Стародавня історія України

 

 

Слов’яни.

Слов’яни – корінні мешканці Європи. Вперше вони згадуються у творах Плінія Старшого, Корнелія Тацита і Птолемея у І ст. під назвою «венеди». Під ударами племен готів праслов’янська єдність розкололась на дві групи(склавини і анти).

Протягом V-VII ст. тривало розселення слов’ян. Лише анти зуміли створити власну державу – Антське царство (перша держава слов’ян на території сучасної України). Найвідоміший з антських царів – Бож. І склавини, і анти були підкорені аварами. Остання згадка про антів датується 602 роком. Після розгрому Аварського каганату королем франків Карлом Великим відновилось розселення слов’ян у трьох напрямках: західному, південному та східному. Східні слов’яни утворили 14 племінних союзів, сім з яких розселялись на території сучасної України: поляни, древляни.сіверяни, тиверці, уличі,волиняни (дуліби, бужани), білі хорвати

Головним божеством у слов’янських племен був Перун – бог неба, грому, блискавки, покровитель князя та князівської влади. Велес захищав худобу, протегував торгівлі та достатку. Бог вогню Сварог і його син, бог сонця Дажбог, виконували й функції героїв – вони створили плуг, навчили людей вирощувати пшеницю, молоти зерно та пекти хліб. Дажбог протегував також світській владі. Богиня Мокош була покровителькою жінок, врожаю, плодючості. Симаргл – охоронць посівів і бог землеробства в цілому. Повітрям, бурями керував Стрибог, місяцем – Хорс. 

Кожне із східнослов'янських племен мало свій центр, де жили князь і дружина, містилися основні культові споруди, присвячені язичеським богам, і були зосереджені економічні ресурси (сіверяни утворили князівство з центром у Чернігові, поляни заснувалися в Києві). Поступово союзи слов'янських племен еволюціонували у прадержавні утворення — племінні княжіння. Арабські автори називають існування у УІІІ-ІХ ст. таких трьох додержавних об'єднань східних слов'ян:

1.Артанія  (місце розташування дискусійне)

2.Славія — утворена ільменськими словенами, які згідно з «Повістю минулих літ» закликали сюди управляти варязького дружинника Рюрика (столиця – Новгород)

3.Куявія — б'єднанням східних слов'яну Середньому Придніпров'ї з центром у Києві,  до складу якого входили древляни, поляни та сіверяни. Літописці називали новоутворення Руссю або Руською землею. Згодом з’явилася назва Київська Русь Тут правила династія Києвичів. Останніми її представниками були Аскольд і Дір. У 860 році Аскольд здійснив похід на Константинопіль, внаслідок якого було укладено перший відомий договір з Візантією. Аскольд був першим східнослов’янським правителем, який прийняв християнство.

Русь – Україна (Київська держава)

Київська Русь за перших князів (форма правління – дружинна монархія)

Олег (882 – 912) В 882 році Олег (опікун малолітнього сина  новгородського князя Рюрика Ігоря) убив князя Аскольда та оволодів Києвом. Він зробив Київ столицею своєю держави, об’єднавши в ній більшість східнослов’янських племен. У 907 та 911 роках здійснив вдалі походи проти Візантії, внаслідок яких «прибив щит на ворота Царьграда» (так на Русі називали столицю Візантії Константинопіль). В результаті перемоги Олега між Київської Руссю та Візантією була підписана угода, згідно з якою руські купці мали змогу безмитно торгувати в Константинополі. Окрім того вони на півроку забезпечувалися провізією та могли користуватися лазнею. А коли купці виїжджали додому візантійський бік мав забезпечити їх всім необхідним для пересування.

В «Повісті временних літ» описується смерть Олега від укусу змії, проте це питання є дискусійним.

Ігор (912-945). Постійно боровся з племінним сепаратизмом. Коли деревляни хотіли вийти з-під контролю Київської Русі, Ігор зумів їх підкорити та накласти ще більшу данину. Проте уличів підкорити йому не вдалося. За Ігоря на кордонах Русі вперше з’явились печеніги У 941 та 944 роках Ігор здійснив два походи на Константинополь. Перший завершився поразкою (руський флот був знищений «грецьким вогнем»), а в результаті другого був  дав зобов’язання не нападати на візантійські землі.Здійснив похід на Закавказзя. Князь Ігор загинув від рук деревлян, коли здійснював «полюддя» (об’їзд територій з метою збору данини) в 945 році під Іскоростенем.

Ольга (945 – 964). Син Ігоря Святослав був замалим для правління державою, тому його регентом стала княгиня Ольга – дружина Ігоря. Вона придушила повстання деревлян та повернула їхню землю під владу Києва. Ольга здійснила реформу збору данини:  встановила норми повинностей – уроки та визначила місця збору - погости, що зменшувало ризик нових заворушень.Ольга здійснила візит до Константинополя, що спричинив тісні зв’язки між Візантією та Київською Руссю. Також в результаті цього візиту княгиня Ольга прийняла християнську віру. Ольга домовилася про дипломатичні відносини з Німецьким королівством,  країни обмінялися своїми посольствами. 

Святослав (964-972). Переважну частину свого правління князь Святослав провів у походах.Історик М. Грушевський називав його «запорожцем на київському престолі». Спочатку країною керувала його матір, а потім вже – його сини. Князь Святослав знав честь перед ворогами своїми, він завжди їх попереджав, казав «Іду на ви!», щоб вони встигли підготуватися до оборони. Приєднав до Русі плена уличів, тиверців та в’ятичів. Розгромив Волзьку Булгарію та  Хозарський каганат. Одним із результатів походів Святослава стала колонія русів на Таманському півострові – князівство Тмутаракань. Прагнув створити могутню Дунайсько-Дніпровську державу з столицею у м. Переяславець. Територіальна експансія Русі спровокувала конфлікт з Візантією. Візантійський імператор уклав договір з печенігами. Хан Куря напав на Святослава та його дружину, коли той  повертався з походу. Святослав загинув у цьому бою в 972 році.

 

Розквіт Русі (форма правління – абсолютна монархія)

Володимир Великий (980—1015 рр.) Князь Володимир завершив формування території Київської держави, відвоювавши у Польщі землі хорватів. Здійснив ряд реформ, спрямованих на централізацію держави та посилення влади князя:

-       звільнив з військової служби найманців — варягів і замінив їх дружинниками — слов'янами. 

-       позбавив влади місцеву племінну знать й замінив її своїми синами — посадниками. 

-       прийняв зведення законів усного права «Устав земляний». 

-       запровадив єдину монету – златники та срібники.

-       здійснив спробу реформувати язичництво, побудував у Києві пантеон усім богам

-       прийняв християнство (м. Корсунь) та запровадив християнство як державну релігію Київської Русі (988 р.). Після прийняття християнства в Київській державі розпочалося будівництво церковних споруд. Перший кам’яний храм було зведено в Києві на честь Богородиці та названо Десятинною, оскільки на її утримання князь виділив десяту частину свого майна. Запровадження християнства, що супроводжувалось силовим знищенням язичницьких культів та придушенням опору населення, зміцнило центральну владу князя, оскільки християнська релігія наголошує, що влада правителя дана Богом; сприяло формуванню єдиного світогляду та єдиної ідеології для різноплемінного населення держави та його згуртуванню у єдину давньоруську народність; дало можливість Київській державі

як рівноправній увійти в коло най могутніших держав Європи; сприяло бурхливому розвиткові освіти (за Володимира з’явились перші школи), культури.

Князь Володимир вів успішну боротьбу з печенігами, створивши систему земляних укріплень і низки фортець для захисту південних рубежів Київської держави – «змієві вали». Започаткував політику «шлюбної дипломатії», одруживши своїх дітей з представниками королівських династій європейських країн

Ярослав Мудрий (1019—1054 рр.)

Утвердився на престолі після розгрому на р. Альта Святополка Окаянного. З 1024 по 1036 правив спільно з братом Мстиславом (дуумвірат), а після його смерті став єдиновладним правителем.  Князь відновив єдність Русі, повернувши втрачені під час усобиць Червенські міста. Остаточно розгромив печенігів під Києвом (1036 р.) та приурочив до цієї події завершення будівництва Софіївського собору. При соборі була найбільша у Європі бібліотека та скрипторій – майстерня для переписування книг. 

Ярослав установив порядок успадкування влади в державі від найстаршого сина до молодшого. Сприяв складанню першого писаного зводу законів «Руська Правда», Розбудовував Київ. Входом до «міста Ярослава» слугували «Золоті ворота». За Ярослава був висвячений перший митрополит з русичів – Ілларіон. Продовжив політику «шлюбної дипломатії»,одруживши усіх своїх дітей з нащадками європейських монархів. Його донька Анна Ярославівна була королевою Франції.  

 

Правляння Ярославичів

Після смерті Ярослава Мудрого державою разом управляли троє старших братів — київський князь Ізяслав, чернігівський князь Святослав і переяславський князь Всеволод (триумвірат). За правління Ярославичів на кордонах Русі вперше з’явились племена половців.  Вони завдали поразки  руським князям  в битві на р. Альті 1068р. Відмова Ізяслав надати киянам зброю для самозахисту призвела до першого в історії повстання киян та вигнання князя. Тріумвірат Ярославичів тимчасово розпався. Після поновлення тріумвірату князі Ізяслав, Святослав і Всеволод на Вишгородській нараді затвердили новий збірник законів «Правду Ярославичів» (1072р.), яка скасувала кровну помсту за вбивство, замінивши її грошовим штрафом, і посилила відповідальність за порушення законів. Наступного року тріумвірат Ярославичів остаточно розпався й розгорілася боротьба за київський престол. Всадити за стіл переговорів родичів вдалося сину переяславського князя Всеволода Володимиру Мономаху. За його ініціативи у 1097р. відбувся Любецький з'їзд князів (снем), на якому князі домовилися:

-                 припинити міжусобиці,

-спільно боротися проти половців,

-                 кожен князь повинен правити на тих землях, які успадкував від батьків («нехай кожен держить отчину свою»). 

Любецький з’їзд сприяв припиненню усобиць,але він заклав передумови для роздробленості Русі.  

Під час повстання у Києві 1113р. міське віче запросило на великокнязівський престол переяславського князя Володимира Мономаха, який прославився не лише як  ініціатор Любецького з’їзду князів, а  й організатор походів руських дружин проти половців. Князь Володимир Мономах (1113—1125 рр.) зумів на деякий час об’єднати три чверті території Київської Русі, придушити князівські міжусобиці та відновити одноосібну монархію. Володимир Мономах видав «Устав», що доповнював «Руську Правду», який обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників і скасував холопство за борги. Передбачалося, що той з князів, який посягне на уділ «брата», позбавлявся власного. Написав «Повчання дітям»

Дванадцять років правління Володимира Мономаха були для Русі часами миру і спокою.

Зміцнилося міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Володимир Мономах був одружений з англійською принцесою, його син — зі шведською принцесою, а дочка вийшла заміж за угорського короля.

Князь Мстислав Володимирович (1125—1132 рр.), останній єдиновладний правитель

Київської Русі, продовжував політику батька. Він дбав про збереження єдності Київської Русі, захищав терени держави від набігів половців. Проте після смерті Мстислава знов почалися князівські міжусобиці, що призвели до розпаду Русі на окремі князівства.

Роздробленість

За своєю суттю феодальна (політична) роздробленість була переходом від ранньофеодальної держави до зрілого феодального суспільства, у Київській Русі почалася в 30-х роках XII ст. 

Причини роздробленості: 

1)             великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; 

2)             зростання великого феодального землеволодіння;

3)             відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади;

4)             частковий занепад Києва як торгового центру, поява нових центрів зовнішньої торгівлі; 5) посилення експансії степових кочівників (половців та ін.).

 Наслідки роздробленості Київської Русі: 

а) позитивні: формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві; піднесення міст; значне зростання чисельності населення; розвиток східнослов’янської культури; 

б) негативні: посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності; князівські міжусобиці; ослаблення держави; зниження обороноздатності держави; посилення тиску на Русь сусідніх держав.

На українських землях постали самостійні князівства (тут формувалася українська народність):

 Київське було спільною спадщиною роду Рюриковичів. Не зважаючи на те, що Київ втратив роль центу, він був постійним об’єктом посягань. Андрій Боголюбський у 1169 р. зі своїм військом напав на Київ і знищив його,  у 1201 р. волинський князь Роман Мстиславич приєднав князівство до своїх володінь. 

Чернігово-Сіверське (утворилося з Чернігівського та Новогород-Сіверського князівств). Це найбільше за територією з князівств Русі.  Новогород-сіверський князь  Ігор Святославич у  здійснив невдалий похід проти половців, описаний у  «Слові о полку Ігоревім» (1187 рік)

Переяславське до першої третини XIII ст. не досягло політичної самостійності і цілком залежало від Києва. Мало найбільшу протяжність кордону з половецьким степом. З історією князівства пов’язана перша згадка в літописах назви «Україна» (1187 р.) – з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича літописець написав: «І за ним же Україна дуже потужила»

Галицьке найвищої могутності досягло за правління Ярослава Осмомисла.(тесть новгород- сіверського князя Ігоря Святославовича, гзадується в «Слові о полку Ігоревім»). Тут було сильним і свавільним боярство.

Волинське На відміну від Галицького князівства менше роздиралося міжусобицями, тут була найбільшою концентрація міст. Розквіту досягає за Романа Мстиславича (1170 - 1205).

Політичний устрій

Найвища влада належала князю: опікувався законодавством, судом, військом, здійснював представництво на міжнародній арені. Найвпливовішим був київський князь(Великий князь), якому підкорялись інші князі (удільні князі). Така система відносин називалась васалітетом.

Для обговорення важливих питань (захист від кочівників, упорядкування законодавства) скликались з’їзди князів (снеми). У період роздробленості вони були головним органом влади.

При князі існували ради (дорадчі функції), до яких входили найвпливовіші дружинники, бояри, вище духовенство. Кількісне переважання бояр визначило їхню назву – боярські ради.

Вiче — загальні збори громадян міст Київської Русі почало відігравати помітну роль з ослабленням князівської влади в період феодальної роздрібненості 

Соціальна структура

Привілейоване населення	Непривілейоване населення
Кнізі	Особисто вільне	Залежне
Бояри	Ремісники	Закупи
Дружинники	Купці	Рядовичі
Духовенство	Смерди	Холопи
	Ізгої	Челядь

Смерди – Переважна більшість селянства, особисто вільні селяни, які мали власне господарство, виплачували данину державі й виконували на її користь певні повинності.

Закупи – Тимчасово залежні селяни, які через різні обставини втратили власне господарство і змушені були працювати на землевласника за купу (грошову позичку).

Рядовичі – Тимчасово залежні селяни, які укладали із землевласником договір (ряд) про найм і відповідно до нього працювали в його господарстві.

Холопи – Особи, що перебували в повній власності землевласника.

 

 Ізгої – особи, що з певних причин випали зі своїх соціальних груп і втратили з ними зв’язок. 

