Конспект уроку "Тигролови"

ІВАН БАГРЯНИЙ.

Пригодницький роман «Тигролови». Композиція твору та герої. Образ Григорія Многогрішного, родина Сірків

Мета лекції:   

Навчальна -    Ввести учнів у творчу лабораторію письменника, ознайомити з художнім відтворенням проблем українізації, визначити основні риси художнього почерку Багряного

Виховна-    Виховувати патріотичні почуття

Розвиваюча -    Розвивати творче мислення

Література:   

1.    Багряний І. Під знаком Скорпіона: З творчої спадщини письменника: Поезія, проза, публіцистика. – К., 1994.

2.    Костюк Г. Іван Багряний: Сторінки спогадів// Укр. мова і літ. в школі. – 1993. - №10.

3.    Череватенко Л. Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ// Дніпро. — 1990. — №12.

4.    Шугай О. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. – К., 1996.

5.    Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — Ч. І. — 1994.

6.    Глочек Г. Романи Івана Багряного “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”. Навчальний посібник. – Кіровоград, 1998.

7.    Мовчан Р. Іван Багряний// Мовчан Р. Українська проза ХХ ст. В іменах. — К., 1997.

ПЛАН:

1. Життя і творчість Івана Багряного

2. "Тигролови" (1944)

3. Іван Багряний — політичний діяч і письменник

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ІВАНА БАГРЯНОГО

"Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені,

я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця,

відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх,

шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…"

Іван Багряний

Що ми знаємо про Івана Багряного, а точніше - що ми про нього знали до останнього часу? Знали, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог Радянського Союзу, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої різанини, до війни, до повалення соціалізму. Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, - не будемо витрачати часу на цитування викривальних "праць"! По війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду - так званий "уряд УНР у екзилі", останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку". Цікаво, чи не правда?

Багряний (справжнє прізвище Лозов’ягін) появився з Охтирки чи Богодухова на хвилі другого покоління пожовтневої літератури. Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого, у будинку "Слово". Багряний рідко бував "вдома" - був непосидючий, мав якісь побічні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано - бушував, лаяв весь світ і облягався спати на письмовому столі.

Ось що повідомив про себе сам Багряний: "Народився 1907 року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем), в селі Куземин на Полтавщині, в Зінківському повіті. В родині муляра. Пізніше жив і виростав у Охтирці, на Харківщині. Освіта: спершу закінчив церковноприходську школу, в 1916-1920 роках вищепочаткову школу, потім, у 1922-1923 роках, скінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 до 1930 року вчився в Київськім художнім інституті (колишній Всеукраїнський мистецькій академії). Інститут закінчив, але до захисту диплома не був допущений через політичну "неблагонадійність". Бо саме в час навчання в інституті мав ще інший фах - літературу, в якій проявив свої антирежимні, самостійницькі, антикомуністичні настановлення.

Як письменник і поет належав до так званих "попутників", тобто письменників "непролетарських" щодо ідеології. Літературну кар’єру почав у 1926 році в Києві, в журналах "Глобус" та "Життя й Революція". В 1929 році мав уже три окремі книжки і підданий совєтською критикою остракізмові, яко "антисовєтський" поет і письменник, "куркульський ідеолог". Початок остракізму був покладений статтею марксівського критика Правдюка в журналі "Критика".

Організаційно належав до літературної організації МАРС (Майстерня Революційного Слова), що була організацією так званих "попутників" і куди входили найвидатніші письменники-"попутники" того часу: В.Підмогильний, Д.Фальківський, Б.Тенета, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Є.Плужник, Т.Осьмачка. Також був  приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів України в кінці 20-х років - таких, як М.Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, М.Яловий, П.Христовий, О.Досвітній тощо".

