«Державотворчі пошуки…Н. Махно та махновщина, як можливий шлях до незалежності, до національної само визначеності»

Вступ

Державотворчі процеси України – складне, та, часто, неоднозначне питання. Особливої складності в процесі вивчення цього питання додають десятиліття тотальної залежності нашої держави від тоталітарного монстра . Роками і десатиліттями відправляли у небуття та паплюжили імена видатних українців, погляди та діяння яких не збігалися з загальною офіційною ідеологією. Саме тому зараз по зерняткам та, часто,через призму суспільного неспийняття відновлюється справедливість, по новому звучать великі імена багатьох видатних діячів.

До їх числа належить  ім’я Нестора Махна. Його постать завжди викликала чималий інтерес серед істориків як в нашій країні, так і за її межами. Сторінки його життя і діяльності – це наповнена трагізмом та болем картина анархістсько-селянського руху в Україні часів Громадянської війни. Зараз його часто порівнюють із Спартаком, Робін Гудом, Че Геварою та „українським Устимом Кармелюком”, адже у 29 років він зумів організувати 100-тисячну армію і розпочав перший у світі експеримент зі створення анархістського суспільства. Незважаючи на такий жвавий інтерес істориків до постаті Н. Махна, треба говорити, що, наприклад, більшість праць про Н. Махна, що були опубліковані в період з 1991 по 2004 роки, вирізняються повторенням вже відомих фактів та інформації, введеної попередниками в науковий обіг, або ж  переважна частина праць написана на основі спогадів очевидців, матеріалів тогочасної заідеологізованої періодичної преси, мемуарах самого Махна. То ж чи можна вважати такі роботи достовірними? Питання яке не потребує відповіді. Наслідком цього є те, що сьогодні ще досі, достовірні факти про його життя та діяльність дуже тісно переплетені з легендати та відвертими вигадками.

Прагнення українського народу до незалежності, бажання його вирватися з лап хижака, часто породжували дивовижні погляди та бачення майбутнього України. Часто вони були унікальними. Саме таким і був рух під проводом Н. Махна, який дістав назву «Махновщина». За усіх анархістських заяв форма вільних махновських рад була спробою створення нової української державної моделі. Безперечно, ця модель заслуговує на особливу увагу, адже аналогів їй не існує.

З одного боку селянський український анархізм, а махновський рух зокрема, трактували ідею національної незалежності як боротьбу за свій повіт, село, хутір, боротьбу за власне самоврядування, за свої місцеві права і закони. Заперечення самої ідеї держави відштовхнуло Н. Махна і його рух від усвідомлення необхідної боротьби за українську політичну незалежність. Проте все не так просто і варто це питання розглядати більш шороко та фундаментально.

Розділ 1

Життєвий шлях Н. Махно

В серці землі нащадків козацького руху, в селі  Гуляйполе, що на Запоріжж (тоді Катеринославська губернія), народився в багатодітній родині селянина-бідняка без сумніву, видатний син української землі – Нестор Махно. Сталося це 7 листопада 1888р.