 

Форми феодального землеволодіння

 

§  Умовне – помістя, за службу (дружинники)

§  Безумовне – вотчина, яка передавалася в спадок (князівські роди)

 

Господарське життя Київської Русі

Галузь господарства	Характерні риси
Тваринництво	На Правобережжі розводили переважно велику рогату худобу, на Лівобережжі — свиней
Землеробство	Провідна галузь господарства, була поширена дво- і трипільна система. Основні зернові культури: жито, пшениця, ячмінь, овес, просо. Для обробки землі залежно від ґрунтів використовували рало, плуг і соху
Промисли	Найпоширенішими були мисливство, рибальство і бджільництво
Ремесло	Усього на Русі існувало понад 60 видів ремесел. Найпоширенішими були залізообробне(ковальство) , гончарне, ювелірне, ткацьке і деревообробне
Торгівля	Через руські землі проходили важливі міжнародні торговельні шляхи: «грецький», «шовковий», «залозний», «соляний». Вивозили: хутро, зброя, шкіряні вироби, прикраси із золота і срібла, мед, віск, шкури. Завозили: прянощі, ювелірні й скляні вироби, мідь, срібло, зброя, вина, коштовні тканини й посуд

Культура Характерні риси розвитку культури: 

1)переважаючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури;

2)запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів; 

3)існування на Русі дохристиянського культурного середовища - підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури;

 

Література

Усна народна творчість представлена казками, переказами, билинами (героїчний епос про богатирів).

Перекладні релігійні твори: 

Остромирове Євангеліє (1056 – 1057),

 Реймське Євангеліє

Оригінальна література: 

«Слово про закон і благодать» (митрополит Ілларіон) – похвала князю Володимиру за хрещення Русі

«Ізборнік Святослава» (Святослав Ярославович) – перша руська енциклопедія

«Повчання дітям» (Володимир Мономах) – система морально-етичних настанов для нащадків

«Слово о полку Ігоревім» (автор не відомий) – 1187 р.

«Києво-Печерський патерик» (багато авторів) – опис життя видатних монахів КиєвоПечерської лаври. (Нестор – літописець, Алімпій – живописець, Агапіт – лікар) Літописи:

Літопис Аскольда

Найдавніший київський звід

Повість минулих літ (Нестор) – 1113р.

Галицько – Волинський літопис (охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства, складається з двох частин)

Мистецтво

Жанри живопису

Мозаїка – зображення із шматочків кольорового скла чи смальти

Фреска – малюнок водяними фарбами по вологій штукатурці

Іконопис – зображення ликів святих

Книжкова мініатюра – маленький малюнок у рукописній книзі

 

Королівство Руське (Галицько-Волинська держава). 

Монгольська навала.

Галицько-Волинська держава

І етап (1199–1205 рр.) – утворення та становлення

 

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію («не вибивши бджіл, медом не поласуєш»). Пізніше здобув Київ і приймає титул Великого князя Київського; здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали, «самодержцем усієї Русі».  Загинув у 1205 році біля польського містечка Завихвоста. Залишилось двоє маленьких синів: Данило (4 роки) та Василько (2 роки).

 

ІІ етап (1205–1238 рр.) – період міжусобиць

 

Через раптову смерть князя Романа у князівстві утворився вакуум влади. Його охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів – Данила і Василька. у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, Під приводом захисту синів покійного князя Романа у справи князівства втрутилися – Польща й Угорщина. Монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і поділили їх між собою.  Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний – виходець з дрібних київських князів, який до того часу правив у Новгороді. При допомозі половців він розбив угорські війська та визволив Галицьке князівство ставши правити у ньому. Задля укріплення свого положення князь Мстислав уклав союз з молодими Романовичами.  В цей час до кордонів Русі підійшли монголи на чолі з Чінгісханом. Мстислав удатний очолив похід руських князів, що вийшли назустріч монголам. У битві на р. Калка (1223 рік) русько-половецьких військ проти монголів приймали участь і молоді брати Данило і Василько.

 

ІІІ етап (1238–1264 рр.) – розквіт та піднесення. Правління Данила Галицького.

 

У 1238 році князю Данилу вдалося розгромити під Дорогочином хрестоносців, здобути Галич і вигнати іноземців. Об'єднавши колишні володіння батька, Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. З приходом монголів на Русь позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, у 1241 році вторглися до Галичини і Волині. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, 1245 року розбили війська бунтівних боярів у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена.  Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило Романович був змушений визнати зверхність золото-ординського хана, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі, отримавши від хана «ярлик». 

У внутрішній політиці одним з головних напрямків Данила Галицького було заснування нових міст, таких як Львів, Холм та ін. В Холм Данило переніс свою столицю. Заснування міст сприяло розвитку ремесла і торгівлі, посилювало обороноздатність держави. Збільшувалась кількість городян, які були соціальною опорою князя в боротьбі з боярами. 

 Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. У 1253 р. Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Попри сподівання короля Данила, коаліція не склалася, тож він змушений був самостійно воювати. Перша війна проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая змусило русинів капітулювати.  

 

IV етап (1264–1340 рр.) – стабільність та поступовий занепад

 

Князь Лев Данилович розширив батьківські володіння. Приєднав Люблінську землю в Польщі і повернув частину Закарпаття, переніс столицю до Львова, Лев підтримував дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом.

 Юрій I Львович як і його дід Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем

Русі і князем Володимирії. Юрій переніс свою столицю зі Львова до ВолодимираВолинського. Створив окремоу Галицьку церковну митрополію. Втратив частини Закарпаття  і Люблінської землі.

Андрій Юрієвича і Лева II Юрієвич. Вони правили спільно Ці князі проводили активну зовнішню політику, боролися проти татар. У сутичці з ними загинули, не залишивши спадкоємців.

Юрій ІІ Болеслав -  син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Юрійовичів. Він прийняв православну віру. У внутрішній політиці сприяв розвитку міст. Зберігся його привілей про надання магдебурзького права місту Сянок. Спираючись на міщанство, у тому числі й іноземців, Юрій ІІ прагнув обмежити владу боярської верхівки. Такі дії князя викликало незадоволення серед місцевого боярства, Юрія ІІ  було отруєно. (бояри звинуватили князя в тому, що він сприяє поширенню католицької віри і симпатизує «латинникам» (католикам). Після смерті князя Польща, Угорщина, Литва почали експансію на землі Галицько – Волинського князівства.

Монгольська навала.

У 1223 р. на кордонах Русі вперше з’явилися монголи на чолі з Чінгісханом, які на р. Калці здобули перемогу над об’єднаними силами руських князіві половців, але далі не пішли. Монголи включили усі завойовані території до складу своєї держави – Золота Орда. ЇЇ кордони впритул наближались до кордонів Русі. 

Навесні 1239 р. на чолі з онуком Чінгісхана Батиєм монголи знову рушили на українські землі. Спочатку вони вторглись в Переяславське князівство, потім захопили Чернігів. У грудні 1240 р. ординці підійшли до Києва, обороною міста керував воєвода Дмитро, останні оборонці міста загинули під мурами Десятинної церкви. У 1241 р. монголи вторглись в земліГаличини та Волині.

Після навали Батия  всі українські князівства потрапили в залежність від монгольської держави. 

Залежність українських князівств від Золотої Орди проявлялась в наступному:  

1.      Запровадження системи податків і повинностей.  За збором данини на руських землях слідкували ханські намісники - баскаки

2.      Затвердження золотоординськими ханами руських князів і видача ними ярликів на управління землями;

3.      Обов’язок руських князів направляти воїнів до монгольського війська, брати участь у походах.

 

 

 

 

 

 

Українські земелі у складу іноземних держав

у 14 – на поч.16 століття

 

 

 

 

Українські землі у складі Великого князівства Литовського. (Литовсько – Руської держави).

Литовське проникнення на руські землі розпочалось за князя Гедиміна, більшість територій сучасної України увійшли до складу ВКЛ за князя Ольгерда. Першою була приєднана Волиннь.  Після розгрому ординців на річці Сині Води у 1362 році та приєднання Поділля завершився процес входження руських земель до Литви. 

Литовці рухались на руські землі під гаслом: «старини не рушити, новини не вводити». «Руська правда» стала державним законом, руська мова – мовою офіційних документів, розширювалась сфера вжитку православ’я. В удільних князівствах представники династії Рюриковичів замінювались на Гедиміновичів, але вони охоче брали шлюби з представниками місцевої знаті, поступово слов’янізувалися.

          У 1385 році відбулась спроба об’єднати Польщу і Литву в єдину державу шляхом укладення династичного шлюбу між литовським князем Ягайлом та польською королевою Ядвігою (Кревська унія). Причини: зовнішня загроза з боку Тевтонського та Лівонського орденів. Ягайло прийняв католицизм, взяв ім’я Владислав та одружився на Ядвізі. Незабаром до католицизму було прилучено і Литву, а литовських бояр-католиків урівняно в правах з поляками. Проте, реалізувати до кінця укладену у Крево угоду не вдалося, бо двоюрідний брат Ягайла Вітовт розпочав боротьбу за збереження незалежності Литви. Протистояння завершилось укладенням Острівської угоди, за умовами якої Ягайло визнав Вітовта довічним правителем ВКЛ, підкоривши його владі усіх удільних князів. Вітовт визнава себе васалом польського короля (Владислава – Ягайла). У 

Князь Вітовт поширив свої володіння аж до Чорного моря. Але прагнення ще більше розширити кордони держави за рахунок володінь Орди та посадити на її престол свого ставленика призвело до загострення відносин з монголами. Стратегічні прорахунки обумовили поразку литовського війська від монголів у битві на р. Ворскла 1399 р. У 1410 році об’єднані польсько-литовські війська завдали поразки Тевтонському ордену у Грюнвальдській битві. Внутрішня політика Вітовта характеризується посилення князівської влади. З метою централізації держави були ліквідовані удільні князівства.

Після смерті Вітовта у 1430 році великим князем литовським став Свидригайло, який ще активніше здійснював політику, спрямовану на розрив з Польщею. Він проголосив про відділення від Литви Великого князівства Руського. (1432 – 1435). Воно проіснувало три роки (до поразки князя Свидригайла у битві під Вількомиром. Великий розмах повстань на руських землях змусив остаточно відмовитись від ідеї об’єднання держав та відновити Київське (Олелько) та Волинське (Свидригайло) удільні князівства.

Вони проіснували не довго. Волинське було остаточно ліквідоване після смерті Свидригайла, а Київське – Семена Олельковича у 1471 році. Ці землі були передані литовським намісникам. 

Ліквідація удільних князівств викликала протести руських князів. Останньою спробою силою зброї відновити незалежність українських земель стало повстання під проводом Михайла Глинського 1508 року.

Наприкінці 15-на початку 16 ст. тривали війни між ВКЛ та Московським князівством за спадщину Київської Русі. У 1514 році відбулась битва під Оршею, у якій чисельно менше литовське військо на чолі з Костянтином Острозьким завдало поразки московитам. Але московсько-литовські війни врешті завершились поразкою Литви та приєднанням до Московського князівства Чернігово – Сіверщини.

 

Українські землі у складі Польського королівства

Польський король Казимир ІІІ розпочав експансію на землі Галицько-Волинського князівства після смерті Юрія ІІ-Болеслава у 1340 році. Захопив Галичину. У 1349 р. ці землі тимчасово потрапили під владу Угорщини, а в 1387 остаточно закріпились за Польщею. Казимир щедро роздавав українські землі польським, німецьким та угорським феодалам. Польська та латинська мова стали офіційними, насаджувався католицизм. На території Галичини було створене Руське воєводство, яке вважалось польською провінцією. Скориставшись громадянською війною в Литві, поляки у 15 ст (1434 р) приєднали Західне Поділля. 

Кримське ханство Кримське ханство утворилось у 1440-х рр. внаслідок розпаду Золотої Орди.

Засновник династії – Хаджі – Гірей. Столицею спочатку було м. Крим , пізніше – Базчисарай. Територія держави поділялась на округи – бейліки, які очолювали беї. Глава держави – хан. Дорадчий орган при ханові – диван.  На Кримському півострові існували й інші державні утворення.У др. пол 13 ст.

генуезці тут заклали Кафу, що стала першою їхньою колонією в Криму, а згодом адміністративним центром інших колоній. Ці міста були потужними осередками чорноморської торгівлі. 

В південно-західній (гірській) частині Криму існувала держава Феодоро. Населення складалося з нащадків готів, греків, аланів, вірмен та караїмів. Очолювали державу князі, які сповідували християнство та говорили грецькою мовою. Правителі Феодоро підтримували дружні відносини з Візантією та Кримським ханствомА відносини з генуезькими колоніями були напруженими. 

У 1475 році турецький султан захопив генуезькі колонії в Криму та державу Феодоро, утворивши тут свою провінцію з центром у Кафі. У 1478 році кримський хан Менглі-Гірей визнав васальну залежність від Османської імперії (турецького султана). Вона виявлялася в тому, що хан повинен був брати участь у воєнних кампаніях султана, а останній мав право усувати й призначати хана за власним бажанням. Підпорядкованість зовнішньої політики Кримського ханства османським султанам спричинила грабіжницькі походи кримських орд на українські землі, в ході яких були спустошені значні території, де утворилось «дике поле». Багато полонених (ясир) було продано на невільничих ринках (найбільший такий ринок в Криму знаходився у Кафі). Жінки потрапляли в гареми, чоловіки  - на галери, хлопчиків- підлітків здавали до султанської гвардії, де з них виховували відданих захисників престолу – яничарів.

 

 

 

 

Українські землі у складі Речі Посполитої  у др. пол. 16 століття.

Зміни в соціальній структурі суспільства.

Стани

              Привілейовані                           Напівпривілейовані             Непривілейовані

 

1)шляхта  -                      удільні князі Рюриковичі і Гедиміновичі (вони становили замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності чи найвищим державним посадам). -  пани (належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодінням і певними привілеями. -                      зем'яни,бояри (верства, представники якої здобували шляхетство і право на володіння, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто. 2).духівництво (становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи таін.), які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне.)

1).міщанство (мало привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов'язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення       міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належали цехові майстри й більшість купецтва.  Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців. Магдебурзьке право – право міщан обирати органи самоврядування (магістрати). Магістрати складались з ради (адміністративний орган та суд у цивільних справах, очолював бурмистр) та лави (суд у кримінальних справах, очолював війт)   Цехи – це корпоративні організації ремісників однієї чи кількох споріднених спеціальностей)   2).Козаки (реєстрові)

1)селянство (близько80 %) За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих»                 і «похожих» селян.   За характером виконуваних повинностей вони поділялися на три групи. слуги ,  данники, тяглі.   Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії закріплювалися Третім Литовським   статутом 1588 р. Цей кодекс дяів на території Великого князівства Литовського та українських землях, які були у складі Речі Посполитої. За цим кодексом селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержували право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Фільварки – це великі феодальні господарства, орієнтовані на ринок, які грунтувлись на дармовій праці залежнихт селян.

 

 

Люблінська унія 1569 року.

Це угода, внаслідок якої Польща і Литва об’єднались в одну державу – Річ Посполиту.

Причини унії:

•       Поразка Литви під час Лівонської війни з Московським царством (1558 - 1583 рр.), прагнення отримати допомогу від Польщі.

•       Прагнення Польщі скористатися воєнними невдачами й ослабленням Литви, поширити свій вплив на українські та білоруські землі.

 

•       Подільське (Кам'янець);

•       Волинське (Луцьк);              Брацлавське (Брацлав);      Київське (Київ).

Наслідки унії для українських земель

+	-
У складі однієї держави об’єдналась абсолютна більшість українських земель.   Позитивний вплив західної європейської культури, що переживала епоху Відродження	Полонізація   Окатоличення   Посилення кріпосницького гніту

 

Виникнення козацтва та Запорозької Січі

Козацтво зародилось у Дикому полі. Вон6о виникло з уходництва. 1489 р. - перша згадка українських козаків в польській хроніці Мартина Бєльського.

