Тема 2: Історія розвитку соціології. Мета:

Навчальна: ознайомити студентів з ученнями про суспільство в окремих філософських       і         соціально-політичних   концепціях стародавнього      світу та становленням соціології як самостійної науки про суспільство, вивчити нові поняття та терміни.

Розвивальна: розвивати творчі здібності та логічне мислення.

Виховна: сприяти формуванню у студентів наукового світогляду, соціальної зрілості, громадянської відповідальності, естетичних почуттів і естетичної культури, працелюбності.

Вид лекції: інформаційна. Обладнання:

1.     Городяненко В. Г. Соціологія [підручник для студентів ВНЗ]/        В. Г. Городяненко, О. В. Гілюн, А. В. Демічева, С. В. Легеза, Н. А. Липовська, О. В. Ходус, Л. І. Швидка. – К.: «Академія», 2006. – 542 с.

2.     Соціологія. [курс лекцій]/за редакцією Старовойта І. С. – Тернопіль: Астон. – 1999. – 176 с.

 

                Поняття     та     терміни:     «протосоціологія»,     «ідеократія»,     «аномія»,

«суспільний договір»

Очікувані результати Студенти повинні  знати:

-         учення про суспільство в стародавньому світі;

-         погляди Платона та Аристотеля;

-         становлення соціології як самостійної науки. 

 

Структура лекції

І. Організаційний момент (5 хв.)

ІІ. Вступна частина (10 хв.)

1.       Ознайомлення з темою, планом, метою.

2.       Актуалізація опорних знань. ІІІ. Головна частина 

1.     Передумови виникнення соціології

2.     Становлення соціології як самостійної науки

3.     Соціологія Вебера, Дюркгейма, Парето

ІV. Завершальна частина (20 хв.)

1.     Самостійна робота

2.     Домашнє завдання

 

 

 

ХІД ЛЕКЦІЇ

 

І. Організаційний момент  

 

ІІ. Вступна частина 

1.     Ознайомлення з темою, планом, метою

2.     Актуалізація опорних знань:

-         дайте визначення поняттям «соціологія», «функції соціології», «структура соціології». 

-         хто  і коли ввів термін «соціологія»?

-         що є об’єктом соціології?

-         що є предметом соціології?

-         з якими суспільними науками соціологія має зв’язок?

 

ІІІ. Головна частина

 

1. Передумови виникнення соціології (Протосоціологія)

 

З найдавніших часів людину цікавили не тільки загадки і явища навколишньої природи (розливи рік, землетруси, виверження вулканів, зміна пори року чи дня і ночі), але і проблеми, пов'язані з її власним існуванням серед інших людей. Дійсно, чому люди прагнуть жити серед інших людей, а не відокремлено? Що змушує їх проводити між собою кордони, розділятися на окремі держави і ворогувати один з одним? Чому одним дозволено користуватися багатьма благами, а іншим відмовлено у всьому?

Пошук відповідей на ці й інші запитання змусив вчених і мислителів стародавності звернути свій погляд на людину і на суспільство, в якому вона існує. Прикладом таких роздумів слугують книги філософів школи Моцзи (Китай), з яких починались перші спроби на основі спостережень і міркувань визначити шляхи найкращого правління, виховання молоді, а також умови для діяльності з найбільшою користю і таке інше. А індійські тексти МАХАБХАРАТИ визначають порядок громадського життя необхідний для досягнення могутності правителів і щастя для всіх людей.  

Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні пам’ятки досить розвинутих філософських концепцій, де світорозуміння не обмежувалось лише прикладним середовищем, а поширювалось й на соціальну сферу діяльності людей. 

Найдавнішою формою відображення та пояснення світу, природи і людини була міфологія. Найвідоміші: Веда, Іліада, Одіссея, так звані епоси – перші форми соціального знання. Це описи про минуле, що відтворюють картину народного життя, ідеали, норми, прагнення. З плином часу, з розвитком філософії, математичних знань, міфологія та епос змінюються точним описом минулих подій – історичною хронікою або історією.  Надалі з розвитком науки, примітивного виробництва, переходом до рабовласницького суспільства, розвитком класової структури, товарно-грошових відносин, торгівлі, армії – все це зумовило появу описання та фіксації полій минулого, їх оцінки та аналізу – зароджується нова фора описування дійсності – історія.

Одним із перших істориків був грецький мислитель ПОЛІБІЙ (200-120 рр. до

н.е.) автор праці «Всесвітня історія». Вже тоді античні філософи, історики, мислителі робили спроби пояснити суть суспільства. 

Такими філософами, які намагались з’ясувати суть суспільства були Демокріт, Платон, Арістотель. 

Демокріт людські потреби визнавав вчителькою життя, завдяки якій людина перейшла від первісного до сучасного способу життя, навчилась ткати (як павук), будувати житло (як ластівка), співати як птахи.