Отже, народився Іван Лозов’ягін у козацькім краю, де одвіку жили горді, відважні, сильні духом і тілом люди, щохвилини готові життя віддати за свободу свою і своїх родаків. Невипадково ця прикордонна територія породила стільки видатних митців, адже творчість є прямим продовженням незалежності. Пам’ять про героїчну боротьбу і жертовність предків не вмирала ніколи в нащадках і рано чи пізно втілювалась у легенди, пісні, поезії… І коли сталася, вибухла революція, що принесла неминучі зміни і великі надії, - разом, звичайно, з муками і кров’ю, десятилітній Іван Лозов’ягін це сприйняв не як історичну аномалію, не як відхилення від верстової дороги вселюдського розвитку, а як єдино можливий порятунок для змученого, виснаженого українського народу - порятунок, бо тільки таким, революційним, шляхом сягнути можна було і соціального, і національного визволення. Тут не скажеш краще і точніше, аніж сказав, сформулював це Іван Багряний у своєму славетному романі "Сад Гетсиманський": "Він належав до того покоління, що разом із старшими прийшло зухвало в історію й відчинило само собі й своїй клясі двері грудьми, офірувавши за те свою молодість зелену і буйну, ще майже дітьми бувши. Отакий Корчагін з "Як гартувалася сталь" Островського. Але не літературний, а реальний.

Так, і революцію, і громадянську війну, і пореволюційні складнощі юнак сприйняв не як щось стороннє чи далеке, а як свою кровну справу - як відродження покривдженої ворогами України трудової. Це була воістину його революція, його епоха, його суспільство - не оновлене, а нове. І тому якось не віриться в деякі факти, якими журнал "Україна" приголомшив своїх читачів: йдеться про нібито участь Івана Багряного в "робітничій опозиції" (за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолія Ткаченка). Неймовірним це видається. "Робітнича опозиція" виникла 1920 року, а вже 1922 року на ХІ з’їзді РКП(б) її розгромили - ну, а якого віку був тоді Іван Лозов’ягін? Та й не це головне, а ось що: загальна його настроєність. Не виступив він тоді в ролі свідомого борця з більшовизмом. Навпаки, вступаючи в літературу, досить рано - за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний. Як Багрицький, Голодний, Свєтлов, Первомайський. Не грав, не догоджав комусь, не придурювався - щиро вірив. Хотів, намагався щиро вірити. Хоча вже мав порахунки з "владою трудящих". 1920 року, в Куземині, де Іван жив у діда по матері, 92-річного однорукого пасічника Кривуші…

Віра - і кров. Це полюси багрянівського світовідчування, і на цьому треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшій його долі, отаке поєднання протилежностей. Він змалку почав писати, ще в школі редагував рукописний журнал "Надія", не просто мріяв про літературну діяльність, а й діяв дуже рішуче.

   Восени 1932 року Багряного заарештовують. Сталося це в Харкові - на розі Сумської вулиці та Шпитального провулка. Дорогу йому перегородили двоє в цивільному, попросили пред’явити посвідчення і чемно запропонували йти разом з ними. Це сталося серед білого дня на очах у перехожих, зокрема письменника Валер’яна Поліщука. Івану Багряному назавжди вкарбувалось у пам’ять спершу здивування Поліщукове, який, уздрівши колегу у супроводі агентів ГПУ, запитав: "Куди?" І запам’ятався його веселий сміх: "А-а-а… На фабрику-кухню!" Здогадався Поліщук правильно, а от радів даремно: удачливому і дотепному Валер’янові судилася ще страшніша, аніж Багряному, доля. На тій же "фабриці-кухні" зготовлено було смертний рішенець для Поліщука Валер’яна. І ще для десятків українських письменників. Таким чином, Багряному поталанило: дістав лише три - так-так! - роки "вільного" (неконвойованого, нетабірного) заслання.

Діялось, нагадуємо, вже після викриття й засудження СВУ та УНЦ, напередодні великого голодомору і великого терору. Втім, порівняно м’який вирок випадковістю не був. Причина - мужня, тверда поведінка Івана Багряного під час слідства. Довідавшись про арешт Багряного, знайомий письменник мовив: "Ну, цей не розколеться!" І. Багряний не "розколовся" - він виграв той бій. Власне, критися йому не було потреби - стежити за ним давно, майже всі його рукописи потрапили до "літературознавців" з ГПУ. Які, достеменно все вивчивши, запропонували Багряному вибір: або доля Чупринки, або доля Тичини. "Невідомо, яка чекає на Тичину,"- відказав Іван Багряний, розвеселивши понурих господарів п’ятиповерхової внутрішньої тюрми по вулиці Чернишевського, 19.