  Основними причинами виникнення козацтва були:

1.  економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель

Придніпров’я та Дикого поля - степів за Дніпровськими порогами);

2.  соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

3.  стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);

4.  національно-релігійні (політична полонізація українського населення та наступ католицької церкви на права православної). 

 Запорозька Січ - укріплений осередок Війська Запорозького Низового другої половини XVI — кінця XVIII століття, що був розташований за порогами Дніпра. Перша відома січ була побудована за ініціативи князя Дмитра Вишневецького на острові Мала  Хортиця у 1556 році. Восени 1557 вона була зруйновна ордами кримського хана. 

Збереглися відомості ще про сім Запорозьких Січей, що наслідували одна одній:

1. Томаківська Січ (1564 – 1593);

3.  Базлавуцька Січ (1593 – 1638);

4.  Микитинська Січ (1638 – 1652);

5. Чортомлицька Січ (1652 – 1709);

6.  Кам`янська Січ (1709 – 1711);

7.  Олешківська Січ (1711 – 1734);

8.  Нова (Підпільненська) Січ (1734 – 1775).

  В XVI ст. козаки розселяються частково в побудованих ними хуторах (зимівниках) та слободах, частково в козацьких містах Чигирині, Корсуні, Каневі, Черкасах.   Чисельність козаків на Січі коливалася залежно від пори року (взимку їх кількість зменшувалася, влітку – збільшувалася), перебігу воєнних дій тощо. Постійно в Січі перебував воєнний гарнізон (2 – 3 тисячі), а основна маса козаків жила за її межами.

  Основні заняття козаків:1. полювання;2. рибальство;3. Бджолярство

Козаки створювали на заселених землях нову громадську організацію. Їй були властиві риси селянського демократизму.  Уся повнота влади належала Січовій (Військовій) раді.

Ради відбувалися двічі-тричі на рік. На них вирішувалися всі найважливіші питання життя Запорозької Січі: оголошення війни і укладання миру, організація воєнних походів, покарання злісних злочинців. Рада обирала старшину.

  Військова старшина:

1.  Кошовий отаман. Йому належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. У воєнний час він виступав верховним командувачем. Відав військовим скарбом, ухвалював судові вироки.

2.  Військовий суддя.

3.  Військовий писар. Відав діловодством і мав значний вплив на адміністративну діяльність Запорозької Січі.

4.  Військовий осавул. Слідкував за порядком на Січі. Провадив розслідування злочинів. Контролював виконання судових вироків. Керував несенням караульної служби, відав заготівлею й розподілом провіанту.

За військовою старшиною йшли військові служителі (чиновники): довбиш, гармаш, кантаржий, шафар, товмач, булавничий, бунчужний і хорунжий.  Утворення реєстрового козацтва.

 Причини: 1) прагнення залучити козаків на державну службу, використовуючи їх для захисту своїх південних кордонів;

 2) бажання встановити над козаками контроль і в такий спосіб обмежити їхній вплив на українське суспільство й уникнути загострення відносин з Туреччиною та Кримським ханством; 

Польський король Сигізмунд II Август взяв на службу було взято 300 козаків, ніяких особливих прав і привілеїв вони не мали, за часів польського короля Стефана Баторія 600 козаків, найнятих на службу, було внесено до спеціального списку - реєстру. З 1582 р. Стефан Баторій видав універсал, за яким  реєстровці отримали привілеї: незалежність від польської місцевої адміністрації, звільнення від державних податків і повинностей, окрім військової; підпорядкування своїй старшині; окремий суд, право на земельні володіння та дозвіл на промисли й торгівлю; платня за службу грошима; столицею реєстрового козацького війська стало м. Трахтемирів з монастирем неподалік від Києва; реєстровці отримали клейноди.

 

 

Клейноди – символи – відзнаки козаків

 

 

 

 

 

 

 

Козацькі повстання 90-х рр. XVI ст

 

Причини.: 

1)             невдоволення реєстровців несвоєчасною видачею платні та порушенням майнових прав; 

2)             невдоволення «випищиків» - тих козаків, які опинилися поза реєстром унаслідок постійних його обмежень;

3)             протести запорожців, викликані утисками нереєстровців;

4)             загострення відносин між урядом Речі Посполитої та Запоріжжям через ухвалу польського сейму 1590 р. (право короля роздавати шляхті й магнатам українські землі, зокрема й ті, якими здавна користувалися козаки);

5)             поширення фільваркової системи господарства і запровадження кріпосного права на українських землях (1588 р., III Литовський статут).

 

1.Повстання 1591 — 1593 рр. на чолі з К. Косинським. Розпочалось з Томаківської Січі, поширилось на Правобережну Україну. Вирішальна битва - під П’яткою (Житомирщина), повстанці зазнали поразки. К. Косинський загинув під час переговорів. 

 

2.Повстання 1595 — 1596 рр. на чолі  С. Наливайком. Розпочалось на Волині.

Поширилось на всю Україну. Вирішальна битва в урочищі Солониці (Полтавщина). Повстанці капітулювали. Наливайка стратили у Варшаві.

 

Наслідки 1) повстання сприяли масовому покозаченню селян і міщан; 

2) козацтво перетворилося на велику суспільну силу, здатну боротися за свої права;  3) козаки отримали досвід управління великими заселеними територіями.

 

Берестейська унія 1596 року

У Речі Посполитій православна церква переживала кризу через гоніння з боку влади. Всесвітній центр православ’я – Константинопіль не міг надати допомоги, адже Візантійська імперія була завойована турками – сельджуками. На захист церкви стали братства – об’єднання міщан при православних церквах. Вони фінансово підтримували церкву, допомагали в організації обрядів, захищали від свавілля чиновників. Коштом братчиків при церквах утримувались шпиталі, школи. У 1586 році була відкрита перша слов’яно-греко-латинська братська школа у Львові. Патріарх благословив діяльність братств та надав їм ставропігію (церковна автономія, незалежність від духовенства) та наділив правом здійснювати нагляд за священниками.

Прагнення позбавитись нерівноправності з католиками та позбавитись опіки братств мотивуваало православних єпископів відправити делегацію до папи римського з пропозиціями щодо об’єднання, яку  очолювали Іпатій Потій та Кирило Терлецький. У

1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Проте її офіційне

проголошення відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі у Бересті. З 8-ми єпархій

Київської митрополії унію прийняли 6

В результаті Берестейської унії (1596 р.)було утворено Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) завдяки об’єднанню православної і католицької церкви (першим митрополитом був М. Рогоза, а з 1600р. – Іпатій Потій);

•       українська церква зберігала східний обряд, церковно-слов’янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, вживання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись;

•       визнавалася зверхність римського папи як першоієрарха всієї християнської церкви та було прийнято учення католицької церкви;

•       православне духівництво, шляхта та міщани зрівнювались у правах з католиками, українським єпископам були обіцяні місця в сенаті. Уніатським митрополитом собор затвердив Михайла Рогозу.

Однак не все духовенство та українське суспільство погодилося на унію. Найбільший опір чинили міщани Львова і Києва. Проти унії також рішуче виступало Запорізьке козацтво.та деякі магнати,зокрема Василь – Костянтин Острозький.  

Українська культура др. пол. 16 століття

В цей період під впливом Реформації почали з’являтись переклади простою мовою церковних текстів. Першою відомою книгою святого письма, перекладеноютогочасною літературною староукраїнською мовою є Переспопницьке Євангеліє (1556 – 1561рр.)

Дискусія прихильників та противників церковної унії дала поштовх до виникнення полемічної літератури. Найвидатнішими письменниками – полемістами були:

-          Іван Вишенський («Послання до єпископів»)

-          Герасим Смотрицький («Ключ царства небесного», «Календар римський новий»)

-          Іпатій Потій («Унія або виклад попередніх атикулів»

Книгодрукування на українських землях започаткував Іван Федоров, який у 1574 році у друкарні Львівського братства надрукував «Апостол» і «Буквар», а у 1580-х роках у маєтку Василя – Костянтина Острозького – Острозьку біблію»

Початкову освіту здобували при церквах та монастирях. Середню освіту давали католицькі єзуїтські колегіуми. Перша православна слов’яно-греко-латинська середня школа була створена у маєтку В.-К. Острозького,її першим ректором став Герасим Смотрицький. Пізніше такі школи почали створювати братства.

В образотворчому мистецтві 16 ст. під впливом європейського Відродження набуваю поширення світські портрети, в тому числі скульптурні. 

Українські землі в першій половині 17 століття

Доба героїчних походів

На початку 17 століття відносини між козацтвом та владою покращились, бо Річ Посполита багато воювала і потребувала військової допомоги козацтва. Так козаки у складі польського війська приймали участь у Тридцятилітній війні в Європі, у вдалому поході на Москву 1618 року (за умовами Деулінського перемир’я до Речі Посполитої поверталася Чернігово-Сіверщина). 

Перші два десятиліття 17 століття увійшли в історію під назвою «доба героїчних походів», адже протягом цього періоду козаки під керівництвом Петра Конашевича – Сагайдачного здійснили багато походів у володіння Османської імперії. Вони заволоділи містом Кафою, де знаходився найбільший невільничий ринок регіону та звільнили бранців. Після того,як козаки вдруге напали на Стамбул, турки оголосили війну Речі Посполитій. У битві під Цецорою польське військо зазнало поразки, король звернувся по допомогу до Сагайдачного. Було обіцяно збільшити реєстр та виплатити значну грошову винагороду. 

Вирішальна битва турецько-польської війни відбулась у 1621 року під Хотином (Хотинська війна). Перемога була здобута завдяки козакам, які врятували Європу від експансії Османської імперії. Сам Сагайдачний у цій битві був поранений і за рік помер.

 

Козацькі повстання 20-х – 30-х рр. 17 століття.

Після перемоги у війні з Туреччиною влада Речі Посполитої не лише не виконала обіцянок, які були дані козацтву, а й спробувала обмежити його вольності. Зокрема, було здійснено спробу заборонити козакам здійснювати судноплавство по Дніпру та виходити в Чорне море. Це спровокувало чергову хвилю повстань.

1625р. – повстання під проводом Марка  Жмайла. Завершилось укладенням компромісної Куруківської угоди, за умовами якої:

-          реєстрові козаки отримали право обирати гетьмана і старшину;

-          реєстр збільшувався до 6 тисяч;

-          вперше було передбачено поділ реєстрового козацтва на полки; -      козаки відмовлялись від судноплавства по Дніпру.

1630р. – повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). За одну ніч був знищений елітний підрозділ польської армії («золота корогва»). Завершилось укладненням Переяславської угоди, яка в цілому повторювала умови Куруківської, але реєстр збільшувався до 8 тис.

1635р. – повстання під проводом Івана Сулими. Це повстання запорозьких козаків, спрямоване проти фортеці Кодак, побудованої поляками для контролю над низовцями. В наслідок повстання фортеця була зруйнована.

1637-1638 рр. – повстання під проводом Павлюка (Бута), Острянина і Гуні. У битві під Кумейками козаки зазнали поразки. Польський сейм ухвалив «Ординацію…», яка передбачала:

-          зменшення реєєсту до 6 тис.;

-          козакам заборонялось обирати гетьмана і старшину;

-          козакам заборонялось селитися у містах, крім Черкас, Чигирина та Корсуня;

-          під загрозою смерті ніхто не мав права йти на Запоріжжя;

-          два полки реєстровців, заступаючи один одного, мали постійно стояти на Запоріжжі.

Новий етап повстання успіху не мав. Козацтво змушене було пристати на умови «Ординації». З 1638 по1648 рік влада Речі Посполитої тримала козацтво під жорстким контролем, посилюючи національний, релігійний та феодально-кріпосницький гніт.

Цей період поляки назвали «доба золотого спокою».

Релігійне життя.

Після Берестейської унії православна церква опинилась поза законом у Речі Посполитій. Розгорнулась боротьба за відновлення прав праовославної церкви, до якої долучились представники усіх верств українського суспільства, а очолили її братства. На початку 17 століття найвпливовішим було Київське Богоявленське братство. У 1615 році до нього вступив гетьман Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким, засвідчивши підтримку православної церкви козацтвом. У 1620 році Сагайдачний, скоритсавшись проїздом через Київ патріарха, умовив його висвятити православного митрополита та єпископів. Таким чином завдяки Сагайдачному була відновлена православна ієрархія. Першим митрополитом після відновлення ієрархії став Іов Борецький – перший ректор Київської братської школи, відомий письменник – полеміст. Але легалізована (узаконена) православна церква була лише у 1632 році «Пунктами для заспокоєння руського народу», що були видані королем в розпал козацьких повстань. У цьому ж році митрополитом став Петро Могила. Він походив з старовинного молдавського роду. Закінчив Львівську братську школу. Навчався в Парижі. Приймав участь у Хотинській війні, згодом постригся у ченці. Був архімандритом Києво-Печерської лаври. З 1632 по 1647рр – митрополит. З ним пов’язують:

-запровадження української мови богослужіння замість церковно-слов’янської;

-  встановлення порядку богослужінь («Требник»);

-  встановлення постійного нагляду за дисципліною духовенства;

-  повернення майна та землі Українській православній церкві;

-створення у 1632 році Києво – Могилянського колегіуму для підвищення культурноосвітнього рівня православних священників.

Діяльність Петра Могили сприяла зміцненню авторитету православної церкви.

Культура

-Києво –Могилянський колегіум, який утворився внаслідок об’єднання Київської братської та лаврської шкіл стала першим вищим навчальним закладом на українських землях. Курс навчання тут тривав 12 років, викладалось більше 30 предметів, а основу навчання  складали «сім вільних наук». Студентів називали спудеями. 

- З шкільної драми зародився український театр. Драма – великий за обсягом віршований твір, переважно з релігійним сюжетом, який приурочувався до знаменнних дат чи приїзду іменитих гостей і читався учнями в ролях. У перервах між актами великої драми розігрувались невеличкі сценки з побутовими сюжетами - інтермедії. Поступово набув поширення мандрівний ляльковий театр – вертеп.

 

Національно-визвольна війна 1648 – 1657рр.

Причини: загострення протиріч між польсько-шляхетською владою та усіма верствами українського суспільства

Привід: особитса образа, нанесена сотнику реєстових козаків Богдану Хмельницькому польським шляхтичем Чаплинським Перебіг війни

у січня 1648 р. Хмельнизький з невеликою ватагою реєстровців відправився на Запорозьку Січ, що знаходилась на мисі Микитин Ріг. На початку лютого 1648 р. на козацькій раді його було обрано гетьманом. Він уклав воєнно-політичний союз з Кримським ханом Іслам – Гіреєм ІІІ та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма Домовленість з кримським ханом дозволяла компенсувати нестачу козацької піхоти, а також уникнути війни на два фронти, що було б дуже небажаним у під час війни з Польщею. По українських землях були розіслані універсали з закликом приєднуватись до повстання.

5 - 6 травня 1648 р відбулась перша битва на Жовтих Водах. Оточивши ворожий табір Хмельницький регулярно атакував його, перетягнувши на свою сторону реєстровців, 5 - 6 травня 1648 р. польське військо було розбите козаками.Загинув син коронного гетьмана Потоцького.

16 травня  1648 р – переможна битва під Корсунем.В полон потрапили польський коронний гетьман Потоцький та польний гетьман Калиновський. Перемоги під Жовтими Водами та Корсунем стали сигналом для поширення повстання по всій Україні. До кінця липня було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня - Брацлавське, Київське та Подільське воєводства.

