Лекція 2 Населення світу

Лекція 2

НАСЕЛЕННЯ СВІТУ

План

1. Відтворення населення
2. Мовний та етнічний склад
3. Трудові ресурси

 

1. Відтворення населення

 

Відтворення населення — це історично і соціально-економічно обумовлений процес постійного і безперервного поновлення людських поколінь.

У процесах відтворення населення розрізняють види руху, типи і режими.

Види руху (природний, міграційний, соціальний, економічний) визначаються особливостями зміни чисельності та складу населення в країні в цілому і в окремих регіонах.

Природний рух населення — це результат процесів народження та смерті людей. Залежно від того, які процеси переважають, відбувається природний приріст або природне зменшення населення.

Чисельність і склад населення змінюється також в результаті міграційних процесів (механічного просторового переміщення населення). Такі переміщення викликані різними але завжди дуже серйозними причинами (політичними, економічними, релігійними тощо). Розрізняють міграцію зовнішню, пов'язану зі зміною країни постійного проживання (еміграцією називається виїзд за межі держави, імміграцією - прибуття з інших країн), та внутрішню, що відображає змінюй людьми місця проживання в межах однієї країни. Внутрішня міграція найчастіше обумовлена особистими або економічними причинами, зокрема значну її частку становить рух населення з сіл у міста (або навпаки) у пошуках заробітку.

Соціальний рух населення виявляється у зміні освітньої, професійної, національної та інших структур населення. Кожне нове покоління людей відрізняється від попереднього рівнем освіти та культури, професійно-кваліфікаційною структурою, структурою зайнятості, статево-віковим складом і багатьма іншими характеристиками.

Економічний рух населення - пов'язаний із зміною його трудової активності. Результати цього руху обумовлені передусім економічними чинниками: люди розпочинають або припиняють трудове активність, що призводить до відповідного збільшення або зменшення ресурсів для праці.

Природний, міграційний, соціальний та економічний рух населення взаємозалежні та взаємопов'язані. У сукупності вони визначають чисельність і якісні характеристики населення.

У природному русі населення розрізняють типи його відтворення: традиційний (екстенсивний) та сучасний (інтенсивний).

Традиційний тип відтворення характеризується високою нерегульованою народжуваністю і високою смертністю (з причин нерозвиненості медицини, низького рівня життя, війн, епідемій). В результаті взаємодії цих факторів загальні темпи зростання чисельності населення невисокі, в структурі переважає частка молодих людей. Цей тип характерний для ранніх етапів розвитку людського суспільства.

Сучасний тип відтворення обумовлений соціально-економічним розвитком, зростанням рівня життя, досягненнями медицини, емансипацією і залученням в економічну діяльність жінок та іншими причинами, в результаті яких різко зменшився рівень народжуваності, значно збільшилася середня тривалість життя, знизився рівень смертності, зросла частка людей старшого віку в структурі населення.

Розрізняється три режими відтворення населення: розширене, просте, звужене. Розширене відтворення характеризується переважанням народжуваності над смертністю (і в абсолютних показниках, і в розрахунку на 1000 осіб) та, відповідно, природним приростом населення. Просте відтворення означає постійну кількість населення в результаті приблизно однакової народжуваності і смертності. Звужене відтворення, або депопуляція, характерне для країн, в яких показники смертності перевищують показники народжуваності, в результаті чого відбувається абсолютне зменшення кількості населення.

Відтворення ресурсів для праці — це процес постійного  безперервного поновлення кількісних і якісних характеристик економічно активного населення.

Оскільки ресурси для праці є частиною населення, то і відтворення ресурсів для праці відображає стан і характер відтворення населення як частина цілого. Динаміка чисельності всього населення визначає динаміку чисельності економічно активного населення, але ця залежність не проста. Тобто збільшення (зменшення) чисельності населення призводить до збільшення (зменшення) чисельності економічно активного населення лише за інших однакових умов, а в реальному житті, під дією різноманітних причин ці зміни відбуваються не одночасно і не в однаковому масштабі.

У відтворенні ресурсів для праці, як і у відтворенні всього населення, розрізняють види руху, типи і режими.

Природний, міграційний і економічний рух населення впливає на кількісні характеристики ресурсів для праці, соціальний — на якісні. Кожен вид руху обумовлюється дією численних різноманітних причин, а їх взаємодія і взаємозалежність визначають кількість економічно активного населення, що є фундаментальним показником для будь-якого суспільства або держави.

Типи відтворення ресурсів для праці порівняно з типами відтворення населення мають різне смислове значення. Екстенсивний тип відтворення ресурсів для праці означає зміну їхньої чисельності без зміни якісних характеристик економічно активного населення. Інтенсивний тип відтворення пов'язаний із зміною якості людських ресурсів: зростанням освітнього рівня, кваліфікації, покращанням здоров'я та розумових здібностей тощо, що означає нарощення трудового потенціалу.

