Одеський морехідний коледж рибної промисловості

імені Олексія Соляника

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Українська література

Конспект лекцій

(для курсантів І курсу)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Спеціальність -  271    «Річковий  та морський транспорт»

1.  Спеціалізація 271.01 «Навігація і управління морськими суднами»                                            

2.  Спеціалізація 271.02  «Управління судновими технічними системами і комплексами»            

3.  Спеціалізація  271.03 «Експлуатація суднового електрообладнання і засобів автоматики»      

Спеціальність - 142    «Енергетичне машинобудування»

1.  Спеціалізація «Холодильні машини і установки»

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса

2021 р.

Розроблено відповідно до Стандартів повної загальної середньої освіти за спеціальностями  «Річковий  та морський транспорт», «Енергетичне машинобудування», затвердженими Міністерством освіти і науки України.

 

 

Рецензент: Кандидат педагогічних наук, викладач  української мови та літератури  в Одеському  морехідному коледжі рибної промисловості Рабецька Надія Леонідівна

 

 

Кандидат  педагогічних наук    НАДІЯ Рабецька

 

 

 

 

 

Практикум розглянуто і ухвалено цикловою комісією української мови та літератури

 Протокол  № _____ від ________________2020 р.

 

Голова циклової комісії

 української мови та літератури   ГАЛИНА Бевз

 

 

 

 

 

Збірник з української літератури  розглянуто  на засіданні методичної  ради ОМК РП ім. Олексія Соляника та рекомендовано для використання курсантами:

Спеціальність - 271    «Річковий  та морський транспорт»

1.  Спеціалізація 271.01 «Навігація і управління морськими суднами»                                            

2.  Спеціалізація 271.02  «Управління судновими технічними системами і комплексами»            

3.  Спеціалізація  271.03 «Експлуатація суднового електрообладнання і засобів автоматики»      

Спеціальність - 142    «Енергетичне машинобудування»

1.  Спеціалізація «Холодильні машини і установки»

 

Протокол №_____від____________________2020 р.

 

Голова методичної ради    АНАТОЛІЙ Тарусін

 

 

 

 

Практикум з української літератури  призначений для  самоконтролю курсантів 1-го курсу денної форми навчання на основі повної загальної середньої освіти  для спеціальностгй  271    «Річковий  та морський транспорт», 142    «Енергетичне машинобудування».

 

 

Пояснювальна записка

Метою вивчення української літератури у ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації є:

• прищеплення курсантам любові до літератури як мистецтва слова і національної літератури зокрема;
• пробудження зацікавленості курсантів художнім твором як специфічним інструментом пізнання світу і самого себе в ньому;
• засвоєння необхідних знань з історії та теорії літератури;
• прищеплення навичок аналізу художнього тексту з погляду індивідуального творчого стилю автора в контексті відповідної історичної епохи та з позиції сучасного читача;
• розвиток творчого самостійного мислення, естетичного смаку.

Досягнення поставлених цілей відбувається на аудиторних заняттях з української літератури, а також  під час самостійної роботи курсанта над матеріалом курсу. Самостійна робота є важливою складовою навчального процесу, вона сприяє глибшому розумінню та усвідомленню вивченого, закріпленню набутих знань і вмінь. Тому актуальним є питання організації самостійної роботи студентів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації ще на І курсі навчання.

На допомогу курсантам при вивченні курсу "Українська література" з метою опанування та закріплення набутих знань і вмінь під час самостійного опрацювання лекційного матеріалу були складені дані методичні рекомендації відповідно до чинної навчальної програми з української літератури, розглянуті й ухвалені на засіданні циклової комісії української мови та літератури ДВНЗ «Морехідний коледж рибної промисловості імені Олексія Соляника» (прот. № ___ від _______________).

Методичні рекомендації містять зміст лекції та контрольні запитання для курсантів з кожної теми навчальної програми. При складанні завдань укладач керувався двома основними принципами дидактики: репродуктивним та проблемно-пошуковим. Запитання і завдання репродуктивного характеру спрямовують курсантів на засвоєння даних, фактів, зразків, запам’ятовування почутого, прочитаного тощо. Запитання і завдання проблемно-пошукового характеру сприяють зацікавленню курсантів українською літературою, розвитку їх творчих здібностей, критичного мислення, розкриттю їх духовно-емоційних талантів. Наявність таких проблемно-пошукових запитань і завдань підвищує пізнавальну активність курсантів, поступово привчає їх до самостійного мислення і творчості. Таким чином, у свідомості курсанта формується проблемна ситуація, розв’язання якої нагадує науковий пошук, що є важливою передумовою подальшого навчання курсантів, здобуття ними професійних знань, вмінь і навичок на старших курсах.

До кожної теми подається список літератури, до якої можна звернутися під час самостійної роботи над поставленим запитаннями і завданнями. Методичні рекомендації також містять додатки: критерії оцінювання усного монологічного висловлювання; список художніх творів, які повинні прочитати курсанти протягом навчального року; плани аналізу художніх творів (прозових, драматичних, поетичних). Таким чином, курсантові пропонується системне бачення курсу "Українська література": перед ним поставлено чіткі вимоги до знань і вмінь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 1. Літературний процес 70-90-х. рр. ХІХ ст.

(загальний огляд)

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Іван Франко

 

Література

1. Бондар М. Творчість Володимира Cамійленка // Cамійленко В. Твори.— К., 1990.
2.  Зеров М. “Непривітаний співець” (Я. Щоголів) // Зеров М. Твори: В 2 т.— К., 1990.— Т. 2.
3. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн.— К., 1997.— Кн. 3.
4. Камінчук О. Олена Пчілка: аспекти творчої діяльності // Слово і час.— 1999.— № 6.
5. Хропко П. Українське літературне життя 70—90-х років ХІХ ст. (Матеріал до оглядової лекції у 10 класі) // Дивослово.— 1994.— № 3

 

ВЕРШИННІ ДОСЯГНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Продовжуючи традиції епічної творчості Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, українські прозаїки 70 — 90-х років XIX ст„ збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому плані.

Як і в попередні періоди розвитку нової української літератури — дошевченківський і шевченківський, центральною темою прози залишається селянська. Це зумовлювалося кількома факторами. По-перше, тема життя і побуту хлібороба, його праці на землі — одна з найдавніших у всесвітній культурі. Її корені знайдемо ще у найдавніших міфах, усній поезії всіх народів. Це й не дивно, адже перші кроки людини пов'язані з освоєнням світу, пізнанням природи-годувальниці. По-друге, селянська цивілізація не тільки найстародавніша, найдовговічніша, а й найпоетичніша. Ці її характерні прикмети особливо притаманні українському селянству, його високій духовності, неповторній ментальності, що засвідчив наш фольклор. Селянство і в XIX ст. залишалося основою української нації, що викликало неослабний інтерес митців до його життя, етики, моралі, мрій і сподівань. По-третє, царські власті забороною писати про соціальні верстви, які не спілкуються українською мовою (наприклад, про інтелігенцію, службовців, військових), змушували письменників постійно звертатися до селянської теми.

Звісно, в цьому позитивним було те, що українські митці постійно шукали нові грані теми, обновляли її. Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександр Кониський, Іван Франко, Борис Грінченко показували не тільки закріпачене, а й пореформене українське село, пролетаризацію селянства. Промовистим прикладом можуть служити оповідання і повісті Івана Франка з циклу «Борислав», оповідання Бориса Грінченка з шахтарського побуту.

У сферу художніх спостережень письменників поступово входить життя інших соціальних груп — міщанства, чиновництва, вчительства, офіцерства. Життя цих верств було легше висвітлювати західноукраїнським белетристам, де не було офіційних заборон щодо таких тем. Отже, там з'являються повісті Івана Франка «Для домашнього огнища», «Основи суспільності», «Лель і Полель», Михайла Павлика «Пропащий чоловік», Євгенії Ярошинської «Перекинчики», оповідання Наталії Кобринської. Життя духівництва та дрібної шляхти змальовується в повістях Івана Нечуя-Левицького «Причепа» та «Старосвітські батюшки та матушки».

Іван Франко осуджує антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей, догоджаючи сильним експлуататорського суспільства, дбали тільки про власну кишеню («Рутенці», «Свиня», «Опозиція»). Східноукраїнські прозаїки намагаються створити позитивний образ молодого інтелігента («Хмари» Івана Нечуя-Левицького, «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко» Олександра Кониського, «Сонячний промінь», «На розпутті» Бориса Грінченка). Разом з тим з їхніх творів правдиво поставали і ситуації, пов'язані з крахом світлих ідеалів культурників.

Українська проза збагачується жанрово. Поряд з оповіданням, до якого звертаються Іван Нечуй-Левицький (цикл «Баба Параска та баба Палажка»), Олександр Кониський («Народна педагогія»), Іван Франко («Задля празника»), Борис Грінченко («Екзамен», «Олеся»), з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами («Лови» Панаса Мирного, «Липа на межі» Євгенії Ярошинської, «Самітна нива» Тимофія Бордуляка), народжується поезія в прозі («Морське серце», «Хвиля» Дніпрової Чайки).

Жанрові різновиди характеризують повість. Тільки в творчості Івана Нечуя-Левицького виділяються повісті родинно-побутова («Кайдашева сім'я») і соціально-побутова («Бурлачка»). З'являються повісті ідеологічно-проблемні («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка, «Юрій Горовенко» Олександра Конисько-го), публіцистичні («Юрко Куликів» Михайла Павлика). Іван Франко на історичному матеріалі пише повість «Захар Беркут» з виразними ознаками соціальної утопії.

На якісно вищий рівень підноситься романна проза. Серед творів цього епічного виду — написаний раніше, але опублікований майже через чверть століття соціальний роман Анатолія Свидницького «Люборацькі», що переріс жанрові рамки сімейної хроніки. Панас Мирний при допомозі брата Івана Білика започаткував жанр українського соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), підніс його своєю «Повією» на ще вищий рівень органічним синтезом художнього дослідження різних сторін дійсності з проникливим аналізом внутрішнього світу людини. Відповіддю на актуальні вимоги життя став проблемно-ідеологічний роман («Хмари», «Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького, «Лель і Полель» Івана Франка)

Збагачується, вдосконалюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. Замість широко розповсюдженої раніше оповіді, тобто зображення від першої особи (Григорій Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок), тепер домінує розповідь, густонасичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог (Пантелеймон Куліш, Панас Мирний). Розповідь, тобто об'єктивізована манера викладу зображуваного, викладу від третьої особи, давала змогу запроваджувати у твір широкі описи — портретні, пейзажні, інтер'єрні, що сприяло панорамному показу дійсності («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького, «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» Бориса Грінченка, «За водою» Панаса Мирного). Впадає в око прагнення прозаїків психологічно вмотивовувати поведінку персонажів, розкривати внутрішні імпульси їхніх вчинків («Дві московки», «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького, «Дзвоник», «Покупка» Бориса Грінченка, повісті й романи Панаса Мирного).

 

ХУДОЖНІЙ СВІТ ПОЕЗІЇ

Плеяда самобутніх талантів (Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Яків Щоголів, Іван Манжура, Павло Грабовський) визначає шляхи розвитку української поезії 70 — 90-х років XIX ст.

Збірка Івана Франка «З вершин і низин» (1887) стала після Шевченкового «Кобзаря» другим найвизначнішим явищем української поезії. Вона збагатила літературу ідейно, тематично, жанрово, внесла в лірику нові, енергійні ритми, привернула увагу яскравою образністю, синтезом предметності художніх деталей з алегорично-символічними тропами.

З віршів цієї книжки постав образ нового ліричного героя — мужнього борця за свободу, рівність, братерство людей. Цей герой покладає великі надії на вільний розвиток думки, науки, освіти, культури, за допомогою яких можна поліпшити життя знедолених, безправних трудівників. Поет гостро засуджує світ соціальної несправедливості, закликає до побудови суспільного ладу, де людина матиме умови для гармонійного розвитку і щасливого життя.

Демонструючи багатющі можливості українського слова, Франко сміливо використовує лексично-фразеологічні ресурси рідної мови, запроваджує в лірику науково-філософську, політично-публіцистичну лексику.

Різнобічність таланту Франка засвідчила збірка лірики «Зів'яле листя» (1896), вірші якої передають глибину внутрішніх переживань людини, розвиток її інтимного почуття. Збіркою «Мій Ізмарагд» (1898) поет сягнув вершин у царині філософської поезії, оновлення змісту і форми жанрів притчі й легенди.

Плідно працює у цей час Пантелеймон Куліш: видає збірки лірики «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладає, зокрема з Байрона, Ґете, Шіллера, Гейне. Вже після смерті поета вийшла збірка його перекладів і переспівів «Позичена кобза» (1897). Невсипуща багатогранна діяльність Куліша підпорядковувалася головному завданню — піднести своїх краян до розуміння здобутків світової цивілізації, необхідності їх засвоєння, показати світові красу творчого генія рідного народу.

Справжнім продовжувачем шевченківських традицій у поезії Франко назвав Михайла Старицького, котрий вперше заговорив про роль інтелігенції в громадському житті, створив образ мислячої особистості, яка не може миритися з підневільним існуванням. Ліричний герой його віршів звертається до українських інтелігентів із закликом присвятити життя служінню рідному народові, Поет покладає найщиріші сподівання на «завзятців-юнаків», що «возлюбили Україну».

У світі минулої звитяги козацтва, в героїці запорозької старовини намагається знайти відраду ліричний герой Якова Щоголіва. Образи козацького поля, «славою багатого», запорожців, що ревно оберігали «батьків завіт», характеризують романтичні вірші поета на патріотичну тему. Впадає в око зв'язок цих творів з фольклорною традицією: скажімо, запорожці, які «гуляють» у Дикому Полі, повертаються на Січ з походу веселі, у дорогих жупанах, змальовані у тому ж світлому, оптимістичному дусі, що й козаки у народних думах та історичних піснях.

Приваблюють пейзажні поезії Щоголіва: з них постають колоритні малюнки рідної авторові Слобожанщини. З таких віршів, як «Зимній ранок», «Травень», «Вечір», «Степ», «Осінь», «Листопад», можна скласти поетичний календар української природи.

Поезія Олександра Кониського, Івана Манжури, Бориса Грінченка вводить читача у світ бідняцької хати, в настрої бурлацько-наймитської молоді, змушеної продавати свої руки заможним ґаздам. А Павло Грабовський, з болем говорячи про бідняцьку недолю, йде далі: звинувачує світ насильства, створює образи тих, хто мужньо виступив на герць з охоронцями кривди і беззаконня. «Тьмою окрите»,  непривітане» життя сміливих подвижників, «і в минулому могили, і попереду хрести», однак герої Грабовського знаходять у собі мужність стати на прю з темним мороком реакції, виявитись дужчими духом за ворога.

У складних, несприятливих умовах творилася українська поезія, та все ж вона висловлювала не тільки стогін знедолених, а й кликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських ідеалів. Творчість поетів цього часу позначена інтенсивними художніми пошуками жанрового збагачення лірики та ліро-епосу, використанням найрізноманітніших віршових розмірів та строф. Поезія утвердилася як визначне мистецьке явище у духовному житті українського народу.

ДРАМАТУРГІЯ, ТЕАТР, МУЗИКА

Нова українська драматургія, початок якій поклала в 1819 р. славнозвісна «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, розвивалася двома річищами — просвітительсько-реалістичним і романтичним. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, звернувшись до селянського життя, показували долю звичайної людини головним чином у морально-етичному освітленні, торкаючись, звичайно, й окремих питань соціального характеру. Перші зразки історичної драматургії («Сава Чалий», Переяславська ніч» Миколи Костомарова, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка) позначені романтичними прийомами у розгортанні конфліктів, моделюванні поведінки дійових осіб.

Постійні переслідування українства не сприяли розвитку цього літературного роду, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення в розвитку сценічного мистецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України — у Немирові та Кам'янці-Подільському, Чернігові, Вобринці та Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі — аматорські трупи раз у раз починають виставляти п'єси українських драматургів.

Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п єсами на українські теми. Марко Кропивницький та Михайло Старицький вдаються до інсценізації повістей і поем інших письменників. їхню увагу привернули насамперед твори, в яких змальовувалося життя українців — побут, звичаї, обряди, минуле народу.

Так було пристосовано до сцени повісті Миколи Гоголя зі збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тараса Бульбу», Крім «Назара Стодолі», зажили сценічним життям поеми й балади Тараса Шевченка «Катерина», «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна», «Сотник»» Ці інсценізації поряд з п'єсами Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка ставали орієнтиром на дальшому шляху розвитку національної драматургії і театру. Слово Шевченка, Гоголя, що залунало зі сцени, злободенні соціальні й морально-етичні проблеми, які порушувалися в інсценізованих творах, повнокровні характери набували значення естетичної норми для нових, оригінальних п'єс українських драматургів.

Водночас Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, які були ентузіастами піднесення рідного театрального мистецтва, пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які, пройшовши цензуру, часто ще до їх надрукування виставляються на сцені. До репертуару національних труп залучаються драми Івана Франка, Панаса Мирного, пристосовуються до сцени окремі п'єси інших авторів, важливі змістом, але недостатньо викінчені в художньому плані.

З ініціативи Марка Кропивницького та Миколи Садовського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтав}, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом поставлено кілька українських драм. А восени 1882 р, Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі — Микола Садовський , Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Багато зусиль для матеріального зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький.

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти ганебний Емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою і друкування нею текстів до музичних нот. Суворому цензурному контролю підлягали твори драматургів: заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визвольний рух народу. Українські трупи не мали права інсценізувати п'єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій.

Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа, не маючи постійного приміщення, змушена була часто переїжджати з міста у місто. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосова-них приміщеннях — ярмаркових балаганах, холодних залах, в часом і в сільських клунях. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів. Актори жили впроголодь у незатишних номерах дешевих готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, здоров'ї, психічному стані акторів. І все ж ніщо не могло зупинити викликаного назрілими суспільними і національними проблемами розвитку сценічного мистецтва.

Ідея національного театру окрилювала передових діячів української сцени. Організаторам і керівникам труп театру корифеїв доводилося водночас виконувати не одне невідкладне завдання: організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх у патріотичному, національному дусі, боротися проти антихудожніх тенденцій «горілчано-гопачної» театральщини, культивованої балаганними трупами, збагачувати сценічний репертуар.

Особливо серйозною небезпекою для розвитку національного театру були тенденції розважально-сентиментальної театральщини, насаджуваної окремими ярмарковими трупами і графоманами. У таких п'єсах і виставах життя народу подавалося фальшиво, спотворено. Тут селянське буття показувалося суцільною ідилією: дійові особи не стільки працювали, турбувалися за себе чи дітей, які «весело розважалися, пили горілку за святковими столами, співали й танцювали. Історичні події й особи також подавалися викривлено, прикрашено, поза зв'язком з тяжкими буднями селян. Штампи й стереотипи у таких творах панували безроздільно.

Однак українська драматургія з честю вийшла з таких складних випробувань, стала міцною основою для розвитку високоідейного сценічного мистецтва.

На західноукраїнських землях українські вистави з'являються у 1848 р. У Коломиї на аматорській сцені було поставлено п'єсу Івана Озаркевича «Дівка на відданню, або На милування нема силування», що являла собою пристосовану до галицьких умов переробку «Наталки Полтавки» Івана Котляревського. У 1850 р. там же було поставлено переробку п'єси Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», здійснену тим же автором.

У 1864 р. при львівському товаристві «Руська бесіда» організується постійна театральна трупа, яка гастролювала в містах Галичини й Буковини, її репертуар був строкатим і часто низькопробним. На заваді справжньому мистецтву стояли режисерські настанови на святковість, розважальність вистав, відбір п'єс ідилічних, з сентиментальним присмаком, з моралізаторськими повчаннями. Іван Франко гостро критикував відірваність галицького театру від життя народу, засміченість його репертуару перекладними салонними драмами і оперетками. Театр, на його думку, мав бути «школою життя», порушувати злободенні соціальні проблеми.

Франко орієнтував львівський театр на використання художнього досвіду, нагромадженого східноукраїнським театром корифеїв. У його репертуарі чільне місце має належати п'єсам Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Карпенка-Карого. Значним здобутком західноукраїнської драматургії стали п'єси самого Франка. А його драма «Украдене щастя», вперше виставлена театром «Руської бесіди», стала подією в сценічному житті.

Український театр цього часу за своїм характером був переважно музично-драматичним. Так, вистави «Наталки Полтавки» йшли спочатку в музичному оформленні Матвія Васильєва, а згодом Микола Лисенко на матеріалі п'єси створив оперу. Петро Ніщинський написав до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля» музичну картину «Вечорниці» з чудовим чоловічим хором «Закувала та сива зозуля». На сцені українських труп йшли опери та оперети Миколи Лисенка, Семена Гулака-Артемовського, Миколи Аркаса.

Музика була обов'язковою складовою частиною вистав, здійснюваних західноукраїнськими трупами у Львові, Перемишлі, Коломиї. Зокрема, п'єси місцевих авторів супроводжувалися музикою Михайла Вербицького («Підгіряни» Івана Гушалевича), Івана Лаврівського («Роксолана» Григорія Яхимовича). На Буковині з успіхом ішли драматичні твори письменника і композитора Сидора Воробкевича «Гнат Приблуда», «Убога Марта», написані на місцевому матеріалі

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Якими шляхами розвивалася українська проза в 70 - 90-х роках? Чому в ній чільне місце посідала селянська тематика?
2. Охарактеризуйте тематичні комплекси прози.
3. Розкажіть про жанрове збагачення української прози. Які нові епічні жанри з'явилися в ній? З'ясуйте відмінність між оповіданням і новелою, назвіть жанрові особливості повісті й роману.
4. Які мотиви характеризують українську лірику цього періоду?
5. Що ви знаєте про українську драматургію останнього тридцятиріччя XIX ст.? Які проблеми порушувалися українськими драматургами? Що забезпечило довге сценічне життя кращих п'єс?
6. Схарактеризуйте шляхи розвитку українського театру. Що заважало розвитку прогресивного сценічного мистецтва в Україні?
7. Чому тогочасний український театр характеризують як музично-драматичний? Хто з композиторів брав участь в організації театральних вистав? Розкрийте конкретніше їхній внесок у пропаганду української літератури.

 

ЛЕКЦІЯ 2. Іван Нечуй-Левицький. . Загальна характеристика творчості.

Іван Левицький – се великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око тої (Правобережної) України.

І.Франко

 

 

Література

1. Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Білецький О. Зібрання праць: У 5 т.— К., 1965.— Т. 2.
2. Зборовська Н. Український світ Нечуя-Левицького: гендерний підхід // Зборовська Н. Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків.— Львів, 1999.
3. Крутікова Н. У світі художньої правди і краси // Нечуй-Левицький І. Твори: У 3 т.— К., 1988.— Т. 1.
4. Міщук Р. Співець душі народної: До 150-річчя від дня народження І. Нечуя-Левицького.— К., 1987.
5. Панченко В. Дві повісті Івана Нечуя-Левицького (“Хмари”, “Кайдашева сім’я”) // Дивослово.— 2003.— № 8.
6. Погрібний А. Всевидяще око України.— І. Нечуй-Левицький // Погрібний А. Класики. Не зовсім за підручником.— К., 2000.
7. Хропко П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції // Українська мова і література в школі.— 1988.— № 11.

 

Біографічні відомості: 

    Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838р. в м. Стеблеві Корсунь-Шевченківського району Черкаської області в сім’ї священика.

1847 - 1853рр. - навчайся в Богуславському духовному училищі

1853 – 1859рр. - навчався в Київській духовній семінарії

1861 - 1865рр. – навчався в Київській духовній академії.

     Формуваня світогляду відбувалося під впливом УНТ, історіософських праць М. Маркевича, творчості Т. Шевченка, критики і публіцистики журналу «Основа», статей Д. Писарєва, романів І. Тургенєва і М Чернишевського.

   І. Нечуй-Левицький, хоч і здобув звання магістра богослов’я, свідомо став на шлях педагогічної діяльності: учителював у Полтавській духовній семінарії (1865-1866), гімназіях  польськіх міст Каліша (1866-1867), Седлнця (1867-1885), де викладав Російську мову і словесність, риторику. Педагогічну працю поєднував з літературною.

    1868р. – у львівському журналі «Правда» були надруковані повість «Дві московки»і оповіданя «Гориславська ніч, або  Рибалка Панас Круть», нарис «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності» під псевдонімом І. Нечуй. Далі його прозові і драматичні твори, рецензії, статті, етнографічні розвідки й педагогічні праці систематично з’являлися на сторінках журналів і альманахів.

     1874р. – роман «Хмари»

     1878р. – повість «Миколо Джеря»

     1879р. – повість «Кайдашева сім’я»

     1880 р. – повість «Бурлачка»

     1884-1885рр. – оповідання «Старостівські батюшки та матушки»

     1890р. – роман «Над чорним морем»

Письменник активно виступав за наданням укр. мові рівноправності з російською, запровадження її в школах усіх типів. Ці проблеми порушені у статтях «Школа повинна бути національна» (1911), «Сьогочасна часопис на мова в Україні» (1907), «Криве дзеркало української мови» (1912). Підготував «Граматику українського язика» (1914-1915)

      1885р. – переїзд до Києва.

У київський період   І. Нечуй-Левицький написав понад 30 творів.

1899-1914 рр. – здійснив восьмитомне видання своїх творів.

15 квітня 1918 р. – помер, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Відображення жанрово-тематичної різноманітності творчості І. Нечуя-Левицького

Тематика творів	Приклади
Селянська	Повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», оповіданя «Баба Параска та баба Палажка»
Життя інтелігенції, духовенства	Повісті «Причепа», «Старостівські батюшки та матушки», роман «Хмари», комедія «Кожум’яка», оповіданя «Офонівський пройдисвіт»
Історичні твори	Драма «Маруся богуславка», романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»
Етнографічні розвідки	«Світогляд українського народа від давнини до сучасності»
Літературно-критичні статті	«Сьогочасне літературне прямуваня», «Українство на літературних позвах з Московщиною»

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. 1.Назвіть типові теми й твори Нечуя-Левицького.
2. 2.Яку роль відіграла здобута Нечуєм-Левицьким освіта?
3. 3.Як розпочалася письменницька діяльність І.С. Левицького?
4. 4.Які художні особливості притаманні творчості І.Нечуя-Левицького?
5. 5.Чому І.Нечуя-Левицького називають одним із тих, хто започаткував новий етап у розвитку української прози?
6. 6.Яку оцінку творчості І.Нечуя-Левицького дають інші письменники?
7. 7.Хто назвав І.С.Нечуя-левицького „великим артистом зору”, „колосальним всеобіймаючим оком”? Чому?

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 3. «Кайдашева сім’я». Історія написання.

Жанр. Сюжет і композиція.

 

Читав ‒ наче погожу воду у спеку пив.

Яке знання народних звичаїв, народного життя.

М. Коцюбинський

Література

1. Авраменко О.М., Коваленко Л.Т. Українська мова та література. Довідник. 1700 завдань у тестовій формі.І частина.‒ К.: Грамота, 2009. ‒ 480 с.
2. Молочко С.Р., Васильєва О.М. Українська література. Готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання. Біографічні відомості. Огляд творчості. Елементи аналізу творів. Стислі перекази творів. Теоретичні поняття. ‒ Ч.1.9 ‒10 класи. ‒ Х.:Країна мрій, 2009. ‒ 216 с.
3. Панченко В. Дві повісті Івана Нечуя-Левицького (“Хмари”, “Кайдашева сім’я”) // Дивослово. ‒ 2003. ‒№ 8.
4. Погрібний А. Всевидяще око України. ‒ І. Нечуй-Левицький // Погрібний А. Класики. Не зовсім за підручником. ‒ К., 2000.
5. Усі українські письменники та їхні твори. 10 клас. ‒ Х.: Веста:Видавництво "Ранок", 2008. ‒ 336 с.

 

І. Франко писав, що «Кайдашева сім’я» з погляду «на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства». У зображенні життя пореформеного українського села Нечуй-Левицький дотримувався традицій гоголівської реалістичної школи, яка вимагала від письменника точно і докладно малювати не тільки портрети, поведінку і звички персонажів, а й те соціально-побутове середовище, в якому діють герої. Цими реалістичними принципами зумовлена композиція «Кайдашевої сім’ї».

Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм, породжені законами тогочасної дійсності.

А соціальний конфлікт у повісті посилюється психологічним, що виникає з тих потворних рис і звичок у характерах героїв, які сформувалися в умовах кріпосницького та капіталістичного ладу. Крізь усю «Кайдашеву сім’ю» проходить контраст між світом природи і світом жалюгідних людських взаємин. Його помічаємо вже в експозиції твору.

Починається повість описом місцевості, серед якої розкинулось село Семигори. Ліс, як зелене море, ставки в очеретах, левади, два рядки білих хат, наче два разки перлів на зеленому поясі, ‒ усе манить до себе, настроює читача на ліричний лад, і йому хочеться бачити й життя людей в гармонії з цією красою. Та вже постать змореного важкою працею старого Кайдаша, що на темному тлі повітки нагадував ченця, з різкою протилежністю до поетичного опису місцевості.

Експозиційними сценами, що знайомлять читача з місцем дії, персонажами твору, є розмова братів Кайдашенків про дівчат, залицяння Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів.

У зовнішності героїв Нечуй-Левицький уміє майстерно передати їхні темпераменти, нахили, звички. Щоб розкрити провідні риси характерів персонажів, помітне місце в експозиції твору письменник відводить портретам Кайдаша, Кайдашихи, Карпа, Лавріна, Мотрі.

Зав’язка конфлікту в родині Кайдашів настає після одруження Карпа з Мотрею. Поява молодої сім’ ї викликала між батьками і дітьми суперечки за «моє» і «твоє», розворушила дрібновласницькі інстинкти і пристрасті Кайдашів.

Найнапруженіші моменти родинного побуту письменник відтворює в гострих, вихоплених з життя діалогах. За їх допомогою автор твору розкриває психологію героїв, підсилює реалізм зображення картини, надає напруженості й динамічності сюжетній лінії повісті. Завдяки майстерності діалогів повість у багатьох місцях читається як драматичний твір. Зображуючи наростання конфлікту між Кайдашами, автор в епічну розповідь вводить гострокомічні сценки, смішні ситуації (пригоди п’яного Кайдаша, пригоди з Кайдашихою під час поїздки на оглядини в Біївці), які нагадують народні анекдоти та інтермедії.

Сповнені комізму епізоди родинного життя Кайдашів. Кайдашиха і Мотря, змагаючись за першість у хатніх справах, б’ють горшки одне одному, сидять у неметеній хаті тощо. Гумор Нечуя-Левицького йде від самого життя, від народної творчості і є однією з найсильніших і найсвоєрідніших особливостей таланту письменника. Цей гумор має різні відтінки: від добродушного жарту до сатиричного сміху, залежно від того, на кого він спрямований.

В останніх розділах сатиричний струмінь повісті доходить свого найвищого напруження. Історія з кухлем (VIII розділ), коли через копійчаний глечик людині викололи око, є кульмінацією повісті.

Комічні сцени створює письменник за допомогою контрасту між піднесеним, героїчно-епічним характером розповіді і тими дріб’язковими, нікчемними вчинками героїв, про які йде мова. Опис чергової баталії між сім’ями братів Кайдашенків (IX розділ) починається словами, близькими до народних дум: «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину».

«Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігли з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти».

Закінчується повість сваркою сімей за грушу, яку посадив Лаврін, а під час розподілу землі вона опинилася на Карповому городі. Розв’язка повісті несподівана. Груша всохла, і сім’ ї помирилися. В обох садибах настали мир і тиша. Читач добре розуміє, що настало тимчасове перемир’я між сім’ями, що причинам для сварки і ворожнечі не буде кінця, бо їх породжують індивідуалістичні інстинкти, так щедро розвинуті у героїв повісті.

Висока майстерність реалістичного зображення у Нечуя-Левицького криється і в мові його повісті, пересипаній перлами усної народної творчості, сповненій різноманітністю порівнянь, то ліричного, то комічного, то сатиричного забарвлення.

Даючи високу оцінку мові повісті, Іван Франко відзначив, що це «переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але, проте, колоритна і повна тої грації; якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом». Вміло поєднавши в повісті літературну мову з народнорозмовною, Нечуй-Левицький підняв художню літературу на вищий ступінь майстерності.

«Кайдашева сім’я» належить до найбільш відомих творів Івана Нечуя-Левицького. Написана понад сто років тому, повість залишається актуальною і повчальною для нових поколінь наших сучасників. Її сатиричний струмінь, спрямований проти побутового зла, безпричинної ненависті, дріб’язкового користолюбства, невдячності, здатний виховувати людей, схильних до подібного в реальному житті. Адже ще геніальний Микола Гоголь писав: «Сміх ‒ велике діло: він не віднімає ні життя, ні маєтку, але перед ним винуватець ‒ як зв’язаний заєць». Дуже високо «Кайдашеву сім’ю» оцінив Максим Рильський: «Жодна література світу, скільки мені відомо, не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про селянство… Тут усе виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партію, як інструмент у хорошому оркестрі чи хорі».

Значну роль у повісті відіграє соковита українська мова, багата на влучні порівняння (доладна, як писанка; моргне, ніби вогнем сипне; сало шипіло, як змія; горщик завищав під ножем, наче цуценя; у мене два сини, неначе два соколи), яскраві епітети (свята земля, рожевий світ), звертання з виразно фольклорним забарвленням (серце моє; моя втіхо; моя дитино; будь же гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола), що викликають у читачів цілі ланцюжки асоціацій. Надзвичайно вдалі, яскраві у Нечуя-Левицького описи природи. Саме в них часто виявляється й виразна авторська позиція митця, закоханого в рідний край. Спостереження за колористикою творів письменника дали право Іванові Франку назвати автора «Кайдашевої сім’ї» «великим артистом зору».

Прочитайте кінцівку твору, що становить його розв’язку

(«Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша».)

Так закінчується повість у другій редакції. У першому ж виданні була така кінцівка:

«Діло з грушею не скінчилось й досі. А груша все розростається і вшир, і вгору, та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашами та їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей».

Отже, в такому варіанті і розв’язка твору була інша, більш реалістична: життя двох сімей лишається незмінним, бо й соціальні умови зостаються ті ж самі.

Нечуй-Левицький, як бачимо, виступає у своєму творі як справедливий, суворий суддя. І це було новим, революційним кроком у розробці теми села. Від співчуття знедоленому селянству, розкриття його тяжкої долі, піднесення позитивних сторін його життя Нечуй-Левицький не відмовляється.

Він бачив у селянині великого трудівника, володаря поетичної душі, творця перлин народної творчості, але й бачив ті умови соціального побуту, які породжували темноту, суєвір’я, приватновласницьку психологію. Думка про «двоїсту природу» селянина неоднорозово проходить червоною ниткою у творах І. С. Нечуя-Левицького.

 

Теорія літератури

Соціально-побутовою повістю називається порівняно великий розповідний твір, у якому життя персонажів показується на фоні соціальних подій.

Повість – розповідний художній твір, в якому розповідається про багато подій з життя дійових осіб і за своїм розміром займає проміжне місце між оповіданням і романом.

Прототип – це історична або сучасна авторові конкретна особа, життя і діяльність якої покладені в основу створення літературного образу (типу). Однак літературний образ не є копією прототипу.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Які особливості залицяння Карпа до Мотрі ви можете відзначити? Який прихований висновок автора про цю пару ви збагнули?
2. Як ви вважаєте, хто найбільше винен у вкрай напружених стосунках у сім’ї Кайдашів? На основі яких подій у повісті ви зробили свій висновок?
3. Які людські якості Кайдашихи викликають у вас відразу? Які з них сформувалися у жінки ще в молодості, під час служби в панському дворі? Які риси характеру Марусі ви вважаєте позитивними, які вчинки — похвальними? Чому саме?
4. Як ви розцінюєте той факт, що Кайдаш після бурхливої сварки не вигнав Карпа й Мотрю до батьків невістки, а побудував хату через сіни для молодої сім’ї? Чи допомагали Довбиші в зведенні цього житла? Про що це свідчить?
5. З якої причини Омелько не пішов на прощу, хоч був дуже богомільним? Як ви розцінюєте той факт, що Кайдаші відпустили Мелашку до Києва одну? Чи логічним було рішення жінки не повертатися додому? Чому ви так вважаєте? Про що свідчить те, що не лише чоловік і рідна мати, а й свекруха подалися до столиці шукати Мелашку?
6. Чому Мелашка почала оборонятися від Мотрі аж тоді, коли відчула, що свекруха на її боці? Як постійна ворожнеча старих Кайдашів з синами та невістками відображалася на вихованні онуків?
7. Як саме помер Омелько? Проаналізуйте епізод похорону старого Кайдаша і зробіть висновок, чи справді сини після його смерті збагнули тягар утрати. Чому після смерті Омелька Маруся відчула себе сиротою?
8. Чи відчувала Мотря свою вину, вибивши свекрусі око? Як вона налаштовувала чоловіка поводитися з матір’ю? Про що це свідчить?
9. Дайте оцінку Мотриним вчинкам стосовно Лаврінових дітей, які хотіли поласувати грушами.
10. З якої причини сільська влада й священик так і не змогли примирити сім’ї Кайдашів, хоч намагалися це робити неодноразово? Чи можливим було примирення цієї родини взагалі? Чому саме?

 

ЛЕКЦІЯ 4. «Кайдашева сім’я». Характеристика образів.

Проблематика твору.

 

Читав ‒ наче погожу воду у спеку пив.

Яке знання народних звичаїв, народного життя.

М. Коцюбинський

Література

1. Авраменко О.М., Коваленко Л.Т. Українська мова та література. Довідник. 1700 завдань у тестовій формі.І частина.‒ К.: Грамота, 2009. ‒ 480 с.
2. Молочко С.Р., Васильєва О.М. Українська література. Готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання. Біографічні відомості. Огляд творчості. Елементи аналізу творів. Стислі перекази творів. Теоретичні поняття. ‒ Ч.1.9 ‒10 класи. ‒ Х.:Країна мрій, 2009. ‒ 216 с.
3. Панченко В. Дві повісті Івана Нечуя-Левицького (“Хмари”, “Кайдашева сім’я”) // Дивослово. ‒ 2003. ‒№ 8.
4. Погрібний А. Всевидяще око України. ‒ І. Нечуй-Левицький // Погрібний А. Класики. Не зовсім за підручником. ‒ К., 2000.
5. Усі українські письменники та їхні твори. 10 клас. ‒ Х.: Веста:Видавництво "Ранок", 2008. ‒ 336 с.

 

Повість «Кайдашева сім’я» не тільки соціально-побутова, а й сатирична. Як зауважуває літературознавець Ніна Крутікова, «комічні дії Кайдашів, зображені Нечуєм-Левицьким з теплою, співчутливою посмішкою, ніби «зсередини», з самого добре знайомого і близького селянського середовища... Головне ж для письменника не «сміх заради сміху», а вірність життєвій правді. З серії кумедних подій виростає реальна і трагічна за своєю суттю картина життя селянства, яке потрапило з кріпосницького ярма у безвихідь нових пореформених відносин». Митець виявився неабияким знавцем стосунків у патріархальній селянській родині, тонко помітив наслідки панщини в характерах Омелька Кайдаша і його дружини Марусі, зробивши їх на старість ущербними людьми: шинок для голови сімейства в силу його все більшої горілчаної залежності став єдиним місцем, де він почувався комфортно, а спроби його дружини «стати панею» бодай у власній сім’ї й перетворити невісток на безправних наймичок призвели до ганьби на все село. Яскрава цитата засвідчує жорстокість Кайдашихи та її прагнення до влади: «Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду». Ще в молодості перейняла Маруся від панів лицемірність і улесливість, показну манірність і чванливість. Називаючи спочатку Мотрю «медовими словами» ‒ серденьком, золотцем, дитям, свекруха швидко скидає облудну маску, люто лається, «полум’ям дише», обзиває невістку кобилою, занозою тощо. Мотря скалічила стару матір. Згодом морально здеградували колись поетичні натури Лаврін та Мелашка, що спричинило ущербне виховання внуків.

Авторська позиція в повісті здебільшого нейтральна або прихована, інколи осудливо-іронічна, проте до старих Кайдашів письменник неоднаразово виявляє співчуття і розуміння. Не може й читач не жаліти пристарілого Омелька, на якого підняв руку Карпо, а молодший син взагалі перестав вважати батька головним у родині. Невдячний Карпо перед усім селом назавжди підірвав Кайдашів авторитет, хоч саме батько дав йому дах над головою, збудувавши хату через сіни, завдяки батьковому стельмахуванню сім’я постійно мала грошові надходження. Омелько, як умів, намагався примирити дружину зі старшою невісткою, щиро жалів Мотрю, турбувався, щоб вона пообідала, незважаючи на сварку, врешті, відділив Карпа, віддавши йому значну частину власного господарства. Викликає читацьку прихильність і Маруся Кайдашиха, коли вночі встає забавляти свого першого внука, хоча за день тяжко наробилася по господарству. Навіть тоді, коли Мотря налаштовувала своїх дітей проти рідної бабусі, Кайдашиха все ж любила всіх онуків, частувала їх ласощами, пестила. Омелькова раптова смерть і Марусине каліцтво ‒ страшний наслідок небажання синів у стосунках з батьками виявитися добрішими, не насміхатися з них, а розуміти й прощати вікові вади стареньких.

Представників молодшого покоління Кайдашів Нечуй-Левицький змалював неоднозначно. Понурий вдачею Карпо, який з дитинства не вмів посміхатися, й прагматична, сварлива, скупа, хоч і надзвичайно працьовита Мотря варті одне одного в подружжі, яке виникло не стільки з любові, скільки з розрахунку. Мотря імпонувала Карпові насамперед фізичною силою, Карпо ж подобався Мотрі тим, що гордий парубок звернув увагу саме на неї. Залицяння Карпа до дівчини показан грубим, фривольним, проте на високі почуття, «куслива, як муха в спасівку», Довбишівна й сама була не здатна. Багацькадочка й до власних батьків не виявляла найменших сентиментів, підвищувала голос на матір, а в сім’ї чоловіка з першого подружнього дня розпочала нескінченну війну зі свекром і свекрухою. Навіть відокремившись від старих Кайдашів, молода пара не намагалася жити бодай у добросусідському мирі з ними. Отже, справа не в індивідуалізмі й ментальному прагненні молодої сім’ї до відокремлення. Якби Мотря й Карпо проживали навіть далеко від батьків, навряд чи ця сім’я відзначалася б толерантними взаєминами. Характери Карпа й Мотрі дають привід припускати, що вони не стерпіли б одне одному й найменшої провини, адже й тоді, коли їхня увага була прикута до ворожнечі з родичами, Карпо час від часу накидався на дружину, дорікав їй надлишком «перцю» вдачі, а Мотря грубо відповідала чоловікові.

Лаврін змалку був повною протилежністю братові. Веселий, жартівливий, доброзичливий, мрійливий парубок виявився здатним на щирі, глибокі почуття, закохавшись у Мелашку з першого погляду. Він поводився романтично, поїхавши не до млина, як планував, а вслід за дівчиною. Розмова між закоханими пересипана народнопісенними зворотами, ніжністю. Мелашка Лаврінові видалася небаченою красунею, її убога оселя ‒ найкращою хатою в селі, її батьки ‒ найпоряднішими людьми у світі. Юний Кайдаш, на відміну від брата, на перше місце ставить не придане майбутньої дружини, не її фізичну силу, вкрай потрібну для виконання важкої роботи в господарстві, а людську красу в усіх її проявах. Кайдашиха не відмовляла Лавріна від одруження з дочкою бідних Балашів, які аж ніяк не були рівнею заможним Кайдашам. Незважаючи на маленький зріст і фізичну тендітність, добре вихована у батьківській сім’ї Мелашка старалася в усьому догодити свекрусі, сумлінно виконувала будь-яку роботу. В найскрутніші хвилини Мелашку рятувала її любов до Лавріна, його співчутливе, ніжне ставлення до дружини. Якби Кайдашиха не принижувала невістку, не надривала непосильною працею її здоров’я, Мелашка б любила стару, як рідну матір. Рішення не повертатися в Семигори з Києва виникло в Мелашки спонтанно, з відчаю, що знову доведеться щоденно терпіти свекрушині безпідставні кпини й знущання. До того ж, Київ зачарував селянку красою храмів, золотоверхими банями церков. Врешті Мелашка повернулася в Семигори тільки з любові до Лавріна, який таки розшукав дружину в Києві й умовив примиритися. До честі Кайдашихи, вона на знак примирення купила невістці найкращий одяг і надалі ставилася до неї, як до рідної дитини. Лише безпідставні претензії Мотрі змусили Мелашку спочатку оборонятися, а згодом уподібнитися старшій невістці. Не кращим життя зробило й Лавріна, який став безжальним, грубим та завдав батькові найболючішого морального удару ‒ перестав визнавати батька головою родини, що спричинило душевну драму та безпросвітне пияцтво старого: «Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця». Закономірна в нестерпних умовах родинної ворожнечі деградація Мелашки і Лавріна сягає свого апогею на останніх сторінках повісті, а це означає, що процес уже незворотній, колись прекрасні тілом і душею особистості остаточно втратили свої найкращі риси.

Система образів-персонажів

Персонажі можуть бути:

• головні — мають повноцінні самостійні характери;

• другорядні — беруть активну участь у розвитку сюжету, але

їм приділяється менше авторської уваги;

• епізодичні — з’являються в одному чи кількох епізодах; не наділенні

самостійними характерами.

Персонажі можуть:

• протиставлятися (один одному або один — усім);

• бути «двійниками»;

• мати паралельні долі;

• мати долі, що перехрещуються.

Усі ці групи об’єднуються в суспільстві, відображеному у творі.

Проблематика твору:

відносини дітей і батьків

проблема сімейних взаємостосунків

взаємостосунки бідних і багатих

проблема виховання

проблема віри в Бога

проблема народної моралі та авторитет у громаді

Теорія літератури

Гумор. М'яка форма комічного; сміх, який не ставить за мету ішкриття явища; добродушне підсміювання.

Іронія. Іносказання, яке виражає насмішку або лукавство; по¬двійний смисл, коли сказане набуває у контексті мови протилежно¬го значення; висміювання, яке містить в собі критичну оцінку того, що висміюється. Іронічне ставлення передбачає насмішку, дещо схо¬вану, але таку, що легко виявляється в інтонаціях автора-оповідача; іноді іронія маскується удаваною похвалою.

Сатира. Вид комічного, який нещадно висміює людську недосконалість. Сатира виражає різко негативне ставлення автора до зображуваного, висміювання людини чи явища.

Сарказм. Зла, уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Охарактеризуйте улюбленого героя з повісті І.С.Нечуя-Левицького „Кайдашева сім”я”.

1. 2.Чому  „Кайдашева сім”я” – зразок реалістичної соціально-побутової повісті?
2. 3.Охарактеризуйте повість І.С.Нечуя-Левицького „Кайдашева сім”я” за таким планом:

а)історія написання;

б)жанр твору;

в)тема, головна думка повісті;

г)прототипи повісті.

3. Проблематика повісті І.С.Нечуя-Левицького „Кайдашева сім”я” ( охарактеризуйте одну із них).
4. Яке співвідношення гумору і сатири у повісті І.С.Нечуя-Левицького „Кайдашева сім”я”.
5. Які прийоми творення образів персонажів найбільше використовує письменник.

