Конспект до презентації "Герої серед нас"

Проєкт
«Революція Гідності: герої серед нас»

Слайд 1

Учитель: Україна – це територія гідності та свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – наш Майдан 2004 року, який був Святом Свободи, і Революція 2013 року, Революція Гідності. Це був надзвичайно важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи. 

Сьогодні я хочу познайомити вас із героями, які відстоювали нашу честь та гідність на майдані, потім деякі з них пішли захищати нашу країну на Схід України – на війну, інші залишились щоб допомагати з тилу, вони стали волонтерами.

Слайд 2

"Майданівці" з Бахмуту
Події 2014 року в кількох історіях   вихідців з Донбасу (фото)

Микола Джміль, Юрій Курило, Володимир Курило, Андрій Лоза

Слайд 3

Микола Джміль (справжнє прізвище — Сергієнко)

Народився в 1959 році в селі Одрадівка на Донеччині, закінчив середню школу в Зайцевому Бахмутського району та Бахмутський індустріальний технікум. Працював на Горлівському заводі резинотехнічних виробів, а згодом — в геології, помічником бурового майстра. Почав видавати свої поетичні твори з 2005 року.

"Я прибув до Києва 24 листопада — через 3 дні після сумнозвісного побиття студентів. Я не був на Майдані постійно, тому що доглядав 90-літню одиноку мати. Я не міг кидати її, тому був по 2 тижні в Києві, і на 1-2 доби приїжджав додому, щоб запастись харчами, дровами й домовитись з сусідкою, яка мені допомагала. Нам здавалося, що просто стоячи на Майдані, співаючи пісні та танцюючи, ми зможемо перемогти ту злочинну владу. А танцювали ми, особливо молодь, тому що таким чином зігрівалися", — розповідає Микола.

Найбільше враження на нього справив початок протестів:

"Десь о 4-й годині ранку 29 листопада "беркут" почав штурм нашої молоді. Було важко зрозуміти: як можна беззбройних дітей — бо в порівнянні з нами вони були діти, навіть онуки — так по-звірячому бити? Перша жертва Майдану — дівчинка, якій в той ранок пробили голову, вона померла пізніше. Ця страшна подія сколихнула весь Київ, і на другий день Майдан був оточений "беркутом", а всі події перемістилися на площу перед Михайлівським монастирем. Це було в суботу, а вже в неділю було перше віче, на якому ймовірно було близько мільйона українців.

Пізніше мене вразила самоорганізація Майдану: розподіл на сотні, майже військова дисципліна. Нікого не треба було умовляти. Я робив на Майдані те, що й всі робили: будував барикади, ставив намети, треба було прогодувати велику кількість людей, охопити медичною допомогою і так далі. А ще я, як і всі творчі люди Майдану, виходив ввечері на велику сцену та читав свої твори. Я думаю, що це допомагало людям — вливало силу в їхні душі, щоб бути більш стійкими, мужніми.

Слайд 4
Перші вбиті були на Водохреще. В той день загинув Сергій Нігоян і Михайло Жизневський, а згодом знайшли тіло Юрія Вербицького в лісі. І майже в ті дні на Софіївській площі загинув журналіст Веремій, який зустрів там колону "тітушок "антимайдану".

Слайд 5

Серед тих, хто тоді загинув, я нікого особисто не знав — там було дуже багато людей. Але ті, кого я знав особисто, загинули трохи пізніше на Донеччині. Дмитро Чернявський загинув 13-го березня, коли всі події перемістилися в регіони. Під час першої акції в Донецьку 6 березня 2014 я був там, ми спілкувались. На другій акції 13-го березня я не був, бо поїхав в Канів та по шевченківських місцях на святкування Дня народження Шевченка. Новину про вбивство Дмитра Чернявського я почув в дорозі...

