Конспект виховного заходу до Дня народження Лесі Українки Літературно-музичне свято «Я житиму сльозою серед співів»

Конспект виховного заходу

до Дня народження Лесі Українки

Літературно-музичне  свято

«Я житиму сльозою серед співів»

      В залі оформлено книжкову виставку «Джерела безсмертного слова ». На столику - квіти,  на екрані  портрет  Л.Українки, вишиті рушники, підсвічник.

Тихо звучить  музика.

Ведуча   І

Сьогодні велике свято

Вкраїнський народ відзначає

Відкриймо ж бо душі назустріч

Хай радість віллється в серця.                               

Ми сьогодні з вами поведемо мову

Про чудову жінку всім людям відому.

Ось перед нами у квітах барвінку

Наша поетеса – Леся Українка.

Ведуча  ІІ

    Леся Українка…Це ніжне й дзвінке ім’я належить до  найвеличніших імен нашого народу. Псевдонім Лариси Петрівни Косач твердо і назавжди зафіксований у пам’яті кожного українця, і не тільки  українця. Леся належить усім, бо її творчість зіткана з різних мотивів світової  культури. 

   150 років тому  в зимовий день 25 лютого на нашій українській землі, на Волині, народилася хороша-прехороша дівчинка Лариса. Синьоока, білява дівчинка  з душею гордою і ніжною, серцем лагідним і чистим характером сильним, волею незламною. Мама називала її Лесею. 

 Хотіла б я піснею стати

У сюю хвилину ясну,

 Щоб вільно по світі літати.

Щоб вітер розносив луну.

 Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким,

Упасти на хвилі прозорі,

 Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії

І щастя моє таємне,

 Ясніші, ніж зорі яснії,

Гучніші, ніж море гучне.  (Л. Українка)

Ведуча  І

В 4 роки Леся вже вміла читати, а в шість навчилася писати. Леся жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала гучними коридорами. Вчителями її були мати – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист Петро Антонович Косач, книги та життя. У шість – невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше ніж деякі забави.

Колискові пісні  дуже любила Леся слухати від своєї мами Олени Пчілки. Згодом Леся написала свою колискову “ Місяць яснесенький”, а музику до неї написав пізніше композитор Яків  Степовий.

Звучить пісня  «КОЛИСКОВА» (ВІДЕО до пісні на слова Лесі Українки)

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти малесенький,

Пізній бо час

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

Тяжка годинонько!

Гірка хвилинонько!

Лихо не спить…

                      Леле, дитинонько!                       

Жить — сльози лить.

Сором хилитися,

Долі коритися!

Час твій прийде

З долею битися,—

Сон пропаде…

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас…

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

Ведуча ІІ.

   Муки виснажували її з дитинства. З раннього віку навчилася вона «крізь  сльози сміятись». Вже в 10 років з’явилися перші ознаки туберкульозу лівої  ноги, а незабаром лівої руки. Потім хвороба перекинулася на легені і нирки.    В одному з листів 1912 року Леся називає своє життя постійною війною з  сухотами. За цю «тридцятилітню війну» вона перенесла кілька складних і  болючих операцій. Прикута до ліжка, довго перебувала в гіпсі, ходила то за  допомогою милиць, то за допомогою складного і тяжкого апарата на нозі.  Лікувалася в Криму, Одесі, в Бессарабії і Болгарії, Німеччині та Італії, в Єгипті і Грузії. В її житті була постійна і невблаганна війна тіла і духу.

Учень І

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

"Що, болить?» — мене питали,

Але я не признавалась —

Я була малою горда,—

Щоб не плакать, я сміялась,

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма,—

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

Ведуча І.

Власна  хвороба  зробила Лесю  чутливою  до чужого горя. Вона бачила  тяжкий стан рідного народу і, як ніхто інший, бажала змін. Та чи могла  слабка дівчина достукатися до далеких володарів, чи хоча б взяти в руки зброю? Проте Леся знаходить інший шлях – її зброєю стало слово.  Поетеса  поставила свою творчість на захист знедолених, вона прагнула  збудити  свідомість народу, її слова надихали, закликали до рішучих дій.

Учень  ІІ.

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

 Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем для катів.

Ведуча ІІ

У листі до бабусі Леся пише : “Я ніколи не буваю здоровою ,бо завше рука болить,  перше я мазала руку йодом і мочила в солоній воді . Але від нього дуже шкіра злазить , то я тепер не мажу . Я дуже слаба, але ходила на Шевченкові  роковини і там читала вірші .

Ведуча І

Важко лежати хворій  . Що ж воно буде?  Ні  вишивати,  ні писати  ,ні грати. У кімнаті було  тихо .  Леся насилу дісталася фортепіано  ( його називали Лесиним ,бо навчила грати на ньому батькова сестра Олександра ) . Леся любила грати,  легенько торкнула декілька клавіш , тільки хотіла зіграти , як шпигнуло в ліву долоню ,пронизало все тіло .

         Учень ІІІ                             

          ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

 Ведуча ІІ

Звучуить Музика

(гра  на  скрипці)

      В  28 років вона у Києві готується читати у літературному товаристві свої  доповідь «Два напрямки в італійській літературі», потім у Львові виходять її  збірки «Думи і мрії», поеми «Давня казка», «Роберт Брюс, Король

Шотландський». Цей період подарував її знайомство із Сергієм  Менжинським.

     Трагічна, безмежно сумна, але і водночас духовно висока історія кохання, далеко від повної взаємності. Доля подарувала їм зустріч улітку 1897 року у передмісті Ялти, де поетеса тоді лікувалася. Через хворобу приїхав на курорт і Сергій. Рано осиротівши, він виховувався у бабусі, здобув вищу освіту,  багато читав, перекладав, пробував свої сили у публіцистиці. Був великим шанувальником театру.   Лесю Українку вражали краса і чистота цієї людини, постійне внутрішнє   горіння. Він був людиною освіченою, інтелігентною, надзвичайно милою і

симпатичною.

Ведуча І.

     Проте, розквітлому, нерозділеному коханню Лесі Українки доля відміряла  дуже короткий вік. У 1901 році, коли Сергію стало дуже погано, Леся поїхала  в зимовий Мінськ доглядати смертельно хворого. Її відмовляли від цієї подорожі рідні. В Мержинського був туберкульоз в стадії загострення, а Леся  тільки нещодавно стала почувати себе краще.

Мов на крилах летіла вона до коханого,  Сергій  знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці.

Учень  ІV

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок…

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

 Ведуча ІІ

   У  тридцять шість років вона знову полюбила людину, що на її почуття  відповіла не менш щирою і глибокою прихильністю – Климента Квітку.  Він жагуче прив’язався до тендітної хворої жінки з великими сумними очима, що навідріз відмовився її залишити.  Подружжя обрало Ялту для тривалого проживання. Молоді вирішили

відмовитися від допомоги батьків. Усі гроші на лікування важкохворої дружини Климент заробляв сам. Він працював в суді, за фахом був юристом.  Прекрасно грав на роялі, чудово знав музику.   Протягом  подружнього  життя Климент Квітка записував пісні, які  Леся пам’ятала ще з дитинства.

 Пісня

Ведуча І

   Леся Українка прожила хоч і коротке, проте надзвичайно цікаве   життя – життя сповнене любові, добра, сили волі, мужності і краси. Тому  недаремно її твори користувалися і користуються надзвичайною   популярністю. Вона добре знана не лише у нашій країні, але й закордоном.   Леся – неповторна. Її життя  – це подвиг митця, один з тих подвигів, що підносять людину в очах сучасників, роблять її зіркою в очах нащадків.