 

ЛЕКЦІЯ 5. Панас Мирний. Огляд життєвого і творчого шляху. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Історія написання.

 

З появою романів і повістей Панаса Мирного в українську художню прозу ринула повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів, із істинністю народного мислення, з незвичайно багатим емоційним світом простих людей.

Олесь Гончар

 

Твори для вивчення

Роман Панаса Мирного та Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

 

Література

 

 

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с

2.   Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10.  Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11.  Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12.  Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

      Панас Якович Рудченко (псевдонім — Панас Мирний) народився 13 травня 1849 р. в Миргороді, що на Полтавщині, у родині дрібного чиновника.

У родині Рудченків було п'ятеро дітей: четверо синів і одна дочка. Найбільше Панас тягнувся в дитинстві до брата Івана, з допомогою якого він у

майбутньому напише славетний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». З Миргорода родина переїхала до Гадяча, де батько обійняв посаду скарбничого. У місцевому повітовому училищі брати здобули середню освіту. Панасові дуже подобалася наука, за успіхи в навчанні він щороку одержував, похвальні листи, мріяв про гімназію та університет. Проте вчитися далі брати Рудченки не змогли через скромні сімейні статки. І все ж завдяки винятковій працьовитості й старанності досягли згодом високих посад і чинів.

З чотирнадцяти років і до кінця життя Панас Рудченко тягнув лямку рутинної чиновницької служби.

У серпні 1872 р. у львівському (тоді закордонному) журналі «Правда» дебютує віршем «Україна» новий автор — Панас Мирний. У листопаді та грудні в «Правді» з'являється і перший прозовий твір цього автора — оповідання «Лихий попутав». Через два роки читач ознайомився з нарисом «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та повістю «П'яниця».

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у 26-річному віці, увів Панаса Мирного до кола "класиків української літератури. Згодом митець почав писати не менш грандіозний твір — роман «Повія», але з кожним роком усе важче й важче було знаходити час для улюбленоїтворчої праці: казенні обов'язки забирали сили й час.

Крім названих творів, у доробку письменника — вірші, п'ять п'єс (найвідоміша з них «Лимерівна»), оповідання «Морозенко», переклади В. Шекспіра, публіцистика. Більшість творів написано в 70-80-х роках XIX ст.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. через хворобу (інсульт).

Творчий доробок письменника

Перші твори – вірш „Україні” та оповідання „Лихий попутав” (1872).

Упродовж 1872-1919 років надрукував понад тридцять високохудожніх творів.

У мистецькому доробку Панаса Мирного твори найрізноманітніших жанрів: новела, оповідання, повість, нарис, казка, драма, роман.

Академік Білецький визначив три тематичні струмені творчого доробку Панаса Мирного.

1) Соціально-психологічні романи з народного життя: „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, „Повія”, „Голодна воля”.

2) Твори про життя української інтелігенції: „П’яниця”, „Лихі люди”.

3) Нариси й оповідання, що розробляють тему „батьків та дітей”: „Як ведеться, так і живеться”, „Народолюбець”.

 

 

 

Тематика творів Панаса Мирного

Доля обдурених і зганьблених дівчат, які до кінця своїх днів несуть на собі тягар за вчинений у юності проступок.

Зображення життя «маленької людини», яка, незважаючи на тяжкі умови життя, зберегла почуття людської гідності.

Розмежування в середовищі інтелігенції.

Життя українського села.

Сатиричне викриття бездарності.

Викриття «темного царства» родинного деспотизму.

Гострі соціальні контрасти в українському селі після реформи 1961 року.

Тяжка доля малолітніх сільських дітей.

Незнищенність прагнень поневолених людей до свободи, їхнє бажання мати свою землю і працювати на ній.

Кріпацьке лихо і людське страждання.

Історія написання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Весною 1872 року Панас Мирний перебував у службовому відрядженні. Під час поїздки з Полтави до Гадяча хлопчик-візник розповів Мирному жахливу історію селянина Василя Гнидки, який вирізав сім'ю заможного козака, та що був засуджений до каторжних робіт.

Особа Гнидки особливо зацікавила митця як «дуже цікавий суб'єкт» як задля етнографа, так І психолога. «Далі я вже не пам'ятаю.— писав він у «Подоріжжі од Полтави до Гадячого»,— що ми балакали з машталіром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу».

Панас Мирний, задумуючись над вчинками цієї людини, робить висновок: «На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту,— пригніченого усяким панством...— де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні. Де одно загнива, там починається інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому, гірке воловодіння з цвіллю. І от починає воно боротьбу за своє місце за життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім свою утіху, пораду для свого серця».

Почутий письменником випадок з життя ліг в основу повісті «Чіпка», над якою він працював протягом літа й осені 1872 року. Описаний цей випадок і в його нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого».

Повість «Чіпка» — перша редакція майбутнього великого соціально-економічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», де автор зосередив головну увагу на постаті центрального героя твору — Чіпки Варениченка. В повісті ще не були чітко окреслені сюжетні ходи — історичні екскурси, розповіді про земство, царський суд, досить побіжно змальовувалося життя селян: Максима Ґудзя, Явдохи, Грицька, Христі.

Панас Мирний, здійснюючи намір показати, як соціальні умови руйнують особистість, творять із чесних людей «пропащу силу», описував історію життя свого героя шляхом художнього узагальнення. Митець так добирав життєвий матеріал і на цій основі так його переосмислював, що створені ним картини стали достовірним художнім відтворенням епохи панування феодалізму, жорстокого гноблення народу і зародження стихійного протесту знедолених.

Закінчивши повість, Панас Мирний надіслав її для рецензування братові Івану Білику — відомому українському критику, який прихильно, доброзичливо, але й вимогливо поставився до оцінки твору, висловив ряд слушних зауважень.

Одержавши рецензію, Панас Якович переглянув текст повісті, виправив деякі суперечності в образі головного героя, дещо деталізував, накидав штрихами нову сюжетну лінію про Грицька тощо. І відклав на певний час: за своїм творчим принципом: «Нехай вилежиться та достигне, як та овоч на дереві». Коли ж навесні того ж року він знову повернувся до твору, то почав писати заново — розгортати повість у багатоплановий соціальне—психологічний роман, який назвав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Твір зазнав ще двох редакцій, що велися головним чином по лінії поглиблення окремих образів та ситуацій, ще двічі пересилався за маршрутом Полтава — Житомир (саме там жив тоді І. Білик), а потім був начисто переписаний, читався серед київської творчої інтелігенції і, нарешті, в листопаді 1875 року був поданий до цензури, яку порівняно швидко і щасливо пройшов.

Панас Мирний вирішив видавати роман під прізвищами обох авторів, адже Іван Білик в процесі роботи над книгою виступав не лише як критик і порадник, а й як співавтор.

Вперше роман був надрукований М. П. Драгомановим у Женеві в 1880 році, але ж відразу потрапив до списку заборонених видань і проникав до читачів у Росію таємно, як підпільна література. Поодинокі примірники перебували в нелегальних бібліотеках гуртків самоосвіти в університетах, гімназіях та інших на­вчальних закладах на західних і східних землях України.

Вперше легально роман був опублікований в 1903 році у журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила».

 Розкриття алегоричного змісту назви роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Воли — символічний образ уярмленого селянства — не ревли, якби було що їсти й пити.

Зображення життя й праці, мрій і сподівань селян — улюблена тема Мирного-прозаїка («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). На відміну від І. Нечуя-Левицького, письменник не обмежився розкриттям соціальних конфліктів і тенденцій, об’ єктом уваги для нього стала насамперед людина з її неповторним сприйняттям світу, зі своїми переживаннями та почуттями. Брати Рудченки вперше в українській літературі досліджують внутрішній світ героя, його психічний стан. Найяскравіше це виявилося в соціально-психологічному романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

 

Теорія літератури

Роман - прозовий твір великого обсягу, в якому життя людей розкривається на тлі історичних або соціально вагомих обставин.

Соціально-психологічний роман – роман, в якому суспільно значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень, переживань.

Сюжетна лінія - це ряд подій та вчинків, через які розкрито формування характерів, історія життя персонажів.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

 

1. Де, коли було опубліковано перший твір письменника?
2. Доведіть, що твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»  за жанром - роман.
3. Яка життєва подія покладена в основу роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
4. Продовжити речення.
   • Поштовхом для роботи над великим епічним полотном стало…
   • Співавтором роману є …
   • Роман не міг бути надрукованим у Росії у 1876 р. через…
   • Основною сюжетною лінією роману є …

 

 

ЛЕКЦІЯ 6. Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Жанр твору. Сюжет і композиція.

 

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» —

це ніби будинок з багатьма прибудовами

і надбудовами, зробленими неодночасно

і не застрогим планом.

Олександр Білецький

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Жанр твору – соціально-психологічний роман.

Основні риси жанру соціально-психологічного роману:

а) зображення людини в складних формах життєвого процесу;

б) багатоплановість сюжету;

в) охоплення долі ряду дійових осіб;

г) великий обсяг.

Композиція роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

         Роман складається з чотирьох частин і 30 розділів:

1) Дитинство і юність Чіпки.

2) 100-річна історія села Піски.

3) Складна доля селянина-бунтаря.

4) Трагедія Чіпки.

Тема роману - зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час реформи 1861 р.

Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли - символічний образ уярмленого елянства не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.

Образи

Головні: Чіпка Варениченко, Грицько Чупруненко, Максим Ґудзь, Мотря Жуківна (Чіпчина мати).

Другорядні: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Галя, Христя, Явдошка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.

 

Сюжетна лінія роману

Основні сюжетні лінії

1. Рід та життя Чіпки.

2. Рід та життєвий шлях Максима Гудзя.

3. Історія життя Грицька та Христі.

4. Життєпис панів Польських, історія села Піски.

Другорядні сюжетні лінії

1. Мотрі Луківни (матері Чіпки).

2. Івана Вареника (батька Чіпки).

3. Явдошки.

4. Василя Пороха.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Розмістіть назви перших розділів роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» відповідно до композиції твору.

А «Двужон»

Б «Дитячі літа»

В «Польова царівна»

Г «Тайна-невтайна»

Д «Жив-жив!»

2. Дайте відповіді на питання.

1. Перша частина роману містить розділ:

А  «Січовик»

Б  «Слизька дорога»

В  «Польова царівна»

Г  «Так оце та правда?!»

2. Завершальним розділом роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є:

А  «Старе — та поновлене»

Б  «Товариство»

В  «Лихо не мовчить»

Г  «Так оце та правда?!»

3. Укажіть, кого з персонажів роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» названо «польовою царівною».

А  дочку Максима Галю

Б  дружину Максима Явдоху

В  дружину Грицька Христю

Г  матір Чіпки Мотрю

4. Укажіть, що стало вирішальним моментом у виборі злочинного шляху центральним персонажем роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

А  вплив товариства

Б  нещасливе кохання

В  утрата землі

Г  злиденне життя

5. Кого в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» названо «двужоном»?

А  Чіпку Варениченка

Б  Максима Ґудзя

В  Грицька Чупруненка

Г  Івана Вареника

6. Визначте розв'язку твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

А  у Чіпки незаконно одбирають землю

Б  Чіпка одружується з Галею і кидає розбій

В Мотря видає властям сина-убивцю, і його відправляють на каторгу

Г  Чіпка працює в земській управі задля громадського добра

7. Історію свого батька Чіпка почув від:

А   Максима Ґудзя

Б   діда Уласа

В   матері

Г   баби Оришки

8. Прізвисько «Махамед» піщани дали:

А   Чіпці Варениченку

Б   Грицьку Чупруненку

В   Максиму Ґудзю

Г   пану Польському Василю Семеновичу

9. Галя подарувала Чіпці:

А   пояс

Б   вишивану сорочку

В   шапку

Г   кисет

10. Установіть відповідність між цитатною характеристикою і персонажем роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

1 «...бідна, некрасива дівчина, уже таки й літня, що жила... удвох з старою матір'ю» 2 «Сама невеличка, метка й жвава, з веселою  усмішкою на виду, вона так і вабила до себе» 3 «Не багатого роду!» казала проста свита, наки-нута наопашки. «Та чепурної вдачі», - одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка...» 4 «Отой волоцюга, блудяга...покинув на Дону жінку з дітьми...» 5 «Уже була стара-стара, як молоко біла, як сухар  суха»

А Галя Б Оришка В Мотря Жуківна Г Чіпка Варениченко Д Остап Хрущ

 

3. Як вплинули батьківські гени та суспільне середовище на формування особистості Чіпки? 

4.     Закінчіть усталені народні звороти, висловлювання з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

І. Назви розділів:

1. «Наука не йде до ...»

2. «Козак — не без щастя, дівка — не без ...»

3. «Старе — та ...»

4. «Лихо не ...»

II. З тексту роману:

1. «Життя — що стерняста нива: не пройдеш, ноги ...»

2. «На людях і смерть ...»

3. «Біда, кажуть, не сама ходить, а з ...»

4. «Добро, кажуть, дожидати треба, а лихе — ...»

6. «Дарованому коневі в зуби ...»

7. «Що громаді, те й ...»

8. «З хама не буде ...»

11. «Ні рук, ні ніг не ...»

12. «Не остання спиця в …»

13. «Ні пари з...»

14. «На чисту воду ...»

15.»Не видко, хоч стрель ...» 

16.»Розрив — як той ...»

17. «Сидів — як той кріт у ..»

 

ЛЕКЦІЯ 7. Вибір життєвого шляху героями роману «Хіба ревуть воли,  як ясла повні?». Проблематика. Значення твору.

 

Роман цей справді — народний твір,

як би його не поціновували критики різних мистецьких уподобань. Він стоїть у тому ж ряду, що й «Микола Джеря» чи «Кайдашева сім' я» Нечуя-Левицького, але це вже не просто пісня про наше гірке безталання, а велична симфонія.

Михайло Наєнко

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Образ Чіпки. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» мав ще й інший авторський заголовок — «Пропаща сила». Хоч постав він із цензурних міркувань, але цілком виражав авторську ідею. «У ній ключ до розуміння і художнього заду­му загалом і зокрема центрального персонажа твору, якого письменник змалював у всій суперечливості характеру, у всій складності його бентежної долі. У ній — роздуми художника про нереалізовану, «пропащу силу» людини, яка народжена була для справ, можливо, значних і прекрасних, але яка так і не розкрилася в своїх потенційних якостях і можливос­тях»,— зазначає О. Гончар.

Наскрізним образом роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є образ Чіпки Вареника. При всій індивідуальній своєрідності, винятковості це один із найтиповіших образів української дожовтневої літератури.

У його створенні найповніше розкрився величезний літе­ратурний талант Панаса Мирного. Кожен епізод життя Чіпки, рисочка характеру, портретний штрих допомагають краще уявити цього сильного, розумного і талановитого чоловіка, який міг би принести стільки користі людям, а силою соціаль­них обставин став розбійником-каторжником.

Починається роман розділом «Польова царівна», де чи­тач уперше знайомиться з головними героями — Чіпкою та Галею. Мальовничі, чарівні пейзажі імпонують душевному станові молодих людей,-гармонують із їх почуттями, допома­гають глибше і виразніше змалювати характери.

Ось Панас Мирний подає портрет Чіпки: «Ішов справді па­рубок.. .• Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-де поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невелич­кий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі та груди високі... Оце й уся врода». З пер­шого погляду ніби звичайний портрет молодого хлопця. Але є в ньому ті риси, які відбивають характер героя: «Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискав­ка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...» Саме ці деталі дають нам змогу побачити в особі Чіпки незвичайний характер.

Різким контрастом до попереднього — стриманого, суворо реалістичного портрета є ліричний портрет Галі: «Дівчина, як перепілка... Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітами, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запе­чених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Ма­ленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася ру­салкою».

В одязі героїв чітко відтінено не так соціальне, як ма­теріальне їх становище. Чіпка у простій селянській свитині, а в Галі «на шиї дорогі королі, золоті дукати». Цим ніби по­ставлено Чіпку і Галю по два боки яруги — між бідністю і багатством, І у читача одразу ж виникає питання: чи змо­жуть, долаючи майнову нерівність, з'єднатися їх серця?

Майстерний психологічний портрет Чіпки в розділі «По­льова царівна» виразно підкреслював, що цей парубок, ма­буть, зазнав чимало горя в житті, що він — людина енергійна, рішуча, а також те, що він здатний і на жорстокі вчинки.

З дитинства доволі зазнав малий Чіпка кривди та неспра­ведливості. Зростав безбатченком. На вулиці діти не прийма­ли Чіпку до гурту, обзивали «байстрюком», і вразлива від природи душа хлопця озлобилася. Тому зростав він замкну­тим, похмурим, відлюдькуватим. А до того ще «біднота неска­зана, злидні невилазні», «що за літо заробить Мотря, то за зиму проживуть». Доводилося малому часто голодувати, траплялося, що в хаті не було й «пилинки борошна».

І Чіпка рано усвідомив соціальну несправедливість. По­чуття ненависті до багатих особливо загострилося тоді, коли куркуль Бородай вигнав його зі свого двору, а дід Улас розповів про страшну кріпаччину і про трагічну історію життя його батька. У розмові з матір'ю Чіпка скаже:

«— Ні! Недобре зробив батько,— глухо якось з протя­гом... — Ні... негаразд! Чому він їх не вирізав, не попалив?

• Кого, сину?
• Панів!»

Ще з дитинства у Чіпки закрався сумнів у тому, чи є Бог на небі і чи допомагає він людям. Коли бабуся Оришка втлу­мачувала онукові, що Бог «нас годує», Чіпка питав: «Ачого ж мама хліб заробляє — ось досі з роботи нема... Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?..»

Злидні й Чіпку погнали на роботу. У дванадцять років пішов у найми до куркуля Бородая, якого не слухався і ледь не спалив господарство. Уже тоді він не визнавав ніяких за­борон, був палким, сміливим, а хазяїв та панів вважав своїми ворогами.

Через деякий час повернувся хлопець вже до власної зем­лі, що якимось дивом перепала їм від далекого родича. Заки­піла робота і на своєму полі, і на чужому. Незабаром з'явилася і корова, і конячина на хазяйстві.

Чіпка «рано встає, пізно лягає,— та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався у його... Не тільки в будень — і в свято...»

Там, на цьому полі, він і зустрівся з дівчиною, що видала­ся йому неземним створінням — польовою русалкою; з пер­шого погляду полюбив її Чіпка. Змінився хлопець, став ве­селішим, привітнішим. Хоч надія, яка йому світ звеселяла, увесь час змагається з острахом: багачка!

І раптом все померкло, все зникло: і надії, і сподівання. \ Нема землі! Сільська влада разом із суддями відібрала у Чіпки землю і віддала за хабар іншому. Це жахлива трагедія хлібо­роба. Це — вічні найми. У тяжкому горі й кохання забулося, ;шик чарівний образ Галі. З пекучою ненавистю до хабарни­ці.кого світу законників забрів Чіпка до шинку та там і нулінює своє становище п’яний Чіпка.

І пішло. Увесь нехитрий його статок поплив у шинок. І горілка вигнала й матір із дому. Зі своїми новими товариша­ми, які враз знайшлися,— п'яницями й дрібними злодія­ми, • вдень мерз у нетопленій хаті-пустці, а вночі пропивав останнє. Не міг тільки пропити жита — спротивилася хлібо­робська совість, не віддав шинкареві за безцінок, а подарував  колишньому товаришеві.

Відвідини Грицька, співчуття Христі дещо заронили в наболілу душу Чіпки, але це була іскра, яка скоро згас­ла. Він ще не міг вирватися з тих обставин, у які потрапив. І товариші-злодії видавалися щирими друзями, і горілка — ліками від горя. Як не стало що пропивати, п'яна компанія пограбувала пана, а Чіпка придушив сторожа, який нама­гався стати злодіям на заваді.

Чіпка й далі вів безпутне життя, хоч воно, як і все його товариство, викликало в парубка огиду. Та горілка приходи­ла «на допомогу». Аж тут збунтувалися кріпаки — пішли до пана правити гроші за два роки служби після відміни кріпац­тва. Посередник зі становим не змогли втихомирити піщан, викликали роту солдатів. Почалася розправа різками.

«Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж козаками, метається на всі боки:

— Братця!— кричить:— не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!

Кричав, аж поки його солдати не схопили та не відшмага­ли. Тут він побачив справжню ціну і давньому товаришеві Грицьку, і теперішнім так званим друзям. Найбільше ж пек­ла його кривда і наруга над ним самим і над народом. «Ой!., дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучи­тися, до суду мордуватися!..»

Хто ж це вони? Пани? І вони, і «старші над паном», і попи, і торгівці-шинкарі, і свій брат-багатир... Саме після цієї роз­прави у нього й визріває план помсти: «Станьмо краще таки­ми людьми, як усі,— приймемось за роботу, удень будемо працювати... а ніч-матінка — і научить і скаже, де наше ле­жить...» .

Чіпка мириться з матір'ю, йде до сусіднього пана на за­робітки. Весною разом із матір'ю хату лагодив, обновляв своє господарство, сумлінно працював за сніп, за сіно у жнива та косовицю. Ніби і забув Чіпка про злодійське товариство, зно­ву зійшовся з Грицьком, мати подружилася з Христею.

Та ночами став пропадати, а по селу пішли чутки про роз­бої та крадіжки. На цьому слизькому шляху Чіпка знову зустрічається з Галею, яку щиро кохав. Вона розкриває йому очі на зло, яке він чинить, змушує покинути безпутне життя. Завдяки Галі Чіпка знову зазнає, хоч і на короткий час, щас­тя. Всього себе віддає праці: рано прокидається вранці, пізно лягає спати — весь час за роботою. Чіпка соромився свого давнього безпуття, тієї кривої та кривавої стежини, якою хотів дійти до щастя і справедливості. Односельчани стали вважа­ти його добрим і щирим чоловіком. До хати Чіпки прийшли спокій, достаток, чи не вперше за все життя вільно зітхнула мати. Розквітла Галя.

Чіпку обирають у земські гласні, а потім навіть у члени управи. Отут, думав він, буду добро людям робити, служити громаді. Чіпка радив селянам відстоювати свої інтереси, ро­бити все, аби не потрапили вони знову у панську кабалу.

Та не могли пани-земці терпіти в своєму середовищі му­жика, та ще й бунтаря. А Чіпка, в свою чергу, не міг мирити­ся з їхніми махінаціями. Щоб ошельмувати Чіпку, згадали його минуле,— коли він притягався до слідства за пограбу­вання панської комори,— і домоглись свого: за розпоряджен­ням губернатора Чіпку виключають із земства.

А тут і перші постанови земства: велике жалування чле­нам управи, дивний податок із землі: той, хто має землі біль­ше,, платить менше, шляхові роботи — натурою, тобто се­лянськими руками.

Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу тер­піння і вивела Чіпку на шлях сліпого розбою. Він стає отама­ном розбійницької ватаги, знову повертається на криву стеж­ку: грабує, пиячить, дійшло й до вбивства. Банда, очолювана ним, вирізала цілу сім'ю, навіть не зглянувшись на дітей.

Отже, в образі Чіпки змальовано дійсно «силу» — непересічних здібностей селянина, фізично розвинутого, міцного, який любив землю, міг до самозабуття працювати на ній, її крім того, дуже вразливого до всякої кривди. Наругу він не прощав нікому. Мав справжній організаторський талант, його слово багато важило і для селян, і для товаришів-злодіїв, ні його здібностям у тих умовах кричущої несправедливості не було ні шляху, ні простору для нормального розвитку. І він стає стихійним месником, сходиться із злодіями та розбійниками. Хоч помста багатіям здійснювалась Чіпкою і його компанією з різною метою, та з часом і він свою мету втратив, скінчивши життя кривавим убивцею, зарізякою.

Таким чином, можна сказати, що Чіпка глибоко відчував чуже горе і по-своєму сміливо боровся за права трудівників. Проте Панас Мирний не вважав його позитивним героєм, а його шлях — правильним. Головний герой — носій провідної ідеї твору: як кріпосницький, так і буржуазно-поміщицький лад нівечать кращі сили народу. Тільки за інших соціальних умов такі люди, як Чіпка, зможуть знайти своє місце в су­спільстві і своїм природним обдаруванням принести не горе, а велику користь.

Образ Грицька. Чіпка познайомився з Грицьком у підпа­сичах. Хлопці однолітки, однакові у них і достатки. Грицько сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички, вдови, а потім уже дід Улас узяв його до себе.

У підпасичах його життя таке ж, як і Чіпки,— голодне роздолля з сухарями, чорними, як земля, з дитячим бешке­туванням: то він, криючись від діда, на барані їздить, то го­робців дере.

Коли дід Улас повідав хлопцям, що пани знову забирають його до двору, Грицько не журився дідовою долею. Як почув сумну новину, «тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани,— потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи».

Довгою дорогою — вперше ж вийшов із села — всьому дивувався, та найбільше чужому багатству заздрив: «Ач, як люди живуть!» Шумливе міське життя його відлякувало, мріялась жіночка чепурненька, роботяща, дітки маленькі коло неї.

Така мрія й підганяла його до сумлінної роботи. Грицько давав собі відпочинок тільки тоді, коли вимушений був їсти і спати. Односельці-заробітчани дивувалися його завзяттю, хазяї хвалили. А як став під осінь лічити заробіток — ні з чим повертатися додому. І він іде до Херсона, катає сорокавідерні бочки, носить дошки з барж. Взимку ж Грицько найнявся косити очерети.

Тяжко працював Грицько ще одну весну й літо, а на дру­гу осінь повернувся додому і зразу ж придбав хату й город.

«Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим... зо­всім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Правда, з наміру одружитися з багачкою нічого не вийшло. Грицько закохався в сусідську наймичку та з нею й шлюб узяв. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою...» Старші молодим за приклад їх ставили: аякже, сироти, наймити стали хазяїнами!

«Своя сорочка ближче до тіла» — ось основа Грицькової моралі, яка найвиразніше проявилася під час розправи над кріпаками. На заклик Чіпки заступитися за кріпаків, не дати їх бити Грицько втік. Дома ж він хвалився перед жінкою сво­їм вчинком, у якому не вбачав нічого ганебного; лаяв кріпаків «маштаками», «злодіями», «голотою». Дивно звучать ці сло­ва з вуст учорашнього наймита й голодранця. Це вже говорив хазяїн.

Ставлення до свого товариша дитячих літ, Чіпки, у Гри­цька залежало від становища першого. Повернувшись із за­робітків із грішми, він гордував Чіпкою, не знався з ним і тоді, коли обезземелений Чіпка упав у запій, потрапив до злодій­ського товариства. Коли ж Чіпка поправив господарство і покликав його старостою сватати Галю, Грицько погодився. Він дивувався багатству товариша, навіть заздрив йому. І вже далі знову приятелював з Чіпкою, завжди перед ним скаржив­ся, лукавив, розраховуючи на допомогу. Отже, Грицько повів себе і з товаришем, як з усіма: до багатого горнувся, бідним гордував. Правда, при всьому цьому він не був обділений співчуттям. На останньому побаченні із закованим у кайдани Чіпкою «у його голосі не було ні докору, ні помсти, а вчувся тяжкий жаль — шкода пропащого брата...» Він же взяв до себе його матір догодувати до смерті.

Отже, в образі Грицька змальовано звичайного селянина того часу — працьовитого, полохливого, покірного законам і звичаям.

Образ Максима. Другою постаттю, що відтінює образ Чіп­ки, виступає в романі москаль Максим, його тесть.

Привабливо, із симпатією змальовано Максима в моло­дості: «Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще й меткий, як заєць, співун-реготун..; Хороший з лиця — повновидний, рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом,— він був перший красень на селі». Максим був щедро обдарований природою, відважний, кмітливий, розумний. «Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усім верховодив».

Дід Максима — Мирін Ґудзь — захожий січовик, з'явився в Пісках, коли ще й селом це поселення не звалося: так, роз­кидані хутірці по балці. І не в хатах — українських мазан­ках — жили люди, а здебільшого в землянках. З'явився Ґудзь немолодим, з чималим життєвим досвідом, уже добре повою­вавши з шляхтою й татарами. І головним його заняттям на цій ще не обжитій землі було полювання. Одружившись із місцевою дівчиною, став хліборобом. У запорізькому дусі хотів і сина Івана виховувати, та, одне, мати не давала і при­вчала того до хліборобства, а головне — козацтва не стало. Із старшини поставали пани, а прості козаки до землі прихили­лися. Саме життя, побут сказали своє — і виріс із Івана справ­ний хлібороб-селянин.

Не знаходив Мирін спільної мови з сином, ближчим став онук Максим. Йому він розповідав про давні походи, бої з во­рогами.

Під час закріпачення старий Мирін зумів відстояти своє козацьке звання, отож ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі. Жили порівняно в достатку, у щоденних нелегких господарських клопотах. Діти змалку привчалися до важкої хліборобської праці.

Максим ріс рвучким і неспокійним: до всього кидався із запалом, швидко схоплював та швидко й охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найулюбленішою забавою для малого була гра в бої з татарами.

Максим верховодив парубками. Красивий, кремезний, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик, він подобався усім ровесникам. Витівки ж його ставали все дошкульніші і зліші, образливі і збиткові для піщан: то він заніс чужі во­рота на самий верх столітнього дуба, то вдові вимазав дьогтем ворота, то звів молоду дівчину, то пустив славу про іншу. Хоті­ли батьки одруженням утихомирити сина — нічого не вий­шло. Далі ще гіршим став: полюбив горілку, шинок. А там — шинкареві допікає, з кріпаків насміхається, під'юджує їх тікати від панів. Це вже Сибіром для Максима запахло. Бать­ки нічого не могли вдіяти з сином і — віддали в солдати.

Солдатчина. Тяжка муштра. Як і всім, нелегко було й Мак­симові. Та він не вдавався до туги, все переливав у сміх, у жарт. Нехитрою солдатською наукою оволодів швидко, чим показав неабиякі свої природні здібності. Правда, тупа муш­тра скоро йому набридла. І він знову знаходить відраду у горіл­ці. Товариський, щедрий, Максим умів і за себе постояти, і товариша не видати, навіть у скрутну хвилину взяти чужу провину на себе. За це його поважало нове товариство.

Дуже бідний, просто злиденний солдатський пайок виді­ляла казна. Та ще й старші — фельдфебелі, ротні — обкра­дали. І увійшло у звичай «прокормлєніє»: виряджала рота кількох солдатів, щоб ті збирали в околишніх селах, містеч­ках милостиню від населення. І вони збирали: де випросять, де налякають, де силою відберуть, а де просто вкрадуть. Мак­симові прийшлась до смаку така «робота» — все-таки не що­денна муштра. І він збирав щедру данину, за що його ще більше поважали товариші, цінувало начальство.

Незабаром Максим став унтер-офіцером. Він віддалився від простих солдат, почав ганяти їх ще дужче, ніж його самого колись ганяли. Самотужки оволодів грамотою, яка йому стала у пригоді в одному — обрізувати та обкраювати підлеглих.

У 1848 році Максим разом із батьком Чіпки брав участь у придушенні революції в Австро-Угорщині. За хоробрість заслужив орден Георгія, став фельдфебелем.

Після закінчення війни повернувшись додому, Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Народилася у них дочка Галя. І вже батьківські клопоти, щоб виростити у ба­гатстві та розкошах свою дитину, знову штовхали Максима до наживи. Максим збирав данину з «прокормлєнія», а Явдоха перепродавала крадене.

Під час Кримської війни 1855 року Максим, скористав­шись пораненням, вийшов у відставку і повернувся на бать­ківщину. Став він по ярмарках їздити, жінка вдома торгувала.

Знався з багатими, начальством, бідними гордував. Та скоро вибрався з Пісок на хутір. Відгородився височенною лісою від людей, чим жив і як,— ніхто не знав. На його хуторі запива­ли розбійницьку удачу, ділилися награбованим. Тут вся роз­гадка і хутірського життя, і Максимової відлюдкуватості, і його багатства.

Всі оті ярмарки були тільки прикриттям справжнього джерела збагачення — відкритого розбою.

До Чіпки Максим ставився як до товариша, не дуже зва­жав на його бідність. Сила, спритність — ось що цінувалося в розбійництві, а це в Чіпки було.

Максима-розбійника породив інший час та інші умови. Здібного, кмітливого і фізично дужого хлопця морально зні­вечила й спустошила служба в миколаївській армії, там він навчився промишляти розбоєм і грабувати свого ж брата — простого солдата. До соціального протесту, до помсти експлу­ататорам він ніколи не піднімався. Його падіння — теж наслі­док суспільних умов, які калічили людину морально.

Лушня, Матня і Пацюк. Відтіняється образ Чіпки й не­привабливими постатями його розбійницького товариства, насамперед Лушнею, Матнею і Пацюком, з якими головно­го героя звела чарка. їй вони поклоняються і служать. Всі троє — вихідці з дворової челяді. Там, у панському дворі, вони перейнялися зневагою до праці, розбестилися, звикли обдурювати і красти. Це типові люмпени, соціальне дно села. «Крім крадіжок, уміння брати те, що погано лежить, вони більше ні на що не здатні. Задовольнити почуття голоду, дати роботу шлунку — ось весь зміст існування цих пропа­щих людей».

Жіночі образи. Любовно і дбайливо виписано в романі жіночі образи. Баба Оришка, Мотря, Галя, Христя — всі вони різні за характерами, життям, долею. Але в їхніх образах втілено кращі якості народної моралі.

Баба Оришка. Перші уроки добра, чуйності, любові Чіпка дістав від своєї баби.

Прообразом баби Оришки була няня Івана Білика та Па­наса Мирного — кріпачка Ірина Костянтинівна Батієнко, яка й після звільнення від кріпацтва залишилася у Рудченків, доглядала їхнє миргородське дворище. її характер, світогляд, знання звичаїв і народної творчості, вплив на дітей, навіть в якійсь мірі і зовнішність — все це «списано» з дорогої авто­рам няні і вкладено в образ баби головного героя, звичайно, з певними корективами до її долі, життєвого шляху.

Це чи не єдиний персонаж першого плану, де автори не дають цілісної біографії. Ясно, що це збідніла вдова з козаць­кого стану, збідніла настільки, що все життя поневірялася в наймах, не мала ні поля, ні городу, ні своєї хати.

Бита горем, невилазними злиднями, завжди рада шматку хліба, баба Оришка зберегла в собі море людяності, доброзичли­вості й теплоти. І все це вона прагнула передати єдиному ону­кові, якого любила понад усе на світі. Оришка — втілення на­родного світогляду і моралі; вона розважлива, житейськи мудра, знає багато казок, легенд, переказів. її народний погляд на людське призначення: «Чоловік нате й уродився, щоб робити, а не лежати»,— лишився в основі Чіпчиної працьовитості.

До Чіпки баба Оришка завжди була лагідною, ніколи не вдавалася до бійки. її тихе, ласкаве слово куди більше важи­ло для хлоп'яти, ніж материні стусани. Саме від баби він пе­рейняв чулість до чужого горя. Хлоп'я платило за бабину любов до нього щирою взаємністю. І першим страшним уда­ром у житті Чіпки стала смерть баби.

Мотря. Тяжка доля матері Чіпки. «Не судилося Мотрі ща­стя. Не знала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою»,— говориться про неї в романі. Вона завжди в тяжких трудах, у злиднях. Не з любові, а задля притулку вийшла заміж за незнайомого чоловіка. Ще не народивши сина, стала заміж­ньою вдовою. А звідси — дикі наговори, чутки про неї у селі, що ускладнювали й без того тяжке життя Мотрі. Навіть на роботу найматися мусила в сусідньому селі — у своєму не бра­ли. Невилазні злидні, постійна перевтома робили її жорстокою: за найменшу провину обсипала Чіпку прокльонами, частувала духопеликами, а на ласку ні сил, ні часу не мала. Проте, не зважаючи на це, Мотря любила сина.

її материнська любов невіддільна від честі. Втративши землю, безсила у своєму горі, вона намагається не допустити сина до слизької дороги, заспокоює його, що й без землі люди живуть, мовляв, заробляти можна. Погана слава про сина тільки збільшувала материнський біль. її думки не про ба­гатство: вона хоче, щоб син залишився чесною людиною:

«Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком!» Справедливість, чесність перевищують мате­ринську любов — Мотря сама заявляє на свого сина-вбивцю.

В образі Мотрі Мирний показав жінку, прибиту горем, але сильну духом. Лиха доля не вбила в ній доброти і чулості, високої моралі.

Христя. Христя малою зосталася без батька й матері, все, що в них було, рознесли родичі. Поле дядько забрав та й її визискував, як дармову робітницю, доки не найнялася до чу­жих людей: там хоч плата якась за працю була.

Молоду, веселу, працьовиту наймичку покохав Грицько і одружився з нею. Жили вони добре, не сварилися, поважали один одного.

Спокійно було Христі, доки не зустрілася з волоцюгою Чіпкою, не почула його гірких слів про те, як землю у нього відібрали, про неправду між людьми. Серцем, жіночою чуй­ністю Христя зрозуміла високі поривання Чіпки і всю при­земленість Грицька. Таємно, сама собі не признаючись, поко­хала Чіпку, переживала за нього, близько зійшлася з його матір'ю, а потім і з дружиною. Прагнення поріднитися хоч через кумівство, приязнь до Галі викликалися саме цим по­чуттям. Заливаючись слізьми, провела Христя Чіпку в його останню кайданну путь до Сибіру.

Галя — це уособлення дівочої краси, подружньої вірності, чесності, моральної чистоти. В житті Чіпки саме Галя продов­жує лінію баби Оришки — є носієм доброти, людяності, стри­муючою силою в його розбійницьких замірах. У стосунках з Галею найповніше розкривається багатий внутрішній світ головного героя, його кращі людські риси, роздуми, пережи­вання. На відміну від інших жіночих персонажів зовнішність Галі виписана до найдрібніших деталей, не раз підкреслюють­ся риси її вродливого обличчя. Виросла вона в багатій сім'ї, з дитинства купалася в розкоші. Очевидно, про джерела зба­гачення дізналася вже дорослою і всім єством, своєю чистою совістю осудила злодійство і розбій. Головною умовою для одруження вона поставила перед Чіпкою кинути розбійниц­тво. Награбований багатий одяг, прикраси просто душать її. Галя мріяла тільки про чесне трудове життя, у своїй господі все робила з радістю сама. Вона з великою повагою ставилися до свекрухи — бідної вічної трудівниці Мотрі, співчувала її тяжкій долі.

Галя щиро вірила, що своїм коханням відверне Чіпку від злодійства, направить на шлях трудового життя: всіляко під­тримувала його в господарюванні, у добрих намірах послужи­ти людям у земській управі. Крах своїх надій, своє безсилля виправити становище вона виливала палючими слізьми; ос­танній злочин Чіпки не знесла, втратила розум і покінчила життя самогубством.

Слід зауважити, що на мораль Галі, мораль трудової лю­дини в її найвищих виявах, здається, зовсім не вплинули її батьки-злочинці. Письменники нічим не мотивують цього феномену, залишають його розгадування читачеві. Читач може зробити висновок, що формування дівчини відбулося всупереч впливу батьків.

Проблематика роману:

- народна мораль;

- батьки і діти;

- добро і зло;

- земля і достаток;

- кріпацька неволя;

- «пропаща сила»;

- становище жінки в сім`ї;

- любов і сімейне щастя.

Теорія літератури

Прообраз (прототип) — особа, життя й діяльність якої насамперед малася на увазі при створенні літературного образу, тип у творі. Літературний образ не є копією прообразу, при його створенні письменник використовує художній домисел, узагальнення.

Національне в літературі — відображення особливостей історичного життя, побуту й природи, звичаїв і культури, рис національного характеру й мови певного народу.

Загальнолюдське — властиве людям, незалежно від їх національної приналежності (розуміння добра і зла, совісті й честі, ставлення до праці, до людей).

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Заповнити таблицю.

Сюжетні епізоди	Поведінка героя	Характерні риси Чіпки
1. Зустріч Чіпки з Галею	Огляд поля
2. Одібрання у Чіпки землі	1. Відмова Чіпки дати писареві хабаря
	2. Чіпка запив
	3. Чіпка дарує Грицькові свій хліб
	4. Нічні пограбування
3. Виступ Чіпки на захист скривджених селян	1. Виступ Чіпки проти москалів
	2. Терплячість Чіпки під час катування
	3. Чипчині плани рівняти бідних з багатими
4. Вибори в земство	1. Чипчині виступи на захист громади
	2. Скарга до губернатора, зневір'я
	3. Зневір'я у власний шлях
5. Заслання Чіпки на каторгу	Презирство до Грицька

2. Укажіть, чий це портрет.

1. Чорне кучеряве волосся, заквітчані польовим квітами, чудово вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, але полискуваного хмелю, спадали на біле, рум’яне личко; очі оксамитові, чорні . Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима.

2. «Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипав на верхні гу би. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; мені карі очі — теж гострі; лице довгообразне — козаче; ні високого, ні низенького зростку,— тільки плечі широкі та груди високі».

3. « … у село Піски вступив якийсь невідомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на ньому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа, через праве плече, на палиці перекинута торба. На взір — чоловік середніх літ».

4. «У царині нагледів Чіпка низенького, натоптуватого чоловіка з круглим, запухлим лицем, з рудими товстими вусами. Москаль — не москаль, а службою пахне».

5. «Високого зросту, статний, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще й липкий, як заєць, співун, реготун. Хороший з лиця, повновидний, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, він був перший красень на селі».

6. « …був широкоплечий парубок, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима. Здається, на йому й шкура говорила, такий балакучий».

7.  «…худощавий, низенький, мишастий, справжній пацюк, такий і прудкий: говіркий, співучий, на селі перший співака».

8. «Борода йому була гладко виголена; голова трохи подалась назад; довга шия вип’ялась так, як у вола; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука».

 

 

ЛЕКЦІЯ 8. Значення творчості І.Нечуя-Левицького та Панаса Мирного для вітчизняної літератури.

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Нечуй-Левицький, як бачимо, виступає як справедливий, суворий суддя. І це було новим, революційним кроком у розробці теми села. Від співчуття знедоленому селянству, розкриття його тяжкої долі, піднесення позитивних сторін його життя, тобто того, що було характерне для Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка, Нечуй-Левицький не відмовляється.

Він бачив у селянині великого трудівника, володаря поетичної душі, творця перлин народної творчості, але й бачив ті умови соціального побуту, які породжували темноту, суєвір’я, приватновласницьку психологію.

Думка про «двоїсту природу» селянина неоднорозово проходить червоною ниткою у творах І. С. Нечуя-Левицького.

Панас Мирний писав свої твори в річищі реалізму, художньо правдиво моделював соціальні зміни, викликані колоніальним становищем України, проникненням капіталістичних відносин у всі сфери життя, зобразив явища деморалізації, безнадії і віру у відродження людини. Твори реалістів були пройняті шуканням ідеалу і несли гостру критику існуючих порядків. Життєвість і відтворення правди життя стали мірилом художності.

Характерними ознаками реалізму Панаса Мирного є: історизм, соціальний аналіз взаємодії людини і середовища, викривальний пафос, змалювання згубного впливу антигуманного суспільства на долю людини, нагромадження речових подробиць та деталей, панорамне, епічне змалювання дійсності, психологізм, тобто глибоке зображення внутрішнього світу особи, гуманізм. Художній виклад ведеться від імені третьоособового розповідача.

У творчості Панаса Мирного поєдналися дві тенденції розвитку реалізму в українській літературі другої половини XIX століття: соціальна і психологічна. Реалістичний тип творчості дав змогу письменнику розширити дослідницький аспект життя, сутності людини, змалювати буття українського народу в умовах національної та соціальної неволі. В цьому річищі написаний роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

 

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Підкресліть правильні відповіді.

1. І.С. Нечуй-Левицький народився 1838 р. в с. Стеблів на Черкащині в родині  священика.
2. По закінченню духовної семінарії І. Левицький служив священиком.
3. І. Нечуй-Левицький переклав на українську мову Біблію та твір М. Салтикова-Щедріна  «Як один мужик прохарчував двох генералів».
4. Родина Кайдашів проживала в селі Семигори.
5. Дівчина, яку покохав Лаврін, проживала в Богуславі.
6. «Кайдашева сім'я» за жанром – соціально-побутова повість.
7. Справжнє прізвище Панаса Мирного – Панас Рудченко.
8. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вперше був надрукований у Львов в 1879 р.
9. Трагедію особистості в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» найповніше відтворено в долі Чіпки, Грицька, Мотрі.
10. У світ роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» виходив ще під назвою «Лихі люди».
11. Добрим ангелом для Чіпки була баба Оришка.
12. Роман складається з 4 частин і 30 розділів.

 

 

ЛЕКЦІЯ 9. І. Карпенко-Карий. Життєвий і творчий шлях.

«Мартин Боруля». Історія написання. Жанр.

Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру,  визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література.

Іван Франко

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Серед драматургів, які постачали театр корифеїв сценічною продукцією, найбільш талановитим виявився Іван Карпенко-Карий. В історію національного театру й українського красного письменства він увійшов як талановитий актор, батько української комедії та української трагедії, митець, велич творчого доробку якого досі викликає щире подивування. Як актор Іван Карпенко-Карий віртуозно зіграв ролі Назара Стодолі з однойменної драми Тараса Шевченка, Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентія Гавриловича Пузиря («Хазяїн»), Мартина Борулі й Омелька («Мартин Боруля»), IIотецького і Яна Шмигельського («Сава Чалий») з власних творів. Написавши вісімнадцять п'єс, Карпенко-Карий став найяскравішою зіркою в сузір'ї українських драматургів.

Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).

І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше став канцеляристом міської управи.

У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

У 1870р. І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською (внучатами племінниками Н. К. Тарковській доводяться відомі російські митці — поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У 1883р. в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М.Старицького.

У 1884 р. — був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

Протягом 1886—1887 pp. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р.

У 1887р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич назвав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).

У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше — П. Саксаганського. У 1890 р. — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

«Записку до з'їзду сценічних діячів», складену І, Карпенком-Карим у 1897 р., у Москві з трибуни з'їзду виголосив П.Саксаган-ський. У ній йшлося про переслідування українського театру.

У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини.

Протягом 1900—1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

У 1906р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини.

15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.

Пам'ять про геніального корифея увіковічено у багатьох місцях України, на батьківщині споруджено пам'ятник і відкрито літературно-мистецький заповідник «Хутір Надія», а Київський національний інститут театрального мистецтва з гордістю носить ім'я Івана Карпенка-Карого.

 

Історія написання п’єси «Мартин Боруля»

Цей твір Івана Карпенка-Карого вперше було надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1891 році. Цю п'єсу ставили на сцені актори трупи Марка Кропивницького під час гастролей 1887 року в Новочеркаську і Москві та 1888 року в Петербурзі. Марко Кропивницький блискуче грав роль Мартина Борулі.

В основу сюжету драми лягли родинні події, оскільки батько драматурга, Карпо Адамович, тривалий час намагався довести своє дворянство, проте марно. У документах його прізвище фігурувало в двох різновидах: Тебілевич і Тобілевич, тому рішення про дворянський титул виявилося не на користь позивача. Іван Карпенко-Карий добре пам'ятав, що довелося пережити батькові після офіційної відмови йому в дворянському званні. Старий, як і головний герой драми «Мартин Боруля», мало не помер від образи, розпачу й жалю.