Поводився він украй незалежно і зухвало. Слідчий Герсонський, що вів його справу, не знав української мови, - Багряний добився, щоб дали йому слідчого- "україніста". Хоч на нього і гримали: "Это вам не петлюровская организация!" Проте поступилися. "Українізований" слідчий вимагав зізнатися, до якого це друга Іван Багряний звертався у передмові до поеми "Ave Maria", прискіпливо допитувався, хто персонально оті "бунтарі і протестанти", які в них наймення і прізвища. У відповідь Багряний кепкував, відмагався, відбивався, навмисне злив слідчих. Ті, безперечно, гнівались, горлали на нього, але, мусимо констатувати, мужність, витримка, стійкість Багряного заімпонували чекістам: дуже рідко наштовхувались вони на подібний опір (а через чистилище їхніх кабінетів хто тільки не проходив!). прокурор запитав його: "Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?" - "Я б розстріляв, - відповів Багряний і пояснив: - Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або випустіть, або розстріляйте". Судді зареготали: нечасто їм доводилось чути подібні відповіді! За вироком трійки Багряний відправився у трирічне заслання, відбувати яке мав на Далекому Сході.

Після одинадцятимісячного сидіння в камері ця подорож на східні окраїни "соціалістичної батьківщини" могла виглядати як нагорода. Могла б! "Тую "родіну", - писав згодом Багряний, - я пройшов від Києва до Чукотки, до Берінгової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ГПУ-НКВД, переходячи поступово через всі митарства…!" Ще одне його свідчення (у переказі Григорія Костюка): "Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВД. Арешт, суд і вирок: за втечу з заслання - три роки, вже ув’язнення у таборі. Так я потрапив у Бамлаг (Байкало-Амурський лагер)". І в іншому місці: "Присуд відбував у таборах так званого Бамлагу. Терміну не добув, бо в 1937 році втік".

Біографія Івана Багряного рясніє отакими загадками, з приводу яких лютують політичні супротивники і сперечаються дослідники. Не маючи в своєму розпорядженні документальних відомостей, не беремося щось заперечувати чи стверджувати. Можемо хіба що викласти наявні факти. Багряний тікає з табору 1937 року, переховується між українцями Зеленого Клину (Буреїнський та Сучанський райони). Одружується, і того ж таки року народився у нього син Борис. Не витримавши туги за Україною, Іван Багряний пробирається додому, в рідну Охтирку. Розкошував він серед рідні недовго: на четвертий день його за доносом сусіди схопили й відправили до Харкова. Де він просидів два роки і чотири місяці в новій, "радянській" тюрмі на подвір’ї обласного НКВД і в старій, ще "царській" тюрмі на Холодній горі. Не просто просидів: його було нещадно катовано, бито, з нього вправно видобували необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували… Оцей харківський в’язничний досвід і став підмурівком "Саду Гетсиманського, твору, що уславив ім’я Івана Багряного на весь світ. Можна дискутувати з приводу, що було тут реальністю, що є вимислом, але одне ясно: авторові не довелося довго вишукувати головного героя. Андрій Чумак - це він сам, Іван Лозов’ягін. Іван Багряний. Дожив до 1937 року і потрапив у єжовські застінки.  "Він по черзі пройшов через усі ступені розбирання душі, до нього по черзі застосовано всі методи, які здібен був вигадати диявольський геній епохи".

І він не здався, не розколовся, не зрадив ідеалів своєї юності, своєї віри в майбутнє, в високе призначення рідного народу. Чого це йому коштувало, ви вже прочитали і в романі Багряного, і в інших незчисленних публікаціях на цю тему.