Польський сейм оголосив посполите рушення, було призначено трбох регіментарів

(тимчасово виконуючих обов’язкикомандуючих) Заславського, Конєцпольського та Остророга, яких Хмельницький глузливо назвав «перина, латина і дитина»

Восени 1648 р., неподалік містечка Пилявці  польська армії була вщент розгромлена. Покидавши зброю та припаси регіментарі вдалися до втечі., битва закінчилась повної перемогою козаків та остаточним розгромом поляків. Загони Б. Хмельницького дійшли до Замостя. В листопаді Гетьман прийняв ріщення припинити наступ та підписав угоду про перемир’я з новим польським королем . 

У  грудня 1648 р. гетьман Хмельницький урочисто в'їхав до Києва, де його зустрічав єрусалимський патріарх Паїсій і київський митропополит Сильвестр Косів, які урочисто привітали гетьмана як визволителя свого народу («українського мойсея») та поблагословили на переможну війну.

Перебуваючи в Києві, на початку 1649 року гетьман сформулював мету війни : боротися за створення незалежної української держави в етнічних межах проживання українців. Навесні  1649 р. перемир’я було порушено поляками. У серпні 1649  відбулась битва під Зборовом, раптовість атаки козаків гарантувала їм перемогу, але цьому завадили татари, які перейшли на сторону поляків, це змусило Хмельницького вдатись до дипломатії та укласти мир з Польщею.

 

Було укладено  Зборівський мирний договір. 

-  влада гетьмана поширювалась на Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

-  реєстр 40 тис. осіб 

-  православний Київський митрополит мав увійти до польського сенату. 

 

 На земляж, контрольованих козаками була створена українська козацька держава Військо Запорозьке (Гетьманщина)  Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада- загальна рада всього війська. Вона обирала гетьмана і старшину. Було ліквідовано воєводства, повіти, замість них створювались полки та сотні. На 1649 р. налічувалось16 полків. Столиця – Чигирин.  Тут не було кріпацтва. Люди могли вільно переходити з козацького в селянський стан. Польські закони не діяли. Жили за звичаєвим правом, міста – за магдебурзьким.

Гетьманщина підтримувала відносини з багатьма європейськими протестанськими державами ( виключення – католицька Венеціанська республіка). Велись переговори з Московією та Османською імперією щодо військової допомоги. У 1650 році було укладено союз з Кримським ханством.

Зборівський договір не задовільняв жодну з сторін, тому в 1651 р. воєнні дії відновилися.

Вирішальна битва відбулась у червні 1651 р. поблизу м. Берестечка. Татарські війська під проводом хана Іслам-Гірея не витримавши сильного гарматного вогню покинули поле бою. Хмельницький поїхав за ними, щоб повернути хана. Українські війська залившись без керівництва були оточені королівською армією У цій складній ситуації обороною табору керував І. Богун. Він зумів організувати вихід з оточення переправою, спорудженою через річку Пляшівка.

Поразка         під      Берестечком       змусила      Б.      Хмельницького 18       версеня      1651

р. укласти Білоцерківський мирний договір. 

-       Козацький реєстр - 20 тис. козаків

-       козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство.

-       Гетьман повинен був розірвати союз з кримським ханом

 

Молдавський господар Василіє після поразки козаків під Берестечком розірвав договір з Хмельницьким. 

Білоцерківський договір втратив чиннісь після переможної битви біля гори  Батіг (1652) Після Батозької перемоги українське військо вступило до Молдови та змусило Василя Лупула виконати попередні домовленості та було укладено шлюб його дочки з Тимошем Хмельницьким. 

Занепокоєні українсько-молдавським союзом, Польща, Валахія та Трансільванія  утворили антиукраїнський союз. Валаський господар захопив Ясси і посадив на престол свого ставленника. Лупул звернувся по допомогу до Хмельницького. Під час третього молдавського походу біля фортеці Сучава козаки потрапили в облогу, під час якої було смертельно поранено Тимоша Хмельницького, він загинув.

Протягом 1653 р. тривали бойові дії на Брацлавгцині, де козаки під проводом І. Богуна розіромили під Монастирищем загони С. Чарнецького. Наприкінці серпня 1653 р. польська армія під командуванням короля Яна II Казимира потрапила в облогу м. Жванцем. Кримський хан Іслам-Ґірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду. Татари знімали облогу в обмін на дозвіл короля брати ясир на західноукраїнських землях та щедрі упоминки.

У цей критичний для Хмельницького час стало відомо про рішення Земською собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке «під руку» царя Олексія Михайловича. На початку 1654 ВідбуласяПереяславська рада, на якійбуло вироблено умови українсько – московського договору, Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу навірність московському цареві. Умови союзу були затверджені у Москві в Згідно з цим документом, який був головним у всьому комплексі документіві увійшов до історії під назвою «Березневі статті» (1654), передбачалось,що:

•           збір податків накористь царської скарбниці будуть вести українські урядники;

•           реєстр – 60 тисч, встановлювалася платня уряду Війську Запорозькому;

•           заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;  зб6ерігались усі права і вольності

•           підтверджувалося право Київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

•           московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею весною 1654 р.;..  Після цього Кримське ханство уклало союз з Річчю Посполитою. Військові дії україноросійських військ проти поляків і татар відбувалися з перемінним успіхом. Генеральна битва під Охматовим (на Дрижиполю) в січні 1655 р. не принесла перемоги жодній зі сторін. У жовтні 1656 р. Московська держава та Річ Посполита уклали між собою Віленське перемир’я.  Воно передбачало відмову від воєнних дій один проти одного та спільні воєнні дії проти Швеції. У разі смерті польського короля московський цар мав зійти на московський престол.Обговорили і долю Гетьманщини. ІІ тереторія мала обмежитись лише Київським воєводством.  Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я.  Такі дії зі сторони Москви фактично означали денонсацію українсько-російського договору 1654 р. в односторонньому порядку.

 Цей факт серйозно занепокоїв Б. Хмельницького. Він розірвав відносини з московським царем, почав шукати нових союзників: уклав договір з Трансільванією, вів переговори зі  Швецією. Київський полковник Антін Жданович у 1657 р. за дорученням Б. Хмельницького був призначений наказним гетьманом 20-тисячного українського корпусу, який спільно з військами семигородського князя Юрія II Ракоція і шведського короля Карла X Густав а брав участь у бойових діях проги Польщі. Влітку 1657 р. гетьман несподівано помер.

*Адам Кисіль – воєвода брацлавський, київський. Один з чотирьох православних сенаторів Речі Посполитої напередодні повстання Богдана Хмельницького був постійним представником Речі Посполитої під час переговорів із представникам гетьманського уряду. Намагався знайти компромісні рішення у відносинах між Польщею і Гетьманщиною, прагнув досягти порозуміння між обома сторонами шляхом надання привілеїв козацтву і зрівняння його у правах із польською шляхтою. Толерантна позиція

Кисіля викликала безпідставні звинувачення на його адрес

Козацька Україна наприкінці 50-х – у 80-х рр. 17 століття.(«Руїна»)

Після смерті Хмельницького, виконуючи його останню волю, козаки обрали гетьманом молодшого сина Юрія Хмельницького, якому було лише 16 років. Юрій протримав булаву лише 1 місяць і наступним гетьманом став Іван Виговський – колишній писар в уряді Богдана Хмельницького. Виговський спирався на підтримку козацької старшини та української шляхти, щедро роздаючи маєтності та привілеї, що призвело до наростання невдоволення серед простого народу. Антигетьманське повстання очолили полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш.

Заколотників підтримували з боку Московії, адже Виговський продовжував політику Хмельницького, спрямовану на розрив відносин з ненадійним союзником. Для придушення повстання гетьман залучив татар, що спровокувало  громадянську війну. 

 Виговському вдалось підписати договір з Швецією, він відновив відносини з Кримським ханством та розпочав діалог з Річчю Посполитою. У 1658 році Виговському вдлося укласти вигідний Гадяцький договір з поляками, за умовами якого Гетьманщина під назвою Велике князівство Руське мала стати третьою рівноправною складовою Речі Посполитої. Хоча цей договір так і не був ратифікований польським сеймом, Московія використала його як привід для початку війни проти Гетьманщини. Вирішальна битва українсько-московського протистояння відбулась у 1659 році під Конотопом. Козаки Виговського у союзі з татарами завдали поразки московитам. Та не маючи підтримки в українському суспільстві, Виговський поклав булаву.

Козацька рада знову обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Його гетьманування розпочалося укладенням нового (Переяславського) договору з Московією, але він був нерівноправним. Зокрема, заборонялось вести самостійну зовнішню політику, гетьман втрачав право призначати старшину та полковників. Наступним заходом Юрія

Хмельницького став похід на чолі українсько-московського війська на західну Україну з метою визволення цих територій з-під польського панування (Чуднівська кампанія). Завершився поразкою та укладенням у 1660 році Слободищенського договору, який передбачав повернення українських земель до складу Речі Посполитої, але про Велике князівство руське вже не йшлося. Укладення цього договору призвело до початку розколу

Гетьманщини. Лівобережна старшина відмовилась визнавати Юрія Хмельницького 

Правобережна Гетьманщина	Лівобережна Гетьманщина
1660 – 1663рр. – Ю.Хмельницький. Зрікся булави, постригся в монахи та став ігуменем монастиря в Корсуні.   1663 – 1665 рр. – Павло Тетеря. Прагнув відновити єдність Гетьманщини, спільно з поляками здійснив невдалий похід на Лівобережжя. Внаслідок поширення антигетьманських та антипольських повстань зрікся булави та втік до Польщі.   1665 – 1676рр. – Петро Дорошенко («сонце Руїни»). Головний сенс своєї діяльності вбачав  у відновленні єдності та незалежності Гетьманщини. Після укладення між Річчю Посполитою та Московією у 1667 році Андрусівського договору, який юридично закріпив поділ Гетьманщини між цими державами, розпочав похід на Лівобережжя. Після вбивства козаками Брюховецького був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Змушений був повернутися на Правобережжя для придушення заколоту, інспірованого Польщею. Залишив на Лівобережжі тимчасово наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Після придушення заколоту, усвідомлюючи що нереально боротися одночасно проти двох держав, вирішив спочатку завдати удару Речі Посполитій У 1669 році гетьман уклав Корсунськький договір, яким визнава протекторат Османської імперії та у союзі з нею розпочав похід проти поляків. Протистояння набуло затяжного характеру. Укладення турецькопольського сепаратного Бучацького договору розчарувало Дорошенка. За цим договором поляки визнавали протекторат турків лише над Брацлавщиною і Південною Київщиною,а північне Правобережжя залишалось за Польщею. Оскільки плани Дорошенка щодо	1660-1663рр. – Яким Сомко.Не був визнаний московським царем, тому залишався наказним гетьманом.   1663 – 1667рр. – Іван Брюховецький. Обраний на Чорній раді у Ніжині. Перший з гетьманів, який їздив до Москви, щоб «побачити пресвітлі  очі государя». Укладений ним Московський договір ще більше урізав права Гетьманщини, зокрема московські воєводи тепер отримали право збирати податки на українських землях, вибори гетьмана могли відбуватися лише за згоди московського царя та за присутності царського представника. Брюховецький був убитий внаслідок повстання козаків   1668 – 1672рр. – Дем’ян Многогрішний. Спочатку наказний гетьман по волі Дорошенка. Пізніше був змушений укласти з московським царем Глухівські статті – єдині договірні статті, які розширювали права Гетьманщини. Столицею Лівобережної Гетьманщини стало м. Батурин. Многогрішний прагнув ослабити вплив промосковськи налаштованої старшини. З цією метою створив особисту гвардію – наймане компанійськ військо. Був позбавлений булави за доносом старшини,яка звинувачувала його у відносинах з Дорошенком, та засланий до Сибіру   1672 – 1687рр. – Іван Самойлович. Уклав з московським царем Конотопські статті. Вони, крім того що посилювали залежність Гетьманщини від Московії, посилювали ще й вплив старшини. Самойлович прагнув створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Він припинив скликати Генеральні військові ради, а всі державні справи вирішував зі
відновлення єдності Гетьманщини зазнали краху, він у Чигирині склав булаву перед Лівобережним гетьманом Самойловичем у 1676 році. Зречення Дорошенка не відповідало політичним планам Османської імперії. Вони зробили спробу посадити в Чигирині свого ставленика Юрія Хмельницького. З цію метоюу 1677-78 роках здійснили два «чигиринських походи», які призвели до розорення столиці та спустошення краю. Боротьба за Чигирин завершилась укладенням українсько – московського Бахчисарайського мирного договору у 1681 році, за яким московити визнали за турками право на Брацлавщину та Південну Київщину. З часом полякав в коаліцї з європейськими державами вдалось витіснити турків з Правобережжя і у 1686 році було підписано новий договір з Московією  - Вічний мир (1686 р.), який остаточно закріпив поділГетьманщини між Московією та Річчю Посполитою.	Старшинською радою. Формував українську еліту – бунчукове товариство ( нащадки генеральної старшини). Після зречення булави Дорошенком, був оголошений гетьманом обох берегів Дніпра, але поширити владу на Правобережжя так і не зумів. Не маючи можливості захистити населення Правобережної України від спустошливих татарських набігів під час чигиринських походів, закликав людей переселятись на Лівобережжя під свій захист («великий згін»).  За його гетьманування Українська православна церква була підпорядкована Московському патріарху (1686р.). Виступив проти Вічного миру, що призвело загострення відносин з московською владою. Був позбавлений булави після звинувачення у невдачі Першого Кримського походу.

 

Договори, що вирішували долю Гетьманщини у період Руїни.

Умови Андрусівського перемир'я 1667 р. (між Московією та Річчю Посполитою)

•  Лівобережна Україна та Київ (на два роки) залишалися під владою Московської держави;

•  Правобережна Україна й Білорусь закріплювалися за Річчю Посполитою;

•  Запоріжжя передавалося під спільне управління Московської держави та Польщі.

Умови Бучацького мирного договору (між Річчю Посполитою та Османською імперією)

•  Галичина. Волинь та Північна Київщина залишалися у складі Речі Посполитої;

•  Поділля переходило від Речі Посполитої до Османської імперії;

•  Брацлавщина й Південна Київщина залишалися під владою П. Дорошенка під протекторатом Туреччини.

Умови Бахчисарайського мирного договору 1681 р. (між Московією та Османською імперією).

•  кордон між Туреччиною та Московською державою установлювався по Дніпру;

•  Лівобережна Україна та Київ закріплювалися за Московською державою;

•  Північна Київщина, Брацлавщина й Поділля закріплювалися за Туреччиною;

•  Південна Київщина (землі між Дніпром і Бугом) мала залишатися незаселеною.

Умови «Вічного миру» 1668 р. (між Московією та Річчю Посполитою).

•  Лівобережна Україна з Києвом та Запоріжжя закріплювалися за Московською державою;

•  Правобережжя закріплювалося за Річчю Посполитою (Поділля залишалося під владою

Туреччини аж до  1699 р.);

Слобожанщина

Територія Слобожанщини охоплювала землі сучасних Харківської, частини Сумської, Донецької та Луганської областей України, а також частину Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росії. 

У середині XVI ст. Слобожанщина формально входила до складу Московської держави, хоча була незаселеною через постійні татарські набіги.  Залюднення регіону активізувалося  з початком будівництва лінії украплень – «білгородської засічної межі». Заохочуючи переселенців, російський цар Олексій Михайлович звільняв їх від повинностей, тут було відсутнє кріпосне право, землекористування грунтувалось на принципі «займанщини». Поселення тут стали називатись «слободами».

