Конспект уроку з літератури рідного краю з української літератури 8 клас

 «Додаток 15»                                                                                                                      Тема: Гергій Люлько. Життєвий і творчий шлях митця.  «Як живеш хлопче?» Автобіографічна основа твору                                                                                    Мета: познайомити учнів із змістом твору «Як живеш хлопче? ;                                         розвивати навички самостійної роботи та вміння аналізувати художній твір та образи – персонажі, визначати морально – етичні проблеми, порушені в творі , аргументувати власну думку;                                                                               виховувати повагу до батьків, історичного минулого, почуття патріотизму. Обладнання: портрет Георгія Люлько, текст твору.                                                        Тип уроку: засвоєння нових знань і формування вмінь.

Хід уроку

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ.АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Бесіда з учнями

- Яких письменників Дніпропетровщини ви знаєте?                                                         - З творчістю яких ми вже ознайомились?                                                                  - Що таке автобіографічний твір?                                                                             - У чому особливість будь-якого автобіографічного твору?                                         - Які автобіографічні твори ви вивчали раніше?

ІІІ.ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ

Мотивація навчальної діяльності учнів.

Постановка проблемного запитання.
(Запитання розв’язуватиметься в кінці уроку.)
— Яку мету ставив перед собою автор, вирішивши описати своє дитинство і враження від нього?

ІV.СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Вчитель: Серед сучасних літераторів Павлоградщини привертає увагу творчість поета та прозаїка Григорія Івановича Люлька.Народився письменник в 1939 році в Павлограді. "В пам`яті залишились, - як зізнався Георгій Люлько, - деякі довоєнні епізоди і війна. Нашу хату розбомбило, ми жили в землянці. Жахи бомбувань і досі не забулись... Тато і мама  були селянського роду". Тут Георгій Люлько закінчив Павлоградську середню школу. Після школи служив у збройних силах СРСР - прикордонником на Далекому Сході. А демобілізувавшись, в 1961 році вступив до Московського державного університету  імені Михайла Ломоносова  на факультет філології. І через вісім років закінчив університет і аспірантуру, а потім - викладання української літератури в цьому університеті.

        Найперша книжка Георгія Люлька - книжка для дітей. Про видання свого "Лельом- полельом" (1970), автор говорив так: "Прогавили справжню українську книжку! Українську неформальну, субстиційну - за духом. Річ фантастична, майже неймовірно".                                                                             Пізніше, у 1973 році, побачила світ одна збірка письменника "Нумо- дружити", яка була надрукована спочатку англійською мовою під прізвищем Енгланд, а потім переведена і українським оригіналом як переклад із Енгланда.                                                                                                                                   В 1972 року наш земляк Люлько  переїздить в Україну і після довгих блукань по ній, пізнавши терпке почуття ностальгії за радним краєм, повертається  в Павлоград, плідно працює на літературній ниві, часто друкується в місцевих газетах "Рідний край", "Західний Донбас", журнал "Вітчизна", "Борисфен". За останні десятиріччя Григорій Люлько видав п`ять збірок поезій, зокрема "Преображение" (1993 р.), "Перстань кохання" (1994 р.), "У колі друзів" (1995 р.), "Діадема для Олесі" (1995 р.), "Неба незабутнє світло" ( 1996 р.), - творів високохудожніх, де кожний рядок автора притягує інтерес читача чистотою і честність поглядів, ненав`язливо, особисто, але з щирістю, яка з лишком перекриває багатослівність багатьох записних "патріотів".                                            Окрім поезії, Григорій Іванович пише прозу. Проце свідчить його повість "Зошити із Зелен-Явора" (1977 р.), надрукована в журналі " Вітчизна", та багатьох оповідань, такі як "Справа небесна", " Птах невідомий" (за 1996 р.), " А все-таки любив", "Вона чекає на мене", " Петь-петь", "Неньки троє синів", "Василькові очі", " Гори афганські", ( за 1997 р.), " Добродушний концтабір" (2000 р.) та багато інших, надрукованих у періодичній пресі.                          Творчість талановитого і своєрідного поета дуже важко охарактеризувати. Кожен твір - то дорогоцінний злиток розуму, незглибимого почуття і енергії оптимізму, і любові до людини, до природу, до всесвіту. Світосприйняття, світорозуміння, трактування подій і явищ у автора несподівані, непередбачені, нетрадиційні і разом з тим життєві, неповторні, власне Люлькові. Думка його творів жива і яскрава, оригінальна. Те ж можна сказати і про формотворення і словотворенння авторської мови. Автор рідко вдається  до установлених поетичних форм, класичного розуміння. Вірші його вільні, часто це вірші в прозі. Але яка цілісність форми, яка внутрішня мелодика і ритміка, яка гармонія думки і почуття і їх втілення у слові.                                                    Багатющі скарби українського слова, фольклору, історичних мовних традицій, обширного діалектного матеріалу дають простір до мовних розвідок, а від них до мовотворення, словотворення. Для нього світ  - безмежжя, "протяглість просторіні", поле "всеіснування", яке є "ознака істинності" і є сенсом його буття як художника.

