Лекція 4 Світове господарство

Лекція 4

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

План

1. Міжнародний суспільний поділ та інтеграція праці
2. Географія основних галузей промисловості світу
3. Світове сільське господарство
4. Географія транспорту

 

1.               Міжнародний суспільний поділ та інтеграція праці

 

Одним з основних історичних здобутків людського суспільства є така організація суспільної праці, за якої окремі особи (колективи, країни) спеціалізуються на виробництві певних товарів та послуг, а потім обмінюються здобутками своєї праці, користуючись механізмом ринкових відносин.

Суспільний поділ праці (або просто поділ праці) у спрощеному розумінні полягає в спеціалізації діяльності окремих виробників товарів чи послуг і товарному обміні між ними продуктами цієї діяльності. Протягом історії людства суспільний поділ праці був основним джерелом економічного зростання, а від його глибини залежав рівень розвитку виробництва і господарства в цілому.

Найпростішою формою поділу праці на зорі розвитку суспільства був природний поділ праці між чоловіком і жінкою. З розвитком знань і вдосконаленням знарядь праці етапами розвитку поділу праці стали: відокремлення скотарства від землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; виникнення торгової діяльності.

У результаті цього були створені умови для регулярного обміну між людьми, товарами та послугами, а відтак і умови для формування ринку. В суспільних процесах це спричинило виникнення приватної власності, відокремлення міста від села, формування істотних відмінностей в організації фізичної та розумової праці. З часом і виробнича, і обслуговуюча діяльність ставали дедалі більш диференційованими, самостійного значення набула наука.
В наш час подальша диференціація поділу праці супроводжується і зустрічним процесом - інтеграцією, в тому числі міжгалузевою, формуванням складних міжгалузевих систем і комплексів.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлене як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні.

Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Міжнародний поділ праці (МПП) – це найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.

Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.
Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги. На основі внутрішньогалузевого поділу праці розвиваються тісні зв’язки між підприємствами різних країн. Про зростаючу динаміку цих процесів свідчать такі дані: у США на 1970 р. зросла від 16,6% до 37,4%, в Японії з 25% до 53,7%, у Нідерландах – з 29% до 52,3%, у Швеції – з 30%-53,7%.

На сучасному етапі значно посилилась тенденція до поглиблення міжнародного поділу праці. Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільне вигідними д ля виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (роботи, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ресурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого запропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторговельних угод як між окремими фірмами, так і між урядами країн.

Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менеджменту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.
Міжнародний географічний поділ праці виражається в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг (внаслідок відмінності у природних умовах і ресурсах, рівні розвитку) і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Наприклад, Японія — найбільший у світі експортер автомобілів, продукції радіоелектроніки і роботобудування; країни Ближнього Сходу — нафти.
Світове господарство — це система взаємозв'язаних національних господарств усіх країн світу, об'єднаних міжнародним поділом праці і різноманітними економічними зв'язками у єдиний господарський організм. Сучасне світове господарство перебуває під впливом науково-технічної революції (НТР), початок якої відносять до середини XX ст.
Головною і визначальною особливістю НТР є бурхливий розвиток науки, перетворення її на безпосередню продуктивну силу.
Іншою важливою особливістю сучасної НТР є докорінні зміни в технічній базі виробництва: широке використання ЕОМ, поява нових хімічних матеріалів, відкриття нових джерел енергії (атомної, термоядерної). Змінюється технологія виробництва. Широко використовуються речовини із заздалегідь заданими властивостями, енергія хімічного синтезу, лазерна техніка та ін. Змінюється структура виробництва, що проявляється ростом частки високотехнологічних і наукоємних виробництв у загальній структурі виробництва.

Ускладнюється географічна модель світового господарства. До кінця XIX ст. домінував один центр світового господарства — Європа. Потім утворився другий центр — США. В період між двома світовими війнами виникли нові центри світового значення — СРСР і Японія. Після другої світової війни почали формуватися такі центри світового господарства, як Китай, Індія, група нафтовидобувних країн Південно-Західної Азії, Канада, Австралія, Бразилія. Наприкінці, ХХ ст. на світову арену вийшли країни «першої хвилі» (Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань) і «другої хвилі» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія). На розвинені країни припадає 51,9% світового ВВП (1998 р.), у тому числі на США — 20,7%, Європейський союз — 20,0%, Японію — 7,3%, на нові індустріальні країни Азії — 3,2%, країни, що розвиваються,— 40,2%, на країни з перехідною економікою — 4,7%. Наприкінці XX ст. географічна модель світового господарства набула поліцентричного (багатоцентрового) характеру.