 Основну масу переселенців з Гетьманщини становили козаки, селяни, духовенство, які тікали від польського гніту. Перша велика хвиля переселень з Правобережжя була у 1651 році після поразки у битві під Берестечком. (Тоді, зокрема, були засновані міста Суми (1652), Харків(1654 р.) . Друга хвиля співпала з початком розколу Гетьманщини у період Руїни. 

Слобідська Україна підпорядковувалася владі московського царя, однак зберігала козацьке самоврядування. Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був схожий на устрій Гетьманщини, але мав певні відмінності.

•  Територія Слобожанщини поділялася на 5 полків (Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський).

•  Посади гетьмана не існувало, не було й Генеральної старшини.

•  Полками керували  полковники, які призначались довічно і підпорядковувалися бєлгородському воєводі. 

•  Кожен полк отримував царську жалувану грамоту, де визначалися його права й привілеї на козацький устрій, вільну торгівлю, володіння землями.

Запорізька Січ

Запорозька Січ у період Руїни формально входила до складу Гетьманщини, хоча намагалася проводити самостійну, однак не завжди далекоглядну політику. Саме тут зосереджувалися опозиційні гетьманам сили, організовувалися анти гетьманські заколоти.

Після укладення Андрусівського перемир'я 1667р. становище Чортомлицької Січі ускладнилося. Запоріжжя потрапило під спільне управління Московії та Польщі й повинно було надавати воєнну допомогу обом державам. Після підписання «Вічного миру» 1686 р. Запоріжжя було напряму підпорядковане московському царю.

Найвидатнішим кошовим отаманом у період «Руїни» був Іван Сірко (обирався кошовим отаманом вісім разів), учасник Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Керівник численних походів запорозьких козаків проти Османської імперії та Кримського ханства, прихильник автономії Запорозької Січі. Саме з ним пов'язують написання запорожцями листа турецькому султану Магомету IV, що стало сюжетом для відомої картини І. Рєпіна

 

*Юрій Немирич – генеральний писар при Івану Виговському. Один із творців концепції Великого Князівства Руського, очолював українську делегацію на сейм 1659 року (для ратифікації Гадяцького договору, автором проекту якого був). Учасник Конотопської битви 1659 року

 

Українські землі наприкінці 17 – у першій половині 18 століття.

Лівобережна Україна

Після усунення І. Самойловича від влади у 1687 році гетьманом було обрано І.

Мазепу. Він підписав Коломацькі статті. Мазепа прагнув об’єднати Лівобережну, Правобережну Україну, Запоріжжя та Слобожанщину під своєю булавою. Вважав, що це можливо зробити лише в союзі з московським царем. Тому від початку гетьманування вірно служив московському царю Петру І, який беззастережно довіряв Мазепі. Гетьман продовжував формування української еліти. Поряд з бунчуковими товаришами з’являються значні та значкові військові товариші (нащадки полкової і сотенної старшини). Намагався запровадити дводенну панщину.

Велика увага приділялась розвитку освіти. Було побудовано новий корпус КиєвоМогилянського колегіуму, гетьман добився для нього статусу академії. Засновано Чернігівський колегіум. Коштом було побудовано 12 нових та реставровано 20 храмів. Не випадково український архітектурний стиль цього періоду називають «мазепинським бароко».

Після початку російсько-шведської Північної війни зумів скористатися сприятливою зовнішньополітичною ситуацією, щоб приєднати Правобережжя. В розпал бойових дій, передбачаючи перемогу Швеції та прагнучи зберегти цілісність Гетьманщини,  уклав договір з шведським королем Карлом 12.  Шведи гарантували суверенітет та цілісність Гетьманщини, зобов’язувалися обороняти українські терени. Мазепа визнавався довічним князем. Петро І оголосив Мазепу зрадником, почався терор проти усіх, хто його підтримував. У 1708 році була спалена гетьманська столиця Батурин. У Лебедині був проведений спеціальний суд над прихильниками Мазепи. Було закатовано близько 900 представників старшини. Факт переходу частини запорозьких козаків на чолі з Костем Гордієнком на бік Мазепи та шведів був використаний для ліквідації

Чортомлицької січі навесні 1709 року. Вирішальна битва Північної війни відбулась під

Полтавою в червні 1709 року. Шведи зазнали поразки та відступили у володіння Османської імперії. Разом з ними відступали і прихильники Мазепи. Біля молдавського містечка Бендери гетьман невдовзі помер. 

Козаки в еміграції обрали гетьманом Пилипа Орлика у 1710 році. Між гетьманом, старшиною та козаками була укладена угода- « Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» (Конституція Пилипа Орлика):

-          Україна має бути звільнена від чужоземного панування, бути незалежноюдержавою під протекторатом Швеції та в союзі з Кримським ханством;

-          Територія Гетьманщини встановлювалась відповідно до умов Зборівського договору;

-          Передбачалась виборність усіх органів влади

-          Утворювалось три гілки влади. Найвищий орган законодавчої влади –

Генеральна військова рада, яка мала збиратись тричі на рік: на Великдень, Різдво та Покрову. Виконавча влада зосереджувлась в руках Гетьмана та старшини, судочинствомав чинити Генеральний суд

-          Державна релігія – православ’я

-          Гетьман зобов’язувався не допускати зловживань козацької старшини, дбати про вдів та сиріт

Але Пилипу Орлику, навіть за підтримки Швеції та Туреччини не вдалось повернути контроль над Гетьманщиною, тому Конституція так і залишилась нереалізованою. Іван. Скоропадський (1708 – 1722). Був обраний на старшинській раді після «зради» Мазепи. Подав на розгляд царю Решетилівські статті, які Петром І не були підписані.

Натомість цар надіслав іменний указ, якийостаточно ліквідовував політичну самостійність України. Крім того, при гетьманові завжди мав бути присутнім царський резидент Ізмайлов, який здійснював нагляд та контроль за усією діяльністю. Інструкціями Ізмайлову Гетьманщину рекомендувалось називати «Малоросією». І.Скоропадського. Нова резиденція гетьмана знаходилася в м. Глухів. Економічний визиск України полягав в тому, що все мито, зібране на кордонах України, надходила до Москви, українським купцям дозволялось вести міжнародну торгівлю лише через північні російські порти, на території України вводились в обіг лише мідних гроші і т.д. Репресії в галузі культури передбачали заборону друкувати книжки українською мовою, 

переманювання українських вчених, письменників та педагогів до Росії, вивезення з України історичних пам’яток та книг. Після смерті гетьмана І. Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана

І Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) –колегіальний орган влади, що здійснював управління Гетьманщиною. До складу входили 6 офіцерів російських полків, розташованих в Україні та прокурор. Очолював П. Вельяміновим. Козацтво не змирилось з забороною обирати гетьмана. Обраний гетьманом П. Полуботок (1722-1724) так і не був затверджений царем. Він їздив до Петербургу з «Коломацькими чолобитними», намагався умовити царя повернути козацькі вольності, але був ув’язнений та невдовзі помер внаслідок катувань.

Данило Апостол (1727-1734рр.) - гетьман України, якого дозволив обрати російський уряд з тим, щоб залучити на свій бік козацьку старшину і отримати воєнну допомогу в російськотурецькій війні. В своїй діяльності керувався «Рішительними пункти»– царський указ, а не міждержавний російсько-український договір, який закріплював правовий статус України у відносинах з Російською імперією. У період йогогетьманування було створено кодекс законів «Права, за якими судиться малоросійський народ». Гетьман добився права відновити запорізьку січ, але будівництво Нової (Підпільненської) січі розпочалось уже після смерті гетьмана у 1734 році.

Правління гетьманського уряду (1734-1750) – колегіальний орган, що здійснював управління Гетьманщиною. Складався з трьох українських та трьох російських чиновників. Очолював Шаховський.

 

Правобережна Україна.

 Автономія України на Правобережжі була ліквідована ще з падінням гетьманату Дорошенка. Перед загрозою чергової війни з Туреччиною, поляки дозволили відновити чотири козацьких полки, але після того, як небезпека минула, полки спробували ліквідувати. Це призвело до масового повстання 1702-1704 рр., яке очолив Семен Палій. Це повстання отримало назву «друга хмельниччина». Повстанці звернулись по допомогу до запорожців та Івана Мазепи. Допоки Польща була союзником Петра І в Північній війні, цар не дозволяв Мазепі втручатися в ситуацію, а коли на польський престол зійшов шведський ставленик Лещинський, гетьман, за згодою царя здійснив похід на Правобережжя та приєднав його до своїх володінь. Вбачаючи в Палії конкурента, сприяв його арешту та засланню до Сибіру. 

 Правобережжя у складі Московії перебувало до 1711 року (до поразки Прутського походу Петра І). Потім воно повернулось до складу .речі Посполитої і у 1713 році тут було остаточно ліквідовано полковий устрій. Сюди поширились польські порядки.

 Прагнучи заохотити залюднення спустошеного Поділля, поляки для переселенців надеякий час скасували податки і повинності. Спроба їх відновити стала поштовхом до початку гайдамацького руху. Перше велике повстання наподіллі у 1734 році очолив Верлан. Гайдамаків у різних регіонах називали по-різному: колії, левенці, дейнеки, опришки. Опришками називали повстанів на Закарпатті. Найвідомішим з ватажків опришків у 30-х роках був Олекса Довбуш.

 

Українські землі в другій половині 18 століття

Лівобережна Україна

Кирило Розумовський  (1750-1764). -  останній гетьман Війська Запорозького. Своє гетьманування розпочав з того, що відмінив різні обтяжливі збори з населення Лівобережної України. Новий гетьман основний час проводив у Петербурзі, де став президентом Академії Наук, а управляла Гетьманщиною в основному козацька старшина. К.Розумовський зміг домогтися деякого розширення автономії. У Росії справами Гетьманщини став займатися не Сенат, а Колегія Іноземних Справ. Київ та Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьману. К.Розумовський провів судову та військову реформу, К. Розумовський переніс гетьманську столицю з Глухова до Батурина. Планував відкрити два університети європейського зразка, одинз яких – у Батурині. Період гетьманування Розумовського отримав назву «золота осінь української автономії». Він намагався запровадити спадкове гетьманство роду Розумовських, але за наказом Катерини ІІ склав булаву а 1764 році 

ІІ Малоросійська колегія  перебрала на себе управління Гетьманщиною. Очолив її П.Румянцев. Перед колегією російський уряд поставив завдання остаточно ліквідувати автономію Гетьманщини. Колегія розпочала свою діяльність «Генерального опису Малоросії» – перепису населення, детального опису поземельної власності та майна кожного господаря тощо. У 1765 році був ліквідований полковий устрій Слобожанщини.

Тут створювалась Слобідсько – Українська губернія,а козацькі полки перетворювались на гусарські. У 1775 р. (після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр.) царські війська зруйнували Запорозьку Січ (Нову Січ на р. Підпільній). Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був П.Калнишевський. Частина козаків пішла за р. Дунай, де у 1775 р. вони на території Туреччини організували нову Задунайську Січ. У 1781 р. був знищений полковий адміністративний устрій і Гетьманщини, вона була реорганізована на Малоросійське генерал-губернаторство У 1783 р. на українських землях Лівобережжя було запроваджено кріпацтво. У 1785 р. Катерини ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству» («Грамоту про вільність дворянства»), згідно з якою козацька старшина отримала статус російського дворянства.Гетьманщина перестали існувати, а Україна перетворилася на звичайну російську провінцію. 

Наслідки російсько – турецьких воєн для українських земель.

1)Після війни  1768-1774р., яка завершилась перемогою Російської імперії, за Кючук-Кайнарджійським мирним договором до Росії переходили території у пониззі Дніпра та Південного бугу. Проголошувалась незалежність Кримського ханства від Османської імперії. Після підписання саме цього мирного договору Катериною було віддано наказ ліквідувати Запорізьку Січ, оскільки минула небезпека з боку Кримського ханства.

2)             У 1783 році Катерина ІІ видала указ про приєднання Кримського ханства до Російської імперії. Це спровокувало чергову війну з Туреччиною

3)             Війна 1787 – 1791 років завершилась перемогою Росії. За Ясським мирним договором до Росії переходили колишні турецькі території між Південним Бугом та Дністром

Правобережна Україна

Коліївщина. У 1768 р. гайдамацький рух вибухнув великим повстанням, яке увійшло в історію під назвою "Коліївщина". Приводом до початку повстання став похід війська Барської конфедерації шляхти проти короля, який погодився на поступки некатоликам. Конфедерати  займалися грабунками та переслідуваннями православного українського населення. З закликом до повстання звернувся настоятель Мотроненського монастиря. Очолив повстання Максим Залізняк — запорозький козак. Виступивши з урочища Холодний Яр, військо повстанців визволило від шляхти десятки сіл і містечок Київщини і підійшло до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтою козаки, що захищали фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це істотно зміцнило повстанські загони. Вони спільним ударом оволоділи містом, після чого повстання перекинулося на інші райони краю, Вони знищували королівські органи влади та встановлювали народне самоврядування. Поміщицька земля розподілялась між селянами, ліквідовувалися важкі повинності. Налякана могутнім повстанням, шляхта примирилась з королем, поляки звернулись по допомогу до Росії. Катерина ІІ допомогла полякам придушити повстання. Івана Гонту закатували, а Залізняка відправили в Сибір. 

Поділи Речі Посполитої та наслідки для українських земель. 

Гайдамацький рух призвів до  ослаблення Речі Посполитої. Вона стала об’єктом поділу між Австрією,Прусією та Росією.

За першим поділом (1774 р.) до Австрійської імперії відійшла Східна Галичина

За другим поділом (1793 р.) до Російської імперії відійшло Правобережжя (крім західної Волині)

За третім поділом (1795 р.) до Російської імперії відійшла західна Волинь.

Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

Політика Австрійської імперії щодо західноукраїнських земель загалом була колоніальною – вона мала на меті утримання в покорі поневолених українських регіонів, а в майбутньому їхню ассиміляцію. В той же час такі монархи, як Марія-Терезія та її син Йосиф II, прагнули досягти цього не за допомогою сили, а проводячи політику освіченого абсолютизму. Було здійснено ряд реформ: 1. Релігійна реформа. 

Марія – Терезія урівняла в правах католиків та греко –католиків. Йосип ІІ урівняв усі християнські церкви. Були зняті обмеження з євреїв.

2.      Селянська (аграрна) реформа. 

У 1782 р. Йосиф II скасував особисту залежність селян від поміщиків.  Імператор також чітко визначив максимальні розміри панщини: три дні на тиждень і 156 днів на рік. Декретами наступних років поміщикам заборонялося встановлювати будь-які додаткові повинності, збільшувати свої маєтності за рахунок селянських земель. Поміщики позбавлялися права судити селян. Цим займався спеціально призначений державний чиновник. Селяни отримали рівні з поміщиками права оскаржувати рішення землевласників у судах.

3.      Освітня реформа.

Було дозволено навчання в початкових класах рідною мовою.

           

Культура. 18 століття.

На поч. ст. на Лівобережжі освіта була на високому рівні. Система початкової освіти складалася з циферних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні початкової освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім’ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво – Могилянської Академії. Продовжити освіту можна було в колегіумах Чернігівському, Харківському, Переяславському. 

На Правобережжі й західноукраїнських землях ситуація з освітою була досить складною. З посиленням наступу католицизму закривались братські школи. Офіційно підтримувались лише єзуїтські колегіуми та уніатські школи (у 1661 році Львівський колегіум був перетворений в університет).