Платон (429-347 рр. до н.е.) розробив вчення про душі, з яких виділяв 3 групи суспільства (залежно від характеру душі):

1)    Філософи і правителі (малочислений клас, яким притаманний розум, істина, розсудливість);

2)    Воїни – притаманна мужність

3)    Люди прагнучої душі – торговці, будівельники, ремісники – сенс діяльності яких – забезпечити життєві потреби держави, суспільства.

На думку філософа, кожний стан суспільства мав займатися тим, на що здатний і не втручатись в справи інших. Платон перший поділив суспільство на управлінців та виробників, абсолютизуючи державу, як вищий сенс буття суспільства. Людина для держави, а не держава для людини – ось кредо філософії Платона. Основні його роботи «Політика», «Держава», «Закони». 

Платон будучи основоположником логіки, психології, політики залишив велику спадщину – знання про суспільство, державу, владу.

Платон намагався позбавити ідеальну державу можливості розвитку, залишаючи їй право лише функціонувати. На його думку, будь-які суспільні зміни є не прогресом, а регресом. Кругообіг державних форм і складає філософію історії Платона, яка є критикою неприйнятних для нього форм державного ладу. Держава Платона — це ідеократія. 

 

Ідеократії, ідеократізм ("влада ідей, ідеалів") - термін для позначення суспільного ладу, заснованого не на переказі і не на матеріальних інтересах, а на свідомих ідеях. Ідеологія націлена на всеосяжність свого впливу, на тотальну всеосяжність умов.

 

Його підхід до цієї побудови можна назвати етичним раціоналізмом, що насправді ототожнюється з утопізмом і впроваджуватися без насильства над людиною не може. Виховання і просвіта посідають важливе місце у системі соціальних поглядів Платона, проте розглядає він їх з позицій кожної верстви окремо.

Найдавнішим давньогрецьким філософом був Арістотель (384-322 рр. до н.е.), згідно його філософії, сенс життя людини – це досягнення вищого блага через діяльність. Арістотель аналізує походження та розвиток держави і суспільства, віддаючи державі домінуюче місце над людиною, сім’єю, родом. Вища форма суспільного життя – «поліс» - місто-держава.

Однією з природжених людських властивостей філософ вважав соціальну нерівність. Він запропонував класифікацію громадян полісу за ознакою майнового стану: 

-         Клас сильнозаможних;

-         Клас бідноти;

-         Середній проміжний клас.

Протосоціологія – це прасоціологія – передісторія соціологічного знання. Від давнини до 19 ст.

Періодізація протосоціології

 

Стародавній світ	до V ст.
Середньовіччя	V ст. – сер. ХVІІ ст
Новий час	ХVІІ ст. – поч. ХІХ ст.

 

Соціальна думка Стародавнього Сходу розвивалась на основі релігійноміфологічного світогляду і містила залишки первісно-побутових уявлень. 

У Давньому Китаї вона представлена відомими мислителями КОНФУЦІЄМ КУН-ЦЗИ (народ. 551-479 рр. до н. е.) заснував в Китаї першу приватну школу. Основні його ідеї викладені в праці «Бесіди і судження». Особливість учень Конфуція ґрунтується на шанобливості і повазі до старшого за віком і становищем. Він протиставляє «шляхетних чоловіків» «дрібним простолюдинам». На його думку, перші покликані керувати другими, служити їм прикладом. 

КОНФУЦІАНСТВО – етико-політичне навчання, справило величезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом 2 тис. років (до 1911 р. – початок буржуазної Сіньхайської революції).

В середні віки суспільна думка розвивалась у тісній взаємодії з релігією, тому пояснення соціальної реальності, як правило, обґрунтовувалось релігійними догмами. Проте деяким мислителям вдалося вийти за рамки традиційного релігійного вчення і описати реальні соціальні процеси. Італійський монах Фома Аквінський (1125-1274 рр.), наприклад, пояснював зростання соціальної нерівності розвитком ремісництва та зростанням торгових та лихварських операцій. 

Починаючи з епохи ренесансу (початок 14 ст.), знання про суспільство поступово виходить за релігійні рамки. 

Англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679 рр.) викладає концепцію «суспільного договору», згідно якої держава не є Божим промислом, а творенням людей, що на певному етапі розвитку суспільства домовились, як забезпечити мир та порядок у суспільстві. Англійський філософ просвітник Джон Локк (1632-1704 рр.) вперше розділив такі поняття, як особистість, суспільство і держава та проголосив пріоритет особистості над суспільством та державою.