Кілька місяців Багряний пропрацював декоратором  в охтирському клубі, та, коли спалахнула війна, його забирають в народне ополчення.

Опинившись на окупованій території, Багряний повертається до Охтирки, редагує місцеву газету "Голос Охтирщини". Невдовзі пересвідчується, що ніяких інших цілей, крім загарбницьких, німці на Україну не принесли, - і вступає в конфлікт з окупаційною владою. Внаслідок чого кидає газету і перебирається до Харкова, де влаштовується художником у Харківський драматичний театр. Пише комедію-сатиру "Генерал" і пропонує в театрі до постановки. Головний режисер із жахом відмовився.

У 1943-1944 Багряний працює у пропагандистському апараті ОУН - пише коломийки, пісні, листівки, малює агітаційні плакати, регулярно виїжджає на Волинь і в Карпати, в розташування бойових загонів УПА. В Моршині, на нелегальній квартирі, протягом чотирнадцяти днів створює роман "Звіролови" - на основі безпосередніх вражень і переживань, набутих під час утечі з далекосхідного концтабору. Цей роман здобув першу премію на закритому літературному конкурсі 1944 року у Львові. 

"ТИГРОЛОВИ" (1944)

Перший розділ роману закінчується лаконічним реченням: "Тим часом по всій транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з підкресленням важливих прикмет: "Юнак - 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк… Суджений на 25 років тчк… На ймення - Григорій Многогрішний".

На Далекий Схід, дике Приамур’я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, туди до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців - "дітей іншої, сонячної землі і іншого, сонячного моря" - велетенський двоокий циклоп.

Уява художника витворює символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів - світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори - "у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу".

Герой роману Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьки нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного - людини і художника - це головне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин особистість може і повинна бути Людиною. Сюжетна канва роману й вибудована на "полюванні" майора НКВС Медвина - цього новітнього тигролова - за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим хлопцем із України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання… Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Роман "Тигролові" (перша назва "Звіролови") виходить ще 1946 року  (у відновленому, переробленому, розширеному вигляді). "Тигролови" перевидавалися українською, перекладалися англійською (США, Канада, Англія), німецькою, голландською мовами - і повсюдно мали незмінний успіх. Упорядник і коментатор "Розстріляного Відродження" Юрій Лавріненко (Дивнич) не сумнівався: "Тигролови" зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, "советского человека" і показали під нею незламну горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя й боротьби". Володимир Винниченко зауважив у приватному листі: "Я читав Багряного тільки "Тигролови" і вважаю, що Багряний може виробитись на серйозного й дуже цінного письменника". Він же писав у листі до іншого адресата (1948 рік): "Я знаю Івана Багряного як талановитого письменника, як щирого патріота, як палкого противника большевизму. Це знання моє базоване на певних реальних фактах".

В липні 1944 року Багряний опиняється в Словаччині, а у вересні його під час облави на емігрантів схопили й відправили до Німеччини. Як "остарбайтер" він ішачив під Берліном, на станції Темпельгоф. Перед падінням "третього рейху" тікає в Тіроль, далі в Інсбрук (Австрія), звідки 1946 року перебирається в Баварію, в Новий Ульм, де розташовано було великий табір переміщених осіб з України.

У письменника-в’язня сталінських концтаборів по війні єдиний шлях - еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі і тисячі полонених, вигнанців, різного роду переміщених осіб, а І.Багряний разом зі своїми колегами провадить велику громадську діяльність: засновує газету "Українські вісті"; створює потужну організацію МУР (Мистецький Український Рух) Яке згодом у США перетвориться в об’єднання українських письменників "Слово" з центром у Нью-Йорку); виступає ініціатором, а потім стає лідером УРДП (Української Революційно-Демократичної Партії, яку створив у 1948р); обирається заступником голови, а тоді й головою УНРади.

Та найбільшу цінність становлять у творчому доробку І.Багряного його художні твори - повість "Маруся Богуславка"; повість-вертеп "Морітурі" (1947); повість "Розгром" (1948), присвячена пам’яті Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 р.; комедія "Генерал" (1948), повість "Огненне коло" (1953); віршований памфлет "Антон Біда - герой труда" (1956) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І.Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. Особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 р. Було йому 56 років.