Дмитро Чернявський народився і виріс у селищі Артемівське Артемівського району Донецької області. 13 березня 2014 року в місті Донецьку відбувалась акція «За єдину Україну», на яку прийшли близько тисячі українських патріотів. Вони зібрались на площі міста, щоб своєю присутністю висловитись за територіальну цілісність держави України. Розуміючи можливу небезпеку для учасників акції з боку вороже налаштованих проросійських сил, організатори з числа добровольців сформували охорону для учасників цього проукраїнського мітингу. Дмитро Чернявський був одним з перших, хто зголосився стати в ряди охоронців. Десятки постраждалих в цей день були доставлені до лікарень з черепно-мозковими травмами різного ступеню тяжкості, а троє людей загинули в тій страшній сутичці. Одним із загиблих від отриманого важкого ножового поранення був Дмитро Чернявський. Зараз Бахмутся школа №18 носить ім`я героя дмитра Чернявського, який навчався цій школі.

Слайд 6
І в останні дні квітня 2014 загинув мій побратим та однопартієць Володимир Рибак, депутат Горлівської міськради, який хотів зняти "ДНРівську" ганчірку з будівлі Горлівської держадміністрації та почепити український прапор. Його затримали бойовики, а за кілька днів його знайшли в річці Казенний Торець утопленого. Він тоді очолював горлівську організацію "Батьківщини", а я — микитівську районну організацію цієї партії.

Слайд 7

Андрій Лоза

Народився в 1983 році в Артемівську в багатодітній родині військового. Троє дітей з цієї родини пішли в АТО, один з братів Андрія загинув в Пісках, сестра пропала на непідконтрольній території. Свідомо перейшов на українську мову під час Помаранчевої революції. В ті часи працював в Донецьку у сфері ресторанного бізнесу. За фахом — психолог. Воював в АТО в батальйоні "Січ". Зараз живе між Бахмутом та Києвом, грає у ветеранській реабілітаційній виставі "Голоси".

Слайд 8

"Для мене Революція Гідності розпочалася 1 грудня 2013 року, тоді пролилась моя перша кров — я отримав по голові ззаду кийком. Там я пройшов своє "бойове хрещення": нанюхався газів, шум в голові й кийки", - згадує Лоза.

Затримали мене на Водохреще 19 січня 2014. В той день вранці 19 січня ми поїхали "поводохрещились", я одягнув сорочку-вишиванку, приїхали на Майдан в прес-службу подивитися яка ситуація. Я був там журналістом і виліз на автобус подивитися; на мені постійно був бейджик-посвідка журналіста, а також копія посвідки помічника народного депутата (за законом, якщо мене затримують правоохоронні органи, повинні попередити цього народного депутата), ще один бейджик — з перепусткою в будинок Профспілок та прес-центр.
Слайд 9
Той білий автобус стояв в районі вулиці Грушевського. Там було дуже багацько преси — ми стояли, дивились, знімали, аналізували. Людей було дуже багато, і тут полетіло каміння, гранати. Стрільби тоді, 19 січня, не було, а мороз був нормальний. І підганяють водомет. І всі так швидко з цього автобуса пострибали. Дивлюсь, підіймаються до мене швидко люди в чорному без шевронів. А я стою спокійно, знаючи, що у мене 2 посвідчення відповідно до закону України. Вони стягнули мене, заламали та передали униз. Капюшон на голову мені натягнули,  закинули в автозак— ніякого акту, ніякого протоколу — ніхто нічого не робив. Потім ще кількох до мене закинули, і я почув, що когось на вулиці роздягнули (згодом дізнався, що то був козак Гаврилюк).

Поки я перебував у СІЗО, мої друзі в Бахмуті номінально "перейменували" вулицю Леніна на вулицю Андрія Лози, яка в наступному стала вулицею Свободи. Я вдячний їм за підтримку. Потім мене звільнили на домашній арешт, який я приїхав відбувати в Артемівськ.
Я досі розхльобую наслідки для свого здоров'я. В березні мене  взяло запалення легенів, потім спина. Згодом я повернувся в Артемівськ. А Революція Гідності — аналізуючи ситуацію в країні — вона не закінчилась.»

