Краєзнавчо-дослідницька та пошукова робота "Білий журавлик чужої війни..."

З досвіду роботи вчителя географії - Зубик Наталії Василівни

Краєзнавчо-дослідницька та пошукова робота була написана для участі в

Всеукраїнській краєзнавчій експедиції учнівської молоді

«Моя Батьківщина – Україна»

У напрямку

                                                                                                    «З попелу забуття»

Білий журавлик чужої війни…

(присвячується пам’яті золотківчанина

Павелка Павла Мечиславовича)

2022 рік

Над краєзнавчо-дослідницькою роботою працювали:

• Вихованці гуртка «Юні екскурсоводи»  КЗ ЛОР «ЛОЦКЕТУМ» на базі                                    гімназії с.Золотковичі 
• Керівник гуртка – Зубик Наталія Василівна

Робочі моменти у світлинах

Зміст

І. Вступ…………………………………………………………………......4

ІІ. Афганістан – проклятий ти батьками………………………………...5

ІІІ.  Із попелу забуття ім’я Павелка Павла……………………………....7

1. Біографічні дані за спогадами та документами…………………..7
2. Півтора місяця служби, або як Павлік журавликом став……….9

ІV. Висновки………………………………………………………………13

V. Список використаної літератури……………………………………..14

VІ. Додатки ………………………………………………………………..15

І. Вспуп

             Основна мета цієї краєзнавчо-пошувої роботи це – врятувати із забуття ім’я Павелка Павла, яке вже давно загубилося в швидкому життєвому вирі, і потроху стирається з пам’яті… Аби на основі його короткої життєвої історії, показати усю суть неоправданої загарбницької війни…на вівтар якої зухвало поклали тисячі невинних людей! Війни, яка повинна би була стати прикладом для всіх, адже окрім понівечених людських життів, не принесла більше нічого, лише спустошення, біль і втрати…

          Ми поставили собі декілька головних завдання:

• зібрати свідчення від рідних, однокласників, односельчан про юного Павла;
•   дослідити документальні дані та скласти біографічну довідку юнака;
• з’ясувати, особливості військової служби «радянського солдата» та віддати належну честь за втрачене життя…

            Кожне із поставлених завдань вимагало від нас неабиякої витримки, а навіть психологічної стійкості, адже  при зустрічах, телефонних розмовах, при опрацюванні документів, а особливо листів з домашнього архіву, учасників пошукової роботи пронизували: важкий біль, сум та сльози…

            При пошуковій роботі були зібрані матеріалами: свідчення-спогади рідних, знайомих і односельчан(основному телефонні розмови, враховуючи ряд різних обставин), документи домашнього архіву, фотоматеріали, листи.

             Аби хоч частково повернути з попелу забуття ім’я  молодого учасника афганської війни, ми звернулися з проханням внести у електронні списки «Чорного тюльпана» ім’я Павелка Павла Мечиславовича, оскільки він там не числиться; провідали матір, провели у школі просвітницьку годину «Білий журавлик чужої війни…» та виготовили дошку-пам’яті, запалили свічки на могилі Павелка Павла та опублікували дану роботу на освітньому онлайн-порталі «На Урок». 

ІІ. Афганістан – проклятий ти батьками

Афганістан - проклятий ти батьками, 

всіх тих синів, котрих ти вербував.

Бо їх серця скривавлені ножами, 

у кожну мить, як воїн помирав.

zolotovoloska 

Воєнна лірика

Фото з домашнього архіву            Людське життя, шановний читачу, – це боротьба. Нічого не можна здобути чи зберегти, не борючись. Але якщо ти ведеш боротьбу за життя, рідних, чи Батьківщину, то це – священна боротьба. Та, коли ж ти стаєш загарбником, нівечиш і нищиш все на своєму шляху, лише для влади і своєї користі, то це вже не боротьба, а справжнісінька, брутальна і невиправдана ніколи і ніким – війна! Сьогодні, ми стали свідками та безпосередніми учасниками такої гидкої і зухвалої війни, яку веде той самий загарбник, нищачи та руйнуючи все на своєму шляху… лише аби вбити, зруйнувати, відібрати… Прикладом подібної війни є – Афганістан… У нашій свідомості це слово стало синонімом справжнього людського лиха, справжнього пекла. Афганська війна безжально перекреслила тисячі молодих життів, понівечила долі… Так як  і тепер, російська влада креслить і стирає людські життя в Україні, так обманом і вдерлася в домівки мирних людей Афганістану…

