Конспект уроку з всесвітньої історії у 7 класі на тему "Практичне заняття. Устрій станово-представницької монархії у Франції та інших державах Західної Європи."

Всесвітня історія  7 клас

Урок № _______                                                       Дата ________________

 

Тема. Практичне заняття. Устрій станово-представницької монархії у Франції та інших державах Західної Європи.

Мета: закріпити знання про процес становлення середньовічних станово-представницьких монархій, порівняти їх формування в країнах Європи, визначити роль представницьких органів влади у європейських державах; розвивати вміння аналізувати історичний матеріал, формувати шанобливе ставлення до історії інших народів.

Поняття: роздробленість, станово-представницька монархія, виборні органи влади.

Обладнання: Всесвітня історія: підручник для 7-­го кл.; атлас, наочність.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Хід уроку

І.    Організаційна частина уроку

ІІ.  Актуалізація знань учнів

• Коли починається централізація влади в європейських країнах? Чому монархії, що склалися, історики називають становими?

Посилення королівської влади розтяглося на віки й супроводжувалося серйозними перешкодами. Ідея об’єднання країни зазвичай натрапляла на опір із боку великих феодалів, які не бажали втрачати свою незалежність і привілеї, крім того, доводилося захищати власні землі від зовнішніх ворогів. Об’єднання країни потребувало значних витрат, які не могла витримати королівська скарбниця. Обкладати підданих усе новими й новими податками без їхньої згоди було небезпечно. Центральна влада потребувала підтримки з боку різних станів. У цих умовах з ініціативи королівської влади в країнах Європи виникли станово-представницькі збори.

Станова монархія - форма феодальної держави, за якої відносно сильна королівська влада укладала союз зі станово-представницькими зборами.

Станова монархія - централізована держава, у якій влада монарха спирається на станово-представницькі органи влади.

• Визначте особливості європейських станово-представницьких органів і їхню роль у житті країни.

Станово-представницькі органи відігравали важливу роль у розвитку середньовічної Європи, хоча й виконували лише дорадчі функції. їх рішення не були обов’язковими для виконання, а слугували тільки порадами для королівської влади. Водночас станові органи намагалися контролювати ухвалення законів і нових податків, питання оголошення війни і миру та престолонаслідування. У більшості країн вони працювали нерегулярно, скликалися королями в найскрутніших для країни обставинах. Станово-представницькі органи називалися по-різному, однак загальним для них стало слово «парламент» (від французького - «говорити»).

Парламент - найвищий представницький орган державної законодавчої влади, у якому представники різних верств населення обговорюють й ухвалюють закони, що регулюють життя країни.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Становлення представницьких монархій. На межі ХІІІ-ХІУ ст. систему доповнили станово-представницькі органи, що складалися з духовенства, дворян і городян. У різних країнах вони мали різні назви: в Англії - парламент (від франц. - говорити), у Франції - Генеральні штати, в Німеччині - рейхстаг, в Іспанії - кортеси тощо. Право представництва надавалося лише окремим групам населення або окремим територіям. Кожна країна йшла до нової форми правління власним непростим шляхом. Відповідно формувалися особливості парламентів окремих держав.

Так, у 1302 р. у Франції виникли Генеральні штати - орган для обговорення державних справ і затвердження запропонованих королем податків. Поряд із церковною і світською знаттю до участі в них були допущені багаті городяни - від імені тих, «що працюють». Кожний стан засідав окремо і мав один голос. Разом збиралися лише для ухвалення спільного рішення. Оскільки інтереси двох перших станів зазвичай збігалися, при голосуванні вони мали перевагу над городянами, хоча ті й становили більшу частину населення країни. Генеральні штати стали надійним помічником короля в управлінні державою. Але те, що король скликав їх не регулярно, а лише в разі потреби і не звітував перед ними у своїх діях, робило Генеральні штати залежним від королівської влади. Таким чином, на початку XIV ст. Франція перетворилася на станову монархію.

Чому Генеральні штати стали надійним помічником короля в управлінні державою?

У Англії парламент був започаткований в ході громадянської війни в 1265 р. За його допомогою король міг управляти набагато легше.