 

2. Мовний та етнічний склад

 

Сучасний етнічний склад населення нашої планети - результат тривалого історичного процесу.

Етнос (з давньогрецької - народ) - це історично сформована стійка спільнота людей, які мають власну мову, культуру, розуміння своєї єдності і відмінності від інших етносів. Важливими умовами формування етносу є спільність мови (тому назви народів часто збігаються з назвами мов) і території. Однак й територіально роз'єднані групи етносу можуть тривалий час зберігати національну самобутність, яка виражається у звичаях, народному мистецтві, релігії, нормах поведінки, обрядах тощо. Етнічна самосвідомість поєднується з прагненням етносу до власної соціально-територіальної організації. Етнічні явища тісно пов'язані з соціально-економічними. Етнічна самосвідомість утверджується на підставі наявності етнічної території, що визначає спосіб життя людей їхню господарську діяльність, культуру, побут. На сьогодні існують різні форми (типи) угруповань, що відповідають різним рівням історичного розвитку будь-якого етносу: плем'я, народність, нація.

Насправді вчені-етнографи виділяють значно більше форм, чи типів, етносів. Більшість етносів пройшли тривалий шлях розвитку від племені до нації. На будь-якій стадії для кожного типу, чи форми, кожному етносу відповідають шість обов'язкових ознак: етнічна територія, мова, особливі елементи духовної і матеріальної культури, самосвідомість і самоназва. Варто зазначити, що чітко розмежувати ці форми, чи типами, етносів дуже складно.

Племені (період "дитинства" етносу) відповідає єдність території, під якою розуміється місце проживання та спільного використання ресурсів. Це означає, що для племені важливою є лише територія, з якої воно у даний час збирає ресурси. Іншого розуміння території не існує. Мова існує, зазвичай, в усній формі, тому весь накопичений досвід передається усно. Усна мова сягає вершини розвитку: перекази, легенди, епос - чудові форми усної творчості. Розвиваються й інші елементи духовної культури: звичаї, обряди, традиції, ритуали, які є досить складними і посідають у житті людей важливе місце. Найвищим елементом духовної культури є віра, система вірувань і пов'язаних з нею культів. Система вірувань має світоглядний характер, іноді - космологічний. У сфері матеріальної культури для різних племен характерними є збирання і полювання, землеробство, тваринництво, торгівля (чи інша форма обміну). Найвищим елементом матеріальної культури є ремесла, у тому числі художні.

Кожне плем'я складається лише з родичів, близьких і далеких. У деяких районах світу дотепер збереглися численні племена - в Африці, Латинській Америці, Океанії. Наприклад, у Папуа-Новій Гвінеї їх налічується понад 700.

Народності (період "юності" етносу) також відповідає єдність території, однак "територія" має вже зовсім інше значення. Це батьківщина, місце (ядро) формування етносу. Наприклад, більшість франко-канадців ніколи не бачили Франції, однак пам'ять про їхню "історичну батьківщину" є для них найважливішим консолідуючим фактором.

Найвищого розвитку досягає культура мови: усна мова має безліч діалектів, а письмова є не лише найважливішим засобом спілкування, а й стимулом розвитку культури і мистецтва. У багатьох народів - це розквіт живопису, музики, театру, літератури тощо. Важливим елементом духовної культури є релігія - система законів (догм і канонів), які упорядковують вірування й об'єднують їхніх прихильників у церкву - особливий тип релігійної організації. Якщо зміна віри для члена племені була природною, оскільки, перебравшись на іншу територію, він змушений був шукати заступництва в інших богів, то зміна віри людиною, яка належить церкві, сприймається як відступництво, зрадництво. Тому ті чи інші релігійні догмати часто не об'єднують, а розділяють людей, через що виникають численні релігійні конфлікти. Однак роль релігії не можна недооцінювати, тому що релігійна самосвідомість людей має вирішальне значення для їхньої етнічної самоідентифікації.

Зміцнення держави тісно пов'язане з розвитком економіки, різних видів господарської діяльності. Найвищим досягненням матеріальної культури є масове виробництво (спочатку мануфактура, потім промисловість), що створило новий тип і стиль життя, нове середовище перебування - сучасне місто.

Народності дотепер є домінуючими етносами на карті світу. Є райони Земної кулі, де населення складається з народностей. Це Азія й Африка, навіть у Європі збереглося чимало народностей.

Нація (період "зрілості" етносу) формується в межах державних чи політико-адміністративних кордонів, тобто тільки на визначеному політико-правовому полі, наприклад, у межах держави загалом - українці в Україні. Якщо етнос не має власного політико-правового поля, визначеного статусу державності, нація сформуватися не може, наприклад, українці в Канаді - народність. Система суспільно-політичних поглядів, ідеологія об'єднують, консолідують величезні маси населення чи, навпаки, розділяють їх. Соціально-політичні ідеї, стаючи переконаннями, перетворюють населення в суспільство, а людину - у громадянина.