Теорія літератури

Комедія — драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально-побутові явища.

Трагедія — драматичний твір, в основу якого покладено гострий конфлікт. Головна дійова особа трагедії діє в екстремальних ситуаціях, потрапляє у безвихідне становище і гине фізично або морально, здійснюючи подвиг або спокутуючи свою вину. Для трагедії характерні висока амплітуда напруги, перипетії сюжету такого твору постійно вимагають від головного героя особистісного вибору, герой переживає широку гаму пристрастей, розчарувань, мук совісті, жалю, відчаю, гніву тощо.

Драматургія - сукупність драматичних творів певного письменника, народу, історичної епохи.

Драматичний твір 1) твір, побудований у формі діалогу без авторської мови і

призначений для сценічного виконання; 2) літературно-театральний твір серйозного, але не героїчного змісту (на відміну від трагедії і комедії).

Трагікомедія - драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і комедії.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Яке справжнє прізвище Карпенка-Карого?
2. Скількох братів мав Іван Карпенко-Карий?
3. Підлітком Іван пішов на свій хліб. Ким він працював в містечку Мала Виска, а потім у Бобринці?
4. На якому хуторі Тобілевич живе у 1887 р.?
5. Чим займається Карпенко-Карий, коли живе на хуторі?
6. Як називається перша п’єса Карпенка-Карого?
7. Підберіть узагальнення до коленої групи:

1. М. Садовський, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, І. Карпенко-Карий...

2. Возний, Назар Стодоля, Герасим Калитка, Терентій Пузир, Барабані —

3. "Мартин Боруля", "Розумний і дурень", "Сто тисяч", "Хазяїн" — ...

4. Марія Заньковецька, Микола Садовський, Марко Кропивницький —...

 

 

ЛЕКЦІЯ 10. І. Карпенко-Карий. «Мартин Боруля». Проблематика. Характеристика образів. Значення твору.

«Мартин Боруля» — одна з найкращих українських комедій.

І. Франко

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Події в драмі «Мартин Боруля» відбуваються в середині XIX століття у родині багатого орендатора землі, який вчить свого сина в місті на чиновника-судочинця, а дочку з недавніх пір мріє видати заміж тільки за дворянина. Зібравши необхідні документи, старовинні грамоти й інші геральдичні докази, Мартин Боруля наївно сподівається, що його спадкові права як шляхтича буде підтверджено, тому заздалегідь починає готуватися до переходу в «панський» стан. Дочку й сина він змушує називати батьків «мамінькою» й «папінькою», починає дуже витратну судову тяжбу з шляхтичем Красовським. Чимало вчинків старого Борулі мають комічний відтінок, його простодушність і наївність показано з гумором, а надмірна довіра до нечистого на руку повіреного Трандалєва межує з інфантильністю, дитячістю, нерозвиненістю логічного мислення претендента на дворянство. Проте як людина Мартин має чимало позитивних рис. Не можуть не викликати прихильності в читачів або глядачів щирі намагання Борулі належно подбати про дітей, дати їм те, чого все життя не мав сам, через що постійно почувався людиною обділеною, другосортною. Старий Боруля доброзичливо ставиться до слуг, жорстоко не карає навіть п'яничку Омелька, у якого в місті вкрали хазяйських коней.

Інші члени сім'ї Мартина Борулі, крім сина Степана, якого вже частково вразила бацила легкого міського життя, виведені працьовитими, порядними людьми. Насамперед це стосується дружини Палажки і дочки Марисі, які звикли до щоденної праці, відзначаються взірцевими рисами характерів. Палажку не тішить «панське майбутнє», проте вона скоряється волі свого чоловіка. І Мартин, і його дружина мріють про внуків, хоч своєю суперечкою про майбутніх кумів неабияк лякають жениха, що приїхав одружуватися з Марисею з розрахунку. Мартин Боруля надто легко прощає негідні витівки синові, скрушно зітхаючи: «А синок! Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п'янствує...».

Через всю комедію проведена ідея: гідність людини визначає не приналежність до привілейованого соціального стану, а чесна трудова діяльність, простота й щирість у взаєминах з людьми. Ця ідея стверджується не тільки еволюцією головного персонажа, а й критичним зображенням таких дійових осіб, як Протасій Пеньожка, Матвій Дульський — представників гоноровитої, хоч і «голопузої» шляхти, як Степан Боруля, Націєвський, Трандалєв — розбещених чиновників.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Укажіть правильну відповідь.

1. Автор комедії „Мартин Боруля”:

А   П. Мирний

Б   О. Вишня

В   І.Карпенко-Карий

Г   П.Куліш

2. Іван Карпенко-Карий -це псевдонім:

А   Т. Осьмачки

Б   І. Тобілевича

В   Б. Антонечка-Давидовича

Г   М.Старицького

3. Виберіть визначення комедії:

А  Комедія – це кількаактна п’єса, що ґрунтується на гострому непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації; конфлікт твору має глибокий філософський зміст

Б  комедія — це одноактна п'єса з анекдотичним сюжетом, наповнена динамічними діалогами, піснями, танцями

В  комедія — це п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається у постійній напрузі; герої — переважно звичайні люди; автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків, дій

Г  комедія — це твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині

4. Хто з героїв комедії „Мартин Боруля” сказав: « Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить...»:

А   Омелько

Б   Степан

В   Мартин

Г   Марися

5. В авторській характеристиці „Мартина Борулі” використано такий художній прийом:

А   епітет

Б   гіперболу

В   алюзію

Г   іронію

6. Слова: „ Стрічний іск... і апеляція... Як би не продешевить! Щоб і для                                                                                           кошт.” Говорить:

А   Степан Мартинові

Б   Мартин Миколі

В   Трандалєв Мартинові

Г   Трандалєв Омелькові

7. Для чого Мартин Боруля затіває судову справу:

А   щоб розбагатіти

Б   аби довести суду, що він сам не „бидло”, а його син - не „теля”

В   аби покарати Красовського

Г   аби домогтися ніби втрачених ним дворянських прав

8. Боруля наказує членам своєї родини:

А   довго спати

Б   багато їсти

В   розважатися

Г   тяжко працювати

9. Дружину Мартина звали:

А   Марися

Б   Параска

В   Палажка

Г   Наталка

10. Комедія „Мартин Боруля” була створена:

А   1884 року

Б   1900 року

В   1895 року

Г   1886 року

11. Комедія складається з:

А   6 дій

Б   5 дій

В   3 дій

Г   8 дій

12. В основу написання комедії лягли:

А   реальні факти з життя батька Тобілевича

Б   історичні факти

В   розповіді дідів

Г   події, вигадані автором

2. Розгляньте фотографії. Спробуйте упізнати героїв. Доберіть з тексту цитати до фотографій.

1. ________________________________

2.______________________________

3. _______________________________

4.________________________________

 

ЛЕКЦІЯ 11. М. Старицький. Загальний огляд творчого шляху. 

«Оборона Буші»

 

Старицький був переважно співцем громадянських настроїв, але бриніли в нього - правда, зрідка - й чисто ліричні тони небуденної краси, що до самого серця доходять  і проймають його відповідними почуваннями.

Сергій Єфремов

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 р. в селі Кліщинцях Золотоноського повіту на Черкащині у дворянській родині. Коли Михасеві йшов п'ятий рік, помер батько, а на дванадцятому — і мати. Сиротою опікувався материн брат Віталій Лисенко — батько видатного українського композитора Миколи Лисенка. Вищу освіту Михайло здобував спочатку в Харківському, потім у Київському університеті (на юридичному факультеті). Ще студентом (1861) він одружився з сестрою Миколи Лисенка Софією. 1871 р., оселившись у Києві, Михайло став організатором Товариства українських сценічних акторів, яке взялося за постановку драм рідною мовою. Щоб пожвавити українське літературне життя, Старицький видає два випуски альманаху «Рада» (1881,1883), у яких, окрім власної драми «Не судилось», публікує дві перші частини роману Панаса Мирного «Повія», повість Івана Нечуя;, Левицького «Микола Джеря», твори Пантелеймона Куліша, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Івана Карпенка-Карого та ін. Іван Франко, високо оцінюючи зміст альманаху та його значення в літературному процесі, писав: «Се був мов перший весняний грім до довгих місяцях морозу, сльоти та занепаду».

Перу Михайла Старицького належать такі твори: поезія «Виклик» (яка

стала народною піснею, більше відомою під назвою «Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна...»); повість «Облога Бущі»; п'єси «Талан», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «За двома зайцями» (переробка комедії І.Нечуя-Левицького «На Кожум'яках») та ін.

1891 р. М. Старицький дебютує як прозаїк повістю «Осада Буши», а згодом з'явилися «Заклятая пещера», «Розсудили», низка оповідань.

Помер письменник 27 квітня 1904 р. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

 

Творча спадщина

Поезії	«Борвій», «До молоді», «До України», «Виклик», «Поету», «Поклик до братів-слов'ян» та ін.
Історичні романи, повісті, оповідання, написані здебільшого російською мовою	«Осада Буші», «Богдан Хмельницький», «Последние орлы», «Разбойник Кармелюк»
Драматичні твори	«Не судилось», «Талан», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка»
Драматичні переробки творів інших авторів	«На Кожум'яках» І. Нечуя-Левицького — «3а двома зайцями», «Ночь перед Рождеством» М. Гоголя — «Різдвяна ніч», «Хата за селом» Ю. Красневського — «Циганка Аза» та ін.
Переклади та переспіви творів	Й. Гете, Г. Гейне, Ч. Байрона, В. Шекспіра, А. Міцкевича, І. Крилова, М. Лермонтова, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, словацького та сербського фольклору

 

Художня проза Михайла Старицького становить значну частину його мистецької літературної спадщини, розмаїту як жанрово, так і тематично. Автор блискучих оповідань і повістей про сучасне письменникові життя, Старицький все ж найбільше відомий своєю історичною прозою. Цей пласт його творчості представлений жанрами повісті та роману. Усі вони — про героїчну боротьбу українського народу за свою волю і незалежність у минулі часи. Це — романна трилогія Старицького про Богдана Хмельницького («Перед бурей», «Буря», «У пристани»), роман про часи гайдамаччини «Последние орлы», дилогія про гетьмана Івана Мазепу («Молодость Мазепы», «Руина» ) та роман про ватажка селянських повстань на Поділлі «Разбойник Кармелюк». Усі ці твори були написані по-російськи. Сучасні дослідники сходяться на думці, що це зумовлено, з одного боку, вимогами цензури, з іншого — прагненням донести героїчну історію українського народу до всеросійської читацької аудиторії.

Історично-пригодницька література в українському письменстві розпочинається з Михайла Старицького. Услід за Пантелеймоном Кулішем, автором першого історичного роману в національній літературі («Чорна рада»), Михайло Старицький скористався схемою, запровадженою у цей жанр англійським письменником Вальтером Скоттом: історична лінія у творі обов'язково переплітається з любовною. Причому любовна лінія має свої канони: щасливому поєднанню закоханих обов'язково передують труднощі, які нелегко подолати. Традиції у написанні історичних творів передбачали вибір найбурхливіших епох, насичених яскравими подіями і визначними особами. Елемент ідеалізації супроводжував характер головних персонажів. Пригодницькі елементи мали підтримувати читацький інтерес. Завдання ж Старицького подвійно ускладнювалося: розділи, публіковані в газеті (а саме так друкувались його історичні твори), слід було завершувати інтригою, яка б стимулювала цікавість до подальшого прочитання. Історична і художня правда у творі гармонійно поєднані: поряд з історичними особами діють і вигадані герої.

Першим історичним твором Михайла Старицького є повість «Оборона Буші» (1891). Твір спочатку було написано російською мовою («Осада Буши») і опубліковано в газеті «Московский листок» 1891 року. Згодом (1894 — 1895) в українському перекладі автора повість під назвою «Облога Буші» видрукували у львівському журналі «Зоря».

«Оборона Буші» має підзаголовок «Історична повість з часів Хмельниччини». В основі твору — дійсні історичні події, що відбувались у містечку Буші на Поділлі, яке у XVII столітті було фортецею. Така історична канва повісті. Її невеликий обсяг не завадив авторові порушити багато проблем, характерних для усієї історичної прози письменника: народ та історія, масовий героїзм у визвольній боротьбі, виховання національної самосвідомості, глибина народної моралі та етики.

Взяті за епіграф слова з народної думи відразу налаштовують читача на драматичний перебіг подій, а початок твору увиразнює це відчуття завдяки мистецьки використаній градації.

Змальовуючи українців, Старицький тяжіє до романтичної манери. Саме так (від портрету — аж до звершення героїчного вчинку) показано у творі головну героїню, доньку сотника фортеці Орисю Завісну.

Саме цій дівчині належить здійснити подвиг — підірвати порохові склади фортеці. Душа Орисі страждає, бо у час найвищого випробування поряд з нею нема «властителя радісних мрій», коханого Антося. Його поява у стані ворогів спричинює подвійну муку. У душевному сум'ятті, що охоплює дівчину, відданість Україні переважає над почуттям кохання. В образі Орисі автор змалював характер романтично цілісний, здатний на самопожертву в ім'я суспільних ідеалів.

Таємниці і пригоди супроводжують Орисиного обранця упродовж життя. Антон Корецький виріс у козацькій родині Завісних, виховався на українських традиціях, сприйняв усім серцем мораль нового оточення. Силою обставин він потрапляє до свого природного середовища, довідується про свій спадок і шляхетські привілеї. Магнат Чарнецький, його дядько по матері, лукаво переконує нащадка вельможного польського роду Корецьких «прийти до стерна уряду» і переконати «туманіючи в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого існування», «не видирати від оборонців своєї країни їх права», «не знущатися над їх святою вірою». У спілкуванні з родовитою шляхтою з'ясовується омана. Одурений у своїх найщиріших помислах і почуваннях Антось, на щастя, зустрічає вдруге ту, з котрою готовий розділити і любов, і смерть. Усвідомлення козацької правоти, любов до Орисі диктують йому лицарський вибір — чесну смерть за ідеали, в яких його виховали, за віру, яку прийняв усім серцем.

Реалістичний спосіб зображення польської шляхти у повісті демонструють образи коронного гетьмана Потоцького та польного гетьмана Лянцкоронського,  воєводи Чарнецького.

Потоцький прагне перемоги, бо за мурами Буші «кобіти і любощі», Чарнецький силкується повернути втрачений маєток, до тверезого голосу Лянцкоронського нема охочих прислухатися. А саме він, керуючи взяттям Буші, по-військовому чесно визнає: фортецю «боронить жменя левів».

Романтичним ореолом повиті образи захисників фортеці — сотника Завісного, хорунжого Островерхого, Вернидуба, Мастигуби, Шрама, Безвухого, Книша, Безногого, Лобуря та інших, наділених не менш промовистими козачими іменами, їхню геройську смерть письменник подає у романтичному

ключі.

Іскрометний гумор козацького лицарства яскраво проступає в образній характеристиці гарматного арсеналу оборонців Буші: «товстопузиха», «пані вельможна», «добродійка», «баба», «панянки» тощо. Упродовж усього розвитку драматичного сюжету твору такі і подібні вкраплення зворушують читача, змушують мимоволі всміхнутися, захоплюючись здатністю українця жартувати навіть на порозі смерті.

Описи природи в повісті підпорядковані авторському задумові увиразнити романтичні постаті захисників фортеці.

Дослідники історичної белетристики письменника вважають «Оборону Буші» підготовчим етапом до написання трилогії про визвольну війну українського народу під проводом Богдана Xмельницького. Тенденція Михайла Старицького робити героїв своїх творів носіями конкретних ідей сприяла символічності як окремих образів, так і повісті загалом. Самопожертва в ім'я

суспільних ідеалів — така головна ідея повісті.

 

Теорія літератури

Повість ‒ середній за розміром епічний твір; кілька сюжетних ліній; кілька головних героїв; розлогі описи, докладні характеристики.

Історична ‒ побудована на історичних фактах, подіях; змальовані реальні історичні особи (Потоцький, Чарнецький, Богун, Лянцкоронський); зображено події далекого минулого.

Романтична ‒ незвичайні герої, обставини; сильні, вольові персонажі, здатні до самопожертви заради батьківщини й кохання; зв’язок з усною народною творчістю, інтерес до національної історії, національних героїв.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Укажіть правильну відповідь.

1.У якому році відбуваються події у творі?

А  1654 році

Б  1657році

В  1645році

Г  1650 році

2. Кому Орися розповіла про своє кохання до Антона Корецького?

А   батьку

Б   бабусі

В   Чернецькому

Г   Катрі

3. Де сотник  знайшов маленького хлопчика ?

А   у лісі

Б   у  замку

В   на шляху

Г   у будинку

 4. Як називали замок Буша?

А   Орлине гніздо

Б   Журавлине гніздо

В   Ластів'яче гніздо

Г   Осине гніздо

 5. Хто називав хлопів своїми братами?

А   Антон Корецький

Б   Чарнецький

В   Потоцький

Г   Катря

  6. Антось признався Мар'яні, що він ………

А   поляк, католик

Б   українець

В  мусульманин

Г   анархіст

 7. Де Орися чекала свого коханого з ключем?

А   у замку

Б   у церкві

В   у льоху під церквою

Г   у лісі

 8. Чи правда, що Антось хотів

А   обʼєднати народи та припинити кровпролиття

Б   щоб кожен народ існував самостійно

В   розпалити ворожнечу між народами

Г   стати гетьманом

  9. Кому належать ці слова:"Ради моєї i твоєї матерi, що передчасно  загинули  вiд  руки  катiв,  ради всього святого в свiтi дай менi можливiсть виправдатися перед тобою…»

А   Антосю

Б   Орисі

В   Катрі

Г   Потоцькому

 10. Як народ відреагував на лист Лянцкоронського

А   прийняв із задоволенням

Б   не прийняв

В   не отримував  жодного листа

Г   не прочитавши, викинули

11. Кому присвячені ці  слова: " Єдина  над  моїм  серцем  цариця,  i  нiколи, довiку, до суду, у моїй душi не згасне свiт очей її, не змовкне сріблистий  згук її голосу, не зникне ухмiлка її смiло окреслених  уст..."

А   Орисі

Б   Катрі

В   матері Орисі

Г   Антосю

 12. До якого жанру належить цей твір?

А   історико-романтична повість

Б   драматична повість

В   історична повість

Г   соціально-побутова повість

2. Заповнити таблицю, довести, що твір історичний, записавши

ознаки цього жанру.

 

Відомий історичний факт
Чітко визначений історичний період
Історичні постаті
Своєрідна лексика: назви зброї - місцеві топоніми -

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 12. І. Франко. Загальний огляд життя і творчості.

Лірика збірки «З вершин і низин».

Іван Франко – трибун народний

Пророк-ватаг, ратай-співець

І громадянин благородний.

М. Вороний

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.

12.    Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту (тепер с. Івана Франка Дрогобицького району Львівської обл.) в родині коваля. З батьківської кузні він виніс перші знання про життя галицького селянства, про працю людини, а від матері перейняв любов до народної пісні.

Після закінчення Дрогобицької гімназії вступив до Львівського університету. Через 16 років він закінчує Чернівецький університет.

У 1887 року виходить перша збірка його поезій "З вершин і низин" — найвидатніше явище в українській поезії після "Кобзаря" Тараса Шевченка. Згодом вийшли друком збірки "Зів'яле листя" (1896), "Мій Ізмарагд" (1898) де переважають мотиви філософської та інтимної лірики, "Із днів журби" (1900). Він є автором поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», філософської поеми "Мойсей" (1905). У 80-х роках побачили світ найкращі повісті Івана Франка "Борислав сміється" (1882) та "Захар Беркут" (1883), «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа». Здобула популярність п'єса "Украдене щастя" (1893). Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована у 50-ти томах «Зібрання творів». Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов.

У 1893 р. захистив у Відні докторську дисертацію.

Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано. Помер І.Франко 28 травня 1916 року.

Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий.

Той корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. В такій сім’ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям. З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій нормальній школі отців - василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником».

1865 року помер батько. В дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі.

Береться й сам за літературну працю. Перший вірш — «Великдень 1871 року» — присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» В.Ганки. В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна.

Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу «Друг», знайомиться з М.Павликом і І.Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія.

1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. «Протягом дев’яти місяців, — писав він, — проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18—28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».

Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в «Зорі» відмовилися друкувати оповідання «Муляр», оскільки мулярі «найгірші п’яниці» і не варті уваги.

Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу.

Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О.Кониським і В.Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською.

1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця». Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук.

1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мо-ви Львівського університету. Хоч пробна лекція і мала успіх, однак лідери народовців, «москвофілів», польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Кандидатуру письменника було забалотовано.

Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був. Не вистачало хіба що фізичних сил. У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких.

«Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, — писав про зустріч з І.Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. — В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».

1908 року Франко знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря.

Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини — в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук.

Помер І.Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.

Значення творчої та наукової спадщини Франка для української і світової культур неоціненне. Ім'я Івана Франка носять Львівський, Дрогобицький та Житомирський університети, Київський драматичний та Львівський оперний театри, численні бібліотеки й вулиці багатьох міст. Пам'ять про великого українця вшановано відкриттям музеїв, виданням його творів (серед них 20- і 50-томні зібрання), спорудженням пам'ятників, відзначенням ювілейних дат, всебічним дослідженням його творчості.

Тематика творів Івана Франка

 Трагічна доля підгірського селянина.

 Прагнення народу до національного відродження.

 Зображення робітничого руху.

 Образ безправної людини.

 Внутрішнє життя закоханої людини.

 Тяжка доля жінки-українки.

 Засудження запроданців, котрі зневажаючи своє рідне, захоплювались чужим.

 Образ пророка, який присвятив своє життя служінню народу.

 Пролетаризація селянства та економічне зруйнування сільського господарства.

 Художнє дослідження зубожіння селянства, злидні робітників, хижацький розгул капіталу, конкуренція між підприємниками.

 Соціальність контрастів між паразитичним життям новоспеченої буржуазії і бідуванням трудівників.

 Виховання селянської дитини.

 Розкриття внутрішнього світу інтелектуала-демократа.

 Дослідження деградації вбивці.

 Падіння людини і водночас невмирущість людського духу.

 Гірке становище народної інтелігенції.

 Відбиває процеси поглинання дрібних ремісничих майстерень великим промисловим капіталом.

 Мотив зруйнування сім’ї.

Важливим етапом у розвитку української поезії був вихід 1887 року збірки «З вершин і низин». Франкова збірка після «Кобзаря» Тараса Шевченка була другою поетичною книгою, що мала загальноукраїнське значення. Її ліричний герой — борець, революційний провідник — знає реальні шляхи для втілення гуманістичного ідеалу. Збірка осяяна життєствердженням, людинолюбством, високою духовністю. Центральним є багатозначний образ Духу, який іде з вершин до низин, охоплює всю Україну, проникає в душі людей, відлунюється добрими справами.

У 1887 році у Львові вийшла збірка поезій І. Франка «З вершин і низин». До неї увійшло багато віршів, які раніше друкувалися в різних журналах.

У 1893 р. вийшло друге, значно доповнене видання цієї збірки. У другому виданні збірка «З вершин і низин» має такі розділи: перший «De profundis» («З глибини»), що поділяється на цикли: «Веснянки», «Осінні думи», «Скорбні пісні», «Нічні думи», «Думи пролетарія» і «Excelsior!» («Вище!»); другий розділ — «Профілі і маски», який охоплює цикли: «Поезія», «Поет», «Україна», «Карта любові», «Знайомим і незнайомим», «Зів’яле листя», «Оси»; третій — «Сонети», що має два цикли: «Вольні сонети» і «Тюремні сонети»; четвертий — «Галицькі образи»; п’ятий — «Жидівські мелодії»; шостий — поема «Панські жарти»; сьомий — «Легенди».

Збірку відкриває вірш «Гімн» («Вічний революціонер», 1880). Поет оспівує невмирущий революційний дух народів, віковічну боротьбу проти гніту й поневолення, боротьбу «за поступ, щастя й волю».

Назва збірки символічна, зображує процеси і шляхи, що «вели людський дух з вершин до низин і зворотним шляхом» (Зиновія Франко), поєднуючи мотиви національного буття, історичне й сучасне України та світової історії. Ідея незалежності України є центральною у художньому світі книги Франка. Цю ідею втілюють цикли «Веснянки», «Осінні думи», «Скорботні пісні», «Нічні думи», «Україна». Духовність і віра в державотворчу силу, національне відродження — головні мотиви збірки.

Ззамість прологу збірку відкриває програмний вірш «Гімн». Автор створив високохудожній образ «вічного революціонера», що символізує вічний дух неспокою та прагнення свободи, рух уперед, до нового щасливого життя.

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й в олю .

Ідея незламності бажання й пошуків волі і правди, невпинного зростання визвольного руху в рядках вірша підсилена анафорою «ні». Франко глибоко був переконаний, що реакційні сили неспроможні спинити революційного народу, який прагне знищити будь-яку експлуатацію і перебудувати світ на основі соціальної справедливості:

Ні попівські тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Тематичною новизною твору стає психологічний та патріотичний драматизм, пафосна напруженість, які вдало поєднуються з логікою, строгістю думок. Саме таке поєднання здається найбільш вдалим для проголошення нових задач, нових демократичних ідей. Велику роль надавав поет агітаторському слову — рушійній силі в зростанні самоусвідомлення українців як нації. І цей дужий рух передається у вірші низкою дієслів руху — рве, розповився, простується, спішить.

Завершується твір пафосним розгорнутим риторичним запитанням, яке й містить відповідь, сповнену віри й оптимізму.

Світлі часи, день свободи неодмінно прийде на Україну.

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

«Гімн» є кращим зразком політичної лірики, пройнятою мотивами мужності й визвольної боротьби.

 

Теорія літератури

Сонет (від італійського sonetto — звучати) — ліричний вірш, який складається з 14 рядків п’ятистопного або шестистопного ямба: два чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням і два тривірші (терцети). У сонеті має бути п’ять рим із різними видами римування.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Дати відповіді на питання використовуючи матеріал лекції.

1. Іван Франко народився ___________________________________________

2. Які риси характеру перейняв Іван Франко від батьків?

____________________________________________________________________

3. Яку освіту отримав Франко?_______________________________________

4. Скільки томів нарахувала бібліотека І.Франка у гімназії ______________,

 у Львові _________?

5. Яка подія трапилася в  житті Франка влітку 1875 року ?________________

__________________________________________________________________

6. Назва першої поетичної збірки Франка, кому вона була присвячена?____

__________________________________________________________________

7. Чому І.Франко не отримав  Нобелівської премії ?_____________________

____________________________________________________________________

8. Найповніше видання Франка складається з______ томів.

9. Вірші збірки «З вершин і низин» належать до _______________________

10. Центральна проблема збірки «З вершин і низин»_____________________

_____________________________________     Провідний мотив збірки

__________________________________________________________

 

ЛЕКЦІЯ 13. Поетична збірка «Зів’яле листя»: автобіографічність збірки; тема кохання у творчості І. Франка

У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів'яле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розуміння людської душі що, читаючи їх, не знаєш,  кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв... Взагалі Франко — лірик високої проби, і його ліричні твори просяться часто в музику.

Михайло Коцюбинський.

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
4. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
5. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
6. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
7. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
8. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
9. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
10. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.

11.    Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

 

Збірка «Зів'яле листя»

(підзаголовок «Лірична драма»)

Третя поетична збірка І. Франка, що вийшла за життя поета двома виданнями (1896, 1911), народжена особистими і суспільними негараздами, про що свідчить підзаголовок «Лірична драма».

У передмові до збірки «Зів'яле листя » (1896) автор зазначив, що поштовхом до написання лірики був щоденник юнака, розчарованого нерозділеним коханням.

Автор бажав, щоб читачі сприймали його поезію не в «автобіографічному ключі», а як мистецькі творіння, що мають загальнолюдське значення. Хоча деякі поезії не позбавлені автобіографічних ноток, збірка переросла звичні автобіографічні рамки і відтворює глибокий духовний світ нещасливо закоханого, людини щирої, мрійливої і доброї.

У поезіях збірки відкривається трагедія закоханого серця. Перед читачем - ліричний герой зі складним внутрішнім світом, цікавою життєвою історією, морем думок, переживань мрій.

Збірка поділяється на три цикли («жмутки»), вірші в них «зів'ялі листочки».

Компонуючи книгу, Франко спирався не на хронологічний, а на тематичний принцип, щоб якнайповніше виразити своє бачення картини світу і почуттів закоханої людини. Кожен цикл складається із двадцяти творів, лише перший із них завершується ще й «Епілогом». Оригінально визначив поет жанр збірки — лірична драма, що підкреслює драматичний сюжет розгортання в душі розчарованого героя усіх перипетій змагань із самим собою, зі своїм коханням, а також із зовнішнім світом. Це свідчить про те, що збірка написана в річищі модерністської поетики.

Зів'яле листя - алегоричний образ, що символізує «завмерлеє в серці кохання». Ліричний герой боляче переживає любов без взаємності, це породжує в його душі песимізм. Але Франко не ототожнюється зі своїм ліричним героєм, поет підносить кохання на небувалу височінь, співпереживає з ним, але не поділяє його думки про самогубство.

І. Франко передає трагедію нерозділеного кохання, його беззахисність та вразливість.

«Другий жмуток» написаний у народнопісенній манері, багато поезій стали піснями і романсами («Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червона калино, чого в лузі гнешся?..», «Чого являєшся мені у сні?»). Поет намагається в природі знайти співзвучність своїм стражданням, розраду в них.

Автобіографічною є поезія «Тричі мені являлася любов». І. Франко змальовує, озвучує її різнотональними звуками: перша «несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана» (юнацьке кохання до Ольги Рошкевич), друга «гордая княгиня», «таємна й недоступна, мов святиня» (до Юзефи Дзвонковської, яка невиліковно хворіла і померла передчасно), третя «гордая душа», «женщина чи звір» (Целіна Журовська, яка завдала Франкові страждань).

Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» належить до інтимної лірики. Образ коханої всіляко підноситься в уяві героя. Не випадково образ дівчини певною мірою протиставляється характерові дівчини. Проте це не свідчить про її черствість або жорстокість. Вона просто не любить парубка. Закоханий її не осуджує, навпаки, він захоплений красою її очей, їх чаром. Звідси поєднання контрастних оцінок, які передають збентеженість душі юнака.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. На основі прочитаних поезій, конспекту лекцій заповнити таблицю.

	«Безмежнеє поле в сніжному завою»	«Ой ти, дівчино»	«Чого являєшся мені у сні?»
Тема
Ідея
Художні засоби

 

2. Протягом скількох років І. Франко створював збірку «Зів’яле

1. листя»?
2. Скільки частин (жмутків) вона містить?
3. Який головний мотив, що об’єднує всі поезії?
4. Якими образними засобами створено портрет коханої дівчини в поезіях «Ой ти, дівчино» і «Чого являєшся мені у сні?»
5. Які епітети та метафори для передачі скрижаніння використовує автор у поезії «Безмежнеє поле в сніжному завою»?

 

ЛЕКЦІЯ 14. І. Франко. Поема «Мойсей». Історія  написання. Жанр. Композиція. Проблематика. Актуальність твору. 

О ні! Не самі сльози і зітхання                               

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання!..

І. Франко "Мойсей"

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.

6. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
7. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
8. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
9. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
10. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
11. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.

13.    Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Філософська поема «Мойсей» (1905) — видатне явище української літератури доби модернізму. Автор у посвяті назвав поему «великим даром» українському народові. Літературознавець Юрій Шевельов назвав її «другим «Заповітом» української літератури, в якому митець крізь призму суспільно-політичної алегорії порушив головну проблему часу: визволення нашого народу з неволі, здобуття незалежності. З цією метою Франко використав відому біблійну легенду про Мойсея, який вивів єврейський народ з єгипетського рабства. Сорок років блукав Мойсей у пустелі, шукаючи Обітовану землю, а привівши свій народ до неї, загинув, вигнаний євреями. Поет написав оригінальний твір, розкривши свій задум: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і оспівана на біблійнім оповіданні». Біблійну історію про Мойсея Франко проектує на українську історію і змагання народу за свободу і державність. За словами Дмитра Павличка, «геніальність Франка виявляється насамперед у тому, що він змальовує дорогу древніх євреїв до Ханаану як до їхньої омріяної, Богом обіцяної національної держави і свободи. Це ж очевидна аналогія з українською нацією та її шляхом — шляхом не сорока років, а цілих століть, — до своєї свободи і державності».

Джерелами сюжету поеми стали біблійні оповіді про життдавніх євреїв, суспільно-політична атмосфера початку ХХ століття. На втілення ідейного задуму поеми мали вплив твори світового мистецтва.

Жанрова своєрідність поеми. За жанром «Мойсей» Франка — філософська ліро_епічна поема. Філософська поема розрахована на тривалу розповідь, в якій осмислюються світ, поступ людства, загальні закономірності життя, природи, сутнісні проблеми буття, часу і простору. Відомі філософські поеми: «Книга скорбних пісень» вірменського поета Х століття Нарекаці, «Бустон» перського поета ХІІІ століття Сааді, «Віднайдений рай» англійського поета Джона Мільтона. В Україні відомими філософськими поемами є «Марія», «Неофіти» Тараса Шевченка, «Мойсей» Івана Франка. Філософським осмисленням буття відзначаються поеми Миколи Бажана, Юрія Клена, Бориса Олійника. У поемі «Мойсей» порушуються історіософські проблеми буття особи і нації, вождя і народу, волі і рабства, життя і смерті. У творі органічно поєдналися ліричне та епічне начала. Пролог — це лірична частина поеми (монолог), а розділи — епічна, проте вони перемежовані ліричним началом: емоційно забарвленими монологами і молитвами Мойсея. Поет застосував третьоособового всезнаючого розповідача, який все помічає, проникає в душу пророка, розкриває його потаємні думки і переживання. Внутрішній конфлікт Мойсея є важливішим за зовнішній, бо розкриває діалектику душі вождя, його впевненість у правоті своєї справи і сумніви, віру і зневір’я. Однак завжди перемагає його щира любов до свого народу. Як спостеріг Дмитро Павличко, центральною драматичною колізією твору Франка є «боротьба двох фундаментальних поглядів на природу людини і світу». Матеріалістичний погляд захищає супротивник Єгови — Азазель, виразник ідеї приземленості, людської смертності. Він вважає, що керувати народом з-поза меж існування не здатна жодна сила. Ідеалістичний погляд захищають Мойсей та Єгова, які перемагають, бо ставлять понад усе людський дух. На думку Дмитра Павличка, «тільки обдарований духом, поєднаний з Богом народ здатний у найтяжчих умовах вистояти, перемогти ворога… Людина смертна, але вона здатна перемогти смерть, приєднуючи свою душу до вічної душі своєї нації, а через неї — і до безсмертя душі людства».

Сюжетно-композиційна організація поеми. Структурно поема Франка складається з пролога та двадцяти пісень (розділів). Вона ускладнена реалістичними описами побуту кочового народу, вставною притчею про терен, міфом про Оріона, діалогами, монологами-звертаннями Мойсея («О Ізраїлю!»), його молитвами. Сюжет поеми екстенсивний, тобто розгортаються події зовнішнього і внутрішнього буття героя і народу, об’єднані мотивом пошуку землі Обітованої, подорожі й випробувань. Події розвиваються напружено, динамічно, моделюючи світ і персонажів, зокрема центральний образ Мойсея, за допомогою якого втілюється філософський вимір поеми: «Сорок літ проблукавши, Мойсей, / По арабській пустині, / Наблизився з народом своїм / О межу к Палестині». Епічну глибину розповіді підкреслює анапест з жіночим римуванням, що увиразнює плинність часу, передає драматичний характер давньої історії.

Художня дія у поемі починається від розладу євреїв з Мойсеєм, конфлікт між якими уже відбувся в минулому. У наметі дрімає Ізраїль, а зневірений народ не рветься на простори Обітованої землі, яка видніється на горизонті. Для нього та земля — «фата моргана». Розділи І—ХІ є експозиційними, відтворюють виникнення і наростання конфлікту між пророком і народом, який, підбурюваний демагогами Авіроном і Датаном, не розуміє Мойсея, не бажає іти з ним до мети. Це становить зав’язку сюжету. Вождь покидає табір і сам прямує до Обітованої землі. Розвиток дії розгортається у ХІІ—ХVІІІ розділах. Зовнішній конфлікт набуває внутрішнього виміру, втілюється у роздумах Мойсея над драматичною долею народу і сорокарічним шляхом до омріяної землі. Розділ ХІХ — кульмінаційний, відтворює розмову Мойсея з Єговою та смерть вождя. Сюжетна розв’язка втілюється в ХХ розділі. Після смерті Мойсея народ карає псевдовождів, висуває зі свого середовища нового поводиря — Єгошуа. Це енергійний ватажок, що вийшов із соціальних низів, представник нового покоління, що народився і ріс в умовах свободи, подолав комплекс рабської меншовартості, пасивності. Він закликає народ до походу за нове життя. Ідеали, за які боровся Мойсей, втілюються в суспільство. Його образ уособлює ідею, що справжнім вождем є той, хто виражає найзаповітніші ідеали народу, його мрії та бажання. В його особі фізична сила, за словами Дмитра Павличка, обертається в духовну, героїчну, інтелектуальну силу повсталої нації.

Важливу смислову і композиційну роль відіграє пролог, написаний терцинами. Як відомо, він був створений після написання поеми. Пролог — це своєрідний ключ до розуміння ідейно-естетичної концепції твору, він втілює символічний, український вимір поеми. У ньому Франко окреслив національно-духовний код народу в його історичному поступі та синтезував особисті екзистенційні переживання із загально-людськими вимірами буття. Поет висловив свої роздуми, болі і надію на воскресіння українців як державотворчої нації. Він осмислював питання, чому волелюбний народ із великою історією став у сусідів «тяглом у поїздах їх бистроїздних», «гноєм», тобто ферментом для зміцнення їх держав. «Невже тобі лиш не судилось діло, / Щоб виявляло твоїх сил безмірність? / Невже задарма стільки серць горіло / До тебе найсвятішою любов’ю?»— звертається митець до «замученного і розбитого» народу. Автор розвиває провідну ідею поеми: визволення українського народу з-під колоніального гніту. Як апофеоз звучать рядки про неминуче моральне оздоровлення нації: «Та прийде час — і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі, / Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, / Покотиш Чорним морем гомін волі / І глянеш, як хазяїн домовитий, / По своїй хаті і по своїм полі».

Неоромантична поетика. Поема «Мойсей» написана в річищі неоромантичної стильової течії в українському модернізмі. Франко по-новому трактує проблему волі і рабства, яка обіймає політичні і психологічні питання буття нації, набуває філософського виміру. Усвідомлюючи соціальне і фізичне рабство свого народу, Мойсей відчув покликання месії —вивести його з неволі. Проте часи, коли пророк був зі своїм народом, «як душа їх душі, піднімавсь многі рази / До найвищих піднебних висот», минули, і його вже ніхто не слухає: «Ті слова про обіцяний край / Для їх духу — се казка. / М’ясо стад їх і масло, і сир — / Ось найбільшая ласка». Розповідач переконливо зображує, що фізичне рабство не настільки страшне, як духовне поневолення. Хоч і блукали сорок літ євреї по пустелі, та не позбулися комплексу психічного і морального рабства. Здичавіла юрба стала впертою і зарозумілою, втративши гідність і мету — прийти до багатого краю, дарованого їм Богом. Юрба ненавидить пророка, бо він сильніший за них духом, спонукає до духовного відродження, прагнучи підняти рабів із колін. Бездуховна маса байдуже ставиться до власного майбуття, бездумно йдучи за тими, хто обіцяє ситий спокій, насправді впрягаючи народ у нове ярмо.

Символічними персонажами, що уособлюють ідеологічне і психічне рабство, є «народні піклувальники» Авірон і Датан. Кволий духом народ вірить їх спекулятивним гаслам: вони зуміли нав’язати масі свою волю, збуджуючи ненависть до пророка. Драматичне становище Мойсея особливо загострюється, коли невдячний народ виганяє його з табору.

Образ Мойсея у поемі Франка, як і на скульптурному портреті Мікеланджело, змальовано величною монументальною постаттю, сповненою внутрішньої духовної сили й енергії: «в очах його все щось горить, / Мов дві блискавки в хмарі». Розповідач підкреслює могутню волю пророка, акцентує на його людяності, любові до поневоленого народу, вболіванні за його майбутнє. На образі Мойсея позначилася поетика неоромантизму. Неординарність героя підкреслює притча про терен, що виконує благородну роль захисника дерев. Через алегорію в притчі змальовується полум’яний образ борця за народну справу, скромного провідника на ниві людського поступу, яким був і сам Франко.

Образ вождя розкривається у складних ситуаціях і протистояннях громаді, висвітлюється мужність і сила його переконань. Всупереч забороні Авірона і Датана проповідувати правду громаді, він піднімається на вічовий камінь і промовляє до народу, картаючи дух рабства, тваринне животіння. Митець звеличує вождя і пророка, наповнює його образ націєтворчими осяяннями. Він прагне оживити творчі сили і дух свободи в народу, закликаючи його до завзятої боротьби за щастя і досягнення мети. Тому Франків Мойсей постає як людина, що усвідомлює історичну необхідність народних змагань за свободу і державну незалежність. Діяльність вождя може розкритися тоді, коли він нерозривний з народом, однак Мойсей перебуває у конфлікті з масою і стоїть над нею. Неоромантична поетика виразно втілюється у драматичних епізодах дванадцятої пісні, коли Мойсей змушений покидати табір. Замість гніву і проклять з його уст звучать слова, наповнені батьківською любов’ю до свого народу, сердечною тугою і болем, що народ його не розуміє. Це немов сам Франко висловлює любов до свого краю: «Якби знав, як люблю я тебе! / Як люблю невимовно!.. Я без вибору став твій слуга, / Лиш з любові і туги».

Мойсей зазнає серйозних випробувань у пустелі в двобої з демоном Азазелем. У такий спосіб моделюється складний психологічний образ пророка, котрий зазнає сумнівів і розчарувань після того, як люди його відштовхнули. В річищі неоромантичної поетики зображується Мойсей під час молитви на горі. Автор застосовує зовнішню фокалізацію, дивлячись на героя очима людей з табору в долині. Вранішнє сонце відкинуло тінь вождя у долину. В цьому сонячному освітленні Мойсей здається титанічним героєм. Зображені люди завмерли, споглядаючи цю величну постать, яку вони не зрозуміли. Під вечір, коли сонце заходить, знову лягає тінь пророка на людей у долині, немов востаннє прощаючись з ними.

Поема Франка вселяла віру в непереможний дух народу в його поступі до свободи, спонукала багатьох українців до боротьби за державну незалежність. У кінці ХІХ і ХХ століттях це був найбільш читабельний твір поета, який допомагав відродитися душам людей, сіяв віру в перемогу. «Мойсей» своєю загальнолюдською і національною проблематикою, художньою майстерністю піднісся до найвидатніших творів світового письменства.

Тема поеми – „основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні”.(І.Франко)

Ідея – „Вірю в силу духа І вдень воскресний твойого повстання.”

Жанр – ліро-епічна філософська поема на біблійну тему.

Два настрої поеми – і в поемі, і в пролозі окреслюються два настрої:

1) пекучий біль через рабство свого народу;

2) палка віра в його майбутню свободу.

Образ Мойсея – Це проповідник, просвітитель і борець за свободу єврейського народу, охоронець народних традицій, без яких не можна зберегти високу духовність нації.

Актуальність твору: Франко зосередив увагу читача на вірі у відродження української нації, на вірі, що труди пророків-патріотів не пропадуть марно.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

         1. Укажіть правильну відповідь.

1.  На основі бiблiйного матеріалу I.Франком написано:

А   поему «Іван Вишенський»

Б   повість  «Перехресні стежки»

В   цикл вipшiв «Excelsior»

Г   поему «Мойсей»

2. Непохитну вipy в майбутнє української нації I.Франко висловив у пролозі до

поеми:

А    «Мойсей»

Б     «Панські жарти»

В     «Пригоди Дон-Кіхота»

Г     «Іван Вишенський»

3. Tвір «Мойсей» I.Франка складається з:

А    20 частин i епілогу

Б    20 пiсень-роздiлiв

В    2 вступів, 20 пісень i епілогу

Г    20 пісень (роздiлiв) i прологу

4. Для того, щоб показати, яким має бути справжній народний обранець, I.Франко вводить у текст поеми інтерпретовану бiблiйну легенду про:

А   Давида

Б    царя Соломона

В   терен

Г   Вавилонську вежу

5. Збірний образ злого Духа, що гальмує людську дiяльнiсть i творчість, у поемі «Мойсей» має ім’я:

А   Авірон

Б   Датан

В    Єгошуа

Г   Азазель

6. Кульмiнацiею поеми «Мойсей» - це ...

А   розповiдь про сліпця Opioна

Б   легенда про терен

В   конфлікт Датана й Aвірона з Мойсеєм

Г    розмова Мойсея з Єговою

7. «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздоріжжу, людським презирством, ніби струпом вкритий!» - так звертається:

А     I.Франко до українського народу

Б      Мойсей до єврейського народу

В      Датан до єврейського народу

Г      Єгошуа до єврейського народу

8.Вкажiть, якi слова у поемі «Мойсей» є вiдображенням несхитної вiри I.Франка в iсторичну перcпективу piдного народу:

А    «Ханаанка тобi не видать

       І не йти до востоку;

       З сього місця ні вперед, ні взад

       Ти не зробиш і кроку»

Б    «Тут на полі скупім і худім,

       Наче терен на ріни,

       Виростайте ціпки і тверді

       До великої зміни»

В   «Тут і кості зотліють твої

       На взірець і для страху

       Всім, що ревуться весь вік до мети

       І вмирають на шляху»

Г   «Та прийде час, і ти огнистим видом

      Засяєш у народі вольних колі,

      Труснеш Кавказ, впережешься Бескидом,

      Покопиш Чорним морем гомін волі

      І глянеш, як хазяїн домовитий,

      По своїй хатині і по своїм полі»

9. «Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

    У незламнiм завзяттю, -

    Пiдеш ти у мандрiвку столiть

    З мого Духа печаттю» - це слова:

А   Датана

Б   Aвipoнa

В   Opioнa

Г   Мойсея

10. Трагедiя Мойсея  з  однойменної  поеми полягає в:

А   нерозумiннi його людей

Б    cлабкостi духу

В   cтapocтi

Г   пiдступних ворогах

11. Поема «Мойсей» порушує таку основну проблему:

А   стосунки вождя з народом

Б    роль особистостіi в життi суспільства

В  місце України у світовій історії

Г  трагічна доля єврейського народу                           

12.  «Це конденсація духовної енергії народу, його кращих прагнень, а разом з тим і сумнівів i вагань», - сказав О.Бiлецький про такого героя iз творів I.Франка:

А  Івана Вишенського

Б   Євгена Рафаловича

В   Мойсея

Г    декадента

 

ЛЕКЦІЯ 15. І. Франко. Повість «Перехресні стежки».

Промінь світла в темному царстві.

Микола Добролюбов

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.

12.    Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

 

У творчому доробку письменника вирізняються великі епічні форми: роман виховання «Не спитавши броду», новелістичний роман «Для домашнього огнища», філософсько-психологічний роман «Основи суспільності», роман з життя інтелігенції «Лель і Полель», в яких Іван Франко порушив актуальні питання доби.