       Георгій Люлько - тонкий і глибокий лірик. Його бачення і відчуття природи дивують і вражають. Коли читаєш його твори  віриться у вічність і створенного ним.

Обмін враженнями щодо прочитанного твору «Як живеш, хлопче?» (Додаток1)

1. Вибіркове читання твору, переказ цікавих епізодів твору:

- Спогади про батька й матір;                                                                                         -  Спогади про воєнне дитинство;                                                                                              -  Авторські відступи, пройняті життєстверджуючим оптиміз­мом, в яких письменник через плин минучих років оглядає з вершини своєї людської зрілості, прагне усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло її первісних джерел;                                                                                                                          - Описи природи.

 Обговорення змісту твору за питаннями:

• Чому роки дитинства ми будемо пам’ятати завжди?
• В якій сім’ї ріс Георгій?
• Якою у творі зображена мати Сашка?
• Які теплі спогади у автора про маму?
• Яка трагедія сталася в родині Люлько?
• Що символізує кінь у творі?
• Поясніть останні рядки твору?

V. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Інтерактивна вправа «Мозковий штурм».

Визначте тему та ідею твору.

Вчитель: Своїм твором автор закликає любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою і щасливою, нагадує нам щоб ми ніколи не забували, якого ми кореня і що нам дав народ, батьки, щоб ми стали їх гідними синами, наголошує на необхідності усвідомлення кожним своєї особистої відповідальності за сьогодення та майбутнє.

VІ. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Для себе із твору Г.Люлько «Як живеш хлопче?» я взяв (взяла)…

— Для мене справжнім відкриттям стало…

— Твір я вважаю актуальним тому…

VІІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Скласти міні - твір на тему: «Твір «Як живеш хлопче?» нас вчить…»

«Додаток 1»

Як живеш хлопче?

        Батько гнав коней по залитому сонцем  вигоні. І був світ золотий, мов соняшник. Стояв на підводі – молодий батько, поруч з ним сидів п`ятирічний хлопець; трирічний, плачучи і захлинаючись с того плачу, здоганяв їх. Серце його калаталося, підстрибуючи, наче ліктик; малий робив швидкі рухи ногами і руками; коліньми трохи не дістаючи підборіддя, - та здавалось, що це біг на місці, бо підвода з батьком і хлопчиковим старшим братом усе віддалялася од нього, віддалялася. Наче хто домальовував простір поміж ним  та підводою. Аби як  ширшає смуга води для того, хто на крижині.                                                  Вони не взяли його з собою!                                                                                       Образливо було, прикро.                                                                                                       Його не взяв батько з собою!                                                                                         Старшого взяв, а його не взяв.                                                                                   Хлопчик продовжував працювати всіма кінцівками , але дарма: підвода даленіла, вже ледь бовваніючи і дзвінкому степовому серпанкові, й серденько хлопчикові тіпалось в ребрах грудей, ніби пташеня.                                                           Його не взяли.                                                                                                                  Батько не взяв.                                                                                                        Виснажившись, впав він на вигін до долілиць і щедрі батоги його сліз, десь наче від скронь, оросили  земну кулю.                                                                 Чи довго він так лежав?                                                                                                        Ні.                                                                                                                                               Але всі ці безмежні хвилини він, не  здогадуючись про це (звідки йому, малому-невеличкому?), пережив одне із найбільших у своєму житті потрясінь, із штибу отих, які дорівнюють космосу і вічності. За цей час він ,немовби, перейшов мільярди своїх доземних років і виріс на ціле людство, що в своїй малості вже ступнуло крок до всього ,що властиве людині.                      Отак він і лежав долілиць посеред ранкового світу, покинутий і самотній.        Нехай.                                                                                                                                        (Вони не взяли його).                                                                                                 Дарма.                                                                                                                                          Отак він лежатиме (лунало йому), і помре. А вони повертатимуться з батькової роботи та й побачать його неживого. І зрозуміють, зрештою, що накоїли .                                                                                                                           Вони вбили його!                                                                                                                Але що це таке?                                                                                                Жвава компанія поміж стеблиння, як поміж деревами. Фіолетовий хрущ, який, заблукавши, звалився в хащу зела і немов придурюється, буцім розбився… Павучок-дивачок… Бабка продзумкотіла… А в бабки – райдужні крила