          Афганістан… Це далека мусульманська країна, але уже більше тридцяти років у нашій свідомості ця країна асоціюється з болем втрат, людським лихом, справжнім пеклом, до якого потрапили наші земляки, юнаки, яким ледь-ледь виповнилось вісімнадцять років. По-різному зараз оцінюють події тих років. Різне бачення афганської війни, її наказів і військових операцій тими, хто їх виконував. Для нас це взагалі події, які відбувалися в іншій державі, але учасниками яких були наші батьки, родичі, земляки. Молоді люди йшли туди  не за орденами і медалями, а свято вірячи, що виконують свій «інтернаціональний обов’язок», вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що йдуть не воювати, а захищати. Офіційно це не називали війною, а всього лише «воєнною політикою». Але ця кампанія тривала майже 10 років, забравши та  понівечивши життя багатьох. Війну в Україні, росія також називає «спецоперацією», і чомусь уроки афганської війни не засвоєні російською владою, не пам’ятає їх російський народ… знову присилаючи в чужу країну нічим не винних молодих людей, своїх дітей, синів, батьків для війни…крові…смерті…

          Війна в Афганістані тривала з 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року, 2238 днів. Вважається, що всього під час радянсько-афганської війни загинуло 2378 українців. Однак вихідців з теренів України та тих, хто спочиває в українській землі, дещо більше. Так, за даними книги «Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України»^[2], цифри дещо інші. І так: всього через горнило Афганістану пройшло більше 160 000 українців, з яких 3 360 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або такими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами. Із 72 чоловік, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, - 11 українців.

ІІІ.  Із попелу забуття ім’я Павелка Павла

1. Біографічні дані за спогадами та документами

          Сьогодні ми хочемо повернути з попелу забуття ім’я молодого юнака –  Павелка Павла Мечиславовича (додаток1), ім’я якого забуте та стерте, ім’я яке не можливо відшукати  у  списках загиблих, ім’я якого з болем досі промовляють рідні…

          Він народився у звичайній сільській сім’ї, але багатодітній. Павлік, так його називають рідні, був третьою дитиною у сім’ї, а всіх їх було п’ятеро: двоє хлопців та троє дівчат (додаток 2). На сьогоднішній день усі вони живі, окрім Павла, створили власні сім’ї, мають дітей, радіють внукам, але свого брата Павліка  усі пам’ятають… І для кожного згадувати минуле важкий біль…

          Павло народився 16 червня 1965 року у тодішньому ще Городоцькому районі в селі Золотковичі (додаток 3). Мати – Павелко Ядвіга, а батько – Павелко  Мечислав. Обоє трудилися у колгоспі ім.Ілліча при Золотковицькій сільській раді. Тато працював бухгалтером, а мати – дояркою. За національністю(згідно паспортних даних) Павло – поляк. Зростав у римо-католицькій сім’ї. 

          У 1972 році Павлік пішов у перший клас Золотковицької восьмирічної школи. За спогадами вчительки математики Олеш Любові Іванівни він був: дуже добрим хлопцем, слухняним, ввічливим, мав задатки до математики, але улюбленою справою було – малювання. Саме за художніми здібностями його пам’ятають і односельчани, адже на той час модним було розмальовувати стіни кімнат, і неодноразово його ще зовсім юного хлопчиська запрошували до своїх будинків для художнього розпису. Згадує пані Ольга Паласевич, жителька села Золотковичі: «Ми перебралися жити у батьківську хату і почали робити ремонт та мені дуже хотілося щоб на стінах і стелі появилися гарні узори, тоді так модно було, і ми запросили Павла. Цей хлопчик був зовсім юний, але у нього був справжній талант…Кімнати стали світлими і зацвіли кольоровими узорами… як було гарно… він працював не покладаючи рук, затримувався до пізньої ночі. Дивно було те, що за роботу не взяв гроші, походив з багатодітної сім’ї, а там – як самі розумієте, всього і завжди потрібно… Павло казав : «Ви дали можливість мені малювати, а це і є моя винагорода». 