Це згодом він стане політичним та військовим діячем, командувачем Революційної повстанської армії України, керівником селянського повстанського руху 1918–1921 років, анархо-комуністом і тактиком ведення партизанської війни. А ріс він звичайною тогочасною сільською дитиною – працював у наймах, отримав лише початкову освіту (що не завадило йому в дорослому віці читати лекції в університеті Сорбони). Що ж вплинуло на нього такою мірою, щоб присвятити життя боротьбі за свої, багато в чому, унікальні погляди, щоб згуртувати довкола себе тисячі людей?  Можливо, це були революційні події 1905р., до яких він долучився ще зовсім юним. В цей  час він знаходився під впливом різних політичних партій, врешті пристав до гуляйпільської групи "хліборобів анархістів-комуністів". Був тричі заарештовуваний за підозрою в причетності до ряду політичних убивств та експропріацій. Останній раз – 1908р. Махно повернувся в Гуляйполе, де розгорнув публічну політичну діяльність, очолив кілька революційних організацій.  І  25 вересня 1917р. Махно, будучи вже головою Ради, підписав декрет про конфіскацію поміщицької землі та поділ її між селянами. На початку квітня 1918р. організував загін, який чинив опір німецькому наступові. У травні–червні 1918р. брав участь у конференціях анархістів у Саратові та Москві, а також мав контакти та вів дискусії з лідерами більшовиків В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким, Г. Зінов'євим. А восени 1918р.організував військову групу, яка згодом виросла в невеликий повстанький загін, що розпочав боротьбу проти гетьмана П. Скоропадського, поміщиків місцевого значення та айстро-німецьких військ. 1 жовтня 1918 р. перед боєм за с. Дібрівку 30 повстанців, з подачі Ф. Щуся проголосили Н. Махна "Батьком", але не просто їхнього загону, а усього майбутнього повстанства. В разі невдачі всі вони розраховували полягти в бою, чим і було викликане таке подібне самозванство. Але фортуна була прихильна до них, і після перемоги Н. Махна, на загальному сході дібрівських селян за участю делегатів від сусідніх сіл, було одноголосно затверджено "батьком всього революційного повстанства України".

  І далі їх також спіткали перемоги - 16 жовтня 1918р. махновці захопили Гуляйполе. У лютому 1919р. штабом Махна був підписаний договір про входження махновських загонів до складу червоної Задніпровської дивізіїзії, як 3-ї Задніпровської бригади. Однак між повстанцями та більшовиками існували гострі суперечності в ідеологічних питаннях. Повстанці не могли визнати принципів диктатури пролетаріату та "воєнного комунізму", особливо продрозкладки та усуспільнення суспільного господарства. У травні 1919р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР з ініціативи Л.Троцького ухвалила рішення про ліквідацію махновщини. У серпні 1919р. він проголосив про створення Революційної повстанської армії України (махновців).  Її зусилля були спрямовані тепер вже, насамперед,  на боротьбу з денікінцями, які в цей час захопили більшу частину України. 13 серпня 1919 р. в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було відверто проукраїнським: "На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усіх кидаючих і насідаючих на Україну!". З'єднавшись 30 серпня з РПАУ, було вирішено відступити на північ для налагодження контакту з УНР.

У вересні цього ж року  Махно заключив короткотривалий союзний договір з Армією Української Народної Республіки про спільні дії проти денікінців. У бою під Перегонівкою біля Умані махновці розбили добірні офіцерські полки білих, після чого здійснили стрімкий рейд у тили білих у південній Україні, згодом у жовтні–листопаді 1919р.  практично повністю дезорганізували їх. Махновці за цей час захопили міста Бердянськ, Катеринослав, Олександрівськ, Нікополь, Маріуполь, Мелітополь.

Для світогляду Н. Махна було характерним розуміння невід'ємності явищ "держави" і "капіталізму". Вважалося, що вони не можуть існувати поодинці. Різниця форм політичного режиму принципового значення не мала. Якщо метою проголошується побудова "держави", значить разом з нею побудується і "капіталізм". Набуваючи різноманітних форм, він у будь-якому випадку збереже свою сутність - експлуатацію людини на користь іншого, окремого капіталіста чи держави взагалі. В цьому контексті всі соціалістичні заклики УНР вважались Н. Махно обманом народних мас, можливо несвідомим, але обманом.

Ставлення державних мужів УНР до махновців завжди залишалося невизначеним, тому що Н. Махно не вкладався в рамки їх теорії національного визволення. В перші часи ця невизначеність базувалася, насамперед,  на відсутності інформації. Характерна в цьому питанні позиція В. Винниченка: "З розповідей одних, він (Н. Махно) ідейний анархіст, свідомий українець з романтичним укладом свого війська, по розповідям інших, він звичайний бандит, антиукраїнець".

