Лекція підготовки до ЗНО з історії України "Скіфо-сарматська доба""

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. На території України перші знахідки залізних виробів датуються XI—IX ст. до н. е. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням продуктивності праці та появою значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом.

Завдяки появі заліза перед людством відкриваються нові перспективи, відбуваються докорінні зміни в суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв'язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім'ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об'єднань та союзів; зародження державності.

Кіммерійці (Х- VII ст. до н.е.).

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) Свідчення про кіммерійців в античних джерелах надзвичайно скупі. Найдавніші згадки про них знаходимо у славнозвісного Гомера (друга половина VIII ст. до н. е.). В "Іліаді" (XIII, 1—7) саме їх, мабуть, охарактеризовано такими епітетами, як "дивні гіппемолги" (доярі кобил), "галактофаги" (молокоїди), "бідні" (абії) і "найсправедливіші". та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім'ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII—VII століть до н. е. визначний грецький географ та історик, блискучий знавець античної літератури Страбон (64 р. до н. е. — 24 р. н. е.), автор фундаментальної "Географії" (у 17-ти книгах), згадував про давнє, ще до Гомера чи за часів його життя, вторгнення кіммерійців у Малу Азію.

Про «уславлених кобилодойців» (так цей народ дуже часто називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови.

Питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо.

Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією.

        хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Значення :
1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;
2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;
3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;
4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Керносівський ідол

Скіфи VII—III ст. до н. е. Ендонім (самоназва) — сколоти. Грецький історик Діодор Сицилійський (90—21 pp.) висвітлив їх у своїй праці «Історична бібліотека». Певних нюансів додали також Страбон, Помпей Трог і Гай Пліній Секунд Старший.

Геродот  своїй «Історії» повідомляє три перекази про походження скіфів: " За розповідями скіфів, народ їх — молодше всіх. А стався він таким чином. Першим жителем цієї ще безлюдній тоді країни була людина на ім'я Таргитай. Батьками цього Таргитая, як кажуть скіфи, були Папай (Зевс) і дочка річки Борисфену богиня Апі. Такого роду був Таргитай, а у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і наймолодший — Колаксай. В їх царювання на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша.

Першим побачив ці речі старший брат. Ледве він підійшов, щоб підняти їх, як золото запалало. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, і знову золото було охоплені полум'ям. Так жар палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший, брат, полум'я згасло, і він відніс золото до себе в будинок. Тому старші брати погодилися віддати царство молодшому. Так от, від Ліпоксая, як кажуть, сталося скіфське плем'я, зване авхати, від середнього брата — плем'я катіар і траспіїв, а від молодшого з братів — царя — плем'я паралати. Всі племена разом називаються сколотами, тобто царськими. Елліни ж звуть їх скіфами. Так розповідають скіфи про походження свого народу. Вони думають, втім, що з часів першого царя Таргитая до вторгнення в їх землю Дарія (512 р. до н. е.) пройшло як раз тільки 1000 років.

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен — массагетів — примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель.

У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені були мігрувати в Північне Причорномор'я. Урешті-решт їхні орди наблизилися до кіммерійських пасовищ. «При навалі скіфів кіммерійці,— пише далі Геродот,— почали радитися, оскільки військо наступало велике, й думки їхні розділилися… На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, зостаючись віч-на-віч із численним ворогом. А на думку царів, слід було битися за країну проти загарбників. І народ не хотів коритися, й царі не хотіли слухатися народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. А царі, згадавши про те, скільки хорошого вони тут зазнали і скільки можливого лиха спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони ухвалили це рішення, то поділилися на рівні половини й почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірас, і могилу їхню й тепер видно».

Події, описані Геродотом у V ст. до н. е., датуються початком VII ст. до н. е

Саме Геродот, досліджуючи скіфів поділив їх на три групи:

1) Царські скіфи,

2) Скіфи-землероби,

3) Скіфи-кочівники.

Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра).

Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Повернувшись з Передньої Азії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н. е. утворили політично консолідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до IIІ ст. до н. е.

скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем.( спочатку їх було 3).  Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Столиця -  Каменське городище.  Ще на початку VI ст. до н. е. Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія514—513 рр. до н. е.. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею.

За легендою Дарію прислали трьох  жаб, птахів, миш, а також стріли .

Перси вирішили, що «Дари означають: скіфи підкоряються тобі небом, землею і водою, визнають тебе своїм паном та складають перед тобою зброю». Але насправді це означало:«Якщо ви, перси, не полинете у небеса, перетворившись на птахів, або не зариєтеся у землю, як миші, чи не сховаєтесь у болото, як жаби, то не повернетесь назад, а будете поціленими нашими стрілами!»

 З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів).

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея(до 358 — 339 р. до н. е.) . Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети.

 

 

Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки від Олександра Македонського. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.

III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя).