Істотним фактором розвитку світового господарства виступає міжнародний розподіл праці, що передбачає випереджаючий розвиток у певних країнах окремих галузей економіки, в яких кожна країна має власні переваги, тобто вищу продуктивність праці і нижчі витрати виробництва порівняно з іншими країнами. Міжнародний поділ праці втілюється в міжнародній спеціалізації, кооперації та комбінуванні виробництва. Спочатку міжнародний поділ праці формувався під впливом природних факторів (кліматичні умови, мінеральні ресурси, земельний фонд).

Велику роль у прискоренні процесу відіграв індустріальний розвиток національних економік. Промислова революція ХІХ ст. – спричинила переворот у галузевому поділі праці. Міжнародний поділ праці дедалі більше став залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва. Типи і види спеціалізації виробництва при міжнародному поділі праці можна зобразити схемою. На схемі зображено дві історичні форми спеціалізації – міжгалузева і внутрішньогалузева, а також конкретні прояви останньої. Міжгалузева спеціалізація орієнтується на виготовленні окремих видів промислової продукції (Швейцарія, Швеція). Міжгалузева спеціалізація – це взаємовідносини між державами з обміном продуктами різних галузей виробництва. Така форма переважала в 30-ті роки у взаємовідносинах між комплексними галузями (наприклад: обробної промисловості загалом і сільського господарства). В 50-60-ті роки ця форма діяла вже на рівні первинних галузей (автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). В 70-80-ті роки на перший план вийшла внутрішньогалузева спеціалізація, яка основана на поділі виробничих програм у межах однієї й тієї ж галузі.

Спеціалізація стає залежною від успіхів країни в науково-технічному прогресі. Відбувається подальший розвиток міжнародного поділу паці – перехід від міжгалузевої до внутрігалузевої. Важливим суб’єктом цього процесу стали транснаціональні корпорації. На сучасному етапі внутрішньогалузева спеціалізація поділяється на такі види:
Предметна спеціалізація – випуск окремих видів продукції;
Типорозмірна – створення виробів певного типу і розміру;
Подетальна – це випуск не готової продукції, а її частини
Технологічна – полягає в розміщенні на території якої-небудь країни ланок виробництва певного товару.
Наукова – забезпечує окремій країні зосередження на певних видах наукової діяльності.
Міжнародний поділ праці надає державам певних переваг. Завдяки участі у ньому країна може підвищити ефективність своєї національної економіки. Першою в історії формою економічних відносин між країнами була міжнародна торгівля, яка нині є найрозвинутішою формою міжнародного поділу праці. Адам Сміт, класик економічної науки, застосував для з’ясування причин розвитку світового ринку поняття витрати виробництва різних товарів. Якщо порівняти, наприклад витрати виробництва вівса і виноградного вина у Шотландії і Португалії, то зрозуміло, що через відмінності у кліматі овес вигідніше вирощувати в Шотландії, а виноград в Португалії. Якщо ці країни відповідно спеціалізуватимуться і обмінюватимуться результатами своєї праці, то це буде вигідно для кожної з них.
Також існує принцип порівняльних переваг. Цей принцип полягає в тому, що в рамках міжнародного поділу праці та світової торгівлі кожній країні вигідніше виробляти і імпортувати ті товари, при виготовленні яких продуктивність праці на її підприємствах найвища. Таким чином, у світі немає країни, яка не змогла б знайти свого місця на світовому ринку.

Для зовнішньої торгівлі важливе місце має конкурентоспроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Конкурентоспроможність товару визначається порівнянням сукупних його характеристик із характеристиками товарів – конкурентів за ступенем задоволення конкретних потреб і за ціною.
Світові ціни відображають інтернаціональну (міжнародну) ціну товару, яка визначається головними продавцями і покупцями певних видів продукції та формується в ході здійснення великих і регулярних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку. Визначити світову ціну на товар досить складно. Експортери і імпортери для орієнтації використовують ціни довідкові, біржові, аукціонні, а також ціни торгів. Найближчими до рівня світових цін є ціни великих експортно–імпортних угод, що укладаються в особливих центрах світової торгівлі, яка є надзвичайно динамічним явищем.

 

2.               Географія основних галузей промисловості світу

 

1. Енергетика

Енергетика — сукупність галузей паливної промисловості, електроенергетики, засобів доставки палива та енергії.

У сучасному світовому господарстві склалася ситуація, за якої країни, що розвиваються, виступають як постачальники енергоносіїв, а розвинені держави — як основні споживачі енергії.

Нафтова промисловість — провідна галузь енергетики. Нафту видобувають у 75 країнах світу, але географію цієї галузі визначають країни, для яких вона є галуззю міжнародної спеціалізації. Головними експортерами сирої нафти є країни, що розвиваються, насамперед країни ОПЕК (80 % світового експорту). Найбільше нафти експортують країни Перської затоки, Росія, країни Північної та Західної Африки, Латинської Америки, Індонезія, Бруней. Великими імпортерами нафти є Японія, країни Європи, США.