Важливою ознакою стає спільність мови (усної і письмової) як засобу внутрішньо-національного спілкування, вираження самосвідомості. Практично скрізь, окрім відокремлених районів, зникають діалекти. Відбувається уніфікація і спрощення мови. У мові з'являється безліч запозичених з інших мов слів, а також офіційних, стереотипних словосполучень і виразів.

Націй у світі менше, ніж народностей, і, можливо, менше, ніж племен. Нації кількісно переважають у Європі і Північній Америці. Точно визначити етнічний склад населення Землі дуже складно, однак вчені припускають, що в сучасному світі проживають три-чотири тисячі різних народів. Існує багато принципів класифікації етносів. Досить поширеним є поділ народів за країнами, у яких вони проживають: французи, бразилійці, нігерійці, в'єтнамці, австралійці тощо. Крім того, вчені часто об'єднують народи в групи за географічною назвою регіону проживання: народи Малої Азії, народи Індокитаю, народи Полінезії та ін. Існують також класифікації за особливостями господарства і культури, історичного розвитку, національного характеру тощо.

Головною ознакою етносу в сучасному світі, на думку більшості вчених, є мова. Якщо зникає мова, то зникає етнос. У сучасному світі налічується близько п'яти тисяч мов, хоча народів є більше. Це пояснюється тим, що не всі народи зберегли "свої" мови. Визначити точну кількість мов (а отже, і етносів) доволі складно. За ступенем подібності мови об'єднуються в сім'ї і групи. Виділяють такі мовні сім'ї: індоєвропейську, семіто-хамітську (афроазійську), кавказьку, дравідійську, уральську, алтайську, чукотсько-камчатську, нігеро-кордофанську, ніло-сахарську, койсанську, китайсько-тібетську, австроазійську, австронезійську, ескімосо-алеутську.

Найпоширенішими є мови індоєвропейської сім'ї (майже 50% населення світу), яка включає близько 100 різних мов. Ця сім'я об'єднує 10 мовних груп, чотири з яких охоплюють понад 100 млн осіб кожна (індоарійська, романська, германська і слов'янська). Народи цієї сім'ї переважають у більшості країн у всіх частинах світу, крім Азії. Китайсько-тібетська сім'я - друга за чисельністю (понад 1 млрд осіб), саме вона займає дуже компактну територію Східної і Південно-Східної Азії. Численними є представники сіно-тібетської, нігеро-кордофанської, семіто-хамітської, австронезій-ської, дравідійської мовних сімей.

Поширеність тієї чи іншої мови можна також проілюструвати за чисельністю людей, які нею говорять. До найпоширеніших мов світу належать: китайська (розмовляють 13,69% населення світу), іспанська (5,05%), англійська (4,84), хінді (2,89%), португальська (2,77%), російська (2,27%), японська (1,99%), німецька (1,49%), французька, арабська, бенгальська. Цими мовами розмовляє майже 70% населення світу.

Співвідношення народу і мови може бути різним. Є країни (однак їх небагато), в яких майже все населення говорить однією мовою і належить до одного етносу, наприклад, Ісландія. Іноді народ має одну літературну писемну мову, а літературних усних мов кілька. Наприклад, китайська мова заснована на єдиній ієрогліфічній писемності, проте житель північного Китаю не зрозуміє жителя південного Китаю, коли той прочитає написаний вираз уголос, хоча обоє вони є китайцями.

Окремі народи спілкуються двома мовами (білінгвізм): бельгійці (валлонська і французька), ірландці (ірландська та англійська), канадці (англійська і французька), філіппінці ( філіппінська та іспанська). Шість мов є офіційними і робочими в ООН: англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська.

Один народ може використовувати декілька мов одночасно. Наприклад, більшість мешканців Люксембургу володіє люксембурзькою, німецькою і французькою мовами. Іноді нація складається з різних мовних груп, що зберегли свою рідну мову. Наприклад, у Швейцарії в Цюриху говорять німецькою мовою, у Женеві - французькою, у Лозанні - італійською, але жителі цих міст ніколи не назвуть себе німцями, французами чи італійцями, усі вони - швейцарці.

Важливими є відомості про те, яка мова є державною, чи офіційною, у тій чи іншій країні. Англійська мова має такий статус у 76 країнах, французька - у 34, іспанська - у 21, португальська - у 8. Поширення цих мов у багатьох країнах Азії, Африки, Північної і Південної Америки пояснюється їхнім колоніальним минулим. Мовна приналежність тут помітно відрізняється від етнічної.

Стосовно сучасних держав, термін "національний склад населення" вживається частіше ніж термін "етнічний склад населення", хоча йдеться саме про етнічний склад населення країни.