Міфологія скіфівНайбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища, після неї — Папай («батько») (відповідав Зевсові), дружиною якого була Апі («земля») (ідентична з грец. Геєю). Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай (тотожний Гераклу).

Скіфські кургани .Археолог Мозолевський

Кургани  Куль-Оба, Товста Могила, Солоха, Гайманова Могила,Чортомлик .

Пектораль із Товстої Могили

Скіфський золотий гребінь, ймовірно, зроблений греками, з кургану Солоха

Скіфський звіриний стиль

 

Сармати ( ІІІ ст.. до н.е. – ІІІ ст.. н.е.)

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Не змогли утворити державу.

Назва «сармати», або «савромати», походить від іранського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем.

Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205— 123 pp. до н. е.). Пліній повідомляє, що вони «складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами».

Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Їх очолювали у різний час різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, «ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е.

 

За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократуменами» — керовані жінками. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

У військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо.

 

Римський географ Помпоній Мела, відзначав, що „Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують“.

Помпоній Мела писав про сарматів: «Плем'я войовниче, вільне, непокірне і до того жорстоке і люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками».

Також грецький історик зазначав, що їхні жінки «їздять верхи на полювання з чоловіками і без них, виходять на війну і носять однаковий з чоловіками одяг… жодна дівчина не виходить заміж, поки не вб'є ворога».

Овідій залишив опис набігів сарматів: „Ворог, сильний конем і стрілою, що далеко летить, широко спустошує сусідню землю. Одні з жителів розбігаються, і з покинутих без охорони полів грабуються багатства, що не оберігаються… Частина жителів відводиться в полон, марно озираючись на села і свої житла, а частина гине жалюгідною смертю, пронизана зазубленими стрілами“. Полонених сармати продавали в рабство.

Вторгнення готів у ІІ ст 

Остготи заснували велику державу, яка сягала берегів Дунаю. Столиця їхня була на березі Дніпра «Данпарстад» або «місто над Дніпром» ,

яке добре знають скандинавські саги. Зокрема, поширилася готська держава за короля Германариха (350-375 рр.).

Наприкінці IV сторіччя з Азії посунула на Чорноморські степи орда тюркського народу гунів. Держава Германариха під цією навалою розпалася.

У 372 р. н. е., домінуючи у сарматській племінній конфедерації, алани були розбиті гунами, що призвело до втрати сарматами пануючого становища в Північному Причорномор'ї.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. н. є. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали ґоти — германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст.. н. є. їх добили гуни — нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з Центральної Азії

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я.

Грецькі поняття для засвоєння:
Понт Евксінській – Чорне море
Меотиди – Азовське море
Борисфен – ріка Дніпро
Танаїс – ріка Дон
Тіра – ріка Дністер
Істр – ріка Дунай
Пората – ріка Прут
Гіпаніс – ріка Південний Буг

Поліс – місто-держава
Колонія – поселення переселенців з іншої країни
Метрополія – поліс стосовно заснованих ним в інших землях поселень (колоній)
Колонізація - переселення, освоєння нових земель

 

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну — колонізація — це побічний продукт торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, О́львія (щаслива) — найважливіша грецька колонія в Нижньому Побужжі, в дельті Бугата Борисфена Дніпра, заснована вихідцями з Мілету в 647—646 р. до н. е.

 Тира— розташована на правому березі Дністровського лиману на території сучасного м. Білгорода-Дністровського Одеської області.

  Пантікапе́й( рибний шлях) — давньогрецький поліс, що існував на місці сучасного міста Керч; столиця Боспорського царства.

 Херсоне́с ( «півострів»):

 Давній Херсонес, також Страбоновий Херсонес — давньогрецьке місто на південному узбережжі Криму, про яке відомо зі свідчення історика і географа Страбона. Місто розташовувалося неподалік від Херсонесу Таврійського.,   Херсонес, також Херсонес Таврійський — давньогрецьке місто-держава в південно-західній частині Криму (на території сучасного Севастополя) Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок».

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу).

Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу.Базилевс – верховний жрець.

У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Повстання скіфів у Боспорській державі 107 до н. е., очолене Савмаком. Приводом до повстання була угода боспорського царя Перісада V (див. Перісад) про передачу влади над Боспором понтійському цареві Мітрідату VI Сенаторові, що посилило б рабовласницьку експлуатацію. Повстання вибухнуло в Пантікапеї, де повсталі скіфи вбили Перісада й оголосили Савмака царем, потім поширилося на Феодосію та ін. боспорські володіння в Сх. Криму. Лише після тривалої боротьби понтійські війська під командуванням мітрідатового полководця Діофанта, до яких приєдналися херсонеські загони, спромоглися придушити повстання.