           Та після закінчення у 1980 році Золотковицької восьмирічної школи (додаток4) Павлік так і не продовжив навчання за улюбленим напрямком, пішов навчатися у Новорозділське СМПТУ-6 Львівської області та отримав кваліфікацію – машиніст автокрана п’ятого розряду (додаток 5). За спогадами його сестри Лесі: «Павлік обрав ту професію не за покликом серця, а за – проханням тата…» В той час це була високооплачувана робота, адже всюди йшло «велике будівництво Радянського Союзу». Улюбленою справою він займався вдома – розмальовував стіни новозбудованої хати, в яку разом з батьками перебралися у 1982 році. В одному із листів написаних до рідних з військової частини Павло питав: «…напишіть мені, чи сподобалось Валі(старшій сестрі, яка жила на Київщині) як я хату розмалював? Я їй також так хотів би помалювати».

          «Саме з малюванням і кресленням у Павліка не було ніколи ніяких проблем, ми часто просили його нам допомагати», - згадує Поторейко Валентина, однокласниця, а ще: «він був справжнім другом, вмів підтримати і розрадити. Найбільше мені запам’ятався момент зі школи, коли Павлові на одному із «суботників» однокласник розтрощив вказівний палець ломом… це було страшно і напевне дуже боляче, але Павлік не плакав, казав, що тепер через контузію не візьмуть в армію…» За дивним збігом обставин, саме за цим викривленим пальцем на якому перестав рости ніготь і опізнають рідні Павла після смерті, адже тіло хлопця було дуже понівечене і змінилося до невпізнанності за тривалий час транспортування…

          «У нього було добре та велике серце, його любили всі дівчата. Він ніколи не був обділений дівочою увагою, там де був Павлік – там було гамірно та весело. Він любив дівочі компанії…», - згадує Шевчук Марія, однокурсниця.  

          Після закінчення навчання Павло працює на посаді машиніста автомобільного крана на Миколаївському цементному комбінаті, цілих 8 місяців аж до призову в армію. У травні призвали на службу Мостиським районним військовим комісаріатом. Проте, при запиті в архів при даному військкоматі не знайшли жодних матеріалів про Павелка Павла Мечиславовича…

2. Півтора місяця служби, або як Павлік журавликом став…

          З домашнього архіву, а саме з листів, які збереглися дізнаємося, що цього молодого хлопчиська відправили у Ашхабад Туркменістанську ССР для проходження військової підготовки, ймовірно саме там він пробув більше двох тижнів,  а далі 19 травня 1984 року переводять у місто Джизак  військову частину № 73492,  підтвердженням чого є ще і виписка з архівних документів з останнього місця дислокації (додаток 6).

          «Служу тепер я в м.Джизак… то маленька військова частина, автоколона, машини-водовозки. Тут висока температура, води питної бракує, ми довозимо. Я роблю в штабі писарем. Тобто, пишу прикази, виписую наряди, путівки. Ну, що одне, то роблю багато помилок… Не знаю як дальше. Але мені тут добре. Дякую Богу, що забрали з Ашхабаду. Бо звідтам беруть в Афганістан…», «…Приїхали сьогодні ранком 20 травня, їхали через Каракуми, піски, дикі рівнини…Боже, де нас «заперли»…степ, сам степ…верблюди, осли, виноград у кожній господарці. Їхали дві доби. Лише тішуся, що вирвався з Ашхабаду. Ті, що залишились ідуть в Афганістан…Дорогенькі мої, ви б бачили яке там пекло… невже світ насичений такими нелюдами-звірами? …»