Парламент протистояв домаганням знаті, забезпечував вчасне збирання податків, повідомляв короля про потреби станів.

Згодом у парламенті утворилися дві палати. Вище духовенство і знать входили до верхньої палати лордів, у нижній палаті громад засідали по два рицарі від кожного графства і по два городянина від великих міст. Англійський парламент не тільки встановлював податки, а й брав участь в ухваленні законів. Усередині нього склався міцний союз рицарства й міської верхівки. На відміну від французьких Генеральних штатів, усе це робило англійський парламент впливовою силою. Виникнення парламенту перетворило Англію на централізовану державу із становим представництвом.

Так у Європі виникли станові монархії - форма правління, де поряд з королем діяли органи станового представництва. Зазвичай їм дозволялося тільки давати королю поради. Але навіть у такому вигляді вони допомагали узгодити його цілі з інтересами повноправних станів королівства. Престиж королівської влади надзвичайно зріс.

Станово-представницька монархія діє у станових суспільствах, являє собою принцип організації представницької влади, де діють закриті соціальні групи - стану, від яких обираються безпосередньо депутати. У Західній Європі перші станово-представницькі монархії з'явилися ще у ХІІ столітті. У багатьох державах Європи ця монархія проіснувала аж до початку ХХ ст., Коли остаточно поступилася місцем національному представництву.

Передумови для виникнення станової монархії як щодо централізованої форми держави (в порівнянні з державами періоду феодальної роздробленості) створювалися розвитком міст, що почався складанням внутрішнього ринку, загостренням класової боротьби у зв'язку з посиленням феодальної експлуатації селянства. Головну опору станової монархії становили нижчі і середні верстви феодального класу, які мали потребу в сильному централізованому апараті для зміцнення своєї влади над селянством. Станову монархію підтримували городяни, які прагнули до ліквідації феодальної роздробленості і до забезпечення безпеки торгових шляхів - умов, необхідних для розвитку внутрішнього ринку. Процес державної централізації в цей період був прогресивний, так як він полегшував найдавніше економічний розвиток феодального суспільства. Централізація феодального держави при станової монархії виражалося в концентрації в руках короля його апарату судової та військової влади на шкоду політичної самостійності великих феодалів, у розвиток загальнодержавного законодавства та оподаткування, у зростанні і ускладненні державного апарату. Централізоване держава вимагала значних грошових коштів, обов'язковою передумовою отримання яких (у формі державних податків) було поширення грошової форми феодальної ренти. Проте центральна влада була не в змозі безпосередньо, минаючи згоду феодалів і державних рад, отримати ці кошти з основної маси платників податків - селянства і городян. З цим було пов'язане виникнення в більшості країн Європи станово-представницьких зборів загальнодержавного масштабу, що завершував процес формування станової монархії в кожній країні: Генеральних штатів - у Франції; парламенту - в Англії; імперського сейму - у Німеччині.

Виникнення станово-представницьких установ у державах Західної Європи.

Економічний образ західноєвропейських держав істотно змі­нився в ХІІІ-ХІV ст., що зумовило перехід до нової форми фео­дальної держави, а також певні зміни у праві. В Європі спостеріга­лося бурхливе зростання міст, кількості міського населення. Це сприяло зміцненню внутрішнього ринку. Розвиток товарно-грошо­вих відносин, поштовх яким дали організовані католицькою церк­вою хрестові походи, викликав розквіт ремесла і торгівлі.

Ідейними організаторами походів були римо-католицька церк­ва та рицарство, які прагнули розширити свої земельні володіння.

Феодали, які мали на території своїх земельних володінь міста, нещадно грабували міщан, викликаючи в їхнім середовищі не лише гнів, а й постійні повстання. Міста прагнули звільнитися від зверхності феодалів і нерідко вдавалися до купівлі у короля хартій свободи.

У цій ситуації інтереси міст і короля багато в чому збігалися. Міщани прагнули міцної централізованої держави, в якій були б умови для захисту їхніх інтересів, власності, вільного розвитку ремесла й торгівлі. Король також хотів єдності та могутності країни. Міста боролися проти сваволі феодалів, і король бажав обмеження влади останніх. Так і виникла неписана угода: міста забезпечують короля грошима і солдатами, король забезпечує містам захист від домагань феодалів. Отже, серйозні зміни в економічному укладі зумовили зміни і в суспільному житті.