За особливостями національного складу всі країни можна поділити на одно-, дво- і багатонаціональні. Більшість країн світу багатонаціональні. В Європі близько 20 держав, в яких основна національність становить понад 90% усього населення (Німеччина, Данія, Швеція, Італія, Ірландія, Угорщина, Греція та ін.). В Азії національно однорідними є Японія, Саудівська Аравія, Південна Корея, Ємен, Бангладеш та ін. Двонаціональних держав значно менше. Більшість країн світу багатонаціональні. У США живуть представники понад 100 народів, у Бразилії та Канаді - понад 80, Мексиці та Аргентині - понад 50. Однак у Латинській Америці майже всі країни мононаціональні, оскільки індіанці, мулати, метиси вважаються представниками однієї нації. В Африці переважають відносно однорідні в етнічному відношенні країни. Понад 80% населення Австралії - англоавстралійці, частина жителів - аборигени, предки яких тисячоліттями жили на цьому континенті. Поліетнічний склад населення особливо типовий для країн, що розвиваються. Серед них найбільш багатонаціональними є Нігерія (близько 200 народів), Індонезія та Індія, у кожній з яких проживає по 150 народів.

Політичні кордони не завжди збігаються з етнічними. Розбіжність державних і етнічних кордонів часто призводить до роз'єднання народів. Трапляється, що народи розділені і проживають у різних державах. Етнічні проблеми у світі постійно впливають на політичну та соціальну ситуацію в багатьох країнах. Часто невирішені національні проблеми призводять до збройних конфліктів, ведеться боротьба за національну незалежність, автономії, права національних меншин.

Національні меншини - групи населення, що відрізняються від більшості населення держави етнічними, соціальними, культурними та іншими ознаками.

Деякі етноси мають складну внутрішню будову, поділяючись на субетноси й етнографічні групи. Це стійкі угруповання з характерними особливостями традиційної культури і мови (діалект, говірка). Виникнення субетносів і етнічних груп пов'язане з особливістю їхнього розселення всередині спільної етнічної території (природно-географічна чи історико-політична ізоляція частини етносу протягом тривалого часу). Наприклад, етнічні групи - киргизи північні і південні, поляки-мазури, українці-гуцули.

Крім того, існують ще такі види угруповань, як діаспора, клан, каста, рід.

Діаспора - велика група людей, територіально відірвана від свого народу і розселена в багатьох країнах. Іноді за чисельністю діаспора перевищує етнос, що проживає на історичній батьківщині (наприклад, діаспори євреїв, вірменів, китайців, українців).

Клан - замкнена ендогамна чи соціальна група людей, що виникла на стадії родової громади чи пізніше за умов соціально-економічної ізоляції. Існує кілька різновидів кланів: патронімія (рід чи плем'я); родова громада, що походить від спільного предка за умов природної ізоляції; релігійна громада, назва якої походить від спільного уявного предка, як правило, хижого звіра чи язичеського бога; соціальна громад, часто кримінального характеру (наприклад, мафіозні клани в Італії, США, деяких країнах Азії і Латинської Америки).

Каста - ендогамна замкнена соціальна група людей, що спадково спеціалізується на якійсь професійній діяльності. Кастова приналежність, як правило, поєднується з етнічною і конфесіональною. Визначальну роль відіграють кровні родинні зв'язки, структура каст певною мірою копіює родо-племінну структуру. Членом касти можна тільки народитися.

Крім ендогамії замкненість каст забезпечується суворою ієрархією, визначеним статусом окремих каст, жорстко регулюються також форми поведінки і спілкування між членами каст. Найбільшого розвитку система каст досягла в Індії. Всього в країні більше трьох тисяч каст. Формально, відповідно до конституції, усі жителі Індії мають рівні права, однак кастовий поділ у суспільстві існує. Дотепер шлюби в Індії укладаються переважно або всередині касти, або між близькими кастами. Причиною цього є прагнення зберегти кастову приналежність для своїх дітей, що можливо лише за умови, що жінка виховати своїх дітей у традиціях, прийнятих у даній касті. У деяких країнах Західної і Центральної Африки касти також зберегли своє значення, проте тут вони мають тільки професійний характер - хлібороби, скотарі, ковалі, ткачі, співаки. На відміну від індійських каст в Африці кастовий розподіл поширюється тільки на чоловіків - носіїв професії. Звичайно, у більшості родин дівчину бажають видати заміж за представника тієї ж касти, однак таких жорстких обмежень, як в Індії, тут немає.

Рід - соціальна група людей, що володіє закріпленими в звичаї чи законі (конституції) спадкоємними правами й обов'язками. Кожен рід володіє низкою привілеїв. Основними родами є: дворянство, духовенство, ремісництво, селянство, міщанство. Родовий поділ був типовим для докапіталістичної Європи, феодального Китаю, Індії та низки інших країн. У сучасному світі родовий поділ суспільства скасований, однак в окремих країнах зберігаються привілеї для деяких вищих родів. Часто це пов'язано з існуванням монархій. Монарх - представник певного роду, існування цього роду і його привілеїв - обов'язкова умова існування монархії. Наприклад, у Великобританії зберігається палата лордів (місця в ній спадкоємні і належать представникам визначеного роду). Приналежність до роду може бути дарована монархом "за особливі заслуги" перед державою і суспільством. У деяких випадках дарується не спадкоємна, а іменна родова приналежність.

