Краєзнавство у роботі класного керівника

Про матеріал

Програма національного виховання Гощанщини та загальношкільна програма «Ти на Землі – Людина»визначила одним із головних напрямків ціннісне ставлення особистості до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю. Краєзнавство у роботі класного керівника є найважливішим чинником ідейного, морального, трудового, естетичного, еколо­гічного й фізичного виховання учнів. Воно сприяє пат­ріотичному вихованню, розширює кругозір і розвиває пізнавальні інтереси учнів, долучає до творчої діяль­ності, формує практичні навички, допомагає у виборі професії.

Перегляд файлу

Зміст

Вступ. Ціннісне ставлення особистості до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю  у роботі класного керівника…………………………………………………………………………..3

Технології формування ціннісного ставлення історичних, культурних і духовних надбань рідного краю: 

Лозоплетіння як художній промисел українців…………………………4

 Презентація проекту«Ткацтво як домашній художній промисел»……..13

Наш край у сиву давнину (музейний урок)…………………………….19

Сторінка із історії хутора Корчунок ( рукописна книга: спогади Галатюка Володимира Володимировича, внука Галатюка Івана Онуфрійовича, про знищення хутора Корчунок)……………………………………………….25

Обрядове значення української хустки. Народознавче дослідженн…...32

Презентація проекту «Вишивка як домашній художній промисел»……40

Розвиток радіо в Україні та прихід радіомовлення у села Колесники та Вільгір…………………………………………………………………………....47

Мені сорочку мати вишивала (виховна година)……………………….57

Звичаї нашого народу, або розмова за «круглим столом» про осінній цикл  свят…………………………………………………………………………65

Промисли та ремесла  сіл Вільгір та Колесники (музейний урок)……...70

Висновки………………………………………………………………73

Література……………………………………..………………………76

 

 

 

 

 

 

 

Вступ. Ціннісне ставлення особистості до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю  у роботі класного керівника

 Програма національного виховання Гощанщини та загальношкільна програма «Ти на Землі – Людина»  визначила одним із головних напрямків ціннісне ставлення особистості до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю.

Краєзнавство у роботі класного керівника є найважливішим чинником ідейного, морального, трудового, естетичного, еколо­гічного й фізичного виховання учнів. Воно сприяє пат­ріотичному вихованню, розширює кругозір і розвиває пізнавальні інтереси учнів, долучає до творчої діяль­ності, формує практичні навички, допомагає у виборі професії. Воно    міцно ввійшло в практику навчально-виховної роботи середньої загальноосвітньої школи, бо  сприяє розширенню загальноосвітнього кругозору учнів, підвищує інтерес до історії рідного краю, сприяє активізації пізнавальної діяльності школярів, розвиває їх творчу ініціативу. Воно є невід’ємною складовою виховання, поєднує різні напрямки пізнавальної діяльності і відіграє одну з основних ролей у вихованні     особистості.

У процесі пізнання історії рідного краю, витоків національної культури, вивчення свого родоводу, історичних і культурних надбань предків в учнів виховується почуття дбайливого ставлення та поваги до історії краю, формується світогляд, удосконалюються навички дослідницької роботи. Сьогодні, коли перед вчителями стоїть завдання виховання творчої особистості, яка буде зорієнтована на соціальну активність та відповідальність, на національну свідомість, патріотизм, на любов та дбайливе ставлення до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю, активне залучення учнів до  пошуково-краєзнавчої роботи актуальне, бо  сприяє ефективній реалізації основних сучасних  орієнтирів  виховання.

 Краєзнавча робота учнів — важлива частина шкільної освіти. Вивчаючи історію рідного краю, учні  пишаються  своєю маленькою батьківщиною, прагнуть дізнатися більше про її історію, глибше розуміють значення  бойових і трудових справ, беруть приклад з видатних земляків. Звичайно, діти, для яких небайдужа історія предків, виростуть патріотами, відповідальними не тільки за своє життя , а й за рідну землю, за те, яка вона дістанеться у спадок майбутнім поколінням. 

Основними формами пошуково-краєзнавчої роботи з учнями є виховні години, колективні творчі справи, проекти, екскурсії, рукописні книги, музейні уроки, «круглі столи» .

 Де ж брати матеріал класному керівникові?

Спочатку треба створити загін, а загоном може бути весь класний колектив. Складається список членів загону. У цей список вписуються доручення кожному членові загону, вибирається  голова пошукового загону. Доручення можуть бути такими: скарбник, фотограф, художник-оформлювач, редактор, екскурсоводи (1-3 учні), відповідальний за зібраний матеріал. Загін разом із класним керівником обирає напрямок роботи. Наприклад: «Мій край – моя історія жива», піднапрямок «З історії села Колесники». Мета: залучати учнів до участі у русі учнівської молоді «Моя земля – земля моїх батьків»; сприяти вихованню любові до рідного краю, України, вихованню гідності та поваги до свого народу, знайомству з історичними минулим краю та його сучасним  життям, розкрити роль про значення, важливість цієї роботи для учнів; розвивати пізнавальні інтереси школярів, формуванню активної життєвої позиції, наполегливості. Завдання, яке ставить класний керівник, це виховання в учнівської молоді патріотичних почуттів, гордісті за свою землю, прищеплення шанобливого ставлення до історії, традицій. 

На прикладі сценарних виховних заходів ми можемо переконатися в цьому.

Технології формування ціннісного ставлення історичних, культурних і духовних надбань рідного краю

Лозоплетіння як художній промисел українців

Мета: розширити знання учнів про лозоплетіння як художній промисел українців;  пробуджувати пізнавальний інтерес, бажання займатися цим ремеслом; викликати зацікавлення до  давнього ремесла, виховувати у дітей збереження духовного набутку для наступних поколінь.

Очікувані результати: сформованість засад ціннісного ставлення особистості до традицій пов’язаних з таким домашнім промислом як лозоплетіння.

Результати проекту: презентація результатів роботи загону «Краєзнавець» на звіті краєзнавчо-пошукових загонів школи.

Вступне слово консультанта проекту:

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 014.jpgСьогодні загін «Краєзнавець» звітує на тему: «Лозоплетіння як художній промисел українців». Звіт  ми присвятимо вербі, яка є одним із символів нашої батьківщини. Скажеш одне тільки слово Україна — і в уяві обов'язково постають тополя в полі, хрущі над вишнями, калина в лузі й у дворі, верба край долини.

Кому доводилося милуватися берегами нашої річки Горинь , той не міг не помітити численні вербові зарості на берегах.  Верби, як незрадлива  сторожа охороняють плеса річки.

Близько п'ятисот видів верб ростуть на нашій планеті. Тридцять припадає на Україну. Вони є в різних географічних зонах нашого краю. Раніше ними обсаджували дороги й городи, ставки й береги, левади та греблі.

З давніх-давен мешканці сіл Колесники та Вільгір знають, що з верби, яка росте понад річкою Горинь можна плести кошики, обплітати бутлі, щоб не билися та інше.

Зараз ми вам представимо наші напрацювання. Учні розкажуть про вербу як символ нашої України та лозоплетіння як український промисел.

1 група.  Верба – символ України.

Учениця. Верба – дерево, що росте здебільшого поодинці або рядочком у низинних місцинах та над річкою чи ставом. На ньому срібно-зелені шати.

 Окрім краси, що хвилює людське серце, верба дає нам багато користі. Вона ніби позначка води на земній карті. Тому й криницю копають завжди під вербою, бо на сухому місці це дерево ніколи не ростиме. «Де срібліє вербиця, там здорова водиця», — говорить народне прислів'я. Наші предки спостерегли ще одну характерну здатність верби — бути природним фільтром усіляких домішок, що містяться у водах річок та озер. Ось чому люди брали (й сьогодні беруть) воду для пиття у річці під вербою. Та й не один завзятий рибалка ловив добрячого сома або щупака в заглибинах під вербовим корінням: риба також любить чисту, оздоровлену воду.

Цікаво й таке: у селах, де копають колодязі на куток, тобто на 10—15 дворів, люди у відра з набраною водою завжди кладуть вербову до­щечку завбільшки з долоню. Такий вербовий кусник дезинфікує воду, поліпшує її смакові якості, надаючи їй «вербного духу», що його утворюють смолисті речовини.

Учень. Вербовий дух люблять і бджоли. Перший узяток ранньої й теплої весни вони беруть з жовтих вербних сережок, оскільки дерево починає рано квітувати. Правда, вербовий мед менш корисний, ніж гречаний або липовий, проте з нього виходить найсмачніша медівка.

Високо цінуються вулики з вербових дощок або цілих колод — довбанки. Бджоли в них добре розмножуються, менше хворіють і, як кажуть пасічники, веселі. А веселі бджоли, як і люди, — працьовитіші. Цьому сприяє і запах у вулику.

Є ще одна властивість цього дерева — тримати тепло або прохолоду. У спекотний літній день у затінку верби завжди прохолодніше, ніж під іншим деревом. Річ у тім, що у верби завжди багато води. У сухих вербових дошках водяні пори заповнені.

Наша група,  готуючи матеріал про вербу, знайшла цікавий матеріал про долю Тарасової верби.

Учениця. Секретар редакції місцевої газети, що виходить у Мангишлаку, Берік Куркутов розповів своєму колезі Івану Свербихіну, що навесні 1961 року троє ук­раїнських поетів — Микола Шеремет з Києва, Ростислав Братунь зі Львова і Володимир Гетьман з Одеси — гостювали в Алма-Аті, куди їх за­просили на відзначення сторіччя з дня смерті Шевченка. Уже повертаючись додому, вони у зупинилися в Гур'єві, а потім виїхали на півострів Мангишлак, у Форт-Шевченко, походити Тара­совими стежками.

У тамтешньому парку гості милувалися роз­логою вербою, яку викохав колись їхній великий земляк, і попросили відрізати кілька гілок, щоб посадити на батьківщині Кобзаря. Прохання, звичайно, вдовольнили, садівник запакував гілки — й поети з дорогоцінним вантажем прибули в Гур'єв.

Але тут їм не пощастило. Квитків того дня до столиці України не було, й довелося ще якийсь час зачекати в готелі.

— Треба подивитися, — сказав котрийсь з гостей, — як почувають себе мандрівниці.

Розгорнули упаковку й... яке розчарування! Берік запропонував звернутися до місцевої влади. Там охоче допомогли. Письменники роз'їхалися по домівках і невдовзі одержали дорогі їм вербові гілочки...

Учень. Першим надійшов лист з Києва: «Дорогий Берік! Сповіщаю, що вербу одержали, за що щире тобі спасибі від імені всієї України. Ми негайно розподілили гілки й посадили їх. Думаю, що вони добре ростимуть на Батьківщині Тараса... Послав також у Львів та Одесу — Братуню й Гетьманові.

Микола Шеремет».

Він же у другому листі повідомляє, що верба Шевченка, надіслана з Мангишлака, росте в парках Києва, Одеси, Львова та в садках Максима Рильського,  Андрія Малишка, Олеся Гончара...

А ось з листа Володимира Гетьмана: «Салем з Одеси! Посадив вербу в нашому парку — над морем. Написав десять віршів про Казахстан. І писатиму ще й ще».

Звістка зі Львова: «Дорогий Берік! Поїздка в Казахстан залишила незгладимий слід у моєму серці. Є великий цикл віршів — «Мангишлак» (скоро надішлю). Шевченківською вербою я обсадив півсвіту: від Львова до Канади... Привіт гур'євським знайомим.

Ростислав Братунь».

Учениця. Як же дісталася гілка і з казахської землі до Канади? Про це написав український поет Любомир Дмитерко в нарисі «Світло й тіні Канади»:               «...У митниці сталася невелика пригода.

 Нічого недозволеного ми, звісно, з собою не везли. Деякі сумніви виникали з приводу української  горілки, яку ми припасли для друзів і земляків.

Побоювання щодо горілки виявилися даремними. А от вербу, маленьку живу вербу, нам запропонували залишити. Йдеться про вер­бову гілку, взяту від дерева, яке посадив у Казахстані Тарас Шевченко. Її везе поет Ростислав Братунь, щоб посадити в Палермо, в садибі, чи, як тут кажуть, «кеплі», пам'яті Шев­ченка. Нелегко було вберегти її й у Львові, й у московському готелі (понад тиждень ми чекали в Москві на канадські візи), і, нарешті, в літаку. Верба героїчно витримала усі труднощі далекої дороги, й ось...

У діях чиновників митниці не було якоїсь ворожості — просто інструкція забороняє пере­возити іноземні рослини, особливо з фунтом, щоб запобігти поширенню рослинних бактерій.

Довелось звернутися за допомогою до радян­ського посольства в Оттаві.

...Після невеликого мітингу біля пам'ятника урочисто посадили ту саму Шевченкову вербу, яку затримали на монреальській митниці, бо завдяки втручанню радянського посольства й канадського міністерства сільського господарства нам усе-таки її видали".

Отак подорожувала світом Тарасова верба.

 Учениця. З вербою пов'язаний прихід весни та велике християнське свято Паски, якому передує Вербна неділя. Букетик кучерявих котиків, які вважаються чи не най­першими весняними квітами, порадують кожно­го. Пухнасті, як маленькі курчатка, котики випромінюють тепло і ласку, несуть запах весни. З давніх-давен, як тільки луки покривалися травицею, сільська молодь влаштовувала весняні ігри. Ходили хлопці і дівчата в хороводі, промов­ляючи:

Ой вербо, вербо зелена,

Спусти гіллячко додолу

На зелену діброву.

На червоную калину,

Де соловейко гніздо в'є,

А зозуленька кує.

2 група  «Історія розвитку лозоплетіння.»

Учениця. Наша група досліджувала  історію розвитку лозоплетіння.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 004.jpgПлетіння з лози припускають чимало дослідників, належить до первісних виробництв і, мабуть, випереджує ткацтво та виготовлення керамічного посуду. Якщо логічно мислити, то плетіння простіші, бо не потребують  попередньої обробки сировини й особливого устаткування, а тому могли виникнути найшвидше.