Слайд 10

Володимир Курило. Народився в 1950 році в Бахмуті, закінчив Артемівський індустріальний технікум, працював на електропідстанції. Був на Майдані постійно від початку студентських протестів восени 2013 року і до весни 2014-го, приїжджав додому в Бахмут лише декілька разів на кілька днів. Допомагав протестувальникам — привозив скати, паливо, прибирав сніг.

"Я хотів розібратися в ситуації, що вони хочуть — безпосередньо їх почути. Я хотів бути впевнений у своїх думках й у своїх діях" — каже Володимир.

Слайд 11
"Найважчі для мене моменти були 18-19 лютого 2014. 18-го ми пішли до Верховної ради по Інститутській, завернули в провулок і вперлися в Маріїнський парк. Там були "тітушки"; "беркута" обстрілювали нас шумовими гранатами, газом. Сотні наші бойові звідти відійшли, бо з іншого боку насідали, а "беркут" з "тітушками" пішли на нас штурмом та відігнали нас до метро "Арсенальна". Після цього ми різними вуличками почали повертатись на Майдан. По дорозі я зустрічав дуже багато поранених; вбиті — чоловік 6 лежали поруч один до одного. Поранених зносили в Будинок офіцерів, якусь допомогу там вони отримували, а що далі з ними було — я не можу сказати.

На Майдані біля стели були дерев'яні будиночки штук 8-10, вони всі палали. І будинок Профспілок вже палав, хтось благав про допомогу, люди стрибали вниз на розіпнутий брезент — кошмарне було видовище. Метрів за 200 була пожежна машина з брандспойтом, якийсь БТР крутився. Ми до ранку ось так протримались, а вранці стало трошки легше. Тоді йшли якісь перемовини з Януковичем. Крутилися там цілими днями й ночами: хіба можна в такі буремні дні спати. Навіть коли приходили на квартиру на ночівлю, телевізор там працював постійно і не виключався.

Додому я їхав вже навесні потягом, зі мною їхав молодий чоловік. Потім з'ясувалось, що він керівник луганського "беркута". Поїзд ще не відправився з Києва, а він вже "засмоктав" пляшку коньяку. Потім казав, що от "нам не дали команду, ми б це все зачистили"...

Слайд 12

Юрій Курило народився у місті Артемівськ (нині Бахмут) 23 червня 1983 року. З 1 по 6 клас Юрій навчався в Артемівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів № 3, потім перейшов до Артемівської школи №7, в якій провчився до 10-го класу, після чого вступив до Артемівського Індустріального технікуму, вищу освіту Юрій здобув у Донецькому Державному Інституті Штучного Інтелекту. До 2014 року жив та працював у місті Донецьк.

Прикладом для наслідування, наставником і кращим другом для Юри завжди був його тато Володимир Курило. Юра приїхав до батька на Майдан лише на кілька днів, бо в Донецьку на нього чекала дружина та робота.

Слайд 13

Ми з Юрою були однокласниками. В нас був дуже дружній клас, тому ми й досі підтримуємо гарні стосунки один з одним. Тож, коли почалася війна, я знала, що ми з Юрою на одному боці. Завдяки йому я зрозуміла, що я не одна, що поряд є люди, які «дихають зі мною одним повітрям» і мені вже не було страшно. Через Юру я дізнавалась де і кому з наших військових зараз потрібна допомога. Він познайомив мене з людьми, які, не шкодуючи сил та енергії, допомагали нашим добровольцям: хтось готував їжу, хтось чергував у шпиталі, хтось возив припаси до лінії вогню,- це були наші волонтери.

Слайд 14

В той час  Юра без зайвих роздумів пішов захищати рідну землю добровольцем, у складі Першої медичної роти Національної гвардії України (водій – стрілець реанімобіля).

«Мною керували любов до рідних, близьких, моєї країни, та ненависть до ворогів!» - саме так Юра відповів мені на питання «Чому ти вирішив стати добровольцем?»

Зараз Юра ветеран АТО, нагороджений Відзнакою Президента України за участь в антитерористичній операції на Сході України.

Слайд 15

Тож герої – вони серед нас, зовсім поряд!!!