«…Мене перевели з Ашхабаду, тобто з Туркменістану в Узбекистан… Говорять, що нас, тобто ще 11 хлопців з Львівської області, дадуть на машини-водовозки…»(додаток7,8 )   «…Ми всі від дому за 3800км. Нас з Ашхабаду взяли 11 чоловік і то всі з Самбірського, Золочівського районів…Проходимо курс молодого бійця, 10 червня приймемо присягу, а там стане вже легше…» (додаток9)

          І вже 14 червня 1984 року колону водовозок із 11 чоловік розстріляли, усі хлопці, а їх було десять – загинули… вижив лише з одинадцяти – один… Це було перше бойове завдання… з якого не повернулися вже живими українські солдатики, ще зовсім діти…У кожного із них були плани, мрії, чекали кохані, рідні…                                                                                  

фото з домашнього архіву

 В цю мить над Україною  лунав дикий крик, несамовите голосіння… це – плач матерів, які отримали невеличкий аркуш паперу «Извещение» (додаток10), але з таким тяжким змістом: «…трагически погиб. в 1984 году. при виконанні службового обов’язку.»  Але якого обов’язку?! Чиєї країни?!;  А у висновку знаходимо: «Павелко Павел Мечиславович. водитель. рядовой в совершении марша на учениях трагически погиб…»   Це хіба ж були навчання?! Та це ж була загарбницька, неоголошена, брутальна, чужа війна!!!   І постає питання, то  чому ж, тоді так легко, батьки віддавали своїх дітей на поталу «війської політики»…І відповідь одна: а тому, що всюди був обман! Всюди людям брехали! Зомбували! Обіцяли, що не піде воювати…просто відслужить в тилу… Бачимо, влада загарбників змінила обличчя, але методи залишились старі…                 Чи хотів молодий Павло воювати? Та ні! Він любив життя, любив людей, природу, боявся комусь причинити біль…не розбирався в політиці… не думав і не розумів, що це останні дні життя, у нього були свої плани на майбутнє, мрії, а їм  не судилося здійснитися, бо його відправили на смерть…

         Життя молодого Павліка обірвалося за два дні до 19-тиріччя… «рахую години, скільки їх вже «пробувим» в армії, хочу додому, аж сниться ночами що я прошу майора відпустити мене додому, до Тата…» за словами рідних. Між Павліком та татом був особливий зв'язок, вони дуже любили один одного. У всіх листах, які збереглися, юний солдат завжди просить рідних, аби берегли Тата. І саме слово «Тато», Павло завжди пише з великої літери. «Сьогодні до мене написав Тато… пише, що сильно похудав… Передайте йому, щоб не думав про мене. Служба іде нормально. Все добре…». Та батькове серце після важкої втрати сина…не витримало…батько помер  за два роки після загибелі Павліка… «Тато був головою сім’ї, завжди дбав про нас… любив, був добрий і чуйний, але нам його так часто бракувало, бо тато хворів…сильно…весь час по лікарнях, а мама ледве зводила кінці з кінцями, робота, поля …і ми діти…», - згадує найменша сестра Катерина, яку у листах, Павлік називає «Кася» по-польськи. «Саме Павліку прийшлося взяти відповідальність за нас, він залишився старшим, бо Ясю і Валя вже мали свої сім’ї. Він приїзжав додому з навчання і старався помагати мамі: прибирав і нас заставляв, прав, а ще – смачно готував»,- розповідає сестра Леся.               