Найдавніші археологічні  пам’ятки – залишки  матів, мішків, кошиків, тарілок для хліба, накривок для кошиків і глиняного посуду – знайдені в Єгипті. Месопотамії, на Балканах,  у Великобританії та ін.

Існують підстави вважати, що керамічний посуд у деяких країнах виготовляли спочатку на плетеній основі, тобто кошикові місткості для водонепроникнення  обліплювали глиною. Під час випалу плетений каркас згоряв,  черепок набував необхідної міцності.

Учень. У наступні епохи бронзи й заліза плетіння не набуло принципово нових технічних досягнень. Майже всі техніки були вже  відомі, й на долю наступних  поколінь залишилося їх відшліфувати, дбаючи про різноманітність  досконалість конструкції виробів. Тому поширилася каркасна техніка плетіння, а кошики різноманітного  призначення і форми стали основним типологічним напрямом плетеного виробництва. Багато плетених речей завдяки майстерній техніці виконання, сягають висот античної кераміки. Водночас деякі предмети з лози античних міст Північного Причорномор’я за археологічними  даними близькі  формою і технікою виготовлення до виробів українського лозоплетіння ХVІІІ – початку ХХ ст.., що засвідчує традиційність ремесла і вікову спадкоємність культур.

Учениця. Віками нагромаджувались технічні прийоми обробки матеріалу для плетіння, уміння використовувати його практичні можливості та художні особливості.

Мода на плетені вироби збереглась  упродовж всього середньовіччя. На вишукані меблі, кошики інші предмети домашнього побуту виконані з обкореної лози, пофарбовані барвниками, а інколи і позолочені, з`явився такий попит, що в Франції в провінції Шампань для посадки лози розкорчовувались навіть виноградники.

Цим ремеслом почали займатись багато людей і навіть відкривали спеціальні школи.

Група 3. Розвиток  лозоплетіння в Україні.

Учень. У 90-х роках ХlХ століття лозоплетіння широко розвивалося і на Україні, зокрема в Корсунь-Шевченківському. На Чернігівщині збудували лозоплетільний завод.

В теперішній час далеко за межами України відома продукція Чернігівської фабрики лозових виробів. Підтримують і розвивають традиції промислового лозоплетіння Боромленська фабрика “Лоза” на Сумщині.

Великобагачанська фабрика “Веснянка” на Полтавщині, Корсунь-Шевченківська фабрика “Корсунчанка” на Чернігівщині, Ратковська фабрика “Веснянка” на Волині, завод “Маяк” на Хмельниччині, Хустська фабрика “Нарциз” на Закарпатті та багато інших.

Учениця. Найдавніші пам’ятки українського плетіння походять з кінця ХVIII століття і початку ХIХ ст. і зберігаються у музеях Києва, Львова та інших міст. Важливим джерелом пізнання плетених речей початку ХIХ ст., зокрема особливостей їх функціонування на Західному Поділлі та в Карпатах є акварелі львівського художника Ю. Глоговського.

Малюючи людей в народному одязі та побутові сцени він водночас зображав як доповнення плетені кошики, брилі, клітки.

Лозоплетіння таким чином розповсюдилось у місцевостях прилеглих до озер і річок.

У Карпатах і на Поліссі сировиною для плетіння з народних матеріалів були коріння сосни, гілки ліщини тощо.

Найбільші центри плетіння зосереджені у тодішніх Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській губерніях та на Галичині.

Учень. Розвитку промислу плетіння з природних матеріалів сприяли засновані у 80-х роках ХIХ ст., школи і навчальні майстерні. Одна з перших таких шкіл виникла у 1879 році у с. Нижнів (тепер село у Тлумацькому районі) у 1891 році в місті Сторожинець на Буковині.

Кошикове ремесло було одним з самих розповсюджених промислів Росії на Україні. Крім Підмосков`я великими центрами кошикового ремесла були Костромська, Ярославська, Іванівська, Казанська, Володимирська, Оренбургська, а також Чернігівська, Київська, Харківська, Волинська та інші губернії. Йшли роки, цей промисел поступово втрачав своє значення.

Але все ж таки масштаби в наші дні залишилися значними. Талановиті майстри і тепер не перестають вражати нас багатством фантазії; витонченістю своїх виробів, прикрашаючи інтер`єр сучасних квартир і громадських споруд, а також експозиції наших музеїв.

Учениця. Село Іза, що в Хустському районі, недаремно називають столицею лозоплетіння Закарпаття. Проїжджаючи по Ізі, біля десятків будинків, побачите  постійно діючу ярмарку лозоплетільного виробництва. Серед витворів рук вмілих майстрів - справжні мистецькі вироби, спроможні не лише "виконувати відведену їм роль" у побуті, а й милувати око мистецькими сплетіннями звичайної лози. Очі розбігаються від виставленого на продажу асортименту. І хоч вироби ізян коштують недешево, торгівля йде досить жваво. Обабіч дороги зупиняються автобуси і легковики з номерними знаками не тільки усієї України, а й близького та далекого зарубіжжя. І майже кожен турист везе з собою на згадку про "лозоплетільну столицю" карпатського краю маленьке чи велике диво з лози, зігріте руками працьовитих ізян.

Презентація виробів з лози «Лозоплетіння як художній промисел українців»              

Група 4. Лозоплетіння у селах Вільгір та Колесники.

Учениця. Житель села Колесники Дем’янчук Григорій розповідає:  «Скільки пам’ятаю себе, у нашому селі  виготовляли різні вироби з лози. Мабуть тому, що це найпростіші предмети домашнього  та господарського вжитку. У наших селах лозоплетіння  розвивалося, бо є відповідна сировина -  лоза, яка росте на берегах Горині.

Мешканці сіл плетуть різні речі господарського призначення: кошики, корзини, кошелі, ділеток (плетені мірки), кошиць (кошелі висотою 4-5 метрів для зберігання качанів кукурудзи), дитячі колиски, підставок під вазони й квіти, футлярів для скляної посуди, особливо бутлів.

Учень. У селі Вільгір теж є майстер з лозоплетіння Папета Іван. Цей чоловік вже старшого віку, але ще й досі плете різні кошики: ті, що призначені для посвяти  хліба-пасхи, ті, що носити картоплю, буряки (з двома ручками). Свою майстерність Іван Папета передає  тим, хто до нього звертається.

  Учениця. Ми зібрали колекцію виробів з лози у наших селах. Давайте разом подивимося на ці чудові вироби і може хтось із вас візьметься за це давнє ремесло. (учениця представляє виставку, розповідаючи для чого призначалися ті чи інші вироби з лози)

Рекомендована література:

Наулко В.І.,  Артюх Л.Ю. та ін.. Культура і побут населення України. - К.: Либідь, 1993.

Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В. Декоративно прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1992.

Супруненко В.П. Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців. – Запоріжжя: МП «берегиня» - СП «ФАЕЗ», 1993.

Українське народознавство: Навчальний посібник / за ред. С.П.Павлюка,Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. – Львів: Фенікс, 1994.

Презентація проекту

«Ткацтво як домашній художній промисел»

Мета: розширити знання учнів про прядіння,  ткацтво як одне із найголовніших давніх ремесел українців; досліджувати цю тему на місцевому матеріалі ( с. Колесники та с. Вільгір); виховувати у дітей збереження духовного набутку для наступних поколінь.

Очікувані результати: сформованість засад ціннісного ставлення особистості до традицій пов’язаних з таким домашнім промислом як ткацтво.

Результати проекту: презентація  результатів  роботи на звіті краєзнавчих загонів школи.

Рекомендована література:

Наулко В. І., Артюх Л.Ю. та ін. Культура і побут населення України. – К.: Либідь, 1993.

Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р.В. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ,1992.

Супруненко В.П. Народини: Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців. – Запоріжжя: МП « Берегиня» - СП « ФАЕЗ», 1993.

Українське народознавство: Навчальний посібник / За ред.. С.П. Павлюка,Г. Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. – Львів: Фенікс, 1994.

Презентація «Ткацтво в Україні»

1 група:

Льон та коноплі – основні рослини,  з яких виготовляли волокно. Обробіток і виготовлення  волокна.

Прядіння  і ткацтво –  це одне з найдавніших занять  кожної селянської родини з метою одержання тканих виробів (рушників, скатерок, покривал тощо), а також тканин для виготовлення одягу. За традиційним розподілом робіт ним в Україні займалися жінки. Уміння добре прясти і ткати, шити і вишивати було необхідним для дівчини на виданні. До цих занять її прилучали з раннього дитинства.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 003.jpgУ прядінні і ткацтві можна виділити підготовчий етап, або цикл робіт, зв’язаних з обробкою волокна і вовни, що на території України, судячи з археологічних даних, здійснювалися в епоху трипільської культури – ІV-ІІІ тисячолітті до нашої ери.

У ХІХ – на початку ХХ ст.. цикл підготовчих робіт включав вирощування, обробіток, збирання льону і конопель – основних рослин, з яких виготовляли волокно, а також стрижку тварин, які давали вовну.

На території нашого краю також займалися ткацтвом і прядінням. Старші мешканці наших сіл Колесники та Вільгір розповідають, що кожна родина сіяла льон, коноплі. Наша група досліджувала питання: як обробляли  ці рослини, як виготовляли волокно.

Мешканка села Колесники Усар Надія Куприянівна розповіла: не було в селі такої родини, де б не вміли ткати і прясти. Сіяли льон та коноплі. Коноплі мають чоловічі і жіночі стебла, причому чоловічі (плоскінь) дозрівають раніше, а волокно з них ніжніше. Плоскінь вибирали, сушили і мочили два тижні у воді. Жіночі стебла (матірка) – значно грубіші, їх виривали восени, в’язали у невеличкі кучки, обмолочували і мочили три тижні. Вимочували коноплі у ставках, копанках, ямах і річках, після чого висушували і били. Льон вимочували так само, як і коноплі. Сушили коноплі  і льон на сонці. Після сушіння льон та коноплі  тіпали – відділяли кострицю від волокна. Цей процес  проходив у такій послідовності:жменьку конопель або льону ділили на ручайки, ламали, тріпали об стовпи або дошку, м’яли на бительні й на завершення терли на терниці. Після цього волокно микали на гребені, надаючи кожній волокнині одного напрямку. Готове прядиво складали у повісма. З нього микали мички. Котрі для прядіння вичісували дерев’яною гребінкою та щетинною щіткою.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 013.jpgПряли на короволотку. Випрядені нитки змотувалися на мотовило у півміток (30 ниток), який змотувався у клубок на шпулю. З клубків  розмотували нитки на снівницю. Зняту звідти пряжу (основу) парили, золили, парили, інколи білили на сонці чи морозі, при потребі фарбували.

Макарець Павло Мусійович розповідає, що в селі Колесники вирощували овець. Вовну з овець стригли весною в теплі дні. Народна приказка застерігає: «До Миколи не сій гречки й не стрижи овечки».

Перед стрижкою овець мили річковою водою (через те й овечник був побудований біля ставу), потім стригли металевими вівчарськими ножицями і здавали у колгосп, а вже звідти  відправляли на суконні фабрики. Але крім колгоспів, де виробляли вовну, цим займалися прості селянські родини. Настрижену вовну знежирювали, добре промивали, сушили і перебирали руками – скубли, били і вичісували на дерев’яних греблях  (драчках).Кращу, більш м’яку вовну пряли. З відчосу, що залишився після вичісування, виготовляли грубі тканини. Пряли вовну і з кужеля,і з дерев’яного гребня , на які накладалася мичка, веретеном покручуючи його пальцями.

Вовняну пряжу снували і ткали, потім сукно збивали й валяли. При всіх способах валяння і збивання сукна його поливали водою: грубошерстне холодною, тонкорунне гарячою. Сукно після валяння видублювали в екстракті вільхової кори. Потім його протирали попелом для остаточного знежирення.   

2 група: Техніка ткання  на ткацькому верстаті.

F:\фото\спиногризи\IMG_1624.jpgТкацтво – один із найдавніших елементів національної культури українського народу. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла зумовила масове її виготовлення в домашніх умовах.

Ткацтво – ремесло, що  з давніх часів було найважливіше. Дем’янчук Варвара розповідає: ткання здійснювалося зі снування ниток. Користувалися простим верстатом -  снівницею, що являла собою  прямокутні рами із забитими в них кілочками, скріплені  навхрест посередині штирем-віссю. За його допомогою снівниця прикріплювалася на колоді чи підлозі у вертикальному положенні  крутилася навколо своєї осі.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 012.jpgТехніка ткання на верстатах залежала від практичного  застосування тканини і полягала головним чином в утворенні зіва, для чого слугувало начиння. Це два ряди нитяних петель, нав’язаних на прутику і заведених попарно одна в одну. При навиванні основи на двох начиннях з вічками кожна нитка протягувалася через верхню петлю першого начиння і між петлями другого начиння. Начиння рухалось вгору та вниз за допомогою підніжків, що кріпилися мотузками до начиння. Ткаля натискала ногою підніжок і піднімала то одне, то друге начиння. Під час цього утворювався зів, куди протягувалося піткання за допомогою човника.

На цих зразках ви маєте можливість побачити різні вироби, зроблені із льону і конопель.

3група: Основні техніки ручного ткання

Наша група досліджувала техніку ручного ткання. Перечитавши відповідну літературу та зібравши матеріали-розповіді наших односельчан, ми прийшли до висновку, що на території наших сіл існувало чотири техніки ручного ткання:

1) просте полотняне;

2)саржеве (чиновате);

3)перебірне;

4)закладне.

Просте полотняне переплетення полягає в тому, що на верстаті з двома  підніжками нитки піткання проходять через зів, пересікаючи перехресно нитки основи. Важливе при цьому рівномірне натягання ниток човником. Розміщення, відповідна щільність збивання лядою. Виділяються розріджені полотна, виткані простим переплетенням – серпанкові полотна.

Саржева техніка узорного ткання виконується за допомогою 3-24 підніжок. Залежно від послідовності перебирання підніжок і відповідного піднімання ремізок для утворення зіву, щоб пропустити нитки піткання, утворюються дрібнорапортні узори. Це ламані, зигзагоподібні стрічки, «кіски». Ряди зубчиків, ромбів. Ромбових фігур, «зірочок». Ці полотна тугіші, еластичніші. Різновидність чиноватих тканин створюють мішані нитки6 на основу конопляні, а поробок лляні.

