Творчість волинського поета Анатолія Махонюка пройнята любов'ю до всього людяного, відбиває мрії і помисли, духовний набуток сучасної людини, котра важким шляхом, але впевнено йде в майбутнє. Його поезія манить і захоплює нас своєю самобутністю, щирістю, довершеністю, змістовністю. Його доробок – то істинне джерело пізнання та натхнення, що гідно виховує і навчає нас.
Тема: «І як весна до сонця простягає віти,
Тягнусь до тебе, Слово, я»
(за сторінками життєвої і творчої біографії Анатолія Махонюка)
Мета навчальна: висвітлити сторінки життєвої біографії поета, ознайомити із його творчою спадщиною; удосконалювати навички виразного читання поетичних творів, вміння аналізувати їх
Мета виховна: виховувати любов до літератури, любов до рідного краю, почуття духовності, патріотизму, гордості за славних земляків
Тип заняття: вивчення життя і творчості письменника
Методи і прийоми заняття: "віртуальна екскурсія", студентські повідомлення (дослідження), художнє читання поезій
Обладнання: портрет письменника, фотографії, збірки поезій
Епіграф (на дошці): Кожен долю створює руками,
Як хлібину теплу на столі.
Ми не обираєм тільки маму
І куточок рідної землі.
(Із пісні Т. Повалій "Рідна земля")
Перебіг заняття
І. Організаційний момент
ІІ. Мотивація навчальної діяльності
Наша сучасність – світанок ХХІ століття. Яким воно буде, вирішувати вам, сучасній молоді. Україні потрібні виховані, розумні люди, які мають активну життєву позицію, тверді переконання і вміють висловлювати свою думку. Стати таким нам допомагає художнє слово. Саме воно формує і збагачує, навчає і розвиває, зацікавлює і хвилює наші душі. Вивчаючи запрограмовані творі, ми долучаємось і до літератури рідного краю. Це джерело настільки багатюще та невичерпне, що диву даєшся, хочеться до нього припасти і спрагло пити, збагачуватися духовно.
ІІІ. Повідомлення теми і мети заняття
Щоразу, вивчаючи поетичні твори наших земляків, захоплено і щиро дивуємось, як майстерно і піднесено може сказати поет про, здавалось би, буденні речі – кімнатну квітку, гілочку берези, подих вітру. Усе це ми бачимо щодня, але сказати далеко не кожному дано. Бо це – Божий дар. Таким даром наділений герой нашого заняття – поет з великої літери Анатолій Махонюк. Сьогодні ми помандруємо стежками його долі, поглянемо разом з ним на світ, полинемо у чарівний світ поезії.
ІV. Опрацювання навчального матеріалу
1."Віртуальна екскурсія" стежками життя і творчості А. Махонюка
(окремі студенти мали індивідуальне завдання: підготувати повідомлення про життєвий і творчий шлях поета та вивчити напам’ять його поезії)
" Ми вузлики,
Зав’язані у серці
Батька й матері.
Не стане їх обох –
Розв’яжемось "
(назви розділів оповіді про поета взяті з його творів; демонструються на екрані, дошці і студенти записують їх у зошити)
Викладач:
Анатолій Петрович Махонюк – людина мужньої вдачі, твердого слова, поет з села Овадне Володимир-Волинського району, член Національної спілки письменників України. Величезною заслугою у розвитку таланту Анатолія Петровича та його сестер, талановитих майстринь-вишивальниць, є підтримка батьків. Це люди, які змогли виховати чотири прекрасних таланти і у які вклали свою душу. Вони не чекають відзнак, а живуть заради дару, втіленого у доньках і синові. Батьки причетні і до видання синових книг, і до виставок рушників доньок, і до їхніх поїздок на відкриття мистецьких заходів. Про батьків поет згадує у своїх віршах:
***
Ми – вузлики,
Зав’язані у серці
Батька й матері.
Не стане їх обох –
Розв’яжемось.
***
Аби діти
Були щасливими,
Батьки
Вже під них
Підлаштуються.