І там, в еміграції, письменник не знав спокою: його переслідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної ним Української Революційно-Демократичної Партії. Не мав спокою, душевного ладу для творчості ні тут, у Радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу митця, душу поранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося.

ІВАН БАГРЯНИЙ — ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ І ПИСЬМЕННИК

Іван Багряний вписав своє ім'я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. «Стара» еміграція вийшла за кордон порядком оборонної війни з окупантом, вона не жила під окупантом, її руки і ризи були чисті від будь-яких підкорень, компромісів. Коли останні ар'єргарди Української Армії відходили за Збруч, покоління Багряного було у віці 12-15 років. Зокрема і дванадцятилітній Іван Багряний, син охтинського муляра Павла Лозов'яги, на власні очі бачив заграви українсько-російської війни, терор московських більшовиків. Бачив, як північні наїзники вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч повалили на смерть його коханого діда-пасічника.

Але країна не могла емігрувати. Вона вирвала у ворога компроміс нової економічної і національної політики, юридичне визнання її самостійности (конституція СРСР) і була далі у відродженні. Відродження, як і весну, не можна скасувати. Тому неминуче Україна почала перемагати в нерівному радянському компромісі з Москвою. У це змагання втягалось і підростаюче покоління Багряного, поспішаючи добути освіту і позицію на великому фронті.

Строки історії були невмолимо короткі — встигла чи не встигла нація стати на ноги; встиг чи не встиг юнак закінчити вищу освіту; мусів чи не мусів пройти крізь масові примусові організації профспілок, комсомолу, партії; встиг чи не встиг знайти себе і своє життьове покликання — а вже над головою шумить нова гроза тотального вражого терору. Зламавши компроміс і договір (яким була конституція), Москва нищила безоружну країну кулею, депортацією, тюрмою і організованим голодом. Стався геноцид — замах на Відродження, на всю націю.

Іван Багряний мав 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Багряний разом із сотнями тисяч поїхав у концтабори Далекого Сходу з вироком на п'ять років.

Що встиг він зробити? Технічна і загальна освіта. Перша збірка поезій «До меж заказних» (1927), поема «Аве Марія», роман «Скелька» дали йому дорогу до членства в опозиційній добірній групі письменників МАРС (Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич). Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його на «зека» — в'язня далекосхіднього концтабору. Втеча, бездомність, мандри і поворот до своєї країни, що ще не одійшла від геноциду, а вже була напередодні нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все це описане в романі «Сад Гетсиманський», що його вважають значною мірою автобіографічним.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід крізь вогняні ворота фронту, крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь унтерменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх остались емігрантами. Не еміграція, а «ісход», не група однодумців, а неймовірна мішанина маси — колишніх в'язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; колишніх політичних і колишніх кримінальних злочинців; свідомих патріотів і русифікованих; таких, що були патріотами Радянської України, будували в ній українське відродження, і таких, що були внутрішніми емігрантами; селяни, робітники, фахівці. Коротко — це вийшов конгльомерат отієї соціяльної каші, на яку перетворив комуніст-окупант суспільство України.

З цієї каші не міг нормально формуватися струмінь політичної еміграції, бо Німеччина стала для втікачів не країною політичного азилю, а країною концтабору. На еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина формуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля.

І от серед такого хаосу і тьми кромішньої залунав голос Івана Багряного. Спершу це був голос письменника, голос «Тигроловів». «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли з радянського раба шкуру зека, оста, «советського человека» і показали під нею незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав і тигрів, і НКВД і вирвався у вільний світ, здався таким зухвалим і перебільшеним, що Мосендз і Клен вирішили спародіювати Багряного-Многогрішного в вигаданому ними гумористичному Горотаку. Одначе Горотакові не вдалося подолати Багряного так, як Стрісі — Семенка. Многогрішний переміг, і Горотак вийшов лише симпатичним, буквально дружнім шаржем. Горотак тільки збільшив популярність Багряного-Многогрішного.