Релігійний склад населення - важливий елемент характеристики складу населення. Релігія відіграє важливу роль в особистому і соціальному житті людей багатьох країн. Це стосується й економічно розвинених країн, де церква впливає на політику, виховання, шкільну освіту й інші сфери життя.

Релігійний склад населення світу досить неоднорідний. Світові релігії поширені серед народів різних країн і різних континентів. Релігійні вірування поділяються на примітивні, місцеві і світові релігії (табл. 1).

Таблиця 1

Основні релігійні напрями та їх географія

Релігія	Основні регіони та країни поширення
Світові релігії
Християнство, у т.ч. католицизм, протестантизм, православ'я	Ватикан, Австрія, Бельгія, Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Ірландія, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія, США, Канада, Філіппіни, країни Латинської Америки Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, країни Північної Європи, Латвія, Естонія, США, Австралія, Нова Зеландія, ПАР Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Болгарія, Румунія, Греція, Кіпр
Іслам	Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Росія, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан, Азербайджан, країни Південно-Західної Азії, Північної, Західної і Східної Африки, Афганістан, Індія, Пакистан, Бангладеш, Індонезія, Малайзія
Буддизм і ламаїзм	Китай, Монголія, Японія, М'янма, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа, Лаос, Малайзія, Шрі-Ланка, Росія
Місцеві релігії
Індуїзм (брахманізм)	Індія, Непал, Шрі-Ланка
Конфуціанство і даосизм	Китай
Лютеранство	Данія, Естонія, Ісландія, Латвія, Фінляндія, Швеція
Синтоїзм	Японія
Іудаїзм	Ізраїль, США, Росія, Україна
Джайнізм	Індія
Примітивні релігії
Тотемізм, магія, фетишизм, анімізм, культ предків	Народи тропічної Африки, індіанці Америки, аборигени Австралії, Океанії, окремі племена Азії

Основними світовими релігіями є християнство, мусульманство (іслам), іудаїзм і буддизм. Їх сповідають близько трьох мільярдів віруючих: християнство - понад 2 млрд, іслам - майже 1,2 млрд і буддизм - близько 500 млн осіб. Світові релігії поширені в усіх регіонах світу, практично в усіх країнах світу.

Християнство - найпоширеніша світова релігія, що виникла на Близькому Сході. Зародження християнства пов'язують з іменем Ісуса Христа, який народився в Вифлеємі. Священна книга християн - Біблія. У 1054 р. відбувся розкол у християнстві, який зумовив появу католицтва та православ'я - представлене кількома східними церквами.

Іслам - наймолодша світова релігія. Виникнення ісламу пов'язано з іменем пророка Муххамеда, який походив із Мекки. Священна книга ісламу - Коран, який написано з проповідей Муххамеда. Ісламська релігія ґрунтується на вираженні віри, молитві, пожертві, пості протягом рамадану, паломництві до Мекки (хоча б один раз у житті). Іслам поділений на дві основні конфесії - сунізм і шиїзм. Більшість мусульман світу (84%) є сунітами. Шиїти переважають лише в таких країнах, як Іран, Ірак, Азербайджан, Бахрейн. У 35 країнах світу мусульмани становлять більшість населення, а у 28 країнах іслам є державною релігією.

Буддизм - найстаріша світова релігія, яка виникла на території Індії. У священній книзі буддизму подано правила, яких треба дотримуватись, бесіди Будди зі своїми учнями та основні догмати буддизму. Буддійське віровчення ґрунтується на внутрішньому прагненні людини до духовного осяяння (нірвани), що досягається за допомогою медитації, сповідування мудрості та вищих моральних цінностей. Загальну кількість буддистів визначити складно, оскільки в більшості країнах буддійського світу релігійна приналежність у переписах не враховується.

В Європі найпоширенішою релігією є християнство, причому католицизм найбільш широко представлений у південній, частково в західній і східній її частинах; протестантизм - у північній, центральній і західній; православ'я - на південному сході. В Азії найбільш розповсюджене мусульманство (іслам). За кількістю віруючих найбільшою мусульманською країною є Індонезія. В Африці, особливо в північній її частині, панує іслам. У ПАР переважає протестантство, в Ефіопії - християнство. В Австралії серед віруючих переважають протестанти і католики, аборигени - представники примітивних релігій. На Америку припадає більше половини всіх католиків світу і значна частина протестантів. Серед протестантів поширені лютерани, баптисти, англіканці, реформатори, пресвітеріанці, мормони, п'ятидесятники, свідки Єгови та ін.