На цей конкретний вищезгаданий випадок союзу з УНР вплинули настрої, викликані наслідками процесу пробудження національної самосвідомості, котрий поступово охоплював махновські маси. Проте, нерішучість київського уряду в задоволенні селянський вимог, які Н. Махно вважав антикапіталістичними, певною мірою стверджували цю думку. Але головним, що обурило махновців, стали спроби УНР опертись на іноземну Військову підтримку. Брестську угоду Н. Махно вважав зрадою як революції, так і всього українського народу, якому поновлення обмеженої окупаційним режимом української влади обійшлося жорстоким визиском економічних ресурсів. Тому, відносини Н.Махно з УНР і не склалися приязно.

Впевненість, що саме політика Центральної Ради призвела до загибелі результатів махновських починань в 1917-1918 рр. творила серйозну перешкоду в стосунках махновців з петлюрівцями, аж до того часу, поки Н. Махно не дійшов висновку про існування для "вільного повстанства" ще більшої небезпеки у вигляді російських політичних режимів.

Під час же боротьби з денікінцями і більшовиками в 1919-1921 рр. антагонізм між українським анархізмом та націоналізмом іноді поступався місцем нейтралітету і тимчасовим альянсам.

 Дві течії українського визвольного руху розходились назавжди. В 1921 р. махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні, але питання союзу між ними до рівня практичної реалізації  більше не порушувалося.

 Влітку 1920р. махновці здійснили 3 рейди Лівобережною Україною, загалом подолавши 1400 верст. Часто червоні частини переходили на їхній бік. Восени 1920р. червоні знову використали махновців у війні з армією генерала П. Врангеля. Махновська кіннота здійснювала рейди в тили білих, брала участь у форсуванні Сиваша і зламі оборони Перекопу та Юшуні. Одразу ж після оволодіння Кримом червоні в режимі суворої таємності розгорнули нову операцію зі знищення повстанців. Однак і вона була малоуспішною.

В квітні 1921 р. пройшли переговори, де не прямо закликалося до поновлення союзних відносин з українськими державниками. Н. Махно вбачав у цьому чи не єдиний вихід з ситуації, коли треба було створити якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про те, що Н. Махно реально розраховував затвердити цей документ, свідчить той факт, що напередодні, в кінці лютого, він вступив у відносини з "Комітетом врятування України", очолюваним отаманом Струком і через деякий час мав прибути до нього для випрацювання плану спільних дій. І. Тепер говорить, що сутність проекту зводилася до "національного визволення України". Однак штаб та Рада революційних повстанців України не підтримали командарма.

Махну вдавалося, незважаючи на величезну кількісну перевагу червоних, продовжувати боротьбу з ними до серпня 1921р., коли, вичерпавши всі наявні можливості, він з невеликим загоном перейшов румунський кордон.

Проте, це відступ загону не розглядався ним як кінець політичної діяльності. Залікувавши рани, Н. Махно взявся за організацію в Галичині національно-визвольного повстання проти польської влади. 22 липня 1923 р. махновці запропонували уряду УСРР проект нової угоди. Одним з його пунктів була пропозиція надання махновцям військової допомоги в їх антипольському повстанні. Довідавшись про подібні наміри, польська влада піддала Н. Махна суду по звинуваченню в підготовці заколоту. Згодом через Польщу він перебрався до Франції, з 1924 останні свої роки прожив у Парижі, бідуючи та ідейно продовжуючи свою боротьбу з більшовизмом на сторінках своїх спогадів і публіцистики.

Неординарність ситуації полягала в тому, що в 1918–1921 рр. Н. Махно умудрився воювати проти всіх: проти Центральної Ради, Гетьмана П. Скоропадського, Головного отамана С. Петлюри, генералів А. Денікіна і П. Врангеля, проти інтервентів з Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, проти загонів німецьких колоністів в Україні, проти більшовицької Червоної армії, загонів ЧК і комітетів незаможних селян.

