Культура України в перші післявоєнні роки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

• Історичні умови розвитку культури.

• Відновлення системи освіти.
• Розвиток науки в Україні.
• Розвиток літератури і мистецтва.
• «Ждановщина» в Україні.
• Культурні здобутки української діаспори.

 

Історичні умови розвитку культури

 

Розвиток культурного життя
України в післявоєнні роки зіткнувся з великими труднощами.
Культурне будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим
принципом і перебувало під жорстким ідеологічним тиском.
Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспіль-
стві суперечливих процесів: з одного боку, зміцнення тоталітарного ре-
жиму, з іншого — зростання суспільної свідомості народу й поява спроб
самостійно замислитися над реаліями життя в «найкращій країні світу»,
як стверджувала радянська пропаганда.
На світосприйняття тогочасних українців суттєво вплинуло їх
перебування за кордоном, знайомство із західним способом життя. Ві-
йна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму особис-
тої влади, створивши передумови для критичної оцінки суспільством
як системи влади загалом, так і особи керівника країни зокрема. Укра-
їнський народ був переконаний, що після величезних жертв і перемоги
він, так само як й інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення рівня життя і встановлення справедливого демократичного ладу. Сталінський
режим на вимоги часу відповів не реформами, а намаганням зберегти
незмінність становища, посиленням контролю над суспільством, особли-
во в галузі ідеології.
Прояви національної самосвідомості, критичний підхід до будь-
яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропаган-
дистських стереотипів із боку діячів культури влада часто кваліфікувала
як прояв українського «буржуазного націоналізму», космополітизм, ан-
тирадянську діяльність. Це загрожувало людині моральним та фізичним
знищенням.

 

Відновлення системи освіти

 

Після повернення на територію Укра-
їни радянської влади розпочалося відновлення зруйнованих під час
війни шкіл, закладів культури, наукових установ. Набув поширення рух
за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень
зусиллями самого населення — «методом народної будови». У 1944—
1945 рр. у республіці відбудували й побудували 1669 шкіл. Станом на
1950 р. довоєнну мережу шкіл майже відновили, але цього було недо-
статньо. У середині 1950-х рр. 16 тис. шкіл (33,2 % від їхньої загальної
кількості), у яких навчалося 1,67 млн дітей, змушені були організову-
вати заняття у дві, а то й у три зміни. Значна кількість цих закладів,
особливо в сільській місцевості та робітничих селищах, розташовувала-
ся в мало пристосованих для навчання приміщеннях.
Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зоши-
тах і навчальному обладнанні. Для матеріальної підтримки дітей, яких
батьки не могли забезпечити мінімумом необхідного для навчання, ство-
рювався фонд «всеόбучу» (рос. «всеобщее обучение»). З огляду на реалії
післявоєнного життя необхідність запровадження мережі вечірніх шкіл
була очевидною. Були засновані також навчальні курси для дорослих,
професійні заочні школи.
У 1953 р. було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти.
Це створило додаткові труднощі — не вистачало приміщень, учителів,
навчальних посібників. Як і в довоєнні роки, Комуністична партія праг-
нула перетворити школу на знаряддя встановлення й посилення свого
контролю над учнівською молоддю. Було відновлено роботу піонерських
і комсомольських організацій. Прищеплення відданості Й. Сталіну та
ідеалам комунізму оголошувалося найважливішим покликанням школи.
У післявоєнні роки розпочався процес скорочення шкіл з укра-
їнською мовою викладання. Так, протягом 1948—1954 рр. їхня кіль-
кість зменшилася з 26 до 25 тис., а кількість шкіл із російською мовою
навчання збільшилася з 2720 до 4051, або в 1,5 разу. Станом на 1953 р. українських школах навчалося 1,4 млн, а в російських і мішаних —
3,9 млн дітей. Закривалися національні школи (польські, угорські, ру-
мунські тощо). Усі вони ставали російськими.
Протягом четвертої п’ятирічки загалом було відновлено систему
вищої освіти. Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість
вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася порівняно з довоєнним
періодом, тоді як кількість студентів зросла з 99 до 325 тис. осіб (на
1956 р.). Щоправда, майже половина з них навчалася на заочних і ве-
чірніх відділеннях. Викладання в більшості вищих навчальних закладів
здійснювалося російською мовою.