***
Дай моїм батькам
І в цьому році
Зірвати всі листки
З настінного календаря.
***
Лягли мої дороги
Мамі на чоло.
***
Важко матері
Коло воріт
Дивитися в спину
Своїм дітям.
Повідомлення студента:
З сільською красунею Надійкою Петро Махонюк познайомився ще перед вступом до Виборзького авіаційного училища. Одружилися, коли він навчався на ІІ курсі. Серце постійно рвалося до України, адже в рідному Чевелі Старовижівського району чекали дружина і маленький син. Але сімейна історія Махонюків на своїх початках складалася переважно з епістолярного жанру – мало не щодня летіли листи двох коханих через весь СРСР. Після повернення в Україну Петро Махонюк змінив не одне місце роботи. Проте родина Махонюків росла, міцніла, народжувались дітки – кожен там, де в той час жили батьки. Толик – в селі Чевель Cтаровижівського району 10 вересня 1962 року, два роки пізніше – доньки-близнята Галина та Світлана на Рівненщині, молодша Людмила у Ратнівському районі. Згодом родина отримала помешкання у селі Овадному. Четверо допитливих і красивих дітей стали сенсом життя молодого подружжя. Ним і лишилися. Все життя, всю любов, турботу і ніжність Надія Стахівна і Петро Михайлович віддають їм.
"Я не знаю, як слово моє зветься…"
Викладач:
Поет ніколи не нарікає на долю. Він належить до тих, хто на все дивиться з оптимізмом. Його вірші стають способом самовираження, і сонячним сигналом до світу: "Агов, люди! Я живу, я працюю, я літаю на крилах уяви."
Усвідомлення творчості, і себе у ній проходить у поета з часом. Спочатку бере верх юнацький максималізм. "Здавалося, прийду в літературу – переверну все з ніг на голову," - каже А. Махонюк. Згодом – поезія, виважена, глибинна, філософська, яку творить поет з великого веління Бога. "Просто прошу Бога – укріпи мене в слові, і укріпи словом мене. Щоб було щедро на моїй творчій ниві. Це входить в мою молитву зранку. Поки що він зі мною і за мене", - ділиться Анатолій Петрович.
Повідомлення студента:
Озираючись у пережите, Анатолій Махонюк каже: "У сучасному завжди живе минуле. Хтось пройшов армію, інститут, а я – два інтернати." Утім, поет ніколи ні на що не скаржиться. "Був у замкнутому просторі: і в Знам’янці на Кіровоградщині, й у Бориславі на Львівщині, - згадує поет. – Та мені пощастило на добрих наставників, які переконали: ти здатен, ти можеш, ти хочеш."
Там, у Бориславі, народилися перші поетові вірші. Поштовхом до написання стали любов і туга за рідним краєм. А уже з 1979 року не уявляв себе Анатолій Петрович без красного письменства. Надсилав вірші до журналів, газет. У відповідь – мовчання. У мить відчаю, коли перебування у світі Поезії здавалось би закінчилось, - конверт із Луцька. Василь Гей, який очолював студію "Лесин кадуб", написав: "Анатолію, здібності у тебе незаперечні. Працюй!" Так коротко! Але які вони були в цю мить вагомі.
Його поетичні послання і одкровення не зразу знайшли відгук. У 30 років – І збірка "Благословення", за нею – "Дощу мелодія блакитна", "Осінній сонях", "Колекціонер календарних листків", "Допоки бачу тінь свою."
Викладач:
В останніх трьох збірках на зміну римованим віршам прийшли верлібри (пояснюю, що верлібр – це неримований нерівнонаголошений віршорядок).
Студент продовжує:
Анатолій Махонюк каже: "Я вдячний долі, що навколо мене багато добрих людей. Одні тут , поруч зі мною, з іншими спілкуюсь на відстані, але я відчуваю їхню присутність у цьому світі, їхні добрі думки і побажання. І коли вони мене запитують, що я роблю, мені приємно їм відповідати: "Цей рік був для мене продуктивним. Зараз працюю над новою книжкою."