    – Доброго ранку, друзі.                                                                                                    –              Я з вами.                                                                                                                         –              Ми завжди разом.                                                                                                                – Ми не образимо одне одно й не зневажимо.                                                                           (Він ще не знав таких слів, проте мов белькотіти приблизно такою мовою: мовою неба й землі, сонця і зела).                                                                                            –  Синку!!!                                                                                                                     – Де ти ?!                                                                                                                                    – Я…                                                                                                                                             – Чого ти там розлігся?                                                                                                       (О, це його молода мати. Мама!)                                                                                              – А йди-но мерщій додому, я зараз пектиму пиріжечки.                                                  Пиріжечки –  це переконливий  аргумент. Стояти біля мами, дивитися на її руки – два окремішні створіння –і брати із тих створінь видовжені сонця щойно із сковорідки й, обпікаючись, заходжуватися їх їсти. А підвода з кіньми, батько і братик - нехай. От наїмся хрумких, а тоді, може, й знову закортить померти, щоб вони всі начувалися.                                                               Вони  - це тато і брат.                                                                                                               А по ночах іноді підлітав кінь до нього той бив землю копито. Грива йому посмами додолу, бабки білі, а очі великі сміються.                                                          - Здоров був! - сказав кінь.                                                                                                                - Здра-стуй!                                                                                                                                              - Ну як живеш, хлопче?                                                                                                                - Гарно живу.                                                                                                                                -То полащ мене ось тут.                                                                                                           І хлопчик обережно доторкнувся до конячої морди погладив її.                                                  Так і врізьбились в ного назавжди: той ранок і вигін, і молодий його батько на підводі із старшим; щоправда він до вечора й забуде все це, немов назавжди, щоб не згадувати декілька десятиріч, але нараз спливе з його підсвідомості, наче острів з океан-мор, напрочуд яскраво і виразно: той ранок, і той вигін-осоння, і його молодий батько, і старший братик, і підвода, що сяючи даленіє.               І самого себе побачить він. Як здоганяє батьковий " фаетон", що його тягнуть коні; як біжить шодуху, буцім на місці, й не годен ніяк наздогнати. Побачить усе те, неначе картину, і себе -  в тій картині.                                                                      І з подивом роздивлятиметься.                                                                                                Таке високе небо, і такі довжезні дерева. Великі кущі, висока трава, хати-велети.                                                                                                                                  Вигін-безмежний.                                                                                                          Вовча-широчезна.                                                                                                                       А степ- так йому кінця ані краю.                                                                                              Кінь бив копитом об замлю і очі йому сміялися.                                                                         ... Земля тряслася, небо розколювалося і світ ходив ходором. Підлітали дерева і хати розвоювалися.