Перебірна  техніка ткання виконується складним способом плетіння ниток основи і піткання за допомогою підніжок, ремізок та додатковим підніманням ниток основи, утворення зіву із застосуванням дощок, прутиків. Таке піткання називається «під дошку». Є різні варіанти  перебору. Найбільш поширене  поєднання технік простого плетіння й узорного перебірного. У них чергуються гладкоткані й узорні смуги.

Закладне (килимове) ткання здійснюється плетінням двох систем ниток: основи (переважно лляних або бавовняних природного кольору) і пофарбованих у різні кольори. При цьому нитки основи переплітаються кольоровими нитками піткання не по всій ширині вибору, а відповідні частини задуманого узору на фоні тканини. Є  різні способи виконання килимового ткання: «на вічка», «на межеву нитку», «на пряму нитку» тощо.

4 група:

Вироби  інтерєрного призначення

Покривала – поширений тип тканин для застеляння ліжок, вкривання. Виготовляли з льону, конопель та вовни. Колір покривал – білий, біло-чорний.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 002.jpgНавочлоки – вироби, виготовлені із спеціально витканих тканин для подушок. Вони переважно прямокутної форми. Техніка ткання: просте полотняне, багаторемізне узорне і килимове.

F:\фото\спиногризи\IMG_1620.jpg     Скатертини – призначалася тканина для накривання столів, скринь. Ткали із льону, конопель. Давні скатертини – однопілочні, часто шириною 50-80см, довжиною до 2-3м. З кінця ХІХ ст.. зазнали поширення обруси з двох пілок(часто змережані), зарублені та з тороками.

 Рушники – тип тканин  інтерєрного, обрядового призначення. Виготовляли з льону, конопель вовни, шовку. За призначенням рушники поділялися на хатні:  «кілкові», « на сволокові», «на жердки», на ікони – «божники», «завіски»). Весільні – для молодих; «плечові» - для обв’язування сватів; подарункові – на подарунки. Тому розміри рушників коливалися.

5 група. Гість проекту.

(На презентацію запрошено жительку с. Колесники Макарець Зою Федорівну, яка розповіла про ткацтво як домашній промисел)

Наш край у сиву давнину

(музейний урок)

Мета: зібрати матеріал про історію села Вільгір у сиву давнину; продемонструвати знахідки  перед учнями школи у формі екскурсії у музеї школи; розвивати  вміння вести  спілкування на історичні теми, навички проводити дослідження на історичні теми; виховувати  любов до рідного краю.

Очікувані результати: сформувати засади ціннісного ставлення до культурних, історичних надбань рідного краю; соціалізація особистості, розуміння нею значення патріотизму та любові до рідного краю.

Хід проведення музейного уроку

І. Вступне слово вчителя-консультанта  про виконану роботу.

ІІ. Виступи   учнів-екскурсоводів із дослідницьким матеріалом.

Село знаходиться у південній частині сучасного Гощанського району на лівому березі Горині. З сивої давнини через Вільгір (Вели Гори) проходила одна з гілок Соляного шляху, що брав початок від копалень гірської Галичини і сягав Дорогобужа  й пролягав далі на північ. Як свідчать археологічні розкопки та знахідки, Вільгір у давнину заснувався у кількох  місцях та в різні періоди розвитку людства. Так, з південного боку села виявлено курганний могильник доби бронзи, кам’яні та бронзові знаряддя праці. У межах сучасного поселення знайдено сліди городища періоду Х-ХІ століть, напівзруйновані фортечні вали. Загальна площа решток споруд сягає до 1,5 гектара. У деяких місцях до наших днів зберігся льох з чотирма входами-виходами. Вочевидь ця споруда призначалася для захисту жінок та дітей від нападників-ворогів.

Кургани знаходилися і на західній околиці сучасного  Вільгора.  Декілька з них розкопано і розорано. Найкраще зберігся один висотою понад 4-х метрів. На ньому росте могутній дуб, це й рятує пам’ятку давнини від розорення.

Курганний могильник  розкопаний у 1938 році)

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение.jpg

Курган

На лівому березі річки Горинь бачимо вал (велике давньоруське городище). За переказами вал було насипано в 1240 році, коли тривала оборона від татаро-монгольської навали. На даний час збереглося лише частина валу, глиняний насип. Однією стороною він торкається річки Горинь, а  з іншого – глибокого яру. Із усіх боків вал оточений глибоким ровом. Його висота близько 30 метрів, розміщений півкругом, довжина якого майже 200 метрів. Вал  густо вкритий зеленою рослинністю, численними чагарниками і деревами.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 019.jpg

 

 

Частина валу

 

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 018.jpg

Глиняний насип

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 022.jpg

 

 

Частина  валу біля якої розміщений підземний перехід

На висоті 15-20 метрів

знаходиться вхід у підземний

перехід. Висота входу 80см,

довжина 1,5 метра. Говорять,

що він проходить під річкою

Горинь, лугом аж до Великих 

Межирич  Корецького району.

 

 

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 023.jpg

Вхід у підземний  перехід

 

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 020.jpg

Вид на церкву із-за річки Горинь (зліва вал)

 

Неподалік від валу на високому пагорбі, знаходиться церква на честь Покрови   Святої Богородиці, яка була збудована в 1859 році сільською громадою.              

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 021.jpg

Церква села Вільгір

Церква дерев’яна, на кам’яному фундаменті, покрита бляхою, пофарбована у блакитний колір, однокупольна. На куполі хрест. Умовно церкву можна поділити на бабинець, власне церкву та вівтар. Зверху на бабинці і вівтарі бачимо невеликі куполи із хрестами. Збоку знаходиться ризниця. Біля церкви дерев’яна дзвіниця, теж блакитного кольору. Без купола. На  сьогодні церква діюча, Православна церква Українського Патріарху.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 016.jpg

 

 

Камінний хрест

 

 

 

За декілька метрів від церкви стоїть хрест з білого каменю. Висота близько 1м 80см – 2м,  обгороджений штахетами. Говорять, що неподалік нової церкви була стара, яка згоріла. Тому існує ймовірність того, що хрест лишився ще з того часу, і це могила священика, який служив у тій церкві. Інша версія  говорить про те, що на місці церкви було  кладовище і хрест саме від тієї доби. Цю думку підтверджують знайдені у великій кількості людські кістки, які вимиває вода з-під валу і пагорба, на якому знаходиться церква.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 017.jpg

Річка Горинь

Сторінка із історії хутора Корчунок

(рукописна книга: спогади Галатюка Володимира Володимировича, внука Галатюка Івана Онуфрійовича, про знищення хутора Корчунок)

Мета:  дослідити сторінку історії хутора Корчунок, який зник із карти району у 70-х роках  ХХ століття; записати спогади про хутір у рукописну книгу пошукового загону «Краєзнавець»; виховувати любов до рідного краю.

Очікувані результати: сформувати правильні погляди учнів на історію України, співпереживати за долю рідного краю і народу; гордитися своїми односельчанами.

Знищений хутір

 У людини є така властивість: у молодому віці вилетіти пташкою із батьківської хати, а на старість – знову повертатися. Так сталося зі мною.               Через багато років,  повернувшись у рідне село Вільгір, я зустрівся із своїми однокласниками, сусідами.  Хату, в якій я виріс, продала сестра. Але добрі люди, які проживали в ній, мене пізнали, запросили в гості. Я відчував, як енергія припливала до моєї душі, як мені ставало легко і добре. Все-таки своя земля… 

  Очі плакали, коли ходив на могили моїх батьків, дідуся та бабусі. Згадалося дитинство…                

  •         Пр-р-р! Пр-р-р! Стій!– приговорював Петро до коня, якого вивів із стайні. –  Зараз будемо  їхати! 

Кінь закидав гордо головою,  поки його запрягали.

  •         Дідусю, а куди ми поїдемо? – спитав Сашко.
  •         Поїдемо до лісу. Кажуть, що у лісі багато опеньків. Зимою пригодяться.

Дід ще довго вовтузився з Каштаном, а я швиденько побіг у маленький хлівець. Взяв кошик, а в хаті – ніж. 

  •         Сашо, де ти!? Поїхали!

 Добре вмостившись у віз, напханий духмяним сіном, дід вйокнув і ми поїхали.

C:\Documents and Settings\Galatyuk Tanya\Мои документы\IMG_20130408_0001.jpg До лісу дорога недалека.  Виїхали із села на головну дорогу, а потім повернули ліворуч. Дорогою до лісу перекидалися словами, жартували, навіть дідусь розповів анекдот. Як добре, коли є з ким поговорити, коли тебе розуміють.

Ось і ми під’їхали до кургану. Кажуть, що таких курганів було декілька. Найкраще зберігся один – висотою понад чотири метри. На ньому росте могутній дуб, це й рятує пам’ятку давнини від розорення.

Дід Петро поминув дуба (як цю місцевість називають у селі Вільгір) і помаленьку почав з’їжджати із горбочка в долинку, з долинки на горбочок. Ми побачили ліс, до якого вже було рукою подати.

 Жовтень ступав по узліссю у вишитій багрянцем широкій корчунській землі. Прийде сюди людина восени, подивиться — і замилується красою природи. Не повіриш, що це сама природа створила таке диво. А вітер робить свою  справу: зриває з дерев листя і стелить багатобарвну ковдру на стежці, полях.

 А он кучерява груша, що росте на узбіччі лісу, усипана тисячами мідяків. У гіллі пурхають, щебечуть, цвірінькають зграйками перелітні птахи. Вони співають журних пісень — прощаються з садом, полем і лісом, де знаходили привілля, прохолоду, захист, рай земний ціле літо і куди знову повернуться після снігу й березневих морозів.

 Дятел заклопотано господарює на дуплястому стовбурі яблуні. Підкидає голівкою в червоній шапочці, вистукує «тук-тук, тук-тук...».
 А листя переливається на деревах і на землі золотом. То жовтень золотить його і зриває, готуючи обновлення природи. 

  •         C:\Documents and Settings\Galatyuk Tanya\Мои документы\IMG_20130407_0003.jpgДідусю, я з вами вже декілька раз їздив цим шляхом. І коли ви під’їжджаєте до цього місця, у вас появляється якась зажура на обличчі. Я вас давно хотів запитати: чому у вас сльози на очах, хіба серед такої краси люди повинні сумувати? Що з вами?

Дід Петро зупинив Каштана, зліз із воза і пішов полем  шукати ту вулицю, на якій він виріс, грався у «Три камені», жмурки та інші дитячі ігри. Згадав, як у ввечері збиралися дівчата та хлопці біля насипаної могили (так називали  курган) і виводили  пісні. Луна ішла понад лісом і високо -  високо у небо.

  •         C:\Documents and Settings\Galatyuk Tanya\Мои документы\IMG_20130407_0010.jpgВнучку, це моя мала батьківщина, – крізь сльози говорив старий чоловік, –  роки спливають, а в пам’яті залишається те, що було дороге.
  •         Розкажіть. Мені теж цікаво.

Дідусь зібрав усю силу свого серця (щоб не заплакати) і почав розказувати: я жив зовсім в іншій державі, яка називалася Радянським  Союзом. На цьому місці, де ми з                                         

          тобою стоїмо розпочинався хутір Кочунок. Старожили кажуть, що свою назву хутір  отримав від того, що викорчовували ліс і на цих викорчуваних площах сіяли пшеницю, жито, садили картоплю.

C:\Documents and Settings\Galatyuk Tanya\Мои документы\IMG_20130407_0002.jpg У 20-30 роках 20-го  століття територія села Вільгір та хутора Корчунок була польською. Поляки провели земельну комісацію, і земля почала продаватися. Селяни, які мали гроші, купляли і будували хати, кожен на своїй землі. Так утворився хутір Корчунок.

    Хуторяни мали кожен своє підсобне господарство. Розводили коней, корів, свиней, кіз, овець. Жили біля лісу, випасу було багато. Серце болить, коли згадаю, який це був хутір. Одна вулиця. Хат із 50. Все висаджене вишнями, черешнями, яблунями, сливами. Навесні все потопало у білому цвітінні садків. Люди жили із того, що вродить у саду. Заказували у місті Рівному квитки до Ленінграда, а в колгоспі «Зоря комунізму» машини, вантажили яблука, груші і везли продавати.

C:\Documents and Settings\Galatyuk Tanya\Мои документы\IMG_20130407_0009.jpg  Жилося нам не так вже й добре. У селі Вільгір була електрика, автобуси, млин, школа, клуб. А ми на хуторі ще до 70-х років палили лампу на керосині. Обіцяли, що електрика буде, але цього не сталося. Ходили пішки до школи кожен день: три кілометри туди і три назад. Зимою холод, а ми хто на лижах, а хто пішки  бреде по снігу. А восени  така грязь, що добратися до хутора було дуже важко. У нас  майже у кожного був велосипед. Це був надійний транспорт для весняної та літньої пори.

C:\Documents and Settings\Galatyuk Tanya\Мои документы\IMG_20130407_0006.jpg- Дідусю, а як ви телевізор дивилися, радіо слухали?

- Телевізора ми не дивилися, радіо не було, бо не було  електрики, але батько купив велике  радіо «Родіна», яке було на акумуляторах. Акумулятори виписували через пошту, а коли вже вони приходили, то підключали  радіо. Вже  можна було послухати молодим людям пісні, навіть грамплатівки. Було так: музику вмикаємо на всю потужність (особливо у суботу) і замітаємо двір і разом з тим співаємо. Якось дуже весело було. Було радіо на круглих батарейках, які купляли у магазині.

 А ще у нас був духовий оркестр, який грав на весіллях.