Студенти читають вірші:
"Я не знаю, як слово моє озоветься…"
"Чистий аркуш паперу…"
"До слова"
"Не стільки висоти,
Як упав..."
Викладач:
Анатолієві та його сестрам випало змагатися за гідне життя з підступною хворобою, що відібрала у них здатність ходити. У 12 років київські лікарі сказали, що хвороба невиліковна, що хлопець залишиться прикутий до ліжка на все життя. Незважаючи на все, на папір лягають оптимістичні рядочки:
Не стільки висоти,
Як упав.
Не стільки вдарився,
Як зойкнула мати.
Не стільки боліло мені,
Як плакала мати.
За Анатолієм та ж сама хвороба спіткала Галю і Світлану, тоді – Людмилу. Діагноз – як вирок: дистрофія м’язів. Зусилля лікарів не витримали змагання з підступною хворобою. Вона перемогла. Перемогло тіло, але не дух. Бо душа завжди жива.
Студенти читають вірші:
"То правда: хворобливе маю тіло…"
"Нехай не раз жорстка стерня…"
"Так хочу я своє життя прожити,
Немовби світлу пісню людям заспівати… "
Викладач:
У таких непростих умовах, умовах вічного болю, поета не покидає віра – віра в краще майбутнє, віра в одужання, віра в Бога, яка допомагає в усіх його життєвих випробуваннях.
Коли поетові важко і коли не швидко йде муза, він молитовно звертається до Всевишнього: "Господи, прошу, дай Слово! Відкрий мене в Слові і Слово в мені."
"Бог – і початок
Бог - і кінець
А ми – його середина", - каже автор.
Повідомлення студента:
Дещо змінилося, коли Анатолієві виповнилося 33. Прочитав Біблію. Здається тоді поет вступив у справжню "дорослість". Він пояснює: "Якщо людина нарешті збагнула себе, своє "я", вона вже може чимось поділитися з іншими." "Ще в підлітковому віці ми вже розуміли, - каже поет, - що у нас нібито все так, як у здорових людей, але все одно ми за них трішки старше своєю думкою, своїм поглядом на життя. Ми розуміли, що той світ нас не обніме, не приголубить…
"Кажуть, якщо Бог забирає щось одне, то дарує інше. Це стосується і поета. Йому доля дала шанс: "Пиши! Віршуй!" І він скористався ним, радуючи нас все новими відкриттями.
Студенти читають вірші:
"Чистий аркуш паперу…"
"Жадання"
"До слова"
"Я не знаю, як слово моє озоветься"
"Так хочу я своє життя прожити…"
2. Тематична розмаїтість поезій Анатолія Махонюка
Викладач:
Слово для Анатолія Петровича не тільки основа, наснага для творчості, а й засіб самовираження, вікно у світ, опора в дорозі до людей.
I збірка поета "Благословення" вийшла 1992 року. Невелика за обсягом, вона засвідчує про неабиякі творчі здібності автора. Сьогодні ви прослухали кілька віршів з цієї збірки ("То правда: хворобливе маю тіло", "Нехай не раз жорстка стерня до крові серце моє сколе", "До слова", "Я не знаю, як слово моє озоветься", "Жадання", "Чистий аркуш паперу"), тому поміркуйте:
Другий творчий крок А. Махонюка – збірка "Дощу мелодія блакитна" (1998р.). До неї автор включив частину віршів з першої. В основі збірки – римована поезія. Продекламовані вірші з цієї збірки дають змогу відповісти на наступні запитання:
Щемливою нотою бринить інтимна лірика А. Махонюка.
Студенти читають вірші:
"Я вас люблю"
"Реквієм любові"
Прониклива інтимна поезія Анатолія Петровича. Талановита волинська художниця Валентина Михальська, яку доля теж обділила щастям повноцінного життя, так відгукнулася про поезії цієї тематики у листі до поета: "Аж не по собі було від того, що доторкнулася чогось такого, потаємного. У тебе гарна лірика і досить відверта".