1990 року побачив світ роман «Перехресні стежки». За жанром це — суспільно-психологічний роман, в якому органічно поєднані традиції соціального роману Івана Нечуя-Левицького («Хмари»), Бориса Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті») з ознаками психологічного роману Федора Достоєвського.

Проблематика твору охоплює широке коло питань. У романі порушено проблеми інтелігенції і народу, почуття обов'язку і відповідальності, національного буття, колоніального статусу України, історичної перспективи нації, можливостей її духовного, економічного і державного відродження. «Перехресні стежки» відзначаються панорамним зображенням життя. Картини приватного життя романіст висвітлює через морально-суспільні виміри, моделюючи конфронтацію між людиною і суспільством. Епічне мислення автора відповідає вагомості порушених проблем: як і кому повинна служити інтелігенція, чи можливе дієве добро, яку лінію поведінки слід обрати інтелігенту, як активізувати селянина, виховати в ньому зацікавленість громадськими справами, як подолати пасивність його свідомості, вузькість світогляду.

Назва роману «Перехресні стежки» багатовимірна і символічна, визначає проблематику, пов'язану зі складними духовними, ментальними, національними, правовими, політичними питаннями, до яких письменник привернув увагу читачів. Показовим у XXV розділі є епізод зустрічі Євгенія Рафаловича із селянином, який заблудився в тумані і не знав дороги додому: «Оцей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть посеред рівного шляху й не знає, в який бік йому додому, — чи се не символ усього нашого народу? Замучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть... серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, не знає, куди йому йти. І Євгеній зітхає: «Хто вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій рідний народе?» Це має зробити національно свідома інтелігенція, такі люди, як Рафалович.

Сюжетно-композиційна своєрідність роману. «Перехресні стежки» — модерний роман, в якому автор майстерно оперує хронотопом, тобто часово-просторовими координатами дії. З цією метою Франко модернізує класичну композицію щодо послідовності викладу подій, застосовує такі розповідні прийоми, як ретроспекцію (повернення в минуле), видіння і марення героїв. Серед новітніх прийомів розповіді — підтекст, позафабульні компоненти, потік свідомості, символічний лейтмотив. Передісторія персонажів змальовується в ході оповіді, фрагментарно, як у кіно, випереджуючи свій час стосовно показу внутрішнього світу героїв. Його твір став засобом дослідження людини межі століть, взяв на себе суспільні і філософські функції.

З погляду сюжетно-композиційної побудови роман Франка є відцентровим, тобто центрогеройним, оскільки всі події обертаються навколо головного героя Євгенія Рафаловича, а водночас і панорамним: з кожною сторінкою все ширше розгортається картина суспільного буття Галичини, зв'язків героя і суспільства. Переплітаються дві сюжетні лінії: романічна, побудована на історії кохання Євгенія і Реґіни, та громадянська, пов'язана з боротьбою Рафаловича за права народу.

Молодий адвокат прибув у містечко з метою стати народним захисником, спонукаючи селян до боротьби за соціальні й національні права. Та його життєві стежки перетинаються з долею Реґіни — його юнацької любові, а тепер дружини Стальського, чоловіка-деспота. Такою є зав'язка роману (IV розділ). Передісторія закоханих викладена в XIII—XVII розділах. Розвиток дії обертається навколо мотиву неможливості «украденого щастя» (розділи XX—XXVI). Цей компонент сюжету сформований несподіваними колізіями, відтворює вчорашні поневіряння жінки, будується на спогадах і монологах героїні, снах-пророцтвах, антитезах і символах (діамантова корона — розбите скло). Кульмінація — візит Реґіни до Євгенія, остання можливість героїв повернути колишнє кохання. Розв'язка несподівана — Реґіна помстилася Стальському за десятирічні знущання, але загинула від руки божевільного Барана.

Друга сюжетна лінія охоплює всі сюжетні вузли. Експозиція нетрадиційна: вона починається з середини життєвого шляху головного героя, який зустрічається біля будинку карного суду з колишнім наставником Стальським. Зав'язка вибудовується в суперечці Євгенія з бургомістром Рессельбергом. Розвиток дії охоплює громадську діяльність Рафаловича, роботу з селянами, розчарування і подолання зневіри, зустрічі з священиками, участь у судовому процесі, а також сутички зі Шнадельським. У Євгенія виникає ідея народного віча і політичної організації. Колізії виникають в епізодах зображення ворогів народного оборонця маршалка (повітового голови) Брикальського, графа Кшивотульського, Шварца. Додають творові динаміки події, пов'язані з образами Вагмана, божевільного Барана, який уявив себе месією, прагнучи врятувати людей під «антихриста» Рафаловича. Важнішим фактором у діяльності головного героя є підготовка до віча та опір старости. Кульмінація — змалювання народного віча, арешт Євгенія, спроба звинуватити його у вбивстві Єтальського, смерть Вагмана від рук Шварца і Шнадельського. Розв'язка оптимістична: звільнення невинного Євгенія з-під варти, окреслення нових шляхів боротьби за волю,

Євген Рафалович як «сонце» роману, Франко створив різновид європейського роману, ознаки якого сформулював

Оноре де Бальзак: «сучаснийроман має згрупувати багато образів згідно з їх значенням, підкорити їх сонцю своєї системи, герою чи інтризі». Таким «сонцем роману» є образ інтелігента Євгенія Рафаловича, прототипом якого був знайомий автора

Євген Олесницький — адвокат зі Стрия. Художньо повнокровний образ національно свідомого інтелігента був новаторським в українській літературі. Митець використав різноманітні засоби творення характеру: змалювання дитинства і юності героя, портрет, самохарактеристику і взаємохарактеристику іншими героями, відтворення спогадів і психологічних передчуттів персонажа, внутрішнє мовлення. У житті Євгеній дотримується правила: зберігати рівновагу духу, стоїчно витримувати випробування долі. З цією метою розповідач переплітає особистісне і громадянське в життєвій драмі Євгенія. Письменник піддає героя етичній перевірці, випробуванню небезпекою. У цих вимірах кристалізується характер народного інтелігента як духовного провідника нації. Франко вважав сімейне щастя не винятком, а нормою людського життя. Щасливим є закохане подружжя, вільне від обману, хтивості та інших себелюбних бажань. Десять років тому Євгеній і Реґіна були щасливими, проте доля жорстоко розлучила їх. У душі Рафаловича це кохання було світлим променем, що зігрівав його у життєвих негараздах. Євген, дізнавшись про гірке заміжжя Реґіни, мав намір покинути громадську працю задля коханої, але, вчинивши так, все одно не знайшов щастя. Воно приходить тільки через духовну єдність з народом — носієм високої моралі. Герой міркує про працю задля блага простолюду як про найсвятіший обов'язок. Адвокат перейнятий духовним відродженням народу, дбаючи водночас про свідому економічну й політичну діяльність, в якій убачав шлях до здобуття Україною незалежності. Розповідач милується мужністю, незламним духом і стійкістю героя. Він наділяє його високою принциповістю (відмовляється придбати маєток, бо дорожить своєю честю перед селянами), оптимізмом, життєлюбством, «вірою в народ, у непропащу силу рідної нації і кращу будущину».

Образ Реґіни. У системі жіночих образів романіста Реґіна завершує тип «фатальної жінки» у доля до якої немилосердна. У цьому образі прозвучала тема зневаженої, скривдженої, горем посіченої людської душі. З цією метою романіст використав такі способи зображення героїні: психологічний портрет, характеристика оповідача і взаємохарактеристики персонажів,застосування внутрішнього мовлення як засобу психологічного аналізу багатого внутрішнього світу, відтворення логіки вчинків і помислів жінки, здатної на самопожертву в ім'я пробудження народу, глибока релігійність і шляхетність душі, поєднання в характері пасивності й активності.

Франко відтворив мораль і систему поглядів галицького суспільства, зокрема й на жінку. В романі антилюдяний шлюб героїні найнещасливіший. Конфлікт між чоловіком і жінкою непримиренний, вирішити його неможливо: рід не може продовжитись. Це грубе панування чоловічого права, заснованого на насильстві до дружини, повністю залежної від чоловіка-деспота. Майстерно відтворено внутрішній світ Реґіни, досліджено психіку особи в найпотаємніших порухах. Всезнаючий розповідач немовби поселяється в душу персонажа, дивиться очима героїні на світ, і немов проступає приховане підсвідоме людини. Так психологічно правдиво змальовується образ Реґіни, для якої кохання до Рафаловича було єдиним світлом у житті.

Дівчина — однолюб і здатна на велике взаємне почуття. Проте племінницю-сироту Анеля Армашевська видала заміж за нелюба. Тоді Реґіна виявила безхарактерність, не змагалася за своє щастя. Пасивною вона була упродовж десяти років заміжжя, терпляче зносячи знущання, поки знову доля не звела її з Рафаловичем. Під час святкування ювілею сімейного життя Реґіна вперше протестує проти свого становища: вона одягла «залежачу шлюбну сукню», заявивши Євгенові, що це — символ її «найбільшого нещастя». У душі жінки від зустрічі з Євгеном народився протест, ожила мрія про світлі людські стосунки.

Франко одухотворює образ Реґіни. Молячись, вона благає Божу Матір допомогти, щоб образ Реґіни став для Євгена «найвищим, найкращим, чим тілько може бути жінка для мужа! Щоб я вела його до всього, що високе і чесне!» Жінка уподібнюється біблійному образові Магдалини, що повірила Месії, який врятував її душу. Реґіна готова на самопожертву в ім'я коханого і його праці, тому пропонує Рафаловичу свої коштовності для народної справи. В образі Реґіни Франко відбив свій ідеал жінки — сподвижниці, ідейного однодумця, подруги, сестри в боротьбі за народне щастя. Та в романі оборонець пригноблених не зміг врятувати жінку від жорстокого світу.

Отже, у романі «Перехресні стежки» постає новий герой-мислитель, який аналізує й осягає світ зовнішній і внутрішній. При цьому він вирішує серйозні соціально-національні, етичні, філософські проблеми буття. Євген Рафалович — національно свідомий герой. Його інтелектуальний потенціал розкривається в дії і роздумах. Митець поетизує вольові риси характеру, моральну стійкість людини в її щоденному єдиноборстві з загальною відсталістю. Оскільки «Перехресні стежки» вирізняються інтелектуальним змістом, це визначає жанрову своєрідність твору як філософсько-психологічного роману.

Тема повісті «Перехресні стежки»:

Зображення соціальних і національних проблем Галичини кінця ХІХ століття: боротьба освіченої людини за права знедоленого селянства.

Ідея повісті:

Кожен, якщо захоче, може знайти своє місце на ниві служіння народові. Людина завжди має вибір – прийняти лицемірну мораль суспільства чи боротися з несправедливістю.

Основні проблеми, що піднімаються в повісті:

- боротьба з жорстокістю і насильством;

- вибір людиною життєвої позиції;

- проблема добра і зла;

- проблема шлюбу та сім`ї.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Чому автор зводить на перехресних стежках людей різних соціальних станів, різних національностей і навіть різних життєвих інтересів?
2. Поясніть назву твору Франка «Перехресні стежки».
3. Які проблеми порушує Франко у повісті «Перехресні стежки»?
4. Заповніть схему – таблицю «Перехресні стежки» - соціально – психологічна повість.

Жанр	Центральне питання	Проблематика

 

ЛЕКЦІЯ 16. Значення творчості І. Франка для вітчизняної літератури.

Франко був народжений поетом, але він же був народжений і прозаїком, і ученим-дослідником, і громадським діячем. Його творча діяльність нагадує складний і прекрасний поліфонічний твір:  багато мелодій, багато контрастів, гострі поєднання звуків — але, зрештою, все зливається у світлу гармонію.

Максим Рильський

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Іван Франко — геніальний поет, що залишив своїм нащадкам коштовні перлини громадянської та інтимної лірики; великий прозаїк, видатний драматург, перекладач, літературознавець, критик, фольклорист, етнограф, громадянський діяч. Дмитро Павличко писав: «Астрономи твердять, що всесвіт виник із дрібного зернятка вогняної матерії, вибух якого наповнив простори зорями й планетами, хоч неможливо уявити силу, здатну вмістити програму космосу в одному зерні. Галактика творів Івана Франка так само народилася з пилинки вогню. На вигляд звичайна окалина, або, як кажуть бойки, дзиндра, а насправді незбагненна клітина божественного пломеню, «правдива іскра Прометея», злетіла, вибухнула вулканами любові до праці, до правди, до свободи».

Мета, яку ставив перед собою І. Франко, досліджуючи підвалини мистецтва й художньої творчості, вказана вже в назві його найгрунтовнішої естетико-психологічної, літературознавчої праці, а саме — виявити «секрети поетичної творчості». У з’ясуванні їх учений спирався на основоположну вихідну систем психології й теорії художньої творчості — творчий процес. При цьому він розглядав його не як науку відносно самостійних, відокремлених між собою етапів, а як взаємодію закономірних, типологічно близьких (спільних) моментів.

Процес творчості у своєму загальному значенні І. Франко визначав як творення художнього образу, і як втілення внутрішніх установок, переживань, потреб самого митця. Питання про те, як реальне життя перетворюється в мистецтві, як конкретно з прототипу «виростає» художній тип, народжується художній образ було й залишається одним із найважливіших і недостатньо вивчених питань теорії творчості. Серед різноманітних засобів творення художнього образу найбільшого значення І. Франко надавав єдності мислення й почуття та пов’язаним із ними прийомом типізації, символізації, контрастів, художніх паралелей, порівнянь тощо. Адже цілісний образ «фігуру у весь зріст», за словами дослідника, неможливо створити звичайним складанням відповідних частин (психологічного анатомування), він може виникнути виключно завдяки системному, цілісному художньому мисленню й почуттю митця, причому мисленню образами.

Отже, у своїй праці «Із секретів поетичної творчості» Франко, спираючись на досягнення тогочасної науки, утверджує принципи матеріалістичної естетики, глибоко розкриває природу художньої творчості, викриває реакційну суть декадентства.

Однією з актуальних проблем літературної освіти є реалізація взаємозв’язків української та зарубіжної літератури. Серед різноманітних аспектів міжпредметної взаємодії особливий інтерес викликає питання про перекладацьку діяльність українських письменників. На ці особливості перекладу наголошував І. Франко у статті «Каменярі». Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912): «Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу являються важливим культурним чинником, даючи можливість широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу, що в інших краях, у різних часах причинялися до ширяння просвіти та підіймання загального рівня культури. Добрі переклади важних і впливових творів чужих л і тератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства».

Іван Франко — одна з найяскравіших постатей в українській історії.

Прозаїк і драматург, поет і публіцист, економіст, учений-енциклопедист і крупний політик, перекладач Іван Якович був і великим українцем, і достеменним європейцем, якого визнавав сам Відень, канонізувавши на доктора філософії.

Він навчався у Львівському, Чернігівському й Віденському університетах. У 37 років захистив дисертацію і здобув ступінь доктора філософії Віденського університету, а в 50 став почесним доктором Харківського університету. Іван Франко один із небагатьох у світі авторів, який вільно володів трьома мовами — українською, польською і німецькою, а перекладав із 14 мов.

Розпочав літературну діяльність у 12 років, а перший твір опублікував у 18. Франко написав близько шести тисяч творів — літературних, публіцистичних, наукових. Його доробок — єдиного з українських письменників і вчених — видано в 50-ти томах, а згодом планується видати 200 томів його творів.

Він був ніжним ліриком і відважним бунтівником, витонченим літературним майстром і вченим-енциклопедистом. Його вірші «Каменярі», «Вічний революціонер» стали класикою за життя, зваблюючи композиторів своїм духом і ритмікою. Його п’ єса «Украдене щастя» є окрасою репертуарів найкращих театрів України. Поема «Мойсей» своєю філософією захоплює тисячі дослідників-літературознавців, філософів, істориків.

У працях філософського та суспільно-політичного спрямування порушував проблеми, актуальні не лише й не стільки для його часу, скільки для наступних поколінь українців, в успіх та щасливу долю яких він щиро вірив.

У низці наукових досліджень і науково-критичних статей він правильно й з глибоким знанням справи оцінював творчість Т. Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, А. Свидницького, Панаса Мирного, Лесі Українки та інших українських письменників, широко популяризував їх творчість.

Ряд українських письменників — М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, Лесь Мартович — зазнали благотворного впливу великого Каменяра.

Він допомагав молодим митцям друкувати твори в галицьких демократичних виданнях.

Український народ глибоко цінує титанічну громадсько-політичну й багатогранну літературну діяльність Франка. Його ім’ям названо вулиці багатьох міст, театри і школи, бібліотеки і педагогічні інститути, Львівський університет. Станіславська область перейменована на Івано-Франківську, створено музей.

В Україні народилася й розквітла літературознавча наука, ім’я якій — франкознавство. Українські вчені розкривають широчінь і велич геніального таланту І. Франка. 2006-й рік дістав назву франківського, адже за рішенням ЮНЕСКО весь люд святкував 150-річний ювілей від дня народження геніального українського письменника і мислителя Івана Франка, який своєю титанічною працею збагатив вселюдську культуру й науку.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Підкресліть правильні відповіді.

1. Український професійний театр було створено в 1882 році М. Кропивницьким.
2. Корифеєм називають людину, яка є видатним діячем у певній сфері мистецтва.
3. «Мартин Боруля» - за жанром – історично-психологічна комедія.

1. 4. Темою комедії «Мартин Боруля» Карпенка-Карого є «зла сатира на чоловічу любов  до стяжання   без жодної іншої мети. Стяжання для стягання».

4. Найталановитішим «учнем» Мартина Борулі можна вважати Маюфеса.
5. Дію повісті «Перехресні стежки» рухають її основні конфлікти: Пузир і закон, Пузир і робітники, сімейний конфлікт.
6. Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в Дрогобичі.
7. Іван Франко вперше став працювати в журналі «Друг».
8. Зразки інтимної лірики І. Франка зібрано у збірці «Мій Ізмарагд».
9. Темою повісті І.Франка «Перехресні стежки» є зображення соціальних і національних проблем Галичини кінця ХІХ ст., боротьби освіченої людини за права  знедоленого селянства.

 

ЛЕКЦІЯ 17. Загальний огляд української літератури 10-х років  ХХ ст. Б.Грінченко „Каторжна”

 

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Літературний процес наприкінці XIX - на початку XX ст. припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Російській імперії. Це визначило характерні тенденції розвитку літератури не тільки в Наддніпрянщині, але й в Галичині та Буковині, які перебували в межах Австро-Угорської імперії. Українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби народу, показують її політичні форми, зображують зростання соціальної й національної свідомості людини.

У цей час на ниві української літератури виступали представники кількох поколінь. Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий. Пошуками нових тем, нових прийомів художнього узагальнення життєвого матеріалу, розгортанням художньої дії через внутрішній світ персонажів відзначалися твори представників «нової школи» Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Яківа, поетів Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського, Григорія Чупринки, драматургів – Лесі Українки, Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка.

В історії української літератури кінець Х ІХ — початок Х Х ст. вагомий важливими досягненнями у формуванні нового типу української людини. Процес цей звичайно був не однорідний, бо мав різні можливості на східних і західних землях. У Галичині початок нового руху слід шукати вже під кінець 70-80 рр., а на східноукраїнських землях — у 90 рр. ХІХ ст. Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на кінець ХІХ — початок ХХ ст., під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст.— явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується в той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.Своєрідність літературного розвитку кінця Х ІХ — початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І. Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку»: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері.

Прозвучали заклики до оновлення й розширення проблемно- тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, у жертву яким приносилися особисті пориви.

Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов’язує українських письменників не поривати з реальною дійсністю й водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції. Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ — початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом із тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається «у блакить». Водночас  було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі. Стиль, форма зображення в кінці  ІХ — на початку ХХ ст. були вже іншими.

Поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями», войовничо вимагали для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості. Ці нові українці були переважно студентами.

Особисті контакти між собою вони зав’язували в гімназійному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної позиції. Першою організацією молодих свідомих українців було започатковано в 1891 році «Братство тарасівців», до складу якого входили І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. Вони опублікували «Декларацію віри молодих українців», у якому проголошували намір стати істинно українською

Українська література наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. інтелігенцією, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Першою ластівкою українського друкованого слова був без дозволу влади виданий у 1905 р. часопис «Хлібороб» у Лубнах. Найдовше проіснували «Громадська Думка» (згодом перейменована на «Раду»), «Нова Громада», «Українська Хата» і«Світова зірниця».

Важливими періодичними виданнями різних напрямів, що виходили в Галичині й на Буковині на початку XX ст. і які значною мірою впливали на розвиток української культури, а передовсім на літературний процес, були такі журнали:«Літературно-науковий Вісник» (1898-1914), «Молода Україна» (1900-1903), «Артистичний Вісник» (1905), «Світ» (1906-1908), «Будучність» (1909), «Неділя» (1911-1912), «Нова Буковина» (1912-1913), «Ілюстрована Україна» (1913-1914).

Українська література другої половини Х ІХ ст. починає виконувати провідну роль у національному суспільному житті освічених верств. Причина цьому — різнорідність тематики й проблематики, відображення побуту різних суспільних прошарків народу. Після етнографічного реалізму «Народних оповідань», критичного реалізму І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана

Франка, О. Кониського, О. Пчілки — на сцену виступає плеяда молодих і видатних письменників: Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Мартович (учитель демонструє портрети письменників).

У західній літературі першими теоретиками модерності були Шарль Бодлер та Ф. Ніцше. Бодлер у статті «Художник модерного життя» писав: «насолода, що ми її отримуємо від репрезентації сучасного, походить не лише з краси, якою його оздоблено, але його суттєві прикмети — бути сучасним. Сучасний митець повинен зосереджуватись на модерному, сучасному». Ніцше визначив усі ілюзії попередньої епохи. Його праці — це бунт проти ери надії, певності, ентузіазму, віри в прогрес, механічності. Для модерністів людина є не походженням минулого, але того, що її оточує в сучасному.

Прикметними рисами українського письменства кінця XIX— початку XX століть є взаємопроникнення епічного, драматичного й ліричного начал, трансформація жанрів, звернення до суміжних мистецтв.

Українська проза цього періоду характеризується розширенням тематичних обріїв. Актуалізація теми інтелігенції — це було те нове, чим початок XX століття відрізнявся в українській літературі від попередніх періодів, коли цей пласт життя з різних причин, в тому числі й цензурних, порушувався не часто. Шукання у розкритті цієї теми Івана Франка, Наталїї Кобринської, Олени Пчілки, Івана Нечуя-Левицького на новому художньому витку продемонстрували Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Грицько Григоренко, Гнат Хоткевич, утвердивши багатство ресурсів української мови. Інтелектуалізацію української прози засвідчував показ життя різних народів, боротьби жінки за соціальні права. Другою характерною ознакою прози межі століть була ліризація.

Якщо для доби реалізму було характерне домінування жанрів роману і повісті, то модерністи віддавали перевагу малим епічним формам. Серед них виокремлюються твори фабульні (оповідання та новела) і безфабульні (етюд, ескіз, лірична мініатюра, поезія в прозі тощо), що становлять так звану ескізно-фрагментарну прозу. Дослідники українського письменства констатують у ньому наявність на межі XIX—XX століть двох типів новел: новелу акції, засновану на зіткненні двох конфліктуючих сил, і новелу настрою з внутрішньо-психологічним конфліктом. Фактором жанрового новаторства стає психологізм, характерний для обох типів новел, як, зрештою, і для всієї тогочасної літератури.

Поява в українській літературі новаторських творів пов'язана з іменами письменників, які намагалися «цілком модерним європейським способом зобразити життя українського народу» (Іван Франко). Насамперед назвемо Ольгу Кобилянську і Лесю Українку. Талановитій буковинці належить пальма першості в осягненні глибинних процесів людської психіки, зокрема жіночої («Царівна», «Людина»), засобами нового письма. Ольга Кобилянська започаткувала в українській прозі стиль, що здобув назву неоромантизму. «Новоромантичний прапор» підняла своєю драматургічною творчістю і Леся Українка. Неоромантична гуманістична концепція обох письменниць ґрунтувалася на чуттєвій сфері людини, емоційно-інтуїтивному пізнанні світу, духовному, «визвольному» пориві «у блакить», прагненні до повноти буття, виявлення людського потенціалу, намаганні поєднати гармонію ідеалу з життєвою правдою. У центрі художнього зображення неоромантиків була яскрава, неповторна особистість, що протистояла сірій масі.

До імпресіонізму прийшов у своїх художніх пошуках Михайло Коцюбинський. Для його письма характерними були психологізм, пластичність і ліричність стилю, ескізна манера. Проза Михайла Коцюбинського відзначається звукописом, тонкою грою кольорів, світлотіней, натяків, що переважали над іншими зображально-виражальними засобами («На камені», «Цвіт яблуні», «Іпіегтегго»). Експресивною манерою художнього письма позначені новели Василя Стефаника «Кленові листки», «Камінний хрест», «Новина», «Марія» — своєрідні художні студії душі покутського селянства. Твори цього блискучого майстра слова демонструють монументальне мислення у формі художньої мініатюри. Концентрація чуття, динамічність ситуацій, колоритність персонажів, ліричність, психологізм та філософічність письма, висока культура характеризують новелістичний світ Стефаника.

Новаторські пошуки в українській літературі межі століть були задекларовані поетичними маніфестами і реалізовані в художній практиці. Культ краси, романтика «чарів ночі», милозвучність поетичного слова характерні для символістського письма Миколи Вороного та Олександра Олеся. Альманахи, що з'явилися стараннями Миколи Вороного («З-над хмар і долин», 1903) Михайла Коцюбинського і Миколи Чернявського («З потоку життя», 1905), реалізували спроби українських митців наблизити рідне письменство «до новітніх течій і напрямів у сучасних літературах європейських».

Зародження і поширення ідей модернізму в українській літературі на Західній Україні пов'язане з літературним угрупованням «Молода Муза», що існувало у Львові в 1907—1909 роках, а також із журналом «Українська хата», що виходив у Києві упродовж 1909—1914 років. Членами «Молодої Музи» були Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький. «Молодомузівців» об'єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, засвоювати надбання світової поезії, інтегруватися у загальноєвропейський культурний процес. На думку літературознавця Миколи Ільницького, «Молода Муза» була «однією з ланок в ланцюгові літературних організацій багатьох країн Європи — «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща» та ін., що проголосили своїм гаслом символізм та служіння красі». Інтерес молодих письменників до символізму зумовлювався їхнім неприйняттям натуралізму і побутовізму, прагненням до багатовимірності і трансцендентності. «Молодомузівці» запровадили і активно експлуатували нові для української літератури теми — світової скорботи, самогубства, заглиблення у трансцендентну (ту, що перебуває за межею пізнання) суть явищ, бунту особистості проти приземленості особи, проти одноманітності, буденності життя.

Українські письменники кінця XIX— початку XX століть не цуралися ані соціальних тем, ані національних традицій української літератури. Своєрідне співвідношення Краси і Правди визначає особливість українського модернізму. Якщо для європейського модерніста краса — це не лише форма, а й зміст твору, мета його творчості, спосіб удосконалення світу, то для українського модерніста краса — поняття більш реалістичне, ніж умовне, витворене уявою. Творчі здобутки української драматургії початку XX століття найкраще представлені творчістю Лесі Українки, Олександра Олеся та Спйридона Черкасенка. Леся Українка вважала реалістичний і натуралістичний спосіб «фотографувати» довкілля «приниженням свого хисту». Її неоромантичні драматичні твори фіксують прагнення до гармонії ідеалу з життєвою правдою, спробу зробити можливе реальним, піднести пересічну дійсність до висот духу («Одержима», «Лісова пісня»). Вражає жанрове розмаїття драматичних творів Лесі Українки: драматична сцена («Іфігенія в Тавриді»), діалог («В дому роботи, в країні неволі»), етюд («Иоганна, жінка Хусова»), драматичні поеми («Одержима», «Бояриня», «Кассандра»), драма («Камінний господар»), фантастична драма («Осіння казка»), драма-феєрія («Лісова пісня»). За рівнем ідейної напруги та мистецької досконалості драматургія української письменниці стоїть у ряду найвагоміших здобутків усесвітньої драматургії. У стильовому річищі символізму розвивалася драматургія Олександра Олеся («По дорозі у казку», «Трагедія серця», «Над Дніпром») та Спиридона Черкасенка («Жах», «Повинен»).

Завершуючи огляд української літератури кінця XIX — початку XX століть, наголосимо, що цей період є першим етапом в еволюції українського модернізму, який спочатку мав назву декадансу (від франц. сіесасіепсе — занепад). Для нього характерні песимізм, спричинений переконанням у пануванні в світі хаосу, потворності, зла, яких людина неспроможна відвернути; фаталізм, зумовлений відчуттями втоми, відчаю, зневіри в людині, втечі від життєвих реалій; краса згасання, що виявлялася в описах завмирання природи і смерті людини, переважанні блідих барв, настроїв суму й туги. Серед європейських митців декадентами вважають Артюра Рембо, Поля Верлена, Стефана Малларме, Моріса Метерлінка, Еміля Верхарна, Оскара Уайльда. В Україні ознаки декадансу наявні у певних творах Івана Франка (збірка «Зів'яле листя»), Миколи Вороного, молодомузівців, Григорія Чупринки, Миколи Філянського; в Росії — Олександра Блока, Андрія Бєлого, Дмитра Мережковського, Федора Сологуба та інших.

Наступним етапом дослідники називають власне модернізм, що охоплює 20-і—60-і роки XX століття.

Б.Грінченко «Каторжна»

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині Сумська область) у небагатій дворянській родині.

Протягом 1874-1879 рр. навчався в Харківському реальному училищі, однак із п'ятого класу його виключили й ув'язнили через зв’язки з підпільною

народницькою організацією. Після двомісячного ув'язнення Борис Грінченко працював дрібним канцеляристом Харківської казенної палати. Склавши при Харківському університеті екстерном іспити на народного вчителя, у 1881-1894 рр. він працював за фахом на Харківщині, Сумщині, Катеринославщині.

Дебютував Грінченко як поет 1881 р. в галицькому часописі «Світ» за сприяння Івана Франка. За життя він видав шість збірок, найпопулярніші з них — «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903). Більшість віршів поета є програмними народницькими творами, що мають глибоке суспільне звучання. У романтичному ключі змальовує Борис Грінченко своїх героїв у ліро-епічних творах — баладах («Смерть отамана», «Біла бранка») і поемах («Христя», «Галіма», «Лесь, преславний гайдамака»). Грінченко залишив нам у спадок також чудові поетичні переклади Ф. Пиллера, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, Г. Ібсена, Й. В. Ґете, Г. Гейне, В. Гюго, Д. Дефо, О. Пушкіна.

Життя української інтелігенції — тема повістей «Сонячний промінь» (1890) і «На розпутті» (1891). У них письменник зосередив увагу на стосунках інтелігенції із селянами.

Серед творів великої прози особливе місце посідає дилогія, що складається з повістей «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами» (1901).

Борис Грінченко писав твори для дітей і про дітей, позначені гуманізмом і глибоким проникненням у світ дитячої психології. З-поміж них найпопулярніші оповідання: «Сама, зовсім сама», «Олеся», «Украла», «Дзвоник», «Сестриця Галя», «Каторжна» та ін. Борис Грінченко відомий також і як видатний мовознавець: він упорядкував чотиритомний «Словарь української мови», що побачив світ у 1907-1909 рр.

Помер Борис Грінченко б травня 1910 р. під час лікування в Італії.

Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

 

«КАТОРЖНА»

Поведінку героїв у різних життєвих обставинах зображує Борис Грінченко в оповіданнях, аналізуючи психічнийстан героїв, досліджуючи причини їхніх вчинків. Показовим у цьому сенсі є оповідання «Каторжна» (1888), у якому йдеться про життя дівчинки-сироти Докії. Дитинство її особливо безрадісне: після смерті матері батько приводить до хати мачуху. У портреті семирічної Докійки автор підкреслює понурість (дивилась «все з-під лоба» чи «у землю очі втупивши»), а в характері — запеклість («Ні пари з уст! Ні сльозинки з очей, мов їй і не болить!»). Такою зробили її знущання мачухи,

п'яна байдужість батька, бездушність сільського оточення та ще огидне прізвисько, яким дівчинку звали усі без винятку. Навіть ті, хто пам'ятав ім'я, доповнювали його епітетом — «ота каторжна Докія». Уже в першому абзаці твору Грінченко шість разів уживає слово каторжна.

Твір композиційно поділений на три частини. У першій змальоване гірке дитинство і безвідрадна юність Докії. Автор показує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте наражається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика — улюбленця Докії — мачуха научає: «Бий кулачком, кулачком її...». І зацькована, але нескорена дівчинка («всі були їй вороги і вона всім ворог») шукає прихистку в куща калини, що ріс у гущавині. Однак заповзялося життя на дівчинку: мачушині діти знайшли сховок, а мачуха під корінь зрубала єдину радість дитячу — калиновий кущ.

У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дитини, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: Докія цілувала руки мачушині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини — не допомогло! Ознаки екзистенціалізму (представники цієї літературної течії прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського буття) виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай переповнюють життя героїні; оточення нав'язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається. Однак протест Докія висловлює дещо пізніше. Хоч дівчина не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється. Сільські парубки задивлялися «на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови...». Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечорницях, куди мачуха послала Докію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи. І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака — дівчина покохала щиро і віддано. Усю нерозтрачену любов свого серця віддала Докія Семенові. У третій частині твору ми довідуємося про підлу чоловічу зраду, цинічно «присмачені» проклятим прізвиськом «каторжна». Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповнила її. Докія зважується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку — безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь. Докія гине в страшних муках від опіків, так і не зрозумівши, чому світ був до неї особливо жорстоким. Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?». Прихильність Докії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників. Вибираючи в екстремальній ситуації між добром і злом, любов'ю і помстою, головна героїня керувалася добром і любов'ю, на їх вівтар вона поклала власне життя.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. На основі матеріалу лекції заповнити таблицю.

Основні історичні події	Найяскравіші представники літератури	Літературні угруповання, альманахи	Літературні напрями й течії, тенденції

2. Які риси єднали українське письменство з іншими українськими літературами?

3. У чому виявляється художнє оновлення прози?

4. У чому полягає світове значення української літератури початку ХХ століття?

5. У чому новаторство українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття?

6. Тести за змістом оповідання Б.Грінченка «Каторжна».

1. Головний персонаж оповідання «Каторжна» Бориса Грінченка:

А   Оришка

Б   Христя

В   Докія

Г   Одарка

2. Кого або що дитиною найбільше любила головна героїня?

А   подруг

Б   кущ калини

В   стару грушу

Г   батька

3. Погляд у Докії був…

А   лагідний;

Б   хитрий

В   сумний

Г   вовчий

4. Мачуха послала Каторжну до тітки Одарки для того, щоб…

А   позичити цукру

Б   попрохати глечика

В   забрати борг

Г   запросити в гості

5. «Одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та ґудзиків…», мова йдеться про:

А   Михайлика

Б   батька

В   Івасика

Г   Семена

6. Причиною підпалу головною героїнею хати було:

А   зрада коханого і помста йому за це

Б   бажання повернути його

В   наказ мачухи

Г   помста всім за принизливе дитинство

Оберіть ТРИ правильні відповіді.

7. На початку оповідання головна героїня постає перед нами як:

               А   маленька дівчинка семи років

               Б   дитина з вовчим поглядом

               В   маленька ледарка

               Г   дуже працьовита дівчинка

               Д   грубіянка

               Е   дитина з високою самооцінкою

8. Докія не любила ходити на вечорниці, бо…

А   вона боялася і не любила тих хлопців і дівчат

Б   її не пускав батько

В   там було сумно

Г   її не пускала мачуха

Д   не мала в чому піти

Е   не досягла ще того віку

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 18. М. Коцюбинський. Життєвий і творчий шлях. Новела «Intermezzo» (оглядово). Жанр. Особливості стилю. Образ ліричного героя.

Людина культурна, до найменших  подробиць, європеєць з голови до п'ят... був справжнім аристократом  Духа без жодного силуванні зі свого боку...

Сергій Єфремов

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці в чиновницькій родині.

Закінчивши в одинадцятирічному віці дворічну народну школу в м. Барі, де мешкала тоді родина, Михайло їде до Шаргорода, щоб продовжити навчання в духовному училищі. Після закінчення Шаргородської семінарії в 1880 р. Коцюбинський, вирушив до Кам'янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, однак ця мрія не здійснилася. Через скрутне матеріальне становище рідних юнак не зміг продовжити освіту: мати осліпла, а невдовзі (у 1886 р.) помер батько. Коцюбинський дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891 р, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного вчителя, працює репетитором.

Важливу роль у формуванні світогляду Коцюбинського відіграла його поїздка до Львова 1890 р. Тут він знайомиться з Іваном Франком, зав'язує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін.

1891 р. Михайло Коцюбинський їде в село Лопатинці, що на Вінниччині. Він поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури й розпочинає серйозну літературну працю. Тільки за цей рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П' ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат».

1898 р. Михайло Коцюбинський переїхав до Чернігова. Етюдом «Цвіт яблуні» (1902) митець засвідчив остаточний перехід від реалізму до модернізму, зокрема до імпресіоністичного стилю.

Коцюбинський був поліглотом, знав польську, російську, болгарську, італійську, молдавську, французьку, румунську, татарську, турецьку та циганську мови. Це давало прозаїкові змогу читати багато творів мовами оригіналу, перекладати деякі з них, вільно спілкуватися й листуватися з європейськими митцями, подорожувати.

На революційні події 1905-1907 рр. письменник відгукнувся активною громадсько-культурною діяльністю: очолив чернігівське товариство «Просвіта», читав публічні лекції. На Коцюбинського було посилено поліцейський тиск, на його квартирі здійснили обшук. У творах цього періоду (новели «Сміх», «Він іде», «Регsопа gгаtа», «Іntеrmezzo», повість «Fаta morgana») глибоко розкрито трагічні дії революції, точно передано стан людської душі в екстремальних Умовах. 1908 р. Коцюбинський написав новелу «Іntеrmezzo», 1911 р. — знамениту повість «Тіні забутих предків».

Коцюбинський зробив суттєвий прорив уперед як письменник, що спрямував розвиток українського красного письменства в річище модернізму.

Помер Михайло Коцюбинський 25 квітня 1913 р., похований на Болдиній горі в Чернігові.Тут встановлено пам'ятник письменнику (скульптори Ф. Коцюбинський, С. Андрійченко). На Південному Бузі є скеля Коцюбинського, а в місті Шаргороді встановлено пам'ятну стелу (скульптор М. Непорожній). У Вінниці діє музей Коцюбинського, у Барі, Шаргороді та Лопатинцях відкрито музейні кімнати, присвячені письменникові.

Новела «Intermezzo»

В основу одного з найкращих творів Коцюбинського — новели «Intermezzo» — лягли автобіографічні факти. Завершивши повість «Fаta morgana» страшною картиною селянського самосуду, письменник виснажив нервову систему. Для покращення стану здоров'я лікар порадив письменникові тривалий відпочинок на лоні природи. У червні 1908 року Коцюбинський приїхав на Полтавщину, до маєтку відомого мецената Євгена Чикаленка, який фінансував видання творів багатьох українських митців, забезпечував їх коштами на лікування та інші потреби, адже своїм життєвим принципом мав тезу: «Треба любити свій народ до глибини власної кишені». Задум новели у Коцюбинського виник під час відпочинку саме тут, у селі Кононівка, хоч завершено твір у вересні 1908 року в Чернігові.

Новелу «Intermezzo» називають ще й поезією у прозі. Ще однією особливістю цього твору є те, що він написаний у монологічній манері й, на перший погляд, здається пейзажем у всіх його змінностях. Проте образи рослин, птахів, тварин у новелі — це тільки символи тих явищ і процесів, що нуртують у душі героя. На тлі пейзажу — ліричний герой, не ідентифікований ні за соціальним станом, ні за професією. Про нього читачі довідуються єдине: йдеться про митця.

Слово «Intermezzo» з італійської перекладається як перепочинок, пауза.

«Intermezzo» - твір особливий, не схожий на будь-який інший у творчості самого письменника. У ньому немає розгорнутого сюжету, зовнішнього конфлікту, діалогів, полілогів.

 Сюжет визначається не звичним для читача подіями, а ритмами свідомості ліричного героя.

На першому плані твору – пейзаж у багатопланових його виявах:

- царство природи

- розкіш барв                         зболене авторське «я»

- велич рідної землі

Хоч новела нагадує мозаїку, але сюжет все ж таки окреслюється. Це втеча від людини й повернення до неї. З одного світу ліричний герой потрапляє в інший, протилежний. Письменник використовує прийом контрасту. Порівняймо ці два світи. У першому – місто, суєта, скрегіт, бруд, людське горе, жорстокість. У другому – царство природи, розмаїття барв і звуків, тиша, спокій. За позитивним і негативним впливом на митця можна виділити дві групи образів-символів: І – це образи, які наповнюють душу позитивними емоціями: сонце, жайворонки, ниви; ІІ – образи, що породжують смуток, нервовість, стрес: утома, людське горе, залізна рука міста. А ще ми можемо назвати:

1) образи-персонажі;

2) образи птахів і тварин (три білих вівчарки, зозуля, жайворонки);

3) образи-предмети (залізна рука города – поїзд, нужденна купа солом’яних стріх, вітряки, що чорніють над полем);

4) образи природи-пейзажі (мальовничий краєвид села, палке сонце, розкішна земля, симфонія поля - ниви в червні).

Система ліричних образів новели складна. Усі 11 її частин зв'язані між собою образом митця — його спогадами про минуле, роздумами про дійсність і своє життєве призначення, його сприйняття природи.

Ниви, сонце, три білих вівчарки, зозуля, жайворонки, степ, вітер лікують його змучену чужим горем душу настільки, що він уже може сприйняти людське горе, більше не жахається залізної руки міста.

Ліричний герой новели виборюючи, захищаючи власне «я», опиняється на межі психічного розладу, але уміє знайти в собі сили покинути все, що тримало його у місті, цьому людському мурашнику. Він їде до села, і природа лікує його душевні рани. Михайла Коцюбинського після виходу новели у світ друзі стали називати Сонцепоклонником, адже сонце посідає у цьому творі центральне місце, воно супроводжує ліричного героя і кличе його до нового життя.

Сюжет новели починається стислим повідомленням про те, що ліричний герой збирається в дорогу: «Лишилось тільки ще спакуватись». Але далі немає ніяких побутових подробиць, як пакувався. Замість того йдуть філософсько-психологічні міркування, самоаналіз.

Висловлювання «я утомився», «мене втомили люди», «я не можу бути самотнім». У цих висловлюваннях можна відзначити думку про залежність окремої особи від суспільства.

Опинившись на самоті в окремій кімнаті, ліричний герой не може заснути, йому пригадуються й виразно уявляються трагічні події, що настали після революційних виступів у час реакції.

В обставинах тиші й безлюддя до нього прийшли тепер жертви терору: «Як вас багато. Це ви, що з вас витекла кров у маленьку дірку від солдатської к у л ьк и . вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потім складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки». Мабуть, оповідач був не тільки свідком, а й діяльним учасником революційних подій. Смерть своїх однодумців він сприймає як особисте лихо: « .л и ц е моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров», «.в он и складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання». На ранок оповідач з бадьорим почуттям оглядає сільське довкілля.

Образи зозулі, собак ніби психологізовані, олюднені. Зозуля — «найближча приятелька», а три білих вівчарки мають індивідуальні людські характери. Це також і образи-символи.

Зозуля — суто народний образ — символ. Вона пророкує стомленому митцеві ще багато літ щастя, вселяє надію.

Самозакохана Пава символізує дворянство. Трепов — жандармерію («Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги»). До речі, кличкою цього пса стало прізвище міністра внутрішніх справ Трепова, який підписав смертні вироки селянам. «Дурний Оверко» символізує принижене і втомлене селянство, якому досить дати волю — і воно ні на кого не кинеться.

Центральну частину сюжетної оповіді становлять чотири пейзажі. Але це не тільки майстерні описи села й поля. Вони розкривають любов ліричного героя до рідної землі, його художницьку спостережливість, уміння словом, як найтоншим різцем, передавати життя природи, її звуки, мінливість. А ще кожен пейзажний фрагмент несе в собі філософський зміст.

Загальний краєвид села завершується коротким мудрим судженнямз галузі діалектики часу й руху. Спостерігаючи за тим, як безперервно йдуть по колу крила вітряків, оповідач згадує влучний афоризм — йому здалося, що крила повторюють слова «… так буде вічно, так буде вічно».

Поетичний одухотворений образ сонця — справжній гімн йому. Ліричний герой з пошаною звертається до нього, говорить з ним як із розумною, доброю істотою. Урочисто й з любов’ю звучать слова: «Сонце, я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може вогні?». Філософ-сонцепоклонник зізнається: «Ти дороге для мене», «Я тебе люблю». Філософською основою образу сонця послужило, мабуть, первісне народне уявлення про небесне світило.

Герой новели не тільки сонцепоклонник, а й шанувальник землі. У наступному фрагменті оповіді він вшановує й возвеличує землю. Ліричний герой глибоко відчуває свій зв’язок із нею:  «Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі». Низку одухотворених колоритних пейзажів музична картина літнього поля — це ниви в червні, симфонія поля.

Кульмінацією новели є зустріч митця із селянином. Здається, від цього обірваного, розчарованого, нещасного чоловіка ліричний герой повинен би тікати. Адже йому знову несуть страждання, розповідають про людське горе. Сповідь селянина передано болючими імпульсами, які сприймає митець до глибини душі: «П ’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка», «Раз на тиждень б’ють людину в лице», «Найближча людина готова продати», «Між людьми, як між вовками».

Розмова з селянином переконала, що він не повинен шукати самостійності, тиші й спокою. Свідомий громадянин і патріот не може відгоритися від людей і стати вільним від суспільства. Митець одужав, «душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».

Кінцевий ліричний монолог «Прощайте, ниви» виразно перегукується із загальним естетичним колоритом ліро-епічного твору й відбиває його ідейне спрямування. Високу художню й суспільно-політичну ідейність засвідчує заява митця йти поміж люди. Це означає, що будуть написані нові твори, в основу яких ляжуть розповіді реальних людей про власні страждання.

Ліричний герой має автобіографічні риси, але він не тотожний М. Коцюбинському. Він утілює ідейно-естетичні якості всіх. Кращих митців своєї епохи, яким І. Франко дає характеристику в цій поезії.

Теорія літератури

Поезія в прозі — невеликий ліро-епічний твір, написаний ритмічною прозою, який відзначається образністю, і стрункістю композиції, сконцентрованістю змісту.

Новела – прозовий твір невеликого обсягу, нерідко  з напруженим сюжетом та несподіваною чи дотепною розв’язкою, в якому розповідається про подію з життя людини.

Імпресіонізм – спосіб мистецького вираження у живопису, який досяг вершини у Франції другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Імпресіоністська манера літературного письма – це витончене відтворення суб’єктивних вражень, мінливих почуттів та переживань, створення образу наче з окремих мозаїчних частинок.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Допишіть речення, ознайомившись із змістом лекції.

1. В українській літературі М.Коцюбинський відомий як …

2. Слово  «Intermezzo» означає...