Зміни у суспільному ладі в період станово-представницької монархії

В аналізований період у державах Західної Європи остаточно сформувалися такі стани: дворянство, духовенство і третій стан, куди входили міщани і селяни. Проте розподіл на стани не повністю відображав правове становище різних груп насе­лення, оскільки ці стани складалися з неоднорідних прошарків су­спільства.

Вищими, привілейованими станами залишалися дворянство і духовенство. У середовищі дворян відбулося розшарування, в ре­зультаті якого утворилася група вищих дворян із загалу старої феодальної знаті й багатих міщан (у Франції це - дворяни шпаги, в Англії - лорди, в Німеччині - князі-курфюрсти, в Росії - бояри). Підпорядковане становище посідали дворяни, які вийшли з рица­рів, чиновників і суддів. Такий самий розподіл відбувся й у стані духовенства.

Бурхливий розвиток капіталістичних відносин у містах забез­печив значну вагу в суспільному житті третьому станові - міщанам. Міське населення, як і два інші стани, було досить неоднорідним. Вищий прошарок міщан - патриціат - захопив найважливіші по­сади в містах і протиставив себе бюргерству(у Франції - бур­жуазія), тобто середнім прошаркам міського населення, а також плебейській частині міського населення, що складалася з підмайст­рів, поденників та інших бідняків.

Із розвитком товарно-грошових відносин і ринків відбувалися значні зміни в правовому становищі та складі селянства. Феодали, які потребували грошей для придбання предметів розкоші, почали заміняти натуральні повинності грошовими. Це зумовило розвиток товарності селянських господарств, диференціацію селян на верхівку і малоземельних бідняків. Заможні кріпосні селяни викуповува­ли собі право переходу в становище вільних, орендували землі у феодалів, які розорялися, і скуповували їх у бідняків. Одночасно відбувався процес обезземелювання селян-бідняків, які мали шу­кати роботу в заможних господарствах, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату.

Зміни соціально-економічних відносин, обумовлені ростом продуктивних сил, викликали ряд змін і в політичній галузі. Роз­виток міст свідчив не лише про порушення замкнутості феодальних господарств і посилення економічних зв'язків, а й про створення реальних передумов для формування єдиної, більш або менш централізованої держави (зокрема у Франції). У місті сформувався новий суспільний лад, який втілив у собі подальший розвиток ви­робництва та обміну і став природним союзником королівської влади в її боротьбі з великими феодалами за об'єднання феодаль­но-роздрібненої держави.

Однією з характерних ознак політичного устрою держав цього періоду є утворення станово-представницьких установ: у Франції це - Генеральні штати, в Англії - парламент, у Німеччині - рейх­стаг. Ці установи значною мірою відрізнялися від феодальних з'їздів минулої епохи, маючи представників трьох станів, а не двох. Крім того, якщо феодальні з'їзди були найчастіше зброєю знаті в боротьбі проти централізованої політики монархів, то ста­ново-представницькі органи були знаряддям політики зміцнення влади, централізації держави.

 Суспільний та державний лад Франції, Англії та Німеччини

Станово-представницька монархія у Франції

Головною зміною в державному ладі аналізованого періоду бу­ла поява нової форми держави - станово-представницької монар­хії. У Франції станово-представницький орган (Генеральні штати) утворився 1302 р., в період правління Філіпа IV.

Приводом для заснування Генеральних штатів у Франції по­служила суперечка між Філіпом IV і Папою Римським з питань фінансів. Невпинні війни з Англією вимагали великих коштів, і Філіп IV наказав французькому духовенству сплачувати в держав­ну скарбницю все те, що раніше відраховувалося до папської курії. Папа Римський був цим розгніваний і викликав Філіпа IV до Рима. Тоді Філіп IV відправив запрошення графам, герцогам і вищим служителям церкви прибути на засідання Генеральних штатів. Дрібне дворянство і міщани надіслали на збори виборних представ­ників. Як і розраховував король, Генеральні штати підтримали його в суперечці з папою. Було проголошено, що у світських спра­вах король залежить лише від Бога. Становище Папи Римського сильно похитнулося, і протягом 70 років Папи змушені були пере­бувати в місті Авіньйоні у Франції, що поставило їх у залежність від французьких королів, хоч Авіньйон і не входив до королів­ського домену.