Присвячений Савмаку та повязаним з заколотом на Боспорі подіям уривок повідомляє наступне:«…коли ж скіфи з Савмаком на чолі підняли повстання і вбили вигодувавшого їх (тобто скіфів) боспорського царя Перісада, а проти Діофанта склали змову, він, уникнувши небезпеки, сів на відправлений за ним громадянами корабель і, прибувши [до нас] й вмовивши громадян, [а також] маючи всіляке сприяння [з боку] пославшого його царя Мітрідата Євпатора, на початку весни з'явився з суходільним та морським військом, а крім того взяв і добірних з громадян на трьох судах і, вирушивши з нашого міста, взяв Феодосію і Пантікапей, винуватців повстання покарав, а Савмака, вбивцю царя Перісада, захопивши в свої руки, вислав в царство Мітрідата і [таким чином] відновив владу царя Мітрідата Євпатора…».

Царь Митридат VI Евпатор

Перисад II Серебряная Дидрахма

I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е. II. Римський період (середина І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 pp. до н. е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. ТАВРИ народ, що мешкав у пд. частині Криму в I тис. до н.е.; від т. походить давня назва пд. Криму - Тавріка; перші відомості про т. у Геродота (V ст. до н.е.); у II ст. до н.е. підпали під владу Понтійського царства; до IV ст. н.е. асимілювалися з аланами, ґотами та іншими племенами. Всіх полонених таври приносили в жертву богині Діві, відрубуючи їм голови, які потім настромляли на палі і виставляли навколо своїх храмів і жител. Культура таврів була досить замкнутою і відсталою незважаючи на близьке сусідство грецьких міст — Херсонесу та Боспору. У таврів зберігався первісний родовий лад і сімейна община, їхні невеликі гірські селиша інколи були укріплені. Жили таври і в печерах. Померлих ховали на родових кладовишах у сімейних гробницях — скринях з кам'яних плит, в які клали і поховальні дари — посуд, прикраси, рідко зброю.   1100 — 700 рр. до н. е. Кіммерійці у Північному Причорномор'ї 700 — 300 рр. до н. е. Скіфи у Північному Причорномор'ї 647 до н.е. Заснування 1-ї грецької колонії у Північному Причорномор'ї — Борисфеніди у гирлі Дніпра. бл. 600 до н.е. Заснування греками Ольвії та Пантікапея бл.550 до н.е. Заснування Феодосії та Керкінітиди у Таврії 528 до н.е. Заснування гераклейцями Херсонесу 513 до н.е. Невдалий похід Дарія І на скифів (Скіфи уникали головної битви, а виснажували персів дрібними сутичками і нападами). 502 до н.е. Заснування Тіри (Офіусси) — нині Білгород-Дністровський 480 до н.е. Об'єднання грецьких поселень на Боспорі Кіммерійському у Боспорське царство. Археанакт засновує царську династію. 438 до н.е. У Боспорському царстві до влади приходить Спарток, який засновує нову династію. 434 до н.е. Договір про дружбу між Афінами та Боспорським царством 421 до н.е. Ще одна ймовірна дата заснування Херсонесу Таврійського - як колонії Гераклеї бл. 385 до н.е. Феодосія потрапляє до складу Боспорського царства 331 до н.е. Зопіріон, полководець Александра Македонського, рушив з військом через Дунай з метою підкорення народів у Північному Причорномор'ї. Ймовірно, намагався здобути Ольвію і оточив її. Був розбитий скіфами та ольвіополітами і загинув. сер. ІІІ ст. до н.е. Сармати витискають скіфів з Причорноморських степів до Таврії. Скіфські поселення залишились і на Нижньому Дніпрі. ІІІ ст. до н. е. — І ст. н. е. Зарубінецька культура 291 до н.е. Гети перемогли Лісімаха бл. 284 до н.е. Кельти в Західній Україні і Бессарабії. 108—107 до н. е. Цар Боспору Перісад V заповідає своє царство Понту, що викликає повстання скіфів на чолі з Савмаком. Придушене за допомогою військ царя Понту Мітрідата VІ Євпатора. 106 до н. е. Херсонес на деякий час приєднано до Боспорського царства 63 до н. е. Загибель царя Понту Мітрідата VІ Євпатора у Пантикапеї в результаті бунту проти нього власного сина Фарнака. 48 — 20 до н. е. Правління у Боспорі Асандра. 47 до н. е. 2 серпня — перемога Юлія Цезаря над царем Боспора Фарнаком ІІ в битві при Зелі у Малій Азії.(«Прийшов, побачив, переміг») 38 Смерть боспорського царя Аспурга, родоначальника нової династії. На трон вступає його син Мітрідат ІІІ, якого було позбавлено влади братом Котісом за допомогою Риму. Початок римо-боспорської війни. бл.69 — 244 Римський гарнізон у фортеці Харакс (біля сучасної Ялти). Також відомі римські гарнізони І — ІІІ ст. у Ольвії, Тірі, Херсонесі, сучасній Балаклаві. 101 Загибель у засланні 3-го римського папи Климента — ймовірно, у Херсонесі. І — ІІ ст. Спорудження римлянами у південній Бессарабії захисних валів («Траянови вали»)