 

Розвиток науки в Україні

 

У післявоєнні роки відновили роботу на-
уково-дослідні установи України, було внесено низку змін в орга-
нізацію наукових досліджень. Якщо в 1945 р. в республіці налічувало-
ся 267 науково-дослідних установ, то в 1950 р. — уже 462, зокрема
понад 30 академічних інститутів. Зміцнювалася, хоча й повільно, їхня
матеріально-технічна база, зростав кадровий потенціал. Кількість нау-
ковців в Україні в 1950 р. досягла 22,3 тис. осіб. Головною науковою
установою України залишалася Академія наук УРСР, яку після смерті
академіка О. Богомольця в 1946 р. очолив академік О. Палладін.
Вчені України досягли значних успіхів у дослідженнях у галузях
фундаментальних наук, наблизивши їх до потреб господарства. У респуб-
ліці в 1946 р. запустили перший у СРСР атомний реактор. Продовжував
плідно працювати видатний лікар-офтальмолог академік В. Філатов.
Під керівництвом С. Лебедєва в Києві в 1948—1950 рр. створили
першу в Європі цифрову обчислювальну машину. Значним технічним
досягненням стала побудова в 1953 р. найбільшого на той час у світі су-
цільнозварного моста через Дніпро завдовжки понад 1,5 км (міст ім. Па-
тона в Києві). За короткий час завдяки новій автоматичній технології
зварювання спорудили газопровід «Дашава—Київ». Проте практично всі
видатні досягнення науки і техніки були зроблені в галузях, що стосу-
валися військового або суміжного з ним виробництва.
Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала «лисенківщи-
на» — явище в радянській науці, яке характеризувалося ідеологіза-
цією, засиллям у науці посередностей, людей споживацького ґатунку,
авантюристів. Президент Всесоюзної
академії сільськогосподарських наук
Трохим Лисенко оголосив ген «міфіч-
ною частинкою». Підтриманий Й. Ста-
ліним, Т. Лисенко пообіцяв виростити
за короткий час надмірну кількість сільськогосподарської продукції за допомогою власної методики виве-
дення нових видів рослин і порід худоби.
Свою позицію Т. Лисенко аргументував не науковими фактами,
а ідеологічними штампами, запозиченими з «Короткого курсу історії
ВКП(б)». Генетику він проголосив «продажною донькою імперіалізму»,
а кібернетику — її «рідною сестрою». У результаті переслідувань гене-
тиків, що розпочалися в 1947—1948 рр., репресій зазнали вчені-біологи
Д. Третьяков, М. Гришко, І. Шмальгаузен, І. Поляков, Л. Делоне. Це
на багато років загальмувало розвиток біологічної науки.

 

Розвиток літератури і мистецтва

 

1940—1950-ті рр. всупереч не-
сприятливим обставинам з’явилося чимало творів, що залишили
помітний слід у художній культурі українського народу.
Особливу популярність у післявоєнні роки здобула творчість Оле-
ся Гончара, автора трилогії «Прапороносці», повісті «Земля гуде». Плідно
творили в цей період прозаїки Василь Козаченко, Юрій Яновський, пись-
менник і кінорежисер Олександр Довженко, гуморист Остап Вишня, по-
ети Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Андрій Малишко,
Леонід Первомайський, художники Михайло Дерегус, Олексій Шовкуненко,
Тетяна Яблонська, композитори Костянтин Данькевич, Борис Лятошинський,
Юлій Мейтус. На театральних сценах міст республіки продовжували ви-
ступати Амвросій Бучма, Борис Гмиря, Наталія Ужвій та Гнат Юра.
В УРСР відновлювали свою діяльність заклади культури й ви-
никали нові. У 1949 р. у Києві було відкри-
то літературно-художній музей Т. Шевченка.
У 1951 р. у столиці республіки з’явився пер-
ший в УРСР телевізійний центр, а наступного
року розпочав роботу планетарій.

 

«Ждановщина» в Україні

 