           «Мій брат був хорошим хлопцем, добрим розрадником і співрозмовником, а ще у нього була надзвичайно красива усмішка… Коли приїжджав до нас в гості, на Київщину, то ми могли ночами з ним говорити до самого ранку… говорили про все на світі… Дуже любив квіти. Біля хати завжди було різнобарвно, садив, поливав, доглядав…мамі було ніколи… Я його дуже любила… і свого сина, який народився після братової  смерті, я назвала – Павлік на його честь», - стверджує сестра Валентина. Згадку про квіти також знаходимо у листах додому: «Як там в нас погода, чи зійшли вже грядки? Поливайте квіти, що я посадив під хатою», «…тут так сумно, сумна країна, але красива. Вся в трояндах. Де не подивишся. Навіть в нас в автопарку є троянди…»  (додаток11)

          «Цей світлий хлопчик, це – моя опора була, це моя кровинка, моє дитя… він ще досі приходить до мене в снах…я прошу в нього пробачення, що не захистила, не вберегла…», - плаче мати Ядвіга, притискаючи до грудей останнє фото сина… 

«Добрий день моя дорогенька Мама. Пишу до Вас з далекого світу. Нас розділяють…тисячі кілометрів…», - саме такий початок у листі, який прийшов вже після смерті Павліка. Це був дивний і дуже болючий випадок про який згадують всі… А далі в листі ідеться: «Но в мене тепер все впорядку, пока що. Дальше як Бог дасть. Прошу лише одне не думайте і неперживайте про мене, бо мені тут де-коли серце мало не розирветься – так болить…Як там Тато? чи легше йому? Передайте хай не переживає, бо нема чого. Як ви там без мене?...»

          А ще пам’ятають, що незадовго до служби в армії, в село заїжджала велика машина, подібна до військової, тоді всі хто був з Павлом, стверджують, що він довго дивився за автомобілем і передбачив свою загибель, казав, що на такій машині він загине… За дивним збігом обставин, тіло молодого бійця привезли у село саме на такій машині…

          Ховали Павліка у неділю – день світлий, святковий, саме таким і був юний хлопчина, який так мало прожив, який так багато не встиг, мав стільки планів і мрій, а сонячного червневого дня став білим журавликом чужої війни…   

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна                              .

Руда земля розверзлась чорноротою

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

Чи ж там він є?!!

Стоять, відводять очі в бік солдати

І шепотить сержантик ледве чуть:

«Не велено… Не можна відкривати…Не велено…»

Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.                                                   Фото з домашнього архіву

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ…

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі -

В селі ховали воїна-солдата,

У мирному вкраїнському селі.          

ІV.Висновки.

                Війна безжально перекреслила тисячі молодих життів, переінакшила надії, плани, понівечила тіла і долі. Чого домоглася радянська влада війною в Афганістані? А нічого! Лише смерті, яка забирає найдорожче у людини – її життя; бо війна – це каліцтво, як духовне, так і фізичне; бо війна – справжнє пекло.

                Можна побудувати дороги, нові міста, зорати поле і посіяти зерно, підняти господарство. Але примусити битися серце у мертвої людини – неможливо; залікувати зранені душі після втрати рідних – неможливо! Закінчилась афганська війна. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями… Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять…

P.S. Дякуємо усім, хто долучився до збору інформації, за теплі душевні телефонні розмови, за доступ до особистих даних від рідних Павелка П.М.

Особлива подяка працівникам Городоцького об’єднаного управління пенсійного фонду України  за виконану роботу, щодо пенсійних виплат матері Павелко Я.М. по втраті сина. 

V. Список використаної літератури:

1. Клуб поезії . Військова лірика.

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234505

2. «Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України» http://probnichekal01.blogspot.com/2012/05/blog-post.html
3. Матеріали домашнього архіву (паспорт, диплом про освіту, трудова книжка, водійське посвідчення, свідоцтво про закінчення Золотковицької восьмирічної школи, копія «Извещение», довідка про смерть, листи, фото)
4. Архівні матеріали (витяги з матеріалів Центрального архіву Міністерства оборони Республіки Узбекистан)
5. Свідчення рідних, однокласників, однокурсників та односельчан.

VІ. Додатки

Окрім фото жодні Додатки з етичних міркувань не додаються у даній роботі.

Усі фото в даній роботі , а також  документи та листи використано з домашнього архіву сім’ї Павелко Павла Мечиславовича