 

C:\Documents and Settings\Galatyuk Tanya\Мои документы\IMG_20130407_0005.jpg

C:\Documents and Settings\Galatyuk Tanya\Мои документы\IMG_20130407_0004.jpg Люди чули, що ніби мають виселяти корчунців. Ми знали, що зникали цілі села і хутори. На початку 70-х років 20 століття політика комуністичної партії зачепила і нашу місцевість. За розпорядженням обкому було знищено  хутір. Ніхто не хотів вибиратися у село, бо вже починаючи із 30-х років  прижилися і обжилися. Ніхто не питав, бо був наказ партії. Приїхав бульдозер С – 100 з трьома зубами спереду, спеціально для корчування лісу. Тодішній голова колгоспу Лінник Гаврило Опанасович бульдозер  «пригнав» з тучинського полігону. Почали з того, що валили садки.

      Це було великою бідою. Додаткові кошти, які приносив садок, зникли разом із тими поваленими садками. Зарплати не вистачало на прожиття (12-20 карбованців на місяць), а цукор, який отримували на зароблений карбованець ділили сірниковою коробочкою. Ми були не такі вже й грамотні. Вже потім я дізнався, що спроби розширити площі оброблюваних земель шляхом меліорації, потребували величезних капіталовкладень і не були достатньо ефективними. У 60-і  та першій половині 80-х років тривало розпочате ще у 50-і роки переселення хуторян, жителів маленьких населених пунктів на центральні садиби колгоспів чи радгоспів. У результаті цього ліквідовувалися так звані малоперспективні населені пункти – зникали, висихали історичні джерела українського народу. На місці квітучих сіл виникали пустки. Так сталося із нашим хутором. Корчунці побудували хати у селах Вільгорі, Колесниках, Новосілках, а деякі виїхали. 

-     Ви дуже любили свій хутір.

  •         Так.

 Дідусь пригадав своє перше кохання, свою молодість,  як ростив дітей, садив садок… будував другий раз будинок…

  •         Не сумуйте, ви ж тепер краще живете.
  •         Може, воно і так, але найважливіше - тут минуло моє дитинство. Тут я робив свої перші кроки, вперше плакав, усміхався, радів, почувався щасливим. На кожній діляночці цієї вулиці залишилися мої сліди, це історія мого життя, за яким доглядала моя вулиця. Вулиця не в значенні "безпритульність", а в значенні "тітка з добрими очима". Вона присвятила своє життя мені, моєму вихованню, адже завдяки їй я є таким, яким є.

 Я вже не пам’ятаю, чи ми назбирали  грибів чи ні, але запам’ятав велику душу свого дідуся Петра. А тепер, коли дідуся не стало, залишилося не тільки моє дитинство, а й часточка мене самого. Іноді навіть уявляю, що стоїть десь там далеко за Вільгором дідусева хата, відчиняю хвіртку, а там на порозі стоїть дідусь і  чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про хутірець з дивною назвою Корчунок,  про дідове дитинство, про батьківщину.

Обрядове значення української хустки.

Народознавче дослідження

Мета: провести народознавче дослідження, з’ясувавши  обрядову роль української хустки; дослідити різні види пов’язування та використання хусток, продемонструвати їх глядачам; продемонструвати застосування хустки в обряді  сватання; дослідити, як у творах письменників та художників відображається хустка як обрядовий атрибут; розвивати творчі здібності учнів; залучати до співпраці їхніх батьків; виховувати поважне ставлення до українських звичаїв та обрядів, бажання знати їх та використовувати в повсякденному житті.

Обладнання: виставка книжок про звичаї та обряди українського народу; хустки з різними видами орнаменту; фрагмент святково прикрашеної української світлиці.

Очікувані результати: .сформованість засад ціннісного ставлення особистості до обрядів, звичаїв пов’язаних із українською хусткою; прагнення зберегти традиції пов’язані із застосуванням хустки у різних обрядах українців.

Хід  звіту краєзнавчого загону

Голова загону «Краєзнавець».

 Наша рідна Україна – це край, де почалося наше життя, тут жили наші прадіди, тут корінь  українського народу, який сягає в глибину століть. А знати свій народ – це завжди означає пам’ятати батьківську хату, мамину пісню. Бабусину розмальовану скриню та доглядати як реліквію.

  Сьогодні наш загін «Краєзнавець» ознайомить вас з неповторним витвором мистецтва – українською хусткою. Яке розмаїття барв і візерунків!   (показує на виставку хусток). Але не тільки красою зачаровують нас вони. Вміло пов’язані, хустки не залишають байдужим жодного, хто побачить цю красу.  Ми провели різноаспектне дослідження: етнографічне, творче, літературознавче мистецьке та музичне.

Етнографічне дослідження

F:\Мои документы\мама\pic098.jpg1. Хустка – один із видів українського мистецтва, що є забутим сьогодні. Здавна  зберігає наш народ пам'ять про  хустину як про давній символ. Хустка – перша ознака одягу  жінки – була широко розповсюджена по всій Україні.  А способи її пов’язування були різними.  Наша група досліджувала  способи пов’язування хусток в різних регіонах України.

( Дівчата виходять з хустками та демонструють способи їх повязання)

На Київщині кінці хустки зав’язували навколо шиї та на потилиці.

  •        У північних районах хустку пов’язували під підборіддям, а кінці – на маківці.
  •        На  Лівобережжі згорнутою хусткою обвивали голову так, щоб тім’я залишалось відкритим. Кінці з’єднувалися у вузол попереду і стирчали ріжками. Іноді зверху накладалася ще одна хустка.
  •        На півдні України модно було одним кінцем хустки обмотувати шию. А інший вільно звисав на грудях. А ще на півдні, у степах, де немилосердно пече сонце і «запалює» обличчя, дівчата, боронячись від «запалу»,  замотували білою хусткою так, що ледве визирали очі.
  •        На  Правобережжі хусткою дівчата  користувалися лише у випадках крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом,  зимою обгортають нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині з-під хустки повинна визирати коса.
  •        У галицьких селах ще й досі збереглося старослов’янське дівоче вкриття голови – луб’яний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою тканиною, ніби денце шапки. З-під вінка на спину спускаються кілька кольорових стрічок та волосся, розплетене у дві коси.
  •        F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 005.jpgДівчатам належить ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо.  Холод взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою. Хустка – щоденний одяг. У молодих зав’язувалася переважно під бородою, а в старих жінок – ззаду..
  •        На  Рівненщині, зокрема на Гощанщині,  хустку зав’язували ззаду, під косою, залишаючи  шию відкритою, або під підборіддям, щоб кінці вільно звисали попереду.

2.  У нашому селі  хустка  використовується в домашньому побуті. Досліджуючи дане питання, ми побачили таку річ: старі люди на Великдень  накривають пасочки на столі білою хусткою, вишитою  пшеничними колосками; накривають наші бабусі спечений у хатній печі хліб, щоб не черствів; коли ідуть на весілля, то калач зав’язували у вишиту хустку.

3.  Макарець Марія Кузьмівна згадує: після війни  не було де купити хустку. Мати ходила пішки по хліб до Здолбунова, а там  виносили на базар  штапельні хустки, і якщо вистачало грошей, то мати мені купляла хустку. Я дуже любила ходити до церкви, а коли ідеш до церкви, то обов’язково треба покривати голову хусткою.

4.Макарець Зоя Федорівна згадує: в Острозі була  у 50-60 роках минулого століття була  хусткова фабрика.  У моєї тітки на квартирі жили дві єврейки, які працювали там, то вони приносили нам в подарунки хустки. Їх називали  тоді штапельні, тобто такі легенькі і з візерунками яскравими.

F:\Мои документы\мама\9.jpeg 5.Усар Лідія  розповідає, що були ще такі великі хустки, які називалися опиначками. Використовували їх тоді, коли зимою у завірюху треба було перенести дитя мале.

Літом зав’язували капронові хустки. Такі хустки могли зав’язувати і дівчата, і жінки. Ще на них казали газові або газовки.

 6.Литвинюк  Ольга Павлівна  розповідає, що її мати  збирала придане. Тому,  у родинах, де підростали дівчата, була розмальована  скриня і вона мала повнитися хустками. Їх дбайливо оберігали, хизувалися гостям і сусідам, неодмінно показуючи, приспівуючи:

Я не панна – я господиня,

У мене хусток повна скриня.

7. Усар Надія Куприянівна  згадує: у  нашому краї теж хустки були різнобарвні. Переважали  червоні, чорні, зелені, білі кольори. Коли поїдемо на базар, то вибирали  хустки такі, які подобалися. А от тернових (а вони були при Польщі) не було. То спекулянти  привозили їх і перепродували дуже дорого. Купляли такі хустки на весілля свекрухи, для своєї невістки.

Дослідження.

Хустка – атрибут  багатьох звичаїв та обрядів

Хустка є неодмінним атрибутом багатьох звичаїв та обрядів. Так, при сватанні, дівчина перев’язувала руку парубкові на знак згоди бути його дружиною.

У народній пісні про це співається:

Ой, маю я одну хустку та їй нема року,

А то буде миленькому на осінь до боку.

F:\Мои документы\мама\859e5da8a08e.jpgВишивану хустку як знак любові та вірності дарувала дівчина коханому. Або ж шовкову хустину дарував юнак своїй милій.

Хустка, якою «покривали молоду», зберігалася нею потім усе життя. Чи не від цього повір’я: хустка, якою мати водить молодих до хати    і виводить їх із хати під час весілля та накриває молоду, мусить бути світлою, ясною.

У народному весільному обряді поруч з розплітанням коси існує обряд – покриття голови молодої наміткою. Намітку приносить мати молодої з комори. У весільній пісні співається:

Догадайся, Марусю, чого мати до комори пішла:

- Чи по рутяний віночок?

- Чи по біле завивайлочко?

- Чи по мед, чи по горілку7

- Чи по тонку намітку?

Коли  свашки або мати (як де ведеться) підходять до молодої, щоб покрити її голову наміткою, дружки співають:

Марусю, догадайся,

Повивати не дайся.

Молода слухає поради дружок  захищається від намітки, борониться руками, плаче і тричі зриває з голови намітку, кидаючи її до порога.

(звучить пісня «Горіла сосна»)

Намітка – це біле полотно, з обох кінців вишите червоними нитками.

У наш час намітка майже зникла. Зберегли моду на намітку тільки жінки в Західному Поліссі.

(показ намітки)

 І в наш час зберігся звичай дарувати юнакові, який іде служити до лав Збройних Сил України, хусточку,а в ній грудочку рідної землі. Коли син вирушав у дорогу, мати зав’язувала у білу хустку хліб, що не забував батьківського порогу.

Чорна хустка – утілення суму, болю та жалю. Їх зав’язують жінки під час похоронного  обряду; родичі носять траур за померлим сім’янином,  зав’язуючи чорну хустку; також у Великий піст жінки старшого віку носять чорну хустку.

( демонстрація хусток)

Літературознавче дослідження

 У часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат: коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина  дарувала своєму коханому вишиту хустину як символ вірності в коханні.

В Тараса Шевченка читаємо:

Дарувала  шиту шовком хустину,

Щоб згадував  на чужині…

 На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі чи він згине у бою, хустка від дівчини виконує велику роль: нею вкривають обличчя козака – «щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали…». У пісні проце співалося:

Дай мені, дівчино, хустину,

Може, в бою загину,

Накриють очі темної ночі,

Легше в могилі спочину…

Якщо козака ховали  з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту дівчиною хустку клали на осідланого коня, якого вели за домовиною:

Ведуть коня вороного, розбиті копита…

 А  на ньому сіделечко, хустиною вкрите –  

 Так про цей звичай писав Т.Шевченко у своїй поемі «Хустина».

Про чудодійну силу хусток читаємо у П.Супруненка.

 Коли вороги напали на Вкраїну, жодного парубка не залишилося на селі – всі поїхали за своїм отаманом. Дівчата дарували  хлопцям вишивані хустки, кисети, що, за давнім звичаєм, мали обороняти козаків від злої напасті.

 Галя теж подарувала своєму нареченому вишиту хустку. Та на душі у дівчини було неспокійно.

  Нило Галине серце. Свою журбу  переливала дівчина веселковими барвами на полотні. Аж ось надвечір з’явився в селі вершник, прискакав на змиленому коні і приніс добру вісточку: козаки розбили ляхів. Галі він передав закривавлену хустку, яку дівчина подарувала коханому. Не хотіла Галя вірити, що вмирав Захар. Кинулась до скрині, вхопила кілька вишиванок, передала вершникові та про щось дуже благала його. Як вихор   помчав запорожець на змиленому коні. Одягли Захара  в нову вишиванку, поклали до серця вишиту хустку – і сталося диво: його пригаслі очі заблищали. Може, пригадав він розповідь бабусі про те, що вишивки на сорочці та хустці – то обереги. І повернулася до хлопця жадоба життя, одужав славний козак!  

Мистецьке дослідження

1. Українські хустки бувають різного кольору і з різними візерунками. Квітчасті та з геометричним орнаментом.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 007.jpg Для Галичини, Буковини  та Закарпаття властиві яскраві та барвисті відтінки, на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважає орнамент червоного, чорного та синього кольорів. Натомість Поліссю здебільшого притаманний червоний, чорний та білий кольори.

2. Справді, українська хустка – це твір мистецтва. Колись хустки на в Україні вишивали  шовком, сріблом та золотом. Якщо вишивали шовком, то найбільше вживали червоних, синіх, зелених, жовтих та рожевих ниток. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки окремо ніколи не вживалися, тільки в поєднанні з червоним.

3. Орнамент на хустках був колись переважно геометричний, а починаючи з ХVIII століття, для хусток увійшов у моду рослинний орнамент – стилізовані квіти рожі, васильків, гвоздик.

Вишиті візерунки розташовувалися на хустках по чотирьох кутах та по середині. Інколи по кутах розміщуються головні фігури, а по всьому полі хустки. У гарних комбінаціях, розкидаються дрібніші деталі орнаменту.

Відомий  художник Ілля Рєпін, готуючись писати своє найвідоміше полотно «Запорожці пишуть листа до турецького султана» їздив по мстах колишнього Запоріжжя. Їздив не сам, а з великим знавцем запорізької старовини Дмитром Яворницьким. Під час цієї мандрівки Яворницький зібрав, а Рєпін  змалював багато дуже цікавих пам’яток часів козаччини. Тоді художник зробив малюнки з кількох вишитих хусток, що належали запорозьким козакам і зберігались у їхніх нащадків. З тих малюнків бачимо, що козацькі хустки були вишиті квітами і мали довгі китиці по краях.