Генеральні штати скликалися головним чином в тих випадках, коли королі потребували грошей, але за умов феодальної роздроб­леності мали отримати згоду на субсидії та введення податків. Отже, серед найважливіших повноважень Генеральних штатів було пра­во на самооподаткування. Найчастіше цей орган скликався в XIV, XV і XVI ст.

У XIV ст. нерідко траплялися конфлікти Генеральних штатів із дофіном (спадковим принцом), майбутнім королем Карлом V. Зрештою, спалахнуло повстання паризьких ремісників. Під тиском Генеральних штатів у 1357 р. було видано «Великий берез­невий ордонанс», який передавав Генеральним штатам контроль над управлінням і витратою фінансів.

За своїм складом Генеральні штати представляли духовенст­во, дворянство і міську аристократію. Під час засідань депутати від цих станів утворювали окремі групи. Кожний стан засідав і виносив рішення окремо від інших і володів одним голосом, не­залежно від кількості депутатів, які входили до його складу. За такого порядку голосування перевага завжди була на боці представників дворянства і духовенства, якщо між ними не було роз­біжностей.

Урочисте відкриття і закриття Генеральних штатів проводило­ся в загальній залі в присутності короля. Генеральні штати намага­лися обмежити королівську владу і вплив на вирішення державних питань. Але цьому заважали суперечності між двома привілейова­ними і третім станами.

У середині XV ст. майже в усій Франції утворилися штати в окремих сеньйоріях. Вони формувалися за таким же принципом, як і Генеральні штати, і клопоталися здебільшого питаннями подат­ків, розглядом проблем місцевого розвитку.

Станово-представницька монархія в Англії

До ХІІІ ст. англійська феодальна монархія відзначалася силь­ною королівською владою і значною централізацією системи управління. Зміцненню влади монархів сприяла боротьба між завойовниками, зокрема нормандською знаттю і англосаксонсь­кими феодалами. Проте згодом, коли завойовники асимілювалися з місцевим населенням, зв'язок англійської знаті з троном почав слабшати. Всі прошарки населення - від феодалів до селян - по­чали протестувати проти сваволі і деспотизму королівської вла­ди. Невдоволення населення ще більше загострилося через пораз­ки Англії у війні з Францією. Цікаво, що в потужному русі за обмеження королівської влади, який очолили феодали, об'єд­нались і церква, і міста, і навіть значна частина селянства. Річ у тім, що всі прошарки населення і стани піддавалися нещадному здирству і поборам з боку бездарних королів, які програвали війну за французькі землі.

Приводом до відкритого антикоролівського виступу стала ка­пітуляція короля Іоанна Безземельного перед римським папою, васалом якого він зобов'язався стати.

У 1215 р. барони, дрібне рицарство і міщани зі зброєю в руках підступили до королівської резиденції. Король змушений був піти на поступки і підписав запропоновану йому баронами Велику хар­тію вольностей.

Період станово-представницької монархії в Англії характери­зувався створенням станово-представницького органу - парламен­ту, зміною та вдосконаленням окремих ланок системи державного управління.

Велика хартія вольностей не поклала край боротьбі короля і баронів. У XIII ст. було створено олігархічний орган - раду. Вона була скликана 1258 р. королем Генріхом III і складалася з баро­нів та вищого духовенства. Рада зажадала від короля затвердження Оксфордських провізій, що за своїм характером були рівнозначні конституції. Оксфордські провізії передбачали широкі повнова­ження для баронської ради та її комітетів. Король повинен був здійснювати свою владу через комітети, які наділялися правом контролювати діяльність усіх вищих посадових осіб держави: великого юсциніарія, канцлера та ін. Встановлювалося, що рада баронів повинна збиратися тричі на рік, і навіть «мірою потреби».