Таких громових громів досі він ще не чув і таких блискавок не бачив. А сонцн зробилося чорним.                                                                                                      -Не барися!                                                                                                                     -Чого ви?                                                                                                                             Мама підштовхувала його до льоху, а сама ставила ногу на драбину та не подужувала потрапити на щабель, а він дивився, як мама намацують ногою драбину: на руках вони тримали найменшенького.                                                       Десь поділися тато, старший братик, сестричка. Бабуся з тіткою - за маминими плечами і над; обличчя їхні злякані, а він не розуміє з чого.                                            Йому навіть весело: такий гармидер стався. І всі чкурнули кудись, раззявляючи дірки ротів. Цікаво, чому це так почали підлітати дерева й стріхи підстрибувати? Ага, він пригадав. Тато (йому казали) на фронті, це війна, а старший братик із сестричкою вже льосі. Диви, поховалися!...А на горі бухкає, гуркотить, як багато возів чи каміння в бочці, й здригається  земля, і ходить ходором світ.                                                                                                              Нарешті мама шурхнула ногою і вони втрьох звалилися в яму - на двох, що вже там тремтіли; запхикав найменший, але мама згорнула вссіх чотирьох під себе, затуляючи від того, що зчинилося на горі.                                                               І тітонька з бабусею докупи.                                                                                     Засвистіло, вдарило, зірвало ляду.                                                                                Бух!                                                                                                                                     Бух!                                                                                                                                       Та-та-та-та-та!                                                                                                         Зазойкало нагорі, вибухнуло лайкою, застогнало... знову завило.                               Вони не бачили, як на їхню хату падає бомба.                                                                 Усю війну вони  прожили в землянці, яку вирили разом із сусідами.                          Бомба влучила не в саму хату, а поміж декількох сусідів, порозвалювавши все, що можливо.                                                                                                                                 Відчуття тих років йому не дуже запам`яталися, лиш найзагальніше. Три чималі родини  в одній землянці, а більше і нічого.                                                           Там каганець і тіні на стінах.                                                                                                                              За багато років він і це пригадує.                                                                                                                Перебігають, погойдуються тіні, заходять одна за одним, торкаються плечима, скронями, ліктями одна одної, голови й руки -  величезні.                                                      І то феєрія, ціла вистава, яку можно спострігати годинами, тижнями, роками - і не набридає. На машинці мама лата дрантя на всіх, джуркотить бабусин голос, бухика громовим кашлем сусідський дід Булка, йоте надсадне бухикання -  дужче й за котре бомбардування.                                                                           - Нє, - каже дід, згинаючись в три погибелі, бо хапається за груди. - Германець не впорається з Іваном. Де йому. Він у вас уже був, германець. Був, був, та й загув.                                                                                                                                    Сказав дід та й знову заходився в моторошному бухиканні. Чи не завале землянку?

Хлопчик дослухається до всього, що рухається на землі.                                                       Крім них тут живуть і різні хробачки, ропухи, а в отому кутку -  кріт.                                       А той кажан залетить.                                                                                                       Цікаво йому.                                                                                                                             Батька він не пом`ятає, забув і про найтрагічніший досі в його житті випадок, кого його не взяли на підводу, яка перелинула вигоном.                                                                            Він грається із сусідськими дівчатами, бабуся розповідає йому казки, а старовинний сусіда назива його хлопцем не із останніх.                                                                        Веселе, ба, навіть, прекрасне життя.                                                                                      Головне -  це сховатися.                                                                                                        Вчасно сховатися.                                                                                                                          Та й обдурити зайд.                                                                                                                      Вони голосили, що в них короста (дід Булка навчив, бо чув про педантичність германців), і німці десятою дорогою обходили їхню землянку.                                                             То для малих воля.                                                                                                                   Звісно, коли не стріляють...                                                                                                         -Век!                                                                                                                                        -Век!                                                                                                                                                  Німці, все-таки, викурили їх з-під землі й женуть тепер разом з іншими аби затулитися за ними від наступаючих, як щитом, та починається нове бомбардування. Цього разу це літаки із зарками на крилах - німці тікають за Вовчу за Самару, аж генза Дніпро, то й не встигають повбивати всіх.                                                             Вулицями міста ходять у пілотках й в кашкетах із зірочкам, шукають підлітків, які вціліли, й судять поліцаїв, котрі не встигли чи не спромоглися втекти. І партизани таки знаходяться. Навіть дід Булка отримує медаль "За отвагу". Виявляється, що й чимало поліцаїв буди підпільниками, й дівчат в німецькій уніформі, що працювали на біржі та в комендатурі; а чоботар, насправді ж секретар підпільного обкому  -  найбільший герой. Судять і дезертирів: кого - в штрафні батальйони, кого - відбудовувати Донбас, а кого -  й далі,поза дроти колючі.                                                      Один дезертир ховатиметься в льосі ще тридцять років, а коли вилізе, то всі побачать, що то висхлий ведмідь, котрий втратив мову. Але про нього ще ніхто не знає.                                                                                                                                        Торохтить движок. Це вечорами на вигоні показують кіно.                                                          Батька немає, а війна вже й закінчилася.                                                                             Потім він приходе - незнайомий, з вусами, але за кількі тижнів його забирають.        Уночі.                                                                                                                                  "Чорним вороном".                                                                                                                          А хлопцеві все сім років і мама каже, що і школі треба відповідати:                                               - Батька вбито.                                                                                                                                        -Немає батька.                                                                                                                                         -Він на фронті загинув.                                                                                                               Але хлопець знає, що батько в тюрмі, й це дуже зле, що він у тюрмі. В нього були й ордени, але ж він опинився  у полоні, його привезли з Германії, засудили, а він утік додому, до жінки і дітей.                                                                                                                    Він ворог, мамо?                                                                                                                                Який там ворог! – лякається мама. - В школі казатимеш: його вбито. А то не приймуть у піонери.                                                                                                                                  Про батька намагаються не згадувати, це заборонена тема.                                             Як заборонена зона.                                                                                                                           А за два роки, під час голоду, вмирає його сестричка.                                                                    Він так любив її!                                                                                                                      Проте з часом він забув і її. Як батька, як поранених і вбитих. Яких йому вже стільки довелось побачити малим.                                                                                                               Дужче йому запам`яталася бабусина смерть. Вони вночі ходили по колоски й бабуся наколола око об стернину, бо за ними гнався хтось і вони кинулись тікати, але зашпорталися і впали…                                                                                                          Хлопці чекають на розвізника. Того, хто розвозить газ.                                                                      - Малий Дудник на міні оце підірвався. Очі повибивало й правицю по лікоть…                            - А Лупко розряджав снаряда. Цікаво, бачте, йому. Ото його – на шматочки. Мати і досі ходе збирати шматочки ті.                                                                                                                 - Це то , що корову пас?                                                                                                                       - Ні, то середульший Штаньківський пас.                                                                                         - А Минька за дровиняку посадовили. Діти замерзали, то він виніс дровиняку.                                 - А вашого за що?                                                                                                                                  - Ви б Сталіну про нього написали, він би усіх разстріляв.                                                              А малі, штурхаючи один одного:                                                                                                            - Вов`, чуєш, постріляв би!                                                                                                                 - То й про нашого директора треба писати, щоб розстріляв. А то, як схопить за вухо - і мне.                                                                                                                                                       - Бабуся кажуть: він усе начальство колись постріляє, якщо неправедне.                                                  - А на Сталіна і піп у церкві молиться.                                                                                   - За Сталіна -  піп?                                                                                                                                         - За Сталіна.                                                                                                                                            - Ану побожися.                                                                                                                                      - А на що?                                                                                                                                              - Землю їстимеш?                                                                                                                                     - Їстиму.                                                                                                                                               -Сталін більший і за Бога.                                                                                                               - Він  найперекрасніший на світі! - вихоплюється в котрогось з малих.                                                           - Пац-цани, - каже безногий інвалід, що саме пристрибав на своїх подушечках. - Хто? Йоська найкрасивіший? Та то його задолизи отак размальовують, пац-цани. та він же рябий, наче соняшник, пац-цани.                                                                                            - Ря?... хлопці витріщуються на інвалід. Може, він ворог? Ото що груди біля землі в медалях.