3. Новела «Intermezzo» присвячена…

4. На початку новели і в її фіналі наявний образ…

5. Ознакою драматичного твору в новелі є …

6. «Єднала небо із землею в голосну арфу і грала на струнах  симфонію поля « дійова особа новели…

7. Дослідники, вивчаючи жанрову специфіку новели відносили її до…

8. Вівчарка Павла символізує…, Трепов - …,Оверко…

9. М.Коцюбинському присвоїли титул.

10. Новела написана у .

11. Кульмінацією новели є епізод...

12. Уривок «Прощайте. Йду поміж людьми. Душа готова , струни тугі, наладжені, вона вже грає» є елементом сюжету - ...

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 19. М. Коцюбинський. Повість "Тіні забутих предків".

Історія написання. Особливості стилю.

Поетична самобутність Гуцульщини — не лише в екзотичних пейзажах, а й в уяві і серці гуцулів. Здається, що смерека й  людина тут виростають з одного кореня...

Іноді природа оживає в людській уяві дивними образами — і тоді з’являються різні видіння, духи, творяться легенди й казки.

Н. Горик

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Історія написання

У 1910 p., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупинився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатюка).

Письменник зібрав чимало фольклорного матеріалу, а також простудіював праці про Гуцульщину відомих етнографів Володимира Шухевича й Антона Онищука. Також Коцюбинський побував у найближчих від Криворівні селах, зокрема в селі Голови, де добре збереглися прадавні гуцульські звичаї

Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.

Назва повісті виникла не відразу. Перша — «В зелених горах», не вдовольнила письменника. Перебирає інші варіанти: «Голос віків», «Подих віків», «Відгомін передвіку», «Спадок віків», «Сила забутих предків» тощо.

Нарешті зупиняється на назві «Тіні забутих предків».

Перша назва не вдовольнила письменника, мабуть, тому, що в ній не було головного — міфологічного світу, у якому жили люди,не було заглиблення у сиву давнину, про яку авторові так хотілося розказати і яка жива й донині. Остаточна назва натякає на загадковість, казковість і дихання віків. Вона найвлучніша. Заголовок указує на злободенність порушених проблем. Предки забуті, але їхні болі й радощі, шукання тінями живуть і зараз повторюються в нас.

Особливості стилю

Твір  М.Коцюбинського «Тіні забутих предків» - це органічне поєднання творчості письменника нового типу і творчості народу – легенд, повір’їв, казок, переказів тощо. Подібна єдність має в письменника велике філософське узагальнююче значення. Високе він бачить у звичайному, в побутовій характеристиці відкриває риси народного ідеалу. І все це тому, що його філософія, його погляди, загальнолюдські критерії, життєві кредо – «земні» і народні. Його повість пронизана правдою, силою, красою, чистотою народної творчості. Олюднений ним світ природи оживає, набуваючи самостійного  значення.

В основу повісті ліг мандрівний сюжет про закоханих із ворогуючих родів, подібний до фабули трагедії «Ромео і Джульєтта» Вільяма Шекспіра. Проте автор ставив за мету змальовувати не своїх сучасників, а давніх горян, які жили років п'ятсот тому і складали міфи й легенди, здійснювали певні обряди, щоб побороти страх перед незнаними силами природи. На основі фольклорного матеріалу автор повісті показав дотримання гуцулами звичаїв та обрядів під час різних свят, описав ворожіння й ритуали, що нібито допомагали у боротьбі зі злими духами, які могли зашкодити господарству чи здоров'ю гуцулів.

У творі письменник зображує ніби два світи — зовнішній і внутрішній. Причому часто зовнішній світ не деталізується, а передається точними влучними штрихами. Описи, яких у повісті немало, подаються ніби й реалістично, але в них більше уваги приділяється враженню героя, ніж просто реальному пейзажу.

Саме так, за допомогою детального опису внутрішнього сприйняття, автор змальовує тонку чутливу душу свого героя, для якого світ був сповнений чудес.

Отже, подібне зображення зовнішнього світу через світ внутрішній і є першою визначальною рисою імпресіонізму. На підтвердження цієї тези можна згадати й опис історії одруження Івана з Палагною, переданий настільки стисло, що здається, авторові жаль слів на неважливе. Бо це зовнішнє життя, і воно завжди поступається внутрішньому — життю душі, життю серця. Разом з автором читач настільки захоплюється внутрішнім світом героя, що починає сприймати як реальний саме його.

Враження від навколишнього світу, матеріалізовані у почутті, настрої, переживанні,— ось що становить організуючий центр повісті Коцюбинського як твору імпресіоністичного. Внутрішній ритм твору, його організація побудовані не стільки на подіях зовнішніх, скільки на ритмі думки, почуття, переживань героя. Зовнішній сюжет можна передати кількома реченнями, але хіба в ньому лише суть? Дивовижне багатство барв і звуків виграє у витончених описах напівреальних подій, найбільш суттєвих для героїв. Хіба їх можна вважати нереальними? Адже йдеться зовсім про іншу реальність — реальність думки, реальність враження. Саме вони найбільш точно пере-дають внутрішній світ гуцульського народу, його ментальність, його потяг до прекрасного, а саме це і є найбільш точною характеристикою народу. Хоча, звичайно, автор приділяє увагу і етнографії, але це не робиться нав'язливо, прямо, а природно витікає з описів подій внутрішнього світу саме тоді, коли потрібно для розуміння стилю життя, рис його побуту. Ось як, наприклад описує М. Коцюбинський збори сім'ї до церкви: «Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, червлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і нову дзьобню, що била його по ногах».

Висока духовність героїв передається інтелектуальною наповненістю його відчуттів, думок, його постійного прагнення до краси, до ідеалу. У повісті «Тіні забутих предків» це досягається шляхом співставлення світу людей і світу природи. Не знаходячи у людському світі нічого, крім «неспокою і горя», Іван, як і Марічка, прагне знайти прекрасне у природі, яку наділяє рисами живої істоти. Нерідко сили природи постають у персоніфікованих образах. Це надає повісті казкового, фантастичного забарвлення. Застосування прийомів фантастичного, культивування красивого, світлого — це теж риса імпресіонізму, наявна у повісті.

Краса життя, краса природи — вічна, вона не тьмяніє навіть перед подихом смерті — така життєствердна ідея повісті. Навіть тут порівняння з природою найбільш точне: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...»

Потяг до краси, до світла характеризує не тільки ліричного героя, ай самого автора. М. Коцюбинський, зливаючись з героєм, відображає свій неповторний індивідуальний погляд на світ, свою глибинну внутрішню культуру, свій спосіб відчування, що надзвичайно ліризує оповідь, сповнює її особливим світлом.

Таким чином, слід зазначити ще одну важливу рису імпресіонізму у повісті — ліризацію оповіді.

Це особливо відзначається у типі опису пейзажу. Адже пейзаж у повісті ліризований, психологізований. Картина природи — це стан душі. Напівтони, незвичайність світла і сприйняття — ось що відзначає пейзаж М. Коцюбинського-імпресіоніста. Саме використання цих особливостей стилю, притаманного тогочасній європейській літературі, виводить повість «Тіні забутих предків» на рівень світових шедеврів, робить цей твір важливим здобутком не тільки української літератури.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Коли в М. Коцюбинського виник задум повісті?

2. Скільки разів письменник відвідував Карпати?

3. Чим йому допомагав В. Гнатюк?

4. У яке село приїхав М. Коцюбинський на запрошення В. Гнатюка?

5. Які були варіанти назв повісті?

6. Коли завершив автор роботу над повістю?

7. Чи маєте ви бажання поділитися враженнями від почутого сьогодні?

 

 

ЛЕКЦІЯ 20. М. Коцюбинський. Повість "Тіні забутих предків". Єдність буття природи і людини. Картини життя і праці гуцулів.

Значення повісті для розвитку вітчизняної та світової культури.

Гуцульщині «Тінями забутих предків» поставив Коцюбинський в українському  письменстві віковічний пам'ятник.

А.Крушельницький

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

На початку твору письменник звичайним словом «знав» добре показує світовідчуття Іванка. Знання приходило до нього само по собі. «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав уже багато. Знав, що на світі панує нечиста сила, що аріднік править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців, серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що в лісі живе голос сокири».

Фантастичні уявлення хлопчика для нього є реальними знаннями про світ. Для Іванка, ніби для давнього язичника, уся природа сповнена живої таємничої сили: «Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржинку, щоб зробити їм шкоду».

Іванко тонко відчував навколишній світ. Пісня, казка, краса і таємничість природи були частиною його єства. Він має мистецьку душу, здатність до творчості. Грати на сопілці й флоярі його ніхто не вчив. Це дала йому природа.

Напевно, й для інших гуцулят світ був як казка, яка не закінчувалася дитинством. У дорослому віці фантастичні уявлення не зникають, а набирають інших форм.

Віра в таємничу, живу силу вогню — одна з найдавніших у світі. І язичник-гуцул вірить у надприродність вогню — ватри.

Іван з’явився серед вівчарів, коли ватаг розпалював вогонь стародавнім способом — за допомогою тріски й каменя. Письменник показує цілий обряд і характер гуцула. Вівчарі навіть не відповідають на привітання «Слава Ісусу!». Вони священнодіють.

Тільки коли вогник вискочив із скалки і «ватаг побожно підняв вогонь і стромив у ватру», він обернувся до Івана й відповів на привітання.

Це не примха, а обожнення вогню, який має протягом усього сезону випасання овець «боронити від усього лихого» маржинку. Коли вівчарі поверталися додому, ватаг і спузар ще залишалися на полонині, бо мусили чекати, аж поки вогонь не згасне сам, «той вогонь полонинський, що сам народився, наче бог, сам має й заснути».

Кожна важлива справа на полонині супроводжується ритуальними діями, які надають їй таємничості. Звичайний процес приготування сиру відбувається як таїнство, і від цього стає небуденним, особливим. Тоді й сам гуцул постає перед нами загадковим і величним.

Малолітні діти гір — Гутенюкова Марічка та Іван Палійчук — вперше зустрічаються в екстремальній ситуації: їхні родини зійшлися в кривавому двобої, під час якого загинув Іванів батько, тож хлопець вирішив помститися й «набити чужу дівку». Скривджена Марічка на зло відповіла Іванові добром. Спільне трудове дитинство, пустощі й ігри закоханих підлітків у повісті змальовані з такою безпосередньою щирістю й чистотою, що не викликають жодного сумніву в їх доречності й природності. Поетично обдаровані, душевно багаті Іван і Марічка відкривають у собі непересічні таланти і знаходять щастя у творчості. Іван змалку грає на флоярі, знає безліч казок, легенд, бувальщин про мавок, чугайстрів, інших лісових духів та фантастичних істот. Марічка з підліткового віку творить прекрасні коломийки. Щоправда, в горах подібні пісні з різної нагоди складають ледь не в кожній хаті, що, за словами Івана Франка, засвідчує «здорову, чисту, а також рухливу і невтомну, творчу душу нашого народу». Коломийки супроводжують гуцулів від народження до смерті, у свято і в будень. Так і Марічка виспівує про своє чисте й палке кохання, про мрії і сподівання на щасливе одруження, про довкілля та буденні справи. Особливо сумними стають Маріччині коломийки, коли Іван-парубок іде на все літо вівчарити на високу полонину. Дівчина тужить за милим, а Палійчук так страждає через відсутність Марічки, що йому навіть в образі коханої привиджується нявка (мавка). Глибоке почуття закоханої пари руйнує трагічна подія: Марічка тоне в річці під час раптової повені. Іван зникає з села на кілька літ, рятуючись від горя заробітками й тяжкою працею, а коли повертається, одружується з Палагною — однією з найбагатших у селі наречених. Відсутність дітей у сім'ї Івана й Палагни не особливо засмучує подружжя. Коцюбинський зумів дуже влучно передати той гуцульський уклад життя, що спонукав відчувати радість від присутності в господарстві худоби, догляд за якою забирав увесь вільний час горян, а їхнє піклування про коней та овець переростало в таку турботу, наче йшлося про близьких родичів. З цього приводу в листі до Євгена Чикаленка, датованого 22 липня 1911 року, Коцюбинський писав: «Вони так тісно зв'язали своє життя з своєю худобою (маржиною), що творять одну сім'ю».

 Особливості композиції. Побудова повісті «Тіні забутих предків» не є складною. Єдина сюжетна лінія твору - життєпис Івана Палійчука. Інша річ, що життя для нього поділилося на дві частини: першу, щасливу, осяяну коханням до Марічки, і другу, ситу й забезпечену, але сповнену байдужості й сірої буденності спільного життя. Літературознавець Світлана Лютіна підкреслює: «Повість начебто умовно поділена навпіл. З одного боку (перша частина) — жива природа, жива Марічка. З другого (друга частина) — чорний ліс, Марічка. У центрі — Іван — світове дерево». Отже, у творі маємо єдність жіночого й чоловічого начал, проте провідна роль відведена жіночому. Саме це жіноче начало із цьогобіччя і потойбіччя не дає спокою Іванові до самої смерті. У той же час митець змальовує не фантастичні явища й події, а цілком реальний світ героїв. Тож має рацію літературознавець Маріанна Кіяновська, коли стверджує: «У Коцюбинського «реальне» і міфічне займають два плани: у зображенні суспільного життя домінує реальний компонент, у змалюванні життя особи — міфічний».

Коцюбинський напрочуд вдало змалював життя гуцулів на полонині, процеси розведення ватагом ватри, варіння сиру. Село теж існує в параметрах звичаїв і обрядів, вірувань, ворожінь. Дотримання відповідного обряду на Святий вечір, коли Іван думає про Марічку, душа котрої в цю ніч має право прийти в його господу, ворожіння Палагни на Благовіщення, відвертання Юрою-мольфаром (чарівником) грозової хмари, щоб не наробила селу шкоди, — все це змальовано в руслі гуцульських уявлень про світ, про котрий ще з часів Іванового дитинства сказано влучно й точно: «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».

Раптовий тілесний потяг Палагни до Юри-мольфара в повісті не змальовано як ганебне явище. Перелюб горяни-язичники не вважали страшним гріхом, скоріше — розвагою, радощами життя. Інша річ, що Юра й Палагна посягають на життя Івана засобами ворожбитства. Збагнувши це, Іван, який ніколи не ревнував Палагну й навіть з Юрою бився лише тому, що люди спонукали, відчуває страшну порожнечу в душі. Він шукає розради в лісі, де зустрічається з добрим духом карпатських нетрів — чугайстром, але не тільки не дякує тому за порятунок, а рятує від чугайстра мавку, яка набрала вигляду Марічки. Смерть для Івана — єдиний вихід, і цю подію письменник змальовує дуже детально. Голосіння трембіти під вікнами хати померлого — це знак для всіх горян про похорони. До речі, трембіти могли подавати голос на полонині, але не мали права звучати на весіллі. Існує гуцульська легенда про те, як один заможний чоловік, що дуже любив голос трембіти, запросив трембітаря на весілля до своєї дочки, але така затія завершилася трагічно: молодята померли.

Тужіння Палагни над померлим чоловіком награне, показне, хоч красою словесних приповідань викликає в присутніх схвалення. Та найбільше уваги автор відводить іграм при покійному, які мають гарантувати присутнім, що мертвий Іван востаннє натішиться разом з живими й не жалітиме ні за багатством, ні за маржиною, ні за Палагною. Поховальний обряд на Гуцульщині має глибокий філософський зміст, адже веселощі горян біля покійного, запевнення у незмінності любові рідних до нього демонструють перемогу життя над смертю.

У повісті Коцюбинського добре обіграні три основні складові життя — вогонь, земля і вода. їх можна вважати ключовими. Вогонь у повісті — найщиріший людський помічник. Вода на сторінках твору фігурує 113 раз, набираючи різних значень: може бути доброю, помічною, а може — лихою, смертоносною (Марічка гине під час повені). Земля у творі виступає переважно нейтральною іпостассю природи, проте інколи виконує функцію передбачення ще не існуючих подій (Палагна закопує сакральні речі у мурашнику, Юра-мольфар робить із глини ляльку, яка символізує Івана).

Значення повісті для розвитку вітчизняної та світової культури

Повість «Тіні забутих предків» називають справжнім скарбом української літератури, шедевром українського художнього слова.

За мотивами повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків» Київською кіностудією імені Олександра Довженка було знято художній фільм. Сценаристами кінокартини стали Сергій Параджанов та Іван Чендей. Вибір тексту був не випадковим. Дослідниця Соломія Павличко про автора повісті написала: «Естет, поет інтелігенції, людина тонких почуттів, рафінованої мови. Таким його сприйняв один з найбільших естетів в українській культурі Сергій Параджанов, який за повістю «Тіні забутих предків» поставив у 1964 р. один з найвідоміших своїх фільмів, що відкрив ім'я Михайла Коцюбинського для західного світу». Параджанов як автор сценарію та режисер вніс ряд змін у взятий за основу сюжет твору. Головною сюжетною лінією фільму, як і повісті, є лінія життя Івана Палійчука. Згадка у повісті про смерть Іванового брата-лісоруба Олекси від поваленого дерева у фільмі перетворилася на певну прелюдію, пролог, дійство, з якого починається розуміння маленьким Іваном жорстокості життя й непоправності помилок. Кривава зустріч двох ворогуючих родів — Гутенюків і Палійчуків —на вузенькій стежці у скелі над Черемошем режисером була перенесена на церковне подвір'я. Марічка у фільмі показана вагітною, що ускладнило її становище в селі, хоч про це не йдеться в повісті. Далеко не найприємніший Іванів спогад про одруження з нелюбою Палагною, про що у повісті йдеться дуже побіжно, у фільмі втілений не просто в сцену колоритного гуцульського весілля, а й вдало пояснює фатальність цієї події в житті Палійчука. У 1965 році фільм «Тіні забутих предків», у якому головну роль зіграв Іван Миколайчук, отримав нагороду Британської академії, приз у Римі, а на Міжнародному фестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плато завоював найвищу нагороду. Кінокартина отримала 100 різних міжнародних премій і ввійшла до двадцятки кращих фільмів світу.

Прагнення режисера до правди навіть у дрібницях стала гарантією щирості й непідробної свіжості всіх епізодів кінокартини. Академік Іван Дзюба зазначив: «Велика насиченість фільму фольклорним матеріалом і атрибутами народної етики створила атмосферу естетичного повнокрів'я й піднесеності, достовірності образів і дій, атмосферу естетичної сучасності й художницького дерзання». Оператор Юрій Ільєнко через багато років не переставав дивуватися монолітності творчого колективу під керівництвом Параджанова: «Не знаю, як йому вдалося зібрати таку знімальну групу, — не просто однодумців, а людей, які воювали за ідею, за фільм, за майбутнє. Для мене, молодого тоді митця, це був урок відкриття правди». Прем'єра цього фільму відбулася, коли «хрущовська відлига» вже завершувалася і почалися політичні репресії проти національно свідомої інтелігенції. Після перегляду фільму поет Василь Стус звернувся до присутніх у кінозалі зі словами: «Хто проти тиранії, встаньте!» І підвівся увесь зал. Отже, фільм за повістю Коцюбинського «Тіні забутих предків» розбудив національну свідомість і гідність, став поштовхом до прозріння і розуміння українцями себе як великого народу.

Тема

Зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини і світу природи.

Ідея

Гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Проблеми:

- гармонія між людиною та світом природи;

- життя і смерть, добро і зло;

- язичництво і християнство;

- сила кохання і неможливість існування без нього;

- вплив мистецтва на людину;

- роль праці в житті людей;

- стосунки батьків і дітей.

Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

- між родами (Палійчуки - Гутенюки) - Іван - кохання - Марічка;

- людини з дикою гірською природою (Іван - Чугайстир);

- людини із власним «я» (роздвоєність Івана);

- побутовий (Іван ,Палагна);

- людини з людським буттям (Іван - смерть).

Словник гуцульських діалектизмів

Плай – гірська стежка

Полонина – рівнина між горами, поросла травою, без лісу

Маржина – худоба

Флояра – дудка

Трембіта – довга сурма з дерева і з кори

Крисаня – капелюх, бриль

Бартка – топірець, сокирка

Острива – суха смерека з галузками, на якій сушиться сіно

Спузар – казкар, знавець і оповідач казок, легенд, переказів

Кичері – безлісні гори

Легінь – парубок

Черес – широкий, шкіряний пояс

Нявка – мавка, русалка лісова

Чугайстир – добрий лісовий дух

Щезник – злий дух, лісовик

Арідник – злий дух, нечистий

Мольфар – чаклун

Ватра – вогнище, багаття

Царинка – обгороджений сінокіс

Недії – верхівки гір

Гец – водоспад

Габа – хвиля

Вориння – огорожа з дерев’яних лат

Денцівка – сопілка

Гачі – штани

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Виконайте тестові завдання.

Завдання з вибором однієї правильної відповіді:

1. Яке прізвище головного героя твору:

А  Палійчук  

Б  Гутенюк; 

В  Степанчук

Г  Романюк

2. Іван був …..  дитиною в сім’ї:

А  сьомою

Б  десятою

В  дванадцятою

Г  дев’ятнадцятою 

3. Чи вірив Іван у ворожіння, лісовиків, щезників, русалок…?

А  так               

Б  вірив тільки у ворожок  

В  ні

Г  не звертав на них уваги

4. Від кого хлопець почув пісню, що запала йому в душу?

А  від дядька  

Б  від русалки   

В  від щезника

Г  від лісовика

5. На якому інструменті грав Іван, коли пас корів?

А  на денцівці  

Б  на флоярі  

В  на барабані

Г  на сопілці

6. З ким ворогувала сім’я Івана?

А  Палійчуками 

Б  Гутенюками 

В  Степанчуками

Г  Романюками

7. Що було причиною ворожнечі між сім’ями?

А  Палійчуковий бик прибив овечку Гутенюків 

Б  Гутенюковий бик прибив овечку Степанчуків

В  ніхто не знав звідки пішла ворожнеча

Г  діти побилися між собою

8. Чим за кінчилася бійка між ворогуючими сім’ями?

А  був смертельно поранений батько Івана        

Б  Іванів батько убив свого ворога

В  сім’ї після п’ятнадцятирічної ворожнечі помирилися

Г  було дуже поранено малого Івана

 9. Як Іван познайомився з Марічкою?

А  він ударив її в лице 

Б  витягнув з-під воза 

В  зустрів її на дорозі після бійки

Г  вона його перша вдарила

10. Що Марічка дала Іванку під час знайомства?

А  квіточку

Б  цукерку

В  хустинку

Г  шматок хліба

11. Кого Іван допомагав пасти своїй подрузі?

А  овець  

Б  корів    

В  гусей і курей

Г  кіз

12. Як Марічка називала Івана?

А  Івасик  

Б  Іва  

В  Іванчик

Г  Іван

13. Куди пішов Іван на заробіток? 

А  до пана

Б  у полонину 

В  чумакувати

Г  бурлакувати

14. Кого Іван називав “браччиком”?

А  Михайла 

Б  Миколу

В  Ватага

Г  Юру

15. Як вівчарі називали ведмедя?

А  «великий» 

Б  «сильний»  

В  «здоровий»

Г  «злий»

16. «Маржинка» – це:

А  русалка 

Б  худоба        

В  ім’я Іванового пса

Г  лісова ягода

17. Як загинула Марічка?

А  піднявся вітер і зіштовхнув в прірву 

Б   її закрутила вода і скинула з водоспаду

В  вона покінчила з життям самогубством, тому що сумувала за коханим       

Г  на неї напав ведмідь

18. Де пропадав Іван після смерті Марічки?

А  пастушив на угорському боці        

Б  перебував на каторзі через п’яну бійку

В  найнявся на роботу до сусідів

Г  блукав у лісах

19. З ким одружився Іван?

А  на Палагні 

Б  на Парасці 

В  на Катерині

Г  на Галині

 20. З ким зраджувала Іванові його дружина?

А  Федором  

Б  Юрою 

В  Петром

Г  Степаном

21. Чому Іван почав битися з любчиком своєї дружини?

А  захищав честь свою і своєї сім’ї

Б  бо Іванів побратим  вдарив того любчика в лице

В  бо зустрівся з ним у шинку

Г  бо був п’яний і не розумів,що робить

22. Яке створіння постало в образі Марічки перед Іваном?

А  Нявка  

Б  Лісовик  

Г  Русалка

Д  Щезник

23. Як загинув Іван?

А  впав у прірву        

Б  втопився   

В  його затягли русалки в річку

Г  заблукав у лісі

24. Що люди робили під час похоронів Івана?

А  танцювали, грали в ігри  

Б  три дні поспіль оплакували його 

В  відбули похорони так само, як це роблять у наш час

Г  ніхто не прийшов на похорони

2. Дати відповіді на питання.

1. З якою метою Марічка носила за поясом часник?

2. Як називається той, хто пильнує ватру?

3. Як називався пастух корів?

4. Звідки, за легендою, взявся дим?

5. Яке закінчення вислову: «Для праці будні, а свято для…»?

6. Хто був земним богом?

7. Чим займається Чугайстир?

8. Для чого клали на тіло мерця мідні гроші?

9. Що у похоронному обряді було незвичним?

11. Що з сумом сповіщало про смерть?

12. Чим була вічно заклопотана Палагна?

 

ЛЕКЦІЯ 21. Леся Українка. Життєвий і творчий шлях геніальної дочки українського народу. Провідні мотиви лірики.

Аналіз поезії «Contra spem spero!»

Ціле життя — щоденно — вона жила і творила для майбутньої справедливої і вільної України, освітлюючи своєю творчістю і біографією наше сьогодні,   викликаючи у своїх земляків і за межами України подив, пошану і почуття щастя

від того, що існують такі, як вона, творці і люди.

Флоріян Неуважний

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

 

Життєвий і творчий шлях геніальної дочки українського народу

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року в м. Новограді-Волинському у сім'ї, якій не були чужими високі духовні інтереси. Мати - письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Бджілка (її поезію і оповідання для дітей рідною мовою добре знали на Україні), батько - високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) - Михайло Драгоманов, який згодом дружньо опікав племінницю і всілякий допомагав їй, - був відомим вченим, громадським діячем, тривалий час жив за кордоном у Франції і Болгарії. Він був знайомий з Іваном Сергійовичем Тургенєвим, Віктором Гюго, був в курсі всіх новітніх літературних і політичних подій і часто поповнював бібліотеку племінниці посилками з-за кордону. Любима всіма Леся спочатку росла здоровою і веселою. Вона не отримала систематичної освіти, оскільки не відвідувала гімназії. Її єдиним і досить суворим домашнім вчителем була мати, Ольга Петрівна. Вона розробила власну програму навчання, що відрізнялася широтою і ґрунтовністю, але суворої системи в ній не було і про цей недолік сама поетеса згодом дуже жалкувала. Батько намагався наполягати на тому, щоб запросити до Лесі викладачів з гімназії, але хіба можна було перемогти у суперечці владну і самолюбиву Ольгу Петрівну, яка звикла до того, що в Лесиному житті повинні бути головними тільки її рішення?!! Обставини долі дочки сприяли цьому помилковому переконанню.

Леся - надзвичайно талановита, сприйнятлива, ранима, з глибоким, істинним, музичним обдарованням (почала грати і складати маленькі музичні п'єси з п'яти років!), написала перший вірш у восьмирічному віці, у 1881 році несподівано важко захворіла. Її мучив нестерпний біль у правій нозі. Спершу вирішили, що в неї гострий ревматизм, лікували ваннами, мазями, травами, але все було дарма. Біль перейшов у руки. Лікарі, нарешті, змогли визначити, що це - туберкульоз кістки. На музичній кар'єрі Лесі було поставлено хрест.

Після першої, складної, але надто невдалої, операції рука залишилася покаліченою! Тоді-то в очах крихкої дівчинки уперше з'явилася смуток. Вона і надалі, немов легке покривало, буде огортати всю її творчість. Відтепер багато місяців на рік дівчинка повинна була лежати в ліжку, не робити різких рухів, весь час відчувати нестерпний біль...

Батьки не здавалися. Вони возили дівчинку до моря, на грязьові ванни і купання, зверталися до кращих лікарів народної медицини, закордонних професорів в Німеччині, але все було марно. Хвороба якщо і відступала, то не надовго. Лесі тепер доводилося тільки згадувати її таємничі нічні прогулянки по садибному парку в Колодяжному (маєтку Косачів на Волині), коли вона слухала і їй здавалося, що чула сонне дихання листя і трав, бачила відьму - русалку Мавку, яка купається в ставку і вплітає у волосся жовто-біле латаття, ловить руками місячні промені....

Про ці прогулянки дорослі тоді і не підозрювали! Пізніше, коли мати говорила Лесі, що на створення її прекрасної драми-феєрії "Лісова пісня" (1911 рік) вплинули тільки образи класичної літератури, поетеса сміливо заперечувала: "Я не поминаю лихом волинські ліси. Пригадавши їх, написала "драму-феєрію" на їх честь і вона принесла мені багато радощів!"

Вона завжди і у всьому намагалася відшукати радість, навіть в малому! У ній жив неприборканий дух. Самозабутньо, ночами, вивчала мови: болгарську, іспанську, латинську, древньогрецьку, італійську, польську, німецьку, не кажучи вже про англійську і французьку, географію, історію Сходу і східних культур, історію мистецтва і релігій, а для своїх молодших сестер в 19-тирічному віці (!) написала підручник: "Древня історія східних народів".

Михайло Павлик - український письменник і громадський діяч - згадував про одну із зустрічей з поетесою у Львові 1891 року: "Леся просто приголомшила мене своєю освітою і тонким розумом. Я думав, що вона живе тільки поезією, але це далеке не так. Для свого віку це - геніальна жінка. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожному її слові я бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя!"

Лесі було усього лише двадцять років! А вже рік тому, 1893-го, у Львові вийшла тоненька книжечка її віршів названа: "На крилах пісні", що була тепло зустрінута критикою і публікою. Книга швидко зробила її популярною.
Іван Франко писав із захопленням про "чудо життєствердження" - вірші молодої поетеси, які немов виросли з українських пісень і казок.
"Читаючи м'які і розслаблені або холодно-резонерські твори українців-чоловіків і порівнюючи їх з цими бадьорими, сильними і сміливими, і разом з тим, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слаба дівчина - навряд чи не єдиний чоловік в усій Україні!" - з гірким гумором підсумовував І. Франко.

Вже в ранній ліриці Лесі Українки читачів захоплювало прекрасне володіння словом, жива образність мови, багатство рим і порівнянь, і, що важливо - прихована сила і глибока натхненність. За легким смутком порою ховалася така мудрість і прагнення життя, що небагато тих, хто знав про особисту драму поетеси, лише захоплено гойдали головами. Треба сказати, що багато з віршів тоненької збірки майже відразу стали народними піснями. Їх наспівували часто навіть не знаючи імені автора. У творчості Лесі Українки дуже помітна тема батьківщини, тема свободи України, її не можна обійти стороною.

Її дядько, прихильник ідеї національної незалежності України від Російської імперії, був вимушений емігрувати за кордон, тітка по батькові, Олена Антонівна Косач за участь у революційному русі не раз зазнавала арештів і заслань: Навіть коханий поетеси, Сергій Мержинський (вони познайомилися в Криму 1897 року), будучи смертельно хворим, брав участь у революційному русі РСДРП, розповсюджував прокламації і листівки: І хто знає, можливо, саме тому, любляча, але владна, Ольга Петрівна Косач так противилася зближенню, а потім і роману, своєї дочки з Сергієм Мержинським, що її дуже лякала ця небезпечна діяльність, вона добре знала, до чого може привести захопленість прагненням подвигу і жертви, як може вона розбити і поранити серце й душу!

Далеко за прикладами їй і ходити не треба було - півродини Косачів-Драгоманових знаходилися в немилості, включаючи рідного брата Лесі, Михайла, якого за співчуття революційним і національним ідеям мало не вигнали з університету!

Домішувалися до цього всього, звичайно, ще й звичайні егоїстичні материнські ревнощі, боязнь втратити контроль і владу над крихкою безпорадною істотою, якою їй завжди здавалася дочка... Але лише здавалася...

Коли 1901 року Сергій Костянтинович Мержинський буде помирати від туберкульозу легенів, Ольга Петрівна беззаперечно підкориться вольовому рішенню дочки бути біля коханого і відпустить її в Мінськ, до нього.

Мержинський так і помре на руках у Лесі-Ларочки, як він називав її, а вона, - щоб вийти з "апогею скорботи", - за одну ніч напише ліричну драму "Одержима", використавши древній біблійний сюжет. Пізніше вона скаже про цю свою роботу: "Признаюся, що я писала в таку ніч, після якої, певно, довго буду жити, якщо вже тоді жива залишилася. Якби мене хто-небудь спитав як я з всього цього жива вийшла, я б могла відповісти: "J'en ai fait un drame (франц.) - Я створила з цього драму!"

Але не лише драму. Цикл її кращих ліричних віршів 1898-1900 рр. присвячений Сергію Мержинському. Він був опублікований тільки після смерті поетеси і до цього часу приголомшує глибиною й щирістю болю і висоти прекрасного любовного почуття! 

Леся Українка за вдачею була дуже скромною людиною і свої ліричні вірші для публікацій добирала особливо ретельно. Багато що з написаного за її житті так і не побачило світ, а академічні видання 60-х років двадцятого сторіччя давно забуті. Лише в її прекрасних драмах і поемах ми бачимо найяскравіші відблиски - відгомони пристрасної, поетичної натури, здатної на глибоке, самовіддане почуття.

Тридцяти шести років від роду, вона знову покохала. Людину, яка на її почуття відповіла не менш щирою і з глибокою прихильністю - Климента Квітку, вченого музикознавця-фольклориста, збирача народних переказів і пісень. Мати Лесі знов була категорично проти всіляких взаємин дочки "з якимось убогим", як вона презирливо називала Климента - людину з м'яким характером, замкнену, соромливу, яка пережила в дитинстві глибоку особисту драму - він рос в нерідній сім'ї. Але Квітка так пристрасно прив'язався до тоненької, хворої жінки з великими сумними очима, яка розуміла його з півслова, що навідріз відмовився її залишити! І, незважаючи на весь гнів і похмурі прогнози майбутнього молодих, Ольга Петрівна була вимушена погодитися на шлюб дочки.

Вона, однак, продовжувала труїти її життя листами, в яких намагалася всіляко зганьбити Климента, називаючи його "безчесною людиною, яка одружувалася на грошах Косачів-Драгоманових". Тут її вже важко було виправдати і зрозуміти. Материнські ревнощі, як і любов, - глибокий вир!

Молоді прийняли рішення: відмовилися від допомоги батьків. Всі гроші, необхідні на лікування важкохворої дружини Климент заробляв сам. Продавали все, що можна було продати: речі, нехитре добро, кухонне начиння. Дорожили тільки бібліотекою.

Леся лікувалася в Єгипті і Греції, в Німеччині й Австрії. Все було дарма. До процесу загострення кісткового туберкульозу додалася невиліковна хвороба нирок. Вона померла в м. Сурамі (Грузія) 1 серпня 1913. Відлетіла "на крилах пісні". Здійснилася її давня мрія: вона завжди хотіла торкнутися руками хмар...

 

Провідні мотиви лірики.

Світоглядна індивідуальність і структурні особливості поезії Лесі Українки виразно викреслюються вже в першій збірці «На крилах пісень» (1893 рік). Мотиви переможного співу, породженого стражданнями, є однією з визначальних рис художньої індивідуальності письменниці. Чи не тому Іван Франко назвав авторку збірки «трохи чи не одиноким мужчиною на всю соборну Україну» і визнав прямою наступницею таланту Т.Шевченка: «Від часу Шевченкового «поховайте та вставайте, кайдани порвіте…» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосильної, хворої дівчини».

Огляд творчості

Твори Лесі Українки позначені намаганням поєднати «гармонію ідеалу з життєвою правдою», що стало однією з істотних особливостей її творчого методу, визначеного поетесою як «новоромантизм» («неоромантизм»).

1880 р. - маленька Леся написала свій перший вірш «Надія».

1893 р. світ побачила перша збірка поезій молодої поетеси «На крилах пісень», перейнята мотивами стоїчної боротьби з долею, закликами до самопожертви, до служіння рідному народові. У збірці авторка використовує риторичні фігури безпосереднього звертання до адресата України, народу, рідного краю. У поезіях мають місце узвичаєні образи тяжкого шляху й колючих тернів уздовж нього, негоди і «темної ніченьки», провідної зорі й омріяної «волі гожої».

1899 р. виходить збірка під назвою «Думи і мрії».

1902 р. - укладена нова поетична збірка «Відгуки».

У другій і третій збірках важливе місце відводиться романтичній образності. Свою сучасність Леся Українка оцінює як підле міжчасся, «часи глухонімії» (існування без подвижництва, героїки і боротьби, без тріумфальних вінків. Молоде покоління «вроджене в темниці», звикле «носить кайдани ржаві та важкі»). У збірках мають місце співчутливі мотиви, оплакування народної недолі й заклики до невтомної праці сівача просвітителя.

Кидаючи заклик долі й богам, Леся Українка у своєму романтичному бунтарстві звертається до образу Прометея, який стане наскрізним у її поезії.

За прикладом І. Франка Леся Українка, упорядковуючи поетичні збірки, часто керувалася не хронологічним принципом розташування творів, а компонувала їх за мотивами чи жанрами в цикли. Об'єднання віршів під певним кутом зору змінювало їхню жанрову природу: ліричне розкриття теми ніби доповнювалося епічними, розповідними елементами.

Особисті почуття ліричної героїні зосереджуються навколо загальнолюдських проблем виходу зі стану рабства на шляхи, що ведуть у кращий світ.

Драматична поема «Оргія» (березень 1913 р.) - це лебедина пісня Лесі Українки; у ній показана трагічна доля митця-патріота, зумовлена колоніальним становищем його батьківщини, загарбаної римлянами. Страждання грецького музиканта й композитора Антея пов'язані із занепадом рідної культури, адже її носії заради матеріальних вигод переходять на службу до колонізаторів.

Лесі Українці належать такі цикли ліричної поезії:

1888 р. «Подорож до моря» (у цьому ранньому циклі вже став окреслюватись образ України, створений на основі особистих вражень Лесі від поїздки до Одеси);

1890 р. «Сім струн» (вірші циклу наснажені романтичним пафосом подолання особистістю життєвих труднощів, її готовністю помірятися силою з лихом, впевненістю у перемозі сил добра);

«Сльози-перли» (цикл присвячено І. Франку). Це триптих, об'єднаний патріотичною ідеєю, невимовною тугою поетеси, викликаною багатовіковим стражданням роздертої чужинцями, пограбованої й поневоленої рідної землі;

1893 1894 pp. «Мелодії» (вірші циклу передають найсокровенніші переживання Лесі Українки. Вона намагалася не виносити на суд людський фізичний біль, проте бували й винятки).

«Романси» (жанр лірики, в якому Леся виявила себе новатором: мається на увазі вживання не наспівної, а говірної інтонації. Глибина, суперечливість і неоднозначність почуттів молодих людей окреслені у віршах цього циклу);

1895 - 1896 pp. - «Невільничі пісні» (сутність мотиву цього циклу; свобода я к «Вічний дух розкутого ума» найяскравіше розкривається в тюрмі, оскільки там вона безроздільно панує в людських серцях. Як засвідчує назва циклу, образ неволі органічно єднається з образом пісні);

1905 р. - «Пісні про волю» (лейтмотивом цього циклу є думка про несумісність тиранії і свободи).

Леся Українка працювала і в інших літературних жанрах - ліро-епічних, драматичних:

легенди («Сфінкс», «Саул», «Королівна»);

- поезія в прозі («Дим»);

- поеми («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Давня казка»);

- драматичні поеми («Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «В катакомбах», «Бояриня»);

- драма-феєрія («Лісова пісня»);

- лірико-драматична поема «Одержима» (1901). Це одна з перших спроб Лесі Українки в цьому жанрі. Написана на основі євангельського мотиву - вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, друг він чи ворог. Головні персонажі: Міріам і Месія.

Аналізуючи розмаїття мотивів лірики Лесі Українки, Іван Денисюк зауважив: «Вона писала про мечі і блискавиці, про боротьбу і кров, прагнула «дихать вогнем» як лимарка української поезії. А в хвилини інтермецо між поезією патріотичного обов'язку озивалися співи лагідні й ніжні іншої, «мирної тональності».

 

Аналіз поезії «Contra spem spero!»

 

Поезія з першої збірки Лесі Українки «На крилах пісень», яка вийшла у 1893 р. Назва у перекладі з латинської мови означає «Без надії сподіваюсь».

Поезія насичена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Імпульсом до створення стало загострення хвороби Лесі Українки.

Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу, заперечення пасивного співчуття стражданням народу. Героїня вірша, поставивши питання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння.

Хмари осінні, лихо, кора льодова, тьма сприймаються як символи не лише особистого лиха, а передусім всенародного, вселюдного, породженого суспільними умовами.

Уже в цьому вірші зачинається мотив, який, розвиваючись, пройде через усю творчість письменниці: людина стає сильною, коли збагне свій обов’язок, моральну відповідальність перед народом. Юна поетеса свій обов’язок вбачає в тому, щоб «сіять квітки на морозі», поливати їх гіркими сльозами доти, доки не розтане лід гніту і зла і не зійдуть квіти добра і щастя. Вона буде «на гору круту крем’яную» камінь важкий піднімати з веселою піснею на устах, буде шукати «зірку провідну, ясну владарку темних ночей»— і все це заради щастя вітчизни, людей.

Вірш побудований на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови. У першій строфі цього вірша накреслена тема — поетеса жене геть жалі, які ввірвалися в молоде життя:

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Наступні сім строф утверджують волю до боротьби. Прийом поетичної градації (наростання настрою) дає можливість у кожній строфі вдаватися до нового підтвердження непохитності прийнятого рішення: «хочу крізь сльози сміятись», «на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки», «я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать», «я не дам свому серденьку спати».

Остання строфа узагальнює настрій, увиразнює ідею, які послідовно розвивалися протягом усього твору:

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Оптимізм ліричної героїні підкреслюється за допомогою епітетів. Щоб надати їм більшої значущості, авторка ставить їх у постпозицію відповідно до означуваного слова: «хмари осінні», «весна золота», «думи сумні», «сльози гіркі», «кора льодовая, міцна» та ін. Упевненості в діях ліричного героя надає внутрістрофічна анафора «буду сіять».

Вірш написаний анапестом, має перехресне римування й чоловічу риму.

 

Теорія літератури

Антитеза (від грец. протиставлення) ‒ особливо підкреслене протиставленні

і протилежних життєвих явищ, понять, думок.

Неоромантизм — стильова течія модернізму, генетично і пов'язана з романтизмом. Характерними рисами неоромантизму є прагнення поєднати ідеал з дійсністю, привернути увагу до чуттєвої сфери людини, емоційно-інтуїтивного пізнання світу; усвідомлення індивідуальної й суспільної свободи; піднесення постаті визначного героя, який, зазвичай, є самотнім.

Драматична поема – це літературний вид, що виник при поєднанні всіх трьох способів художнього моделювання дійсності – драматичного, епічного і ліричного. Драматична поема оформляється віршем, у ній зосереджується увага на ідейному конфлікті між персонажами.

 

 

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Продовжіть речення.

• Назва першого Лесиного вірша - … .

• Рік виходу першої збірки Лесі Українки … .

• 1899 р. вийшла збірка... .

• Тематика циклу віршів «Подорож до моря»: … .

• Свої вірші Леся Українка компонувала за принципом… .

• 1902 р. виходить збірка… .

• Тематикою циклу віршів «Невольничі пісні» є … .

• Крім віршів, Леся Українка писала… .

2. Укажіть одну правильну відповідь.

1. Стильовою домінантою творчості Лесі Українки є:

А    реалізм

Б    експресіонізм

В    імпресіонізм

Г    неоромантизм

2.  Перший вipш Лесі Українки мав назву:

А    «Конвалія»

Б    «Сафо»

В   «До мого фортепіано»

Г    «Надія»

З. Перша збірка Лесі Українки «На крилах пісень» активному сприянню:

А     I.Франка

Б    О.Кобилянської

В     П.Мирного

Г    М. Драгоманова

4. Справжнє прізвище Лесі Українки:

А    Лариса Косач

Б     Олександра Білозерська

В    Наталя Кобринська

Г    Марія Вілінська

5. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани пopвiтe» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої хворої дівчини», - так сказав:

А    П.Кулiш про вірш «Сопtга spem speгo»

Б     I.Франко про вірш «Сопtга spem speгo»

В     М.Драгоманов про вiрш«Досвітні oгнi» 

Г    О.Кобилянська про вiрш «Mpіє, не зрадь»

6. Назва вірша «Сопtга spem spero» перекладається з латини як:

А   «Надія помирає остання»

Б    «Mpiє, не зрадь»

В    «Пам’ятай, що живеш»

Г    «Без надії сподіваюсь»

7. Наведена строфа  

Геть те, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосiннi

Проминуть молодії літа

розпочинає вiрш:

А    «Слово, чому ти не твердая криця»

Б     «Скрізь плач, i стогін, i ридання»

В    «Contra spem spero»

Г     «Mpiє, не зрадь»

8. Протест проти рабства духу звучить у вірші Лесі Українки:

А   «Дим»

Б   «Сопtга spem speгo»

В   «Слово, чому ти не твердая криця»

Г   «Досвітні огні»

9. Рiзнi жанрові поетичні форми представлені у такому циклі поезій Лесі Українки:

А    «3оряне небо»

Б    «Подорож до моря» 

В    «Мелодії»

Г    «Cім струн»

10. Який підручник написала Леся Українка для своєї молодшої сестри у 1890 p.?

А   «Стародавня історія східних народів»

Б   «Буквар»

В   «Історія української літератури»

Г   «Українська граматика»

11. До якої збірки (циклу) увійшла поезія «Contra spem spero»?

А «На крилах пісень»

Б «Думи і мрії»

В «Відгуки»

Г циклу «Сім струн»

12. Який твір (цикл) Лесі Українки вважається лебединою піснею поетеси?

А   драматична поема «Бояриня»

Б   драматична поема «Оргія»

В   цикл «Подорож до моря»

Г   цикл «Невільничі пісні»

 

ЛЕКЦІЯ 22. Ідея невмирущості справжнього кохання, засоби психологічної характеристики настрою ліричного героя у віршах

«Все, все покинуть до тебе полинуть…»,

«Уста говорять: «Він навіки згинув!», «Квіток, квіток…»

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Леся Українка

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Небагато — всього лише кілька поезій — розповідають про її інтимні почуття. Судячи з того, що пощастило прочитати із творчості і «про життя та творчість», найбільше значення в житті поетеси мали двоє чоловіків. Другий (виходячи із послідовності знайомств), Климентій Квітка, був її однодумцем, товаришем, порадником і — законним чоловіком. Перший, Сергій Мержинський, був її пристрасною любов’ю. Найкращі й нечисленні інтимні вірші Лесі Українки присвячені саме йому. Хоча їх продиктували, на жаль, горе, скорбота, страх перед утратою коханого. Це було як сліпучий спалах серед суворого життя амазонки.

Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум’янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою». Таким малювали портрет С. Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.

Після Ялти вони листувались. «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно, нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?»

Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній!) помирає. Згадувала зустрічі з ним — у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... Кілька разів бачилися в Мінську... Але зустрічі ті були короткі й обривалися, як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самотині, у кімнатці, де поруч — його подарунки: томик Гете німецькою мовою, «Сікстинська мадонна» Рафаеля, 4-томник поезій Гейне...

Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікув авсяМержинським: її другові зовсім погано. З листа Лесі Українки до сестри Ольги: «Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Міша (брат Лесі) будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить».

Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку — як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте поїде в Мінськ у січні 1901-го. Доглядати за хворим.

Він помирав — а її від божевілля рятувала творчість. Драматична поема «Одержима» — плід цієї невимовно тяжкої ночі й Лесин порятунок, бо таки — вимовила. «Я її у таку ніч писала, після якої, певно довго жити буду, коли зараз жива осталась»,— писала Леся.

Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена й фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди: «А прийде час розсипатись руїні,— нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?»

До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилянської, «на зелену Буковину». Там трохи відійшла душею. Але — думки про покійного друга не покидали її. Якогось дня, 7 червня 1901 р., написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої драми («Уста говорять: “Він навіки згинув!” », «Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на с торож і.», «Квіток, квіток, як можна більше к в іт ів .»).

Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: «Тебе нема, але я все з тобою!»

Після смерті Сергія Мержинського з'явилися поезії високого трагічного звучання: «Уста говорять: «Він навіки згинув!», «Квіток, квіток,,,». Написаний секстинами, перший вірш виявляє болючий жаль ліричної героїні за втраченим.

Серце відмовляється вірити, що щастя пішло за той обрій, звідки нема вороття: «Уста говорять: «Він навіки згинув!» / А серце каже: «Ні, він не покинув!» / Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? / Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, / Тут в глибині і б'ється враз зі мною: / «Я тут, я завжди тут, я все з тобою», Останній рядок рефреном повторюється у всіх строфах. Голос друга супроводжує ліричну героїню повсякчас: «чи в піснях забути хочу муку», «чи я спущусь в безодні мрій таємні», «чи сон мені склепить помалу вії». «Тебе нема, але я все з тобою!» — цією прикінцевою тезою стверджено ідею невмирущості справжнього кохання. Вражає сила почуттів, висловлених у поезії «Квіток, квіток, як можна більше квітів». Лірична героїня виконала передсмертну волю коханого: «принесла тобі всі квіти, що дала / скупа весна твого скупого краю». Весна, яка не приносить любові, а навпаки — забирає найдорожче безповоротно, наділена суворими епітетами: скупа, убога, ворожая, люта, лиха. У цю весну вона почула «пісню смерті», її прелюдії «морозили всю кров», «у камінь обертали». Пережиту ліричною героїнею втрату хіба «серпанок мрій... скрасить»: «Ти житимеш красою серед квітів, / Я житиму сльозою серед співів».

Інтимна лірика Лесі Українки дуже скромна за обсягом (може, з десяток чи трохи більше віршів, серед них поезія у прозі: «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «То, може, станеться і друге диво», «Уста говорять: він навіки згинув», «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі», «Квіток, квіток, як можна більше квітів» та інші). Вони художньо нічим не гірші від її громадянської чи філософічної поезії— але це трохи інша Леся, не тільки «дочка Прометея» чи співачка «досвітніх огнів», а вразлива любляча жінка, яка не криється ні зі своїм почуттям, ні зі своєю слабкістю. Цим її інтимна лірика близька нам і зрозуміла. Вона в нашій уяві перетворює поетесу-легенду на прекрасну жінку, яка вміла любити.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Продовжіть прикладами або, навпаки, узагальніть тематичні групи поезій Лесі Українки.

Інтимна  лірика —...

"І все-таки до тебе думка лине.,.",... —

Ноти ніжності й кохання — ... —

2. Випишіть рядки з віршів та поем Лесі Українки, які стали крилатими.

 

 

ЛЕКЦІЯ 23. Леся Українка. «Лісова пісня» – шедевр

нової української драматургії. Історія написання. Фольклорно-міфологічна основа сюжету. Жанр твору. Ідея твору. Проблематика.

В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.

Леся Українка

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Леся Українка «силою свого генія…створила надзвичайно своєрідну поему, піднесла її на небувалу в історії світової літератури височінь»(Б. Мельничук).

Драма-феєрія «Лісова пісня» (1911) належить до шедеврів світової драматургії. Цей твір, іцо «як чарівний заквітчаний острів, височіє в творчій спадщині Лесі Українки» (Максим Рильський), не виник несподівано. До його появи поетеса готувалася ще у дитинстві, коли вперше почула про мавок і потай від усіх «в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс... і там ждала, щоб мені привиділася Мавка». У листі до матері Леся зізнавалася: «Вчарував мене цей образ на весь вік». Текст «Лісової пісні» буквально «дихає» пахощами Волині, в котру Леся закохалася ще малою дитиною («Ой, чи так красно в якій країні, /Як тут, на нашій рідній Волині!» — написала вона в дитячій ідилії «Вечірня година», присвяченій «коханій мамі»). Волинь поетеса трактувала як «найрідніший край», що надто рано став  для неї «втраченим раєм». Лесина туга за «сторононькою рідною» знайшла найвишуканіший, найдовершеніший мистецький вираз у тексті «Лісової пісні». Творчий геній поетеси явив світові українську Волинь у двоєдиності світу реального і світу природи, світу звичайних людей і світу фантастичних істот.

Історія написання

Цей шедевр світової драматургії був створений за 12 днів. У листі до матері Леся Українка, зазначала, що «Лісова пісня» з'явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними».

Фольклорно-міфологічна основа сюжету.

Лісові мешканці у драмі-феєрії поділяються на жителів суші і жителів водойм. Перші ставляться до людей доброзичливо, другі — бажають тільки зла, навіть якщо люди не зазіхають на їхні володіння. Всі вони живуть своїм життям, а їхні взаємини схожі на людські. До образів Мавки і Перелесника Леся Українка підійшла дещо по-іншому, ніж їх трактують народні вірування. Авторка наділила їх позитивними рисами. Поміркованим і розсудливим виступає Лісовик — справжній господар лісу, добрий друг Лева.

Мешканці води агресивні й недобрі: Водяник без жодної на те причини перекидає човен дядька Лева і викупує старого в холодній воді, Русалка на дні озера пестить нею втопленого рибалку, "Той, що греблі рве" обіцяє втопити мельниківну, з якою кохався цілу зиму. Дещо відмінні від Водяника, Русалки і "Того, що греблі рве" жителі болота: Пропасниця, Потерчата, чортик Куць.

Потерчата — це душі погублених матір'ю нехрещених байстрят. В народі вважається, що вони плачуть ночами, бігають по полю з вогниками в руках. Почувши їхнє квиління, людина повинна їх охрестити, сказати: "Якщо ти дівчинка, називайся Марійкою, якщо хлопчик, Іванком". Тоді вони дістають право полетіти до Бога. І мешканці води, і мешканці болота виведені так, як їх уявляв народ.

На думку О. Потебні, Мавки — це душі нехрещених дітей. У російському фольклорі Мавка — це душа дівчини, що померла до хрещення.

Найвдаліше тлумачення цього слова знаходимо у словнику Б. Грінченка: «Мавка — дитя жіночої статі, яке вмирало нехрещеним і перетворювалося в Русалку». У «Лісовій пісні» поетеса називає Мавкою міфічну істоту — лісову русалку.

Образ Мавки, істоти фантастичної, набуває у «Лісовій пісні» реалістичних життєвих рис, стає втіленням усього доброго, гарного, світлого, втіленням вимріяного щастя.

Як і в попередніх драматичних творах поетеси, в центрі «Лісової пісні», заснованій на фольклорі,— гострий конфлікт філософського плану: невідповідність високого покликання людини принизливим, невільницьким умовам її повсякденного життя.

«Своєю «Лісовою піснею» Леся Українка в нових умовах ще раз підтвердила стару істину, що народна творчість завжди залишається щедрим джерелом розвитку справді демократичної, справді передової літератури»,— відзначав О. Ф. Ставицький.

Проблематика твору

В основі «Лісової пісні» лежить проблема поєднання високої духовності й буденного прагматизму. Створена в 1911 році, напередодні нового революційного підйому, драма-феєрія «Лісова пісня» утверджувала високі гуманістичні ідеали, поетизувала незгасаючу людську мрію про щастя.

Проблеми, які порушуються у драмі-феєрії:

- реалізація творчих можливостей особистості, а надто митця («Своїм життям до себе дорівнятись...»);

- людина і природа;

- сенс життя;

- сімейне щастя і любов;

- добро і зло, гідність і безчестя;

- свобода і неволя.

 

Теорія літератури

Драма-феєрія (від франц.— фея, чарівниця) — один із жанрових різновидів драми. Для цього драматичного виду властивий фантастично-казковий сюжет, у ньому відбуваються неймовірні з реального погляду перетворення, поряд з людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Прочитавши драму-феєрію «Лісова пісня», дайте відповіді на питання.

1. Суперницею Мавки в драмі-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки виступає:

А  Доля

Б  мати Лукаша

В  Килина

Г  Русалка

Д  Русалка Польова

2. Слова «Я маю в серці те, що не вмирає!» належать:

А  Лукашу

Б   Перелеснику

В  Мавці

Г  Русалці Польовій

Д  Тому, що греблі рве

3. Визначте жанр твору Лесі Українки «Лісова пісня».

А  новела

Б   історична драма

В   роман у віршах

Г   поезія в прозі

Д  драма-феєрія

 4. Розмістіть репліки Мавки («Лісова пісня») відповідно до послідовності їх появи у драмі.

А   «О, не журися за тіло!

       Ясним вогнем засвітилось воно...»

Б   «Твоя сопілка має кращу мову.

     Заграй мені, а я поколишуся»

В  «Ох, як я довго спала!»

Г   «Не зневажай душі своєї цвіту.

     Бо з нього виросло кохання наше!»

Д   «Ні! я жива! Я буду вічно жити

Я в серці маю те, що не вмирає.»

5. Установіть відповідність:

Дійова особа:

1 Дядько лев

2 Перелесник

В Лісовик

Г «Той, що в скалі сидить»

Дійова особа:

А   ріже свого пальця, щоб урятувати красу Русалки Польової

Б    перетворює Лукаша на вовкулаку

В   забирає Мавку під землю

Г    рятує Мавку, огортаючи вогнем вербу, на яку вона перетворилася

Д   захищає дуб від охочих його зрубати

6. Установіть відповідність:

Дійові особи:

1. Лукаш
2. Мавка
3. мати Лукаша
4. дядько Лев

Репліка:

А  Ой лишенько! Іще не починала!

     Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?

  Нездаренько! Нехтолице!  Ледащо!

Б  Що лісове, то не погане, сестро, -

 Усякі скарби з лісу йдуть…

В  І та вже відьма? Ба, то вже судилось

  Відьомською свекрухою вам бути.

Г  Та відчепися, відки маю знати?

  Я з кодлом лісовим не накладаю

  Так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,

  Хіба я бороню? Ось на й сокиру.

Д  Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

 

2. Кросворд «Пригадай зміст "Лісової пісні"»

По горизонталі:

1. Ім'я дядька головного героя драми.

2. Місце, де відбуваються події драми.

3. Пора року, коли розвиваються події твору.

4. Місце проживання міфологічних водяних істот.

5. Головна героїня драми.

6. Головний герой твору.

7. Музичний інструмент, гра на якому зачарувала Мавку.

8. Міфологічний господар лісу.

9. Міфологічна водяна істота.

10. Дружина Лукаша.

11. Міфологічний господар озера.

По вертикалі: у виділених вертикальних клітинах при правильному заповненні горизонтальних рядків читаємо: «Лісова пісня».

 

 

 

 

3. Продовжіть речення

• В основу «Лісової пісні» лягли спогади … .

• Твір складається з… .

• До світу міфологічних істот належать … .

• До світу людей —… .

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 24. Леся Українка. «Лісова пісня». Образна характеристика.

Історія Мавки — це історія любові, написана жінкою-українкою. Я вважаю, що на всій Лесиній творчості позначилася  автобіографічна історія  її любовного життя.

Ніла Зборовська

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

«Лісова пісня» - прекрасна казка про любов і зраду, про силу лісову та водяну. Вона приваблює людей глибоким філософським змістом, закликом до гармонії  буття, до миру з власною душею.

До написання «Лісової пісні» Леся Українка, можна сказати, готувалася все життя. У неї вона вклала «цвіт душі» і вилила зі свого серця «те, що не вмирає». Це не звичайна драма, це драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока, мудра.

«Лісова пісня» вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари  Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах  квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних силах природи. Це пісня пісень не лише Лесі Українки, а й усієї української драматургії. Жагуча й пристрасна пісня про велику любов і жорстоку зраду.

Вперше побачивши Мавку, Лукаш здивований її красою:

...Що ж ти зовсім така,

як дівчина... ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька.

І якось так убрана не по-наськи...

Лукаш помітив, як незвичайно змінювався колір її очей.

У ту ніч, коли кохання розцвіло, Мавка, «наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах».

Заради великого кохання до Лукаша ця вільна лісова істота стане покірною служницею в Лукашевої матері. Та буденне вбрання сільської дівчини, яке її змусили надіти, ніяк не пасує до Мавчиної краси — в ньому вона має злиденний принижений вигляд.

А ось ще один приклад: «якась постать... знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку».

Так за допомогою портретної характеристики поетеса розкриває внутрішній світ, переживання Мавки. Словами «конаюча надія» передано її трагедію.

З образом Мавки пов'язані у «Лісовій пісні» найголовніші проблеми, які одвіку хвилювали поетів всіх часів,— ролі мистецтва, краси, кохання. Сама Мавка — це символ прекрасної мрії людської поезії і краси. Романтичний образ Мавки оточений полум'яним зоряним ореолом. Це вогнисте сяйво супроводжує її упродовж всієї п'єси. У ніч кохання Лукаш одягає Мавці на голову зоряний вінок, а його поцілунок здається їй «зіркою, що в серце впала». їй хочеться, щоб очі Лукаша «розсипали вогнем самоцвіти». Закохана до нестями Мавка мріє вмерти від щастя, як «летюча зірка». А коли Лукаш зрадив її, «всі зорі погасли і у вінку, і в серці» Мавки. Навіть із мертвого царства Марища вона вирвалась за допомогою вогню: «вогнем підземним мій жаль палкий зірвав печерний склеп».

Мова Мавки — поетична, сповнена ліризму. Незвичайність її слів уражає й Лукаша: спочатку він зачарований ними, згодом, розлюбивши Мавку, дорікає їй зате, що вона в будень «править таке, немов на свято фацію». Він не розуміє романтичного складу думок Мавки, яка мислить конкретними об¬разами, породженими її оточенням: «Ну, як таки, щоб воля та пропала? — дивується Мавка.— Се так колись і вітер пропаде». Або: «Мій жаль спадає, наче мертвий лист».

Для лісової красуні природа не німа, не мертва: «Німого в лісі немає в нас нічого». Мавка розуміє мову квітів, дерев і навіть пояснює коханому, про що говорить дика рожа з ясенем. Для Мавки всі явища природи — живі істоти, що мають свій характер і звичай.

Мавка розуміє мову серця («Цить! Хай говорить серце...»). Мелодію сопілки вона розуміє краще, ніж сам Лукаш:

Я тебе за те люблю найбільше,—

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки...

Мавка до кінця лишається ідеально чистою, щирою, незрадливою в коханні. Вона перша говорить Лукашеві про своє почуття, не соромлячись голосу серця, бо її благородній вдачі невідомі якісь розрахунки чи компроміси:

Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

 коханого обдарувало ними,

не дожидаючи вперед застави?

Леся Українка оспівує щире, чисте кохання як найдорожче, що є в світі. Деякі критики вважають, що Мавка не бореться за своє кохання. Але це не так. Відразу зрозумівши хижу вдачу Килини, вона намагається відкрити Лукашу на неї очі, та він її не послухав. Навіть страшні душевні страждання не позбавляють її почуття власної гідності. Мавка покохала Лукаша навіки, її любов чарує нас красою вірності. Вона не здатна платити злом за зло. Зрадивши своє кохання, Лукаш став вовкулакою, і тоді Мавка знов повернула йому людську подобу. Витонченість почуттів цього дивного створіння проявляється в усьому: Мавка чує, як співає весна, розуміє мелодію сопілки, знає, про що скрипить верба.

Образ Мавки, істоти фантастичної, набуває у «Лісовій пісні» реалістичних життєвих рис, стає втіленням усього доброго, гарного, світлого, втіленням вимріяного щастя.

Лукаш. Світлими теплими тонами змальовано у «Лісовій пісні» Лукаша і дядька Лева. Напровесні обидва вони з'являються в лісі, аби побудувати хату і оселитися там назавжди. Ім'я Лукаш відомо багатьом слов'янським мовам. За етимологічним словником, в українській мові воно запозичене з польської, до якої, у свою чергу, прийшло з латинської, і означає «світло», а первісне значення його імені — «народжений при сході сонця». У драмі-феєрії Лукаш — ще зовсім молодий, гарний, чорнобривий, стрункий парубок. Ніжний спів його сопілки порушив лісову тишу й сповнив ліс світлом і теплом. Почувши його мелодію, уся природа пробудилася, неначе при сході сонця.

У весняному лісі Лукаш зустрівся з лісовою красунею Мавкою. Спалахнуло перше кохання молодих сердець, і від їхнього щастя забуяло все довкола.

Спочатку Лукашеве кохання було палким і щирим: він захоплюється вродою Мавки, захищає її від переслідувань Перелесника, кидається в ніч за світлячками, щоб прикрасити ними розкішні коси коханої. Але все це швидко минає. Вслухайтесь лише у його слова — від палкого вигуку: «Я зацілую тебе насмерть!» до образливого: — «Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» Любов Лукаша не витримує перевірки буденщиною, і він врешті-решт погоджується на шлюб із моторною вдовою Килиною, яку підшукала йому мати. Така пасивність парубка цілком відповідає добре знайомим Лесі Українці звичаям поліського села, де за жениха все вирішували його батьки.

Не маючи вольового характеру, Лукаш легко піддається впливові обставин. Він намагається виправдатися перед зрадженою ним Мавкою:

Ти бачиш... мати все гризуть за тебе!..

їм невістки треба,

бо треба помочі — вони старі.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає... Наймичка — не дочка...

Та, правда, ти цього не розумієш...

Найбільша біда Лукаша в тому, що він сам не розуміє, який має творчий дар — його гра на сопілці нікого не залишає байдужим.

Поряд із змінами у поведінці Лукаша змінюється і його мова: із лагідної й поетичної вона стає різкою, навіть брутальною: «Ай дай спокій! Не маю часу»,— кидає він засмученій Мавці, яку занапастив.

Невіддільна від образу Лукаша алегорична постать його Долі. Ця постать підсилює драматичність подій, вона викликає особливий смуток, жаль за втраченим великим щастям, якому немає вороття. Наче морок по гаю, блукає загублена Доля, шукаючи стежки до минулих днів, та ті стежки вже позамітало снігом:

Доля.

Ой колись я навесні

тут по гаю ходила,

по стежках на признаку

дивоцвіти садила.

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги...

Скрізь терки-байраки,

та й нема признаки,

де шукати дороги.

Пішла і зникла в снігах Лукашева доля, вказавши йому на вербову гілку, що він її кинув. Лукаш підіймає цю гілку-сопілку і починає грати. «Спочатку гра сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу». Під спів сопілки розцвітає весна. Так, мрію вбити не можна.

Доля — це Лукашева совість, яка чинить суд над його життям.

Дядько Лев. Особливе місце відводить Леся Українка у своєму творі образу дядька Лева.

Цей персонаж поетеса описала так: «Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду: по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені...»

Ім'я Лев походить від грецького слова — власного імені, що виникло на основі загальної назви «лев» (великий хижий звір родини котячих). У народі цього звіра називають царем звірів, володарем лісу, лісним царем. Лукашевого дядька всі поважають, прислухаються до його порад.

Життєві засади, що визначають поведінку дядька Лева, його особистий досвід, дбайливе, по-справжньому господарське ставлення до природи роблять цей образ співзвучним нашому часу. Через нього Леся Українка ставить важливу для людства проблему — захист довкілля; саме в ньому втілює одну з головних думок п'єси: людина повинна бути мудрою і обачливою у своїх стосунках з природою, берегти усе живе на землі.

Цей мудрий старий поліщук із чистого душею і благородним серцем стоїть осторонь дрібних сварок і власницького користолюбства.

Заступаючись за Мавку перед матір'ю Лукаша, дядько Лев : «Та що ти знаєш? От небіжчик дід казали: треба тільки слово знати, то й в лісовичку може уступити душа така самісінька, як і наша».

Дядько Лев — типовий образ мудрого знахаря, який своєю розважливою поведінкою урівноважує співвідношення добрих і злих сил природи. Таємниці його мудрості пов'язані зі знанням найпоширеніших народних оберегів: Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути та й годі: Посієм коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога,— та й не приступиться ніяка сила... За народними уявленнями, хрест оберігає від диявола, але не від русалок, бо вони бояться терличу. Осиковий кілок боронить від упирів, мак-відюк — від неупокоєних мерців та відьом.

Дядько Лев завжди добрий, щирий, вірний своєму слову, він розуміє красу й силу лісу, охороняє його до самої своєї смерті. Зате й природа та всі її створіння шанують дядька Лева, бо він є живим прикладом гармонії у взаємовідносинах людини і природи. Дядько Лев виступає розумним володарем сил природи, який живе у злагоді з нею. Ця постать символізує силу розуму і доброти, невичерпність джерел народної творчості, бо дядько Лев знає такі казки, «що їх ніхто не вміє».

Мати Лукаша і Килина — близькі між собою образи. Стара селянка вважає щастям багатство. Постійні злидні, вдівство, втрата дорослої дочки зробили Лукашеву матір сварливою, зажерливою, злою. їй не подобається Мавка, бо вона аж ніяк не є ідеалом сільської роботящої, Здорової і примітивної дівки. Мати дорікає Лукашеві грою на сопілці, сама розпоряджається його долею. Саме мати вточила першу краплю отрути в Лукашеве та Мавчине щастя. І до брата Лева селянка ставилася зневажливо, грубо, витурила його з лісу.

Лукашева мати дволична. З одного боку, вона заставляє Мавку до роботи, шантажуючи, що у випадку нестаранності знайде для Лукаша іншу:

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,

то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, там на вісень,

дасть Біг, знайду собі невістку в поміч.

а, з другого боку, принаджує Килину, вихваляє її перед сином, водночас відверто обмовляючи Мавку:

                      Мати:

Та там одна сирітка...

 (Нишком)

Таке воно, простибіг, ні до чого...

Лукашева мати солодко розмовляє з Килиною, але її щирість удавана. Настане час, коли вона дорікатиме невістці шматком хліба для дітей, обзиватиме відьмою.

Килина — молода вдова. Здається, вона повинна б думати насамперед про своїх діток, а потім вже про себе. Але вигідний шлюб засліпив Килині очі. На жаль, пізніше страждає не тільки вона, а й діти.

У «Лісовій пісні» зображено два світи — світ природи та її істот і світ реальний, з постатями звичайних людей. Між світом природи і людьми існує певне протиріччя. Основний конфлікт драми підпорядкований головній ідеї твору — боротьбі за світле, гармонійне, вільне життя, за високу мрію, за красу й вірність кохання, засудженню буденщини, тупості, сірості... У природі, поруч із вільними істотами, діють темні сили — сили тьми і тихого болота. Врешті-решт все краще в людині і в природі поєднується, аби захистити світлу мрію.

Головні персонажі: лісове царство Мавка, Лісовик, Водяник, Перелесник, Русалка; Той, що греблі рве; Той, що в скалі сидить; Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні; реальні волинські селяни молодий хлопець Лукаш, дядько Лев, мати Лукаша, молодиця Килина.

Композиція, конфлікт

Найхарактернішою особливістю композиції є органічне переплетення життя двох світів природи й людини. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі за аналогією до людських.

Композиція і сюжет

Драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша.

Пролог вводить читача у світ казки, в якій діють фантастичні істоти. Пролог же містить у зародку вияви усіх конфліктів, реалізованих у драмі. Сюжет твору становить історія кохання Мавки і Лукаша. У першій дії («весняній») показано зародження, розвиток і цвітіння кохання. У другій дії («пізнє літо») відбувається зав'язка конфлікту і перипетії кохання: в душі Лукаша в'януть поезія і любов до Мавки. Внутрішня роздвоєність хлопця зумовлена його ваганням між мрією і буденщиною, між поезією і прозою, зрештою, між Мавкою і Килиною, з-поміж яких одна — це свято високості й краси, інша — проза буднів. У кінці другої дії настає кульмінація: Лукаш зраджує Мавку і сватає Килину, його вибір «штовхає» Мавку в обійми Того, що в скалі сидить.

Особливість сюжетної побудови «Лісової пісні» виявляється у наявності двох кульмінаційних вершин, адже після першої кульмінації події не йдуть на спад. І третя дія («пізня осінь») виявляє колосальну боротьбу пристрастей: Лукаш обертається вовкулакою і знову стає людиною, Килина заклинає Мавку, перетворивши її на вербу. Ці метаморфози, характерні для казкового жанру, вінчає така ж казкова перемога добра над злом, вічного над тлінним, бо смерть подолана всеперемагаючою силою кохання, а вогонь очищує людину, звільняє її від буденного. Розв'язка драми-феєрії оптимістична: краса є вічна, як світ. Твір завершується розлогою ремаркою-епілогом: звучить «переможний спів кохання», «зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч», яка єднає у пориві любові Мавку й Лукаша. Заметіль білого цвіту переходить у сніговицю. Коли вона минає, видно нерухомого Лукаша з усміхом щастя на устах.

Символи. Мавка – символ ідеальної, гармонійної людини, яка погоджує свої потреби із законами природи і здатна на самопожертву заради інших. Символічний епізод перетворення Лукаша на вовкулаку увиразнює народні погляди на людину – хто зрікся духовного життя, той перестав бути людиною.

Перелесник, «Той, що греблю рве» символічно втілюють волю, молодість, чин. Водяник – навпаки: старість, поміркованість. Столітній дуб на галявині біля Лукашевої хати – символ єдності людини й природи.

Тема. Зображення світу людини й світу природи в їх гармонійних і суперечливих взаєминах.

Ідея твору. Оспівування краси людських взаємин, пориву до щастя, незбагненної сили великого кохання.

Дійові особи. Світ людей: Лукаш, дядько Лев, мати Лукашева, Килина, хлопчик.  Світ лісових мешканців: Мавка, Перелесник, Водяник, Лісовик, Той, що греблі рве, Той, що в скалі сидить, Русалка Польова, Русалка Водяна, Злидні.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Прочитавши драму «Лісова пісня» Лесі Українки, укажіть хто з героїв твору про кого говорить.

1. А чом же в тебе очі не зелені?

2. У тебе голос чистий, як струмок…

3. Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати…

4. Ся жінка хижа, наче рись.

5. …То було таке покірне, добре, хоч прикладай до рани…

6. Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш, та серце добре в тебе.

7. Уже таких відьом, таких нехлюй, як ти, світ не відав!

8. Не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.

9. ..Я не люблю її – вона лукава, як видра.

10. Тобі б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим!

11. Ну, вже й невісточка! І де взялася на нашу голову?

12. …А все ж я мушу признатися – таки старого шкода, бо він умів тримати з нами згоду.

 

2. Зробити підписи під малюнками (цитатами або своїми словами)

 

           

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 25. Значення творчості Лесі Українки. Письмова робота.

Золотих не хочу лаврів,

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Леся Українка

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.

5. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
6. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
7. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
8. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
9. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
10. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
11. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
13. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Творчість Лесі Українки відіграла велику роль у розвитку вітчизняної і світової культури. Поетеса принесла в українську літературу багатий духовний світ своїх героїв — людей з допитливим розумом і палким серцем. Могутній талант, відданий служінню народові, глибоке проникнення в найістотніші питання доби, висока професійна культура — все це поставило Лесю Українку в ряди найвидатніших поетів світу.

«Демократичний зміст, гуманістичний пафос її творчості, висота духовності й інтелекту, заявлені в характері трактування вічних, загальнолюдських проблем (і літературних, і культурних),— все це повсякчас приваблювало читача і піднімало її слово до рівня світових вершинних зразків».

Високо оцінила драму «Бояриня» Ліна Костенко у передмові до книги Лесі Українки.

«Бояриню» дуже довго не друкували. Уже нові покоління й не знають, про що вона, та «Бояриня». Шкода, що вона не йшла на сцені. Багатьом корисно було б подивитися. Для поглиблення культури міжнаціональних відносин» .

Ця драма нібито звернена до сучасності. Проблема незалежності, що стояла перед Україною в XVII ст., співзвучна сьогоднішньому дню, нашим болям і сподіванням, історичному вибору, зробленому українським народом 16 липня 1990 року, коли було прийнято Декларацію про державний суверенітет республіки.

На смерть Лесі Українки преса одностайно відгукнулася некрологами і статтями, рідні поетеси й українські видання в Києві отримала велику кількість телеграм і листів із висловленням співчуття. Високо оцінила творчість Лесі Українки, наголошуючи на її зв'язку з робітничим рухом, більшовицька газета «Правда». Почуття горя і непоправної втрати охопило всю Україну.

Любов і пошану до геніальної поетеси висловив на вечорі, присвяченому 90-річчю від дня народження Лесі Українки, Павло Тичина.

«Як нам потрібно сьогодні (і не тільки письменникам) учитися у Лесі Українки вірному сприйняттю багатогранного життя, її новаторству, її умінню зберігати революційні традиції.

Адже Леся Українка була водночас поетом і філософом, драматургом і публіцистом, знавцем народної поезії й мислення...»

Споруджено пам'ятник і відкрито музей Лесі Українки у грузинському місті Сурамі, де вона жила і померла, її ім'ям названо вулиці в Сурамі та Тбілісі. Пам'ятник українській поетесі встановлено в Батумі. Ім'я Лесі Українки присвоєно багатьом театрам, інститутам, заводам, бібліотекам, школам, вулицям.

Кращі українські, російські, вірменські, грузинські композитори пишуть балети, романси, пісні на тексти поезій Лесі Українки, художники ілюструють її твори.

Поетичний образ мужньої Лесі втілений у сюїті композитора А. Штогаренка «Пам'яті Лесі Українки». М. Скорульський створив балет, В. Кирейко — оперу за сюжетом «Лісової пісні».

Максим Рильський писав про Лесю Українку, порівнюючи її зі створеним нею ж образом Ломикаменю.

На честь 100-річчя від дня народження поетеси в нашій країні було прийнято постанову про заснування щорічної літературної премії імені Лесі Українки за кращий літературний твір для дітей.

1973 року в Києві відкрито пам'ятник Лесі Українці. Леся Українка і сьогодні з тими, хто прокладає людству шлях до кращої долі.

Польський критик Флоріан Неуважний в столітні рокови¬ни з дня народження Лесі Українки говорив про світову велич поетеси.

«Ціле життя — щоденно — вона жила і творила для майбутньої справедливої і вільної України, освітлюючи своєю творчістю і біографією наше сьогодні, викликаючи в своїх земляків і за межами України подив, пошану і почуття щастя від того, що існують такі, як вона, творці і люди».

Життя Лесі Українки - великий подвиг в ім'я народу.

Творчість Лесі Українки багато в чому визначає розвиток модерністських тенденцій у літературі XX ст. її неромантична, символістська поезія та драматургія означили на межі віків увагу до нових цінностей, нових філософських, буттєвих проблем (йдеться насамперед про зосередження на внутрішньому світі людини, на індивідуальній психології).

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Рівень І (0,5 б.)

Продовжіть речення або визначте правильне твердження.

1. За жанром твір «Інтермеццо» — .

2. В уривку: «Вона і перше любила пишно вбратись, а тепер навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию» сказано про:

А   Марічку з повісті «Тіні забутих предків»

Б    Рахіру з повісті «Земля»

В    Палагну з повісті «Тіні забутих предків»

Г    Анну з повісті «Земля»

3. Героями твору «Лісова пісня» є:

А  Мавка й Лукаш;

Б  Марічка й Іванко;

В  Палагна та Юра;

Г  Сава й Михайло.

4. Хто і кому каже слова «…той цвіт від папороті чарівніший – він скарби творить, а не відкриває»? («Лісова пісня»)

А   Мавка Лісовику

Б    Мавка Лукашу

В   Лісовик Мавці

         Г   Лукаш Мавці

5. Новела — це … .

6. З якого твору Лесі Українки рядки:

Україно моя! Сам Бог поставив

Супроти тебе силу невблаганну

Сліпої долі?

А   «Contra spem spero!»

Б   «І все-таки до тебе думка лине»

В   «І ти колись боролась, мов Ізраїль»

Г   «Хвиля»

7. Визначте віршовий розмір:

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занепащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

А   дактиль

Б   анапест

В   ямб

Г   хорей

Рівень ІІ (2 б.)

Дайте розгорнуту відповідь на питання.

1. Охарактеризуйте образ ліричного героя з новели «Іntermezzo».

2. Розкажіть про джерела драми Лесі Українки  «Лісова пісня». Що таке драма-феєрія ? Як ви гадаєте,  чому Леся Українка назвала свій твір драмою-феєрію?

3. Як ви розумієте слова з «Лісової пісні»: «Своїм життям до себе дорівнятись»?

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 26. О. Кобилянська. Життя і творчість. Проза письменниці – найяскравіша модель раннього українського модернізму.

 

Ольга Кобилянська – пишна троянда в саду української літератури.

М.Старицький

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Ольга Кобилянська, видатна українська поетеса, народилася 27 вересня 1863 року в місті Гура Гумору (пд. Буковина). В 1868 році Кобилянська переїхала в Сучаву, і в 1875 - в Кимполунга, закінчила тут німецьку початкову школу, де розвинулася не тільки фізично, а й духовно, та виробила в собі жагу до знань, завдяки чому при неповній середній освіті стала, стала висоосвіченою для свого часу жінкою. Давала свої приватні уроки української мови, навіть викладала інші предмети. Вона захоплювалася малюванням, музикою, кінним спортом, та над усе любила природу.

   Потяг до творчості прокинувся рано, в молоді роки. Він пов’язаний з потягом до освіти та знань. Освіту та самоосвіту письменниця здобувала при допомозі старших братів, які навчалися в гімназіях, а згодом і в університетах. З 12 років писала свої перші вірші, які присвятила матері. Значний вплив на формування Кобилянської як людини і митця мала Софія Окуневська – широко освічена як на свій час жінка, яка першою в Австро-Угорщині здобула в Цюріху вищу медичну освіту. Ольга Юліанівна стала членом «Товариства руських жінок на Буковині», написала працю «Дещо про ідею жіночого руху» (1894), в якій захищала рівність прав на освіту жінок і чоловіків. Кобилянській у фемінізмі імпонувала ідея рівності чоловіка і жінки в усіх сферах суспільного та культурного життя. Саме через Окуневську та Франка йшло наближення письменниці до української літератури. Формування естетичної концепції людини і світу Ольги Кобилянської під впливом ідей німецького філософа Фрідріха Ніцше, який мав чималий вплив на модерністів Європи. Воно проходило в складних умовах тогочасної дійсності, коли домінуючими в суспільному житті Буковини (як і Галичини та Закарпаття) були ідеї вірнопідданного служіння цісарському тронові Австро-Угорської монархії. Кобилянська опановувала кращими творами української, російської та зарубіжної літератур. На цьому шляху визначальну роль відіграла творчість Шевченка, що розвинула в ній національну свідомість, загострила зір на соціальне становище народу, а також Марка Вовчка, яка розкрила перед нею кріпацьку дійсність на Наддніпрянщині, підневільне становище жінки, та І.Франка – провісника грядущої бурі, співця вічного революціонера, що “тіло рве до бою”, каменярів людського поступу. Душа була сповнена любові і страждання життя, юна дівчина шукала щастя-долі, прагнула реалізувати свої багаті духовні сили як жінка і письменниця. Більшою чи меншою мірою її ранні твори (“Гортенза”,1879; “Доля чи воля”,1883; “Картина з життя Буковини”,1885; “Видиво”,1885; “Людина з народу”,1886; “Вона вийшла заміж”,1886; в 1888-1895 Кобилянська пише розповідь "Царівна" та ін.), написані німецькою мовою, є сповіддю авторки, криком і болем її душі. Ця внутрішня передісторія раннього творчого самовиявлення О. Кобилянської завершилася написанням повісті “Вона вийшла заміж”, що після переробок, мовно-стилістичних виправлень українського тексту народилася вдруге під назвою “Людина”(1886-1891). З появою цього твору почалося літочислення О.Кобилянської як української письменниці. Українськомовна творчість у художній практиці  О.Кобилянської займає дедалі більше місця, вводить авторку “Людини” в контекст літератури Шевченка і Франка.

       Розширення ідейно-тематичного діапазону прози О. Кобилянської пов’язане з дальшим розвитком таланту, поглибленням реалістичного начала в творчості письменниці. В другій половині 90-х років вона, з одного боку , шукає нового підходу до зображення теми інтелігенції,  з іншого - дедалі глибше проникає в соціальні, морально-етичні проблеми села, досягаючи в цій суспільній сфері найвищого художнього апогею в повісті “Земля”(1901) - найвищому досягненні О.Кобилянської на цьому шляху. Письменницю ваблять образи мужніх, високих духом жінок, романтичні, артистичні натури.

   Так у творчості О. Кобилянської дедалі виразніше починають звучати соціальні мотиви, поглиблюючи той реалістичний напрям в українській літературі на зламі двох століть,що його репрезентували І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, Л.Мартович, Марко Черемшина.

   В 1891 Кобилянська переїздить в Чернівці і живе тут постійно. Тут знайомиться з письменником О. Маковеєм, під впливом якого вона пише. Він читає її розповіді в газеті "Буковина", що вона друкує і публікує з І. Франко, М. Павликом, М. Грушевським і підтримує дружні відносини.”. В 1909 році розповідь "В неділю рано зілля копала". О. Кобилянська складає свої чудові розповіді. У тих тяжких умовах, в яких опинилась О.Кобилянська в 20-30-х рр., велику підтримку подала їй громадськість Радянської України, до якої вона з надією звертала свій погляд. Протягом 1925-1932рр.у видавництвах Харкова і Києва вийшло чимало видань творів письменниці, з яких одне – дев’ятитомне. Яскравим виявом піклування про О. Кобилянську було призначення їй Радянським Урядом у 1927р персональної пенсії.

  Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях  в тяжкий час поневолення Північної Буковини румунсько-фашистськими загарбниками, які переслідували письменницю, готували над нею судову розправу.

Спочиває Ольга Кобилянська в родинному склепі на Чернівецькому кладовищі. Її ім'я присвоєно Чернівецькому обласному музично-драматичному театру, вулицям у Чернівцях, Вижниці, Хотині. У селі Димка відкрито музей письменниці.

 

 Обставинами життя і творчістю Кобилянська глибоко вросла в буковинський грунт. Разом з тим вона ніколи не замикалася у вузьких етнографічних рамках і охоплювала зором усю Україну. Активна учасниця загальноукраїнського літературного процесу, Кобилянська постійно спілкувалася з культурами інших народів, зокрема тих, які жили в Австро-Угорській імперії. Завдяки новаторству, співзвучності прогресивним тенденціям світової літератури проза Кобилянської в її вершинних виявах викликала і викликає значний інтерес не лише в нашій країні, а й за її межами. Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, зокрема слов'янськими, відіграли й відіграють важливу роль у міжслов'янських літературних контактах, піднімаючи міжнародний престиж українського художнього слова.

Захоплені глибиною змісту, художньою красою прози О.Кобилянської, і перші читачі її книжок, і дослідники, що впродовж сторіччя вивчають її творчість, давали і дають їй найвищі оцінки. Письменницю називали пишною трояндою в саду української літератури, гірською орлицею, правдивим талантом, карпатською красою, борцем за розкріпачення жінки. Кожне з цих поетичних визначень характеризує певну грань її прози. Кобилянська справді, після Ю.Федьковича, вдруге відкрила світові Буковину, залишившись у свідомості поколінь ясною, осяйною царівною цього пишного краю української землі.

Нахил до літературної праці виявився у Кобилянської дуже рано. Вразлива душа дівчини прагнула виявити себе у щоденнику, передати роздуми про життя в оповіданнях, які спочатку писалися німецькою мовою. А далі почали з’являтися й українські твори, де на повний голос залунала тема жіночої емансипації. Повісті привернули увагу не тільки новизною теми, а й психологізмом у її розкритті, “правдивими вибухами чуття” (О.Маковей).

    З 90-х рр. і до кінця життя Кобилянська як митець інтенсивно досліджувала проблеми інтелігенції і народу, становлення і розвитку духовної особистості.  Вона прагнула осягнути сутність буття людини – вільної, одухотвореної, щасливої можливістю творчо працювати.

   Натомість славнозвісна повість “Земля”, присвячена художньому дослідженню селянської душі, за висловом І.Франка, “зберігатиме довготривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття”. Сам процес мислення українського хлібороба подано в творі у триєдиному вимірі – соціальному, національному та психологічному.

   Кобилянська називала свої твори краплями власної крові. Вони поставали з особистих почуттів і переживань. Її творчість, наснажена любов’ю і добром, продовжує й сьогодні не тільки хвилювати, а й навчати, виховувати кожного з нас.

Осмислення  сутності  людського  буття в  повісті Ольги  Кобилянської "Земля".

Тематика творів

1. Тема жінки-інтелегентки (феміністичний рух): «Людина» (1894),«Царівна» (1896), «Ніобу» (1906), «Через кладку» (1912), «За ситуаціями» (1913).

2. Зображення села: «Земля», «Банк рустикальний»,«На полях», «У св. Івана»,«Час», «Некультурна».

3. Розкриття соціально-психологічних і морально-етичних проблем: «Вовчиха».

4. Лихоліття Першої  Світової війни: «Юда», «Сниться»,  «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки»,  «Назустріч долі», «Зійшов з розуму».

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Виконайте тестові завдання.

1. Перші твори О. Кобилянської написані мовою:

А   російською

Б   українською

В   румунською

Г   німецькою

2. Перший друкований твір О. Кобилянської:

А   «Людина»

Б   «Земля»

В   «Апостол черні»

Г   «Царівна»

3. О. Кобилянська активно розвивала в українській літературі тему:

А   влади землі над людиною

Б   становище освіченої, культурної жінки в суспільстві

В   проблеми взаємин інтелігенції та селянства

Г   життя буковинських селян

5. Хто з німецьких філософів кінця Х ІХ ст. вплинув на художній світ О. Кобилянської?

А Гегель

Б Ніцше

В Геккель

Г Кант

6. Суспільна діяльність О. Кобилянської пов’язана з:

А   «Товариством руських жінок на Буковині»

Б   народницьким рухом

В   більшовицькими гуртками

Г   гуртками, які поширювали ідеї соціал-демократії

7. Хто назвав О. Кобилянську «пишною трояндою в саду української

літератури»?

А   І. Франко

Б   Леся Українка

В   С. Окуневська

Г   М. Старицький

2. Дайте відповіді на питання.

- Яка повість О. Кобилянської написана на дійсних фактах з життя?

- Чому останні роки життя письменниці були сповнені болем і тугою?

 

 

ЛЕКЦІЯ 27. О. Кобилянська. Повість «Земля». Історія написання.

«Землю», крім художньої цінності, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього тяжкого лихоліття.

Іван Франко

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Повість «Земля» (1901) — один із найвидатніших творів модерної української літератури межі століть. У ній письменниця майстерно поєднала реалії життя селян на Буковині із міфологічними й неоромантичними його вимірами. У повісті яскраво виявилося модерністське образне мислення авторки, яка фабулу братовбивства за землю висвітлила крізь призму загальнолюдських проблем: життя і смерті, гріховності і святості, злочину і спокути, любові і ненависті, влади землі над людиною.

 

Історія написання

Соціально-психологічна повість О. Кобилянської "Земля" — надзвичайно цікаве літературне явище, твір, який приніс письменниці славу і повагу. Цей найкращий твір Ольги Юліанівни був написаний протягом 1898-1901 років на місцевому матеріалі: в селі Димка нинішнього Глибоцького району Чернівецької області, що знаходиться за 27 км від Чернівців, стався нечуваний злочин: брат вбив брата. Ольга Кобилянська мала в Димці родичів, особисто знала старого Костянтина Жижіяна та його синів Михайла і Саву (правда, є інформація, що справжнє прізвище прототипів було Жижіяну і що вони молдавани за національністю) . Була знайома письменниця й з коханкою молодшого брата Маріукою Магас (утворі це Рахіра Чункач), а образ Анни списа¬ла з наймички, яка довгий час працювала у Кобилянських. Робота над повістю вимагала великого напруження нервів. Авторка сама зазначала: "Факти, що спонукали мене написати "Землю", правдиві. Особи майже всі до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!.." Радянські дослідники повісті "Земля" перекручували її зміст, свідомо зміщували акценти, безапеляційно заявляючи, що брат убив брата виключно через землю. А тим часом конфлікт у повісті значно глибший, проблематика ширша. До того ж Ольга Кобилянська задумувала написати другу частину цього твору, який, навіть наявний у незначних уривках, цілком руйнує прорадянську версію злочину через приватну власність. Задум не здійснився.

У лютому 1906 року письменниця скаржилася М. Павликові: "Почала-м другу часть оповідання "Земля" писати, та через недугу матері перервала. Коли закінчу — не знаю. Часом думки роєм налітають, але писати годі..." Ще навіть у двадцяті роки письменниця поверталася до роботи над другою частиною, але так її і не завершила.

"Земля" — соціально-психологічна повість, а це означає, що всі вчинки, помисли і дії героїв ґрунтуються не стільки на матеріальних факторах, скільки на психологічних. Ось чому, читаючи твір, треба вдумуватися, зіставляти, аналізувати, щоб знайти істину.

Ольга Кобилянська цілком сприймала ставлення селян до землі як до найбільшої цінності, поділяла їхні помисли. У творі вона висвітлила, що земля може не тільки годувати, а й виховувати, давати повагу від людей, авторитет в громаді.

Цікаво, що навіть легковажна Рахіра в другій частині була задумана як найкраща господиня й робітниця в селі. Так вплинула на неї одержана земля. Це навіть визнають старі Федорчуки: "— Се він неправду говорив вам, бадіко, коли казав, Рахіра добра ґаздиня, і нехай собі він її не кривдить. А шмаття в нього я все виджу чисте. Що до роботи не дасть святочну сорочку — то, мабуть, і сам знає, що не треба. Він не бояр. — Івоніка зітхнув. Проти жінки він не сказав, як і перше, нічого.

— Рахіру всі жінки в селі за ґаздиню мають, —обізвалася Марійка. — Ніхто її не бачить, щоб дурно сиділа.

— Не бачить, Маріє, — відповів чоловік. — Я сам її не бачив. Все, коли не зайду, найду її за роботою. Але зісхла. Мабуть і її якийсь черв'як точить. Вже не здіймає голову вгору, як поперед¬німи роками, а хилить її, якби боялася людей.

— Таж їй не каже ніхто нічого, — сказала Марійка, — що хто має до неї? Що було, те було, і хто знає, як там було. Один Бог знає все — а людям зась. Вона добра ґаздиня. Добра ґаздиня і людей вчить на добре".

