Іван Карпенко-Карий "Мартин Боруля"

«Драматична творчість Карпенка-Карого — це найвище досягнення нашого класичного театру, театру корифеїв, що стало школою для українських драматургів нового часу»Р. Пилипчук«…Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література» І. Франко«В основному драматург опирається на апарат конкретно-побутової лексики (коней розпрягти, скотину порать, гроші, воли, земелька, корови, батоги, реміняки, борщ, каша та ін.), часто послуговується словами емоційно-експресивного характеру (прахвости, стара, красти, жерти, набрехати та ін.), а також сталими виразами, які збагачують образний світ п’єси (Бог дасть, нехай Бог милує; піт ллє; пил припада; цоб, половий, цабе, перістий; дьогтем смердить, як від мазаниці; думок, як піску у морі; хоч цапа скачи; бодай я сонця не побачив; нехай сказиться тощо)» В. Дятчук"Цензурна заборона … була для Івана Карповича принукою до заглиблення в душу народу, до зусильної обсервації найрізніших сторін народного життя, розкривала перед ним щораз інші, щораз ширші перспективи того життя і надавала кожній його драмі більший, пекучий інтерес"І. Франко

"З театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони – позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! (…) В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, в пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу!" – з п'єси "Суєта"."Не кожен художник – художник, не кожен письменник – письменник, не кожен лікар – лікар: скрізь потрібен талант! Це перше всього", – з п'єси "Суєта". Думки Івана Тобілевича про театр

ДІЄВІ ЛЮДЕМартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик. Палажка — його жінка. Марися — їх дочка. Степан — син їх, канцелярист земського суду. Гервасій Гуляницький — багатий шляхтич, чиншовик. Микола — його син, парубок. Націєвський — регістратор з ратуші. Трандалєв — повірений. Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський чиншовики. Омелько, Трохим наймити Борулі. Гості. Iван Карпенко-Карий, "Мартин Боруля" (комедiя у 5-ти дiях)Тема : сатиричне зображення заможної верхівки села, що в гонитві за дворянськими привілеями ігнорує здорові моральні норми.Ідея «Мартин Боруля»: утвердження думки, що гідність людини визначає не належність до привілейованого соціального стану, а чесна праця, простота і щирість у стосунках з людьми; смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди. Рік написання: 1886. Рік видання: 1891 р. (у журналі «Зоря»). Літературний напрям – реалізм. Літературний рід: драма. Жанр: трагікомедія.

В основу сюжету твору покладено невигадану анекдотичну історію гонитви селянина за дворянством і втрати надії на нього через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи, — розбіжність в одній-єдиній літері прізвища. Сюжет комедії «Мартин Боруля» письменник побудував на фактах з життя родини Тобілевичів. Батько драматурга, який тривалий час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. На це витратив чимало часу, але марно — дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було Тебілевич, а в нових — Тобілевич. Карпенко-Карий використав цей факт, аби висміяти намагання простої людини вибитись у дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими.

Проблематика твору «Мартин Боруля»Проблема людської гідності, усвідомлення того, що щастя не в чині або посадіПраці як духовної потреби і джерела матеріального статку. Проблема усвідомлення щастя. Проблема батьків і дітей. Проблема кохання і сімейного щастя. Експозиція — знайомство з родиною Мартина Борулі. Зав’язка — домовленість Борулі із повіреним Трандалєвим про апеляцію щодо визнання Мартина дворянином. Розвиток дії – батькова наука синові, дочці Марисі. Зустрічі Марисі з нареченим Миколою. Відмова Борулі сватам від Миколи. Зневажливе ставлення економа поміщика Красовського. Повернення з міста Омелька, крадіжка коней і майна. Приїзд жениха Націєвського, його втеча із заручин, помста Борулі. Поміщик Красовський виганяє родину Мартина із села. Кульмінація – відмова у дворянстві. Розв’язка – Мартин Боруля спалює бумаги про дворянство. Особливості композиції: п’ять дій, події відбуваються протягом кількох тижнів. Гуманістична позиція автора чітко виявляється в загальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу про її долю, і розкривається у виборі дійових осіб та їх характеристиках, у ремарках, структурі комедії.