- Рябий, значить, подзьобана в нього мордяка. Віспою, -  уточнює інвалід з-під їхніх ніг. І від нього поширюється дух самогонки.                                                                                    - А на зріст він менший оцієї молодиці. Молодиця нижче серед нього зросту, а Сталін нижчий за неї? Що він меле? Надудлився самогонки і меле. Ні, цього вже не може бути. Якби не каліка... Сталін, він найбільший на світі, ондечки, як на майдані.                                                                - Рябий, рябий, - трясеться плечима понад землею інвалід, і його медалі рясно подзенькують. Він плаче п`яними слізьми. - Хай він мені ноги мої поверне! Я за нього ноги віддав, а він мені - що?!                                                                                                 Й потряса своїми подушечками, а жінки заходжуються втихомирювати його, вкоськувати.                                                                                                                           Нарешті чуб інваліда падає йому на груди, немов цілується з медалями.                                Але ось з`являється підвода, бочка з гасом, розвізник, коні -  й усі повертають голови в її напрямку, видовжуючи без того задовгі шиї. Черга вишикується в довгий ланцюжок і людський тин затуляє інваліда-безніжка, що спить. Люди підставляють під гас бідони, каністри, цеберки.                                                                                                ...Хата родини хлопчика - ніби поміж містом, річкою й вигоном.                                          Сяк-так по цій війні відбудували стару хату, позаліплювали все, шо подужали, підрихтували без батька. Словом: полагодили. Так само - й інші сусіди. Землянку засипали: над землянкою ціла грядка.                                                                                       Коли снився той кінь?                                                                                                                         А так "студебекери" прогуркотіли, танки, "катюші".                                                                      А ще - бомбовози.                                                                                                                               Як виють ці літаки з бомбами!                                                                                                          Хто витримає це?                                                                                                                 Спачатку було витття.                                                                                       Наймоторошніше.                                                                                                                           Найжахливіше.                                                                                                                                                      Виття, яке пронизує усе твоє єство.                                                                                          До найглибшої глибини - кожен корінчик,                                                                                 кожен нерв, клітинку.                                                                                                                       До останку, до дрібки.                                                                                                                     Таке виття.                                                                                                                                                              Від нього усі звуки зникають, зникають усі відчуття, всі почуття.                                    Німіє усесвіт.                                                                                                                        Виття зароджується в прірві небесній, далеко-далеко, в тій далечезні, куди не прозира людський погляд, ніг не добачить, тільки почуєш. Його зародження вловлює й не слух, а та цілість, якою ти ще є.                                                                                            У тобі спочатку закінчується тривога, неспокій. Той неспокій такий пронизливий, що ти аж терпнеш, кам`янієш від нього, відчуваєш, як із відстані просторіні наближається до тебе жах.                                                                                                                    Ти вже чуєш виття.                                                                                                                       Воно розшарпує кожну твою часточку. Воно наростає до нестерпності.