Розділ 2

Неоцінений державотворчий потенціал махновщини

Ідеї анархізму остаточно сформувалися в ХІХ столітті. Анархізм не треба плутати з нігілізмом ( це він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); в цілому анархізм це пацифістський рух. Якщо ж конкретизувати, то анархізм - суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення будь-якої державної влади стихійним бунтом мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Анархізм пропагує бездержавність. Він є системою етичних та філософських поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин.

Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм - представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський - М. О. Бакунін; комуністичний - П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття "анархізм" втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безладдя, дезорганізації.

В Україні анархізм почав поширюватися в кінці ХІХ століття. Наприклад, Український вчений Михайло Драгоманов був анархістом прудонівського типу, але на практиці він завжди зоставався державником, та разом з тим і протестантом проти сучасних форм централізованої держави. В 1917-1921рр. анархізм був широко поширеним та став ідейною основою багатьох селянських рухів, собливо махновщини. Для більшості простих селян того часу анархізм означав звільнення від недосконалої системи влади, «влади міста», яка збирала податки, примусово забирала людей в армію.

Українські анархісти боролися проти всіх влад - німецьких окупантів, української держави, білогвардійців, більшовиків (з останніми періодично укладали тактичні союзи). На початку 1920-х років всі анархістські рухи в Україні були розгромлені більшовиками.

Селянські маси степової України, не маючи власної політичної еліти, висували своїх нових ватажків, як колись запорізькі козаки обирали на керівництво кращих з-поміж себе. Цим ватажкам було чуже місто з його державно-політичними програмами. Вони прагнули побудувати суспільство на основі волевиявлення народу, а не на диктаторському централізмові. Н. Махно якнайповніше уособлював саме цей бік бунтарського анархістського руху, а його Південноукраїнська трудова федерація розглядалася як форма організації українського суспільства.

Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія, «безвладний лад». Нестор Махно адекватно відображав інтереси і прагнення українського селянства.

Саме ідеали, устремління Н. Махна підкреслюють і віковічні прагнення українського народу до свободи.

Район, в якому розгортався махновський рух, охоплював переважно південь Лівобережної України і схід Донбасу. Махновці діяли й на Правобережжі, переважно в Катеринославі, а також на Полтавщині і Чернігівщині. Ядро району знаходилося в містечку Гуляй Поле, населення якого й до Громадянської війни не забувало своєї козацької слави . Найбільш активною постаттю махновського руху були селяни Степової зони України.

Махновська ідеологія визнавала існування української надії і користувалася термінами "Україна" та "українці", прихильно ставились до впровадження шкільного навчання "материнською" мовою. Навіть махновська російськомовна преса часто друкувала матеріали на теми української історії та літератури.

Починаючи з 1919 р. махновці само ідентифікували себе як українців. Це відбилося у назві їх військової організації - Революційна повстанська армія України. В ідеології руху існувала специфічна ідея української самостійності. Пропонувалась інакша форма реалізації народного суверенітету. Н. Махно стояв на позиціях самовизначення України як окремого економічного організму, розташованого на певній географічній території, на відміну від підходу до України як до географічної території, населеної людьми переважно української національності.

Події 1918-1921 рр. трактувалися Н. Махно не інакше як "Українська революція". Це процес, під час якого "російська революція на Україні" перетворилася на революцію "Українську". Восени 1919 р. було створено махновську україномовну пресу у вигляді газет "Шлях до Волі" (Катеринослав) та "Анархіст-Повстанець" (Полтава).

