біля села Кампла-Турзін (Румунія), у жовтні 1944 р.

Крижановський Василь Михайлович,1909 р.нар, зник безвісти біля села Ворошиловець, Токмакського району, Запорізької області, 26.09.1943 р.

Кучеренко Михайло Максимович,1924 р.нар, загинув біля села Зібніц (Німеччина), у лютому 1945 р.

Кучеренко Іван Павлович,1918 р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Корман Матвій Кирилович,1907 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Когут Степан Семенович,1911 р.нар, загинув невідомо де у 1945 р.

Ковтуненко Анатолій Митрофанович,1917 р.нар, загинув невідомо де 28.12.1941 р.

Рижий Григорій Порфирович, більше ніяких відомостей немає

Машинник Федось Іванович,1929 р.нар, загинув невідомо де у травні 1943 р.

Макогоненко Василь Гаврилович,1904 р.нар, загинув у селі Мезайтур (Угорщина), 21.11.1944 р.

Макогоненко Петро Силович,1918 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Мокровський Олексій Євгенович,1925 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Майстренко Юхим Каленикович,1922 р.нар, загинув  невідомо де у 1944 р.

Майборода Микола Гордійович,1921 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Мельничук Устим Борисович,1906 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1944 р.

Мельничук Петро Борисович,1906 р.нар, загинув на території Турдовського повіту (Румунія), у серпні 1944 р.

Миколенко Юхим Олексійович,1904 р.нар, зник безвісти невідомо де у грудні 1944 р.

Олексієнко Мухтій Мусійович,1922 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1945 р.

Олексієнко Микола Пилипович,1898 р.нар, загинув у Східній Прусії (Німеччина), 30.01.1945 р.

Опалко Павло Гнатович,1898 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Опалко Милентій Митрофанович,1915 р.нар, загинув невідомо де у травні 1945 р.

Опалко Михайло Федорович,1925 р.нар,загинув невідомо де у1945 р.

Опалко Карпо Макарович,1902 р.нар, загинув у селі Самботоль (Угорщина), 16.03.1945 р. 

Опалко Павло Петрович,1907 р.нар, загинув у селі Чорна Струга, Варшавського воєводства (Польща), у жовтні 1944 р.

Опалко Микола Федосійович,1906 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Опалко Карпо Федосійович,1906 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Опалко Терень Федосійович,1909 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Опалко Василь Федосійович,1918 р.нар,загинув невідомо де у1945 р.

Опалко Дмитро Петрович,1911 р.нар, зник безвісти невідомо де 04.03.1942 р.

Опалко Микола Михайлович,1912 р.нар,загинув невідомо де у1945 р.

Олійник Фанась Силович,1900 р.нар, загинув біля села Кірінцей (Румунія), у 1944 р.

Оникійчук Іван Григорович,1906 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1944 р.

Пічкур Гаврило Павлович,1906 р.нар, загинув біля села Маркемен, Східна Прусія (Німеччина),11.03.1945 р.

Пічкур Дмитро Андрійович,1926 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1944 р.

Пічкур Петро Павлович,1903 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1944 р.

Поліщук Іван Дем’янович,1903 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Поліщук Михайло Лукич,1910 р.нар, загинув  невідомо де у травні 1945 р.

Поліщук Пилип Артемович,1908 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Поліщук Сергій Артемович,1912 р.нар, загинув біля міста Харків, у жовтні 1941 р.

Поліщук Данило Кузьмович,1906 р.нар, зник безвісти  невідомо де у 1944 р.

Поліщук Микола Гордійович,1912 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1944 р.

Папакін Василь Григорович,1911 р.нар, зник безвісти невідомо де у грудні 1944 р.

Попов Григорій Михайлович,1900 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1944 р.

Ромасевич Нестор Якович,1903 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1943 р.

Слупіцький Борис Трохимович,1920 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Слупіцький Йосип Михайлович,1898 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Слупіцький Іван Йосипович,1920 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Слупіцький Іван Мелентійович,1921 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Слупіцький Петро Митрофанович,1922 р.нар, загинув невідомо де у травні 1945 р.

Слупіцький Федір Митрофанович,1908 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1944 р.

Слупіцький Севастян Трифонович,1915 р.нар, загинув невідомо де у березні 1944 р.

Слупіцький Іван Омелянович,1921 р.нар, загинув невідомо де у березні 1944 р.

Слупіцький Микола Іванович,1927 р.нар, зник безвісти невідомо де у серпні 1944 р.

Слупіцький Григорій Іванович,1920 р.нар, загинув невідомо де у березні 1943 р.

Слупіцький Андрій Карпович,1921 р.нар, загинув невідомо де у березні 1944 р.

Слупіцький Іван Карпович,1905 р.нар, загинув невідомо де у травні 1945 р.

Слупіцький  Іван Миронович,1913 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Слупіцький Василь Григорович,1915 р.нар, зник безвісти невідомо де у грудні 1941 р.

Слупіцький Максим Дмитрович,1911 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Савченко Василь Пилипович,1910 р.нар, загинув невідомо де у жовтні 1944 р.

Савченко Василь Пилипович,1908 р.нар, зник безвісти біля села Підвисоке, Новоархангельського району, Кіровоградської області, у серпні 1941 р.

Савченко Григорій  Юдович,1909 р.нар, загинув на території Угорщини, у жовтні 1944 р.

Савченко Йосип Дорофійович,1910 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1944 р.

Савченко Павло Ананьович,1914 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Савченко Іван Юхимович,1918 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Савченко Григорій Павлович,1917р.нар,загинув невідомо де у1944 р.

Савченко Іван Петрович,1907 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1944 р.

Савченко Іван Юхимович,1913 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Савченко Григорій Гаврилович,1910 р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Савченко Іван Гаврилович,1911 р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Савченко Микола Максимович,1919 р.нар, загинув невідомо де у березні 1944 р.

Савченко Степан Максимович,1921 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Самборський Григорій Максимович (за іншими даними, Миколайович. Більше ніяких відомостей немає)

Слободяник Михайло Олексійович,1921 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Тодосійчук Петро Ілліч,1911 р.нар, загинув на території Угорщини у жовтні 1944 р.

Тупчій Михайло Дмитрович,1905 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Тупчій Іван Маркович,1916 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Тупчій Іван Павлович,1911 р.нар, зник безвісти на річці Тиса (Угорщина), у червні 1944 р.

Тулій Іван Титович,1900 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Таранюк Петро Романович,1903р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Товстюк Петро Федорович,1925 р.нар, зник безвісти невідомо де у грудні 1944 р.

Товстюк Степан Лаврінович,1901 р.нар, загинув біля села Тимкурень (Молдавська ССР), у травні 1944 р.

Товстюк Олексій Павлович,1900 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Ткаченко Денис Антонович,1908 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1944 р.

Ткаченко Іван Денисович,1921 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1941 р.

Ткаченко Петро Олександрович,1910 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1944 р.

Тодосійчук Каленик Устимович,1903 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Тодоренко Лаврін Митрофанович,1914 р.нар, загинув на території Молдавської ССР, у червні 1944 р.

Тонкоглас Федір Дем’янович,1908 р.нар, загинув невідомо де у листопаді 1944 р.

Тонкоглас Василь Григорович,1912 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Фаріон Антон Іванович,1914 р.нар, загинув невідомо де у 1943 р.

Хуторян Антон Прокопович,1910 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Хрипун Денис Юхремович,1910 р.нар, загинув невідомо де у 1941 р.

Хлівний Павло Григорович,1917 р.нар, загинув біля міста Сольнок (Угорщина), 04.11.1944 р.

Чорний Іван Дем’янович,1903 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Чорний Аврам Павлович,1907 р.нар, загинув невідомо де у жовтні 1944 р.

Чопенко Іван Гнатович,1912 р.нар, загинув невідомо де у серпні 1941 р.

Шелепко Павло Федорович,1919 р.нар, загинув невідомо де у 1943 р.

Шелепко Данило Іванович,1908 р.нар, загинув невідомо де у 1942 р.

Шелепко Василь Данилович,1921 р.нар, загинув невідомо де у жовтні 1944 р.

Шелепко Сидір Данилович,1911 р.нар, загинув невідомо де у листопаді 1944 р.

Шелепко Михайло Антонович,1912 р.нар, загинув невідомо де у травні 1944 р.

Шелепко Михайло Онуфрійович,1911 р.нар, загинув невідомо де 22.04.1945 р.

Шелепко Іван Іванович,1916 р.нар,зник безвісти невідомо де 1944 р.

Шевчук Антон Сергійович,1918 р.нар, загинув невідомо де у 1944 р.

Шевчук Іван Мусійович,1911 р.нар, зник безвісти невідомо де у 1945 р.

Шевчук Петро Павлович,1909 р.нар, зник безвісти невідомо де в грудні 1945 р.

Шевчук Василь Кононович,1910 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Шевчук Павло Кононович,1911 р.нар, загинув біля села Кірілек (Молдавська ССР), 22.08.1944 р.

Шалапута Данило Федосійович,1898 р.нар, загинув невідомо де у вересні 1941 р.

Шалапута Василь Федосійович,1908 р.нар, загинув на території Чехословаччини, у грудні 1944 р.

Яцюк Андрій Ананійович,1903 р.нар, загинув невідомо де у грудні 1944 р.

Яцюк Петро Маркович,1912 р.нар, зник безвісти невідомо де у травні 1944 р.

Яцюк Кирило Іванович,1900 р.нар,загинув невідомо де у липні1944 р.

Яцюк Андрій Кононович, більше ніяких відомостей немає

         Зниклі безвісти, яких немає у списку загиблих

Ткаченко Денис Антонович,1898 р.нар, зник безвісти у 1941 р.

Марчук Іван Артемович,1905 р.нар, зник безвісти у 1941 р.

Водіховський Василь Тереньович,1908 р.нар, зник безвісти у 1941 р.

Василенко Карпо Мухтійович,1907 р.нар, більше ніяких відомостей немає

Деркач Андрій Самійлович,1921 р.нар, зник безвісти у 1941 р.

Крочак Андрій Іванович,1921 р.нар, мобілізований в РККА у 1940 р, більше ніяких відомостей немає

Савченко Іван Юхимович,1905 р.нар, зник безвісти у 1941 р.

Слупіцький Іван Якович, більше ніяких відомостей немає

Чорний Хванась Павлович, більше ніяких відомостей немає

Яцюк Андрій Іванович, більше ніяких відомостей немає

Яценко Філімон Васильович, більше ніяких відомостей немає

Александров? (написано нерозбірливо) Тимофій Мусійович, більше ніяких відомостей немає

Браславський Степан Васильович, більше ніяких відомостей немає

Гонта Філімон Павлович, більше ніяких відомостей немає

Деркач Петро Йосипович, більше ніяких відомостей немає

Василенко Анатолій Логінович, більше ніяких відомостей немає

Демченко Семен Григорович, більше ніяких відомостей немає

Гулий Іван Титович, більше ніяких відомостей немає

Клименко Яків Никифорович, більше ніяких відомостей немає

Кольвах Володимир Омелянович, більше ніяких відомостей немає

Козачок Іван Андрійович, більше ніяких відомостей немає

Слупіцький Іван Трохимович, більше ніяких відомостей немає

Слупіцький Борис Трохимович,1920 р.нар, мобілізований в РККА у 1940 р, більше ніяких відомостей немає

Мелешко Григорій Афонович, більше ніяких відомостей немає

Кліменко Петро Петрович, більше ніяких відомостей немає

Кліменко Яків Никифорович,1906 р.нар, зник безвісти  у 1941 р.

Колінко Олександр Савович,1911 р.нар, зник безвісти  у 1941 р.

Вовченко Антон Михайлович,1918 р.нар, мобілізований у 1938 р, більше ніяких відомостей немає

Мокійчук Іван Григорович,1906 р.нар, зник безвісти у 1941 р.

Шелепко Іван Андрійович,1914 р.нар, мобілізований в РККА 1940 р, більше ніяких відомостей немає

Яцуценко Пилип Васильович,1903 р.нар, зник безвісти  у 1944 р.

Всього зникло безвісти 94 війтівських солдати. Лише на 71 з них родичі – матері, вдови, діти (сини) - отримали повідомлення. В архівній справі є два документи за якими вдалося скласти список зниклих безвісти війтівських солдатів Красной армии. В «Списке воинов РККА пропавших безвести» 71 ім’я. В іншому документі, більш інформаційно насиченому (вказані роки народження солдатів, мобілізації в РККА, загибелі або зникнення безвісти, відомості про родичів тощо) 60 імен зниклих безвісти. Проте, 54 зниклих безвісти є в обох списках, 40 – лише в одному з них. Невідомо, коли зникли безвісти більшість війтівських солдатів – 44. У 1941 році зникло безвісти 34 особи, у 1944 році – 6 осіб. Ще 10 війтівських солдатів були мобілізовані до лав РККА у 1938–1941 рр, але коли зникли безвісти інформації немає. В тому числі, в одному із списків, як також зниклі безвісти, вказані війтівчани, засуджені більшовицькими репресивно-каральними органами - Явдоким Товстюк (мобілізований на фронт у 1941 р.) і Ювгон Макровський (мобілізований в РККА у 1944 р.). В тому ж самому списку є зниклий безвісти в трудовій армії Павло Катрич (коли – невідомо) і невідомо коли загиблий там же Юхим Миколенко. Працівники Війтівської сільради вносила відомості про війтівських учасників Другої Світової війни, в тому числі, про зниклих безвісти, в «Книгу регистрации...» із 13 вересня 1944 року по 30 березня 1949 року.

У березні 1941 року Уманський військкомат призвав до лав Красной армии 22 жителів Війтівки – Бевза Івана Лукича, 1922 р. нар, Баранюка Омеляна Калістратовича, 1907 р. нар, Білокура Дем’яна Андрійовича, 1902 р. нар, Божка Федора Гнатовича, 1917 р. нар, Василенка Василя Петровича, 1921 р. нар, Василенка Григорія Сидоровича, 1908 р. нар, Василенка Карпа Тимофійовича, 1906 р. нар, Данилюка Андрія Амбросьовича, 1904 р. нар, Деркача Івана Павловича, 1912 р. нар, Деркача Петра Павловича, 1918 р. нар, Деркача Андрія Аксентійовича, 1919 р. нар, Деркача Івана Андрійовича, 1910 р. нар, Деркача Федора Андрійовича, 1919 р. нар, Деркача Григорія Матвійовича, 1919 р. нар, Давидюка Олексія Терентійовича, 1900 р. нар, Демченка Миколу Кіндратовича, 1911 р. нар, Демченка Івана Якимовича, 1911 р. нар, Запорожця Пилипа Михайловича, 1905 р. нар, Крочака Степана Івановича, 1911 р. нар, Клименка Григорія Олексійовича, 1909 р. нар, Клименка Івана Климовича, 1909 р. нар, Опалка Павла Петровича, 1907 р. нар. Напевно, наймолодшого – 19 –річного Івана Бевза, призвали на строкову військову службу. За Законом СССР від 1 січня 1939 року «О всеобщей воинской обязанности» мали служити в армії всі чоловіки – громадяни СССР, яким виповнилося 19 років. Решта війтівчан, очевидно, потрапили в трудову армію по так званій трудовій мобілізації. Наймолодшому трудармійцю – Василеві Василенку було 20 років, найстаршому – Олексію Давидюку виповнився 41 рік. Вік інших жителів села мобілізованих в трудову армію 22 роки, 24 р, 29–30 р, 32-33 р, 34–35 р, 36 років. У 1940 році Уманський військкомат призвав в РККА Слупіцького Івана Йосиповича, 1920 р. нар. і Слободяника Івана Олексійовича, 1921 р. нар. Очевидно, теж в трудову армію. Трудова армія – одна з форм примусового залучення робочої сили на різні роботи на транспорті, в промисловості, в будівельній галузі, на лісозаготівлі тощо

в) спогади учасника Великої Вітчизняної війни Адаменка Михайла Марковича

Після успішно завершеної Умансько-Христинівської операції і знищення великого угрупування німецько-фашистських військ, наша 38 СД, яка входила до складу 40-ї армії під командуванням генерала армії Жмаченка, яка визволила Умань і село Родниківка і в якій я воював, прискореним маршем рушила далі на захід. 1 квітня 1944 року ми перейшли при великій хуртовині державний кордон. Почалась визвольна місія нашої армії міст і сіл Румунії. Дивізія визволила великі міста Баташани, Фільдігени. Зупинились ми за містом Фільдігени по річці Серет, за якого були сильні укріплення румуно-німецьких військ. В середині квітня 1944 року у нашій частині був сформований ударний батальйон, перед яким стояло завдання прорвати оборону румуно-німецьких військ і вийти  їм в тил. Мета нашого походу мені не відома, бо солдатам цього не повідомляли. Були слухи, що наш прорив потрібен для того, щоб пропустити в тил ворога кавалерійську дивізію генерала Плеєва. Була спроба прорвати оборону вдень, але вона успіху не принесла нашому батальйону. В ніч на 1 травня 1944 р. батальйон приступив до виконання наказу командування. Взвод зв'язку, до якого я входив, був в складі ударного батальйону. Стояла холодна і темна весняна ніч. Під її прикриттям ми вийшли на передові позиції ворога. Безшумно зняли сторожеві пости і нестримною лавиною кинулись у ворожі окопи. В результаті утворився прорив 500-600 м, у який увійшли основні сили. Далі наш шлях проліг лісистими Карпатами. Йшли майже цілу ніч і день під обідню пору наштовхнулись на ворожий заслін. Зав'язався запеклий бій, з якого наш ударний батальйон вийшов переможцем. Тут же була радіостанція і деякі засоби зв'язку. У бою був поранений кінь. Прийшлось все це навантажити на себе, а раненого коня випускаємо на волю. Рушаємо далі. Досягаємо висоти 610. Командування батальйону вирішує зайняти кругову оборону. Піхотинці риють окопи, сапери ріжуть сосну, дуб, роблять укріплення, щоб не пройшли танки, мінери - мінні заслони. Ворог, напевно на таких «гостей» не чекав, і ми мали 2-3 години часу в резерві для того, щоб зустріти ворога. Тут нас чекали найскладніші випробування. Помітивши нас і узнавши про нас, фашисти оточили висоти і відкрили шквал вогню. Вони хотіли будь-що знищити нас відразу. А нам нікуди було вже маневрувати, а про відступ не могло бути й мови. Тому зав'язався запеклий бій, який з часом затухав, а посилювався не менш запеклими рукопашними боями, в яких не раз проявлялись мужність, непохитність радянських воїнів. Було важко всім і нам, зв'язківцям в тім числі. Крім того що ми могли пильнувати за діями ворога, і відбивати його атаки, ще й налагоджувати під вогнем зв'язок із своїм командуванням. У боях минуло 10-12 днів. Початкова запальність ворога пішла на спад, і тепер він, скуштувавши наших «гостинців», не насмілювався атакувати, а вів в основному мінометний вогонь. Для економії своїх боєприпасів ми вночі забирали його кулемети, зброю і боєприпаси. Нарешті вороги вдавалися ще до одного прийому. Виставляли радіорепродуктори і закликали нас здатись, у відповідь лунали кулеметні черги.  Через деякий час уже з більшої віддалі лунало нам, щоб ми здавалися. Було важко. Кінчалися боєприпаси і харчі, від нас було відрізано воду. Прямим попаданням міни був із строю виведений сам звід. Залишились і без медичної допомоги. Але командування повідомило, що незабаром на допомогу нам прийдуть танки і кіннота. Напевно такої можливості не було, бо фашисти удесятерили пильність, а нас піддавали сильному мінометному вогню. Десь 16-18 травня ми через радіо зв'язалися з нашим командуванням. Нам було дозволено вихід з оточення. Готуємось до нього. Ранених солдат групуємо, для важко поранених солдат робимо носилки. Готуємось до рукопашних боїв. Розбилися на підгрупи. А тут нам сама природа прийшла на допомогу.

Зірвалася буря, гілки дерев тріщать, ламаються, ллє проливний дощ. Вороги напевно відшукали тепле місце і поховалися в схованках. Розвідники відшукали проходи. Кожна група просочується через них. Мені командир батальйону доручив вести розвідку, і я з своїми розвідниками знаходжусь від основних сил на віддалі 200-300 метрів вперед.

Літня ніч мала. Поспішаємо. Нарешті ми підходимо до запасних окопів ворога. Командир батальйону розвідку припиняє. Перегруповуємо сили.

Немає потреби переказувати, як було нам, змученими просуватися лісистими Карпатами. Але так було потрібно заради майбутньої Перемоги. І це розумів кожен із нас. І ось останній у цьому поході бій. Він зав'язався прямо в ворожих окопах і був короткий, Але жорстокий.

Хто кого? Потім хвилююча зустріч з своїми. Пам'ятаю своїх зв'язківців зводу. Це Були Іванов, Гришін, Могалов, Семін. З часу вступу на румунську землю, я в одному графському маєтку узяв невелику записку книжку і вів щоденник, але при форсуванні річки Тісси він був замочений водою. Я його викинув і далі не вів щоденника. Про що дуже жалкую.

г) біографія

Адаменко Михайло Маркович

Народився 20 вересня 1919 року в селі Старі Бабани Уманського району Черкаської області, в сім’ї учителя. В 1936 році закінчив 7 класів Старобабанської неповної середньої школи. В 1937 році навчався і закінчив робфак при уманському інституті соціального виховання. В 1937-1939 роках навчався в Державному Учительському інституті.

З 15 серпня 1938 року по 27 лютого 1940 року працював учителем математики і фізики Кожанської середньої школи Фастівського району Київської області. В січні 1940 року був призваний в ряди  Червоної армії, де проходив службу до початку Великої Вітчизняної війни.

З 22 червня 1941 року учасник Великої Вітчизняної війни, брав участь у визволенні Умані і села Родниківка від німецько-фашистських загарбників,  учасник оборони міста-героя Києва, брав участь у звільненні Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини.

За участь у Великій Вітчизняній війні  нагороджений орденом «Червоної Зірки» та медалями.

Після демобілізації з армії в 1947-1948 роках працював учителем математики і фізики Михайло-Рубежівської школи Києво-Святошинського району.

З 1947 по 1952 рік закінчив повний курс Київського державного педагогічного інституту ім.Горького.

З 1952 по 1984 рік працював учителем фізики Родниківської середньої школи Уманського району, виховував і навчав молоде покоління.

Нині Адаменко М.М на заслуженому відпочинку.

 

Вертав солдат із поля бою,-

Він був так довго на війні,-

I Перемогу ніс з собою

В проміні травня осяйнім.

М. Лисич

Нелегкий життєвий шлях у цієї людини. Від першого до останнього дня пройшов дорогами війни Адаменко М.М. Ділив з бойовими побратимами усі знегоди фронтового життя. Є що згадати колишньому фронтовику і розповісти нам молодому поколінню.

 

 

Розділ V

Родниківка в ХХ столітті

У березні 1944 року після звільнення села від німецько-фашистських загарбників приміщення школи були непридатним до навчання. Жителі села власними силами відремонтували школу. І вже 1 вересня 1944 року учні молодших класів стали навчатися.

Класи було сформовано з дітей різного віку. Так, у 1 класі навчалися діти віком 7-11 років. Класи нараховували до 45-50 учнів. Парт не було. Вчилися за збитими поспіхом столами та лавками. Класні кімнати освітлювалися гасовими лампами, а опалювали школу соломою.

Зошитів, підручників, ручок не було – війна все забрала у дітей. Та не забрала у дітей жагучого бажання вчитися. І тому чорнило робили з достиглих ягід бузини, але частіше писали олівцями. Букварі мали лише 3 учнів на все село. Багато учнів ходили босоніж до школи до самих заморозків. А коли морози ставили сильнішими і нестерпно пекли ноги від холоду, то взували шиті з солдатської шинелі валянки, часто не маючи до них калош.

Та, незважаючи на холод, нестачу засобів для навчання, діти навчалися залюбки.Тих, хто закінчив семирічку (7 класів) без екзаменів зараховували для навчання у технікуми.

З 1944 року директором школи був Поприч Купріян Маркович, вчитель російської мови і літератури. Вчителем математики була Таранюк Параска Захарівна, фізики – Кучеренко Євдокія Аврамівна, німецької мови – Василенко Олександра Григорівна, біології – Косенко Всеволод Філаретович.

Під керівництвом вчителя історії – Деркача Іллі Захаровича у школі був створений хор. Працював артистичний гурток. Влітку 1945 р. в село повернулися демобілізовані з армії, кількість працюючих в колгоспі зросла. Збільшилась в колгоспі кількість коней, відновила роботу тракторна бригада. Але життя жителів села мало чим поліпшилось. В  колгоспі необхідно було виробити мінімум трудоднів, за які майже нічого не давали. Якщо мінімум не вироблений, то також висилали. З селянського двору необхідно було здати м'ясо, яйця, картоплю, зерно, якщо утримується корова - молоко.             

Крім того, сільський двір оподатковувався: особливо великі податки на садовину. Тому садки стали вирубувати. Працювати на присадибній ділянці можна було тільки в неробочий час. А це було в вихідні і після роботи. Тому багато домашньої роботи виконували діти і старі. Не працювали в колгоспі тільки чоловіки старші 65 років, і жінки старші 60 років. В жнивну пору вихідних в колгоспі не було. Часто після важкої праці вдень на жнивах, працювали ще вночі на коморі, перевівали зібране зерно, або скиртували.

У 1947 році директором школи став Обополь Костянтин Степанович.

До 1953 року в школі працювали вчителі, які мали середню спеціальну освіту. Лише директор школи, Косенко Всеволод Філаретович, який працював у ній з 1951 року, мав вищу освіту, був педагогом за покликанням. Його нагороджено орденом Червоного Прапора, орденом Леніна. Він був удостоєний звання заслужений учитель України. Окрім вчителювання, керував драматичним гуртком.

В старші класи Родниківської школи набирали учнів не лише із Родниківки, а й навколишніх сіл – Краснопілки, Піківця, Дмитрушок. Але за однієї умови: у свідоцтві про навчання повинні бути лише «четвірки» і «п’ятірки».

а) голод 1946 – 1947 рр.

В післявоєнні роки врожаї в колгоспі були низькими, а 1946 р. був неврожайний. Дуже важко було навесні 1947 р. Знову голод... Від недоїдання багато жителів села стали хворіти, були пухлі, передчасно ставали непрацездатними, збільшилась смертність. Коли стала дозрівати пшениця, то люди стали зривати колоски, висушувати молотили на жорнах і варили їжу. За крадіжку з колгоспу жителів села суворо переслідували, якщо хтось попався з краденим.) Так, мою родичку, за те, що назмітала з підлоги пляшку проса, засудили на два роки ув’язнення. Заборонялось для себе навіть збирати колоски після збирання зернових. В школі учні розучували Гімн Радянського Союзу і разом з вчителями перед початком уроків співали. Ніхто не цікавився в учнів, чи вони що їли, йдучи до школи. Пам'ятаю, як одного учня на уроці викликали до дошки відповідати, він знепритомнів - знов від недоїдання.  Якщо все підсумувати, то учні виконували в колгоспі значний об'єм робіт. Іноді правління колгоспу виділено для школи подарунки, які вручали молодшим школярам на першотравневе свято.

б) післявоєнна відбудова

В кінці 1948 р. уряд прийняв план про перетворення природи, за яким в колгоспі почалось відведення лісосмуг і посадка в них молоденьких дерев. Протягом кількох років колгоспники, а також учнів насаджували деревця. І тепер маємо в лісосмугах великі дерева, що є прикрасою навколишнього пейзажу. Десь в 1949 р. почали будувати шосейну дорогу з Умані на Київ, яка проходила через село. Насип для дороги нагорнули бульдозером і іншими грабарками.  Всі попереджувальні роботи при будівництві  виконувались вручну колгоспниками, для кожного колгоспу була відведена певна ділянка дороги.

В 1952 р. сільську школу перетворили на середню її директором став заслужений учитель УРСР Косенко В.Ф. Багато сільських хлопців і дівчат,  закінчивши середню школу, продовжували навчання у вищих учбових училищах. Саме з випускників цього періоду вийшли багато агрономів, учителів, інженерів, техніків-механіків, військових офіцерів. В селі на майдані був примітивний стадіон, в 1959 р. його капітально реконструювали і у вересні відкрили це вилилось в яскраве спортивне свято як для села так і для району. Умови праці та життя сільських жителів покращились. В колгоспі значно зросла врожайність усіх сільськогосподарських культур. Так середній урожай зернових по колгоспу в 1956 р. становив 18,4 ц. з гектара і був одним із кращих в районі. В колгоспі зросли надої молока, збільшилось виробництво м'яса. Колгосп поповнився новою с\г технікою, значно зросла кількість автомобілів і тракторів. Колгосп будував багато господарських приміщень. В центрі села був побудований авто гараж.

У 1954 році  утворено Черкаську область, до неї увійшли 3 міста обласного підпорядкування: Черкаси, Сміла, Умань і 30 районів. С.Родниківка було у підпорядкуванні м. Умані

 

Воїни, що повернулися з війни були нагороджені  орденами слави. Мені вдалося віднайти  ці фото воїнів, які воювали за нашу Батьківщину, за наше село.

Невійськовозобов’язані жителі села були відправлені на відбудову Донбасу, а в колгоспі всі роботи виконували старі жінки, і підлітки. Багато шкоди завдали німці колгоспу. Незважаючи на всякі труднощі колгосп «Червоний боєць»  план весняної сівби виконав на 169 відсотків. Мало було в колгоспі коней, бракувало робочих рук. Щоб виростити добротний урожай для потреб фронту всі жителі села працювали від світанку до пізнього вечора без вихідних.

«Все для фронту, все для перемоги!». Не вистачало коней, тому часто  впрягали в ярма корів. Ними волочили, скиртували, та перевозили вантажі. Вдалося відремонтувати чотири трактори і цими тракторами почали орати. До жнив в колгоспі були підготовлені п'ять жаток, одна молотарка, дві віялки, дві кінних гребки та інший реманент, а також 160 кіс та 283 серпа. Жінки вчилися косити косами. Всі зернові були зібрані, хлібоздачу колгосп виконав. Коли стало тепло почалося навчання в школі, але не довго. Приміщення школи вимагало ремонту. В окремих ^: класах німці утримували коней. Парти та інше обладнання німці використали для опалення приміщення. Спільними зусиллями жителі села відремонтували школу, і 1 вересня 1944 р. розпочалось навчання. Кожен старшокласник повинен був виготовити столик і стілець. Підручників майже не було. Зошити виготовляли зі старих газет, книжок, паперових мішків, чорнило - з бузини. Ручки були саморобні. Крім директора всі вчителі були жінки. Старші класи навчались в першу зміну, а після обіду йшли працювати: віяти зерно, збирали овочі, допомагати матерям збирати цукрові буряки. Кілька днів працювали в лісі, щоб заготовити для школи дрова на зиму. А пізно ввечері при світлі гільз проводилась позакласна робота. Готували художні виступи до свят, зустрічались з фронтовиками, які повернулись в село інвалідом або на покрову після поразки. А ще - писали листи та відправляли посилки на фронт. Зносили для них, хто що мав: сухофрукти, горіхи, носовики, рукавиці. В селі був організований загін яструбків з підлітків 16-17 річного віку. Вони влаштовували облави і виловлювали колишніх поліцаїв, і дезертирів які переховувались. Активну участь в цьому загоні приймав Гонта І., який розповів що жінки, які брали солому біля скирти, повідомляли в сільраду, що в скирті ночують якісь люди. Яструби - вирішили захопити їх зненацька, вдосвіта. Коли яструби стали підходити до скирти, то від скирти їх обстріляли і закидали гранатами. Між яструбами і бандитами почався бій. Бандити утекли до лісу. В цій сутичці був поранений І.Гонта, після чого лікувався в госпіталі. В селі, на полях була велика кількість боєприпасів, які заважали проведенню польових робіт, і на яких підривались діти. На нашій вулиці одному відірвало руку від необережного поводження зі снарядом, а двоє були поранені від розриву міни. При невмілому користуванні гвинтівкою підліток застрелив товариша. Три хлопчики наскладали дров, наклали на них снарядів, підпалили а самі залізли на дерево, подивитись як будуть рватись снаряди. Всі троє загинули. Звичайно, що і в школі вчителі і батьки вдома наказували не збирати боєприпаси, але видно не всі це зрозуміли. Для знешкодження боєприпапасів пройшли короткотермінові курси при військкоматі Гонта І. і Опалко С. 3 ранньої весни і до осені на краю села гриміли вибухи, бували випадки, що від вибухів вилітали шибки в вікнах. Так Гонта І. і Опалко С, підривали боєприпаси, які позносили або позвозили за день. Деякі боєприпаси, підривали на місці знаходження. Пізніше цей полігон перенесли на Сухий Яр. Так проходили дні в жителів села до дня Перемоги: у важкій праці очікували звісток від рідних що були на фронті. Чимало матерів і жінок отримали похоронки з фронту, які свідчили, що їх сини і чоловіки ніколи вже не повернуться до дому. Це було великим горем для сім'ї, викликало співчуття в сусідів. Пам’ятаю, як прийшла похоронка на Головка І.Н., що загинув під Яссами. Вдома залишились мати і дві сестри, голосіння їх за загиблим було таке, що вулицею страшно було йти, сусіди приходили їх заспокоювати.

В 1958 р. розпочали, а 1960 р. закінчили будувати типову дошкільну установу.

Побудували нове приміщення сільської ради, шкільну майстерню, сільський торговий центр.

Колгосп став учасником Всесоюзної с\г виставки,

В 1961 р. колгосп ім.Шевченка був реорганізований в учгосп «Родниківка» Уманського сільськогосподарського інституту. За учгоспом закріпили 3347 с/г угідь, в т.ч. 2846 га орної землі. В господарстві стали вирощувати елітне насіння зернових і бобових культур, цукрові буряки, було також розвинене м'ясо-молочне тваринництво, городництво та садівництво. Проводилась наукова дослідна робота.

Обеліск  слави с.Родниківка

 

Незабаром труднощі були переборені. В 1957 р. колгосп назвали ім. Т.Шевченка. Було пущено колгоспну електростанцію. В хатах загорілися електролампочки. Великі зміни сталися в селі в 1958 році. Значно змінився за весь цей час облік села. З'явилось чимало добротних будинків. їх збудували колгоспники. Було розпочато будівництво дитячих ясел та тракторного парку. Розроблено загальний план реконструкції села, закінчено будівництво сільської чайної. Значно збільшилась в цьому році врожайність всіх сільськогосподарських культур та продуктивність тваринництва. Колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Група передовиків сільського господарства була удостоєна високих урядових нагород. Серед них - орденом Леніна голова колгоспу Головченко Г.П. Орденом Трудового Червоного прапора доярки колгоспу Запорожець Г.Ф. та Опалко М.С.

В травні 1960 року в сільському клубі було встановлено кіноустановку з 2 кіноапаратами.

10 травня 1960 року було відкрито дитячу дошкільну установу. Влітку цього ж року було розпочато будівництво високовольтної лінії від Уманської ТЕЦ до колгоспного господарства.

27 вересня 1960 року, громадськість села урочисто відзначила 100-річчя з дня заснування школи в селі. В 1961 році колгосп імені Т.Г.Шевченка було реорганізовано в учгосп «Родниківка» за господарством закріплено 3347 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2846 га орної землі. В селі народився А.С.Хуторян (літературний псевдонім - Антон Лісовий) - український радянський письменник ( 1892- 1955р.р.)

Родом із села знатна майстриня декоративного розпису Я.О. Гоменюк та С.О. Гоменюк.

В 1965 р. в селі діяли дві середні школи (денна та вечірня). В 1970 р. відкрили новий типовий будинок культури, з стаціонарною кіноустановкою і бібліотекою

В селі діяли фельшерсько-акушерський пункт, дитячий комбінат, стадіон, філія зв'язку, ощадна каса,  два магазини, їдальня, чайна, три кіоски, дві майстерні: швейна і з ремонту взуття.

За 20 років в учгоспі відбулися великі зміни. Були побудовані багато нових господарських приміщень, типові майстерні, новий тракторний стан та приміщення для зберігання с/г техніки, автогараж, ветпункт, зернотік, доїльну установу «карусель». Більшість будинків обладнувались водяним опаленням старі вулиці, також впорядкувались, більшість старих хат розвалили, на їх місці побудували нові добротні будинки. В селі зникли на всіх хатах стріхи, їх замінили на шифер чи бляху. Для приготування їжі у більшості садиб стали використовувати газобалонні установки. В побуті багатьох жителів села стали використовувати пральні машини, холодильники, різні освітлювачі прилади, магнітофони, телевізори. Багато жителів села придбали автомобілі, побудували гаражі. Багато жителів стали їздити відпочивати на море, в санаторії. Жителі стали справляти весілля, іменини, проводи в армію і т.ін., на яких менше співали а більше пили самогон чи інші алкогольні напої. Продовжувалась алкоголізація жителів села. Сільська рада разом з міліцією проводила рейди по боротьбі з самогоноварінням, на мою думку ефект від них був мізерний. Було багато й іншого, чого раніше не було. В селі стали впроваджуватись нові обряди, урочисті проводи в армію, день Перемоги і інше.

Вагомі були досягнення учгоспу в вирощувані с/г культур, тваринництва і садівництва. За високі досягнення в праці 82 працівники учгоспу були удостоєні урядових нагород. В цей же час був добудований новий корпус сільської школи, а в центрі села біля будинку культури споруджений обеліск воїнам, які полягли за село, та жителями села, які загинули смертю хоробрих за Батьківщину. З 1978 року було обрано директором школи Бевза Миколу Петровича, який очолював педагогічний колектив до 1987 року.

Потім був призначений Обополь Борис Костянтинович, син колишнього директора нашої школи Обополя Костянтина Степановича. За керівництва школою Обополем Б.К. у 1989 році було розпочато будівництво триповерхового приміщення школи.

В 1987 році побудовано нове приміщення дитячої установи.

В 1989 році 9 березня відкрито пам'ятник Т.Г.Шевченка.

У 1988 році здійснено релігійну общину Російської православної церкви. Цього ж року зроблено водопровід по вулицях Шевченка і Покровського та вуличне освітлення.

Починаючи з 90-х років ХХ століття іде розширення села, згідно з цим і змінюється план. У 1989 році зроблено радіомовлення, розпочато асфальтування доріг села, виготовлено документацію на газифікацію села, будівництво нової школи. Саме в цей час було розширено вулиці за рахунок збільшення населення.

А саме вулиця Чуйкова, Набережна, Спеціалістів, і так з’явилися 2 провулки.

Дев’яності роки ознаменувалися не лише розширенням села та будівництвом доріг, а й реєстрацією церкви.

Головною пам’яткою села є церква Святої Параскеви – красивий, хоч і типовий для початку 20 століття храм, зведений у «цегляному» стилі (один із різновидів модерну) на місці дерев’яної церкви. В радянські часи церква була частково зруйнована, але в 90-ті роки минулого століття сільська громада її відновила. Нині це пам’ятка архітектури місцевого значення.

 

 

 

В 1990 році розпочато будівництво бані, а через рік в 1991 році будівництво нової школи – є й на сьогодні недобудована потребує великих коштів, яких нажаль на сьогодні ніхто не виділяє. Тому недобудована баня та школа перебувають в періоді «застою» - тобто потребують коштів. На 1992 рік площа села збільшилася і становила 454,7 га; водні об’єкти займають 16,7 га; збільшилася площа орної землі і становила 2802 га. За рахунок народжуваності та емігруючих жителів до села збільшується число населення та й площа забудов становить на 1992р. 275 га, на 1240 дворів проживає 3350 чоловік. Збільшується число вулиць на 90-ті роки ХХ століття. Число вулиць становило 11. Це такі вулиці, як: Київська – центральна вулиця села, Леніна, Шевченка, Гагаріна, Мічуріна, Садова, Робоча, Берегова, Спеціалістів, Жовтнева, Тімірязєва. Та 7 провулків. На той час порівняно з 2009 роком діяло 8 торгових точок, число магазинів переважало. На 2001 рік кількість дворів збільшилася, а населення в порівняні з 1992 роком зменшилось на 22 жителі зменшилось.

 

Розділ VI

Сучасний стан села

Початок ХХІ століття ознаменовувався значним розвитком культури, застосовуванням новітніх технологій.

У 2001 році – розпочата газифікація села Родниківки. У 2002-2008 роки продовжується. Слід зазначити, що результати газифікації ремонтування доріг та відбудова будинку культури; мед. амбулаторії дитячого садочку; сільської ради відбулася за сучасним стилем у 2004-2008рр.. Все це здійснювалося завдяки сільському голові – Войченку С.М., який пізніше став головою учгоспу.  На 1992р. кількість населення становило 710 чоловік, а на сьогодні значно менша кількість населення, це пов’язано з скороченням господарства. У березні 2004 року – були перевибори голови сільської ради ним став Яремчук Р.А., який за короткий проміжок часу зробив великий внесок у розвиток села, а саме: займався реконструкцією та газифікацією села. У 2006 році була здійснена газифікація в мед. амбулаторію; сільську раду та церкву на чолі якої є отець Миколай. У 2008 році тепло одержали спочатку в будинку культури, тоді в березні цього ж року – школа, яка є досить потребуюча для підростаючого покоління з роками число учнів зменшилось за останні 17 років число учнів скоротилось на 100. Це свідчить в першу чергу про низьку народжуваність, а також про те, що майже 50 учнів відвідують стіни міської школи. За період 20 років змінилося керівництво школи, за цей період було змінено декілька посадових керівників з 2004-2008рр.. директором школи був Бусуйок М.П, який зайняв посаду попереднього директора Обополя Б.К.

На 2009 рік було знову ж змінено керівництво посадових осіб, директором школи було обрано педагогічним колективом Слупіцьку Олександру Іванівну, вчителя англійської мови. Що стосується 2008-2009рр.. то за даними сільської ради число населення збільшилося за рахунок емігруючих куплі-продажу будівель та народжуваності населення. У зв’язку із цим було розширено план села з’явились на карті села нові вулиці – Запорізька Січ, Василенка, Інтернаціональна, Павла Полуботка. На 2009 рік число вулиць становить – 20 та 5 провулків. А саме: вулиця Київська, 2 провулки Київських; вулиця Чуйкова, вул. Комарова, вул. Гагаріна, 2 провулки Гагаріна, вул. Шевченка, Василенка, Тімірязєва, Мічуріна, провулок Мічуріна, Інтернаціоналістів, Берегова, Спеціалістів, Запорізька Січ, Садова, провулок Садова, Леніна, Павла Полуботка, Західна, Робоча, провулок Робочий, вул. Польова.

У 2008 році взимку було відкрито торгову точку «Лілея» (магазин) по центральній вулиці Київська, а влітку цього року було відкрито ресторан «Гуляй поле» власником яких є Гриценко П. За переписом населення на 2009 рік становить 3,5 тисячі на 1400 дворів. На 2008-2009рр. в селі Родниківка в селі існує 6 торгових точок, 2 маршрути – 6 рейсів ( 2 по вулиці Київській; 4 по вулиці Шевченка (№18). Цього року 2008 керівництво села дбайливо віднеслось до природи, а саме до водного середовища було відновлено та розчищено тобто проведено реконструкцію річки Кам’янки вартістю 4 млн. гривень. Що стосується водних ресурсів то село славиться 2 ставками – Центральний та третій Пруд.

З роками число визначних осіб зменшується, це пов’язано зі старінням та станом здоров’я. Серед жителів нашого села, які є в історії нашого села,  захищали нашу Вітчизну від німецького нашестя, це свідчить про те, що вони є героями нашої Вітчизни.

На початок 2009 року число інвалідів Великої Вітчизняної війни становило 9 чоловік , а на 1992р. 14 чоловік. Серед учасників бойових дій на 2009 рік – 98 осіб. Серед них були Кушнір М.Г., Коваль В.М., яка народилася в Німеччині на даний час проживає в с. Родниківка, Віштал П.К – ті хто брали участь у бойових діях. Серед вдів – Гонта Марія Спиридонівна, Слюсар Марія Фотівна.   

11 жовтня 2012 року в нашому селі сталася подія, яку вчителі, учні та їх батьки чекали довгих 20 років – відкриття новозбудованого приміщення загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів на 400 місць.