 

2.     СТАНОВЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЇ ЯК САМОСТІЙНОЇ НАУКИ

Поява соціології, як самостійної науки була викликана розвитком суспільства й суспільствознавства наприкінці 18 початку 19 ст. У цей час світ переживав глибокі соціальні зміни, пов’язані з переходом від традиційного до індустріального суспільства. Саме ці зміни, викликані потребами капіталістичного суспільства, що розвивалися, заклали ті об’єктивні передумови, що стали основою становлення й формування соціології, як самостійної галузі наукового знання. Серед них: 

-         Соціально-економічні чинники – індустріальна революція, ринок вільної праці, урбанізація (зростання ролі міст у розвитку суспільства), розвиток торгівлі. 

-         Соціально-політичні чинники – новий соціальний порядок, панування буржуазних верств, влада капіталу, державна бюрократія, демократизм.

-         Інтелектуальні чинники – філософські ідеї епохи Просвітництва з її духовними орієнтирами – гуманізмом, раціоналізмом, свобода совісті, наукового знання.

Соціологічна наука має багату передісторію, але її власна історія починається лише в 19 ст.

В становленні і розвитку соціології, як самостійної науки можна виділити

декілька етапів. 

Початковий етап пов’язаний з іменами Огюста Конта, Герберта Спенсера, Карла Маркса.

Засновником соціології був відомий французький вчений Огюст Конт(1798-1857 рр.), його називають батьком соціології, тому що, саме він уперше спробував застосувати для вивчення суспільства науковий підхід, заснований на спостереженні й експерименті.

Конт вважав, що за допомогою науки можна знайти приховані закони, що керують усім суспільством, так він сформував «закон трьох стадій» - відповідно до цього закону пізнавальна діяльність людей і в цілому суспільна свідомість пройшла через три стадії свого розвитку: теологічна, метафізична, позитивна.  

На ТЕОЛОГІЧНІЙ стадії (до 1300 р.) людський розум у кожному явищі природи і житті вбачав надприродні сили. Тут домінувала релігійна міфологія.

На МЕТАФІЗИЧНІЙ стадії (1300-1800 рр.) людська свідомість оперує не уявленнями, а поняттями, однак у зв’язку з слабким розвитком науки ці поняття були досить абстрактними. Так в якості загальної сутності джерелом всіх тілесних і духовних явищ вбачався «космос, матерія, дух». Тобто відбувалось руйнування старих вірувань, пошуки істинних першопричин, а місце Бога посіла природа.  

На ПОЗИТИВНІЙ стадії (з 1800 р.) людська свідомість прив’язана до наукових спостережень. 

О. Конт виділив чотири методи соціологічної науки: 

-   спостереження (№ 1 в соціології – опис подій);

-   експеримент (зміни під дією спеціально створених умов);

-   порівняння (подібні ситуації порівнюються);

-   історичний аналіз (порівняння сучасного з минулим).

«Позитивна» соціологія знайшла свій подальший розвиток в працях англійського вченого Герберта Спенсера (1820-1903 рр.). Він є одним із засновників органічного (біологічного) напрямку в соціології.

Спенсер порівнював суспільство з біологічним організмом, кожен «орган» (соціальний інститут) якого виконує певну функцію і тим самим сприяє функціонуванню всього суспільства.

Соціальні інститути – форми спільної діяльності людей, що історично склалися, за допомогою яких організовується суспільне життя.

Види соціальних інститутів: 

1.     Економічні – займаються виробництвом, розподілом і обміном матеріальних благ, організацією праці, грошовим обігом тощо. 

2.     Соціальні – організують добровільні об’єднання, життя колективів, регулюють всі аспекти соціальної поведінки людей стосовно один одного.

3.     Політичні пов’язані з виконанням функцій влади.

4.     Культурні і виховні, що стверджують, розвивають спадкоємність культури суспільства і передачу її наступним поколінням.

5.     Релігійні, які організують ставлення людей до релігії.

На відміну від О.Конта, Г.Спенсер стверджував «Суспільство існує для блага його членів, а не члени для блага суспільства». Основним законом суспільства Г. Спенсер вважав закон виживання найбільш пристосованих індивідів. На шість років раніше Чарльза Дарвіна він охарактеризував деякі аспекти природного відбору. Герберт Спенсер негативно ставився до бідних, вважав, що вони самі винні у своїй долі, уряд не повинен допомагати бідним, оскільки таким чином фінансується існування неповнолітніх членів суспільства за рахунок гідних. 

 

3. СОЦОЛОГІЯ ВЕБЕРА, ДЮРКГЕЙМА, ПАРЕТО

ЕМІЛЬ ДЮРКГЕЙМ (1858-1917 рр.) [с.27]. Французький соціолог. Основні праці «Про розподіл суспільної праці», «Правила соціологічного методу», «Самогубство» [с.30, Старовойт].

За оцінками багатьох соціологові Еміль Дюркгейм є не просто соціологом, але і творцем сучасної соціологічної науки. За Дюркгеймом для того, щоб соціологія стала наукою, вона повинна вивчати соціальні факти, тобто реальність, яка спостерігається.