Занадто довго махновський рух розглядався, як руйнівна сила, боротьба всіх проти всіх. Радянська історіографія трактувала махновщину і сам анархізм, як явище, з позиції  їх руйнівного характеру. Проголошувалися твердження, що за мету Н. Махно взяв знищення будь якого державного ладу, на заміну пропонував життя без організації. Що ж насправді відбувалося і в чому істина? Підійшовши до питання уважно та основоположно, вивчивши саму основу анархічних поглядів та махновського руху зокрема, можна розгледіти читку структуру самого руху, так само як і те, що Махно мав чіткі уявлення того, як саме має виглядати організація суспільства анархічної форми (тобто, без домінування одного прошарку населення над іншим). Найбільше ж вражає, те наскільки ця система співзвучна з іншою системою, раніше поширеною на цих же землях. Так І. Мазепа писав, що якщо історики "захочуть", то "знайдуть у махновському русі немало рис, типових для ваших давніх запорожців". Тож, давайте так і зробимо і розглянемо махновщину як продовження державотворчого шляху, розпочатого ще Запорізькою Січчу, як явищем.

Спорідненість явищ виявилась зрозумілою мало не з першого погляду і, водночас, досить невловимою. До подібного висновку здебільшого підводила своєрідна духовна атмосфера махновського середовища: намагання махновців тримати себе в рамках певної поведінки, їх стан погоні за радощами життя, їх костюми, ставлення до одягу, грошей, зброї, алкогольних напоїв, тощо.

Важливим аргументом є територіальна спільність історичних явищ. Межі махновського району приблизно співпадають з кордонами запорозьких Вільностей. Більше того, значна кількість сіл, що стали осередками руху були засновані в кінці XVIII ст. безпосередньо запорожцями, або Азовським козацьким військом в середині XIX ст.

На початок XX ст. в них ще збереглись елементи козацького адміністративного поділу (сотні), традиції самоврядування і деякі побутові звичаї. Наприклад, поряд з офіційним прізвищем людини існували народні прізвиська. Значна кількість учасників "махновщини" складалась з безпосередніх нащадків запорожців.

Обидва історичні явища являючи собою масштабні соціальні рухи, знайшли своє організаційне втілення у військово-адміністративних системах. Увійшовши в силу, ці політичні утворення висунули претензії на виконання провідних ролей політичного життя України і на впорядкування її соціально-економічного і політичного устрою за виробленими всередині них зразками. Одночасно з цим ці організації високо цінували ідею власної окремішності в межах України.

Військо Запорозьке як окрема форма реалізації народного суверенітету пішло шляхом бюрократизації своєї організації створивши проміжний стан суспільства, який намагалась відтворити і політична програма махновців. Функції суспільного регулювання були покладені на місцеві органи самоврядування, що спиралися на загальнодемократичні принципи, На теренах обох політичних утворень були розповсюджені різноманітні фінансові системи, а судочинство будувалось на практиці звичаєвого та договірного права.

Схожа і сутність ідеології політичних явищ. Новітній дослідник запорозької культури визначає її ідеологію як "релігію волі". Якщо відсторонитись від анархічних закликів махновських декларацій, в політичному сенсі махновський рух, його політична система, це романтична спроба замінити сучасні суспільні відносини на ідеалізовані народною уявою запозичення з козацьких часів, які б дозволили народу знайти братерську рівність і особисту волю.

Найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та побуті. Ідентичним був принцип комплектування війська - територіальний, з переважно добровільним характером вступу.

Командний склад був виборним, невіддільним від рядової маси, мав якнайширші внутрішні повноваження, що поєднувались з можливістю його заміни згідно рішення загальної ради бійців, що визнавалась головним керівним органом. Обидва війська існували переважно за рахунок самопостачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність з подальшим пайовим розподілом. Обома військами була витворена самобутня військова тактика, що базувалась на застосуванні маневру непрямих дій, посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактичного чинника.

Рухи спирались в своєму існуванні на енергію низових верств українського селянства, до яких приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні члени інших соціальних груп. Вступ до військової організації розцінювався як своєрідний початок нового життя, коли багаж минулого підлягав забуттю. Вельми схожими є і психологічні типи запорожця та махновця.

Водночас, не можна сказати, що махновщина – це пряме відродження запорізького козацтва. Махновці – споріднені за духом з козаками, проте, все ж є явищем унікальним за своїм державотворчим характером. Воно схоже за духом в своєму прагненні до свободи, проте, не повторює його повністю.

