Казки по складах для 1 класу

тих-ло, жа-ль їм бі-до-лаш-но-го ма-ло-го.

вся. ли-ва-єть-ся.

пла-ка-ти й ка-же: пи-щи!

То-го ве-чо-ра ліс не чув со-ло-в'ї-но-го спі-ву.

Жи-ли бу-ли дід і ба-ба. І бу-ла у них Ку-ро-чка Ря-ба. А бу-ли ці ді-ду-сь з ба-бу-сею та-кі бі-дні, що ні-ко-го й нічо-го, крім Ку-ро-чки, не ма-ли.

На-ві-ть ї-ли ли-ше яй-ця та го-ро-ди-ну.

За їх-ню доб-ро-ту Ку-ро-чка зне-сла зо-ло-те яєч-ко. Але жи-ли во-ни на ху-то-рі, та й бу-ла спра-ва зи-мо-ю, тому за-ду-ма-ли дід з ба-бою це яй-це з'ї-сти.

Взяв-ся дід би-ти зо-ло-те яй-це, та не роз-бив. Ба-ба би-ла, би-ла. І та-кож не роз-би-ла.

А з-під лав-ки за всім цим спо-сте-рі-га-ло ма-ле-нь-ке мише-ня. Во-но та-кож дав-но вже не ї-ло, то-му за-ду-ма-ло зо-ло-те яй-це со-бі заб-ра-ти, як-що дід з ба-бо-ю йо-го роз-би-ти не мо-жу-ть.

От ми-ше-ня ви-біг-ло, але не встиг-ло во-но взя-ти яй-це у ла-пки, як те по-ко-ти-ло-сь, впа-ло на гли-ня-ну під-ло-гу

і... роз-би-ло-сь. Та сі-ре-нь-ки-й шкі-дник не роз-гу-бив-ся, він біл-ка сві-жо-го на-пи-вся.

Дід пла-че, ба-ба пла-че, а Ку-ро-чка Ря-ба куд-ку-да-хче: - Не плач, ді-ду, не плач, ба-бо. Збе-рі-ть зо-ло-ті реш-тки – пі-де-те в міс-то, про-дас-те, гу-сей і пів-ни-ка ку-пи-те. А я зне-су вам ін-ше яє-чко - не зо-ло-те, а про-сте.

От на-вес-ні дід з ба-бо-ю роз-ба-га-ті-ли, а вліт-ку Ку-рочка Ря-ба по дво-ру ку-рча-ток во-ди-ла.

Бу-ло у ма-те-рі сім до-чок. Ось пої-ха-ла од-но-го ра-зу мати в гос-ті до си-на, а син жив да-ле-ко-да-ле-ко. По-вер-нула-сь до-до-му аж че-рез мі-ся-ць.

Ко-ли ма-ти ввій-шла до ха-ти, до-чки од-на за од-ною поча-ли го-во-ри-ти, як во-ни ску-ча-ли за ма-ті-р’ю. — Я ску-чи-ла за то-бо-ю, не-мов ма-кі-вка за со-няч-ним про-ме-нем, — ска-за-ла пер-ша доч-ка.

— Я жда-ла те-бе, як су-ха зем-ля жде крап-ли-ну во-ди, — про-мо-ви-ла дру-га доч-ка.

— Я пла-ка-ла за то-бо-ю, як ма-ле-нь-ке пта-ше-ня за пташ-кою, — ска-за-ла тре-тя.

— Ме-ні тяж-ко бу-ло без те-бе, як бджо-лі без квіт-ки, — ще-бе-та-ла чет-вер-та.

— Ти сни-ла-сь ме-ні, як тро-ян-ді сни-ть-ся крап-ли-на роси, — про-мо-ви-ла п'я-та.

— Я виг-ля-да-ла те-бе, як виш-не-вий са-док виг-ля-да-є со-ло-ве-й-ка, — ска-за-ла шос-та.

А сто-ма доч-ка ні-чо-го не ска-за-ла. Во-на зня-ла з ніг мату-сі взу-ття й при-нес-ла їй во-ди в мис-ці по-ми-ти но-ги.