Благословенна мелодія блакитного дощу зросила підґрунтя для нової збірки "Осінній сонях" (2002р.). Створена вона на основі життєвих спостережень поета і роздумів над сутністю людського життя.
Дивує нас поет міні-картинами в наступній збірці "Колекціонер календарних листків". Багато поезій вміщені в один рядок. Послухаймо їх.
(Студенти, котрі мали завдання підібрати матеріал про творчість поета, читають поезії, що найбільше сподобались).
***
Розмовляйте
Пошепки,
І ближче до вас
Будуть люди.
***
Обманутися в людині –
Обманути себе.
Обманутися в собі –
Обманути людину.
***
Пам’ятайте:
Щастя складається
З двадцять дев’ятої
І першої ;
З двадцять першої
І двадцять другої
Та останньої
Літери алфавіту.
***
Звертаємось
До Господа на «ти»,
А живемо, неначе
Ми з Ним на «ви».
***
Життя – дорога
Від Бога і до Бога.
***
Життя – як вода
Люди – як квіти.
***
Прийшов у світ
Й одразу заплакав.
***
Безводдя душі.
***
Сльоза дороги не питає.
***
Долю вбрід не перейти.
У 2007 році знову збірка з глибокою філософською назвою "Допоки бачу тінь свою".
(Студенти читають підібрані поезії)
***
За тінь свою
Не сховаєшся.
***
І від білої сорочки
Тінь темного кольору.
***
І я вже сорок літ
Воджу за собою
Тінь свою.
***
Жити – не листки
Зривати з календаря.
***
Байдужа людина –
Наче тінь:
Хоч і поряд,
Та завше збоку.
***
Навчи мене жити,
А не пережидати.
***
Гнів людський
Страшніший
Від Божого.
Викладач:
Так, така людина з незвичайним світобаченням здатна бачити свою тінь. Допоки живе людина – живе із нею її власна тінь – тінь добрих справ, вчинків, думок.
Ще одна грань таланту поета – твори для дітей. "Гороскоп для Мурка", "Казка про джмелика – мандрівника" — для наймолодших читачів. Вони теплі, сюжетно цікаві, сприйнятні для розуміння.
V. Узагальнення матеріалу
Поет має своє творче "я". Його поезія самобутня, щира, настояна на народній мудрості.
("Що у вірші не звук – то частиночка серця,
Що не вірш до людей – то частинка мене").
Так, це дійсно кредо поета - віддати частинку серця людям, серця, наділеного великим талантом від Бога.
VІ. Підсумок
Викладач:
Творчість А. Махонюка пройнята любов’ю до всього людяного, відбиває мрії і помисли, духовний набуток сучасної людини, котра важким шляхом, але впевнено йде в майбутнє. Його поезія манить і захоплює нас своєю самобутністю, щирістю, довершеністю, змістовністю. Його доробок – то істинне джерело пізнання та натхнення, що гідно виховує і навчає нас.
Якщо ми бачимо, як лагідно світить сонце, чуємо, як лунає матусин ніжний голос, нам відкриваються всі дива світу, і ми маємо щастя радіти кожній миті пізнання. Все це уміє талановитий волинський поет А.П.Махонюк, який образним словом відкриває нам красу рідного краю, бо над усе для нього – отча земля. То ж хай і надалі, Поете, твориться Вам успішно і образно, схвильовано і чуттєво.
VIІ. Домашнє завдання:
Написати творчу роботу "Чим схвилювала мене творчість Анатолія Махонюка?" ; вивчити одну з поезій напам’ять.
***
Чистий аркуш паперу, як часточку поля,
Розстелю на столі. І на аркуші тім
Словом-зерням цілющим зросте моя доля,
Словом-зерням я долю свою розповім.
Я прийду і скажу: дня вам доброго, люди.
Я прийшов неспроста і прийшов не один,
То для вас тихим світлом наповнені груди,
І нічого, повірте, не хочу взамін.