Махновський рух – однокореневе з козацтвом явище, яке закладало у вирішення постаючих перед ним суспільних завдань одні й ті ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Той факт, що на теренах одного й того ж географічного регіону, населеному одним і тим же етносом у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, які мають виразні риси спорідненості і одночасно спостерігається відсутність цієї подібності десь інде, говорить не про випадковість, а про саму звичайну історичну спадковість цих явищ.

3 Розділ

Національна самоіндефікація Н. Махно – реальність чи міф?

Інше питання яке хвилює сьогодні істориків – чи справді можно говорити про національну самоіндефікацію самого Махна та, власне, його руху. Отже, чи цікавило Нестора Махно національне питання? Адже свій махновський рух він проголосив інтернаціональним. Проте сьогодні все частіше дослідники говорять про націанальну самовизначеність Махна. Одним зі свідчень на користь цього є свідчення О. Беркмана, американського, анархіста, відвідавши Гуляйполе в листопаді 1920 р., описував ці настрої: "Для України є лише одне сьогодення - Росія, хоча традиції й культура України перевершують північні. Вони не любили російського і постійного переважання Москви. Прийшлі чиновники, незнайомі з умовами і психологією країни, часто навіть ігноруючи її мову, зробили московські погляди чужими для населення, навіть для тих, хто найбільш дружньо був розташований до них".

Проте державний та анархічний українські національні рухи, розвиваючись паралельно, з початку свого існування перебували в стані відкритої чи прихованої конфронтації. Вбачаючи один в одному насамперед ідеологічних конкурентів у оволодінні українськими масами. Але національні сили не впали в соціальний догматизм, що уможливило пошук взаємо порозуміння. Перебіг подій цього процесу був одним з ключових моментів новітньої української історії, коли вона могла змінити свій хід.

На конкретний випадок союзу з УНР у вересні 1919 р. вплинули настрої, викликані наслідками процесу пробудження національної самосвідомості, котрий поступово охоплював махновські маси. Використання ідеологічною верхівкою російської мови і політична конфронтація з УНР деяким чином гальмували українізацію РПАУ/м/, але не могли зупинити її. Політичний рух, який відстоював селянські вимоги, був приречений до неї.

З літа 1919 р. успіхи в Україні російських військ і зростаюча самоіндетифікація народу все сильніше підводили Н. Махна до думок в українському напрямку. При об'єднанні з григор'євцями ще чулися анти петлюрівські випади. Але вже через два дні потому від РПАУ до уряду УНР був надісланий делегат з метою налагодження контакту, що говорить скоріше про бажання зберегти політичний імідж, ніж про дійсні наміри.

До пошуку нових союзників штовхала і махновська ідея "єдиного революційного фронту". Ії не сприйняття а боку РКП/б/ це змусило махновців зректися ідеї. Першим партнером в її рамках став Н. Григор'єв (УПСР), проте, як відомо, ненадовго. Передане телеграфом повідомлення про вбивство Н. Григор'єва, Н. Махно закінчив небаченим до цього серед махновців гаслом: "Хай живе Українська незалежна Соціалістична Радянська республіка!" Це був заклик до конгломерату українських соціалістичних партій. До їх підтримки і звертались тепер махновці.

Прискоренню українізації сприяло різке збільшення в таборі РПДУ числа українських культурних працівників. Евакуювавшись з захоплених денікінцями територій, вони мандрували в повстанських обозах. З іншого боку, влітку 1919 р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, що мали вплив на Н. Махна.

Склалась ситуація, коли українські культурні сили і були не просто в більшості, але і як єдина культурна сила РПАУ. М. Ірчан, що відвідав у цей час розташування РПАУ (м) відмічав існування серед повстанців двох неофіційних угрупувань: українських патріотів і байдужих до цього. "Перша група постійно зростала, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів, чоловіків і жінок, людей відомих навіть з передвоєнної української літератури".