Найбільшим релігійним центром світу є Єрусалим. Він посідає особливе місце серед світових культових центрів як святе місто для віруючих трьох релігій: іудаїзму, християнства та ісламу. Для євреїв, що сповідують іудаїзм, найбільш ранню монотеїстичну релігію, Єрусалим - Священне місто. Біля знаменитої Стіни Плачу, залишку західної стіни зруйнованого арабами храму, моляться тисячі віруючих, у її щілинах залишають записки з проханнями до Бога. Крім Стіни Плачу, у Єрусалимі є ще три пам'ятних і шанованих іудеями місця: Місто Давида, долина Кедрона і гора Сіон.

Єрусалим - місто, пов'язане з земним перебуванням Ісуса Христа. Склеп, що символізує місце поховання Сина Божого, щільно оточений молитовнями різних християнських конфесій: римські католики возвеличують Бога поруч зі схиленими в скорботному мовчанні вірменськими священослужителями, неподалік шепотять свої молитви сірійські ортодокси, відправляють свої обряди ефіопи, моляться греки. Мусульмани мають у Єрусалимі свої місця поклоніння. Один з основних центрів - мечеть Омара - найдавніша ісламська культова споруда, яка дійшла до наших днів. Її баня символізує священну скелю, з якої, за релігійними переказами, пророк Мухаммед вознісся на небеса.

На відміну від світових, місцеві релігії переважно сповідують окремі етноси. До місцевих релігій належить індуїзм, сикхізм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, іудаїзм. Місцеві релігії виникали серед одного народу або групи народів, об'єднаних в одній державі.

Примітивні вірування покладено в основу практично усіх світових і місцевих релігій. До примітивних релігій належить тотемізм, магія, фетишизм, анімізм, культ предків. Вони не відображені у священних книгах чи інших писемних джерелах, а передаються з покоління в покоління. В їх основі лежить віра у зв'язок людини з певним предметом, що має таємничу силу, тваринами, явищами природи. Примітивні форми релігії збереглися у деяких народів тропічної Африки, багатьох груп індіанців Америки, аборигенів Австралії та островів Океанії, а також у деяких районах Азії.

 

3. Трудові ресурси

 

Вироблення ефективної державної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та забезпечення його зайнятості потребує вивчення трудових ресурсів.

Трудові ресурси - це частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності.

Трудові ресурси являють собою категорію, що займає проміжне положення між економічними категоріями "населення" і "сукупна робоча сила".

Щоб зрозуміти сутність поняття "трудові ресурси", треба знати, що все населення залежно від віку поділяється на:

• осіб молодших працездатного віку (від народження до 16 років включно);
• осіб працездатного (робочого) віку (в Україні: жінки - від 16 до 59 років, чоловіки - від 16 до 64 років включно);
• осіб старших працездатного віку, по досягненні якого установлюється пенсія за віком (в Україні: жінки -з 60, чоловіки - з 65 років).

Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці - це інваліди 1-ї та 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці - це підлітки і працюючі пенсіонери за віком.

До трудових ресурсів належать:

• населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, що народили п'ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв'язку з тяжкими й шкідливими умовами праці);
• працюючі особи пенсійного віку;
• працюючі особи віком до 16 років.

До їхнього складу включаються також особи працездатного віку, потенційно здатні до участі в праці, але зайняті в домашньому і особистому підсобному господарстві, на навчанні з відривом від виробництва, на військовій службі.

Трудові ресурси розподіляють на наступними ознаками (рис. 1):

Рис. 1. Класифікаційні ознаки трудових ресурсів

У структурі трудових ресурсів з позиції їхньої участі в суспільному виробництві виділяють дві частини: активну (функціонуючу) і пасивну (потенційну).

Поняття "трудові ресурси" ширше, ніж поняття "економічно активне населення", оскільки включає ще і працездатних непрацюючих людей та тих, що навчаються на денному відділенні. Реально за поняттям "трудові ресурси" стоїть кількість населення, яку можна примусити працювати, тобто яка фізично здатна працювати.

Величина трудових ресурсів залежить від офіційно встановлених вікових меж - верхнього і нижнього рівнів працездатного віку, частки працездатних серед населення працездатного віку, чисельності осіб, що беруть участь у громадській праці та тих, хто знаходиться за межами працездатного віку.

Вікові межі встановлюються в кожній країні чинним законодавством. В Україні працездатним віком вважається: у чоловіків - 16-65 років, у жінок - 16-60 років. Межі працездатного віку в різних країнах неоднакові. У ряді країн нижня межа встановлена 14-15 років, а в окремих країнах - 18 років. Верхня межа в багатьох країнах складає 65 років для всіх чи 65 років - для чоловіків і 60-62 роки - для жінок.

Середня тривалість життя і вік виходу на пенсію в окремих країнах наведені в табл. 2.

Таблиця 2.