А іще я скажу: я так вірив - зумію
Прорости своїм словом, як в полі жита,
Бо на світ привела мене жінка-Надія,
І тече в моїх жилах надія свята.
А так довго ішов я до вас на розмову,
Бо солодкі бувають підступні жалі,
Не знічев'я в рядки моє зіткане слово –
В моїм слові приховані мозолі.
Жадання
Так хочу я своє життя прожити,
Немовби світлу пісню людям заспівати,
І щоб вона була простою, як волошка в житі,
І добра й гарна, як моя ласкава мати;
І чиста, як вода волинського озерця,
І щоб манила вдаль від рідного порогу,
І щоб від мого серця й до людського серця
Знайшла дорогу.
***
Нехай не раз жорстка стерня
По крові серце моє сколе,
Іду в життя не навмання,
Своє засію словом поле.
О, я дійду-таки й без ніг,
Бо невсидюще серце в грудях! -
Не стук у ньому - грім доріг,
Що пролягли на волелюддя.
Воно радіє і болить,
Бо серце має зрячі очі!
Од стін холодних у блакить,
У світ людей, до сонця хоче.
У розшир долі, де вгорі -
Немов любов несміла й рання,
В тумані юної зорі
Займеться даль мого світання.
***
То правда: хворобливе маю тіло,
Та я не схожий на приречене пташа.
Зітхають груди німо і зболіло,
Та сильна вірою й надією душа.
Жорстокій долі не здаюсь на милість,
Вперед іду, неначе той солдат,
Що переміг обмерзлих ніг безсилість, -
Сильнішою була душа за смерть стократ.
Щоднини я в собі уперто, люто,
Підступні переборюю жалі,
Бо пам'ять хочу залишити людям -
Не тільки горбик чорної землі.
***
Я вас люблю.
Люблю так безупинно.
Нестерпно так. До згуби.
До вас прикутий серцем. Щохвилинно.
Вас окликають губи.
Я вас люблю. Так ревно, аж до крові,
Невміло так. Нескладно.
Єдину ще б краплиночку любові
І серце вмерти ладне.
Реквієм любові
Помираєш в мені. Помираєш.
Відпливаєш сльозою у спомин.
Оживає душа. Оживає.
І народжує крихітний промінь.
Помираєш в мені. Помираєш.
Відлітає за обрій вчорашнє.
Оживає душа. Оживає.
Вже одному без тебе не страшно.
Помираєш в мені. Помираєш.
Як суцвіття грозою побите.
Оживає душа. Оживає.
Вже навчився без тебе я жити.
Помираєш в мені. Помираєш.
Без прокляття, мольби, голосіння.
Я один поміж пеклом і раєм
Зустрічаю своє воскресіння.
До слова
Ти серця стук, у світ — живий мій голос,
Мов кров, пульсуєш у мені.
Душа — мов поле, ти ж у ній — двоколос,
Моїй надії ти зрідні.
Ти тіла хворого тривка, жива клітина,
Бездонне, свіже джерело.
У піднебесному в тобі я, мов дитина,
О, дай для висоти крило!
Як бджілка, я лечу в твої пахучі квіти,
Багате ти, немов земля.
І як весна до сонця простягає віти,
Тягнусь до тебе, Слово, я.
***
Я не знаю, як слово моє озоветься.
Тільки впевнено можу сказати одне:
Що у вірші не звук — то частиночка серця,
Що не вірш до людей — то частинка мене.
Мій рядок — то мій подих чи щастя, чи болю,
Кожен раз римував я не словом — грудьми,
Бо як вірш до людей — то надія на долю,
Бо як вірш до людей — то розмова з людьми.
І за мене достойніший може хтось більше
Розділити з людьми цвіт душевних світів.
І якщо безталанні були мої вірші,
Значить, я і життя безталанне прожив.
Із душі до душі — ось для чого і звідки
Заримовую я своє щастя й біду,
Щоб ішли до людей мої вірші, як свідки
Потаємних чуттів, найглибинніших дум.
Р.А.Василюк,
викладач української мови та літератури