Найбільш рішучі патріоти, намагаючись остаточно повернути ідеологію руху до національної ідеї, згуртувались в групу. Її очолили секретар армійської ВРР Х. Шпота та Г. Кузьменко, дружина Н. Махно. Її прибуття до війська 25 липня 1919 р. можна брати за орієнтир кінцевої консолідації групи. Намагання С. Петлюри порозумітися з Денікіном розцінювалося її членами як дискредитація ідеї національного визволення України. Махновці з їх безкомпромісністю щодо "кадетів" мали перехопити її знамено. Стверджувалось, що це не лише не суперечить базовому гаслу руху: "З пригнобленими проти гнобителів завжди", але й природньо доповнює його.

Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі яких перебував і Ф. Мелешко, отримала запрошення від Г. Кузьменко на зустріч з Н. Махно. При знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко, бо розповсюджується чутка, буцімто Н. Махно вбиває кожного зустрічного і національно свідомого співвітчизника. Петлюрівцям було запропоновано займатися культурною роботою, передбачаючи, що вони стануть посередниками в переговорах з УНР.

13 серпня 1919 р. в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було відверто проукраїнським: "На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усіх кидаючих і насідаючих на Україну!". З'єднавшись 30 серпня з РПАУ, було вирішено відступити на північ для налагодження контакту з УНР.

С. Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав замиритися з Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала катастрофою. Але махновці могли вельми згодитися у випадку невдачі переговорів. Сутність петлюрівської політики зводилася до того, аби одночасно проводити переговори і з Н. Махно, і з А. Денікіним при умові, що вони залишатимуться в невіданні відносно паралельних зносин. Як показали події проведення подібної політики було помилкою, вона дискредитувала С. Петлюру навіть серед махновців-патріотів, яких аж ніяк не задовольняла перспектива своєї загибелі, як застави україно-російської дружби.

З осені 1919 р. махновські програмні документи й друкові органи висувають претензії щодо розповсюдження руху на всю територію України і його гегемонію в політичній репрезентації країни. По суті, претендуючи на новий варіант української ідеї, затвердженої в Декларації РПАУ/м/. Згідно з її положеннями, Україна стала колискою "третьої" революції, що має охопити всю Україну і "визволити її від всіх сальників і владників". "Путь к свободе" розвивав ідею: "Ми повинні прийти трудящим на допомогу з об'єднаними зусиллями, встановити знамена трудового народу по всій Україні від крайньої півночі до крайнього півдня".

Ставлення державних мужів УНР до махновців завжди залишалося невизначеним, тому що Н. Махно не вкладався в рамки їх теорії національного визволення. В перші часи ця невизначеність базувалася насамперед на відсутності інформації. Характерна позиція В. Винниченка: "З розповідей одних, він (Н. Махно) ідейний анархіст, свідомий українець з романтичним укладом свого війська, по розповідям інших він звичайний бандит, антиукраїнець".

Написані в 20-30 роках мемуари Н. Махна виявляють в ньому людину, яка гостро визнає свою власну національну приналежність і не полишена патріотизму. Мемуари містять в собі велику кількість промов, спеціально написаних Н. Махно, в яких пояснюється банкрутство українського державні державницького руху і правильність махновської програми.

В мемуарах навіть можна знайти абзаци, де описуються якості української революційної душі. Н. Махно писав російською мовою, але в передмові до 1 тому він в пише: "Про одне лишень доводиться жалкувати мені, випускаючи цей нарис у світ: це - що він виходить не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки на мові свого народу, провина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь".

Отже, не вкладаючись в рамки класичних уявлень про борців за національні інтереси, безперечно, Махно належав до активних його учасників.

Висновки

Таким чином, непересічний скарб особистості і постаті Н. І. Махна ще належить очистити від нашарувань прокомуністичних посткомуністичних часів. Постать Н.Махно хоч і є відомою та домінує в безлічі досліджень, проте, залишається недостатньо вивченою та заплямованою ідеологічними нашаруваннями. Його творчий спадок слід ретельно вивчити і зробити надбанням якнайширшого кола людей нинішньої України. Адже рух під проводом Махна мав чіткі державотворчі риси та неодмінно носив національний характер.