Країни, що мають найбільші запаси нафти

Країна	Доведені запаси, млрд т	% від світових запасів
Саудівська Аравія	35	25
Ірак	16	11
Іран	12,9	9,2
Об’єднані Арабські Емірати	10,9	7,8
Венесуела	8,7	6,2
Росія	8	5,5
Ліберія	4,1	2,9
Нігерія	3,6	2,6
Китай	3,6	2,6
США	4	2,5

Нафта залишається вантажем номер один світового морського транспорту. Нафтопроводи прокладені не тільки суходолом, а й по дну морів, наприклад Середземного і Північного.

Газова промисловість. Розвідані запаси природного газу становлять 142 трлн м³. Найбільші поклади природного газу зосереджені в Росії (39,2 %), на Близькому і Середньому Сході (30 %), в Північній Америці (5 %) і Західній Європі (насамперед в Нідерландах — 4 %). Основна частина видобутку природного газу зосереджена у промислово розвинених країнах. Щорічний видобуток газу у світі постійно зростає. Понад 40 % всього об’єму видобувають в СНД (80 % цієї кількості припадає на Росію), 25 % — у США, менші об’єми — у Канаді, Нідерландах, Норвегії, Індонезії, Алжирі, які не входять до числа найбільших світових експортерів природного газу.

Газ в основному експортується у скрапленому вигляді трубопроводами. Протяжність газопроводів в сучасному світі досягла 900 тис. км і продовжує зростати. Найбільші міждержавні газопроводи функціонують у Північній Америці (пов’язує канадську газоносну провінцію Алберта з США) і Західній Європі (один пов’язує голландське родовище Ґронінґен з Німеччиною, Швейцарією і Італією; другий — норвезький сектор Північного моря з Німеччиною, Бельгією і Францією). З 1982 р. функціонує газопровід, який пов’язує Алжир з Тунісом і — по дну Середземного моря — з Італією. Зростає об’єм морських перевезень скрапленого природного газу в спеціальних танкерах.

Найбільшими споживачами природного газу є Японія, США, найрозвиненіші країни Європи.

Вугільна промисловість — «найстаріша» галузь паливно-енергетичного комплексу. Сумарні світові запаси вугілля (52 % — кам’яного, 48 % — бурого) оцінюються приблизно в 14 трлн т, причому найбільші родовища знаходяться в Росії, Китаї, США, ПА, Україні, Казахстані, менш значущі — у Німеччині, Великій Британії, Польщі, Австралії, Канаді, Індії, Індонезії, Ботсвані, Зімбабве, Мозамбіку, Колумбії, Венесуелі.

З точки зору конкурентоспроможності вугілля на світовому ринку важливим чинником є його собівартість, яка не в останню чергу залежить від способу видобування. Тому доставлене з Австралії або Південної Африки в Західну Європу вугілля дешевше за місцеве, в чому й полягає одна з причин занепаду європейської вуглевидобувної галузі.

Електроенергетика в період НТР є однією з галузей авангардної трійки. Понад 60 % всього об’єму електроенергії виробляється в промислово розвинених країнах, насамперед в США, Японії, Німеччині, Китаї, Канаді і Росії. Електроенергію виробляють на ТЕС, (75 %), ГЕС (17,3 %), АЕС (6,98 %) та інших станціях (0,72 %). Співвідношення часток отриманої на різних станціях електроенергії визначає енергобаланс країни. Високою є частка ГЕС у виробництві електроенергії Норвегії (99,5 %), Бразилії (92 %), Австрії, Колумбії, Перу, Нової Зеландії, Канади. Найвищим відсотком виробленої енергії на АЕС вирізняються Литва (78 %), Франція (77 %), Бельгія (61 %), достатньо високим цей показник є в Угорщині, Швеції, Україні, Німеччині, Республіці Корея. Обмеженість енергетичних ресурсів призвела до пошуків та використання альтернативних джерел енергії: сонячної, вітрової, геотермальної, припливів, хвильової, морських течій тощо.

Металургійна промисловість

Металургією називають галузь господарства, що займається виробництвом металів та сплавів із руд, скрапу (відходів виробництва і брухту). Металургія складається з гірничодобувної промисловості (видобуток металургійної сировини), чорної та кольорової металургії.

Чорна металургія виробляє чавун, сталь, прокат, феросплави. У другій половині XX ст. найбільшим виробником чорних металів у світі були США. З 1982 р. на перше місце вийшла Японія, а з 1996 р. — Китай (понад 100 мли щорічно). Особливістю виробництва чорних металів на сучасному етапі є їх розміщення не в районах залягання залізних руд або палива, а поблизу великих транспортних вузлів.