До речі, кілька слів про малюнки Рєпіна. К.Чуковський, переглянувши 1915 року альбоми художника, писав таке: «Самих лише етюдів до «Запорожців…» було у Рєпіна кілька сотень, і мені здалося, що в них навіть штрих український: м’який, музичний, ліричний.» Ті малюнки мають для нас  велике значення,бо ж там задокументовані пам’ятки української старовини, що вже тепер, мабуть не існують. Там були замальовані оздоби ікон, рушники,хрести, одяг, хустки, пояси. Більшість із тих малюнків розкидані по світу, бо сам художник був в еміграції.

4. У наш час хустина дещо змінила своє призначення. Вона стала прикрасою до жіночого вбрання, відкриваючи гарне  жіноче волосся, красу зачіски і обличчя.

(демонстрація  сучасного використання хусток)

Проходять роки, десятиліття, виростають нові покоління, змінюється влада, з’являється нова мода, та ніколи не можуть зникнути з пам’яті людські добрі традиції прадідів, їх обереги поруч нас, не дають нам збагнути, що ми – діти народу українського.

Подивуймося  ж і нині – у цей розбурханий, розбратаний національними чварами і економічними незгодами вік – незахищеній, живучій любові нашого народу до простого та водночас незбагненного дива, - української хустки. Хай завжди береже хустка  тепло ваших душ. Живе вічно, як наша невмируща мати – Україна.

Презентація проекту

Вишивка як домашній художній промисел

Мета: розширити знання учнів про вишивку як домашній художній промисел  одне із найголовніших давніх  ремесел українців; досліджувати цю тему на місцевому матеріалі  с.Вільгір та с. Колесники; виховувати поважне ставлення учнів до давніх ремесел українців, зокрема вишивки.

Очікувані результати: сформованість засад ціннісного ставлення до давнього мистецтва наших предків, прагненням зберегти вишивку як давній художній промисел українців.

Результати проекту: презентація результатів роботи на звіті краєзнавчих  загонів школи.

Обладнання. Вишивки Галини Усар, зразки орнаментів вишивок.

 Рекомендована література:

Наулко В. І., Артюх Л.Ю. та ін. Культура і побут населення України. – К.: Либідь, 1993.

Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р.В. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ,1992.

Супруненко В.П. Народини: Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців. – Запоріжжя: МП « Берегиня» - СП « ФАЕЗ», 1993.

Українське народознавство: Навчальний посібник / За ред.. С.П. Павлюка,Г. Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. – Львів: Фенікс, 1994.

Хід проекту

1 група. Із історії  народної вишивки

 Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок, свідчення мандрівників та літописців  доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам’ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються  VІ століттям, при  дослідженні  показали ідентичність не лише одягу, а й  вишивки українського народного костюма  ХVІІІ – ХІХ ст. Арабський мандрівник Х ст. н. е. у своїх розповідях  про русів зазначає, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам’ятки української вишивки збереглися лише за останні кілька століть, але  й цього достатньо, щоб виявити, що елементи  символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України  доби неоліту, трипільської культури.

2 група. Орнамент, техніка вишивання

 Вишиванням споконвіку займалися жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою вишивання та гамою  барв.

 Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на  вишивках втрачався, але традиції їх використання не зникли.

За мотивами   орнаменти поділялися на геометричні, рослинні та зооморфні.

Геометричні:

Символ  землі, засіяне поле, вода, знак змії, вужа, знак вінця нового житла.

Соти, вінця нового будинку,символ родючості (прадавнім українським символом родючості виступала вагітна  жінка). Символ вогню, знак світил Сонця, Місяця(червоний колір – колір оберега). Небесний знак, громовий верхньої сили на  ймення Род,символ Всесвіту(ще не розшифрований).

Рослинні

Вазон – дерево життя

Квіти – символ природного циклу життя

Баранячі роги, символ достатку

 Калина і дуб – символи, які міцно живуть у світобаченні, ніжність, душа, врода т. ін.

Зооморфорні – показують оригінальність притаманного їм світобачення.

 Вишивка в нашій місцевості дуже поширений вид домашнього художнього промислу.

 Довгими зимовими вечорами шили дівчата собі на посаг сорочки. Під руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав  справжнім витвором мистецтва. А вишиванням займалися всі жінки для потреб своєї родини. Його навчалися з дитинства.

 Орнаментовані  вишивками рушники, підзори, наволочки, декоративні тканини оживляли інтер’єр традиційного  народного житла, входили до складу естетики селянського побуту. Хіба можна уявити собі українську хату, не заквітчану рушниками?

У нашому Волинському краї переважали ромболамані лінії у вигляді стрічок, горизонтального чи вертикального напряму. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним, при цьому виділяється один з кольорів.             

Що ж  вишивали на сорочках, рушниках, наволочках, покривалах та інших виробах?

Вишивали калину, дубове листя, квіти маку, лілії, ружі, листя хмелю, полуниці, птахи, зірки.

Калина – дерево нашого українського роду. Колись у сиву давнину вона пов’язувалась з народження м Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірок. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця – Коло. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущості роду. Ось через це весільні рушники, дівочі і навіть парубочі сорочки тяжкі тими могутніми гронами.

Дуб і калина – мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубоцьких сорочках і поєднують у собі символи сили і краси невмирущої. Дуб – священне дерево, що уособлювало Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку життя.  Отже, хлопці й молоді чоловіки мали на собі чудодійний оберіг життєдайної сили свого роду.

Символ винограду розкриває нам радість  і красу створення сім'ї. Сад і виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка має обов’язок ростити й плекати дерево їхнього роду. Мотив винограду бачимо на жіночих та чоловічих сорочках.

З давніх-давен на Україні святили мак і ним обсівали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу яка захищає від усякого зла. А ще вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. Ніжна трепетна квітка несе в собі незнищенну пам'ять роду. Дівчата, в сім’ї яких був загиблий, з любов’ю і сумом вишивали узори маку на сорочках, а на голови клали віночки з семи маків, присягаючи цим зберегти і продовжити свій рід.

Таємницю життя приховує в собі і квітка лілія. Це символ дівочих чарів, чистоти та цноти. Якщо пильно придивитися до контурів геометричного узору, то вимальовуються силуети двох пташок – знак любові та парування. Крім квітки, невід’ємною частиною  орнаменту є листок і пуп’янок, складає  нерозривну композицію триєдності. У ній закладено народження, розвиток та безперервність життя.

Пишні ружі рясно розквітли на сорочках і рушниках. Мотив ружі  вважається не дуже давнім, а деякі дослідники твердять, що зображення цієї квітки було запозичене. Та чи насправді це так? Руж – улюблена квітка українців. Квітка  нагадує Сонце. Узори з ружами укладалися за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням.

Узори, що нагадують  листя хмелю, відносимо до молодіжної символіки. Хміль дуже близький до  символіки води й винограду, бо несе в собі значення розвитку, молодого буяння та любові. Це весільна символіка.

Полуниця. Слово, що походить від давньої назви Сонця – Полель, Сонечко донизу от весь секрет цього узору-символу.

Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники, вони сумують, якщо їх вишили непарно. Цих птахів найчастіше вишивають на гілці калини, що символізують продовження роду. Пави – птахи дуже поважні, бо завжди розсідаються на весільних рушниках. І здебільшого мають над собою Боже благословення – вінець і вінок.

Зірки розкидані по рукаві і зібрані в геометричний орнамент – це уявлення про структуру всесвіту, що вже є не хаотичним і безладним, а упорядкованим і гармонійним, і знову засіяним, щоб нести нові й нові паростки життя у далекі світи.

Як свідчать наші бабусі, мами у нашому краї вишивання було з давніх-давен, передавалося з покоління до покоління. Мешканці наших сіл бережуть велику кількість декоративних рушників.

3 група. Розвиток вишивки як художнього  промислу  у селах Колесники та Вільгір

Кожна господиня дбала, щоб її оселя була затишною, а одяг чепурним. Мешканка с. Колесники  Макарець Уляна розповідає: «Кількість вишитих тканин у хаті свідчать про достатки родини, а орнаменти на одязі могли розповісти не лише про майстерність вишивальниці, а й про її вік.

У нашому краї вишивають хрестиком, гладдю і бісером».

Односельці розповідають, що десь до кінця ХІХ початку ХХ століття у селі вишивали нитками, виготовленими в домашніх умовах, фарбували рослинними барвниками, одержаними з вільхи і берези (жовто-коричневий колір), лушпиння цибулі (оранжево-коричневий), деяких трав і навіть гудина картоплі (зелений).

З приходом у 1920 р. Польщі на Західну Україну, у нас появились такі нитки які називалися муліне, а також бісер.

Кожна молода дівчина повинна була мати у своїй скрині національний одяг. Це вишита сорочка, спідниця, обшита різнокольоровими стрічками, корсет вишитий нитками, а пізніше бісером, фартух. На фото 30 років ХХ ст. можна простежити, який одяг носили українські жінки і довести, що домашній художній промисел як вишивка існував давно.

Серед простих людей одвічно жила тяга до красивого, привабливого, естетичного, вивершеного. Серед народного рукоділля одне з важливих місць займало вишивання жіночих і чоловічих сорочок. Дуже часто першу вишиту сорочку син одержував з рук матері. Вона повинна була оберігати синів в далеких дорогах, нагадувати про рідний дім, про матір. «Дарувати на щастя», - так звичайно говорили в народі.

Напередодні весілля дівчина вишивала молодому та його батькам сорочки. Звичай дарувати сорочку своєму судженому давній і традиційно тривкий. Виготовлений дівчиною одяг вважався і високою формою уваги, і утвердженням почуттів. Ці традиції не були підвладні моді. Зодягаючи іменний виріб, його власник оприлюднював вишивальницю. Тому юні майстрині намагалися вкладати в нього не тільки хист і здібності, а й душу.

4 група. Гість проекту – Усар Галина Андріївна

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 009.jpg

 Учень 1. У селі Колесники проживає людина щедрої душі, хорошого доброго серця і золотих рук – Галина Андріївна Усар.

 Здоров'я все частіше підводить (інвалід 2 групи), але ця людина не втрачає оптимізму, надіється на Бога і лікарів, старається жити повноцінним життям. В неповні 50 лікарі вине­сли страшний діагноз - захворювання крові. Це було, як грім серед сонячного дня. Розпач рвав на частинки серце, а розум свердлила думка: "І скільки лишилося? Як жити далі?". Але ця жін­ка і сьогодні не піддається апатії і депресії. Во­на знаходить собі розраду в церкві та в книгах, які ми їй приносимо з бібліотеки. А ще Галина змалку подружилась з голкою і навчилася пе­редавати навколишню красу в українських ви­шивках. Якщо ви завітаєте навесні чи влітку, вас зустріне впорядкована оселя, затишок і ба­гато заквітчане подвір'я, а коли холодні вітри рознесуть останні пелюстки осінніх хризантем і тоді пані Галина не розлучається з ними. Вони оживають на полотні.

Учень 2. Яких тільки рушників не вишивала Галина Андрі­ївна! Тут і весільні, на які кладуть коровай, і ті, які стелять молодятам під ноги, благословляючи на сімейне життя, і ті, що вішають на ікони.

Милує око своїми ко­льорами і квітами різнобарв'я серветок. Ось троянда посміхнулася до сонця, а ось барвінок зажурився у росі. Ромаш­ка прокинулася зранку, взяла за руку незабудку і закружляла у веселому танку.

А як би ви побачили подушки Галини Анд­ріївни! Різних розмірів, квадратні, круглі, дов­гасті, вони наче пісню співають про сонце, літо і тепло. У світлиці Галини Андріївни Усар ви­сять над дверима вишиті штори, на дивані і кріслах - накидки. І не дивно, що на Святі на­родної творчості, яке проводиться у Вільгірському будинку культури, на виставці робіт на­родних умільців, яку організувала бібліотека, вироби пані Галини користувалися особливою увагою. А ще її роботи неодноразово представ­лялися на районних та обласних виставках.

Диву даєшся, звідки черпає натхнення ця, виснажена хворобою, жінка, адже вишивання потребує і вміння, і терпіння і часу. І коли запитати про це у Галини Андріївни, вона лагідно посміхається і каже: «Все це навколо нас, просто його треба побачити!»

Учень 1. Слово надається вишивальниці із села Колесники Усар Галині Андріївні.

(після виступу учні проводять інтерв’ю із вишивальницею)

Заключне слово керівника проекту

Розвиток радіо в Україні та прихід радіомовлення

у села Колесники та Вільгір

Мета: розширити знання учнів про розвиток радіо у світі, в Україні; досліджувати тенденції розвитку інтернет-радіо в Ураїні та українські радіостанції в еміграції; на основі зібраного матеріалу розповісти про те, як і коли почало розвиватися радіомовлення  в с. Колесники та  с. Вільгорі; сприяти вихованню національної свідомості школярів.

Обладнання: зразки радіо, зібраних учнями  пошукового загону, презентація «Розвиток радіо»

Форма проведення: усний журнал.

1 сторінка. Презентація «Розвиток радіо»

2 сторінка. Історія радіо в Україні.

F:\Мои документы\мама2\генератор Герца.gif3 сторінка. Українські радіостанції в еміграції.

4 сторінка. Тенденції розвитку інтернет-радіо в Україні.

5 сторінка. Розвиток радіо в с. Колесники та с. Вільгорі

 

Історія радіо в Україні.

 Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902. Початки радіомовлення припадають на 1924, коли у Харкові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві 1925року  Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо. Згодом постали радіостанції в Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та інших містах. Введена у дію 1927 Харківська «РВ 4» (Радиовещательная станция 4) була четверта за потужністю в усьому СРСР. 1941 найпотужнішою довгохвильовою радіостанцією УРСР була Київська («РВ 84»), призначена також для пропагандивних пересилань за кордон.