Мова твору. Про поетику комедійної творчості І. Тобілевича (Карпенка-Карого) студіював В. Вієвський: «Карпенко-Карий показав себе знавцем комічних надбань української народної мови, користувався її усталеними зразками і створював нові варіанти несумісностей, нові комічні моделі, поєднання слів» чим і досягав художньої майстерності «на основі злиття фольклорного і авторського, бо їх підґрунтям є сміхова культура українського народу, гумористичний колорит якого пронизує весь комізм, створений драматургом». У своїх творах І. Тобілевич (Карпенко-Карий) уміло використовував назви конкретно-чуттєвих понять, побутових реалій, просторічні елементи, сталі словосполуки, аби надати дійовим особам яскравої індивідуальності, відтворити їх психологію, глибше розкрити характери різних верств населення. Майстерно використовував Іван Карпович специфічну термінологію, стиль офіційних указів, жаргонові слова для характеристики і комедійного загострення образів чиновників, сільських писарів, старшин, факторів та інших. Чиновник Націєвський замість того, щоб сказати Марисі «Поцілуймося», – каже їй: «А тепер заключім наш розговор поцілуєм»…

Так, Мартин Боруля:наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;планує розвести собак та їздити на полювання; хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї;намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють;прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження. Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, втрачає здоровий глузд. Боруля марить тим, щоб хоч його онуки «були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!»Мартин намагається будь-що домогтися покарання для свого кривдника дворянина Красовського. Сцени, у яких Боруля намагається завести в своєму домі «дворянські порядки», сповнені іронії, а іноді й сарказму. Комічний ефект досягається завдяки разючій невідповідності між давно усталеним способом життя селянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю. Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика».

Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-своєму. Ти цими словами, мов батогом., по уху мене хльоскаєш.«Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»«Я – не бидло і син мій – не теля….»«Ох, діти – діти! Як би ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли…»“Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна…”«Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала».“І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обіду? Та скоріще у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую.”“Нащо Вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш!”

Марися - дочка Мартина Борулі. Юна, працювита, розумна дівчина, шанує народні звичаї і традиції. Вона не прагне стати дворянкою, вона хотіла просто жити так, як всі, мати свою сім'ю. Марися не хоче бути дворянкою, у її жилах тече селянська кров. Марися вправна хазяйка, не може сидіти без роботи. Марися закохана у сина багатого чиновника – Миколу. Вони планують одружитися, але батько проти шлюбу. Більш гідним Марисі батько вважав Націєвського, який займав посаду регістратора у ратуші. Марися справжній приклад незламного українського духу і волі. Марися«Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе?.. Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном – це всяке знає»«Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє». "Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсім як мертві". "Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха!"

Степан. Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан. Він прагне добутися чиновницької посади не стільки якимись інтелектуальними зусиллями, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю — себто так, як у чиновницькому колі й було заведено. Батько навчає сина, як вижитипрогнилій системі: «Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять, трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!». Батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми іншого коліна. глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!»

Трандалєв. Яскравий негативний персонаж твору, повірений Трандалєв, — це спритний аферист, хабарник, що постійно наживається на маніпуляціях із документами та обдурюванні клієнтів: «Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Все одно, що лікар: чи вилічив, чи залічив, – плати» (Трандалєв про себе). Він – уособлення виродження, деградації корумпованого суспільства. Гервасій Гуляницький та його син Микола. Як позитивних персонажів показано заможного шляхтича Гервасія Гуляницького та його сина Миколу. Микола виявляє наполегливість у відстоюванні свого права на життя з коханою Марисею. В цьому йому допомагає батько, який постає уособленням традиційної народної моралі та мудрості. Так, Гервасій допомагає товаришеві, Мартину Борулі, усвідомити згубність ідей про вищість дворян над простими мужиками та повернутися до нормального життя відповідно до українських народних звичаїв. Націєвський. В негативному ключі зображено й реєстратора з ратуші (чиновника) Націєвського: самозакоханий, проте жалюгідний за своїми моральними рисами панок із вдачею боягуза. Як тільки Націєвський запідозрив, що дівчина, з якою його хоче одружити Мартин Боруля, вагітна від іншого, він без вагань тікає. Націєвський думає, що завжди може сподобатися будь-якій дівчині, проте його кумедна мова таневдалі спроби залицяння викликають лише огиду.

"Мартин Боруля" була екранізована у 1953 році. У фільмі розповідається про простого селянина Мартина Борулю, який вирішив здобути собі дворянський чин. Але в гонитві за фальшивими цінностями, він втрачає все.