Десятка найбільших країн-виробників сталі у світі (2008 р.) (за даними Всесвітньої асоціації виробників сталі (WSA)

Місце	Країна	Виплавляння сталі, млн т
1	Китай	502
2	Японія	118,7
3	США	91,5
4	Росія	68,5
5	Індія	55,1
6	Південна Корея	53,5
7	Німеччина	45,8
8	Україна	37,1
9	Бразилія	33,7
10	Італія	30,5

Лише США та Росія задовольняють свої потреби у кольорових металах за рахунок розробки власних родовищ. Кольорова металургія в епоху НТР зазнала певних змін. Виплавляння важких металів (міді, свинцю, цинку, олова) знижується, а виробництво легких (алюміній, титан, магній) та рідкісних (ітрій, лютецій, лантат) нарощується. Повний набір підгалузей кольорової металургії мають такі країни, як США, Канада, Японія, Росія, Німеччина, Франція, Бельгія, Австралія. Останнім часом у виробництві кольорових металів зростає частка країн, що розвиваються. Найширше застосування серед кольорових металів має алюміній. Головними виробниками металевого алюмінію є Китай, Росія, США, Канада, Австралія, Бразилія, Норвегія.

Машинобудування

Машинобудування є найважливішою галуззю промисловості, оскільки забезпечує автоматизацію, механізацію та електрифікацію виробництва, підвищуючи продуктивність праці. На машинобудування припадає 37 % вартості світового промислового виробництва.

У світовому машинобудуванні тільки десяток країн спроможні виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це США, Японія, Росія, ФРН, Великобританія та Франція, а також певною мірою Китай, Канада, Італія та Україна: їх сумарна частка у випуску продукції становить близько 3/4 світового показника. Частка машинобудування в структурі промисловості коливається від 25 % (Китай) до 40 % (Японія) за кількістю зайнятих та вартістю виробництва.

Велика група промислово розвинених країн Європи (особливо Нідерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Чехія, Іспанія, Польща та ін.), нових індустріальних країн (особливо Республіка Корея, Сінґапур, Бразилія, Мексика) та деякі країни Азії зі сформованою структурою господарства (наприклад, Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску окремих видів машинобудівної продукції.

Розміщення машинобудування залежить насамперед від надходження конструкційних матеріалів, наявності кваліфікованої робочої сили, зв’язків з науково-дослідною базою, розміщення ринків збуту.

Основними машинобудівними районами світу є Північна Америка (провідна роль США), Західна Європа (провідна роль Німеччини), Східна та Південно-Східна Азія (провідна роль Японії).

Сучасне машинобудування містить понад 70 галузей і поділяється на три основні групи: загальне, транспортне й точне. Загальне машинобудування (важке, сільськогосподарське, тракторобудування, верстатобудування) орієнтується на споживача та райони чорної металургії. Точне машинобудування розвивається у великих наукових центрах. Підприємства транспортного машинобудування здебільшого тяжіють до великих міст з кваліфікованими кадрами.

Під впливом НТР машинобудування зазнало структурних змін. Це насамперед активний розвиток наукомістких галузей (автоматика, виробництво сучасних засобів зв’язку, виробництво ЕОМ і верстатів з ЧПУ, електроніка, робототехніка, авіаракетна промисловість, космічна і лазерна технології), а також галузей, пов’язаних з виробництвом найменш капіталомістких і технологічно простих виробів: тканин, одягу, взуття, харчових продуктів тощо.

Хімічна промисловість

Хімічна промисловість є найбільш динамічною галуззю у виробництві конструкційних матеріалів. Хімічна промисловість — найбільш складна за структурою галузь. До її складу входять гірничохімічна (видобуток мінеральної сировини), основна хімія (виробництво мінеральних добрив, кислот, соди) та хімія органічного синтезу (виробництво пластмас, синтетичних смол, каучуку, хімічних волокон тощо). В перспективі дедалі більшого значення набуватимуть біотехнологічні виробництва. Сучасні структурні зміни полягають у підвищенні частки наукомістких виробництв органічної хімії, пластмас, фармацевтичних препаратів та переробних і базових підгалузей і зменшення частки виробництв, що переробляють сировину і виготовляють напівпродукти.

Для хімічної промисловості характерні висока вартість устаткування, енерго- та водомісткість. Тому географія її дуже складна. Вирішальну роль відіграє чинник можливості комбінування виробництва, утворення складних технологічних поєднань, що спираються на сировинні та енергетичні бази, нафто- та газохімічні комбінати. Водночас загострення енергетичної кризи й екологічних проблем штовхає підприємців до пошуку можливостей розміщення «брудних» хімічних виробництв у країнах, що розвиваються. Тому частка країн, що розвиваються, в хімічному виробництві постійно зростає.

