Класна година "Спогади про голодомор"

                           Голодомор 1932-1933 рр.

          ( Із спогадів жительки с.Нараївка Тетерук Надії Філімонівни, Славутського  району ,Хмельницької області)

 Голодомор 1932-1933  років –найбільша трагедія  в історії українського народу. Про це свідчать факти і шокуючи цифри , а також те , що вона спричинена людиноненависницькою політикою більшовицького режиму . Пам'ять –нескінчена книга , в якій записано все : і життя людини , і життя країни . І сьогодні ,більш як через 88 років , жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії , яка розігралась на благословенній землі квітучого українського краю . Страшні тридцяті роки ХХ ст.!  Людям довелося пройти через зраду країни і близьких , злидні й постійний страх . І сьогоднішня наша розповідь про голодомор 30-х років . Жахливо , що за гаслом  « Наздоженемо  і переможемо » стояла смерть мільйонів людей . Села стали експериментальною зоною . Це був експеримент за право на життя  українського народу . Жили за законом  джунглів : виживає найсильніший . У світі немає жодної такої країни , де кожний метр землі покритий безіменними могилами . Хрестів над ними не ставили – не встигали . До цвинтарних книг імен не вносили – в живих не було сил .

         Коли ж  про голодомор та політичні репресії заборонялося говорити , то були в нашому селі люди , котрі від тієї  жахливої пори і до нашого часу несли у серцях ту зболену правду , яка не давала їм спокою .

         Це живі свідки тих жорстоких подій . Ось і настав час , у 75-річчя штучного голодомору  , сказати правду , говорити правду заради світлої пам'яті про наших земляків, жителів Славутчини, зморених голодом, замучених в сталінських катівнях.

 Сьогодні сивочолі дідусі й бабусі знімають з наших очей полуду райдужного бачення, а за цією полудою, наче чорнотал, видніють непомірні податки, обшуки, грабунки, ув’язнення. І живе в пам’яті очевидців того чорного часу вогненне  прокляття катів, котрі знущалися над долею людей. Ім’я цій трагедії – сталінщина, єжовщина, беріївщина.

 - А, може, вже не варто ворушити той проклятий час, - перепитували нас в селі Нараївка старенькі люди. Думаємо, варто це робити. Варто говорити правду про події нелюдської трагедії. І лише для того, аби більше ніколи не повторювались вони. Отже, давайте вустами живих очевидців заповнювати прогалини історії України.

 «В 1929 році на території Великоскнитської сільської Ради проведено суспільну колективізацію селян, - розповідає жителька села Нараївка

Надія Філімонівна Тетерук. – Колгосп було засновано в 1930 році. Першим головою колгоспу був Федорчук, а головою сільради – Спиридон Дзюбак. В 1929 – 1933 роках органами радянської  влади було репресовано і вислано за межі району, області багато односельчан.

До колективізації наша сім’я не голодувала. Ми мали своє господарство, хазяйнували.

 У немилість представників влади потрапили в 1930 році. Нас виселили в 1930 році в Красноярський край м. Канськ. Мене та брата забрала тітка в

с. Понору. Мама побула там до 1931 року, потім втекла. Потім її заарештували і засудили. Згодом маму вислали в м. Бердичів Житомирської області. 1937 рік – то був важкий час. Важко згадувати про нього. Жили ми бідно, не було що їсти, одягнути. Бувало, ходимо по полю, збираємо гнилу картоплю, приносимо додому, а тітка нам млинці пече. В той голодний 33-й рік я з братиком рвала щавель, з якого тітка варила борщ, але який той борщ: вода та щавель. Понаїдаємось – живіт, як гарбуз, ноги опухли, а їсти хочеться. Так і помер з голоду мій братик Володя у тому лихому 1933 му.

Надія Філімонівна повернулася додому , в с. Нараївка , разом  із матір’ю в 1941 р. під час Великої Вітчизняної війни , тимчасово жили в сільській лазні , мали там одну кімнатку .  А згодом власноруч побудували хатину . В 1942 році мама захворіла і померла . Батько додому так і не повернувся .

Життя повне несподіванок . Багато чого приховує воно за своєю незримою ширмою . І , розмірковуючи про це , Надія Філімонівна не може позбутися досади за те безжалісне мовчання , яке із нею і її сім’єю не один рік грало оте насичене доленосним змістом , оповите гучним словом поняття « життя » . Ще й тепер , ідучи назустріч дев’ятому  десятку літ , вона не знає спокою . Через усе життя пронесла  свою заповітну мрію-жити .

       … Через п’ятдесят три роки після того , як депортували до Сибіру  батька Надії Філімонівни  , пробилася  приголомшлива правда . Прийшли листи відповіді із прокуратури , з органів КДБ  та суду . І в усіх цих , до щему вразливих скупих пожовклих від часу повідомленнях , сповіщають одне : репресований  у 1937 році  і  розстріляний на  Донечинні селянин Петричук  Філімон Іванович , 1897 р. н., ні в чому не винний .

          Обірвалося ще одне людське життя . Ще одне ім’я на десятки років потрапило у нескінченно довгі списки  репресованих . Хто скаже : якою цифрою вимірюється той страшний , сповнений трагізму і людського горя рахунок ?

          Такою виявилася вона , зболена жорстокістю і єдина , як цей білий світ , де під сонцем і зорями живуть разом з іншими людьми Надія Філімонівна  та її чоловік  Федір Захарович , правда .

 Її вже ніколи не почує згорьована дружина  Філімона  Івановича  Уліта Кирилівна .

Так і не дочекалася звістки про чоловіка . Марила його світлим ім’ям  у передсмертний час . Давно спочиває вона на сільському цвинтарі . Спить вічним сном загнана у домовину тяжкою хворобою . Навіки заснуло з покійними їх велике горе . От тільки живим воно ще довго не даватиме спокою - За що ж мене виганяли зі школи , називаючи  « донькою  ворога народу » ? – зі сльозами на очах згадує  Надіє Філімонівна – Мої ж батьки  лише мали домашнє господарство і шість десятин землі . За що ж безрадісним було моє дитинство ?...

Оповита німим смутком  Надія Філімонівна  раз у раз повторювала одне : - За що ж ?

… А у відповідь було лише болісне мовчання спотвореного , як і доля  Надія Філімонівни, минулого…

… Прислухайтесь стугонить вічним болем земля , яка бачила безчинства політиків – нелюдів : Сльози та смерть людей . А той безмірний людський біль громовим відлунням долинає до нас із 30-х і блискавицею людської гідності спопеляє зло .Тож нехай ні в кого із нас , нині сущих і тих , хто житиме і творитиме історію після нас , не збайдужіють серця  до цієї великої трагедії волелюбного українського народу .

Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України , втрат від цього ще не вдалося повернути – ні матеріальних , ні тим більше людських .

Кажуть , що історії властиво повторюватися . Наше завдання зробити так , щоб таких трагедій більше не було . Занадто болить і досі незагоєна рана втрат , надто турбує нас запалена  від спогадів пам'ять тих , що залишилася в живих . Україна і досі змиває кров невинних жертв . Дуже багато лиха довелося витерпіти нашому народові .

      Невже ж він не має права на щастя ?  

Матеріали зібрано  учнями 10 класу. Класний керівник   Нуждак В.О.

Великоскнитська ЗОШ І-ІІІ ступенів

2010р.