Кажуть, Багряний належав якийсь час до ОУН. Степан Бандера нібито відпустив Багряного на власну волю творити власну партію з емігрантів із УРСР, визнаючи нібито, що ОУН політично не впорається з цим завданням. Якщо це було так, то було слушно. Ні в які-бо готові форми не міг уміститися чвертьсторічний досвід України в складі СРСР з двома світовими війнами й двома тоталітаризмами як рамками і як тлом. Ні форми ОУН, ні форми українського соціалізму чи ундизму не могли вмістити й оформити того, нового, ще не визнаного в історії політичного досвіду України. Тут мусіли сказати своє слово ті, в кого той досвід був вписаний і на серці, і на шкурі. Багряний, щедро обдарований імпульсом чи інстинктом ініціативи, першим сказав це слово, якщо не вважати статті Аркадія Любченка «Україна живе!», написаної зразу після втечі з України більшовицького окупанта 1942 року.

Памфлет-брошура Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» — це ніби перша політична деклярація прав і гідності людини і нації з-під московсько-більшовицького тиску. Вона вийшла в розпалі примусової репатріації колишніх радянських громадян, яка супроводжувалась і тихими, і голосними трагедіями насильства, тортур, знищення. Колишні зеки, ости, полонені ховалися під іменами чужих націй і людей, не сміли признатись, хто вони і звідки. Брошура Багряного сказала все за них. Сказала кількома мовами, будучи перекладена також на англійську, еспанську, італійську мови. Кожний остівець читав її, і пригортав до грудей, і показував чужинцям як посвідку своєї особистості. Багряний повернув людині її політичну пам'ять. Він почав з того, як у нього на очах московські більшовики вбили його дядька і діда і як було розстріляно відродження його народу та вчинено геноцид. Комунізм — найновіша фаза російського імперіалізму і засіб знищення підвладних йому націй — в тому числі української. Супроти цієї сили виникає явище емігрантів з УРСР і їх рішучість до політичної боротьби.

За декларацією пішло діло: організація газети і видавництва «Українські вісті» і УРДП. Українець із УРСР має багато плюсів, але одного йому бракує: школи політичної самоорганізації і самодіяльності. І то зовсім не через банк вроджених якостей, а тому, що підросійська Україна взагалі ніколи не мала і п'яти років елементарної свободи для практичної громадсько-політичної ініціативи і самоорганізації. Анахронічні догматичні спори про соціалізм, а також вплив моди віку творити партію за принципом провідництва та ідеології, а не практично-політичним, перешкодили належному зосередженню наявних сил навколо видавництва і УРДП. Вони також стали на заваді того, щоб цей осередок став школою політичної самоосвіти, з одного боку, а з другого — оперативною базою для виконання найдоконечніших практичних завдань, що їх поклала на еміграцію поневолена батьківщина.

Все ж нехай і в ослабленому, супроти першого засягу, вигляді, але Багряний таки зумів 17 років, до самої смерті, провадити незалежне видавництво і партію, а при тому ще й зробити вклад у заснування і діяльність УНРади. Багряний був єдиний із політичних лідерів еміграції, що зумів найти групу російських політичних діячів, які пішли на співпрацю з українцями на базі безумовного визнання державної самостійності України. Це Алексінський — знана постать у політичній історії Росії нашого століття. Алексінський вже і переклав на французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський» та видавав у видавництві «Українські вісті» свій орган «Освобождение».

Безумовно, партія і політика забирали у Багряного, мабуть, основну енергію і час, а головне — забирали його здоров'я, бо творили йому численних ворогів, які не давали спати новому противникові. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП, ба навіть і на власну родину тиснути. Але з другого боку організований Багряним гурт ентузіастів УРДП допоміг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» чужими мовами.

Ця симбіоза письменника з його партією не була випадкова. У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у повістях «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам на геноцид — людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірности, але тим сильніша жива енергія, жива душа — жива нація.