         У ба-бу-сі дві ону-чки. Жи-ву-ть во-ни у ве-лико-му міс-ті, а на літ-ні кА-ні-ку-ли при-їха-ли до неї в гос-ті. Ра-да ба-бу-ся онуч-кам. При-го-щає їх череш-ня-ми, сві-жим ме-дом і ва-ре-ни-ка-ми. Та дівчат-кам най-бі-ль-ше хо-че-ть-ся бор-щу: мА-ма розпо-ві-да-ла, що ба-бу-ся ва-ри-ть смач-ний-прес-мачний борщ.

Зва-ри-ла ба-бу-ся борщ – зі сві-жи-ми по-мі-до-рами, ка-пу-стою і сме-та-ною. Та ось біда… За-бу-вати ста-ла. По-ки ва-ри-ла – дві-чі по-со-ли-ла. Пос-тави-ла на стіл дві мис-ки бор-щу та й при-про-шує ону-чок: – А чи со-ли-ла – й не па-м’я-таю… Ста-ра вже… Ось сі-ль у сі-ль-ни-ці – до-да-вай-те со-бі до сма-ку.

З’ї-ли дів-чат-ка по лож-ці бор-щу. Ой, який же соло-ний! Пе-ре-зи-рну-ли-ся між со-бою, ус-міх-ну-лися не-по-мі-тно. Лож-ка за лож-кою – ви-ї-ли та й ще по-про-си-ли. Та все дя-ку-ють ба-бу-сі. А во-на радіє. – А чи со-ли-ла ж я борщ? – пи-тає-ть-ся ба-буся. – Ми й не по-мі-ти-ли, – ка-же Ні-на. – Та-кий смач-ний, що про сі-ль і не по-ду-ма-ли. – Зна-чи-ть, со-ли-ла, – по-лег-ше-но зі-тхну-ла ба-бу-ся. – А завтра це ді-ло вам дору-чу: бою-ся, що за-бу-ду по-со-лити. Доб-ре, ба-бусю, – і зно-ву пе-рези-рну-ли-сь. І непо-мі-тно всмі-хнули-сь.

Ді-ти по-вер-та-ли-ся з лі-су. Во-ни сьо-го-дні хо-ди-ли в да-лекий по-хід. Шлях до-до-му про-ля-гав че-рез не-ве-ли-кий ху-тіре-ць, що ле-жав у до-ли-ні за кі-ль-ка кі-ло-мет-рів до се-ла. Втом-ле-ні, зне-си-ле-ні ді-ти лед-ве дій-шли до ху-тір-ця. Зайшли в край-ню ха-ту, поп-ро-си-ли во-ди. З ха-ти вий-шла жінка, за нею ви-біг ма-ле-нь-кий хлоп-чик. Жін-ка ви-тяг-ла з коло-дя-зя во-ди, пос-та-ви-ла на стіл се-ред дво-ру, а са-ма пішла до ха-ти. Ді-ти на-пи-ли-ся, від-по-чи-ли на тра-ві. Де й узяли-ся си-ли. Ві-дійш-ли на кі-ло-метр від ху-тір-ця, Ма-рій-ка тут і зга-да-ла:

— А ми ж не по-дя-ку-ва-ли жін-ці за во-ду.

Ді-ти зу-пи-ни-ли-ся. Справді, за-бу-ли по-дя-ку-ва-ти. — Що ж... — ка-же Ро-ман, — це не ве-ли-ка бі-да. Жінка вже й за-бу-ла, ма-бу-ть.

Хі-ба вар-то по-вер-та-ти-ся че-рез та-ку дрі-бни-цю? — Варто, — наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не со-ромно пе-ред со-бою, Ро-ма-не?

Ро-ман усміх-нув-ся. Вид-но, що йо-му не со-ром-но. — Ви як хочете, — ка-же Ма-рій-ка, — а я по-вер-ну-ся й подя-кую...

— Чо-му? Ска-жи, чи ж обо-в'яз-ко-во це зро-би-ти? — пи-тає Ро-ман.., — Ад-же ми так по-то-ми-ли-ся... — Бо ми лю-ди... Якби ми бу-ли те-ля-та, мо-жна бу-ло б і не вер-та-ти-ся...

Во-на ру-ши-ла до ху-тір-ця. За нею піш-ли всі.

Ро-ман пос-то-яв хви-лин-ку й, зітх-нув-ши, теж поп-лів-ся за гур-том.

— Важ-ко бу-ти лю-ди-ною... — ска-зав він.