У 1259 р. Генріх III спробував залучити на свій бік у боротьбі з баронами дрібних і середніх феодалів, видавши Вестмінстерські провізії, які передбачали: а) звільнення васалів великих феодалів від обов'язкової участі в роботі курій баронів; б) заборону баронам вимагати від своїх васалів більших грошових внесків або служби, ніж було встановлено спочатку. Проте дрібні та середні феодали не стали опорою короля. Мало того, 1264 р. саме завдяки їхній підтримці барони дістали перевагу над королем.

Згодом, після перемоги, барони створили при королі раду з 19 членів, яка повинна була брати участь в управлінні країною. Тоді поширилася доктрина, згідно з якою король обмежений у своїх діях законами. Так, у творі англійського юриста ХІІІ ст. Брайтона зазначалося: «Король має над собою Бога і право, тому що право робить його королем».

Парламент. Ще більше було обмежено королівську владу в Англії після створення парламенту. Спершу цей орган лише ви­значав розміри податків. З часом він перетворився на вищий зако­нодавчий орган країни. Щоправда, парламент скликався з волі короля, який міг схвалювати або відхиляти законопроекти. Король не міг видавати або змінювати законів (статутів), але зберігав право видавати ордонанси, що містили загальні норми. Відсутність чіт­кого розмежування між статутами й ордонансами дозволяла коро­лю обминати статути, а іноді й змінювати їх.

Королю належало верховне командування армією, флотом. Він оголошував війну та укладав мир, призначав на найвищі посади як у центрі, так і на місцях.

Керівництво країною здійснювалося через державну раду. Управлінські функції виконували також особи, які очолювали державні установи, зокрема канцлер (керівник канцелярії), члени центральних судів, лорд-скарбник, королівський камергер та ін. Особистим радником короля був хоронитель печатки (він мав ста­тус міністра).

Війни, що їх у XIII ст. вела Англія, призвели до розладу фінан­сів, а це вимагало нових поборів з населення. Через це виникла потреба скликання великої королівської ради, яка вже називалася парламентом.

У 1254 р. вперше була скликана велика рада королівства, яка включала представників двох станів: духовенства та світських феодалів. Представники третього стану (міщани) дістали доступ у парламент лише через 11 років.

У 1256 р. після перемоги феодалів під керівництвом Симона де Монфора до великої ради були запрошені по два представники від деяких міст.

До складу парламенту, скликаного у 1295 р. королем Англії Едуардом І, крім представників світських і духовних феодалів, увійшли також по двоє представників від 37 графств і по двоє - від міст. Цей парламент отримав назву «зразкового».

У другій половині XIV ст. відбувся поділ парламенту на дві па­лати: верхню (палата лордів) і нижню (палата общин). Своєрід­ність цього поділу полягала в тому, що рицарі та міщани опинилися в одній палаті. Спершу вони могли лише затверджувати рішення, прийняті баронами і духовенством, які складали велику раду.

У 1352 р. обидві половини парламенту почали засідати окремо.

Загалом у період станово-представницької монархії парламент мав такі права:

а) вирішувати питання про розмір зборів на користь королів­ської скарбниці;

б) брати участь у виданні законів;

в) здійснювати контроль за вищими посадовими особами;

г) провадити судочинство.

Право контролю за діяльністю посадових осіб дозволяло палаті общин виступати з обвинуваченням найвищих посадових осіб дер­жави. Обвинувачуваний міг бути засудженим навіть до страти з позбавленням будь-яких спадкових прав і конфіскацією майна.

Виняткове право на видання законів виникло з права парламен­ту подавати королю петиції. Король міг відхилити вимоги парла­менту або погодитися з ними.

Станово-представницька монархія у Німеччині

У той час, коли встановлення станово-представницької монар­хії у Франції сприяло посиленню королівської влади, об'єднанню й централізації країни, а в Англії не призвело до ослаблення процесу централізації, Німеччина розпадалася на велику кількість князівств, графств тощо. Наскільки Німеччина була роздрібненою, можна уявити на підставі таких даних: до кінця XVII ст. в Німеччині існувало 324 територіальні одиниці, які мали права самостійних держав, і 1475 вільних рицарських володінь, подібних до сучасного Ліхтенштейну.