Найвищий рівень розвитку і найскладнішу структуру виробництва мають два райони — Європа і Північна Америка. Європа дає близько 1/4 хімічної продукції світу, особливо важливі тут виробництва «тонкої» хімії (фармацевтика парфумерія, фототовари тощо), хімії побутового призначення та полімерів. Північна Америка (США та Канада) також виробляє 1/4 продукції хімічної промисловості світу. Особливо багато тут газохімічних підприємств і підприємств, що випускають агрохімікати. Близько 1/10 продукції виробляє Японія. Найбільшими виробниками хімічної продукції у світі є США, Японія, Росія, Німеччина, Китай, Велика Британія, Франція, Італія, Бразилія, Індія, Південна Корея, Україна.

Лісова і деревообробна промисловість

Галузь охоплює лісозаготівлю, лісопиляння та механічну обробку деревини. До складу промисловості входить лісохімія, де переважає хімічна технологія, а також целюлозно-паперова промисловість, де поєднуються механічна та хімічна технології переробки деревини. Щорічно у світі виробляється близько 425 млн м³ пиломатеріалів.

Лісосировинні бази світу характеризуються запасами та якістю деревини, транспортною забезпеченістю територій, природними умовами, розташуванням стосовно місць споживання. У межах північного лісового поясу заготовляється переважно хвойна деревина, південного — листяна.

До найбільш забезпечених лісовими ресурсами країн належать Росія, Канада, Бразилія, США, Китай, ДРК, Індонезія, Фінляндія, Швеція, Румунія. Чимало країн зовсім не мають лісу. У багатьох країнах, що розвиваються, до 80 % заготовленої деревини йде на дрова, а у розвинених країнах понад 90 % використовується як сировина для різних сфер економіки.

Як правило, високорозвинені держави спеціалізуються на виробництві паперу та продукції деревообробної промисловості, країни, що розвиваються, займаються лісозаготівлею. Основні виробники пиломатеріалів у світі — США, Канада, Японія, Швеція, Німеччина, Фінляндія; картону та паперу — США, Японія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Канада.

Характерною особливістю більшості країн світу є вдосконалення структури лісопромислового виробництва з орієнтацією на постійне збільшення виробництв з глибокої переробки заготовленої деревини. Високими темпами у найближчій перспективі розвиватимуться виробництва з глибокої хімічної і хіміко-механічної переробки деревини, що створить можливість використовувати у значних обсягах низькоякісну деревину і деревні відходи.

Легка промисловість

Група галузей, що забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, становить легку промисловість. Вона складається з текстильної (50 % вартості), швейної, шкіряно-взуттєвої, хутрової та галантерейної галузей. Ключовими фактори розміщення підприємств легкої промисловості є споживчий, сировинний, забезпеченість трудовими ресурсами.

Текстильна промисловість виробляє тканини. Найважливішим видом натурального волокна є бавовна, на частку котрої припадає близько половини перероблюваної у світі текстильної сировини. До найбільших виробників бавовняного волокна належать: Китай, США, Індія, Пакистан, Узбекистан, Туреччина, Австрія, Єгипет, Аргентина, Бразилія.

Експортери бавовняних тканин: Пакистан, США, Китай, Індія, Японія, Росія. Головні імпортери: країни Європи, Канада, Австралія.

Найбільші виробники вовняних тканин: Китай, Італія, Японія, США, Республіка Корея, Німеччина, Великобританія, Франція, Росія. Більшість з цих країн є експортерами вовняних тканин, а основними виробниками й експортерами сировини — Австралія, Нова Зеландія, Китай, Уруґвай, Аргентина, ПА. Основні імпортери вовняних тканин — країни Європи та Північної Америки.

Основні виробники та експортери натурального шовку-сирцю: Японія, Китай, Південна Корея, Індія, Росія.

Найбільша джутова промисловість розміщена в Індії та Банґладеш на власній сировині, а також у Великобританії на імпортній сировині. Головні імпортери джутових виробів: США, країни Європи.

Лляна промисловість розвинулась у Росії, Білорусі, Україні, Польщі, країнах Прибалтики. Головними виробниками канатних та плетених виробів з абаки (текстильного банану) є Філіппіни, з сизалю — Танзанія, з генекену (вид агави) — Мексика.

Галузі текстильної промисловості поширились у багатьох країнах світу незалежно від рівня їхнього розвитку. У виробництві тканин з хімічних волокон переважають економічно розвинені країни, але при цьому значення країн, що розвиваються, в Азії помітно зростає.

З інших галузей промисловості найбільше значення має шкіряно-взуттєва. Її розміщення зорієнтоване переважно на споживача. Великі райони шкіряно-взуттєвої промисловості зосереджені в економічно розвинених країнах: США, Італія, Великобританія, Франція, Німеччина. Виробництво сировини зосереджене у районах тваринництва. Постачальником синтетичних матеріалів є хімічна промисловість.