Не дивлячись на використання російської мови та інтернаціональні гасла, ідеологію махновського руху ніяким чином не можна числити антиукраїнською, хоч вона й протистояла політичним цілям більшості партій національного українського руху. В ході свого розвитку махновський рух витворив оригінальний різновид української ідеї, який одначе не дав загального позитивного результату і не призвів до досягнення суспільної консолідації України.

Те, що УНР не знайшла спільної мови з РПАУ/м/, обернулось трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці зломлені переважаючою військовою силою більшовиків. Провина лежить на обох таборах. І на Н. Махно, котрий виступав безкомпромісним прихильником лише власного варіанту національного суверенітету, і на діячах УНР з їх ставленням до повстанства як до національне незрілого руху. Зневажання української держави негайними селянськими вимогами викликало врешті-решт недовіру українського села до держави, обумовивши її невідворотну загибель.

Нестор Махно присвятив значну частину життя боротьбі, згуртував довкола себе тисячі прихильників, значна частина яких, так само як і він  сам, нащадки козаків, що мали генетичну пам’ять і, можливо, підсвідомо повторювали та продовжували їх устрій та характер.

Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної влади, проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим накликав на себе найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть імущих". Категорично заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н. Махно ніби попереджував про той глухий кут, до якого потрапить величезна комуністична країна у кінці ХХ ст. Натомість, Н. І. Махно пропонує суспільству багатопартійність - рівні права і змагальність усіх політичних партій і груп у впливі на людей і пропаганді своїх ідей і доктрин.

Український характер махновського руху доводить комплекс прояви його національної самобутності, їх ядром є традиції української військовості, такі як ідея загальної рівності та демократизму, на основі яких організаційно будувались повстанські загони. Про національну специфіку руху говорить також використання повстанцями традиційної української військової термінології. Наприклад, використання титулу "Батько", що став невід'ємною частиною ідентифікування повстанських командирів.

.

Список використаної літератури:

1. Н. Махно и махновское движение. Сост. Г. А. Борисов, Д. Ю. Мешков, М. А. Скон. – Днепропетровск: Акционерное общество "DAES", 1993. – 78 с.
2. Аршинов П. А. История махновского движения. – Запорожье: "Дикое поле", 1995. – 195 с.
3. Шубин а. Махно и махновское движение 1917-1921 гг. // Дружба народов. – 1993. - № 3-4. С. 56.
4. Українське державотворення: словник-довідник / За ред. О. М. Мироненка. – К., 1997. – 560 с.
5. Нестор Махно (1888–1934 рр.) // 100 великих українців.— К. : Вид-во Арій, 2010. — (100 великих). – С. 370–377.
6. НАРОДЖЕНІ УКРАЇНОЮ : меморіальний альманах :  у 2 т. Т. 2 : Л–Я. — К. : Євроімідж, 2002. — 896 с. : іл. – (Золоті імена України)
7. Махно Нестор Іванович : український політичний діяч // Провідники духовності в Україні : довідник / за ред. І. Ф. Кураса. — К. : Вища шк., 2003. — С. 66–68.
8. Волковинський, В.  Постать Нестора Махна в історичній і мемуарній літературі, публіцистиці та архівних документах / В. Волковинський // Україна соборна : з6. наук. статей : Вип. 1. – К., 2004. – С. 142–176.
9. Волковинський, В. М.  Батько Махно / В. М. Волковинський. — К. : Т-во «Знання» України, 1992. — 48 с.
10. Махно Н. И. Воспоминания под ред. С. С. Волка. – Москва: Республика, 1992. – 336 c  Місцезнаходження джерела http://militera.lib.ru/memo/russian/mahno_ni/index.html