Переможне завершення війни сприяло по-
силенню особистого авторитету Й. Сталіна. Проте реалії післяво-
єнного життя потребували зміцнення ідеологічного забезпечення сталін-
ського режиму. Народ хотів кращого, більш заможного й вільного жит-
тя. Усе частіше проявлялися вільнодумство і національні почуття, ви-
разником яких у першу чергу була інтелігенція. Саме проти неї і спря-
мовувалося вістря сталінських репресій.
Післявоєнний період асоціюється з намаганнями радянської про-
паганди поєднати комуністичну ідеологію з ідеєю виняткової ролі росі-
ян у світовій історії. На кожний винахід західного вченого радянські
пропагандисти знаходили росіянина, який висловив цю ідею раніше,
на кожного видатного західного автора був кращий за нього російський
автор, а кожному видатному державному діячеві Заходу протиставляли
російського зі ще більш видатними досягненнями.
Це нове ідеологічне підґрунтя сталінського режиму мало особливо не-
гативні наслідки для українства. У 1950 р. Й. Сталін висунув тезу, що ро-
сійська, українська й білоруська нації є результатом розгалуження «єдиної
давньоруської народності». Цю «єдину давньоруську народність» почали
тлумачити як давньоросійську і в жодному разі не як давньоукраїнську.
У суспільно-політичному житті СРСР виникло явище, яке отримало
назву за іменем його офіційного теоретика й організатора Андрія Ждано-
ва — «ждановщина» (1946—1953 рр.). Відповідно до уявлень А. Жданова
світ поділявся на «імперіалістичний», очолюваний США, та «демокра-
тичний», очолюваний СРСР. Усі радянські митці у своїй творчості мали дотримуватися партійної лінії, відступ
від якої переслідувався. Фактично
«ждановщина» полягала в посиленні
втручання сталінського режиму у сферу
ідеології, культури, науки, літератури,
мистецтва з метою встановлення жор-
сткого контролю над духовним розви-
тком радянського су спільства.
У суспільстві було розпочато бо-
ротьбу проти «безідейності, безприн-
циповості, формалізму, космополітизму
й низькопоклонства перед гнилим Захо-
дом», проти «буржуазного націоналізму».
Протягом 1946—1951 рр. було прийня-
то 12 партійних постанов з ідеологіч-
них питань. Першими були постанови
ЦК ВКП(б) «Про журнали “Звезда” і “Ленинград”» (спрямовані проти твор-
чості А. Ахматової та М. Зощенка), «Про кінофільм “Большая жизнь”».
За встановленим у 1946 р. шаблоном ЦК КП(б)У також ухвалив
кілька постанов: «Про перекручення і помилки у висвітленні україн-
ської літератури в “Нарисі історії української літератури”», «Про жур-
нал сатири і гумору “Перець”», «Про журнал “Вітчизна”», «Про репер-
туар драматичних і інших театрів України» тощо. Для «зміцнення керівництва» українською партійною організа цією
до Києва направили Лазаря Кагановича (М. Хрущов був переміщений на
другорядну посаду голови уряду). Він розгорнув боротьбу з українським
«буржуазним націоналізмом». Фактично саме зусиллями Л. Кагановича
була підготовлена велика «справа», жертвою якої мали стати кращі пред-
ставники української інтелігенції того часу А. Малишко, Петро Панч,
М. Рильський, Ю. Яновський та інші. Проте ініціатива Л. Кагановича
виявилася невчасною, і його було відкликано до Москви.
Кампанія цькування літераторів, митців, учених мала на меті по-
силити культурно-ідеологічну ізоляцію радянського суспільства від за-
хідного світу, протиставити інтелігенцію іншим прошаркам суспільства,
розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес зро-
сійщення, відновити образ «внутрішнього ворога», необхідного тоталітар-
ному режиму для пояснення суспільству прорахунків у своїй політиці.
Сигналом до нового нападу на космополітів стала редакційна стат-
тя «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», надруко-
вана в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відлунням цієї статті в Україні
стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на місцевих літе-
ратурних і театральних критиків.
Боротьба з космополітизмом супроводжувалася масовими репресіями
проти єврейської інтелігенції. Матеріали справ, сфабрикованих радянськи-
ми спецслужбами, твердили, що її представники намагалися здійснити змо-
ву в інтересах світового імперіалізму та сіонізму й відокремити від СРСР
Крим. Євреїв масово звільняли з освітніх і наукових установ, забороня-
ли друкуватися літераторам, заарештовували. Часто звинувачення були
відверто сфальсифікованими. Так, Леоніда Первомайського звинуватили
в сіонізмі за фронтовий вірш, у якому йшлося про Синай, а це, мовляв,
у Палестині. Насправді ж у творі згадувався румунський Синай, повз який
проходили війська Червоної армії в роки війни. Апогеєм боротьби з кос-
мополітизмом стали вбивство відомого громадського і культурного діяча,
лідера радянського єврейства Соломона Міхоелса та розгром Єврейського
антифашистського комітету, більшість якого складали вихідці з України.

Із 1950-х рр. насувалася нова хвиля звинувачень проти української
інтелігенції. Цькуванню було піддано не лише українських письменників,

а й композиторів (В. Лятошинський, К. Данькевич) і науковців. Осо-
бливо жорсткої критики зазнав В. Сосюра через вірш «Любіть Україну»
(1944 р.), який оголосили «ідейно порочним твором».
«Ждановщина» призвела до гальмування розвитку науки, літера-
тури і мистецтва в країні, спричинила негативні явища в середовищі
радянської інтелігенції. Сталінський режим остаточно протиставив себе
народу, ліквідував патріотичне піднесення років війни, придушив паро-
стки відродження української культури. Крім того, «ждановщина» по-
силила відірваність радянських митців від досягнень світової культури,
конфронтаційність зовнішньої політики СРСР.

 

 

Культурні здобутки української діаспори

 

Українська діаспора в цей
час також зробила вагомий внесок у розвиток української культури.
Наприкінці 1945 р. у західнонімецькому місті Аугсбург виникла Українська
вільна академія наук. Своєю головною метою вона вважала об’єднання інте-
лектуальних сил української діаспори. Із 1949 р. академія працювала в Ка-
наді, а з 1950 р. — у США. У 1947 р. у Мюнхені (Німеччина) відновило
діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Через два роки товариство
розпочало видання багатотомної «Енциклопедії українознавства». В Укра-
їні її перевидали лише після здобуття незалежності. Енциклопедія є одним
із важливих джерел інформації з питань українознавства.