Єдиним вищим всестановим навчальним закладом у Наддніпрянщині залишалася Києво – Могилянська академія, але після Полтавської битви кількість її студентів зменшилась приб. в 10 разів., від викладання усунули всіх осіб, яких вважали неблагонадійними.

Видатним вченим, письменником, церковним і культурно – освітнім діячем  періоду був професор Києво –Могилянської академії Феофан Прокопович, який у своїй промові « Про заслуги і користь фізики», закликав до наукового пізнання світу. Він активно пропагував вчення Декарта, Коперника, Бекона. З 1711 по1716 рік був ректором академії, пізніше за наказом Петра І переїхав до Петербурга. Став активно підтримувати його реформи, сприяв розвитку науки, був найближчим радником царя.

У др. пол. 18 ст. продовжувався процес русифікації. Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в Києво – Могилянській академії, з шкіл вилучались українські букварі, всі школи перешли на російську мову викладання., не дозволялось друкувати твори українських письменників. В сер 18 ст. Києво – Могилянська академія змогла відновити свою масштабну діяльність, проте досягти європейський освітній рівень вона не змогла. Філософом світового рівня був вихованець Києво – Могилянської Академії Григорій Сковорода. Основою його філософського вчення були ідеї гуманізму і Просвітництва: віра у могутність людського розуму і неминучість торжества правди і справедливості., вважав, що людина досягне щастя лише тоді, коли підніметься вище матеріальних інтересів. Одна з головних ідей Сковороди – вчення про «сродну працю»: праця має відповідати природним здібностям людини та її життєвому покликанню. Сковороду називали українським Сократом.

  Києво – Могилянська академія була центром і музичного життя. У Глухові в цей період була відкрита спеціалізована музична школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейті. В Глухові народився видатний композитор Максим Березовський .Він закінчив Києво – Могилянську академію, навчався музиці в Італії. Автор 20 концертів та опери «Демофонт». За життя композитора його творчість не була оцінена. Опинившись у скруті, закінчив життя самогубством. Нині його твори набули світової популярності. Дмитро Бортнянський теж народився у Глухові, там навчався у співочі школі, у семирічному віці потрапив до петербурзького цкрковного хору. Має велику творчу спадщину, прижиттєве визнання і популятність, часто бував в Україні, шукав обдарованих голосами дітей. Артем Ведель народився в Києві, Співак і композитор. Був керівником видатного хору Києво – Могилянської академії, скрипалем. Духовній музиці присвятив 30 хорових концертів («Літургія», «Всеношна» та ін.»). Творчість набула світової популярності.

У першій пол. 18 ст в архітектурі утвердився стиль бароко. Найвідоміший архітектор українського бароко – Іван Григорович – Барський, був найпопулярнішим київським будівничим, без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Із середини 18 ст. з’являються споруди з виразними елементами класицизму (палац Кирила Розумовського в Батурині).

В літературі набув поширення новий жанр – козацькі літописи (Літопис Самійла Величка, літопис Григорія Граб’янки та літопис Самовидця)

 

Українські землі наприкінці 18 – у першій половині 19 століть у складі Російської імперії

 

       Наприкінці 18 століття унаслідок:

-                 трьох поділів Речі Посполитої,

-                 російсько – турецьких воєн,

-                 ліквідації Гетьманщини та Запорозької січі українські землі опинилися у складі Австрійської та Російської імперії.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії.

          У складі Російської імперії було близько 85% територій сучасної України. Сюди було поширено загальноімперський адміністративний устрій. 

Історико – географічні (етнографічні)		регіони
Лівобережжя і Слобожанщина	Правобережжя	Південь

          Генерал-губернаторства очолювали генерал-губернатори з числа російських дворян. Їх призначав і звільняв лише імператор, і мали вони  практично необмежену владу Управління губерніями здійснювалось за допомогою станових органів – дворянських зборів на чолі з головами (предводителями) дворянства. Повіти очолювали царські справни, а стани -  поліцейські пристави. Щодо більшості населення — кріпосних селян, то вся судова й адміністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків.

Участь українців в російських війнах

Протягом 1806–1812 рр. тривала російсько-турецька війна,  у якій українські землі правили за найближчий тил для російської армії. У Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській і Катеринославській губерніях було проведено мобілізацію до війська. Селяни мусили давати для армії велику кількість волів, коней, возів, фуражу, провіанту. Російські війська, якими командував М. Кутузов, здобули на Дунаї низку перемог. Унаслідок цього в 1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною будо укладено Бухарестським мирний договір, за яким, зокрема, до Росії відійшла Бессарабія. 

Події російсько – турецької війни 1828 – 1829 рр. розгорнулись на Дунаї, Кавказі та західному узбережжі Чорного моря. Коли у 1828 р. на початку війни  козакам Задунайської Січі турецький уряд наказав виступити разом з турецькими військами проти російської армії, на заклик кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого і за його таємною домовленістю з російським командуванням 1500 козаків на 42 човнах перейшли на бік російських військ. Із них було сформовано Дунайський козацький полк, який узяв активну участь у боях проти турків. У відповідь Задунайську Січ турки зруйнували, а задунайське військо було ліквідоване. Після ї війни задунайські козаки, що перейшли на територію Росії, були поселені царським урядом на узбережжі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Цим було покладено початок Азовському козацькому війську, на яке було покладене зобов’язання нести прикордонну службу.

Соціально-економічний розвиток

В першій половині ХІХ ст. більше третини українських селян перебувало у кріпосницькій залежності від поміщиків Панщина могла сягати 5 – 6 днів у тиждень. Крім того, поміщик мав право втручатися у особисте життя кріпаків, продавати чи обмінювати їх. Закріпачені селяни не мали право переселитись на нове місце без письмового дозволу поміщика. Інша – частина селян- державні селяни були у кращому становищі. Хоча вони сплачували державі подушний податок, їм можна було вільно переселятись, вони мали більші земельні ділянки ніж кріпаки. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень. 

На колонізованих землях Півдня України кріпаків було відносно небагато, на Правобережжі їх відсоток  був найбільший. Саме в цьому регіоні антикріпосницька боротьба українських селян була найбільш активною.  Великий селянський виступ тривав на Поділлі протягом 1813–1835 рр. очолював його Устим Кармалюк. За вчинений опір представникам царської адміністрації У. Кармелюка віддали у солдати, однак у 1813 р. він втік та організував власний повстанський загін, з яким здійснив понад тисячу нападів на поміщиків, купців та адміністративних чиновників і багатих селян. Протягом 1814–1835 рр. У. Кармелюка десять разів заарештовували й чотири рази засуджували до каторжних робіт у Сибіру. Сім разів йому вдавалося втекти; під час втечі інколи проходив пішки 13 тис. кілометрів. У 1835 р. У. Кармелюк був підступно вбитий шляхтичем, а членів його загону віддано до суду.

          Посилення експлуатації селян, зниження прибутковості поміщицьких господарств, їх неефективність були ознаками кризи старих феодальних відносин. Поступово на село починають проникати нові капіталістичні відносини. Їх проявами було 

-          використання вільнонайманої праці на селі (здебільшого на півдні), 

-          зростання товарності с/г виробництва, 

-          посилення с/г спеціалізації регіонів, створення в поміщицьких маєтках різних підприємств, що переробляли с/г продукцію, 

-          здача поміщиками своїх земель в оренду купцям та заможним селянам.

У 30-40-х роках у Наддніпрянщині . почався процес переростання мануфактурної форми промисловості у фабрично-заводську, що базувалась на машинній техніці та вільнонайманій праці ( промисловий переворот). Він розпочався з цукрової галузі. Найбільш швидкими темпами відбувалось становлення фабрично-заводської промисловості на півдні. Промисловий переворот сприяв  розбудові міст, розвитку торгівлі (12 тис. ярмарків), формуванню нових соціальних станів (робітники, буржуазія).  Кріпосне право було стримуючим фактором у становленні нових капіталістичних відносин.

Суспільно – політичний рух

В умовах поглиблення криза існуючого ладу в Російській імперії активізувався суспільно-політичний рух ( боротьба населення за соціальні та політичні права). Почали виникати різноманітні клуби, таємні товариства, які ставили за мету зміну існуючого ладу. В суспільно-політичному русі цього періоду виділяють три течії:

                     -загальноросійську -польську        -українську

Загальноросійська течія була представлена організаціями масонів і декабристів. Вони виступали проти абсоютизму, кріпосного права, за запровадження демократичних реформ в Росії. Беспосереднім поштовхом для їх утворення послужили настрої, якими перейнялись російські офіцери – дворяни, що повернулись з Європи після переможного походу проти Наполеона. Вони були вражені змінами, які там відбулись після Французької революції, що відбувалась під гаслом : «Свобода, рівність, братерство!». 

Масони – учасники релігійно-етичних організацій, що виступали за зміну існуючого ладу шляхом самовдосконалення кожної особистості. Організації масонів – ложі. Найвпливовіші ложі в Україні:

-          «З’єднані слов’яни» (Київ)

-          «Любов до істини» (Полтава) – учасником був І. Котляревський

-          «Понт Евксинський» (Одеса)

-          «Вмираючий Сфінкс» (Харків)

Особливість українського масонства полягала в переважанні інтернаціонального над національним, прагненні створити всесвітнє братство. У 1822 році діяльність масонських лож в Російській імперії була заборонена

Декабристи – учасники таємних організацій, до складу яких входили офіцери російської армії та різночинна інтелігенція. Ставили за мету зміну існуючого ладу шляхом військового перевороту. Організації декабристів:  -Північне товариство (Петербург)

-Південне товариство (Тульчин,Україна)

-          Товариство об’єднаних слов’ян (Новгород – Волинський, Україна)

У декабристів не було єдиної програми перебудови Росії після повалення існуючого режиму

	Південне товариство	Північне товариство
Лідер	Пестель	Муравйов
Назва          програмного документу	«Руська правда»	«Конституція»
Форма      правління      в оновленій Росії	Республіка	Конституційна монархія
Територіальний устрій та місце України	Росія мала бути унітарною державою, що поділяється на 10 областей, одна з яких - Україна	Росія мала бути федерацією, що поділяється на 12 штатів, два з яких (Чорноморський з центром у Києві та Український з центром у Харкові) співпадали з територіями колишньої Гетьманщини і Слобожанщини.

 

 У грудні 1825 року Північне товариство підняло повстання у Петербурзі. Південне товариство у грудні 1825 – січні 1826 підняли повстання Чернігівського полку. Повстання були придушені, 5 чоловік стратили, решту офіцерів заслали до Сибіру, солдат покарали шпіцрутенами.

Польський визвольний рух активізувався після того як за рішенням Віденського конгресу після поразки Наполеона Росії передали Герцогства Варшавського (карта) за умови надання йому автономії. Але російський уряд не виконав взятих на себе зобов’язань і спробував поширити на ці території загальноросійські порядки, кріпосне право. Поляки стали на боротьбу проти російського самодержавства за відновлення Польської держави і звернулись по допомогу до українців Правобережжя. Вони висунули гасло: «За нашу і вашу свободу». Протягом 1830 - 1831 рр. тривало польське повстання. Українці його не підтримали. Більше того, вони приймали активну участь у придушенні повстання у складі спеціально сформованих для цього козацьких полків. Після розгрому повстання почалась русифікація Правобережної України, 1839 році була ліквідована греко – католицька церква, віруючих примусово переводили в православ’я.

Український національно – визвольний рух

На межі 18 – 19 століть розпочався процес перетворення українського етносу (народу) в націю під впливом ідей Великої французької революції, що проголосила «права народів». Нація – це політична спільність людей, витворена на етнокультурній основі, що має на меті захист своїх національних інтересів та самобутності. 

Представники старого українства – нащадки козацької старшини першими поставили українське питання. Але вони, будучи в більшості своїй лояльними до російської влади, бачили своє патріотичне завдання лише в тому, щоб зберегти для майбутніх поколінь пам’ять про Україну, якої більше не буде. Нове українство – інтелігенція вважало, що українська нація вже існувала, маючи державу за часів Київської Русі, Гетьманщини. Тому свою місію вбачали в національному відродженні і саме вони висунули національну ідею -  ідею відновлення власної держави для захисту господарських інтересів та власної самобутності.

Імпульсом до національного відродження стало зобов’язання російського уряду документально підтвердити права козацької старшини.

Етапи відродження:

1)             Академічний етап (фольклорно-етнографічний, музейний) -  кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.

Харків став першим центром національне відродження, яке базувалося в цей період на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державнополітичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку.

2)             Культурницький (українофільський)  -  40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.

На початку 1840-х рр. центром національно-визвольного руху став Київ. Це відродження мови народу, період, коли митці за допомогою художніх образів творили узагальнюючий образ України та українського народу. Ще у 1798 році було надруковано перші  розділи «Енеїди» І.Котляревького, що започаткувала нову українську літературу. Основоположником української прози став Г. Квітка – Основ’яненко. Провідне місце у формуванні нової літературної української мови посідає Т. Шевченко. У 1840 вперше було надруковано «Кобзар» 

3)             Політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).

 Ще у 1846–1847 рр. діяла перша українська таємна політична організація – КирилоМефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров (професор Київського університету, історик), Василь Білозерський (учитель із Полтави), Микола Гулак (службовець канцелярії), Пантелеймон Куліш (письменник), Тарас Шевченко. (всього 12 активних членів).  Програмними документами товариства були: «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Братчики виступали за перетворення Росії на слов’янську федерацію рівноправних нардів зі столицею у Києві. Свою місію вбачали в тому, щоб «позбавити росіян деспотизму, а поляків – аристократизму», що заважає цим народам поглянути на інших як рівних собі. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. ГулакТ. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї. Товариство проіснувало 14 місяців, але вже після доносу студента Олексія Петрова на початк, у квітня 1847 р. воно було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання.

Західноукраїнські землі у першій пол. ХІХ ст

Наприкінці XVIII ст. 20 % українських земель перебували в складі Австрійської імперії. 

*Закарпаття ( приєднане унаслідок переможних воєн з Туреччиною у  XVII ст. Більшість населення Закарпаття становили українці, решту – угорці, румуни, словаки). 

*Східна Галичина(приєднана до складу Австрії в 1772 р. внаслідок першого поділу Речі Посполитої. Дві третини її населення становили українці. Майже 20 % – поляки й приблизно 10 % – євреї. У містах Східної Галичини здавна мешкали також вірмени й німці. *Буковина ( У 1774 р. Австрія відібрала в ослабленої Османської імперії. Три чверті населення Північної Буковини становили українці. Національні меншини представляли румуни, євреї та німці.

 

                              

Соціальне становище та антикріпосницький рух

       Спадкоємці трону Йосифа II намагалися максимально відновити старі соціальні порядки. Кількість днів панщини та інші повинності стали такими, як і раніше. Незважаючи на офіційну заборону, поміщики почали застосовувати фізичні покарання, вони відібрали в селян 22,5 %земель. На повернення старих порядків селяни відповідали соціальними протестами:

-    рух опришків у Галичині

-    «холерні бунти» в Закарпатті

-    повстання на Буковині під проводом Лук’яна Кобилиці

Національне відродження на західноукраїнських землях

        Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ створили передумови для культурного відродження в Західній Україні. Національне відродження очолили греко-католицькі священики.