Взагалі, життя прототипа Рахіри — Маріуки Магас — склалося дуже погано. Сава Жижіян поволі божеволів, не міг працю¬вати на землі, йому ввижалася кров і голос брата. Не витримавши тортур совісті, він задумав поїхати в Канаду, бо мріяв, що чужина дасть шанс забути про злочин. Старий Жижіян умовляв тепер уже єдиного сина не їхати, навіть віддав йому найкраще поле, але Сава емігрував, став шахтарем і загинув під час обвалу, Маріука мучилася з дрібними дітьми, була ображеною на Кобилянську, що та так непривабливо вивела її в творі. Але поле обробляла сумлінно і мала найкращі врожаї в селі. Коли прийшла радянська влада, Магас, погрожуючи виселенням в Сибір, примусили здати в колгосп худобу, поле та ще й написати заяву від імені Рахіри Чункач. Як тільки В. Василько інсценізував "Землю" О. Кобилянської, Маріуку почали возити в Чернівецький театр, перед виставою чи після виводити на сцену, змушували признатися в тому, що намовляла коханого заради землі вбити брата. До речі, Магас відмовчувалася або заперечувала. Цілком ймовірно, що ця жінка не мала жодного відношення до злочину, а версія письменниці була художнім домислом.

Існує легенда, що коли перед смертю Маріуку привезли в музей О. Кобилянської, вона захоплено розглядала експонати, а потім з жалем сказала: "Файна пані, файно жила, але на мене набрехала!" Ольга Кобилянська та сім'я її батьків були знайомі з Жижіянами ще до злочину Сави. Костянтин просив Кобилянського посприяти, щоб Михайла не взяли до війська, але батько письменниці відмовився це зробити, мотивуючи тим, що армія дасть молодому селянинові добру школу життя. Коли ж 12 листопада 1894 року Михайло загинув, старий Жижіян прийшов у Чернівці й вблагав Кобилянського допомогти врятувати сина-вбивцю, єдиного спадкоємця. Кобилянський розумів, що Саву жде шибениця, а тому порадив, щоб той мовчав і не признавався. Зробив це Юліан не заради вигоди, а заради старих батьків, які божеволіли від горя і розпуки.

 

Сюжет і композиція твору.

За жанром цей твір - соціально – психологічна повість, а це означає, що всі вчинки та дії героїв ґрунтуються на психологічних факторах.

Композиційно твір складається з тридцяти двох розділів. Відкривається вона картиною чарівної природи, що оточує убоге село Димки, де відбуваються події. В цьому першому розділі, що є експозицією, письменниця знайомить нас з життям і побутом родини Івоніки Федорчука, з характерами провідних персонажів. Розділ сповнений тривожного передчуття, що ніби віщує  неминучість якогось лиха для цієї родини.

Убогий селянин Івоніка Федорчук із своєю дружиною Марійкою, тяжко працюючи на залізниці, живучи впроголодь, збирали гроші, щоб придбати трохи землі.

Ставши господарями, вони сподівались, що їм і їхнім дітям усміхнеться краща доля. Але жорстока дійсність руйнує надії Федорчуків. Земля не приносить їм щастя.

Менший син, ледачий Сава, наперекір батькам задумав одружитися із злодійкуватою Рахірою, яка до того ж доводилася йому двоюрідною сестрою. Тому батьки обіцяли кращу землю віддати доброму й працьовитому старшому синові Михайлу, а Саві, якщо піде проти їхньої волі, не дати й грудки землі.

Під впливом Рахіри Сава зажадав стати спадкоємцем всієї землі і застрелив Михайла.

Події в основному розгортаються навколо двох братів і землі, що виступає у повісті, як самостійний образ, як вершитель людської долі. Найбільшого напруження дія досягає в картині братовбивства.

Кобилянська реалістично відобразила важке становище українського народу, уярмленого цісарською Австро – Угорщиною, показала дрібновласницьку психологію, що спотворювала душі людей.

Втрата віри Івоніки в силу землі, повернення Сави з тюрми і одруження з Рахірою є розв’язкою твору.

Незважаючи на трагічну долю героїв, повість закінчується оптимістичними рядками: письменниця висловлює віру в краще майбутнє молодого покоління – сина наймички, який стане господарем землі, а не її рабом.

Тематика повісті «Земля»:

• братовбивство;

• влада землі над людиною;

• селянська праця;

• життя, мораль села.

Провідна ідея повісті підкреслена О. Кобилянською в епіграфі німецькою мовою: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».

Повість має три головні лінії:

• лінію життя старих Федорчуків;

• лінію Сави і Рахіри;

• лінію Михайла і Анни.

У кожній з сюжетних ліній основною причиною конфлікту є земля. Письменниця не ідеалізує героїв, а виводить їх у екстремальних ситуаціях, дає змогу проявити себе, показати свій характер.

 

Теорія літератури

Оповідання – невеликий за обсягом прозовий твір, у якому зображена одна, рідше кілька подій з малою кількістю діючих осіб.

Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор показує спостережені ним дійсні факти, події, людей.

Новела – невеликий прозовий твір, близький за обсягом до оповідання. Від оповідання новела відрізняється гостротою і незвичайністю сюжету з несподіваним фіналом.

Повість – епічний прозовий твір (рідше віршований), характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їхнього розкриття займає проміжне місце між романом і оповіданням.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Прочитавши повість «Земля», виконайте тестові завдання.

1. Прізвище прототипів героїв повісті «Земля»:

А   Григоріян

Б   Жижіян

В   Михайлян

Г    Магас

2. Яке улюблене заняття Сави свідчить про його вроджену жорстокість:

А стрільба

Б бійка у корчмі

В кепкування над усіма

Г неробство

3. Про кого йдеться у наведеній цитаті: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе!»

А про Саву

Б про Михайла

В про Івоніку

Г про Петра

4. Як склалася після смерті Михайла доля Анни?:

А потрапила до криміналу за вбивство Сави

Б збожеволіла – потрапила до богадільні

В вийшла заміж за Петра і народила сина

Г залишилася самотньою, виховувала близнят – дітей від Михайла

5. У чому вбачає Івоніка причину смерті Михайла? :

А у розплаті з гріх – любов Сави до двоюрідної сестри Рахіри

Б у ненависті Сави до Михайла, що отримає кращу землю

В у заздрощах бідних сусідів, що навели на його сім’ю біду чарівним зіллям.

6. Вкажіть, кому старий івоніка відписав значний шмат землі і чому?:

А Саві, щоб він, вийшовши з тюрми після вбивства Михайла, таки отримав свою законну частку

Б земля нікому не дісталася, і в цьому виявляється її сила, здатність владарювати над людьми

В Михайликові, сину Анни, аби дитина вчилася, не була рабом землі, здатним вбити людину

Г Рахірі як єдиній далекій родичці, оскільки Михайло загинув, а Сава був засуджений

2. Дайте стислу відповідь на питання.

1. Про який час ідеться у творі О.Кобилянської «Земля»?

2. У якому краї відбуваються події твору; до якої держави належав цей край?

3. Чому Докія й Івоніка журилися на весілля в Парасинки?

4. Чому батьки були проти зв’язку Сави з Рахірою?

5. Як ставилися до Сави в сім’ї Рахіри?

6. Яким було ставлення матері та братів до Анни?

7. Чому дівчати мало товаришували з Анною?

8. Який недобрий знак бачила Анна щодо її з Михайлом кохання?

9. Найгірша образа для Михайла в казармі.

10. Чому Сава став на шлях розправи з братом і чому?

11. Чому батько був впевнений втому, що саме Сава вбив Михайла?

12. Який символічний образ проходить через увесь твір?

 

 

ЛЕКЦІЯ 28. О. Кобилянська. Повість «Земля».

Характеристика образів. Значення і актуальність твору.

…Бо ти на землі – людина.    В.Симоненко

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Магічна влада землі така, що ділить людей на багатих (Івоніка, родина Тодорки, Іфтемія), середніх достатків (Докія, Онуфрій) і заробітчан (Анна, родина Григорія); на героїв, що люблять землю, і тих, що цураються її. Галерею доповнюють образи працьовитого Петра, гумориста Онуфрія Лопати, п'яниці і вбивці Григорія Чункача. Колоритними персонажами є Докія, Домініка, Парасинка, які люблять землю, відчувають її поклики. Водночас земля впливає на формування полярних за вдачею синів Івоніки — Михайла і Сави, їхніх вчинків, уподобань, бажань. Майстерність письменниці виявилася в умінні змалювати індивідуальні характери, багатство внутрішнього світу. Деякі з них замислюються над філософським питанням сенсу життя, зокрема старий Івоніка: «А зрештою... пощо чоловік живе?», з сумом констатуючи: «Не на те, аби робив, день і ніч тяжко робив? Доки мені Бог сил дасть і буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми спочили. Наша доля працювати, тому то й відпочинок наш потім без кінця. Так уже сам Бог дав!»

В образі Івоніки Федорчука змальовано ментальні риси українського хлібороба. Він втілює ідею «магічної сили, якою мужик демократичної і довго поневоленої нації прикований до матері землі» {Денис Лукіянович). За допомогою антитези розповідач зображує суперечливий характер героя, який поєднав у собі споконвічну любов до землі й покірність перед сильними світу цього, природну доброту і наполегливість, любов і почуття справедливості. Образ рільника моделюється з особливим психологічним проникненням у його духовний світ, простежується історія його становлення як заможного господаря, котрий не загубив людяності, щирості, доброти. Виснажливою щоденною працею з дружиною він придбав землю, здобув певні статки. Лаконічні портретні деталі індивідуалізують трудівника («Він був дрібної, слабої будови тіла»), особливо експресивно зображується портрет горем прибитого батька в епізоді, коли Івоніка просив у суддів дозволу завтра поховати сина. Контрастні кольори відтінюють його образ: сиве волосся і чорні від праці та мозолів руки, які торкаються панських ніг, падають чоловічі сльози. У тяжкому горі він звертається до землі, яку він любив, а зараз ненавидить: «Праця і кров моя пішла в тебе, а тепер бери ж його!»

Образ Івоніки увиразнює народне мовлення, пересипане метафорами, влучними фразеологічними зворотами, яскравими барвами. Авторка застосувала різноманітні засоби психологізму, передусім — монологи і невласне пряме мовлення, за допомогою яких вимальовується художньо правдивий образ буковинського селянина. Всезнаючий розповідач проникає у внутрішній світ батька, який переживає до краю напружені моменти життя (перебування Михайла у війську, вбивство сина, розчарування у нездійсненності мрії). Після смерті сина Івоніка духовно прозрів, збагнувши темну силу влади землі.

В образі Марійки Федорчук зображено характерні риси селянки: невтомну працелюбність, розсудливість, покірність чоловікові. Її образ відтворюється в розвитку, в суперечливих помислах і вчинках. Змолоду Марійка зазнала поневірянь бідної наймички. Вийшовши заміж за Івоніку, вона невтомно працює і досягає успіху, стає заможною господинею. На її образі простежується згубний вплив влади землі на жінку-трудівницю. Власницький інстинкт призводить до засліпленості й нерозсудливих кроків Марійки. Душа колись лагідної та щирої дівчини черствіє, озлоблюється. Мати любить своїх дітей, але відчуває неприязнь до Сави, який прагне одружитися з Рахірою, проклинає його. Після смерті Михайла в душі Марійки перемагають чорні сили. Вона навіть б'є Анну, а згодом її проганяє разом з дітьми, адже Анна продовжувала скрізь говорити, що Сава вбив брата. Незабаром маленькі онуки Марійки померли. Змучена душевно, вона невимовно жаліє за Михайловими дітьми і ненавидить Саву, Рахіру та їх дітей. Влада землі взяла Марійку в свої темні обійми. Її душа закам'яніла, і жінка втратила сенс життя.

Повість Ольги Кобилянської сповнена міфологічними та біблійними інтонаціями і символами: «Бог дав йому (Івоніці) двоє дітей. А що по одній стороні було саме добре, вийшло по другій саме зло. А він їх однаково любив, вигодував однаковою працею своїх рук».

Моделюючи образ Михайла Федорчука, письменниця майстерно поєднала психологічне і соціальне начала з драматичним напруженням і ліричним струменем. Його образ твориться за допомогою портретних деталей («Михайло був молодець! І не саме великий, а плечистий і сильний. А з лиця, мов у дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали: був сором'язливий та замкнений... Був сильний, як ведмідь. Але серце було в нього м'яке, як тісто!») і характеристик розповідача, який відзначає його врівноваженість, чемність, покірливість батькам, наділяє юнака життєрадісним світосприйманням і працелюбністю: «Сміючись виходив із дому і сміючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокі шанці в полях, яким гнала розбурхана вода, а восени, як птах з висоти, розрізняв і в найгустішій мряці всі предмети на просторах». Порівняння підкреслюють волелюбну і шляхетну душу героя, який утверджує себе в праці. Він любить орати і засівати поля: «Я се так люблю робити, і хто зна, коли знов за плугом ступатиму», — говорить він Івоніці перед армією. Михайло за типом темпераменту — флегматик, тобто людина, якій властиві неквапливість, урівноваженість, пунктуальність, наполегливість у роботі.

Поетичність натури Михайла характеризує виразна деталь: син просить батька принести в казарму сопілку. Перебування на воєнній службі було жахливим випробуванням для юнака, який, на відміну від батька, не відзначався героїчним стоїцизмом. Проте військова муштра загартувала його характер і розширила кругозір. Михайло стає рішучим, розважливим, мріє про щастя з Анною у спільній праці.

Між землею і Михайлом існує органічна єдність, він відчуває внутрішню гармонію з нею, любить плекати поле. У парубка робота вчасно й до ладу зроблена, всюди в господарстві порядок. Він романтичний і піднесений, емоційно сприймає довкілля. У ставленні Михайла до землі немає сліпого поклоніння її владі. У нього відсутні дрібновласницькі інстинкти нагромадження. Любов до землі не затьмарила його палкого кохання до Анни, хоча він розумів, що його вибір не сприймуть батьки. Врешті, Михайло вирішив боротися за своє щастя — піти проти волі батьків і одружитися з коханою, залишити господарювання на землі й будувати нове життя у місті. Проте його мріям не судилося здійснитися: у лісі Михайла знайшла куля Каїна. Темна влада землі рукою вбивці помстилася йому, забрала у своє лоно. Біблійний міф про Каїна і Авеля у повісті «Земля» знайшов нове прочитання.

На міфічного Каїна подібний Сава. Письменниця вважала, що «доля людини — в її характері». Тож брати були наділені різними характерами і різними долями. Навіть портрети несхожі. Сава «з лиця подобав на матір і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й неспокійного. З його ніжного, майже дитячого обличчя прикро вражав його погляд і відтручав від себе. Холодним, мов ніж, зимним блиском, що постепенно змагався, відпихав від себе». За типом темпераменту Сава — меланхолік, тобто відзначається замкнутістю, глибиною і стійкістю емоцій, переважно негативних при слабкому зовнішньому вияві. Для Сави служба у війську — каторга. Щоб не бути жовніром, він воліє відрізати собі палець або випити якогось трунку і підірвати здоров'я. Батьки не знайшли «ключик» до серця хлопця, не зуміли перебороти його вади характеру, тож Сава виріс хитрим, підступним, лінивим, впертим, злим, цинічним і заздрісним. Батьки лише висловлювали своє невдоволення його лінощами, безвідповідальністю, небажанням працювати на землі, а особливо — стосунками з циганкою Рахірою, дівчиною легкої поведінки та двоюрідною сестрою. Проте Сава усе робив їм наперекір. Його свідомість роздвоювалася від суперечливих почуттів: «Він любив свою матір, здається, більше, як тата і брата, але бували хвилі, в яких ненавидів її, так як тепер, з цілої душі своєї, коли нарікала на Рахіру і прискала зневагою, як отрутою». Коли Сава сердиться, то не контролює свої слова і вчинки. У його душі переважає чорне начало, нестримність до вбивства тварин і птахів без будь-якої потреби.

Друге, темне, злісне, підпільне «я» свідомості розгледіла мати: «В нім нема ладу! Сьогодні хотів орати, хотів день у день за плугом ходити, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снувати, нишпорячи, хмарний, неспокійний і до нічого пальцем не діткнеться». Таку поведінку Сави Михайло пояснює Анні: «Се вже гріх ним так править». Такими штрихами розповідач вибудовує логіку характеру героя, що приведе його до злочину. Ольга Кобилянська змалювала не так соціально-психологічний вплив влади землі на людину, як етико-моральні мотиви, зумовлені підсвідомими імпульсами.

Образ Рахіри протиставляється Анні й змальовується непривабливими барвами. Це дівчина-лиходійка, яка сіє зло у душі Сави. Постає демонічна натура, яка від батька успадкувала злодійкувату вдачу, росла лінивою, лицемірною, злою. Портретні деталі увиразнюють її характер, підкреслюють грубість натури: «круглі чорні жадібні очі», білі зуби і червоні випнуті губи. У певні хвилини її очі світять «злобним блиском»; темне начало переважає у її характері, зумовлює логіку її вчинків. Парубки її обминали, тому Рахіра засиділась у дівках і врешті зосередила свій погляд на молодому Саві, підкоривши собі його душу і волю. Власницький інтерес підштовхнув Рахіру вибудувати далекосяжний план: вона прагне заволодіти землею Федорчуків будь-якою ціною, мріючи стати багатою господинею, утвердити свій соціальний статус. З цією метою вона намовила Саву на вбивство Михайла.

Образ Анни продовжує в українській літературі традицію жінки-страдниці, яка у своєму житті перенесла неймовірні випробування і муки, а саме: наймитування з дитинства і зневагу, смерть коханого і смерть своїх дітей. Горе підштовхувало Анну до загибелі, але вона його стоїчно переборола, і душа її знову ожила, в 'її серці запалав «невгасимий жар» кохання до Михайла. У її портреті підкреслено привабливі риси дівчини: «Середнього зросту, з темним, як шовк, волоссям... на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночості». Для відтворення напруженості у розгортанні драматизму долі Анни використано символіку: як тільки-но закохані Михайло й Анна почали танцювати, на скрипці обірвалася струна — «розлучилися дві руки». Психологічна майстерність змалювання Анни неперевершена в українському письменстві. Доля усміхнулася дівчині тоді, коли Михайло освідчився їй у коханні, але незабаром відібрала судженого. Розповідач акцентує на працелюбності наймички, наділеної добрим серцем, чуйністю. Вона відчула, що її Михайла убив Сава, якого зненавиділа і за тяжкий злочин, і за своє знівечене життя. Великим випробуванням долі була смерть Анниних дітей. Врешті вона вийшла заміж за наймита Петра, і в неї народився син. Письменниця закінчує повість оптимістичною нотою. Анна хоч і зневірилась у добродіяльній силі землі, тяжко працює заради того, щоб син здобув освіту і вибудував щасливішу долю.

 

Значення і актуальність твору

«Земля» — епічний шедевр української літератури. Ольга Кобилянська з натхненням і драматизмом оспівала любов селянина до землі й праці на ній, показуючи своїх героїв у радісні хвилини просвітлення і невимовного горя. Змінилася епоха, та естетична привабливість повісті бентежить і сучасних читачів. Історія братовбивства, скоєного через землю, застерігає людство від страшних злочинів.

Повість "Земля" має виховне і пізнавальне значення. Проблеми, підняті в ній, є злободенними. Проблема землі не вирішена й досі, хоча багато говориться про те, що вона повинна мати справжнього господаря. І сутність людського буття полягає у тому, щоб стати справжньою Людиною, залишити в пам'яті інших добру згадку про себе.

Українське село протягом багатьох століть сформувало неписані закони народної моралі, які діють і дотепер. Вони є нашим безцінним спадком і духовним орієнтиром. Жити чесно, любити землю і працю на землі, допомагати ближньому, не бути скупим і зарозумілим — це ті істини, на яких і тримається саме життя. Віками батьки вчили своїх дітей зважати на думку громади. «Думай наперед, що про тебе скажуть люди»,— напучували старші. Пригадайте, як Наталка Полтавка говорила: «Моє все багатство єсть моє добре ім’я ». Саме за такими законами ми повинні жити сьогодні, щоб заповнити оту глибоку порожнечу в наших душах, про яку говорилося в епіграфі до повісті О. Кобилянської «Земля».

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Дайте стислу відповідь на питання.

1. Які проблеми порушено в повісті «Земля»?

2. Сформулюйте тему та ідею твору.

3. Для Марійки Анна і Рахіра були однаково небажаними невістками, Івоніка ж ставився до дівчат по-різному. Чому? Хто з батьків мав рацію?

4. Чи виховували належно Федорчуки Михайла і Саву? У чому помилки такого виховання?

5. Хто більше любив свою кохану: Сава Рахіру чи Михайло Анну?

6. Сава ворогував з батьками і Михайлом. Чи поглиблювала цей конфлікт Рахіра? З якою метою?

7. Рахіра вічно почувала себе ображеною Марійкою. Чи була правда на її стороні? Як ви думаєте, чи справедливо ставилась Федорчучка до своєї сліпої на одне око сестри, Рахіриної матері?

8. Чому Михайло втаював свої стосунки з Анною? Як ви оцінюєте його поведінку, коли Анна опинилася на становищі покритки?

9. Є така думка, що кожна жертва певною мірою винна в своїй смерті. Чи стосується це Михайла? Чому? Куди він мав іти в ту ніч, коли знайшов причину йти з братом в ліс?

10. Як село поставилося до смерті Михайла? Чи знали люди, хто вбивця? Чому мовчали? Як ви оцінюєте це?

11. Чи показано страждання Сави-злочинця? Як показано? Чи викликає молодший брат співчуття?

12. Як ви розцінюєте слова старого Федорчука, що земля повинна переходити в порядні руки? Чи є істина в цих словах?

2. Заповніть таблицю.

	Михайло	Сава
Захоплення
Ставлення до землі
Ставлення до батьків
Ставлення один до одного
Мрії про майбутнє життя

ЛЕКЦІЯ 29. В. Стефаник. Загальний огляд творчості.

Новела «Новина».

Стефаник — це митець з Божої ласки. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження.

Іван Франко

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Життєвий і творчий шлях

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина.

1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: «Нечитальник» (1888) та «Лумера» (1889).

У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Після закінчення гімназії Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців «Академічна громада». Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — «Жолудки наших робітних людей і читальні» — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах  радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» ряд статей: «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція».

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком «З осені». Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті («Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси», «Городчик до бога ридав», «Вночі» та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті «Праця» побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «В корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська», які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села.

Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — «Вечірня година», «З міста йдучи», «Засідання» — в «Літературно-науковий вісник», то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до «Літературно-наукового вісника», адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — «Синя книжечка», яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели «Катруся» і «Новина» належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як «Кленові листки», «Діточа пригода», «Мати» та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника («Сини», «Марія»). У листі до редакції «Плужанина» від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як «поета загибаючого села», зазначав: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література».

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як «Камінний хрест», «Засідання», «Лист», «Підпис»). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із «Синьої книжечки» («Сама-саміська», «Ангел», «Осінь», «Школа»), новели зі збірок «Камінний хрест» («Святий вечір», «Діти»), «Дорога»(«Сніп», «Вістуни», «Озимина»). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані («Сини», «Дід Гриць», «Роса», «Межа»).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — «Дорога», яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника «Дорога» та роком раніше написаній ліричній сповіді «Confiteor», що в переробленому вигляді була надрукована під назвою «Моє слово». У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану («Давнина», «Вістуни», «Май», «Сон», «Озимина», «Злодій», «Палій», «Кленові листки», «Похорон»). Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці «Синя книжечка».  Наявна вона й у збірці «Камінний хрест». У «Літературно-науковому віснику» за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу «Кленові листки», яка стала окрасою збірки «Дорога».

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — «Моє слово». В ній уперше була надрукована новела «Суд», яка завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду

Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.). 1916р. Стефаник пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду («Діточа пригода» і «Марія») склали п'яту збірку — «Вона — земля», видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Слава йсу», «Людмила», «Каменярі».

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.Справжнім всенародним святом стало відзначення 100-річчя І дня народження Стефаника. Мітинги, наукові конференції, відкриття пам'ятників у Львові, Снятині, Русові, Едмонтоні (Канада); ювілейні вечори в Івано-Франківську, Львові, Києві, Москві, у культурних центрах Західної Європи, а також Канади і Південної Америки засвідчили незгасну шану і любов до українського художника слова. Ім'я Василя Стефаника носять Львівська наукова бібліотека і Прикарпатський національний університет.

 

Новела «Новина»

В основу новели «Новина» покладено справжню подію, що відбулася в селі Трійця 1898 року. Михайло (в новелі — Гриць Летючий) не міг дати ради з дітьми після смерті дружини, тож вирішив утопити їх. Утопив меншу, Катрусю (в новелі — Доця), а старша, Ґандзя, випросилася. Страшна звістка швидко облетіла навколишні села, не обминула і Русів. Стефаник їздив у Трійцю, розмовляв із сусідами Михайла та його вцілілою дочкою. Листи до Ольги Кобилянської і Вацлава Морачевського про цю подію і є першими варіантами «Новини», остаточно завершеної на початку 1899 року і надрукованої в «Синій книжечці».

Узявши за основу новели реальний факт, Стефаник переосмислив його як експресіоніст, порушивши метафізичні питання вини і кари, очищення і спасіння душі.

«Новина» — це вершина художньої досконалості й композиційної оригінальності. Тут все незвичне: перенесення розв'язки на початок твору; активна позиція автора, виражена через окличні і риторичні запитання та експресивно-оцінювальні слова («бо коби-то лишень діти, але то ще й біда», «Бог знає, як ті дрібонькі кісточки трималися вкупі»). Новаторство Стефаника одразу зауважив Іван Франко: «Нове, що вносять у літературу молоді письменники, головно такі, як Стефаник і Коцюбинський, лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти».

Новела починається з розв'язки: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася». Такий композиційний прийом надзвичайно сміливий. Адже далі можна було б не читати, тим  більше, що в центрі уваги письменника карний злочинець, дітовбивця, отже, завчасно приречений на осуд і зневагу. Та в тому і надзвичайна сила мистецтва Стефаника, що він незримо, але владно веде нас за собою і, здається, без зусиль переконує, що так, і тільки так мусив вчинити Гриць Летючий. Наше серце палає праведним гнівом, наш розум вимагає кари, але не Грицеві, а тому невидимому, хто штовхав його на злочин. Очима Гриця ми дивимося на виснажених голодом дітей; як і його, нас проймає жах за їхнє майбутнє; як і він, відчуваємо душевні муки від безсилля.

Нетрадиційна композиція новели спричинила й невластиву Стефаникові манеру розповіді — «трьома голосами», які експресивно змальовують подію. Автор повідомляє читача і про бідування батька за два роки до події, після чого непомітно «передає» слово селу. Голос автора ніби зливається з голосом села і сусідів, що без «підказки» й не розпізнаєш його власника. Такою «підказкою» є авторські ремарки-уточнення, наприклад: «А тепер усе село про нього заговорило». Отже, про те,коли, як і чого зародився страшний задум батька, розповідає село, а не автор. Кожен із голосів виділений у новелі графічно: автор («У селі сталася новина...»), село («То прийшов він вечером додому та й застав дівчат на печі»), сусіди («Одного вечера прийшов Гриць до хати...»). Така форма викладу дала Стефанику змогу відтворити психологічне в тісному зв'язку з епічним, показати внутрішній світ героя в реальному русі. Хоч у новелі відсутня внутрішня мова, проте розповідь ведеться так, що можна простежити зміну психічних станів героя: від легкого роздратування — до душевних мук, близьких до божевілля.

Гриць живе у крайніх нестатках, тому не в змозі прогодувати своїх дітей. Прохання Ґандзуні дати їсти дратує його: «То їжте мене, а що ж я дам вам їсти?..» Спустошена не лише хата, а й душа персонажів, які в ній живуть. Психічний стан Гриця прямо не названий, проте зрозумілий із змісту і структури речень з риторичними запитаннями і окликами. Роздратування і досада, зумовлені голодом і холодом, звичні для Гриця. Та настрій його змінюється від прозріння: його діти — живі мерці. Він злякався так, що «аж піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди». Страх, що заволодів Грицем, насправді породжений не виглядом дітей, а жахливим наміром убити їх, що виник у нього підсвідомо і ліг на груди важким каменем. Анафорична конструкція фрази «важкий камінь на грудях» є немов смисловим фокусом психічного процесу. Він не тільки пов'язаний з дітьми — «мерцями», а й виконує роль розгорнутого евфемізму. Гриць навіть у думках боїться назвати страшний намір своїм іменем. Він робить відчайдушні спроби відігнати його від себе, як нечисту силу. Молиться, тікає з хати, бігає по сусідах — все марно. Його свідомість, всупереч волі, «працює» на здійснення наміру.

З кожним днем вага каменя стає тяжчою. Гриць «почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди». Наскрізь пройнятий злочинною думкою, чоловік уже не відганяє її. План визрівав. Маленька пауза в душевній напрузі. Варить картоплю, годує дітей, одягає і веде на страту. Йде повільно, довго, на горі зупиняється. Побачена річка примусила працювати психіку. Він здригнувся, заморожений рікою, «а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку».

З наближенням до річки Гриць втрачає волю і контроль над собою, що передається видимою мовою почуттів: заскреготав зубами, аж гомін лугом розходився. Нерви напружені до краю. До душевних переживань додається й усвідомлення жахливої суті задуманого. Важкий камінь перетворюється на довгий вогневий пас, «що його пік у серце і в голову». Гриць близький до божевілля. Це надає фізичної сили, і він безтямно біжить, тепер уже не задихаючись, до річки. Він готовий і хоче відповісти за скоєне, щоб зняти з душі гріх: «Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!» Напруга спала. Він готовий і хоче відповісти за скоєне. Свідомість його настільки врівноважена й прозора, що він зразу ж задовольняє прохання Ґандзуні не топити її. Спокійний, розчулений та безмежно люблячий. Очевидно, вперше після смерті дружини він був самим собою. Мова його набирає того ніжно-лагідного, тужливого відтінку, який буває при прощанні назавжди, Прокльони зникли, натомість з'явилися схвильована розсудливість і турбота за майбутнє доньки. Без досади і гніву радить, як краще повернутися до села, як попроситися в найми дитину бавити. «Гай, іди, бо то ніч»,— переживає батько за доньку, котру щойно мав намір втопити, і для безпеки дає палицю, бо як «надибає пес, та й роздере, а з бучком май безпешніиіе». Оце все, що Гриць міг дати своїй дитині.

У новелі Стефаник не називає ні річки, ні міста. Гриць поспішає заявити на себе, аби прийняти «від панів кару». Та найвищу кару він визначив собі сам. Скинувши з грудей той страшний камінь, Гриць відчув полегшення. Насправді ж це тільки тиша перед бурею. Ступивши у воду, де лежало тіло його дитини, Гриць задеревів. Вернувся і пішов до моста, щоб заподіяти собі смерть. Новела сконцентрованого чуття дала змогу прозирнути такі глибини душі, про які багато людей і не здогадувалося. Елементи імпресіоністичної техніки (видіння, передчуття, плутаний, схвильований, на межі потоку свідомості монолог) створили психологічну глибину новели.

Літературознавець Василь Пахаренко досліджує у новелі «Новина» психологічні й метафізичні проблеми, застосовані Стефаником реалістичні засоби у формі натяку. Він пише: «Ідея твору в тому, що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в собі своє егоїстичне «Я», що прив'язує її до гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі. Дві доньки, котрих він ніяк не може нагодувати, — уособлення самотності чоловіка, який страждає, гине в душевному убозтві, психічній примітивності. Холод, голод і пустка у Грицевій хаті — це стан його душі. Єдине, що залишилося живого і світлого в тій хаті, — його доньки. Однак Гриць із жахом помічає, що й вони поступово мертвіють. Через це герой зажурився, аж почорнів. Але ходячи по сусідах, Гриць не просить у них допомоги, хліба, не нарікає на голод дітей. Зауважмо: «мертвими» він побачив дітей саме тоді, коли вони жували хліб. Спостерігши мертвіння дітей, батько кинувся молитися, а не добувати їм харч. Стефаник ніби натякає, що йдеться не про фізичний, а про духовний голод, не про земні, а про трансцендентні проблеми. Аби це ще раз підкреслити, автор показує, як перед вбивством батько годує їх бараболею. Гриць бачить, що дитячі тіла вже цілком змертвіли («полетіли би з вітром, як пір'я»), мають вагу і живі тільки очі (дзеркало душі), вони «важили би так, як олово». Отоді Гриць і вирішує врятувати ті ще живі очі своїх дітей (душі) від остаточного змертвіння. Він вирішив утопити їх. Це відбувається вночі, все довкола залите місячним сяйвом, на долині розстелилася ріка, «як велика струя живого срібла». Батькові, що «йшов довго лугами та став на горі», робиться неймовірно страшно і важко,  «якийсь довгий огненний пас пече його в серце і голову». Звернімо увагу — зовсім нереалістична деталь: не можна, йдучи «довго лугами», «стати на горі». Насправді йдеться про подолання гори себелюбства у душі героя, про вершинний Закон буття, який Гриць має виконати. Тут пригадується, як Франц Кафка пояснював свій погляд на смерть: «Нашим рятунком є смерть, але не ця». Бо фізична смерть не є справжньою. Звільняє людину лише смерть нашого фальшивого «Я». Те ж саме твердить і євангельська ідея про друге народження — не від тіла, а від Духа. Власне, про це йдеться в новелі. Чому ж Гриць відпускає старшу дочку? Очевидно, автор наголошує, що людина вільна вибирати таке життя, якого сама прагне, — чи духовну, чи матеріальну його площину. Камінь спадає з грудей Гриця, бо він виконав веління своєї совісті, вічний Закон. Він іде віддаватися в руки людського правосуддя, щоб через терпіння, покуту очистити свою змертвілу, вбогу душу».

 

Теорія літератури

Новела – це різновид оповідання, невеличкий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом.

Психологічна новела – це твір, у якому головним є опис не самих подій, а те, як ці події позначаються на почуттях персонажів, на зміні їх настроїв і переживань.

Експресіонізм – це напрям у західноєвропейському мистецтві першої третини XX століття, для якого характерні виразність, гротескність художнього образу, увага до внутрішнього світу людини, розкриття її почуттів, переживань.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Яку освіту отримав В. Стефаник?

2. Літературну діяльність Стефаник розпочавв  ……..  твором ……….

3. Дайте коротку  характеристику епохи, в якій жив В. Стефаник.

4. Заповніть таблицю « Основні збірки письменника»

Дата	Назва збірки

5. Улюблений жанр Стефаника.

6. Які тематичні рамки прози В. Стефаника?

7. Виконайте тестові завдання. Оберіть одну правильну відповідь.

1. Василь Стефаник народився:

А  у с. Русові

Б  у м. Коломина

В  у м. Дрогобич

Г  у с. Снятині

2. На формування В. Стефаника як письменника вплинуло його навчання на медичному факультеті:

А  Краківського університету

Б  Київського університету

В  Львівського університету

Г  Віденського університу

3. Батько відмовився підтримувати сина через:

А  відверто атеїстичні погляди Василя Стефаника

Б  політичну агітацію, якою займався Стефаник, навчаючись у гімназії

В  шлюб без батьківського благословення

Г  творчу діяльність Стефаника

4. Модернізм як естетичне явище, представником якого був Стефаник, сформувався передусім як заперечення художніх принципів:

А  класицизму

Б  сентименталізму

В  романтизму

Г  реалізму

5. «Нервова» емоційність та ірраціональність, символізм, гіперболізоване зображення дійсності, поєднання примітивізму буденщини із високим пафосом характерне для:

А  екзистенціалізму

Б  імпресіонізму

В  експресіонізму

Г  неореалізму

6. Такі ознаки, як напружений сюжет, несподівана розв’язка, стислість, відображення внутрішніх почуттів людини, загострений конфлікт, характерні для жанру:

А  детективно-пригодницького роману

Б  казки

В  новели

Г  балади

7. Василь Стефаник входив до

А  «Руської трійці»

Б  «Кирило-Мефодіївського братства»

В  «празької школи»

Г  «Покутської трійці»

8. Домінуючим у творчості Стефаника є жанр:

А  пейзажна новела

Б  новела потоку свідомості

В  новела настрою

Г  психологічна новела

9. «Я писав тому, щоб струни нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути. Щоб з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта – то література», – писав:

А  Михайло Коцюбинський

Б  Іван Франко

В  Василь Стефаник

Г  Лесь Мартинович

10. Перший друкований твір Василя Стефаника – новела:

А  «Камінний хрест»

Б  «Похорон»

В  «Виводи з села»

Г  «Озимина»

11. Перша збірка творів Василя Стефаника називалась:

А  «Земля»

Б  «Камінний хрест»

В  «Дорога»

Г  «Синя книжечка»

12. Усього за життя Стефаника вийшли друком:

А  1 збірка

Б  2 збірки

В  3 збірки

Г  5 збірок

 

ЛЕКЦІЯ 30. В. Стефаник. Новела  «Камінний хрест».

Прочитайте, і ви побачите, як коротко, сильно і страшно пише ця людина.

М. Горький

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Новела «Камінний хрест» (1899) — видатне явище української новелістики. Перший розділ — це живописний портрет Івана Дідуха з авторськими екскурсами в його біографію. Щось незвичне в художній практиці Стефаника, хоч далеко і нове. Досить згадати, якими невичерпно багатими були творці народної поезії, чи такі майстри художнього портрета, як М. Коцюбинський, Марко Черемшина в зіставленні зовнішності героя зі світом природи, а саме таке зіставлення і становить типологічну ознаку живописного портрета, «Дід підвів мале, як грудочка сухої землі, лице, аби його діти били. Лице металося, гейби розсипалося, а сухі руки моцювали курмей. Увесь дід задрожав дознаки так, як старий підрубаний дуб, що має скотитися стрімголов у пропасть, аби там зігнити».

Портрет свого персонажа Стефаник подає у зіставленні з конем. «Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у під-руку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.

То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однаково їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі.  Догори ліз кінь як по леду, а Іван як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі».

Таке зіставлення красномовно свідчить про виснажливу працю селянина, по-друге, набуває символічного значення: людина доведена до стану робочої худоби, ба навіть гіршого.

Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатчину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Не багачем, але свій шматок хліба був. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух добровільно залишає.

Наступні шість розділів містять у собі цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. Кожний розділ готує й обґрунтовує перехід до наступного, створюючи картини безперервних змін душевного стану Дідуха.

Пройнятий страшною тугою, Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Дивиться отупіло поперед себе і нікого не бачить. Механічно частує гостей, підтримує загальну розмову, заспокоює дружину і . зривається. «Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той  жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мною робить!» Причину тої туги Іван пояснює людям у третьому розділі: це любов до рідної землі й вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають, що-с платив лева,то тепер п’єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати».

У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Недаром Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити»,— несміливо признається Дідух краянам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам’ять про нього в людей. І це найважливіше.

Туга поступово огортає і старого Михайла. Разом із Іваном він співає пісню про загублені на кленовому мості літа молодії. «Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Михайле, приятелю!».

Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Ним пройняті вже всі присутні. Побачивши подружжя Дідухів у «панському» одязі, «ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач». Не пам’ятаючи, що робить, Іван «ймив стару за шию і пустився з нею в танець. Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук». Прийшов до тями, коли побачив хрест (сьомий розділ).

Усі епізоди новели — (прощання, сповідь, жалібний спів, божевільний танець) підпорядковані головному завданню — розкриттю теми народної недолі, людського горя й водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.

Життєва доля Івана Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. Ніби нічого й не сталося. Подія відбулася, але нічого не змінила. Хіба що збільшилась туга за батьківською хатою, сусідами, селом. Спів Івана й старого Михайла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю»— підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні муки й терпіння не тільки Івана Дідуха, а й всього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту, але не падає. І не впаде. Витримає, як витримав Дідух, самотужки висадивших хрест на горб.

Символічність новели (викинутий на берег камінь, могила — Канада, камінний хрест) ліризує її, наповнює внутрішньою силою, що дихає людяністю і любов’ю.

Отже, Іван Дідух став символічним втіленням драматичної долі галицького селянства кінця XIX — початку XX століть, узагальнював характерні явища буття народу, його пошуки щастя. Щоб змалювати таку епохальну тему, новеліст вдався до стильової манери експресіонізму, проектуючи картину світу через призму експресії, нанизування вражень про світ, яскравої образності, до пристрасного утвердження ідеалів гуманізму, свого занепокоєння долею людства. Невипадково новелу «Камінний хрест» відразу переклали польською мовою Владислав Оркан, а німецькою — Йосип Роздольський.

Творчість Василя Стефаника піднесла українську літературу до світових вершин. Передусім, його твори сповнені національного колориту і написані, за словами Івана Франка, крізь призму чуття і серця. Автор порушив загальнолюдські проблеми буття людини, оригінально інтерпретував на українському ґрунті вічні образи і сюжети, пов'язані з міфічними, архаїчними та біблійними образами. Його новели, написані в річищі експресіонізму, мали і мають великий вплив на читача, викликають захоплення у людини XXI століття. Це свідчить не тільки про національне, а й світове значення творчості Василя Стефаника.

В. Стефаник не розглядає економічних відносин у селі, не розповідає про долю емігрантів. Він акцентує увагу на душі героїв, почуттях, душевних муках селянина, викликані розлукою з селом, тобто на внутрішньому світі героїв. Мова героїв уривчата, «нервова», фрази динамічно-експресивні, є багато образів-символів. Ці ознаки зближують твір з явищами європейської прози, які дослідники відносять до експресіонізму.

За жанровими ознаками - оповідання, але за аналогією до багатьох інших творів письменника його вважають новелою.

Історія написання: написано під враженнями від масової еміграції галицького селянства за кордон.

Ідейно-художній зміст

Письменник вказував на причини еміграції, зумовленої соціальною несправедливістю, неосвіченістю безправних селян.

Тема: прощання Івана Дідуха із сусідами у зв'язку з його виїздом до Америки. Письменник уважно досліджує суспільні процеси, які змусили хлібороба залишити рідну землю.

Композиція

Експозиція - перший розділ, що знайомить читача з долею Івана Дідуха (працював виснажливо на кам'янистому горбі, що дістався у спадщину; героя прозвали Іваном Переламаним через те, що праця зігнула його в дугу).

ІІ - VII розділи - епізоди сповіді героя перед сусідами за своє життя. Усі монологи Івана (як засіб індивідуалізації персонажа) обертаються навколо образу горба, на якому встановив на пам'ять землякам камінний хрест з вибитими іменами.

Образ камінного хреста символ страдницької долі селянина, який усе життя гірко працював на землі і все одно змушений її залишати, бо вона не спроможна його прогодувати.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Дайте відповіді на тестові питання.

1. В основу новели «Камінний хрест» покладено:

А  випадок з життя рідного брата Василя Стефаника

Б  розповідь батька

В листування з односельцем-емігрантом

Г автобіографічні мотиви

2. Новела «Камінний хрест» В. Стефаника присвячена темі:

А соціального розшарування українського селянства кінця ХІХ століття

Б митця і суспільства

В батьків і дітей

Г еміграції українського селянства

3. Головного героя новели «Камінний хрест» Стефаника кликали в селі:

А Кривим

Б Перехнябленим

В Зібганим

Г Переломаним

4. Головний персонаж новели «Камінний хрест»:

А Іван Дідух

Б Кирило Гаморак

В Андрій Курочка

Г Гриць Летючий

5. Іван отримав від батька у спадок (новела «Камінний хрест»):

А маєток

Б шматок поля

В горб

Г пару волів

6. Про наймитську психологію Івана Дідуха свідчить:

А його мовчазність і замкнутість

Б звичка розмовляти з самим собою

В його зігнута постать

Г звичка не їсти біля столу, а лише на лаві

7. В уривку з новели «Камінний хрест» Стефаника: «То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками і кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щаста», образ каменя символізує:

А вільнолюбний дух українського селянства

Б втрачений зв'язок із рідною стихією

В тісний зв'язок людини і природи

Г стійкість морально-етичних принципів українського селянства

8. Спогади Івана Дідуха з новели « Камінний хрест» Стефаника подано у вигляді:

А монологу головного героя

Б розповідей односельців

В діалогів з дружиною

Г авторських ліричних відступів

9. Родина Дідухів емігрує до:

А Німеччини

Б Чехословаччини

В Америки

Г Канади

10. Іван Дідух погодився емігрувати, бо:

А йому набридло життя у рідному селі

Б хотів побачити світ

В любий дітей і бажав зберегти родину

Г розраховував знайти кращу долю

11. Кульмінація новели «Камінний хрест»  - це:

А змалювання тяжкої праці Івана на горбі

Б розмова з кумом Михайлом

В момент, коли Іван замовляє по собі службу в церкві

Г танець Івана з дружиною

12. Найточніше характеризують стиль Стефаника слова:

А «поет мужицької розлуки, селянський Бетховен» (Марко Черемшина)

Б «пишна троянда в саду української літератури» ( М. Старицький)

В «…як коротко, як сильно і страшно пише ця людина» (Максим Горький)

В «писав мало, а написав багато, бо створене ним – велике і величне» (Г. Хоткевич).

ЛЕКЦІЯ 31. М. Вороний. Провідні мотиви лірики. Поезії. „Іванові Франкові”, „Блакитна Панна”, „Інфанта”

Майстер гармонійних дисонансів, піонер формальних пошуків, мрійливий лицар захмарного  князівства... Мав сміливість понад усе цінувати красу, прагнув облагороднювати  марудну дійсність.

Іван Лучук

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Микола Вороний — постать в українській культурі неординарна. Щоб переконатись у цьому, досить згадати, що він був поетом, перекладачем, критиком, істориком літератури, публіцистом, актором, режисером, редактором, дослідником національного театру, світової та вітчизняної драматургії, громадським діячем. Вивченням життя і творчості М. Вороного ми починаємо знайомство з долями українських письменників, що через несприйняття історичних подій 20-30-х років опинилися в еміграції, були репресовані або ж морально зламалися й прийняли умови, як і диктувала епоха.

М. Вороний знаменує собою значну сторінку в житті нашої літератури й культури загалом. Його поетичний доробок критика порівнювала з творчістю Шарля Бодлера й Поля Верлена. Павло Тичина, Максим Рильський вважали його своїм учителем. Саме М. Вороний примусив цілі покоління творців замислитися над сутністю художнього слова, над філософією мистецтва. І в естетичних поглядах, і в творчості він був новатором художніх форм, прагнув розширити естетичні горизонти нашої літератури, закликав українських митців «уступити на європейський шлях». Поет відстоював право поезії нести красу «чуттів і замислів» людських. Доля послала йому в житті складні випробування.

Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада (6 грудня) 1871 року в сім’ї ремісника. Батько — К. П. Вороний походив із кріпаків, мати — О. Д. Колачинська — з роду освітнього діяча ХVІІ- ХVШ століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Навчався в Харківському реальному училищі, пізніше — в Ростовському реальному училищі, звідки був виключенний за зв’язки з народниками, читання й поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка. Мріяв стати режисером. Мрія збулася — режисер українського театру товариства «Руська бесіда». Працював у редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897 — актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та ін. 1901 р. залишив сцену й служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. Загалом театрові М. Вороний віддав третину свого життя. У 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Жовтневої революції Вороний не сприйняв і в 1920 р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну й театрознавчу діяльність. Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався в періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку ХХ століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам’ять Котляревському», «Багаття» та ін. У 1901 в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур». У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі й мистецтві,— І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та ін. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві (важкий період для письменника: розлучення з дружиною, яку любив протягом усього життя). Вірші були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним із перших уводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокори»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явищем високої художньої цінності». Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, у яки х висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913, у якій виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913; «Український театр у Києві», 1914; «Режисер», 1925; «Драматична примадонна», 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької). Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур. На початку тридцятих років митця судили, вирок — трирічне заслання до Казахстану. Вирок було замінено забороною проживати в Україні. Син Марко прагне добитися помилування, але його звинуватили в націоналізмі, заарештували й відправили на Соловки.