Наприкінці XIII ст. Німеччиною фактично управляли сім найбільших князів-курфюрстів. Незадоволені посиленням баварсь­кого дому, курфюрсти ще за життя короля Людвіга обрали на пре­стол чеського короля Карла Люксембурга. Карл IV (1347-1378 рр.) піклувався насамперед про зміцнення свого спадкового королівст­ва - Чехії. Тому, прагнучи встановити спокій в імперії, він йшов на поступки князям.

Отже, німецька імперія, яка з кінця XV ст. іменувалася «Свя­щенною Римською імперією німецької нації», не являла собою єдиної, тим паче централізованої, держави. Формально до її складу, крім Німеччини, входили Нідерланди, дрібні італійські держави.

Вища влада в імперії належала не імператорові, а князям-курфюрстам. Імператор, власне, був одним із можновладних князів і реально мав у своєму розпорядженні лише ті засоби, що їх давали його спадкові землі. Коронні володіння попередніх династій і ко­ролівські регалії були привласнені князями ще в період міжцарювання, і відновити їх було неможливо. Не було ні загальноімперського уряду, ні загальноімперських збройних сил. Імператор, окрім власних військ, міг розраховувати лише на добровільну допомогу васалів - князів та імператорських рицарів. Верховним органом імперії була колегія курфюрстів, яка мала право обирати і зміща­ти імператора. Законодавча влада формально визнавалася за рейх­стагом, який складався з «імператорських чинів» - курфюрстів, князів, представників імперських і вільних міст. Але сфера діяль­ності рейхстагу була надто вузькою: він узагалі не втручався в політичне життя князівств, а клопотався лише загальноімперськими справами.

У той час як в імперії дедалі більше слабшав зв'язок між різ­ними регіонами, у князівствах, навпаки, відбувався процес полі­тичного зміцнення. Князі підпорядкували собі все населення, яке жило на їхній території, збирали податки, користувалися прибут­ками від ремесла й торгівлі, карбували власну монету. У князівствах скасовувалася васально-ленна система. Військові сили васалів за­мінялися найманими військами. Створювалося централізоване управління з чиновників, які отримували оплату. Запроваджувалось єдине князівське (земське) право. У кожному князівстві сформу­вався власний станово-представницький орган - ландтаг(земський з'їзд), що складався з місцевого дворянства, духовенства і пред­ставників земських міст.

У 1437 р. імператорська влада остаточно перейшла до рук Габсбургів. Імперія щораз більше набувала характеру слабкої федерації самостійних німецьких держав.

 Характеристика пам’яток права Західної Європи.

Франція. «Великий берез­невий ордонанс» 1357 р. передавав Генеральним штатам контроль над управлінням і витратою фінансів. В ордонансі було перед­бачено виняткове право Генеральних штатів на видачу субсидій, а також регулярне скликання цього органу та інші гарантії. Загалом «Великий березневий ордонанс» став апогеєм діяльності Генераль­них штатів, але діяв цей документ усього півтора року.

Англія. Велика хартія вольностей містила права і привілеї вільного населення країни (духовенства, феодалів, міщан). Що ж стосується закріпачених селян (віланів), тобто більшості населення Англії, то хартія не надавала їм особливих прав.

Велика хартія вольностей містила статті, присвячені:

а) обмеженню прав короля стосовно феодалів;

б) забезпеченню особистої недоторканності вільних людей і забороні довільного застосування до них покарань;

в) обмеженню фінансових прав короля;

г) підтвердженню прав і свобод Лондона та інших міст.

Велика хартія вольностей забороняла довільне тлумачення ленних прав корони (наприклад, установлення опіки короля над спадкоємцями його васалів, надання дозволів на одруження, що дозволяло англійським королям одержувати значні суми грошей). Закріплювалися певні розміри поборів. Так, рельєф (сума данини, яку сплачував королю спадкоємець земельних володінь), згідно з хартією, встановлювався залежно від розміру землеволодіння. Крім того, особистий опікун міг одержувати на свою користь лише помірні прибутки і не завдавати «збитку і розорення ні людям, ні речам» опікуваного володіння.

Велике значення для визначення васальних відносин мала ст. 16 хартії, яка передбачала, що «ніхто не повинен примушува­тися до несення більшої служби за своє рицарське володіння чи за інше вільне утримання, ніж та, яка вимагається з нього».