F:\Мои документы\мама2\radio.jpgF:\Мои документы\мама2\imgB.jpgРозпочата 1928, уже під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР, радіофікація України відбувалася головним чином релейною системою — шляхом будування радіовузлів та дальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів — гучномовців. Панівний в інших країнах світу етеровий метод — встановлення радіоприймачів — використовувалася мало. Етерові радіоприймачі продуковано у незначній кількості, в основному для урядових і партійних установ і осіб. Кількість їх почала збільшуватися лише під кінець 1930-их pp., після того, як удосконалено засоби заглушування радіопересилань з-за кордону та коли розпочато продукцію етерових приймачів, які були придатні винятково для слухання радянських радіостанцій. В основному аж до останнього часу головним засобом радіомовлення в УРСР, зокрема в робітничих кварталах міст і по селах, були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами. У 1940 трансляційних радіоточок в УРСР було 1 047 000, у тому числі у сільських місцевостях 137 200. Усіх радіоприймачів було лише 255 400, здебільше по містах. Їх треба було реєструвати в міліції.

У серпні 1930 постановою Ради Народних Комісарів УРСР була створена при уповноваженому Народному Комісаріату пошт і телеграфів СРСР при уряді УРСР Всеукраїнська Радіопрограма з підлеглими їй радіоцентром Автономної Молдавської РСР та місцевими радіоцентрами. У 1932 Всеукраїнську Радіоуправу перейменовано на Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при РНК УРСР (з 1938 скорочено — Український Радіокомітет). Цей комітет одержував інформації від Радіотелеграфного Агентства України (РАТАУ). Допоміжною установою було створене 1930 з місцевих товариств друзів радіо республіканське Радіотовариство України. У 1930-их pp. діяв також Комітет сприяння радіофікації та радіоаматорству при ЦК ЛКСМУ. Питанням радіотехніки, радіомовлення і радіоаматорства був присвячений журнал «Радіо» (1930-1941).

УРСР була охоплена насамперед радіопересиланнями Московських радіопередавачів. Програми українською мовою були обмежені спершу щодо часу і за змістом. Наприкінці 1920-их pp. і на початку 1930-их pp. вони складалися на понад 70% з політичного мовлення (політосвіта й агітація). Програма Харківської радіостанції, крім «радіогазет» — робітничої, селянської, комсомольської, піонерської, єврейської та есперанто — складалася з доповідей, бесід, останніх новин, повідомлень зі з'їздів і нарад. На мистецьке слово припадало з усіх 18 годин щоденної роботи — 3-4 год. У другій половині 1930-их pp. програми радіостанцій в УРСР доповнено музичними пересиланнями і літературно-драматичними радіомовленнями, як також окремими пересиланнями для дітей і молоді. 30-40% часу приділювано на обов'язкове транслювання московських пересилань на радіомережу УРСР і на пересилання з Москви російською мовою 12 раз на добу останніх новин. Під час другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена в наслідок воєнних дій, населення України було обслуговуване або радіопересиланнями німецької окупаційної влади, абож радіомовленням Московських радіостанцій та радянських військових радіостанцій. Українські радіопересилання у 1941-44 вела Радіостанція ім. Т. Г. Шевченка із Саратова, куди евакуйовано частково устаткування радіостанцій з УРСР.
Після війни оправами радіомовлення і радіофікації в УРСР відає Комітет Радіомовлення (з 1950 і телебачення) при Раді Міністрів УРСР. З лютого 1957 цей комітет видає щодня свої програми під назвою «Говорить Київ». У 1965році  в УРСР діяло понад 50 потужних довгосередніх- коротко- і ультракороткохвильових радіостанцій.

Порівняно до 1930-их pp. програми радіомовлення в УРСР значно поширилися. На початку 1965 обсяг республіканського радіомовлення становив пересічно 3 години на добу. Крім 10 випусків «останніх вістей», передаваних щодоби з Київської Радіостанці, програми радіостанцій в УРСР включають лекції, бесіди, консультації, загальноосвітні, літературні і музичні пересилання. Ведуться також радіопересилання для дітей і молоді й окремі програми чужими й українською мовами для закордону. У 1960-их pp. Українська Республіканська Радіостанція передавала свої пересилання за трьома програмами — першою, що її трансльовано радіовузлами і радіоточками для масового слухача, і другою та третьою — для власників радіоприймачів здебільшого по містах або поблизу них. У першій програмі на теми місцевого партійного і господарського життя припадало 20 — 25% часу, решту становили транслювання з Москви. У двох інших більше уваги присвячувано загальноукраїнським справам, у тому числі літературі й мистецтву.

Поза тижневиком «Говорить і показує Україна», в УРСР не було жодного україномовного радіожурналу. У видавництві Київського Політехнічного Інституту виходить з 1958, як орган Міністерства вищої і середньої освіти СРСР, двомісячний журнал «Радиотехника» (3 500-5 000 накладу).

Радіоаматорські клуби й гуртки в УРСР працюють у системі Добровільного Товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). У 1961 в УРСР було 220 самодіяльних радіоклуба з понад 24 000 радіоаматорів. Працювало також понад 2 500 аматорських радіостанцій.

На глушення радіопередач з-за кордону в СРСР витрачалися величезні кошти, проте глушення було ефективним лише у великих містах.

На Західних Українських Землях під Польщею радіо було включене у систему державного зв'язку, і радіослухачі мали реєструватися і оплачувати щомісяця абонемент у поштових урядах. Окремі україномовні радіопрограми, розпочаті Львівським радіо у 1930-их pp., були спорадичні й обмежені часом (15-30 хвилин) і змістом. У неділі і у більші свята передавано богослуження з українських церков.

У 1930-их pp. було розпочато україномовне радіомовлення для населення Закарпаття. У рамках чехо-словацьких пересилань з Кошиць передавано двічі на тиждень (з 1934 5 раз) 15-хвилинну програму українською мовою. У 1934 радіо-журнал Прага увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. Під час карпато-української державності пересилання українською мовою передавалося з Банської Бистриці на Словаччині. З початку 1939 діяла короткохвильова радіостанція у Хусті.
Під час другої світової війни, у 1939-41, українське населення західних земель обслуговували радянські радіостанції у Львові, Станиславові й Тернополі. За німецької окупації західних українських земель (1941-1944) діяла німецька радіостанція у Львові (30-хвилинні україномовні програми 3 рази на тиждень).

Українські радіостанції в еміграції

На еміграції радіопересилання українською мовою передають щоденно на Україну державні радіостанції «Голос Америки» з Вашингтону та «Голос Канади» з Оттави, як також напівофіційне американське Радіо-Свобода з Мюнхену. В усіх цих радіостанціях існують для цього окремі українські відділи. З Риму українські програми на Україну і для українців на еміграції передає українська секція Ватиканської Радіостанції під керівництвом отців Василіян. Українські радіопрограми включені у радіопередачі деяких радіостанцій Риму, Мадриду та інші, а також Бразілії й Аргентини. Ведуться україномовні радіопрограми, здебільша пів- чи одногодинні, у рамках радіомовлення приватних американських і канадських радіостанцій по великих містах США і Канади.

 

Тенденції розвитку інтернет-радіо в Україні

Питання виникнення та розвитку інтернет-ЗМІ вже тривалий час аналізуються західними та російськими вченими, а останніми роками це питання стало об’єктом досліджень і українських журналістів, політологів, соціологів, економістів. Це свідчить про досить міцний зв’язок проблематики, яка аналізується, з актуальними практичними й науковими завданнями.  Трансформації суспільного розвитку і бурхливий потік інформаційних технологій у середині XX ст.  зумовили важливість вивчення особливостей сучасного стану суспільства та засобів комунікації, а також тенденцій розвитку ЗМІ. З іншого боку,  неможливо обійтися безрозгляду різних аспектів впливу комп’ютерних мережевих технологій на процес комунікації, а також ряду питань, пов’язаних з функціонуванням Інтернету.  Прямий інтерес становлять дослідження з історії та типології радіомовлення,  публікації з інтернет-журналістики,  присвячені окремим видам онлайн-ЗМІ, особливостей їх функціонування та організації.  Сьогодні інтернет перестав бути простим високошвидкісним засобом зв’язку між комп’ютерами. Формуються нові види мас-медіа, інтернет-ЗМІ, які з офлайнових ембріонів, що потрапили одного разу у простір цієї комп’ютерної мережі, динамічно розвиваються і знаходять свої специфічні форми,  типологічні ознаки,  структурні та змістові особливості.  Сьогодні кількість електронних версій світових друкованих мас-медіа збільшується.

Що стосується України, то такий вид журналістики сьогодні лише розвивається. Але  керуватися тими самими принципами подання інформації, що й друковані ЗМІ в інтернет-індустрії,  неможливо.  По-перше, значно відрізняється аудиторія;  по-друге, стиль має бути іншим,  тобто адаптованим для сприйняття через Інтернет. На сьогодні ніхто не сумнівається в тому, що такі засоби масової інформації в Інтернеті функціонують, але окреслити їх коло непросто з цілого ряду причин,  зокрема,  зумовлених особливостями інформаційного простору вебмережі.

Сьогодні можна говорити про те, що інтернет-радіо − це новий комунікаційний простір, у якому сучасна людина має можливість здійснювати практично будь-який вид суспільної діяльності,  перебуваючи буквально цілодобово “на лінії”, тобто в онлайні:  спілкуватися,  подорожувати,  займатися політикою,  заробляти гроші,  грати, розважатися,  слугує засобом соціологізації для людей зі специфічними потребами і т.д.

Інтернет-радіо − це спеціальні сайти, які виконують основне завдання –  поширення суспільно значущої масової інформації переважно аудіовізуального типу,  яке здійснюється через відео-файли або файли перегляду передач у реальному часі.

  FM-радіо конкурує з онлайновим і в Інтернеті − більшість популярних радіостанціймають онлайн-трансляцію. 

  Найвідомішими сайтами інтернет-радіо в Україні були Громадське радіо та радіо “Панорама”.  Сьогодні ці проекти не функціонують. Вони містили звукові файли із записами передач, друковані версії цих передач, атакож файли що давали змогу прослуховувати передачі у режимі реального часу. Аналогічними є основні складові й деяких сайтів, що мають також ознаки корпоративних сайтів онлайнових ЗМІ,  таких як “Радіо Ера”, “Радіо Київ” тощо. 

В Україні сьогодні інтернет-радіо – це переважно аналог медіа-ЗМІ,  які без змін  подаються в електронному варіанті.  Така мережева продукція має менше шансів на успіх, ніж та, що адаптована для інтеракти вного сприйняття.  Одна й та сама новина по-різному має подаватися і,  відповідно, сприйматися читачем друкованих масмедіа та електронних. 

Інтернет-радіомовлення − це не тільки новий різновид традиційного радіо,  але й абсолютно новий вид ЗМІ,  що переживає бурхливий період свого розвитку і має характерні специфічні форми взаємодії з аудиторією та впливу на суспільну свідомість. Очевидно, що на сучасному етапі з кожнимднем зростає роль мас-медіа.  І можна зупевненістю стверджувати, що в розвинутому інформаційному суспільстві,  з постійним упровадженням технологічних інновацій, що розширюють можливості доступу людини доглобальних інформаційних ресурсів,  роль ЗМІ набуває ще більшого значення внаслідок застосування нових форм і методів впливу на масову свідомість.

На сьогодні інтернет-радіо є одним з найбільших перспективних комунікативних каналів і одним з найпоширеніших інструментів сучасної журналістики,  кількість користувачів мережі вже перевищує 150  млн.осіб у світі

Мовлення в Інтернеті має свої переваги й недоліки.  Серед переваг потрібно відзначити можливість звернутися до улюбленогорадіоканалу практично з будь-якої точки світу.  Наприклад,  слухати будь-яку австралійську програму радіо в Інтернеті цілком можливо з Європи чи Америки. Це робить інтернет-радіо популярним серед іммігрантів і людей, які не мають якісного обслуговування місцевих ефірних радіостанції.

Століття розвитку високих технологій залишить пережитки минулого позаду, це розуміють усі. Але ніхто не міг подумати, що старее добре радіо не лише залишиться на плаву, але а набуде нового життя завдяки Інтернет.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 006.jpgРозвиток радіо  у селах Колесники та Вільгір

Троцюк  Петро Політович розповідає: у селі Колесниках біля клубу на стовпі був прикріплений гучномовець, який вмикався о 6 годині ранку.

Спочатку грав Гімн СРСР і починалася  зарядка. Хто хотів, то під музику  робив ранкову зарядку. А потім були новини і так цілими днями до 24 години радіо  говорило. І знов звучав Гімн СРСР. Це було на початку 50-х років і тривало до того часу , коли уряд СРСР прийняв Постанову про те, що людям треба відпочивати, бо кожен день треба було йти на роботу. Після 23 години не мали права ходити по вулицях, перебувати у клубі на танцях, весілля повинно закінчитися до 23 години. Приїхали  і гучномовець забрали.

Галатюк Микола  Йосипович розповідає, що радіо у його родині було ще до війни.  Пам’ятає, як оголошували початок війни, як сходилися люди і слухали останні новини, які сповіщали про події на фронті.

F:\фото\спиногризи\IMG_2140.jpgГалатюк Марія Володимирівна згадує, як їй хотілося радіо. На хуторі  Курчунок радіо не було, бо не було  електрики, то батько купив велике  радіо «Родіна» , яке було на акумуляторах. Акумулятори виписували через пошту, а коли вже вони приходили, то підключали  радіо. Вже  можна було послухати молодим людям пісні, навіть платівки. Було так: музику вмикаємо на всю потужність (особливо у суботу) і метем двора і разом з тим співаємо. Якось дуже весело було. Було радіо на круглих батарейках, які купляли у магазині. А потім у нас появився транзистор «Спідола», то це вже було дуже зручне радіо. Ми брали його у руку й з ним ходили у ліс відпочивати, до Горині купатися. Пам’ятаю рядки з вірша, (був такий вірш « Що писав би Шевченко у наші дні»):

Вже пісні всі позабули,

А музику оту страшную

Все в сундуках ви несите.