Підприємства швейної промисловості представлені в усіх країнах. Швейне виробництво — одне з найбільш вигідних і найбільш високооплачуваних видів діяльності. Ця галузь тяжіє до скупчень населення в урбанізованих районах. Загальний рівень розвитку швейної промисловості, її технічна озброєність, якість швейних виробів характеризуються більш високими показниками у країнах Європи, США, Канаді, Японії. Проте в розвинених країнах майже не існує великих фабрик з виробництва одягу через те, що праця робітників тут коштує досить дорого. «Швейним цехом» розвинених країн донедавна були виключно азіатські країни з їх дешевою працею найманих робітників. Конкуренцію азіатам склали постсоціалістичні країни Європи, де праця робітників так само дешева, а якість набагато краще.

 

3.               Світове сільське господарство

 

Галузева структура. Сільське господарство є особливою галуззю економіки. Воно пов'язане з забезпеченням населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною. Специфікою сільського господарства є те, що головним засобом виробництва виступає земля, а предметом праці - живі організми (худоба, птиця, рослини та ін.). Природно-кліматичні умови дуже часто зумовлюють сезонність виробництва. Усе це впливає на асортимент і обсяг вирощуваної продукції.

За останні десятиріччя знизилася частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті світу. Нині цей показник для розвинених країн коливається від 2 % (Англія, Німеччина, США, Бельгія, Австрія, Японія) до 6% (Італія, Австралія, Нідерланди, Фінляндія). У країнах, що розвиваються, сільськогосподарське виробництво відіграє значно більшу роль. Так, для більшості азіатських країн вона становить 20-40%, а для країн Центральної Африки - понад 40 %.

Тваринництво - галузь сільського господарства, що займається розведенням і вирощуванням сільськогосподарських тварин для виробництва тваринницької продукції. У розвинених країнах тваринництво займає провідне місце у сільськогосподарському виробництві, у них поширене інтенсивне молочно-м'ясне тваринництво з високим використанням концентрованих кормів. Цей тип господарювання характерний для Західної Європи (крім середземноморських країн), для Північного Сходу США, а також для Канади, Нової Зеландії і Південно-Східної Австралії.

У засушливих районах світу та в більшості країн, що розвиваються, де є великі пасовища, переважає екстенсивне пасовищне тваринництво (Австралія, Африка, Південна Америка).

Провідною галуззю продуктивного тваринництва є скотарство.

Поголів'я основних видів продуктивної худоби розміщене на земній кулі нерівномірно. Найбільше худоби зосереджено в Азії (понад третину від загальної кількості), Південній Америці, Африці, Європі. Найбільші поголів'я худоби серед країн світу мають Бразилія і Аргентина.

За кількістю худоби на одного жителя попереду Австралія, Південна і Північна Америка.

Найпродуктивнішу молочну худобу розводять у країнах Західної Європи, США, Канаді. Найбільше молока виробляється в Європі (35,0 %), країнах Центрально-Східної Європи (21,5 %) і Північної Америки (18,3%). Худобу чисто молочного напрямку утримують в економічно високорозвинених країнах переважно у приміських зонах великих міст та агломерацій.

М'ясо-молочне скотарство поширене в помірному поясі з інтенсивним сільським господарством, а також у засушливих районах.

М'ясний напрямок скотарства розвивається там, де природні умови мало сприяють розведенню молочної худоби. Воно може бути більш екстенсивним (Аргентина, більша частина Австралії) і інтенсивним (США), але у наведених країнах скотарство характеризується високою товарністю.

Щодо виробництва м'яса, то серед регіонів світу переважає Північна Америка (26,4 %) і Європа (21,1 %).

Свинарство - галузь тваринництва, що займається розведенням свиней для отримання м'яса, сала, а також сировини для промисловості (шкура, щетина, жири та ін.). Поголів'я свиней у світі постійно зростає. Найчисленніше воно в Азії, зокрема в КНР, в Західній Європі, США.

Вівчарство - галузь тваринництва для отримання вовни, шкіри і м'яса. У світі нараховується близько 350 порід овець. Розрізняють тонкорунний, напівтонкорунний, грубововняний, м'ясо-вовняний і каракулевий напрямки вівчарства. Найціннішою для промисловості є вовна тонкорунних овець. Вона використовується для виготовлення вищих сортів вовняних тканин.

Більша частина овець випасається в напівпустельних і пустельних районах світу (значна частина Австралії, Північна і Південна Америка, Західний Китай, Туреччина, Іран, Афганістан). Отари овець світу нараховує понад 1 млрд. голів.

Перспективною галуззю тваринництва є спеціалізоване інтенсивне птахівництво м'ясного і яєчного напрямку. Воно зосереджене в країнах з певними традиціями споживання цієї продукції та в районах з міцною кормовою базою (розвинені країни світу). Побічний продукт галузі - пух, пір'я.

У рослинництві виробляється значна частина продукції, що безпосередньо споживається людиною (близько 30 % органічної маси) та використовується для годівлі тварин (солома, полова, висівки, жом тощо), які, у свою чергу, дають цінні продукти харчування.