СЕРЕДНЯ ТРИВАЛІСТЬ ЖИТТЯ І ВІК ВИХОДУ НА ПЕНСІЮ В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ

Країна	Середня тривалість життя		Вік виходу на пенсію (загальний)
	чоловіки	жінки	чоловіки	жінки
Україна	62.7	73,5	60	60
Росія	59,8	72	60	65
США	71	78	65	65
Німеччина	72	78	65	60
Великобританія	72	79	65	60
Австрія	72	79	65	60
Угорщина	65	74	60	55
Польща	68	76	65	60
Франція	72	81	60	60
Австралія	74	80	65	60
Швеція	80	83,7	65	65

Провідну роль у трудових ресурсах відіграє населення в працездатному віці.

Працездатне населення - це сукупність осіб, переважно працездатного віку, здатних за своїми психофізіологічними даними до участі в трудовій діяльності.

На практиці розрізняють загальну і професійну працездатність. Загальна працездатність припускає наявність у людини фізичних, психофізіологічних, вікових даних, що визначають здатність до праці і не зумовлюють необхідність спеціальної підготовки. Професійна працездатність - це здатність до конкретного виду праці, що здобувається в процесі спеціального навчання.

Чисельність трудових ресурсів може бути збільшена за рахунок природного приросту населення в працездатному віці, скорочення частки непрацездатних серед осіб працездатного віку, перегляду вікових меж працездатності.

У сучасних умовах основними джерелами поповнення трудових ресурсів є: молодь, котра вступає в працездатний вік; військовослужбовці, що вивільняються зі збройних сил у зв'язку зі скороченням чисельності армії; вимушені переселенці з країн Балтії, Закавказзя, Середньої Азії.

Кількісні зміни чисельності трудових ресурсів характеризуються такими показниками, як абсолютний приріст, темпи росту і темпи приросту.

Абсолютний приріст визначається на початок і кінець розглянутого періоду. Звичайно це рік чи більш тривалий відрізок часу.

Темп росту обчислюється як відношення абсолютної чисельності трутових ресурсів наприкінці даного періоду до їхньої величини на початку періоду. Якщо розглядаються темпи за ряд років, то середньорічний темп визначається як середня геометрична за формулою:

де Т пр. сер. - середньорічний темп приросту.

Кількісна оцінка тенденцій стану і використання трудових ресурсів дозволяє враховувати і визначати напрямки підвищення їх ефективності.

Кількісна та якісна характеристика трудових ресурсів доповнюється такими аспектами:

Демографічний аспект трудових ресурсів

На трудові ресурси істотно впливає своєчасне виявлення тенденцій демографічного розвитку суспільства. Без обліку демографічної ситуації можуть виникнути деформації при формуванні державних планів економічного і соціального розвитку країни.

Від демографічних характеристик працездатного населення (статевої структури, здоров'я, рівня зайнятості) і показників демографічного розвитку (динаміка народжуваності і смертності населення) залежить величина сукупного національного доходу. Це також пов'язано з тим, що демографічний фактор паралельно з іншими соціально-економічними факторами впливає на рівень трудової активності населення.

Зміна чисельності і структури населення за статтю та віком впливає на використання національного доходу, на співвідношення попиту та пропозиції робочої сили. Разом з тим від чисельності і темпів росту населення і розміщення його по території країни залежать можливості і терміни освоєння перспективних економічних районів.

Управління демографічними процесами є об'єктивно необхідним і можливим. Облік особливостей демографічної ситуації в країні, основних тенденцій відтворення населення стає найважливішою умовою правильного соціально-економічного планування. Так, зміни чисельності, складу населення за статтю та віком, його професійного й освітнього рівня, розмірів сім'ї визначають можливий приріст (зниження) трудових ресурсів, обсяг і структуру споживчого попиту.

Необхідність впливу в сучасних умовах на демографічні процеси обумовлюється ще і тим, що існує певна інерційність демографічних процесів стосовно умов життєдіяльності людей і їх змін.

Демографічна політика як частина загальної соціально-економічної політики країни повинна бути спрямована на досягнення в довготерміновій перспективі відтворення населення з урахуванням регіональних особливостей розвитку.

На практиці виділяють визначені методи і напрямки в демографічній політиці. Серед методів - соціально-економічні, правові, виховні, психологічні. Основними напрямками є: стимулювання народжуваності, зміцнення родини, зниження захворюваності і смертності.