Особливість соціальних фактів в їх незалежності від індивідів, окремих людей. Так як при народженні індивід застає соціальну реальність вже існуючого та функціонуючого. Окрема людина не створює мови, якою розмовляє, а повинна вивчити її, не утворює релігійних уявлень і церковних інститутів, а визнає одну з існуючих релігій, вся культура є реальною, а індивід в процесі соціалізації мусить оволодіти нею, щоб увійти в суспільне життя. 

В противному випадку він зустрічається з негативною реакцією суспільства (правові, судові санкції, моральний осуд).

Соціальне          виявляється         в        різноманітних      «колективних» формах       – «колективні уявлення», «колективні вірування», «колективні почуття». Поза «колективним» соціологія не має мети вивчення. 

Еміль Дюркгейм також звертав увагу на те, що розподіл праці та посилення цього процесу робить людей більш залежними один від одного, оскільки їх потреби задовольняються в результаті роботи інших людей. Дюркгейм відзначив, що процеси і зміни в сучасному світі стали настільки швидкоплинними та інтенсивними, що не всі люди здатні включитись до них. 

В суспільстві з’являється все більше людей, які живуть без цілей і змісту, які відчувають свою незатурбованість. З цим процесом, він пов’язує поняття АНОМІЯ – відчуття незадоволеності людини власним життям.  

Велику увагу приділяв проблемі «самогубства» - розглядає його як дію людини, викликану незадоволенням від власного життя, тобто самогубство є соціальним фактом породженим соціальним середовищем, являється проявом аномії. 

МАКС      ВЕБЕР        (1864-1920 рр.)    –        німецький   соціолог.     Засновник «розуміючої соціології». На його думку соціологія має досліджувати поведінку індивіда, соціологія повинна зрозуміти та пояснити соціальні дії. 

Він виділив 4 типи соціальних дій: 

-         Цілераціональна дія (побудована на свідомому виборі і розрахунку);

-         Ціннісно-раціональна (виконується на основі свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цінність);

-         Афективна дія (здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів, почуттів, це реакція на несподівані вчинки).

-         Традиційна дія (дії, на основі звички, повсякденна поведінка) .

Згідно з Вебером лише перші два типи є соціальними, оскільки є усвідомленими. Та більш ранні суспільства переважають 3-4 дія, в більш пізніх 1-2.

В своїх дослідженнях він надавав нового змісту поняття влада. Легітимне (ненасильницьке) панування людини над людиною можливе, лише тоді, коли підлеглі усвідомлюють користь від того, що ними керують інші люди, він виділив три види панування:

1)    Традиційне. Ґрунтується на звичках, традиціях (наприклад батько родини).

2)    Харизматичне. Довіра до лідера. Харизматичний лідер є не просто вищою за посадою людиною, він є вождем, який має послідовників. Такою харизмою (Божим даром) наділені великі полководці, видатні політики, пророки, засновники держав. 

3)    Легальне. Ґрунтується на довірі до права, закону, згідно з яким підкорюються не особистості, а чинним законам. 

 

Відомий італійський соціолог та економіст ВІЛЬФРЕДО ПАРЕТО (18481923 рр.) визнаний соціологом новітньої доби в Італії.

Досліджуючи суспільство, наполягає на тому, що в суспільстві відсутні прогрес та розвиток, суспільство є стала система, що має хвилеподібний характер: від стану рівноваги воно переходить до боротьби між різними групами, а потім знову повертається до рівноваги. Після цього починається новий історичний цикл, який здійснюється за тією ж схемою, що і попередній.

 Суспільство складається з еліти та не еліти (вища і нижча) верства суспільства. Найобдарованіші представники низів «підіймаються» на гору, поповнюючи ряди правлячої еліти, а найслабші «опускаються» - «циркуляція еліт». Серед нижчих зростає кількість індивідів, наділених рисами, необхідними для управління суспільством. Настає епоха революції, відбувається оновлення складу правлячої еліти, яка забезпечує суспільну рівновагу. 

Для забезпечення такої рівноваги необхідна рішучість, здатність до насилля, здобуття користі будь-яким способом.

Так Парето розділяє еліту на два типи «лисиці» і «леви». 

«Лисиці» - правлять за допомогою хитрощів, маніпуляцій масами, пропаганди.

«Леви»      -        сила, міцна          воля, наполегливість,    непримиренність (революціонери, фанатики).

Між ними постійна боротьба. Коли один тип вичерпує сили, йому на зміну приходить інший тип. Таке чергування є загальним законом історії.   ІV. Завершальна частина

1.     Самостійна робота на закріплення пройденого матеріалу в 2-х варіантах.

 

2.     Домашнє завдання [2, с. 13-27].