Найважливішою галуззю рослинництва є зернове господарство. Нині у світі виробляється понад 2,0 млрд. т зерна. У структурі світового виробництва збіжжя провідне місце належить кукурудзі (29,1 %), рису (28,5 %), пшениці (28,0 %). Серед інших злакових - ячмінь, овес; жито, просо і сорго та інші культури.

Найбільше зернових виробляється в Азії, у Північній Америці і в Європі, що складає понад чотири п'ятих світового виробництва.

Технічні культури вирощують, щоб отримати сировину для промислового виробництва: прядивні, або волокнисті (бавовник, льон, джут), олійні, каучуконосні, цукристі (цукрова тростина, цукровий буряк), лікарські (валеріана, рум'янок) культури, частково картопля, чайний кущ, кавове дерево, дерево какао та ін.

Найголовнішою з волокнистих і основною технічною культурою є бавовник, який культивується у 80 країнах світу. При його переробці, крім волокна, паперу, із насіння одержують бавовняну олію, яка використовується і для харчування, і для технічних цілей. Основними районами поширення бавовнику є засушливі субтропіки між 20° і 40° пн. ш. Ця культура потребує під час росту багато вологи, а в процесі дозрівання високої температури і сухого повітря. Найбільшими його виробниками є країни Азії (65 % світового виробництва), Північної Америки. Найбільші виробники - Китай, США, Пакистан, Індія, Узбекистан, Бразилія, Туреччина, Аргентина, Туркменистан, Греція, Єгипет і Австралія (понад 85 % бавовнику світу).

Найбільшими регіонами вирощування бавовнику є Східна і Південна Азія, Південь США, деякі країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина й ін.) та африканські країни, переважно на північному сході континенту (Єгипет, Судан та ін.).

Льон. Серед видів льону найбільше поширений льон-довгунець, який вирощується на волокно, і льон-кудрявець, з насіння якого виготовляють олію. Найбільші площі льону-довгунця займає Росія, Україна, Білорусь, а також Китай, Аргентина, Індія та Канада.

Серед технічних культур популярною у світі є соя, яка вирощується для отримання кормового білка. Крім протеїну, вона містить жири, мінерали, цукор і крохмаль. Відходи від переробки сої використовуються для відгодівлі худоби. Найбільшими виробниками сої є США (майже половини світового виробництва), Бразилія, Аргентина, Китай. Важливою олійною культурою є соняшник. Його батьківщина - південна частина Північної Америки. Найбільшими виробниками є Аргентина, Україна, Росія, Франція, Індія, Китай, США.

Важливе місце серед технічних культур займають каучуконоси. Вони накопичують у своїх тканинах молочний сік - латекс, який використовується для виробництва натурального каучуку. Уперше натуральний каучук отримали з соку дикої бразильської гевеї. Основну масу натурально каучуку дає культурна гевея, яку вирощують на плантаціях Південно-Східної Азії. Найбільшими його виробниками залишаються Індонезія, Таїланд і Малайзія.

Серед цукроносних найбільш популярними у світі є цукрова тростина і буряк, переробка котрого здійснюється в місцях виробництва. Вони дуже різняться за місцем проростання. Якщо цукрова тростина - культура тропіків і субтропіків, то цукровий буряк - помірного поясу. Вирощування цукрової тростини відбувається переважно у країнах, що розвиваються (Бразилія, Індія, Кита Таїланд, Мексика), а цукровий буряк - у розвинених країнах - Франції, США, Німеччині, Україні. Великі площі цукрового буряка знаходяться в Китаї, Туреччині, Польщі, Росії.

Географія виробництва цукру не завжди збігається з виробництвом цукроносних. Так, якщо за виробництвом цукру і цукроносних зберігають перші місця відповідно Бразилія та Індія, то решта найбільших виробників дуже розходяться за зайнятим місцями. На третьому - п'ятому місцях за виробництвом цукру йдуть США, Китай і Таїланд, а за вирощуванням цукроносних - відповідно Пакистан, Китай, Таїланд і т.д.

Картопля завезена в Європу з Південної Америки. Вона використовується як сировина для крохмалепатокової, спиртової промисловості, корм для худоби, а також є цінним харчовим продуктом. Нині головні масиви картоплі розміщуються у Центрально-Східній та Західній Європі, Російській Федерації, Китаї, Польщі, США, Україні.

Чай - напій із листя спеціальних кущів, що здавна використовувався як ліки, належить до найбільш поширених у світі легкотонізуючих напоїв. Батьківщина чаю - Китай. Найбільшими виробниками є Індія, Китай, Шрі-Ланка, Кенія, Індонезія, Туреччина. В середньому в світі в останні роки виробляється близько 3 млн. т чаю.