Сучасній демографічній ситуації притаманна тенденція до зменшення чисельності населення України, його економічно активної частини, що призводить до звуженого відтворення трудових ресурсів і якщо цей процес не регламентувати та не створювати умови для поліпшення демографічної ситуації в країні, то, згідно з розрахунками експертів ООН, протягом наступних 50 років населення України може зменшитися на 40%. Це є найвищий показник зменшення населення у світі, повідомляє Бі-Бі-Сі. Ці дані викладені в розповсюдженому щорічному звіті ООН. Негативні тенденції, відповідно до звіту, спостерігатимуться і в Росії та Італії - населення цих країн зменшиться на чверть. Населення Землі збільшуватиметься перш за все за рахунок Африки, деяких азіатських та латиноамериканських країн. У промислово розвинутих країнах зростатиме співвідношення чисельності літніх людей: якщо зараз вони складають п'яту частину населення, то через півстоліття їх вже буде третина, до 2050 р. у цих країнах житимуть 9 з 10 літніх людей.

Так як основним джерелом поповнення трудових ресурсів є молодь, яка вступає в працездатний вік, тому стосовно трудових ресурсів, як специфічного чинника виробництва, процес відтворення складається з таких фаз: формування та відшкодування, розподілу й перерозподілу і оптимального використання.

Фаза формування та відшкодування людських ресурсів. Мета цієї фази - найповніше задоволення потреб суспільства у високоосвічених та кваліфікованих громадянах, які здатні забезпечити ефективне функціонування та розвиток усіх сфер організації соціального життя - політичного, економічного та духовного. Фаза включає відновлення населення, підготовку та перепідготовку кадрів, відшкодування фізичної та духовної здатності робітників. На даному етапі необхідними умовами ефективності політики в галузі людських ресурсів є пізнання системи об'єктивних законів народонаселення та активне використання їх в процесі розробки та реалізації демографічної політики; створення та впровадження концепції розвитку системи багаторівневої безупинної освіти та професійної орієнтації з урахуванням потреб та особливостей функціонування постсоціалістичного суспільства; розробка та реалізація основних напрямів діючої соціальної політики для вдосконалення умов життєдіяльності, поліпшення соціального забезпечення та використання вільного часу.

Фаза розподілу та перерозподілу людських ресурсів. Мета фази - забезпечення найефективнішої зайнятості працездатного населення, оптимального розподілу та перерозподілу кваліфікованої робочої сили між галузями суспільного виробництва, а також між галузями світового господарства та різними регіонами. Ефективна зайнятість населення забезпечується шляхом організації та вдосконалення робочих місць як в матеріальному виробництві, так і у невиробничій сфері, оптимізацією їх вдосконалення та збалансованості, розвитком мережі зайнятості населення як в державному, так і всесвітньому масштабах. 3. Фаза оптимального використання людських ресурсів є поточною в процесі відновлення, оскільки в ній реалізується здатність людини до творчої праці, виробляються духовні та матеріальні блага, забезпечуються збільшення виробництва та підвищення якості суспільної праці. А це перш за все залежить від розвитку високих технологій, підвищення продуктивності живої праці, запровадження наукової організації праці, вдосконалення соціального розвитку трудових колективів, використання ефективних форм та методів керування персоналом підприємств та організацій.

Найважливішим фактором, що визначає здоров'я нації, є соціальний фактор. Тут виділяють бідність, голод, зневір'я в майбутнє, недоступність якісної медичної допомоги і лік. Поліпшити здоров'я нації можна, лише одночасно змінюючи підходи в державній політиці в цій сфері й удосконалюючи систему охорони здоров'я.

Освітній аспект трудових ресурсів

Найважливішими характеристиками якісного складу населення, а особливо його працездатної частини, є освітній рівень і професійна майстерність. Людина пускає в хід засоби виробництва, з їхньою допомогою створює матеріальні блага. Чим вищий рівень розвитку особистісного фактора, тим швидше удосконалюється і більш продуктивно використовується речовинний фактор.

У процесі відтворення робочої сили істотна роль належить системі підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей народного господарства. Рівень освіти визначається середнім числом років навчання, чисельністю учнів і студентів, часткою фахівців з вищою освітою та ін. Він характеризується і таким показником, як відсоток грамотності.

Професійно-кваліфікаційний аспект трудових ресурсів

Потреби суспільства в ресурсах праці і функціонуючій робочій силі можна розглядати за трьома напрямками: виробничим, відтворювальним і особистісним. Виробничий напрямок націлений на ув'язування співвідношення між числом наявних робочих місць, що вимагають певної професійно-кваліфікаційної спеціалізації, і фактичною чисельністю працівників відповідного профілю. Відтворювальний напрямок припускає досягнення рівноваги між приростом числа робочих місць і додатковою робочою силою, що втягується знову у виробництво, відповідного професійно-кваліфікаційного профілю. Особистісний напрямок передбачає забезпечення працездатного населення робочими місцями, що відповідають зростаючим потребам працівників.

Професійно-кваліфікаційна структура працівників являє собою їхню первинну кооперацію за професіями і кваліфікацією, у рамках якої відбувається безпосереднє з'єднання засобів виробництва і робочої сили.

Разом з тим, визначальна роль техніки у формуванні професійно-кваліфікаційного складу працівників припускає активний вплив кваліфікації на розвиток речовинних елементів виробництва.