Вивчення архівів КДБ (комітет державної безпеки) дозволило документально точно визначити, що Вороний проходив по груповій справі з традиційним для того часу формулюванням «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» і 29 квітня 1938 року особлива трійка при НКВС (народний комітет внутрішніх справ) Одеської області розглянула «справу тринадцятьох» і всім винесла вирок «розстріляти». М. Вороного розстріляли 7 червня 1938 р.

Характеристика творчості

Органічними в образному мисленні Вороного є реалії зі сфери мистецтва, які стають складовими його поетики. Митець демонструє цікаву, ефектну трансформацію зорових образів у звукові, їх вдале мистецьке поєднання: «Акордами промінно-струнними / День хвилював і тихо гас. / Над килимами вогнелунними / Венера кинула алмаз». У поезії «Інфанта» тінь коханої опоетизовується вишуканими асоціативними образами: «Дзвінкою чорною сильветою1 / Вона упала на емаль, / А поза нею вуалетою / Стелився попелястий жаль». Вірш «Інфанта» виразно виявляє вплив на Вороного тенденцій французького та російського символізму (вірші про Прекрасну Даму Олександра Блока). Уже перший рядок твору наголошує на формі сну — переконує читача в авторському намірі уникнути конкретики значення («різьблю свій сон»), вималювати абстрактно-умовний характер («У завивалі мрійнотканому / Дрімала синя далечінь, — / І от на обрії туманному / Замиготіла ваша тінь»), створити узагальнено-ідеалізований жіночий образ — образ вічної краси («Ви йшли,як сон, як міф укоханий, / Що виринає з тьми століть»), перед яким схиляються поета «дух сполоханий», «рум'яне слово і блакить». Велична голуба барва — символ безмежності простору — домінує в кольоровій гамі вірша (синя далечінь, обрій туманний, блакить, холодний полиск очей) і увиразнює силует інфанти, здатної своєю появою викликати в серці ліричного героя чуття побожної хвали, а усміхом упокорити його в поклош-поклонінні. Сповнена цікавих неологізмів (проміннострунними, мрійнотка по му, вогнелунними, яснозоряно), поезія «Інфанта» багата ще й новим наповненням лексичних значень (дзвінкою чорною сильветою), вдалим використанням порівняння у формі орудного відмінка (вуалетою стелився), метафоричними епітетами (попелястий жаль), які разом витворюють блискучий взірець модерністської поезії, талановитий вираз українського символізму. Музиці слова як провідній стильовій ознаці поезії символізму підпорядковані усі художні засоби цього вірша. Під його текстом Микола Вороний залишив напис: «Накидано 1907р. Викінчено 1922 р.». Ця авторська заувага пояснює особливість останнього катрена, в поетичній структурі якого відчувається певний дисонанс: два перших рядки — образ героя, сповнений бодлерівської символіки («Освячений, в солодкій муці я / Був по той бік добра і зла»), два наступних — образ Революції, що пливе над ліричним героєм у червоній заграві. їх поєднання і становить несподіване завершення вірша. Твір виявляє майстерність версифікації Вороного-поета: чотирирядкова строфа з перехресним римуванням, чергування дактилічної і чоловічої рим, розмір — 4-стопний ямб з пірихієм.

«Іванові Франкові»

У поезії задекларував власні погляди на поезію і завдання поета. Поет вважає, що справжнє мистецтво мусить єднатися з боротьбою за щастя людини, за її гармонійний розвиток, за духовне зростання. Поет закликає взяти зброю, закликає до бою всіх тих, хто «недужі, мляві, чи сплять байдужі». Справжній поет, на думку Вороного не повинен стояти осторонь оточувальної дійсності. Його душа бажає «скинути пута», «бажає широкого простору», шукає відради, забуття. Тільки мова високої поезії, яка народжується за незалежними законами творчості, «Тягар життя скидають і душу раєм надихають» – тільки така поезія не лишає людину байдужою. Не кликав Вороний тікати від реального життя в світ містики, не проповідував безідейності у мистецтві. Не був прихильником чистого мистецтва. Поет творить за законами краси. Бо хто «поезію-царицю посміє кинуть у в'язницю?»

Поезія «Блакитна панна» — взірець пейзажної лірики. Поет М. Вороний оспівав весну як блакитну панну. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в ’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.

 

Теорія літератури

Символізм (від гр.— знак) — літературний напрям, що сформувався у французькій літературі 70-х років XIX ст., а пізніше увійшов і в інші європейські літератури. На думку теоретиків і практиків цього напряму (Артюр Рембо, Поль Верлен, Стефан Малларме), художня творчість має передавати за зовнішнім зображенням і його приховану внутрішню суть. Літературний твір може передати спілкування людей не стільки через слова, я к через діалог їхніх душ. Творчість символістів — француза Поля Верлена, австрійця Райнера Марії Рільке, бельгійців Еміля Верхарна й Моріса Метерлінка, норвежця Генрика Ібсена, росіянина Олександра Блока — збагатила світову літературу яскравими художніми узагальненнями, незвичайними поетичними образами. В українській літературі символізм представляє творчість Петра Карманського, Миколи Вороного, Василя Пачовського, Миколи Філянського, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Грицька Чупринки, раннього Павла Тичини. Ці поети наблизили вірші до музики, виявили високу культуру художнього слова, їхні твори особливо збагатили українську інтимно-особистісну лірику, піднесли її на рівень світових зразків.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Продовжіть речення.

• М.Вороний народився... .

• Освіту здобув у ... .

• Працював у … .

• Причиною еміграції у 1920 р. була …

• Є представником літературного напряму … .

• М. Вороний закликав українських письменників до … .

2. Виконайте тестові завдання, укажіть одну правильну пам'ять.

1. Микола Вороний народився:

А   у Східній Галичині в сім”ї коваля

Б   на Дніпропетровщині в родигі ремісника

В   у Миргороді в сім”ї дрібного чиновника

Г   на Чернігівщині в родині хлібороба

2. Творчості Миколи Вороного належать такі поезії:

А   «Блакитна панна»

Б   «Гімн»

В   «Інфанта»

Г   «Сон»

3.Назва вірша „Vae victis” перекладається з латини як:

А   без надій сподіваюсь

Б   лиш боротися – значить жить

В   горе переможеним

Г   мріє, не зрадь

4. Перший вірш Миколи Вороного мав назву:

А  «Не журись, дівчино»

Б   «Ти не любиш мене...»

В   «За Україну»

Г   «Нудьга гнітить»

5. Наведена строфа

Моя девіза – йти за віком

І бути спарвжнім чоловіком!

Вирішує питання про роль поета і поезії в житті людини у поезії:

А   «Блакитна панна»

Б   «Іванові Франкові»

В   «Зрада»

Г   «Нудьга гнітить»

6. «Душа бажає скинуть пута,

     Що в їх здавен вона закута,

     Бажає ширшого простору –

     Схопитись і злетіти вгору...», так сказав:

А   М.Вороний

Б   Л.Українка

В   П.Тичина

Г   Т.Шевченко

7. Слова: «Але коли повсякчас битись,

То серце може озлобитись.

Охляти може, зачерствіти,

Завʼянуть, як без сонця квіти» характеризує:

А   заклик поетів боротися словом з ворогами

Б   заклик передихнути від боротьби

В   заклик до пошуку нових тем

Г   заклик до нової боротьби

8. Наведена строфа:

«А вона, як мрія сну

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою», належить до поезії:

А   «Vae victis»

Б   «Іванові Франкові»

В   «Блакитна панна»

Г   «Інфанта»

9. Наведена строфа

«Ні, не марно я жив, - я боровся, шукав ідеала,

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала –

В тих просторах життя!» належить до поезії:

А   «Vae victis»

Б   «Іванові Франкові»

В   «Блакитна панна»

Г   «Інфанта»

10. Наведена строфа

«О друже мій, то не дурниці –

Всі ті щасливі небилиці

Про райських гурій, про Нірвану,

Про землю ту обітовану.

Вони тягар життя скидають

І душу раєм надихають», -

належить до поезії:

А   «Vae victis»

Б   «Іванові Франкові»

В   «Блакитна панна»

Г   «Інфанта»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 32. О. Олесь. Загальний огляд творчості.

Поезії: «З журбою радість обнялась...», «Чари ночі»,

«О слово рідне! Орле скутий!..»

Не сваріться, жийте в згоді.

Тільки мир збере усе,

А незгода, наче вітер,

Все по полю рознесе.

О.Олесь

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

 

Ще на початку ХХ ст. С. Єфремов назвав О. Олеся сином свого суперечливого часу — динамічної епохи, сповненої водночас великих сподівань і гіркої зневіри. Справді, довелося поетові творити в складних умовах піднесення визвольних змагань рідного народу, що завершилось у 1917 р. проголошенням державності, і їх трагічного краху. Йому судились еміграційні злигодні, болісна ностальгія за рідним краєм, втрата улюбленого сина — поета і вченого Олега Ольжича.

Протягом життя поет проніс безмежну любов до рідної землі, всотував найкраще: красу природи, почуттів. Залишивши духовне коріння на Батьківщині, жив і згас у полоні своїх страждань.

Олександр Олесь — творчий псевдонім Олександра Івановича Кандиби, який народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля (давня назва — Крига) сучасної Сумської області в заможній родині. Батько його був керівником рибних промислів в Астрахані, де й загинув, залишивши дружину Олександру з трьома дітьми. Зростав майбутній письменник серед чудової Слобожанської природи українського степу, в атмосфері шани до народних звичаїв та обрядів. За словами Максима Рильського, хлопець змалку був овіяний чистим подихом народної пісні, що благотворно вплинула на формування його естетичних смаків. У чотири роки мати навчила Сашка читати, а в одинадцять він знав напам'ять «Кобзар» Тараса Шевченка. Щоліта хлопець відпочивав у маєтку свого діда в селі Верхосулля Лебединського повіту, який орендував його у Башкирцевих, у чиїй родині народилася славетна художниця Марія Башкирцева.

У Білопіллі Олександр закінчив початкову школу та двокласне училище, а з 1893 року навчався в Дергачівській землеробній школі. Тут юнак і почав писати вірші. Після смерті діда Грищенка матеріальне становище родини погіршилось. Через брак коштів Олесь залишив навчання в Київському політехнічному інституті, працював практикантом у маєтку Харитоненка на Херсонщині. З 1903 року Кандиба навчався в Харківському ветеринарному інституті. Тут познайомився з родиною відомого банкіра Алчевського, зокрема письменницею Христиною Алчевською, яка розпізнала поетичний талант Олеся, назвавши його «українським Гейне». Молодого поета підтримала відомий історик Олександра Єфименко, котра знайшла мецената для видання першої збірки поезій Олеся.

Позитивний вплив на формування національної самосвідомості поета мало відкриття 1903 року пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві, де Олесь познайомився з багатьма українськими письменниками: Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком, Василем Стефаником, Іваном Липою. Полтавське відзначення 165-річчя від дня смерті Котляревського засвідчило розмах української національно-визвольної ідеї. Ця подія стала вирішальною в долі Олександра Олеся, який усвідомив своє покликання як українського поета — творити самодостатнє мистецтво доби, оновлюючи антигуманний світ. Він долучився до національно-визвольних змагань за незалежну Україну. 1905 року поет написав революційні пісні, переклав українською мовою відомі в Європі «Марсельєзу», «Варшав'янку».

На формування естетичних смаків Олександра Івановича мала вплив західноєвропейська поезія, зокрема символістів Стефана Малларме, Поля Верлена. Цей акцент на милозвучності поезії відіграв важливу роль у художніх пошуках Олеся-символіста. Проте його поезія не була аполітичною, як у Верлена. З французьким поетом його поєднували настрої смутку і зажури. Відбувалося самовизначення митця, який своє покликання вбачав у тому, щоб змалювати чутливу душу людини, красу її помислів, утверджуючи гуманістичні ідеали. Він відгукувався на злободенні питання часу, жив національною ідеєю, вірою у відродження України.

Творчий шлях Олександра Олеся, що тривав понад сорок років, можна поділити на два періоди, сповнені натхнення й естетичних відкриттів. Перший період творчості (1905 ‒ 1921) сповнений важливими здобутками поета: з'явилися збірки «З журбою радість обнялась» (1907), «Поезії. Книга II» (1909), «Поезії. Книга III» (1911), якими Олесь утвердився як митець-символіст. Важливими були події революцій 1905 і 1917 років, ознаменовані яскравим виявом українського національного відродження та утворенням Української Народної Республіки, оспіваної Олесем у поезіях «Воля!? Воля!?», «Ранок, ранок! Час світання», «Живи, Україно» та інші. Критик Володимир Коряк писав: «Вплив поезії Олеся в часи революції був величезний. Це, власне, він організував свідомість тієї інтелігенції, що потім активно боролася у війську УНР проти більшовиків».

Другий період творчості обіймає 1921 —1944 роки, які Олесь прожив у еміграції, болісно роздумуючи над втратою Україною державності, проте плідно працюючи. Це засвідчують поетичні збірки «Перезва» (1921), «Минуле України в піснях. Княжі часи», «Поезії. Книга X» (1930), «Кому повім печаль мою» (1931), «Цвіте трояндами» (1939), пройняті історіософським осмисленням долі України, тугою за рідною землею, патріотичним пафосом.

У поезії Олесь реалізував себе як модерніст. У побуті сповідував богемність, винятковість митця, особливий спосіб життя. Як і тогочасні молоді поети Європи, Олександр Іванович багато часу проводив у кав'ярнях, де обговорювалися мистецькі новини, влаштовувалися літературні читання. Перебуваючи в Києві, поет любив відвідувати місця, де у сяйві світла рухалися люди, звучали музика, сміх, оплески. Така атмосфера надихала його на складання віршів і зачитування їх друзям.

Дебютував поет 1905 року в одеському альманасі «Багаття» диптихом «З пісень молодості». Олександр Білецький високо оцінив його вірші «Пісні селян», «Ще в нас вогонь не згас у грудях» . Важливою подією в житті Олександра Івановича було одруження з Вірою Свадковською, родом зі Звягеля на Волині. Навчаючись у Петербурзі, вона приятелювала з поетовою сестрою

Марією Кандибою, яка й познайомила згодом брата з Вірою. 1906 року, перебуваючи в Криму, поет упорядковував свою першу збірку «З журбою радість обнялась». Дружина називала його ласкаво Олесем. Так виник його псевдонім Олександр Олесь.

Іван Франко помітив у першій книзі оригінальність творчої манери письма Олександра Олеся, назвав його «молодою силою», витонченим «майстром віршованої форми і легких, граціозних пісень». З Франком Олесь познайомився 1913 року в гуцульській Криворівні, куди щоліта приїжджали українські митці на відпочинок. Тривала робота над збірками віршів та поетичних перекладів Олеся. Ще юнаком він читав в оригіналі твори німецьких, французьких, англійських митців, улюблені вірші перекладав українською. В «Автобіографії» поет писав, що «спочатку багато працював над індійською, польською, болгарською мовою». Він вивчив сербську, чеську, болгарську мови, переклав поему американського поета Генрі Лонгфелло «Пісня про Гайявату», казки Вільгельма Гауса.

Живучи в Києві, сповнений ентузіазму поет організував видання модерного журналу «Українська хата», був співредактором «Літературно-наукового вісника», який видавав у Києві Михайло Грушевський, співпрацював з українською газетою «Рада». Побачили світ його збірки «Поезії. Книга II», «Поезії. Книга III», «Поезії IV», що відлунювали подіями поразки революції 1905—1907 років. «Будь моїм мечем!» — так звертався Олесь до свого поетичного слова, переживаючи крах надій на здобуття державної незалежності. «Кривава революція з тисячами невинних жертв, кривава реакція моєї душі», — писав поет у листі до дружини 1906 року. Сподівання на визволення України автор змальовує в алегоричному образі айстр, що очікували «рожевогоранку», «вічноївесни», «сонячних днів». Та прийшло велике розчарування: «А ранок зустрів їх холодним, дощем, / І плакав десь вітер в саду за кущем... / І вгледіли айстри, що в коло — тюрма» («Айстри»), Проте у другій збірці поет висловив оптимістичну ідею: «Яка краса: відродження країни!»

У 1909 році Олександр Олесь написав драму «По дорозі в казку», що перегукується мотивами з п'єсою «Синій птах» французького символіста Моріса Метерлінка, Окрім того, в доробку Олеся — драматичні твори «Трагедія серця», «Тихого вечора», «Осінь», «Танець життя», «Весняна казка» («Над Дніпром»), Прототипами дійових осіб п'єси-застереження «Земля обітована» є члени родини Крушельницьких, які сповідували комуністичні ідеали, виїхали з Речі Посполитої до УРСР і загинули в сталінських катівнях. Радянські ідеологи за цей твір назвали Олександра Олеся «ворогом народу», а його творчість в Україні була заборонена до 1957 року.

В «Автобіографії» митець зізнавався, що прагнув віддатись виключно літературній роботі, проте оскільки вона оплачувалася невисоко, був змушений працювати ветеринаром у 1909 ‒ 1918 роках. Було чимало щасливих днів, цікавих подорожей поета Середземномор'ям і Карпатами. 1913 року він побував у Австрії та Італії, що відбилося в поезіях «Заходить сонце», «Італійська ніч підкралась», «Так, як Данте любив Беатріче». Незабутнє враження справили на нього Гуцульщина та її волелюбний і гордий народ, про що він писав у листах до дружини.

З проголошенням УНР Олександр Олесь долучився до відновлення Української держави. На хвилі духовного піднесення митець пише: «Христос воскрес! Воскресла Україна! / О краю мій! Схиляюсь на коліна». У лютому 1919 року він як дипломат представляв уряд незалежної України в Будапешті. Поет болісно переживав віроломний напад на Україну більшовицької Росії, масові розстріли невинних киян, громадянську братовбивчу війну, репресії проти українських інтелігентів. Тож після занепаду УНР Олександр Олесь емігрував за кордон. Мешкав поет у Відні, де організував«Союз українських журналістів та письменників», заснував українське видавництво, журнали «На переломі» та «Сміх». У Відні він оприлюднив книги поезій «Чужина», «Перезва»,дитячі твори, переклав казки з мов народів світу. 1923 року Олександр Олесь переїхав до Чехо-Словаччини, де перебувала велика кількість українців-емігрантів. До нього прибули дружина і син із України, й родина оселилас Олесь стежив за розвитком літературного процесу в Україні, а тому радо прийняв у 1925 році поетів радянської України Павла Тичину, Олексу Досвітнього і Валер'яна Поліщука, розпитував про події на Батьківщині, мистецьке життя. Тичина подарував Олександрові Олесю свою збірку «Сонячні кларнети» з написом: «Великому поетові і моєму вчителеві».

Щастям сяяло обличчя Олександра Олеся влітку 1928 року, коли його син Олег захистив докторську дисертацію. Він пишався успіхами сина, який викладав у престижних вузах Європи й Америки, писав фундаментальні праці з археології, а під псевдонімом Олег Ольжич — прекрасну лірику. Радість випромінювали очі Олеся, коли взимку 1939 року він перебував на Закарпатті, де громадськість відзначала 60-річчя видатного митця.

Проте журба і радість супроводжували поета в житті. Його серце линуло в Україну, він з тугою слухав розповіді очевидців про голодомор 1933 року, вболівав за долю свого народу. Остання книга лірики Олеся «Цвіте трояндами» вийшла друком 1939 року. У 1944 році в Празі відбулися урочистості, присвячені 40-літньому ювілеєві літературної діяльності Олександра Олеся. За спогадами Миколи Неврлого, ювіляр сидів на почесному місці, уважно слухаючи привітання українських, чеських, польських митців. «Помітно було глибоке хвилювання, він ледве стримував сльози радості і болю. Болю тому, що все це відбувається не на рідній і все життя оспівуваній ним Україні». Поет уважно стежив за подіями Другої світової війни, перебував у Празі, окупованій фашистами. Його боляче вразила звістка про розстріл поетів Олени Теліги, Івана Ірлявського у Бабиному Яру в Києві, та особливо підкосила митця загибель його сина Олега Ольжича, поета і борця з фашизмом, у концентраційному таборі Заксенхаузен. Ця трагічна подія спричинила тяжку хворобу Олександра Івановича і смерть 22 липня 1944 року. Похований він на Ольшанському цвинтарі Праги. На могилі Олеся ростуть оспівані ним троянди, символізуючи безсмертя його музи.я під Прагою в селі Горні Черношиці.

Характеристика творчості

Основні теми віршів першого періоду — кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, уболівання за народ, журба й розпач, радість і захоплення.

Олександр Олесь — співець найщиріших інтимних почуттів людини. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся й захоплено привітав його першу збірку «З журбою радість обнялась», хоча й іронізував над тим, що поета турбує тільки кохання. Ліричний герой ніколи не хизується своїм почуттям, а утверджує його. У кількох рядках — злива почуттів, у якій вгадується могутня життєствердна натура.

Пейзажна лірика поета — це гімн природі, її неповторній красі. В одному випадку — це поетичні акварелі, як і сприймаються лише зором:

Вишиває осінь по канві зеленій

Золоті квітки,

Квіти оживають, і з дерев спадають

Жовті нагідки.

В іншому — це звуковий, музичний образ картини природи.

Косять коси,

Луг голосить,

Косять, косять косарі.

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на переживанні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою природою. У своїй поетичній присвяті матері («Моїй матері») він називав себе дитиною степу, що «як море хвилювавсь», «рідним братом вітру, простору і трав». І ця поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли», є провідною в доробку Олександра Олеся, у його жанровій системі. Жага природи, ненаситність її чарами, замилування її вічним рухом становлять основу світосприймання Олеся, його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться!

Несказанно, безмірно.

Не надивився я ні на зелену землю,

Ні на далекі сині небеса.

Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну потребу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його на світі,— «щастя-муку», «журбу і радість». Почуття героя й почуттєва краса природи лежать в одній і тій же площині, становлячи нероздільну єдність. Недарма до поезії Олеся відразу припали композитори. Більше ста Олесевих віршів дарували натхнення десяткам українських музик: М. Лисенку, Я. Степовому, К. Стеценку, С. Людкевичу та ін.

У збірці «Будь мечем моїм!» (1909) зазвучали громадянськімотиви. Революційні події 1905 року посилюють громадянський пафос лірики Олеся. Від творів, написаних під час розбудови української державності, віє полум’яним оптимізмом, вони наснажені закличними інтонаціями. Ліричному героєві хочеться вірити, що навіки згинула неволя, розламано грати, де конали патріоти. Наскрізь ліризована громадянська поезія Олександра Олеся. Прийшовши в літературу в час революційного передгроззя, поет не міг не реагувати на бурхливі події нового дня. Духовно єднаючись із загальнонародним піднесенням у країні, поет роздумує над участю свого слова, з пафосом заявляючи: «О слово! будь мечем моїм!» Але відгукнувшись на конкретні події, поет не стільки зображує їх реалії, політичний зміст епохи, скільки свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій, про що яскраво свідчать суб’єктивно забарвлені вислови: «червоні прапори, ...як макові квітки», «свято землі», «серце, як арфа». В доробку письменника багато віршів про роль і місце поета в житті суспільства. Так, у вірші «Дайте, борці, мені кращую зброю!» поет висловлюєпобажання, щоб його поетичне слово стало мечем і сонцем. Поет уболіває за долю українського слова. Автор складає шану рідному народу, що зберіг свою мову « ... в таку страшну годину ...». Поет нещадно таврує доморощених перевертнів. Слід також вказати на те, що в ліриці поета значна увага приділяється гармонійному розвитку кожної особистості, усього людства.

Тему журби й радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри».  Життя квітів — це життя людей, у якому одні прагнуть спокою й примарного щастя, інші ж, навпаки,— борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма й жити марно. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія.

Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не коритися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, по-справжньому олюднена автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається людині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.

«З журбою радість обнялась»

Образ журби з радістю в обіймах наводить на думку, що не буває радості без журби, так, я к і журби без радості. Напевно, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю і щастям. Хіба б могла людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль? У мистецтві, я к і в житті, немає «білого» й «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його творчості. Звичайно, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все повторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливаються в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути й передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правдиве. А що таке правда життя? Вона в постійній зміні почуттів, у взаємозв’язку радості й туги. Олесь висловив думку про те, що він і сам не знає, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Може, творчість народжується зі страждання і стає джерелом розради для багатьох людей, як і шукають відповіді на болючі для себе питання?

«Чари ночі»

Приємно-болісний щем, прекрасне й чисте поривання юнацької душі до життєвих радощів, до людської привабливості, до дивовижного світу в собі й навколо. Запальні й відчайдушні, сповнені музики рядки поезії п ’янять журбою про скороминущість і невлаштованість людського життя на тлі вічної краси та гармонії всесвіту. Вірш — не повчання, а вибух найвищої сили емоцій, народжених у душі ліричного героя полум’ям кохання. Поезія сприймається як гімн юності, пісня коханню, як уславлення єдності людини й природи. Розквіт світлого почуття людини й чарівна краса весняної ночі доповнюють одне одного, передають гармонійність буття. У творі змодельовано образ весни як найчарівнішої пори року, коли природа пробуджується від зимового сну. Люди, зачаровані красою оновленої природи, прагнуть співати, любити й жити. Використавши прийом обрамлення, поет підкреслює, що навіть природа хоче допомогти закоханим. Солов’ї попереджують, що молодість у людини буває лише раз, так само, як і раз буває справжнє кохання, тому треба ловити кожну мить, насолоджуватися хвилинами щастя.

«О слово рідне! Орле скутий…»

Громадянська лірика — це особиста позиція поета в суспільстві, його переконання, ідеали, ставлення до рідної мови, до національної культури, історії, іншими словами — сила, привабливість, правдивість, краса і цінність його поетичного слова для сучасних і наступних поколінь.

Турбота поета про долю рідного слова, «чужинцям кинутого на сміх» особливо гостро поставлена в поезії «О слово рідне! Орле скутий!». Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з глибокою задушевністю, ліричністю. Вірш О. Олеся «О слово рідне! Орле скутий!» — пристрасний гімн рідному слову. Поет прославляє народ, який зберіг рідну мову в страшну годину, «коли він сам стоять не міг». Слово в поезії О. Олеся може бути мечем і сонцем. Слово — це душа народу і її, душу, можна зберегти, тільки зберігши мову. У поезії Олесь не оспівує слово, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку — сонцем. Сонце і меч — знову протилежні символи. Слово, як і життя, у розумінні Олеся,— це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. На початку вірша Олесь з болем констатує, що рідне слово кинуте на сміх чужинцям, його зреклися діти. Одначе вже в наступній строфі слово оживає і сміється в шумі дерев і музиці зір, у співі степів і реві Дніпра. У чому ж сила слова? Слово-меч захищає, стає в обороні рідної землі, а слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово. Для автора доля рідної землі, як і його особиста, невіддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опинився в еміграції, його поезія так і не піднялась до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Вставте пропущені слова в поезії. З яких віршів ці рядки?

1. О ... рідне! Орле скутий!

   Чужинцям кинуте на сміх!

2. Сміються, плачуть...

    І б'ють піснями в груди:

   «Цілуй, цілуй, цілуй її, —

   Знов молодість не буде!»

3. І співав він пісню, пісню лебедину,

    Про ... сині, про красу степів,

    Про велике сонце, про вітри і хмари,

    І далеко нісся лебединий спів.

4. Опівночі... в саду розцвіли,

    Умились росою, вінки одягли.

5. З журбою радість обнялась ...

              В ..., як в жемчугах, мій сміх.

2. Дати відповіді на питання.

1. Де провів дитинство О. Олесь?

2. Яку книгу, будучи дитиною, вивчив напам’ять?

3. Давня назва міста, де народився О. Олесь?

4. Захоплення в юнацькі роки?

5. Назва переважної більшості поетичних збірок митця?

6. Останній твір поета?

7. Де жив останні роки поет?

8. Туга, сум, любов О. Олеся... .

9. Як передається краса природи в поезіях О. Олеся?

10. Яке місце у творчості поета посідає громадянська лірика?

 

ЛЕКЦІЯ 33. В. Винниченко. Життєвий і творчий шлях.

Прозова спадщина. (огляд). Оповідання «Малорос-європеєць»

Кого у нас читають? Винниченка.

Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури?

Про Винниченка.

Кого купують? Знов Винниченка.

М. Коцюбинський

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Ім'я Володимира Винниченка як визначного політика, керівника першого українського уряду ввійшло в історію України, а як блискучого прозаїка і драматурга — в історію літератури. Різноманітна спадщина талановитого митця дає нам змогу пізнати радощі, болі й розчарування, які випадали на долю Винниченка в рідній країні й на чужині. Володимир Винниченко належав до літературного покоління, яке на початку XX століття спричинило своєрідний вибух у художній свідомості, ламало канони етнографічно-побутового реалізму.

Його постать багатогранна й суперечлива. Пізнати духовний світ письменника ви можете, заглибившись у його твори. А вибирати є з чого, адже Винниченко — автор понад сотні оповідань і повістей, 14 романів, 23 п'єс і численних публіцистичних статей. Він знаний і як живописець — автор портретів, пейзажів, натюрмортів.

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у робітничо-селянській родині. Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала трьох дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир. У народній школі Володимир звернув на себе увагу неабиякими здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, після школи хлопця віддано до Єлисаветградської гімназії, але він не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. До того ж у старших класах гімназії він був членом революційної організації, писав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», і зрештою його виключили з гімназії.

У 1900 р. у Златополі Володимир екстерном склав іспити за середню школу. Незважаючи на виразне небажання вчителів видати учневі атестат зрілості, під натиском директора гімназії здібний юнак його одержав. Наступного року він вступив на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада».

Був ув’язнений як член місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Через кілька місяців Винниченка випустили «на поруки» за браком офіційних доказів у «злочині», але виключили з університету й виселили з Києва без права жити по великих містах. Цього ж року письменник відправив своє перше оповідання «Народний діяч» до «Літературно-наукового вісника» в Галичині. Але тоді твір не надрукували (це сталось значно пізніше — 1906 p.).

У 1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса» (згодом відомий під назвою «Краса і сила»). Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, у канцелярії. Але він, переодягаючись уночі в цивільне, тікав з казарми й віддавав свій час роботі серед київського пролетаріату. Цю діяльність було викрито, Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скинув солдатську форму й емігрував до Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздив до України. У Львові Винниченко брав участь у виданні партійних газет «Праця», «Селянин», писав брошури й книги на революційні теми.

У 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне «злочинство» — провіз нелегальної літератури — він мав бути засуджений окремо. Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (Винниченка звільнено з фортеці через проголошену амністію). Під час ув’язнення він написав низку літературних творів. Повість «Голота» навіть одержала першу премію «Кіевской Старины».

У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор’я, наступного року мандрував Україною, написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші.

З’явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила» — і як реакція — відгук І. Франка: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».

У 1907 р. Винниченко був знову заарештований у Києві й посаджений у знамениту Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени РУП). Через вісім місяців Винниченка випущено. Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував.

У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти».

У 1908 р. він перебував у Швейцарії, Італії, Франції, наступного року — у Швейцарії, Франції (Парижі).

Протягом 1910-1913 pp. письменник жив у країнах Європи (Франція, Німеччина, Росія, Галичина, Буковина). У цей час у російському перекладі виходить твір «Чесноти з собою».

У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. Александринський театр у Петрограді прийняв до постановки п’ єсу «Брехня» («Ложь»).

У 1916 р. він перебував у Москві, Петрограді. Видавав журнал «Промінь», переїхав у 1917 р. в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду — Генерального Секретаріату. Після повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії — нового уряду Української Народної Республіки.

У 1918 р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості. Болісні роздуми Винниченка про роз’ єднаність українців відбились у драмі «Між двох сил» (1919 р.). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон. У 1920 р. Винниченко приїхав в Україну, але незабаром востаннє залишив її, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України. Протягом 1924-1928 рр. «Рух» видав «Зібрання творів» В. Винниченка у 23 томах.

У 1930-1932 рр. «Книгоспілка» підготувала до друку «Зібрання творів» письменника у 28 томах, багато оповідань і повістей українською та російською мовами вийшли в Києві, Харкові, Москві, Ленінграді.

У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП(б)У, у якому звинуватив Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу.

Цей лист викликав різке заперечення на пленумі ЦК КП(б) 1933 року, і з того часу творчість В. Винниченка була піддана гонінням: книжки вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім’я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом і трактувалось не інакше як під тавром «буржуазного націоналіста».

Роки війни підірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка.

Після війни письменник відсторонився від політики. Коли на схилі років Володимир Кирилович звернувся до радянського уряду з проханням дати дозвіл на повернення, щоб хоч померти в Україні, письменникові грубо відмовили. 6 березня 1951 р. митець помер, похований на цвинтарі Мужена поблизу Канн у Франції. В. Винниченко написав понад сто оповідань, п’ єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один із них незавершений). В. Винниченко-митець — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце в усьому творчому доробку майстра посідає його драматургія, адже п’ єси В. Винниченка зіграли дуже важливу роль у становленні українського театру. В. Винниченко-драматург усвідомлював, що український театр треба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію. Наскільки це вдалося, свідчить той факт, що його п’ єси посіли провідне місце в репертуарах «Молодого театру» Леся Курбаса, стаціонарного українського театру М. Садовського та драматичного театру ім. І. Я. Франка. В останньому протягом 1920-1921 pp. йшли п’ єси «Гріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товариства». Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. З особливим спіхом у країнах Західної Європи йшли драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника й драматурга, була цілком традиційною — дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини в боротьбі за утвердження свого «Я». Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка, були новаторством в українській літературі початку XX століття.

Винниченкові п’ єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п’ єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей.

Вони прагнули бути «чесними з собою». Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому «чесним з собою», оскільки вони лише прагнули цього. Драми Володимира Винниченка — це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом «чесності з собою», як і знаменитим висловом Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди», автор піднімав завісу, проникав у найпотаємніші схови психології і проводив експерименти на людській душі. Героєм його п’ єс став новий суспільний тип інтелігента, тло дії — двадцяте століття, з його соціальними конфліктами й моральними протиріччями. Але не слід думати, що пошуки «правди життя» й «нової моралі» — новація драматурга в європейській драматургії, тому що для творів будь-якого європейського письменника це було нормою.

Нині Винниченко широко й глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик, письменник, художник, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними гранями свого великого таланту.

Основні твори: збірка «Краса і сила», романи «Заповіт батьків» «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне!» перший український науково-фантастичний утопічний роман «Сонячна машина», драми ««Великий молох», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня».

Оповідання «Малорос-європеєць»

Оповідання «Малорос-європеєць» (1907) блискуче викриває українського панка Коростенка, який перед репетитором свого сина хизується запровадженими в своєму господарстві технічними новаціями. Він гадає, що двері в будинку, які автоматично одчиняються й зачиняються, кухонна машина, яка перемішує тісто, вивели його в ряд «європейців». Панок весь час торочить про осягнення ним європейської культури, про подолання «азіатчини» в господарюванні. Це один із тих ліберальних балакунів, яких висміювали і Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Леся Українка та Володимир Самійленко. Коростенко із запалом доводить, що селяни бідують не від безземелля, а від відсутності знань. Розмовляє поміщик якоюсь «кумедною» мовою, щоб показати свій «малоросійський» патріотизм.

Як «поміщик новітньої формації», Коростенко довго і нудно просторікує про те, що наука принесе людям щастя, що аграрне питання можна розв'язати тільки через застосування машин. Та словесна полова не може приховати його гнобительського нутра: панкові не подобається, що Дума «розгарячає дуже інстинкти селян». Автор досягає справжнього ефекту у викритті «малороса-європейця», коли показує, як Коростенко, сприйнявши весільний похід за селянський бунт, розстрілює з кулемета невинних людей. Саркастично закінчується оповідання: «Слово малороса-європейця» «машинним робом» (тобто кулеметною чергою) було сказано «старій нашій неньці Україні».

Відомо, що аналогічний сюжет використав Михайло Коцюбинський в пізніше написаній новелі «Коні не винні».

 

Теорія літератури

Науково-фантастичний роман — це великий епічний твір, дія в якому відбувається в майбутньому щодо часу його написання. Для такого твору характерна орієнтація на високі досягнення наукової та технічної думки; поряд із фантастичними елементами у ньому наявні наукові гіпотези, технічна фантазія, мисленнєве експериментування. У цьому жанрі працювали Герберт Уеллс, Рей Бредбері,иСтаніслав Лем, Олексій Толстой, Володимир Винниченко, Олесь Бердник та інші.

Неореалізм — це стильова течія, що виявила себе на межі XIX—XX століть і характеризувалася документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність і ліричною стихією. Героями неореалістичних творів стають люди звичайні, проте з багатим внутрішнім світом; об'єктом зображення є не стільки вчинки, як відчуття й роздуми персонажів.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Коли й де народився Володимир Винниченко?
2. Де навчався майбутній письменник?
3. Як називалася створена Винниченком таємна студентська революційна організація?
4. Яке оповідання письменника стало першим друкованим твором?
5. За що заарештовували Винниченка?
6. Які посади обіймав Винниченко після Лютневої революції 1917 р.?
7. Чому письменникові довелося емігрувати?
8. Через що творчість В. Винниченка з 1933 року була піддана гонінням?
9. Коли й де помер один із найвидатніших письменників України?
10. Назвіть перший український науково-фантастичний утопічний роман.
11. Чиї слова були як відгук на збірку оповідань «Краса і сила» В. Винниченка: « ... не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя»?
12. Який новий літературний напрям утвердив В. Винниченко?

 

 

ЛЕКЦІЯ 34. В. Винниченко. Драматична спадщина митця (огляд).

Письмова робота.

Кого у нас читають? Винниченка.

Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури?

Про Винниченка.

Кого купують? Знов Винниченка.

М. Коцюбинський

Література

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. Навч. закл./ За заг . ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – 416 с
2. Хропко П. Українська література. Підручник для 10 кл. середн. шк., ліцеїв, гімназій та коледжів. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Освіта, 2001. – 528 с.
3. Борщевський В.М. Українська література. Підручник для 10 кл. – К., 1994.
4. Мовчан Р.В. Українська література 11 кл.: Підручник для середньої загальноосвітньої школи. – К.: Перун, 2001.
5. Непорожній О. С. Українська література: Підручник для 11 кл. – К., 1995.
6. Українська література. Універсальна хрестоматія. У 2-х т. / За заг. ред. проф. А.П. Загнітка. – Донецьк: ЦПА, 2000.
7. Духовні криниці. Українська література : Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г.Ф. Семенюк, П.П. Хропко. – К., 2003.
8. Українська література: Хрестоматія для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. Р.В. Мовчан, Ю.І. Ковалів. – К.: Перун, 2001.
9. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосв. навч. закл.: У 2-х ч. / Упор. Г. Семенюк, М. Ткачук, А. Гуляк.. — К.: Освіта, 2004.
10. Українська література. 10 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
11. Українська література. 11 клас: Хрестоматія. / Упор. О.І. Борзенко, М.П. Сподарець. — Харків: Ранок., 2004.
12. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яценка – К., 1997.

Додаток № 1

Критерії оцінювання навчальних досягнень студентів

Рівні навчальних досягнень студентів	Бали	Вимоги до  умінь студента
1.Початковий	1	- Студент відтворює матеріали на елементарному рівні, називаючи окремий літературний факт або явище.
	2	- Студент розуміє навчальний матеріал на елементарному рівні його засвоєння, відтворює якийсь фрагмент окремим реченням.
	3	- Студент сприймає навчальний матеріал, дає відповідь у вигляді вислову (з допомогою викладача).
2.Середній	4	- Студент володіє літературним матеріалом на початковому рівні його засвоєння, відтворює незначну його частину, дає визначення літературного явища без посилання на текст.
	5	- Студент володіє матеріалом та окремими навичками аналізу літературного твору, з допомогою викладача відтворює матеріал і наводить приклад з тексту.
	6	- Студент володіє матеріалом, відтворює значну його частину, з допомогою викладача знаходить потрібні приклади у тексті літературного твору.
3.Достатній	7	- Студент володіє матеріалом і навичками аналізу лiтературного твору за поданим викладачем зразком, наводить окремі власні приклади на підтвердження певних суджень.
	8	- Студент володіє матеріалом, навичками текстуального аналізу на рівні цілісно-комплексного уявлення про певне літературне явище, під керівництвом викладача виправляє допущені помилки й добирає аргументи на підтвердження висловленого судження або висновку.
	9	- Студент володіє матеріалом та навичками цілісно-комплексного аналізу художнього твору, систематизує та узагальнює набуті знання, самостійно виправляє допущені помилки, добирає переконливі аргументи на підтвердження власного судження.
4. Високий	10	- Студент володіє матеріалом та навичками цілісно-комплексного аналізу літературного твору, виявляє початкові творчі здібності, самостійно оцінює окремі нові літературні явища, знаходить і виправляє допущені помилки, працює з різними джерелами інформації, систематизує та творчо використовує дібраний матеріал.
	11	- Студент на високому рівні володіє матеріалом, вміннями і навичками аналізу художнього твору, висловлює свої думки, самостійно оцінює різноманітні явища культурного життя, виявляючи власну позицію щодо них.
	12	- Студент вільно володіє матеріалом та навичками текстуального аналізу літературного твору, виявляє особливі творчі здібності та здатність до оригінальних рішень різноманітних навчальних завдань, до перенесення набутих знань та вмінь на нестандартні ситуації, схильність до літературної творчості.

Додаток № 2

 

Твори для вивчення напам’ять

1.       І. Франко "Чого являєшся мені у сні?...", пролог до поеми "Мойсей"("Народе мій, замучений, розбитий...").

2.       Леся Українка "Contra spem spero", останній монолог Мавки з драми-феєрії "Лісова пісня" ("О, не журися за тіло..").

3.       Миколи Вороний «Блакитна Панна».

4.       Олександр Олесь «Чари ночі».

5.       П. Тичина  "Ви знаєте, як липа шелестить..." ( або «О панно Інно..» )

6.       М.Рильський «Солодкий світ!..» ( або «Запахла осінь в’ялим тютюном…» ).

7.       В. Сосюра "Так ніхто не кохав» (або «Любіть Україну», або «Васильки»)

8.       Д.Павличко "Два кольори", « Був день, коли ніхто не плаче…»

9.       В. Симоненко "Лебеді материнства" ( або"Ти знаєш, що ти людина?").

10.    Л. Костенко "Життя і де, і все без коректур...", уривок з роману «Маруся Чурай» (монолог Івана Іскри).

 

Додаток № 3

 

ПЛАН АНАЛІЗУ

прозового та драматичного творів

 

1. Історія написання та видання.
2. Композиція твору і сюжет.

Композиція складається з таких основних частин: експозиція (вступ), зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка.

В експозиції, як правило, відбувається знайомство з головними героями, в зав’язці окреслюється основний конфлікт (суперечності) твору, розвиток дії — це перелік подій, що відбуваються в творі, кульмінація — це найбільша "точка" напруження в творі, в ході розвитку конфліктів, розв’язка — фінальні картини твору.

3. Тема твору. Сюжет. Конфлікти.

Тема — це зображення … (стосунків …, родинного життя…, соціального становища…, трагедії в …, життя і побуту …). Конфлікти — це основні протиріччя між героями  у творі.

4. Проблематика твору.

5. Жанр твору (оповідання, новела, повість, роман, епопея, трилогія, дилогія; трагедія, комедія, драма, драматична поема тощо).

     Жанровий різновид (якщо є) (соціально-побутова повість, роман; соціально-психологічна повість, роман; імпресіоністична новела тощо).

4. Персонажі твору.

6.1. Головний чи другорядний персонаж.

2.  Основні риси характеру.

6.3. Засоби розкриття образу (портрет, авторська характеристика — або ремарка для драматичного твору — пейзаж, мова, діалоги, внутрішні монологи, вчинки персонажа, характеристика іншими персонажами та інше).

6.4. Виховне значення образу. (На прикладі цього персонажа автор хотів показати …, засудити …, навчити …, схвалити … тощо).

7. Мова твору. (Пересипана народною лексикою, вживаються жаргонні чи розмовні слова для індивідуалізації образів, для створення невимушеності чи реальності ситуацій, діалектна лексика для відтворення національного колориту тощо).

8. Ідея твору. (Це те, що автор хотів сказати у творі, це те, що читається між рядків, у підтексті),

9. Виховне значення твору.

10. Що цінного ви особисто винесли для себе із цього твору? Яке ваше власне ставлення до твору, до зображених у ньому подій, персонажів, конфліктів, ситуацій і т. ін.? (Відповідь повинна бути аргументованою, вмотивованою; не можна просто сказати "Мені цей твір не сподобався/сподобався").

 

 

Рекомендації до аналізу

Бажано говорити змістовно, будувати розгорнуті фрази, по можливості уникати займенника "Я", замінюючи його висловами типу "мені здається", "на мою думку", "з моєї точки зору", "у мене склалося враження, що …", "можна висловити припущення, що …", "хотілося б зазначити, що…", "слід зауважити, що…" і т.п. Такі вислови надають вашому виступу виваженості, науковості та виявляють ваше вміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки, при цьому не претендуючи на абсолютну істинність і правильність вашої думки і не зачіпаючи почуттів інших людей, що мають погляди, які не співвідносні з вашими. Ніколи не абсолютизуйте! Художній твір — це світ образів, емоцій, вражень і почуттів, а в кожного вони свої власні і часто-густо зовсім різні.

Додаток № 4

ПЛАН АНАЛІЗУ

 поетичного твору

1. Автор, назва поезії.

2. Виразно прочитати твір.

(Дотримуючись інтонацій, пауз, логічних наголосів, користуючись жестами, мімікою.)

3. Тема твору.

Про що ця поезія? (Людське почуття, взаємини між людиною і природою, пора року, роздуми поета про сутність людського буття, про місце мистецтва в житті людини, спогад про кохання; ліричний етюд, лірико-психологічний етюд... тощо.)

4. Що викликало поезію до життя? (Якщо відомо)

5. Жанровий різновид поезії.

За жанром це... (пейзажна, інтимна, громадянська, політична, філософська... лірика); (гімн, пісня, послання, ідилія, елегія, етюд, думка, монолог, сатира, епіграма... тощо).

6. Сюжетна основа твору (якщо вірш сюжетний).

7. Основний мотив твору.

Яке почуття домінує у вірші? (Сповідь, зізнання, щирість... тощо.)

Де звучить головна думка твору?

8. Образ ліричного героя.    Хто він і який?

9. Художні тропи.

Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору?

а) розгорнуті тропи (порівняння, епітет, метафора, уособлення, гіпербола, синекдоха, метонімія, перифраз, іронія);

б) антитеза;

в) здрібнілі форми;

г) риторичні фігури (питання, звертання), окличні речення;

ґ) діалоги;

д) вислови, що стали крилатими (афоризми).

10. Авторська оцінка зображуваного.

11. Враження від прочитаної поезії.

(Твір захопив, зворушив, вразив, схвилював... Змусив задуматись над... Твір викликав почуття…)