І ніде не заховатися від нього. В хаті, в землянці -  ніде.                                          Затулюєш вуха долонями, пальцями - дарма. Ніщо не допомога.                                   Подушка - даремно. Вата у вуха - не порятунок.                                                                      Не заховаєшся, не втечеш. Вриваєшся в рам`я - чуєш.                                                              В землянці так само, як на поверхні. В льохові - теж.                                                   Можливо, там, в земному ядрі й заховався б.                                                                            Та не вриєшся туди. Не вгризешся.                                                                                         Жах розтинає тебе.                                                                                                             Ти розпанаханий тим виттям. Воно, розростаючись, наближається!                               Заціпенієш, згорнувшись в клубок, чекаєш.                                                                               Або ж тебе опановує тремтіння. Тремтить тіло, мозок тремтить, душа.                 Жах!                                                                                                                                      Збожеволіти можна.                                                                                                                 Дехто і божеволіє.                                                                                                                         Моляться матуся, бабусенька, тітонька.                                                                                                            - І ти молися, дитино.                                                                                                                            У їхніх очах розпач і жах. І крізь темряву хлопчик бачить їхні очі.                                                        Виття досяга апогею.                                                                                                                 Досягає зеніту.                                                                                                                            Ось-ось довершиться апокаліпсис.                                                                            Здригнуться небо і земля, вибухи змішуються з виттям, земля перемішається з небом і зникне небо, а земля розлетиться на шматки; зрушаться залишки хат, перетворюючись на уламки, які жбурлятиме разом з деревами, що догори корінням, з рештками людей і тварин. Усе це охоплене полум`ям, велетенський вогонь додається до вибухів і виття. І здається, що кожна бомба падає на тебе.                      Саме на тебе!                                                                                                                               І жодна бомба не обмине тебе. Всі бомби ціляться на тебе і влучають у тебе.                                                     Всі вони призначені для тебе: усі і кожна окремо.                                                                 Для тебе!                                                                                                                                          У тебе!                                                                                                                                               Всі разом і кожна окремо.                                                                                                     Нескінченні кагати бомб падають на тебе і тебе вже нема, розкидано тебе на міріади часток і всі вони розтроюджені болем.                                                                  І здається, що  серце не витримає і ось-ось теж вибухне як ота бомба, розколовши мізки і розколовшись само на маленькі сполохані живі дрібочки.                                             Але вчасно прокидається душа і вгамовується серце.                                                               Живий.                                                                                                                                       Живий!                                                                                                                                        І сяє залитий сонцем  вигін.                                                                                                    Золотий, як соняшник, світ.                                                                                                            А коні все далі й далі несуть підводу, на якій стоїть, натягнувши віжки, молодий красивий батько. Поруч з ним сидить старший хлопчиків братик п`яти літ і, оглядаючись, сміється до нього, а він намагається їх наздогнати.

Не наздогнав.                                                                                                                         Підвода зникла за горизонтом, забравши в незнані світи тата зі старшим братом.                                    А він живе.                                                                                                                                       За себе, за них, за сестричку, маму, бабусю, тітоньку.                                                             Живе.                                                                                                                                                І вони живуть в його пом`яті, в його поезіях, в його творах.                                                          І знову приходить кінь з далекого дитинства.                                                                         Грива йому пасмами до землі, а очі великі й сміються.                                                                  - Як живеш, хлопче?                                                                                                                - Гарно живу.                                                                                                                                 Живу...