Це стосувалося  транзистора, бо вся молодь ходила з таким радіо. Не знаю чи в містах таке було, а в наших селах було це дуже модно. Особливо у суботу, коли вся молодь  ходила на танці до клубу. У селі Вільгір була своя «пательня» , тобто місце, де танцювали. Вмикали на всю потужність радіо і танцювали тоді модний «шейк».

Литвинюк Володимир  Ількович розповідає, що коли  хто хотів провести проводове радіо, то їхали у Гощу в міліцію і реєструвалися. Видавався документ і кожен місяць за послуги радіо платили 2 карбованці 50 копійок, а потім було 3 карбованці. Радіо підводили до хати, копаючи рів на 1 метр в глибину. У селі прозвали це радіо «брехунець»

Мені сорочку мати вишивала

Мета  виховної години: поглибити знання учнів про національний одяг та його елементи, домогтися всебічного осмислення значення сорочки в житті українського народу; прищеплювати учням любов до вишивання, цікавість до народних звичаїв  і обрядів

Обладнання: Виставка сорочок-вишиванок, малюнки та роботи учнів, ілюстративний матеріал, жовті та голубі кульки, декорація  української хати.

Очікувані результати: бережливе ставлення  учнів до національного одягу; осмислити значення вишитої сорочки в житті українського народу; виконувати і примножувати звичаї українського народу, пов’язані із вишиванкою.

Хто  зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Тільки той віддав всю душу,

все, що зміг народу.

Хід виховної години

Учитель. Сьогодні ми раді вітати  гостей у нашій світлиці. Нашу виховну годину я хочу почати словами незабутнього Василя Симоненка:

Вигаптуй на небо райдугу-доріжку,

Простели до сонця вишивку-маніжку,

Щоб по тій доріжці з лебедями-снами

Плавати до щастя білими човнами.

Вишивання як вид мистецтва існує з незапам’ятних часів. Про вишивку згадується в Біблії та «Іліаді» Гомера. Нею, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Арабський мандрівник Х століття у своїх розповідях свідчить, що руси теж носили вишитий одяг.

Вишиванням споконвіку займалися  жінки. Цей вид рукоділля відтворює душу і характер жінки, бо у вишивку вона вкладає свої почуття та мрії, що принести радість собі та людям. Тож нехай хвилини, проведені у спілкуванні з найдавнішим видом українського народного мистецтва – вишивкою – будуть приємними для вас усіх.

F:\фото\спиногризи\літопис класу\IMG_4292.jpg

1 учениця.

Вічна пісня барв і кольорів,

Неповторна музика натхнення!

Шепіт трав і шелест  яворів,

І дзвінкі турботи сьогодення.

Учениця 2.

 Хрестиком покладено в рядки,

Поспліталось, блиснуло веселкою

Ніжність  материнської  руки

Пісні ще весільної,  веселої.

Учениця 3.

 Дух народу в колір заплете,

Проросте і піснею, і цвітом.

А над світом, гляньте, а над світом

 Українська вишивка цвіте!

Учениця 2.

Візьму голку, клубок шовку,

F:\фото\спиногризи\літопис класу\IMG_4305.jpgПолотно біленьке,

Тай подамся у садочок,

Де сонце ясненьке.

 У садочку подумаю,

Котру квітку рвати,

Щоб із неї добрий узір

Для вишивки взяти.

Красну рожу  і гвоздиків

Букетик нарвала,

І роботу любимую

Свою розпочала.

Звучить пісня «Вишиванка» (Микола Сом)

Група 1.

1. Українська сорочка-вишиванка… Вона ввібрала в себе теплоту сонця і запах трави, шум гаїв і голубизну небес, розкішні барви землі і смуток чарівної пісні.

2. Жіноча сорочка належить до найстаршої одежі наших предків. Можна припустити, що за княжих часів на Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом була єдиними одягом жінок і дівчат.

1. За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий  вигляд, як і сучасні жіночі сорочки. Вони були без коміра, лише з вузенькою лямівкою по краю зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї. Є сорочки з коміром стоячим бо відкладним, рукава з манжетами  та оборкою на кінцях біля зап’ястків. Пазуха не вишивається, але на Правобережній Україні майже завжди вишита.

2. У всіх  українських жіночих сорочок, що носяться з плахтою або запаскою, повинен сягати по «кісточки». Сорочки до спідниці шиються трохи коротші. З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається «поділ» або «подолик».

1. Українські жіночі сорочки у всіх місцевостях України діляться ще на два типи: «додільна сорочка», яка шиється  з одного  шматка полотна і «сорочка з підтичкою» - горішня частина сорочки шиється з тонкого полотна, а долішня з грубшого.

Матеріалом для всіх жіночих українських  сорочок завжди було  й є біле лляне, чи конопляне, полотно домашньої роботи або купована біла бавовняна матерія. Білий колір  українських сорочок – найстаріша й найхарактерніша їх особливість.

2. Найбільше та найкраще вишиття  на сорочках мають дівчата, молодиці вже скромніше вишивають свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольняються лише вирізуванням або скоромною однокольоровою, здебільшого чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазухи та комір не вишиті. Найбільше праці та мистецького хисту  вкладається   на полики, бо то найважливіша частина вишиття жіночої сорочки.

1. Щодо крою, то жіночі сорочки. Призбирані  коло шиї, можна поділити на дві основні групи: сорочка з уставками і сорочки без уставок.  Уставка – це вшите у плічко, що з’єднує передню і задню частини сорочки і призбирується коло шиї разом із станом сорочки.

2. Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Більш заможні дівчата готували собі по 50-80, а іноді й понад 100 сорочок з тонкого виробленого білого полотна: для буденної робот, свята, посагу, на весілля і навіть на смерть, тобто для потреб  усього життя.

Пісня «Мамина сорочка»

Учитель. У наші дні сорочок таких не шиють, а ось кофтинку має чи не кожна дівчина. Кому вишивала мама, а хто і сам постарався.

F:\фото\спиногризи\літопис класу\IMG_4303.jpgПісня «Вишию кофтину…»

Вишию кофтину

Я собі на свято,

Іна ній хай буде

Квіточок багато.

Хай цвітуть троянди,

Пломеніють маки,

Я у цій кофтині

Буду, як калина.

Учитель.

У наші дні можна часто побачити чоловіків у вишитих сорочках. Послухайте розповідь про чоловічі сорочки.

2 група

1 учень.

 Стародавні слов’яни, наші предки, що жили на території сучасної України, носили довгі по коліна або нижче колін білі полотняі сорочки. Таку сорочку одягали безпосередньо на тіло і завжди поверх штанів «на випуск»

В Україні тепер поширений інший тип  чоловічої сорочки, що вже скрізь відомий під назвою «українська сорочка». Така сорочка теж шиється з білого полотна, але вона вже значно коротша і при ношенні завжди вбирається в штани. Комірець української сорочки низенький, переважно стоячий, так званий «чумарочний»; тільки на західному  Поділлі та на Волині часто зустрічаються відкладні комірці.

2 учень .

Розріз української сорочки припадає посередині  грудей. Виняток становлять тільки чоловічі сорочки Лемківщини, що мають розріз ззаду, проти потилиці.

Мабуть, чи не найкраще розвинене мистецтво вишивати чоловічі сорочки на Київщині та на Полтавщині.. Гарно вишивають і на західному Поділлі; тут вживається багато яскравих кольорів, а найчастіше чотири: червоний, синій, жовтий та зелений.   В степовій частині України, часто зустрічаються сорочки з широкою маніжкою, що вишита лише одними чорними нитками. Київщина, Полтавщина,Чернігівщина найчастіше вживають для маніжок чоловічої сорочки червону та синю заполоч.

1 учениця.

Здавна  сорочці приписували магічну силу.  Вона була оберегом, захисницею здоров’я. Всесвітньо відомі вишиванки полтавських сорочок. Вершин художньої майстерності досягла вишиванка  полтавською гладдю. Сорочки за традицією вишивали блими нитками або білими з вохристими вкрапленнями, білими й блакитними, сірими і, звичайно ж, червоними і чорними нитками.

Учень 1.

Люба дружино-вкраїнко,

Виший сорочку мені,

Виший хрещатим барвінком

На голубім полотні.

Учениця  2.

Рада б я вишивати, милий,

Рідного краю стежки,

Тільки в житі не навчилась

Класти хрещато нитки.

Учень 1.

Сестро моя, галичанко,

Виший сорочку мені,

хай зацвітають світанки…

На голубім полотні.

Гріє сорочка та груди,

Тільки на серці  пече,

Ой, коли ж мами не буде,

Хто мені вишиє ще?

Звучить пісня «Два кольори»

3 група

Ведучий 2. Крім цього, були ще й дитячі сорочки. З народженням немовляти приходила в родину і нова радість. І вже маленькій дитинці шилася перша сорочечка.

Учениця. Мені бабуся розповідала, що першу сорочечку дитині шили з крижми, відрізу полотна, в якому було немовля охрещене.

Учитель. Так, і цю сорочечку обов’язково коло пазушки вишивали синім шовчиком кілька хрестиків – на чисте, щасливе, присвячене Богу життя.

Учень. Перші сорочки називали льолями. Їх дитина носила до дев’ятирічного віку. На льолі по долині вишивали білими нитками ялини, щоб дитя добре росло, силу мало. Льолю не можна було підперізувати, щоб не боліло всередині. Льоля ніколи не мала комірця, щоб не була роздвоєна дорога.
Від дев’яти до дванадцяти років носили сорочки з невисоким комірцем-стойочкою, який обов’язково був вишитий, щоб “швидше до людей дорости та люди поміж себе приймали”.

Учитель. У кожній вашій родині зберігаються вишиті сорочки бабусь, прабабусь, прадідусів як реліквії. Кожен із вас із теплотою і любов’ю розповість про свою вишиванку.

Ви мали завдання підготувати (знайти в літературі, записати) народні прислів’я та приказки про сорочку.

Учні. – Рукави – як писанка, а личко – як маків цвіт.

– Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті.

– У наших хазяйок по сто сорочок, а в мене одна – та й та біла щодня.

Хочеш сорочку мати – не треба зівати.

– К Великодню сорочка хоч і лихенька (вар.: благенька), аби біленька.

– Як неділя, то й сорочка біла.

– Як мати рідненька, то й сорочка біленька.

Учитель. А які ще повір’я про сорочку відомі вам?

Учні:

F:\фото\спиногризи\літопис класу\IMG_4300.jpg– Якщо дощ намочив перший раз одягнену сорочку – на багатство.
– Якщо сорочку прогризли миші – в ногах буде слабість. 
– Якщо зачепив і роздер сорочку – можеш зганьбитись.
– Не можна лишати замочених сорочок через неділю, щоб у роду не було полонених.
– Щоб бути гарним та чистим на виду, потрібно повернутися на захід сонця й утертись спиною.

Учитель. Народна вишивка – це мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами безіменних талановитих  народних майстринь. Наше завдання – не розгубити його, передати це живе іскристе диво наступним поколінням.

Мереживом виткане наше життя,

Душею свій час відчуваєш,

І буде настільки цікавим буття,

Які в нього нитки вплітаєш.

Закінчуючи нашу виховну годину, хочеться подякувати вам, діти, за проведену роботу клопітку роботу і побажати, щоб у вашому молодому житті більше переважав червоний колір – ознака любові, щастя, радості, благополуччя.

Звичаї нашого народу або розмова за «круглим столом»

про осінній цикл  свят

(заходи про зимовий, весняний та літні, осінній  цикли  свят можна проводити у 5-6 класах)

Мета: виховувати учнів на кращих традиціях наших пращурів; не бути байдужому до своєї національної культури, повніше  спізнати життя та побут своїх попередників, пишатися високим рівнем культури українського народу, яка в світовій цивілізації посіла належне місце; зберегти духовний набуток для наступних поколінь, котрі б знали, чиїх батьків вони діти.

Очікувані результати: сформованість засад ціннісного ставлення особистості до національної культури, збереження духовного набутку для наступних поколінь.

Обладнання: з парт утворити «круглий стіл», застелити скатертиною з українським орнаментом, букет квітів із чорнобривців та калини, малюнки учнів  на тему «Осінь у нашому селі», виставка книг про український рік у народних звичаях.

Використана література:

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 303

Хід виховного заходу

І. Вступне слово вчителя

- Діти, нам нині важко обійтися без календаря. Окрім перекидних, настінних, кишенькових ще й користуємося й електронно-годинниковими: натиснув  - і спалахує на циферблаті рік, місяць, число, навіть день. Але чим більше послуговуємося механічною памяттю, тим помітніше слабне природно-біологічна.

Між  тим, старші люди, не користуючись будь-якими календарями, пам’ятають майже всі народні та релігійні свята. Річний календар українців розподілено на чотири пори року. Кожна з них  має свою систему свят. Народний календар тісно пов'язаний із обрядодіями.Наприклад:

Святий Юрій землю одмикає,

Святий Петро жито зажинає,

Святий Ілля у копи складає …

Отже, задовго до впровадження християнства і тим пче офіційної літературної структури місяценазв, якою ми користуємося нині, наші пращури вже мали чітку дванадцятимісячну форму річного календаря.

На сьогоднішню виховну годину ви готували  розповіді про свята, пов’язані з осінніми місяцями. Мабуть, знаєте чому так називаються місяці вересень, жовтень, листопад?

ІІ. Розповідь учнів про назви місяців і свят осіннього циклу

1 учень. До першого осіннього місяця вересня(14 число, день Семена) селяни поспішали повністю обсіятися озиминою. «Хто не посіяв   до Семена – в того життя буде злиденне».

З цього дня, власне, починає свій відлік і так зване «молоде» бабине літо, яке триває до 21 вересня. З Семеновим днем  пов'язаний також обряд «женити комина, або «запалювати посвіт». Виходить, що вересень започатковує не тільки осінь, але й сукупну обрядову систему громадського дозвілля й відпочинку. Женити (женіння) комина — обрядодія (на Поліссі) пов’язана із запаленням посвіту біля комина, прийманням гостей, з куштуванням обрядових страв, побажанням господарям доброго врожаю та достатків; пов’язана з початком весільних обрядів (засиланням сватів, заручин); коли приходили сватати дівчину, вона неодмінно мала колупати піч чи комин; тому й кажуть: «Дівка гарненька полюбити комина раденька»;

В ніч на Семена колись відбувалось ще базарне київське свято – «Весілля свічки»,  з лялькою на людську подобу. Це свято було своєрідним карнавалом    вогнів на київських базарах.