Воно почалось з Закарпаття, де була поширеною діяльність «будителів» - слов’янських просвітителів, які ставили метою збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом упровадження рідної мови в усі ланки освітньої мережі, пресу, літературу тощо, виступали за широке дослідження і популяризацію місцевої історії В історії культурноосвітнього руху русинів-українців Закарпаття і Східної Словаччини ХІХ ст. помітне місце посідає Олександр Духнович — педагог, літератор, організатор народного шкільництва, активний світський і церковний діяч. Він писав і видавав шкільні підручники, видав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців, видавав літературні альманахи, народні календарі, збирав предметі для майбутнього народнього музею, допомагав бідним студентам у навчанні.  

          У 1816 р. з ініціативи священника  Івана Могильницькогоу Перемишлі виникла перша культурно – освітня організація «Товариство греко-католицьких священиків», члени якого видавали перші граматики української мови, друкували перші збірки народної творчості, пропагували твори авторів із Наддніпрянщини.

            У 1833 – 1837 рр. у Львові діяла  «Руська трійця» - громадсько- культурне об’єднання, демократичний просвітницький гурток., до якої входили Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич.  Завдання гуртка: за допомогою духовного слова і літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ». Учасники «Руської трійці» збирали фольклор, підготували до друку збірку віршів народною мовою, історико – літературну збірку «Зоря» (заборонена цензурою). Шашкевич написав перший вірш українською мовою «Голос галичан», підготував до друку «Читанку для діточок…». Вагилевич переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». Члени гуртка першими почали проповідувати в церквах українською мовою, виголошувати промови. Найвидатнішою справою «Руської трійці» стало видання в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая» у 1836 р. (збірка народних пісень, переказів, історичних документів) Цензура заборонила видання, до читачів дійшло лише 250 примірників. Гурток розпався. Переслідуваний світською і церковною владою на 32-му році життя помер М. Шашкевич, Вагилевич перейшов на пропольські позиції і почав пропагувати ідею польсько – українського союзу під зверхністю Польщі, Головацький приєднався до москвофілів і емігрував до Росії.

Західноукраїнські землі під час революції 1848 – 1849рр.

Революційна хвиля 1848–1849 рр., яка охопила всю Європу, увійшла в історію Європи під назвою «Весна народів», Австрійський імператор Фердінанд І змушений був проголосити конституцію, демократичні свободи і  скликав парламент. Було скасоване кріпосне право. (В Галичині воно було скасоване найраніше - квітня 1848 р.. В Закарпатті  - аж у 1853 р.).  Селяни отримали осбисту свободу та земельні наділи за викуп (держава виплачувала поміщикам вартість землі,Ю а селяни протягом 40 років мали повертати борг державі ). Одним із недоліків селянської реформи було збереження сервітутів ( обов’язок селян сплачувати за користування лісами, пасовищами, що залишались у власності поміщиків)

  Революція 1848 р. дала поштовх і до активізації національно-визвольного руху. У 1848 р. у Львові було створено першу політичну організацію – Головну Руську Раду, яку очолив Яхимович.  15 травня1848 р. Вона  виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці – Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками з окремими адміністраціями. У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. ГРР діяла з 1848 по 1851 рр. ЇЇ політичні вимоги задоволені не були, але вдалось добитись чимало поступок в культурницьких питаннях:

-       Почалп виходити перша газета українською мовою -  «Зоря Галицька», активну участь у започаткуванні якої взяв Іван Вагилевич. 

-       заснування культурно-освітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця» з метою видання «книжок для народу»

-       в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури ( очолював Головацький)

-       Проведено Собор руських учених – перший з'їзд діячів української науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови,

 

Під час революції українці отримали перший досвід парламентської діяльності. Влітку 1848 р. розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців, переважно селяни. Зокрема, депутатом від Буковини був Лук’ян Кобилиця. 

В 1849 року революція завершилась поразкою, парламент було розпущено, Конституцію скасовано. У 1851 році припинила діяльність ГРР.

 

 

Культура України першої половини ХІХ століття.

Освіта          На початку ХХ ст. в Російській імперії було покінчено з українською системою освіти. Вона набула станового характеру. Навчання здійснювалось російською мовою.  Існували навчальні заклади чотирьох типів:

1.    Парафіяльні школи для дітей нижчих станів ( в селах навчання тривало 4 – 6 місяців, у містах – 1 рік)

2.    Повітові училища (для дітей дворян, купців, чиновників і ремісників)

3.    Гімназії для дітей (для дітей дворян і чиновників). В Наддніпрянщині їх було 19 4. Університети (для дітей дворян)

У 1805 році за ініціативи В. Каразіна було відкрито Харківський університет, у 1834 – Київський університет св. Володимира

Проміжне місце між гімназіями та університетами посідали ліцеї.

На західноукраїнських землях початкова освіта була доступна рідною мовою. Після революції 1848 – 1849 рр. початкові школи стали чотирикласними. Крім основних предметів тут викладали основи сільськогосподарських практичних знань. Шкільна справа зосереджувалась в руках держави. Середню освіту здобували в гімназіях, кількість яких була незначною. Вищу освіту давав Львівський університет, Технічна академія та інститут Оссолінських у Львові.

Наука  Прискорення економічного розвитку дало поштовх науковим дослідженням. Так для допомоги сільському господарстві щодо прогнозування погодних змін, посух на Харківщині та в Миколаєві з ініціативи В. Каразіна було створено перші метеорологічні станції. Каразін створив Філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки для розвитку промисловості і сільського господарства. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин. Створений за його ініціативи Харківський університет став центром наукових досліджень. Одним з перших ректорів університету був професор математики Т. Осиповський. Він написав тритомний «Курс математики».  В харківському університеті здобував освіту видатний математик М. Остроградський – член Петербурзької, Паризької, Римської та Туринської академій наук. Автор близько 40 наукових праць. Перший ректор київського університету М. Максимович був універсальним вченим: письменник, археолог, етнограф ( «Малоросійські пісні»), історик, ботанік («Основи ботаніки»).

Архітектура. Скульптура Театр. Живопис. У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбулися зміни в характері забудови населених пунктів. У кожному губернському та повітовому місті передбачалося спорудження адміністративного центру з урядовими установами. У містах з'являлися споруди в класицистичному стилі, широкі площі, вулиці вимощувалися бруківкою. Кращі архітектори залучалися до спорудження палацовопаркових ансамблів на замовлення заможних дворян – К. Розумовського в Батурині, П. Ґалаґана в с. Сокиринці на Чернігівщині та декоративно-пейзажних парків «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані. Розвивалась монументальна скульптура, яка увічнює історичні події, військові перемоги та видатних діячів.  У Києві було. встановлено бронзовий пам'ятник князю Володимиру.

В живописі був поширений романтичний напрямок. Найвищим досягненням була творчість Шевченка. 

Першу аматорську українську театральну трупу організував Г. Квітка – Основ’яненко у Харкові. Театр у Полтаві організував І. Котляревський. На західноукраїнських землях перші театральні трупи виникли напередодні революції 1848 – 1849 рр. 

 

Наддніпрянська Україна в складі Російської імперії у другій половині ХІХ століття

Наслідки Кримської війни для Українських земель

Кримська війна (1853 -1856 рр.) – це війна, розв’язана Росією проти Туреччиною за контроль над Балканами та Чорноморськими протоками. Спочатку перевага була на боці Росії, але коли до Туреччини приєднались Англія і Франція, ситуація змінилася. Вирішальна битва війни – оборона Севастополя. Війна завершилась поразкою Росії. Вона втратила частину Бессарабії (карта!), її позбавили права мати військово – морський флот та фортеці на Чорному морі.. 

В роки війни значно пожвавився антикріпосницький рух українських селян:

  –  «Київська козаччина» 1855 р.  Приводом став царський мпніфест про створення рухомого ополчення. Селяни сприйняли зміст маніфесту як звільнення від кріпосної залежності. Вони масово записувались у «козаки», відмовляючись виконувати повинності. Виступи селян Київської губернії поширились на 9 повітів. Внаслідок кривавих сутичок між повсталими і військами, які були кинуті на їх придушення , загинуло кілька десятків селян.

-«Похід у Таврію за волею» 1856 р. Після завершення Кримської війни серед селян поширились чутки, що тим, хто переселиться  на Кримський півострів уряд надасть значну допомогу і звільнить від кріпацтва. Біля Перекопу зібрались десятки тисяч селян.

Тільки урядовим військам вдалось припинити цей рух

Поразка в Кримській війні засвідчила значне відставання Російської імперії від західних держав в економічному та технологічному розвитку. Новий імператор Олександр ІІ розумів, що для подолання відставання Росії від західних суперників необхідно реформувати економіку, збройні сили, систему управління та освіту. Зміни вирішено було розпочати з сільського господарства. 

Реформи 60-х – 70-х рр

Селянська (аграрна)           19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра ІІ було скасоване кріпосне право. Скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків. Селяни отримали право: укладати торгівельні угоди, вільно займатись промислом, торгівлею; переходити у інші верстви (міщан, купців); вступати до вищих навчальних закладів, на державну, військову службу; мати власне рухома та нерухоме майно. Проте зберігались тілесні покарання для селян, вони підпадали під юрисдикцію спеціальних судів, зберігалась функція нагляду за селянськими общинами з боку урядових чиновників (з місцевих дворян). 

Поміщики залишали за собою половину землі, інші землі надавались селянам у власність за викуп. Держава сплачувала поміщикам 80 %вартості землі. Цю суму (викупні платежі) селяни вимушені були повернути державі впродовж 49 років. Інші 20 % селяни самі сплачували поміщикам одразу. До сплати цієї суми вони вважались «тимчасово зобов’язаними» і продовжували виконувати повинності на користь поміщика. Недоліки реформи:

-  високі викупні платежі, які в рази перевищували реальну вартість землі

-  колишні кріпаки отримали від поміщиків у власність гірші та менші наділи, ніж ті, якими вони користувалися до 1861 р. На Лівобережжі та Півдні селянські наділи скоротились на 30 %. Колишні кріпаки, які слугували при панських садибах, узагалі не отримали землі. 

      -фактичними власниками землі ставали не селяни, а община, в межах якої селяни були пов’язані круговою порукою

Наступним етапом аграрної реформи було врегулювання статусу державних селян у 1866 р. Державні селяни отримали у власність ділянки, які вони мали до реформи 

 Земська реформа           Передбачала створення органів місцевого самоврядування повітового і губернського рівнів - земств. У земському самоврядуванні брали участь усі стани населення, які мали земельну власність, – дворянство, духовенство, селянство, міщани.. Земства опікувалися організацією сільської освіти, медичної допомоги населенню, популяризацією і впровадженням нововведень у сільське господарство, створенням магазинів для продажу новітньої сільгосптехніки тощо. На Правобережжі земську реформу провели лише у 1911 р., оскільки уряд побоювався, щоб земства не підпали під вплив польського визвольного руху.

Реформа освіти була спрямована на розвиток системи початкової освіти. Згідно з «Положенням про початкові народні училища», дозволялося створювати початкові школи державним, громадським установам та приватним особам. Статут 1864 р. передбачав реформування середньої освіти: створювалися класичні та реальні, чоловічі та жіночі гімназії. В галузі вищої освіти університетським статутом 1863 р. відновлювалася автономія університетів. Ліквідовувався становий характер освіти.

Судова реформа Замість закритих станових судів вводилися позастанові відкриті, незалежні суди. Запроваджувалась змагальність сторін, суди присяжних у кримінальному судочинстві. (Селян продовжував судити окремий суд, виключно щодо них застосовували тілесні покарання.)

Військова реформа  Здійснено переозброєння та переобмундирування армії, реформовано систему підготовки солдат та офіцерів, постачання та управління збройними силами. Колишні рекрутські набори замінялися загальною військовою повинністю для чоловіків, які досягли 20 років. Строк військової служби  скорочувався з 25 років до 6 у сухопутних військах  , на флоті – 7 років. Для осіб, які мали певний освітній ценз, дозволялося проходження військової служби строком від 6 місяців до 4 років.

Міська реформа  Створювалися органи самоврядування в містах - думи, в обранні членів яких брали участь усі верстви міського населення, що були власниками нерухомого майна, сплачували податки. 

Вплив реформ на соціально-економічний розвиток України в другій половині ХІХ ст.

Скасування кріпосного права відкрило можливості для розвитку промисловості та завершиння промислового перевороту (розширився ринок дешевої робочої сили). Іншим фактором індустріалізації була урядова політика, спрямована на подолання економічної та військової відсталості імперії (були створені дуже сприятливі умови для іноземних інвестицій). Сприятливий інвестиційний клімат призвів до того, що власниками більшості підприємств були іноземні компанії Індустріалізація України розпочалась зі швидкого розвитку залізниць. У 1865 рр. побудована залізнична лінія Одеса – Балта.

 У 1870 – 1900 р. – видобуток вугілля зріс на 1000 %. Поширення у 1880-х рр. залізниць, поява дешевого вугілля, у поєднанні з державною підтримкою інвестицій створили умови для розвитку металургії. Держава гарантовано купувала металургійну продукцію по високим цінам. Відбулось зростання видобутку руди в Україні у 1870–1900 рр. у 158 разів.. 

Соціальними наслідками реформ були: поява та кількісне зростання робітничого класу (великою мірою російськомовного), урбанізація.

 

Суспільно – політичний рух

Загально-російська течія  У другій половині ХІХ ст. домінуючою силою в загальноросійському революційному русі були народники. На початку 70-х років народницькі гуртки діяли в Києві, Одесі, Харкові. Найвідомішим став київський гурток («Київська комуна»). Широкого розмаху набуло «ходіння в народ» під гаслами «Земля і воля народові!». Вони йшли в села як учителі, агрономи, лікарі, поширювали серед селян нелегальну літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання. Так, група народників в Чигиринському повіті зробили невдалу спробу за допомогою підробленого царського маніфесту закликати селян до повстання («чигиринська змова»). Вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. «Ходіння в народ» не привело до загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу в середовищі народників. Частина зосередилася на підготовці і проведені терористичних акцій. 1 березня 1881 р. Організація «Народна воля» здійснила смертельний замах на Олександра ІІ. Вбивство царя нічого не змінило, навпаки, наступний цар Олександр ІІІ проводив політику контрреформ.

Польська течія  Після поразки повстання 1830–1831 рр. у Польщі, поляки знову почали збирати сили до нового масового виступу. Як і раніше, вони сподівалися на активну участь у повстанні всього населення Правобережжя. Але польська шляхта продовжувала заперечувати окремішність українського народу. На противагу їй частина  полонізованої молоді взяла курс на зближення з українською інтелігенцією. Як і їхні українські товариши, вони почали вивчати історію українського народу, його фольклор і мову. Цей рух очолив студент Київського університету Володимир Антонович.  Поляки називали цю групу «хлопоманами» (хлоп – зневажлива польська назва простої людини) й звинувачували її в зраді польських інтересів. У відповідь Антонович опублікував на сторінках журналу «Основи» статтю, в якій закликав шляхтичів – поляків, які живуть в Україні повернутися до українського народу, якого колись зреклись їхні предки. Щоб продемонструвати свою єдність із народом, «хлопомани» розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. 

Наступні події засвідчили, що відмовою Україні на власну державу польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію, а українське селянство традиційно не довіряло польським панам. Польське повстання 1863–1864 рр. підтвердило це. Повстанці звернулися за підтримкою до українців. Масової підтримки польське повстання не отримало. До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії та Пруссії придушила повстання. Поразка польського повстання призвела до чергової хвилі гонінь проти українського національно – визвольного руху, який був проголошений провокацією польського.  

