К. В. Білокур. Натюрморт з колосками та глечиком.1958—1959

К. В. Білокур. Натюрморт з колосками та глечиком.1958—1959

Натюрморт з колосками та глечиком. 1958—1959 Постійним учителем Білокур була чарівна українська природа. Жадібно вбирає художниця враження, натхненно переносить бачене й пережите на полотно, образно перетворюючи його в своїй уяві. Художниця не вигадує чогось незвичайного, а малює навколишню природу, передає її чарівність і неповторність.

Натюрморт з колосками та глечиком. 1958—1959 Вона вдало поєднала відтінки кольорів, завдяки чому ми простежуємо всі подихи життя: від дитинства (ще нерозквітлі квіти) до старості (темний фон, опалі квіти). Полотно «Натюрморт з колосками та гречиком» — наше життя. Художниця показує нам взаємозвʼязокміж природою і людиною, між добром і злом, між радістю і горем.

БІЛОКУР КАТЕРИНА ВАСИЛІВНА

Все життя цієї, здавалося б, звичайної селянської жінки було віддано мистецтву живопису. Це було життя-служіння, життя-творчість. Народилася вона 7 грудня 1900 р. в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (ниніКиївська обл.) в селянській родині. Жили дуже тяжко, ледь-ледь не голодуючи. Про освіту для діточок, а ще й для дівчинки, і не гадали. Читати й писати Катерина навчилась самотужки. Не можна сказати, що дівчина змалку тягнулася до пензля і фарб. Ця пристрасть прийшла до неї, вже коли вона стала підлітком.

Перші свої знання про мистецтво вона здобула з книжок та від сільського вчителя Івана Калити. Дівчина намагається малювати сама. Для цього вона використовує те, що можна було знайти в бідній селянськийхаті — звичайні вуглини з печі та шматок домашнього полотна. Катерина мріє про навчання в хоч якомусь художньому навчальному закладі, але на шляху до навчання стають віковічні селянські злидні.

Цілий день дівчина працює в полі, ввечері порається по господарству на дворі і в хаті, і лише коли схиляється на селом темрява вона стає малювати. Зрозуміло, що коштів на придбання професійних пензлів та фарб вона не мала. Все, що було потрібно, робила своїми руками — пензлі виготовляла сама із щетини, фарби робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різноманітних трав. На її картинах зʼявлялися казкові яскраві квіти, портрети рідних та сусідів. У 20-ті роки Катерина двічі збирається вступати — спочатку до художньо-керамічного технікуму в Миргороді, а пізніше до Київського театрального технікуму, але спроба знову не вдалася — вона не мала документів про закінчення семирічки.

Молода жінка не піддається відчаю. Вона вчиться самотужки, вчиться у природи, вдивляється в кожну квітку, кожну гілочку. Художниця відкриває для себе таємниці живопису, оволодіває технікою малюнка, вирішує по-своєму композиційні завдання. Друга половина 30-х років стає дуже важливою для художниці. Все більше уваги приділяє вона натюрморту. Знаходить у цьому жанрі себе. Роботи того часу — це роботи людини, яка зовсім не навчалася хоч де-небудь! Вони свідчать про те, що перед нами твори майстра. Їх самостійність, бурхлива фантазія, святковість вражають глядача..

Наприкінці 30-х років Катерина Білокур пише листа до видатної української співачки Оксани Петрусенко, яка звертає увагу на талановиту художницю працівників Полтавського будинку народної творчості. У 1940 році виставку творів К. Білокур показують у Полтаві, а потім на Республіканській виставці в Києві. Вперше широкому загалу було представлено такі твори , як «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935), «Квіти», «Портрет племінниць».

У цьому ж році здійснюється її мрія — вона відвідує Київ і Москву, бачить на власні очі оригінали картин найвидатніших майстрів світового мистецтва. Це стає дуже міцним поштовхом у творчості художниці. ... Але приходить війна. Два роки окупації стають найстрашнішими в житті митця: в Полтаві гинуть назавжди всі картини, які вона відправила на виставку!Після визволення Катерина Білокур знову береться за пензель. 40—50-ті роки є роками надзвичайно активної праці. Творчість майстра з невеличкого українського села набуває популярності. Художниця листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Стефаном Таранушенком, Степаном Кириченком.

Саме в ці роки вона пише «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946)

1954 року її картини «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» демонструються в Парижі на Міжнародній виставці. Пабло Пікассо, який побачив їх, писав: «Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ». У 1956 року їй присвоєно званий народного художника України. Але злиденне дитинство і юність невлаштованість в особистому житті, хвороба матері дають про себе знати. Вона тяжко хворіє в останні роки, хоча продовжує наполегливо працювати.