Кава (арабське слово - кахва) - плід зеленого кольору, росте на тропічних кущах, походить з Африки (Ефіопія), де ще й нині є дикі зарості кущів кави. Світове річне виробництво - понад 6 млн. т. Найбільшими виробниками бобів кави є Бразилія - 1,6 млн. т, Колумбія - 672 тис. т, Індонезія - 455 тис. т, Мексика - 303 тис. т, Ефіопія - 232 тис. т, Уганда - 216 тис. т. Отже, основними районами виробництва кави є країни Південної Америки, які дають понад 1/3 його світового виробництва.

Какао - невелике шоколадне дерево, росте у тропіках. Зони його поширення майже збігаються з розміщенням кави. Батьківщиною какао є Мексика, а найбільшим виробником у світі - Кот-д'Івуар. Нині великими виробниками бобів какао є Індонезія, Бразилія, Гана.

 

4.               Географія транспорту

 

Значення і місце у світовому господарстві

У транспорті світу зайнято більш як 100 млн осіб. Частка транспорту у світовому ВВП коливається від 4 до 9%. Щорічно у світі усіма видами транспорту перевозиться понад 100 млрд т вантажів і більше як 1 трлн пасажирів. У цих перевезеннях беруть участь понад 650 млн автомобілів, 200 тис локомотивів, 40 тис. морських суден, 10 тис рейсових літаків. Кількість транспортних засобів зростає швидкими темпами.

Сукупність шляхів сполучення і транспортних засобів утворюють світову транспортну систему, яка сформувалася у XX ст. У ній можна виділити регіональні транспортні системи. Найвищого рівня розвитку досягла регіональна транспортна система Північної Америки. На неї припадає близько 30% загальної довжини світових шляхів сполучення. Північна Америка посідає перше місце за вантажообігом більшості видів транспорту.

Регіональна транспортна система закордонної Європи поступається системі Північної Америки за дальністю перевезень, але перевершує її за густотою мережі і частоті руху. Довжина залізничних і шосейних доріг у 1970—1990-х рр. у регіонах Північної Америки і Європи у цілому стабілізувалася. У США і постіндустріальних європейських країнах в останні роки відбувається скорочення мережі залізниць, унаслідок конкуренції з боку автомобільного транспорту.

Узагалі відбувається не стільки кількісна, скільки якісна зміна транспортної мережі світу: росте довжина електрифікованих залізниць, автомагістралей із твердим покриттям, мережі трубопроводів великого діаметра.

Транспорт у регіонах, де більшість становлять країни, що розвиваються, поки що характеризується низьким рівнем розвитку.

Розвиток найважливіших видів транспорту

Загальна довжина залізниць світу становили у 2005р. приблизно 1,1млн км. Найбільшу довжину залізниць мають країни з великою територією — США, Росія, Канада, Індія, Китай, Австралія, Німеччина, Аргентина, Франція, Бразилія. Близько 30 країн, що розвиваються, взагалі не мають залізниць. Найбільше таких країн на Близькому і Середньому Сході та у Західній Африці.

Розміщення світової автомобільної дорожньої мережі загалом нагадує розміщення мережі залізниць. За довжиною шляхів з твердим покриттям і вантажообігом автомобільного транспорту перше місце у світі посідають США. На всі розвинуті країни припадає близько 80 % автомобілів.

Трубопровідний транспорт отримав найбільший розвиток у Росії, США, Канаді, країнах Близького і Середнього Сходу, Європі.

Особливо велику роль у забезпеченні міжнародного географічного поділу праці відіграє морський транспорт. Основну частину міжнародних морських вантажопотоків складають масові наливні і навалочні вантажі.

Найбільші за тоннажністю флоти належать Ліберії, Панамі, Японії, Норвегії. Наявність великих морських флотів у Ліберії, Панамі і деяких інших країнах, що розвиваються, пов'язано з тим, що під їхніми прапорами плавають судна США, Греції, Японії, Норвегії та інших держав.

Усього у світі налічується більш як 2 тис. морських портів, серед яких понад 20 з вантажообігом понад 50 млн т на рік. Дуже великий вплив на географію світового морського транспорту мають міжнародні морські канали, особливо Суецький, по якому щорічно проходить понад 20 тис. суден, і Панамський (12—15 тис. суден).

Географія внутрішнього водного транспорту багато в чому залежить від наявності повноводних річок. За розвитком внутрішнього водного транспорту серед країн світу виділяються Росія, США, Німеччина, Нідерланди, Франція, Канада. У країнах, що розвиваються, незважаючи на сприятливі природні передумови, внутрішній водний транспорт розвинутий недостатньо. Майже 1/10 загальної довжини внутрішніх водних шляхів світу припадає на штучно створені шляхи (канали).

У наші дні густа мережа регулярних авіаційних маршрутів оперезала всю земну кулю.