Стаття 39 передбачала істотні обмеження королівської влади в царині відправлення правосуддя: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або ого­лошена поза законом, або вигнана, або в якийсь інший спосіб зне­долена, і ми не підемо на неї та не пошлемо на неї інакше, як за законним вироком їй рівних і за законом країни». Були й інші статті, які обмежували судову владу короля. Так, ст. 17 встанов­лювала, що розгляд цивільних справ повинен відбуватись у пев­ному місці. Стаття 45 забороняла призначати на посади суддів, констеблів, шерифів осіб, які не знають законів країни і не мають бажання їх добровільно виконувати. Вона забороняла також стягу­вати довільні й непропорційні судові мита.

Захищаючись від сваволі з боку короля і його чиновників, ба­рони, рицарі, духовенство і вільні громадяни міст ввели до хартії статті 12 й 14, які обмежували фінансові права короля. Робити стягнення з міста Лондона на користь короля дозволялося лише за згоди ради королівства, що складалася з осіб, які отримали землю безпосередньо від короля (зокрема його васалів).

У хартії передбачались обмеження повинностей вільного насе­лення щодо будівництва гребель і мостів (ст. 23). Заборонялося примушувати вільних людей приймати на постій солдат і надавати фураж (статті 28, 30).

Хартію було затверджено присягою короля та його васалів. У ст. 61 було передбачено створення особливого комітету 25 ба­ронів для нагляду за виконанням цього документа. У разі пору­шення положень хартії комітет міг закликати васалів до опору та захоплення замків і земель короля, поки той не відновить поруше­них прав.

Велика хартія вольностей свідчила про опозицію до королів­ської влади усього вільного населення Англії. Незважаючи на те, що хартія ще нечітко формулювала положення про комітет 25 і про раду васалів, за суттю вона стала юридичною основою опору королівській владі і створила умови для утворення пар­ламенту.

Золота булла (Німеччина). У 1356 р. Карл IV видав Золоту буллу - основ­ний закон німецького багатовладдя. Золота булла законодавчо закріпила фактично встановлений порядок обрання короля (імпе­ратора) колегією курфюрстів, яка складалася з трьох духовних князів (архієпископів майнського, кельнського і трірського) і чо­тирьох світських (короля чеського, герцога саксонського, марк­графа брандербургського і пфальцграфа рейнського). Визначався суворий порядок проведення виборчих засідань курфюрстів. Скликати засідання повинен був архієпископ майнський у Франкфурті-на-Майні. Обрання короля (імператора) здійснювалося про­стою більшістю голосів.

Між курфюрстами розподілялися ранги і титули. Першим се­ред духовних князів вважався майнський архієпископ, серед світ­ських - чеський король. Золота булла підтверджувала попередні привілеї князів і надавала нові. Курфюрстам дозволялося вільно володіти монетною і гірничою регаліями. Заборонялися спілки міст, спрямовані проти князів. Водночас феодалам дозволя­лося створювати коаліції та вести приватні війни, щоправда, за умови оголошення стану війни за законом, тобто за три дні до її початку.

СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКІ ОРГАНИ

Представницькі збори виникли в більшості країн Західної Європи у XII-XIV ст. Вони називалися по-різному: парламент - в Англії, кортеси - в Іспанії, Генеральні штати - у Франції, рейхстаг - у Німеччині, сейм - у Чехії та Польщі. Станово-представницькі збори різних країн мали різний склад і виникли в різний час. Проте середньовічні станово-представницькі збори сприяли економічному піднесенню своїх країн, із їхньою допомогою королі здобували перемоги над феодальною знаттю й створювали єдині держави.

На основі таблиці назвіть, коли та які представницькі органи виникли в різних європейських країнах. Зробіть висновки про розвиток парламентаризму в Європі.

Станово-представницькі органи в європейських країнах

Країна	Час утворення	Назва
Іспанія (Кастилія)	XII ст.	Кортеси
Англія	1265 р.	Парламент
Франція	1302 р.	Генеральні штати
Швеція	1435 р.	Риксдаг
Німеччина	XV ст.	Рейхстаг
Нідерланди	1463 р.	Генеральні штати
Польща	кінець XIV-XV ст.	Сейм

 

Централізована держава.