Український національно – визвольний рух   Важливою організаційною формою українського національно-визвольного руху у 60-90-х роках ХІХ ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад. Перша така громада виникла у 1859 р. у Петербурзі. Її створили українці, які мешкали у столиці імперії. Помітно пожвавилося життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів КирилоМефодіївського товариства:. Значним успіхом громади стало створення у 1861 р. першого українського журналу «Основа», в якому друкувалися українською і російською мовами художні твори, праці з історії, народознавства. У 1862 р. через фінансові труднощі та переслідування цензури і поліції «Основа» припинила існування. 

У 1860 році громади стали створюватись в українських містах. Найвпливовішою була Київська громада, яку очолив  Володимир Антонович. Одними із головних напрямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл для дорослого населення  Громадівці також відкривали щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції, та бібліотеки, поширювали серед населення твори Т. Шевченка, М. Вовчка та інших письменників.

Активна культурно-просвітницька діяльність громад викликали серйозну тривогу серед місцевих керівників і урядових кіл. Після початку польського повстання влада розпочала репресії.  У 1863 р. Було видано Валуєвський циркуляр. Цим документом призупинялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань, наукової літератури, підручників. 

На початку 70-х років контроль за життям українського суспільства дещо послабився. За цих умов українська інтелігенція знову почала поступово відновлювати громади. Громадівський рух у 70–90-х роках піднімається на новий щабель: його учасники переходять від культурно-просвітницької роботи до науково – дослідницької діяльності. Найбільшою і найвпливовішою була Київська громада («Стара громада»). Лідером громади був Михайло Драгоманов. Члени громади зуміли згуртувати кращі наукові сили. Вони спочатку утворили історичне товариство Нестора Літописця, а невдовзі започаткували Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ насправді був цілком самостійним товариством, яке ставило за мету вивчення історії, географії рідного краю. Його першим головою став громадський діяч з Лівобережжя Григорій Галаган, а діловим керівником – знаний етнограф Павло Чубинський. У 1875 р. в ньому налічувалося 200 членівДрукованим органом Київської громади стала газета «Київський телеграф». Газета друкувала статті на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, наголошувалося, що реформа 1861 р. не дала селянам сподіваної волі, підкреслювалися нестерпні умови праці і життя робітників. Діяльність громад знову викликала занепокоєння царської влади. Олександр ІІ у 1875 р. створив спеціальну комісію «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». І на підставі пропозицій комісії цар підписав «Емський указ» 1876 р. Указом заборонялося писати, співати і давати спектаклі українською мовою, друкувати підручники, перекладати українською мовою твори авторів російської і світової літератури. Указ забороняв також ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги, видані за кордоном українською мовою. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах, державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги українською мовою, учителівукраїнофілів заміняли на росіян. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, заборонено видавати «Київський телеграф» і звільнено ряд професорів Київського університету. Драгоманову і Чубинському було заборонено жити в Україні.

Драгоманов виїхав до Швейцарії, де   на кошти київських громадівців  організував видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури для нелегального поширення в Україні, видавав український політичний журнал «Громада». Як політичний діяч, Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, Разом с тим він захоплювався соціалістичними ідеями, справедливого суспільного устрою держави. Драгоманов критикував і громадівців, закликаючи їх перейти від просвітництва й етнографізму до політичної боротьби, що призвело до розриву з колишніми соратниками. 

У 90-х роках ХІХ ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Її вже не задовольняла суто культурницька діяльність громадівців старшого покоління. Найвпливовішою з «молодих громад» було «Братство тарасівців»,  організоване харківськими та київськими студентами, які зібрались на могилі Шевченка і поклялись виконати заповіт Кобзаря. Одним із лідерів був Борис Грінченко.У своєму програмному документі «Кредо молодих українців» братство виступало за самостійну, соборну й неподільну Україну «від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ». Обстоювали ідею створення Української федерації Лівобережної, Правобережної, степової України, Кубані й Галичини. На їх думку: державу повинен очолювати гетьман (президент) і сейм (парламент); Братство проіснувало коло двох років і було розгромлене. 

Кримсько-татарський національно-визвольний рух.  Процес становлення кримськотатарського національно-визвольного руху розпочався у 80-х рр. XIX ст. Його основні ідеї сформувалися в Туреччині й пов’язані з виникненням руху молодотурків, які боролися проти султанської монархії в країні і всього того, що перешкоджало розвитку турецького народу. Молодотатари вважали за необхідне відмовитися від традиційного для татарського суспільства клерикалізму, боротися за підняття рівня освіченості народу, за зміни у традиційній соціальній структурі й статусі жінок. В економічній сфері вони виступали за визволення селянської праці від будь-якого

У національному питанні молоді татарські націоналісти були прихильниками захисту національної самосвідомості свого народу й кримськотатарської самостійності. Найбільш яскравим представником молодотатарських ідей у цей період став Ісмаїл Гаспринський. У 1875 р., після повернення до Криму з Туреччини, його було обрано депутатом міської думи, а пізніше — міським головою Бахчисарая. Із 1883 р. І. Гаспринський почав видавати першу національну газету «Терджиман» кримськотатарською й російською мовами. Тривалий час вона була єдиним тюркомовним періодичним виданням у Російській імперії.

З ім’ям І. Гаспринського пов’язано виникнення джадидизму — просвітянського руху народів ісламського Сходу. Він розробив «нові методи навчання», завдяки яким навчанню кримськотатарських дітей було надано більш світського характеру. Для своїх новометодних шкіл він написав і видав власну серію навчальних посібників, найвідомішим серед яких став «Учитель дітей». Учителі цих шкіл під керівництвом І. Гаспринського поширювали його ідеї у кримськотатарському середовищі, сприяли оновленню повсякденного побуту й усього духовного життя народу.

За своїм світоглядом І. Гаспринський був лібералом, виступав за дружбу слов’янських і кримськотатарських народів, релігійну терпимість та співпрацю християн і мусульман, категорично відкидав соціалістичні ідеї та методи боротьби.

На честь І. Гаспринського встановлені пам’ятники в Сімферополі та Бахчисараї, його ім’ям названі кримськотатарська бібліотека в Сімферополі, вулиці та школи. У Бахчисараї існує музей І. Гаспринського.

 

                 Західно-українські землі в другій половині ХІХ століття            

Соціально – економічний розвиток

Після революції 1848-1849 рр. західно-українські землі продовжували залишатись аграрним краєм. Безземелля і малоземелля селян, відсутність роботи через слабкий розвиток промисловості, високі податки та демографічний вибух спричинили масову трудову еміграцію українських селян за океан: до Канади, США, Бразилії, Австралії і т. д. У 90-х роках із Західної України емігрувало понад 250 тис. чоловік.

Виїхати мали можливість і бажання не всі. Українське селянство, ремісники й торговці, перебуваючи в надзвичайно важких економічних умовах, потребували захисту й підтримки. За цієї потреби й виникла кооперативний рух – рух економічної самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення, які на засадах спілки створювали кредитні та ощадні установи, вели торгівлю та організовували виробництво. Кооперативи очолили молоді національно свідомі священики, учителі, юристи. Першим і одним із найпопулярніших у Західній Україні став кооператив «Народна торгівля», створений  В. Нагірним. Наприкінці століття активно діяло товариство «Сільський господар».. Воно мало мало свої дослідні поля, станції, видавало часописи, допомагав спілчанам купувати землю й реманент, успішно збувати готову продукцію. Товариство вело й широку просвітницьку роботу: відкривало хати-читальні, книгозбірні, сільськогосподарські та промислові школи, організовувало курси, виставки, з'їзди, віча, пропагувало сільськогосподарські знання серед населення. 

Західноукраїнські землі за своїм промисловим розвитком залишилися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини, перетворившись на колоніальний додаток більш розвинутих частин імперії. Якщо в західних провінціях Австро-Угорщини наприкінці 60-х років ХІХ ст. промисловий переворот  уже завершувався, то в Східній Галичині тільки розпочинався. Найрозвинутіші галузі: лісопильна, нафтова, озокеритна, борошномельна, солевидобувна. Великих підприємств практично не існувало. У промисловості переважав іноземний капітал.

Суспільно-політичний рух

У 1848 році була прийнята нова Конституція, яка змінила назву Австрійської імперії на Австро – Угорську.

Виразниками суспільно – політичного руху на західно – українських землях стали три течії: москвофіли, народовці і радикали.

Москвофільство - суспільно-політична течія., яка обстоювала національнокультурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Одна з основних ідей москвофілів: « Немає українців, є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і є єдина російська мова». Один із лідерів – Зубрицький. Найбільше прихильників – на Закарпатті. Діяльність фінансувалася з Росії. Видавали кілька газет. У 1870 москвофіли заснували – політичну організацію  - Руську Раду 

Рух народовців виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Народовці, виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу, заснували  товариство «Руська Бесіда» а при ньому – український театр. У 1868 році -  «Просвіту» - культурно-освітнє товариство клубного типу, яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні. За кілька років філії просвіт діяли у всіх повітових містах та багатьох селах.  «Просвіти» видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові,при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературне Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шеченка. У 1885 р. На противагу москвофільській Руській Раді, народовці створили нову політичну організацію – Народну Раду, яка повинна була продовжити справу Головної Руської Ради..  

В 1890 р. лідери народовців при посередництві Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф Казимир Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії у Львівському університеті, та ін.,   в обмін на лояльне ставлення українців. Проте, не всі народовці погодилися із політикою «нової ери». Багато хто вважав це поступкою перед польською стороною. В 1894 р. частина народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. 

Радикали -  молода інтелігенція, яка однаково з упередженням відносилась як до «москвофілів» так і до «народовців».У 1890 р. Вони створили  Русько-Українську Радикальна Партія (РУРП) – це була перша українська політична партія.  Її лідерами були І. Франко та М. Павлик. Партія обстоювала ідеї утвердження соціалізму, демократизації суспільства, автономії України. 

Молодий радикал  Юліан Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), в якій вперше доводив історичну необхідність здобуття Україною незалежності, як необхідну передумову її економічного процвітання. 

У 1899 р.в РУРП стався розкол.  Частина радикалів вкупі з народовцями організували Українську національно-демократичну партію (УНДП), Першочерговою задачею вважала  створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом та адміністрацією. Але перспективною метою була соборність та незалежність України. 

Також, у 1899 р. внаслідок об'єднання лівих радикалів та соціалістів було створено Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Їхня програма передбачала, що в першу чергу необхідно досягти соціалізму шляхом реформ, захистити робітників, використовуючи парламентські методи боротьби. Перспективна мета полягала у створенні незалежної Української республіки.

          

Українська культура другої половини ХІХ століття

Розвиток освіти

Початкова освіта. За шкільною реформою 1864 р. в Російській імперії запрваджувалась єдина система початкової освіти. Початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п'ять років. Ці школи проголошувалися позастановими. У 1869 р. АвстроУгорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Австро-угорські власті не забороняли навчання рідною мовою, проте в більшості шкіл Східної Галичини воно велося польською, у Північній Буковині – німецькою, на Закарпатті – угорською. 

Оскільки мережа початкових шкіл не задовольняла потреби населення, представники української інтелігенції стали організовувати недільні школи для дорослих. 

Середня освіта.  До мережі середніх навчальних закладів належали класичні восьмирічні гімназії. У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.  Вони давали переважно гуманітарну освіту. Освіту з природничим і фізико-математичним ухилом надавали семирічні реальні гімназії. Із 1871 р. їх перейменували на реальні училища. Випускникам класичних гімназій надавалося право вступати в університети без вступних екзаменів. Випускники ж реальних училищ могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Гімназії так само проголошувалися безстановими і загальнодоступними. Однак, щоб поступити до них, учні мусили бути відповідно підготовленими й платити за навчання. 

Проміжною ланкою між гімназіями й університетами були ліцеї. Окремо функціонувала мережа середніх закладів, де учні отримували фахову підготовку. Учителі навчалися в учительських семінаріях. Військовики закінчували семирічні кадетські корпуси. Священиків готували в духовних семінаріях. Кваліфіковані фахівці для сільського господарства, промисловості й торгівлі закінчували комерційні та сільськогосподарські училища. 

На західноукраїнських землях середню освіту теж здобували в гімназіях. У 1874 р. австрійський уряд дозволив вести навчання в них рідною мовою. Перша українська гімназія була відкрита в Перемишлі в 1887 р

Вища освіта. Поряд зі Львівським, Харківським і Київським університетами протягом другої половини XIX ст. почали діяти кілька нових. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет, що було зумовлене зростанням освітніх потреб півдня України. У 1875 р. було засновано Чернівецький університет. Потреби промислового розвитку зумовили необхідність відкриття в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів – у Львові та Києві, технологічного в Харкові, гірничого в Катеринославі, двох ветеринарних інститутів у Харкові та Львові, сільськогосподарського в Одесі. У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.

Розвиток науки

У пореформений період особливого розвитку набули природничі науки. Провідні позиції у світі зайняла біологічна наука. її досягнення насамперед пов'язані з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова. Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті. Разом із Гамалією він. заснував першу в Україні та другу в світі бактеріологічну станцію й почав виготовляти та з успіхом застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для попередження та лікування таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума,холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. За відкриття явища фагоцитозу отримав Нобелівську премію.  ЗАБОЛОТНИЙ Данило– мікробіолог, епідеміолог. працював на Одес. бактеріологічній станції. брав участь у боротьбі з епідемією холери та дифтерії в Подільській губернії, Брав участь у експедиціях в Індію, на Аравійський п-ів, у Монголію, в ін. краї, де вивчав інфекційні хвороби (чуму, холеру, висипний тиф, сифіліс), організовував бактеріологічні лабораторії, встановив шляхи передачі інфекції, зокрема бубонної та легеневої чуми. Створив наукову школу. Автор підручників. Засновник та перший директор Ін-ту мікробіології і епідеміології (нині Ін-т мікробіології і вірусології ім. Д.Заболотного НАН України).

У 80-х – 90-хрр.почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків. У центрі           наукового       інтересу          Дмитра          Яворницького          було    запорозьке     козацтво. Найвідомішою його працею є тритомна « Історія запорозьких козаків».

Відомими науковцями-філологами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський. А. Кримський, татарин за національністю, володів 68 мовами, досліджував арабську літературу, історію Османської імперії, переклав українською ряд класичних творів арабської, перської та турецької мов. Є автором оригінальних поезій та роману.

 Драматургія, театр, музика та живопис

У 1864 р. у Львові професійний театр «Руська бесіда» відкрили народовці..  У 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів. До трупи входило чимало акторів, зокрема, Микола Садовський, Марія Заньковецька,. У 1906 р. Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який наступного року переїхав до Києва. 

Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван КарпенкоКарий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»). Вони створили колоритні п'єси у жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. Це період становлення українського професійного театру.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Він написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Найпопулярнішою постаттю в музичному житті став Микола Лисенко (створив музичний цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», опери «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба» та ін., дитячі опери: «Коза-Дереза», «Пан Коцький», та ін.). Всесвітньо відомою оперною співачкою та актрисою  була Соломія Крушельницька. Закінчила Львівську консерваторію, продовжувала навчання у відомих педагогів у Відні та Мілані. Співала в знаменитому «Ла – Скала» в Мілані. 

У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності. Український живопис цієї доби представлений різними жанрами.. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння». Найяскравішою зіркою пейзажного жанру в цей час був C. Васильківський, творча спадщина якого налічує майже 3,5 тис. полотен. Його пензлю, зокрема, належать картина «Козаки в степу».