У цей час створює «Півонії» (1959), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960).9 червня 1961 року Катерини Василівни не стало, а Художник Катерина Білокур зосталася жити в своїх творах.

 Особисте життя в Катерини не склалося. Вона була привабливою дівчиною і шанувальників в рідному селі вистачало, але ніхто з них не розумів її захоплення живописом. Женихи дивувалися і вимагали залишити творчі мрії, кажучи «Як? Моя дружина буде Мазилка!?». І Катерина не поспішала заміж. Уже в зрілому віці вона відчула самотність, їй дуже хотілося розділити свої радощі й прикрощі з близькою людиною. Свої думки і переживання вона залишила в своїй автобіографії та в листах до київських мистецтвознавців, з якими листувалася та у колі яких вона знайшла розуміння й повагу.  Після війни картини Білокур регулярно набував Київський музей народного декоративного мистецтва. Сьогодні більшість робіт народної художниці зберігаються в цьому музеї і в Яготинської картинної галереї, в приватних зібраннях картин майже немає. Всього за своє життя Катерина створила близько ста робіт. 

Картини Катерини Білокур купували музеї, постійно проходили її виставки в Полтаві, Києві, Москві, у 1949 році Катерина Білокур стає членом Спілки художників України, у 1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, у 1956 — одержала звання Народного художника України. Та в променях слави вона не купалася. Художниця як і раніше жила в старій батьківській хаті, до того ж доглядала за хворою матір'ю. До останнього дня малювала саморобними фарбами і пензлями свої улюблені квіти, адже в душі художниці як і раніше була весна.  У Богданівці, де народилася і провела все життя художниця, відкрито меморіальний музей. Біля будинку - пам'ятник К. Білокур роботи її племінника - Івана Білокур. У будинку зберігаються особисті речі, документи художниці, деякі картини, а остання робота, яку Катерина не встигла закінчити, стоїть на мольберті - жоржини на блакитному тлі. Навколо будинку Білокур, як і при її житті, ростуть квіти. Про них так захоплено, і так душевно писала Катерина в одному зі своїх листів: «Так як же їх не малювати, коли вони такі красиві? Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краще, а та ще чудовіша! І як би схиляються до мене і кажуть: "Хто ж нас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?" То я все на світі забуду - і знову малюю квіти»

 Катерина Білокур зуміла сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все- таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису, навчалася у природи. «Доля випробовує тих, хто наважився йти до великої мети, але сильних духом не спинить ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо йдуть до мети. І тоді доля винагороджує їх сповна і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва»«Пшениця, квіти, виноград» 1954

Вшанування пам'яті З 2012 року щорічно на початку червня на батьківщині мисткині проводиться міжрегіональний фестиваль народної творчості «Катеринина пісня», присвячений пам'яті художниці. У червні 1989 постановою Ради Міністрів УРСР засновано премію імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народного мистецтва з метою стимулювання розвитку українського народного мистецтва. . Вшанування пам'яті У Києві є вулиця, а у Броварах провулок, названі на честь Катерини Білокур. У лютому 2016 року, виконуючи закон «про декомунізацію», у місті Краматорськ (Донецька обл.) колишня вулиця Клари Цеткін була перейменована на честь Катерини Білокур. На її честь в 2000 році було викарбувано пам'ятну монету. «Хата в Богданівці» 195519. 1986 — композитор Л. Дичко написав «Фрески за картинами Катерини Білокур» у 2-х зошитах для скрипки та органа; 1990 — Здійснена постановка балету Л. Дичко «Катерина Білокур, або Натхнення» у Національній філармонії України. У 2009 р. режисер та сценограф Олександр Білозуб створив виставу «Дві квітки кольору індиго», головними героїнями якої стали художниці Катерина Білокур та Фріда Кало. Прем'єра вистави відбулася 30 квітня 2009 р. на сцені Національного драматичного театру ім. Івана Франка.

Про життя і творчість відомої української художниці було знято телепередачі, художні та документальні кінострічки. Біографічний фільм «Буйна», знятий в 1990 році режисером Віктором Василенко, розповідає про драматичну життя Катерини Білокур. У головній ролі актриса Раїса Недашківська. «І що б я не робила, куди б не йшла, а думи про малювання завжди, як вірний друг, зі мною»   «А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові — моєї великої любові» К. Білокур

https://www.youtube.com/watch?v=t. Hy. GDUQSdjkhttps://www.youtube.com/watch?v=w52 AQupgfv8