Найважливішим явищем у політичному житті XIV-XV ст. у країнах Європи стало формування централізованих держав. Це означало, що управління державою здійснювалося з одного центру - столиці, де розміщувалися королівський двір і головна резиденція монарха. Від його імені видавалися закони, а влада передавалася в спадщину. Король вважався верховним суддею, він мав право стратити або помилувати.

До складу королівського двору зазвичай входили представники відомих аристократичних феодальних родів, що визнали верховну владу короля, а також найбільш авторитетні священики: кардинали й архієпископи. Ці вельможі становили найближче оточення правителя, були його радниками, виконували відповідальні доручення монарха. Поряд із ними до складу королівської ради допускали людей із «третього стану»: банкірів, купців, юристів, учених. Їхній вплив на короля дедалі більше зростав.

Станово-представницькі збори (парламент, кортеси, сейми) скликали з волі монарха. Як правило, вони виконували дорадчі, фінансові й законодавчі функції і були важливим елементом централізованої держави.

Значну роль у житті держави відігравали чиновники. Ці люди обіймали певну посаду в королівській канцелярії. Вони були суддями, завідували збором податків, виконанням законів, будівництвом державних об’єктів. У централізованій державі з’явилася поліція, що стежила за порядком у країні й захищала інтереси короля. На зміну феодальним дружинам поступово приходить регулярна армія.

Як правило, централізовані держави, що виникли в Європі, були національними. Іншими словами, населення підданих держав переважно становили представники однієї нації - французи, англійці, іспанці, шведи, угорці. Таким чином, у XIV-XV ст. поступово формувалася сучасна політична карта Європи.

Централізована станово-представницька монархія як форма держави утвердилася в провідних країнах Західної Європи в XIV-XV ст.

IV. Підсумок уроку

На початку XIV ст. у Франції на зміну сеньйоріальній монархії приходить нова форма феодальної держави — станово-представницька монархія. Становлення станово-представницької монархії нерозривно пов'язане з прогресивним для цього періоду процесом політичної централізації (вже на початок XIV ст. було об'єднано 3/4 території країни), подальшим посиленням королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.

Сеньйоріальна влада феодалів по суті втратила свій самостійний політичний характер. Королі позбавили їх права збирати податки для політичних цілей. У XIV ст. було встановлено, що для стягнення сеньйоріальної податі (тальї) необхідна згода королівської влади. У XV ст. Карл VII взагалі скасував збір тальї окремими великими сеньйорами. Король забороняв феодалам встановлювати і нові непрямі податки, що привело поступово до їх повного зникнення. Людовік XI позбавив феодалів права карбувати монету. У XV ст. в обігу у Франції була лише єдина королівська монета.

Станово-представницька монархія утвердилася на певному етапі централізації країни, коли не були до кінця переборені автономні права феодальних сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій тощо. Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання і беручи на себе деякі нові державні функції, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньйоріальної монархії. Феодальна олігархія чинила шалений опір, який королівська влада не могла перебороти лише власними силами. Тому політична сила короля значною мірою трималася на підтримці, яку він одержував від феодальних станів.

V. Узагальнення та систематизація знань

1. Дайте відповіді на запитання.

1. Що сприяло процесам централізації в європейських країнах?

2.   Висловіть судження щодо значення виникнення парламентів у країнах Європи.

3.   Назвіть найсуттєвіші, на вашу думку, зміни, що відбувались у розвитку держав у Середні віки.

  2.   Складіть причиново-наслідкову таблицю розвитку станово-представницької монархії та розвитку середньовічного суспільства, використовуючи матеріал уроку.

Формування станово-представницьких монархій

у країнах Середньовічної Європи

Країна	Утворення централізованої держави	Станово-представницький орган влади	Рік його виникнення	Повноваження станово-представницького органу влади	Стани суспільства, які беруть участь в управлінні державою

 

VІ.  Домашнє завдання

 1. Дописати таблицю.

 2. Повторити §§7-13.

 3. Питання стор. 158-160 (усно).