Уявляю, яка дорога була кожному не тільки уердепівцю оця велика реабілітація людини, нищеної під наклеюваними їй ярликами «ворога народу», зека, оста, бандита тощо. За це будуть вдячні письменникові мільйони й по той бік заслони. Це підкреслив і чужинецький критик Юзеф Лободовський у статті про «Сад Гетсиманський»:

«Парадоксально, ця книжка, де діються справді несамовиті речі і безперервно поневіряється людська гідність, є по суті одним безперервним хоралом на честь людини і її духових вартостей. Багряний описує таку страшну дійсність, про яку Кестлерові навіть і не снилося. А все ж таки «Тьма опівдні» є книжкою понурою і гнітючою. Натомість «Сад Гетсиманський» закриваємо — не біймося цього банального вислову — з почуттям духового підсилення. Що страшніші речі діються в книжці, то більшу віру в людину викликають у читача».

«З одного боку книжка Багряного є разючим документом радянської дійсности, який перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написане; з другого ж боку — є виразним свідоцтвом глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків» («Культура», 1951, ч. 1).

Лободовський вловив ще одну прикмету Багряного-письменника — його здібність до оптимізму серед трагедії, його гумор серед відчаю, його «кошмарний гротеск». Людина Багряного перемагає «в глухій війні, що провадиться на величезних просторах євразійської імперії».

За ці високі прикмети критик терпить письменникові його вади, що походять не то з браку часу, не то з незавершення літературної культури. Це декламаційність, многословіє, резонерство, сировість, неочищеність. Ці хиби є в прозі, і в поезії, і в драмі Багряного. Але найбільше позначились вони на поетичному його доробку, де такі шедеври, як «Собачий бенкет», є винятком.

Здоров'я, сила, лицарськість і любов до людини та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Шерех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією повістю «стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі». («Твір про мистецтво стріляти», «Українські Вісті», 1947, 6 квітня). Щедра і прихильна критика у англосакській і німецькій пресі свідчить про те, що «Тигролови» стали новим — і саме українським — словом у пригодницькому жанрі світової літератури.

Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був обдарований щедро силою і талантом. Ішла ця сила з глибокого коріння його в українському житті сучасному і минулому. Він мав чудове відчуття ритму сучасності і ритму минулих віків. І тому так природно зринає в ліпших бароккових своєю природою місцях його творчості якась підземна течія древнього багатирського епосу, казки, думи. І все це поєднується з доброю усмішкою людини, яка така сильна, така любляча, що при всій своїй шаленості може обійтись і без помсти за всі незчисленні образи і кривди, завдані їй своїми і чужими.

Гора наклепів на Багряного вивершилася в 1963 році, перед його смертю, брудною книжкою «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного». Підписана псевдонімом, ця книжка має прямий логічний і змістовий зв'язок з радянськими нападами на Багряного. Вона свідчить тільки про його вагу як письменника і діяча.

У Достоєвського є одне місце про талант і нікчемну злобу: «Ти ще нікому непотрібний, тепер ніхто тебе не знає і не хоче. Так світ іде. Почекай, не те ще буде, коли взнають, то в тебе є обдарування. Заздрість, дріб'язкова підлість, а найбільше глупота наляжуть на тебе сильніше за злидні. Талантові треба співчувати, йому треба, щоб його зрозуміли; а ти побачиш, які пики обступлять тебе, коли хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити в ніщо і з презирством дивитися на те, що в тобі виробилося тяжкою працею, терпінням, голодом, безсонними ночами. А ти задирливий, ти часто недоречно гордий і можеш образити самолюбну нікчемність, і тоді біда, ти будеш один, а їх багато: вони тебе замучать шпильками».

І замучили. В листі-оголошенні згаданої вище пасквільної книжки написано, що вона «є вбивчою для Івана Багряного». Шизофренічна своєю одвертістю претензія бути вбивцею. Насправді це була тільки остання шпилька серед страстей тієї української Голгофи, що її пережив і змалював Іван Багряний.