На Семенів  день відбувається обряд посвяти в парубоцтво, коли ще зовсім молодих хлопців приймають до хлопчачої ватаги.

Колись від цього дня ткачі починали  ткати килими.

Назва першого  гінця осені пов’язана з вересом – рослиною поширеною на Поліссі. Цей вічнозелений кущ квітує з серпня і до кінця жовтня. Верес, як і липові гаї, є цінним медоносом. Сучасна назва вересня в нашому календарі закріпилася недавно – на початку нинішнього століття.

2 учень.

11 вересня є свято Всічення Голови Святого Пророка Предтечі й Хрестителя Господнього Івана, як кажуть у народі Головосіка.

У цей день не варять борщу і це є єдиний день протягом цілого року, коли гріх їсти борщ. Віруючі люди в цей день не беруть у руки ножа, навіть хліб ламають руками. Нічого не можна рубати сокирою і пиляти пилкою.

Цього ж дня суворо дотримуються постую не можна різати нічого, що нагадую собою голову.

3 учень.

21 вересня за новим стилем є свято Різдва Пресвятої Богородиці, або як кажуть у народі «Друга Пречиста». З цим святом в’яжеться день Рожениць, коли жінки,   в яких немає дітей, справляють обід і запрошують бідних, щоб молилися Богородиці за її діти. Такі жінки наймають службу Божу в церкв , а після богослужіння запрошують людей до себе на обід.

В цей час в Україні, звичайно, йдуть дощі, а тому й кажуть:»Друга Пречиста дощем поливає».

4 учень

27 вересня за новим стилем є свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього або, як кажуть у народі  - Здвиження.     На  Здвиження земля двинеться ближче до зими, а тому від цього часу наступають холодні дні і птиці вилітають до вирію. Вирій, за народною уявою – це тепла країна, де ніколи не буває зими і де живуть тільки птиці й гади: птиці в долинах, а гади на горбах. Першою до вирію летить зозуля, бо вона є ключницею вирію: «У неї золотий ключ від тієї країни». До  вирію повзуть і гади, а тому в день Звиження небезпечно ходити в ліс.

5 учень.

Українська назва другого осіннього місяця не потребує будь-яких пояснень. Місяценазва «жовтень» була відомою ще за Київської Русі.

Поруч з жовтнем уживалось слово «паздерник». Воно походить од спільнословянського «паздер» тобто костриця. Саме в цій порі починали масово переробляти льон та коноплі.

Найточнішою можна вважати народну назву жовтня «весільник». Після Покрови (14 жовтня) вже дозволялося справляти весілля.

6 учень.

14 жовтня за новим стилем  є свято Покрови Пресвятої Богородиці або як кажуть «Покрови», «Святої Покрови»

На Запоріжжі була церква святої Покрови і запорозькі козаки вважали святу Покрову своєю покровителькою.

 Існує переказ, що після зруйнування Січі Запорозької москалями в 1775 році козаки, що пішли за Дунай під ласку турецького султана, в еміграцію, взяли з собою і образ Пресвятої Покрови.

В побуті     села, Покрова – це був саме сезон на сватання та весілля, а тому дівки, яким уже надокучило дівувати, молилися: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зосталася дівкою».

Господарі примічали погоду: якщо на Покрову вітер віяв з півночі, то це знак, що зима буде холодна і з великими морозми, а як з півдня, то тепла.

Українська Повстанська Армія (УПА), що постала в час Другої світової війни як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації, теж обрала свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богородиці. Таким чином, Покрова святкується в нас не тільки, як народно-релігійне, а й національне свято.

Учень7.

Ще за Київської Русі останній місяць осені називався «груднем», а сучасний грудень – «студнем». Є ще регіональні назви листопада «напівзимник», «ворота зими», «грудко трус», «листопадень».

На Поліссі довгий час зберігалася ще одна назва листопада «братчини». Обряд братчини мав дві рівнозначні форми: 1 – стосувалася оглядин зими і зустрічі першого снігу; 2 – скріплення колективного бджолиного рою.

За давніх часів ця форма родичання (братчина походить від брат, братерство, братання) була поширена лише серед простих людей.

З днем, який припадає на передостаннє число місяця і повязують прихід зими, бо листопад  вересню –  онук, жовтню  – син, а зимі – рідний брат.

Учень 8.

8 листопада день святого Великомученика Димитрія, а в народі кажуть: Святого Дмитра або просто Дмитра.

Сезон сватання кінчається. Не засватані дівки вважають сезон за втрачений; з цього приводу існує народна приповідка: «До Дмитра дівка хитра»

Учень 9.

14 листопада – день святих чудотворців Безсрібників Кузьми і Демяна.

За стародавньою традицією сільської молоді, в цей відбувається перша складка дівчат курми. Дівчата зносять на вечорниці кури, ріжуть їх, смажать чи варять і ввечері подають на стіл. Хлопці приносять горілки і відбувається почастування – чия курка смачніша.

В народному віруванні Кузьма і Дем’ян вважаються за оборонців людей від зміїв.

Учень 10.

21 листопада – Собор святого Артистратига Михаїла, або як кажуть Михайла.

У народній уяві – це мужній лицар, який перемагає всі темні сили нашої землі. Мисливці в Україні вважають Михайла за свого покровителя. Восени під час щасливого полювання, десь у біля  вогнища, старі мисливці розповідають багато цікавих переказів та легенд про святого. Якщо в цей час випав сніг, то люди кажуть «Михайло приїхав на білому коні».

ІІІ. Підсумок виховної години

Слово вчителя.

І так ми з вами провели розмову за «круглим столом» про осінній цикл свят, дізналися про звичаї та традиції нашого народу. Завданням до другої розмови є: зібрати матеріал, який стосується звичаю нашого народу в зимовий період, звернути увагу на традиції і звичаї, які побутують у нашому селі.

Промисли та ремесла  сіл Вільгір та Колесники

(музейний урок)

Мета: ознайомити учнів школи із промислами та ремеслами сіл Колесники та Вільгір; виховувати гордість за свою малу батьківщину.

Очікувані результати:  дослідження класу у формі екскурсії провести у музеї села.

Обладнання:   стенд «Промисли та ремесла сіл Колесники та Вільгір».         

Хід музейного уроку

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 008.jpgЕкскурсовод 1: В українців здавна розвивалися  заняття зв’язані здебільшого із землеробством і тваринництвом. Їх виникнення  було зумовлене  насамперед потребою забезпечити власне господарство кожного селянського двору необхідними виробами.

Екскурсовод 2: Вільгір став одним з небагатьох поселень тогочасної України, про яке знали у Європі. І це завдяки тому, що на географічній карті, складеній фламандським картографом Маркатором у 1554 році, позначалося 29 населених пунктів, вигідних для торгівлі. Серед них було й село Вільгір. На ту пору воно стало відомим не тільки багатіям, але й дипломатам різних держав.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 011.jpgЕкскурсовод 1: Здавна місцеві поселенці славилися працьовитістю . вже у 16-17 століттях вони мали на Горині водяний млин, маніфактурні підприємства. Тут жила намісниця князів  Острозьких – пані Ремезова. Вона захоплювалася виробництвом зерна, овочівництва, вирощуванням конопель, розведенням корів та овець, налагодила торгівлю свіжими та переробленими продуктами рослинництва і тваринництва з сусідніми державами.

F:\Мои документы\мама2\фото\Изображение 010.jpgЕкскурсовод 2. Та найбільше уваги  до села привертали купці, оскільки місцеві володарі виявилися надто підприємливими. Вони, крім інших малих виробництв (виготовлення дьогтю з березової кори, добування каменю вапняку і його випалювання, розвитку ремесел по обробтку деревини) налагодили випуск калійних добрив. Для цього успішно використовували запаси крейди, так і відходи від лісів. Тобто, спалюючи рештки деревини, виготовляли багато попелу – однієї із складових мінеральних добрив. І цим прославилися далеко за межами села.

Екскурсовод 1. У селі Колесники (про це вже говорить назва села)  були  у певний період стельмашні і кузні, де лагодили і майстрували колеса до возів і водяних млинів. Для цього тут вистачало деревини, була можливість такі вироьи відправляти водами Горині у найвіддаленіші міста і села, що поширювало славу місцевих майстрів. Екскурсовод 2. Односельчани згадують, що майстрами стельмахування і ковальства були Галатюк Іван Онуфрійович  з Вільгора та Галатюк Лаврентій з Колесник.

Вже в селі Колесники  немає кузні, але мешканці пригадують, як горіло горно і Лавро (так називали у селі коваля) виготовляв різні ковальські речі.                     

 Екскурсовод 1. З найдавніших занять кожної селянської родини з метою одержання тканих виробів (рушників, скатерок, покривал тощо), а також  тканин для виготовлення одягу наші мешканці сіл займалися прядінням і ткацтвом. Багато сіяли льону, конопель. Також вовну одержували від стрижки овець.

  Екскурсовод 2. На цьому стенді ви бачите «бердо», «зів», через який пропускали човник з нитками. Прості полотна ткали на верстаті з двома підніжками.

На  території наших сіл відомі були також ажурна техніка ткацтва. З відходів волокна – клоччя – пряли грубі нитки – вал, з яких ткали мішковину.

Екскурсовод 1. Тканину фарбували рослинними барвними, одержаними вз вільхи і берези (жовто-коричневий колір), лушпиння цибулі (оранжево-коричневий), деяких трав і навіть гудини картоплі (зелений).

Екскурсовод 2.  Які є запитання? Дякуємо за увагу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Отже, краєзнавство у роботі класного керівника є одним із джерел виховання гідних громадян України, формування справжніх будівельників свого майбутнього. Воно допомагає дітям усвідомити нерозривний зв’язок, єдність історії свого села чи міста з історією та сьогоденням країни; відчути причетність до них кожної людини, кожної родини; визнати своїм найпершим обов’язком, честю стати гідним послідовником кращих традицій рідного краю. Виходячи із практики, класному керівнику для ефективної краєзнавчої роботи необхідно керуватися:

- способами активізації учнів у цій роботі;

- дослідницькими краєзнавчими виховними заходами , які мають суттєві переваги над традиційними;

- існуючими технологіями моделювання наукового краєзнавчого дослідження;

- можливостями для формування в учнів дослідницьких вмінь;

- установкою на кінцевий результат залучення учнів до краєзнавчої роботи – цілеспрямований розвиток їх особистості.

Таким чином, історичні події, факти, біографії видатних земляків розглядаються як призма, через яку можна найповніше відтворити картини життя людей певної місцевості; виховний захід  перетворюється на спільне з учнями краєзнавче дослідження.

Особливостями інноваційних технологій використання краєзнавства у навчально–виховному процесі є те, що:

- змінюється роль учителя, як керівника навчально – виховного процесу (учень сам стає  керівником краєзнавчого пошуку);

- перевага надається дослідницьким комунікативно – діалогічним та моделюючим формам роботи;

- основою краєзнавчої роботи є не засвоєння певної суми знань, а розвиток особистості та опанування продуктивними способами діяльності;

- максимально використовується особистий досвід учня, розвивається його творче мислення, зростає його внутрішня мотивація отримання нових знань та навичок;

- зміст краєзнавчої роботи з прикладної площини переходить в більш теоретичну;

- домінує позитивний виклад матеріалу.

Формування у школярів ціннісного ставлення до історичних, культурних і духовних надюань рідного краю у роботі класного керівникак  спрямоване на вирішення ключових завдань національної та патріотичної системи виховання, а саме:

подолання труднощів, пов'язаних із соціальними відмінностями учнів у сприйнятті матеріального, духовного та соціального середовища рідної місцевості;

формування у школярів стійкого інтересу до продуктивної діяльності на благо батьківщини;

виховання в кожного учня звичок краєзнавчо-моральної поведінки, духовної та побутової культури;

розвиток в учнів пізнавальної, творчої діяльності;

вивчення історії рідного краю, звичаїв і традицій українського народу;
навчання дітей вести посильну дослідницьку роботу, збирати матеріали,

класифікувати, зіставляти їх;

розвиток мовних і розумових умінь, розуміння мистецтва і культури наших предків;

навчання дітей уміння використовувати різні джерела краєзнавчої інформації та науково-допоміжних матеріалів;

залучення учнів до світу прекрасного, формування відчуттів патріотизму і пошани до народу, до його звичаїв, традицій, мови;
виховання духовності, моральності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

  1. Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В. Декоративно прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1992.
  2. Боришевський М.Й. Духовні цінності в становленні особистості громадянина // Педагогіка і психологія, 1997. - № 1. 
  3. Бех І.Д. Особистісно-зорієнтоване виховання: шляхи реалізації. – К.: ІЗМН, 1996.
  4. Бех І.М. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка і психологія, 1997. - № 1. 
  5. Жупанський Я., Крулъ В. Про об'єкт і предмет вивчення національного краєзнавства // Краєзнавство. - 1994. - № 1-2.
  6. Наулко В.І.,  Артюх Л.Ю. та ін.. Культура і побут населення України. - К.: Либідь, 1993.
  7. Рєпніна В. Краєзнавчо-пошукова діяльність учнів у позашкільному закладі // Географія та основи економіки в школі. - 2000. - № 1.
  8. Супруненко В.П. Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців. – Запоріжжя: МП «берегиня» - СП «ФАЕЗ», 1993.
  9. Тімець О. Значення краєзнавства на різних етапах розвитку суспільства // Рідна школа. - 2002. - Серпень-вересень. -
  10. Трефяк Я. Методика краєзнавчої роботи в школі // Історія в школах України. – 2002. - №1.
  11. Українське народознавство: Навчальний посібник / за ред. С.П.Павлюка,Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. – Львів: Фенікс, 1994.

 

1

 

docx
Додано
9 січня 2019
Переглядів
1394
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку