ЛЕКСИКО-СЛОВОТВІРНІ ЗАСОБИ ПЕРЕДАЧІ ЕКСПРЕСИВНОСТІ В КАЗКАХ І. ФРАНКА ТА І. АНДРУСЯКА

Змінам, які відбуваються в мові, властиві різні ступені інтенсивності. Вонизначно підвищуються в періоди соціальних перетворень і стаютьнайпомітнішимив лексичному складі мови. Українська мова кінця ХХ- початку ХХІ ст. зазнала активного впливунауково-технічних, суспільно-економічних та культурних змін, якимипозначені останні десятиріччя. Особливо чутливою виявилася її лексико-семантична система, яка не лише збагатилася низкою реабілітованих слів, а й значно розширила ресурси своїх виражально-зображальних (експресивних) засобів, відкинувши домінантні емоції минулого cтоліття з їхнімисоціальними акцентами, героїчною патетикою та дещо штучним пафосом.

Актуальність дослідження. У сучасному мовознавстві чітко простежується інтерес дослідників щодо проблеми експресивності, що пов’язано з осмисленням різноманітності культурних форм діяльності людини та виявлення глибинних основ людського буття. Нині значення експресивності як культурологічної категорії важко переоцінити. Її зв'язок із соціальною творчістю виводить експресивність з лінгвістичної та мистецькознавчої сфери в коло функціонування цінностей культури. Але, незважаючи на неабиякий інтерес до проблеми експресивності, загальна та одностайна її теорія відсутня, яка б могла визначити світоглядний та лінгвістичний статус цієї категорії. Експресивність є однією з найскладніших лінгвістичних категорій, оскільки вона пов’язана з виявом суб’єктивного початку в мові, що супроводжує пізнання об’єктивної дійсності та відображає зміст індивідуальної свідомості носіїв тієї чи тієї мови.

У роботах таких вчених, як Н. І. Бойко [5; 6; 7; 8], В. А. Чабаненко [30; 31], С. В. Помирча [25], К. Г. Городенська [14], Т. Л. Коваль [19], А. А. Бурячок [9] та ін., проблеми обсягу та змісту експресивності знайшли різноманітні рішення. Проте не досліджено цю проблему в контексті творчості І. Франка та І. Андрусяка, а саме їхні казки. У цьому й полягає актуальність нашого дослідження.

Метою нашої курсової роботи є комплексний аналіз лексико-словотірних засобів вираження експресивності в казках І. Франка та І. Андрусяка.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання комплексу завдань:

розглянути основні теоретичні засади вивчення експресивності;
виокремити основні типи лексико-семантичних одиниць експресивності;
виявити особливості виражально-зображальних засобів;
дослідити функціонування лексичних та словотвірних засобів експресивності в українській літературній казці.

Об’єктом наукового дослідження стали казки І. Франка зі збірки «Коли ще звірі говорили» та казки І. Андрусяка.

Предмет дослідження – специфіка творення експресивних слів у мові літературних казок.

Матеріал курсової роботи становлять збірка І. Франка «Коли ще звірі говорили» та казки І. Андрусяка.

Методи дослідження. Специфіка досліджуваного об’єкта зумовила використання комплексу методів аналізу фактичного матеріалу: аналітико-описового, який застосовується для з’ясування структурного і семантичного аспектів досліджуваних експресивів; аналізу за безпосередніми складниками для з’ясування словотвірної моделі складного слова; компонентного (встановлення семантичного обсягу досліджуваних одиниць), а також контекстуального аналізів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на широкому обсязі матеріалу комплексно розглянуто проблеми та функціонування лексико-словотвірних засобів вираження експресивності в української літературі; з’ясовано особливості вживання лексико-словотвірних засобів передачі експресивності в літературній казці; обґрунтовано теоретичні засади витлумачення основних категорій, пов’язаних з експресивністю; запропоновано чіткі критерії виокремлення експресивної лексики; визначено роль словотвірного, денотативного та образного компонентів у формуванні експресивних лексичних одиниць; проаналізовано основні класи лексичних експресивів на основі їхньої семантико-типологічної характеристики.

Практичне значеннявиконаної роботи визначає насамперед те, що висунуті й обґрунтовані положення та одержані результати щодо семантичних і функціональних особливостей лексико-словотвірних засобів експресивності в літературній казці можуть бути застосовані в теоретичних дослідженнях із лексичної семантики. Матеріали та висновки курсової роботи можна застосувати в практиці вищої школи під час вивчення лексикології та стилістики сучасної української літературної мови, лінгвістичного аналізу художнього тексту, а саме літературної казки, читання спецкурсів, проведення спецсемінарів; для написання курсових, дипломних та магістерських робіт; у лексикографічній практиці для укладання чи доповнення загальномовних або спеціальних словників із лексичної експресивності.

Структура дослідження. Наукова робота складається зі вступу, 2 розділів (1 розділ «Теоретичні засади вивчення аналізу експресивності» – 3 підрозділи; 2 розділ «Функціонування засобів передачі експресивності в казках І. Франка та І. Андрусяка» – 2 підрозділи), висновків, списку використаної літератури (32 позиції). Загальний обсяг – 37 сторінок.

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ АНАЛІЗУ ЕКСПРЕСИВНОСТІ

Мова є основним засобом людського спілкування. Крім своєї головної, комунікативної функції, вона виконує також додаткову – емоційну, експресивну. Експресивна функція є однією з найголовніших функцій української літературної мови. Це засвідчує величезна кількість лінгвістичних праць, присвячена актуальним проблемам дослідження механізмів експресивізації та засобів вираження експресії. Українська мова багата на засоби емоційного вираження. Одними з основних є оцінні назви (назви суб’єктивної оцінки) – іменники, прикметники, прислівники, рідко дієслова, займенники, числівники, що передають позитивну чи негативну оцінку якості предметів, ознак дії або стану. З огляду на це, в сучасному мовознавсті існує велика кількість поглядів різних дослідників на природу експресивності.

1.1. Експресивна лексика як об’єкт лінгвістичних досліджень

Експресивна лексика української мови – результат тривалого розвитку, зумовленого як власне мовними, так і позамовними чинниками. Це специфічна лексична підсистема, яка належить до загальної лексичної системи мови й має свої засоби вираження та сфери активного функціонування. Вона відкрита, постійно поповнюється новими експресивними лексемами, їй властиві типологічно марковані семантичні та функціональні особливості порівняно з нейтральним лексичним складом.

Більша частина експресивного лексичного шару належить до сфери активного функціонування переважно в художньому мовленні, публі-цистичному та розмовному стилях. Аналізована лексика – типова ознака передусім художнього мовлення, якому властивий найповніший вияв експресивної функції мови.

Лексична експресивність належить до найпродуктивніших, оскільки основне навантаження вербального вираження почуттів мовця, пов’язане із суб’єктивним баченням і оцінюванням фрагментів картини світу, виконують лексичні одиниці та їхні лексико-семантичні варіанти. Маркований лексичний шар орієнтований не на номінацію типових денотатів, а на те, щоб виокремити окремі об’єкти серед низки подібних, передати їхні особливості на тлі однотипних. Значущість експресивів для носіїв мови виявляється лише в певний конкретний період комунікації або зумовлюється мовленнєвою ситуацією, інтенціями мовця.

У сучасному мовознавстві існують різні підходи до тлумачення категорії експресивності. Експресивність слова як сукупність його семантико-функціональних ознак реалізується насамперед через експресивну функцію мови. Виконуючи одночасно дві функції, експресивне слово перебуває у зв’язках із денотацією і широким спектром аксіологічних, емотивних, образних, модальних інтенцій мовця, які репрезентують конотативний та образний макрокомпоненти його семантики [6, с. 132].

Термін «експресивність» розглядається в сучасній лінгвістиці по-різному, загалом у площині конотації та стилістичного значення.

Мовознавці тлумачать категорію експресивності як виразність, силу виявлення почуттів і переживань у широкому та вузькому розумінні. У вузькому розумінні експресивність ототожнюють з одним із конотативних відтінків семантики мовних одиниць поряд з емоційністю, оцінкою та функціонально-стилістичною забарвленістю; вона належить до явищ мови як семантична ознака слова (Н. О. Лук’янова, Т. В. Матвєєва, В. І. Шаховський) [12]. У широкому розумінні експресивність – ознака інтенсифікації значення слів за шкалою зменшення або збільшення різних денотативних і конотативних сем, зокрема сем логічного змісту та емотивності (М. М. Кожина, В. М. Телія) [21]. Експресивність пов’язують переважно з різними видами оцінок, емоціями суб’єкта мовлення та засобами увиразнення тексту (І. В. Арнольд, В. А. Маслова, Є. Ф. Петрищева) [2]. У такому значенні термін «експресивність» вважають ширшим за емоційність, тобто розглядають як властивість мовлення, як функціонально-стилістичну категорію. Дослідження ґрунтується на широкому трактуванні аналізованого поняття, відповідно до якого лінгвістична категорія експресивності, що реалізується в мові як компонент конотативного значення та у мовленні як компонент стилістичного значення, є сукупністю ознак мовної і мовленнєвоїодиниці, а також цілого тексту, завдяки яким мовець виражає суб’єктивне ставлення до змісту або до адресата мовлення.

В. Н. Грідін подає таке визначення експресивності: «Експресивність – сукупність семантико-стилістичних ознак одиниць тексту, які забезпечують її здатність виступати в комунікативному акті як засіб суб’єктивного вираження ставлення мовця до адресата або змісту промови» [15, с. 10].

Існує декілька тенденцій у підході до визначення засобів, що утворюють експресивний ефект:

– розуміння експресивності як конотації (Н. О. Лук’янова);

– розгляд експресивності як оцінності (Є. Ф. Петрищева);

– трактування експресивного елемента як стилістично протилежного нейтральному стилю мовлення (В. М. Телія);

– інтерпретація експресивності як образності й суб’єктивної модальності (Т. О. Трипольська) [16].

Експресивність створюється категоріями всіх рівнів мови, тому її дослідження має носити системний характер. Плідне вивчення експресивних функцій мовних засобів можливо лише на базі створення їхньої загальної типології, класифікації й удокладненого з’ясування сутності мовних механізмів експресивізації.

Як стверджував К. Бюлер, експресивну функцію мовних знаків слід відмежовувати від репрезентативної як самостійне структурне утворення. Він виокремлював три основних функції знаків у комунікативних актах:

1) «експресивну (здатність мовного знака виражати переживання мовця)»;

2) «імпресивну (здатність знака впливати на адресата висловлення)»;

3) «пізнавальну (здатність знака передавати правду (чи неправду) про факти дійсності» [28, с. 259].

На думку деяких лінгвістів (В. А. Авроріна, Г. В. Колшанського), які пропонували концепцію монофункціональності мови, експресивна функція – це єдина функція, що виражає почуття та емоції і в поєднанні з комунікативною функцією постає«безпосередньою дійсністю думки» [1, с. 34].

Поліфункціоналісти (А. Мартіне, Р. О. Якобсон) традиційно вважають експресивну функцію однією з основних, базових функцій мови. А. Мартіне характеризує її в тісних зв’язках із комунікативною та естетичною [23,с. 372].

Р. Якобсон виокремлює шість чинників мовленнєвої комунікації: адресат, адресант, контекст, контакт, повідомлення, код. Лінгвіст стверджує, що кожному з них відповідає особлива функція мови, і першою називає експресивну, оскільки вона «зосереджена на адресатові» [32, с. 198].

Дослідники (Ш. Баллі, В. В. Виноградов, С. Я. Єрмоленко, М. А. Жовтобрюх,В. М. Русанівський, В. А. Чабаненко та ін.) уважають експресивність за своєрідну властивість, якої можуть набувати будь-які мовні одиниці. та розглядають її як потенцію мови або мовлення: «експресія вираження іманентно властива всій мові, а отже, дає про себе знати в будь-якій сфері життєдіяльності» [27, с. 167].

Отже, виокремлену експресивну функцію лінгвісти характеризують як базову для мови-системи (поряд із комунікативною) і досліджують у безпосередніх зв’язках із такими функціями, як поетична та естетична. Безперечно, експресивна функція належить не тільки мовній системі (як і комунікативна), а й окремій мовній одиниці, зокрема лексичній, як, наприклад, номінативна.

Більшість лінгвістів (О. С. Ахманова, Р. А. Будагов, О. М. Леонтьєв, В. І. Шаховский) зазначають, що експресивна функція будь-якого мовного знака існує в поєднанні з іншими функціями. ЇЇ традиційно кваліфікують як властивість мовної одиниці викликати емоції, виражати почуття, передавати афективні стани та пов’язують зі сферою емотивно-психічної діяльності людини.

Реалізація експресивності здійснюється двома одиницями, які отримали назву: експресема та експресоїд.Експресему розглядають як контекстуальний засіб вираження виразності, тобто одиницю, яка в змозі розкрити виражально-конструктивні «прирости» [20, c. 89] і, яка виникає унаслідок порушення загальномовної літературної норми. Експресема містить у собі «лінгвістичне» та «естетичне» в їхній конкретній взаємодії, її розглядають як єдність загального та особливого, окремого, типового та індивідуального, матеріального та ідеального, форми та змісту, представляє собою безліч експресоїдів, які відображують дихотомію «мова-мовлення» [17, c. 65].З цього видно, що експресоїд – конкретна реалізація експресеми. «Внутрішня парадигма експресеми синтагматична, контекстуальна та епідигматична, що являє собою асоціативне поле, яке закріплене лексико-граматично та фонетично. Існує також поняття «експресив» – «узуальне та оказіональне слово або лексико-семантичний варіант слова, в семантиці якого поєднується денотативний компонент (номінативний базис) та конотативні компоненти – експресивність, емоційність та оцінність». Тоді як експресема – стилістична одиниця, експресив виступає як одиниця лексико-семантичної системи мови, тобто як лексико-семантична одиниця [22, c. 10]. Їх поєднує спільна категорія виразності.

Поряд з експресивністю існує поняття «експресія», які перебувають в ієрархічному відношенні і розмежовуються так:

– експресивність – це мовне явище, що містить у собі експресію;

– експресивність – це те, що висловлює експресію (експресивне висловлювання, експресивна лексика, експресивне забарвлення), експресія – виражально-зображувальні властивості мови, що формуються за допомогою лексичних, словотвірних та граматичних засобів мови (експресивні лексичні та словотвірні засоби, тропи тощо) [26, c. 112];

– експресивність – це не те, що надає мовленню емоційності, образності, а те, що саме породжується емоційністю, образністю, характерністю мовлення, і не є виразністю, а й інтенсифікацією виразності;

– експресивність – стилістична категорія, й експресія – функціональна категорія, що характеризується в межах антропологічної парадигми. Обидві категорії завжди зорієнтовані на людину, її емоційно-психічну та кваліфікативну сферу мовленнєво-розумової діяльності, сигналізують про інтенції суб’єкта мовлення, передають його ставлення до позначуваного об’єкта та впливають на адресата силою почуттів та афективних станів.

Отже, експресивність – це властивість мовного знака, через який він сприймається автоматизовано, безпосередньо впливаючи на уяву адресата та його емоційну сферу. Експресивним може бути будь-яке висловлювання, якщо воно неочікуване та непередбачуване, а експресія – це виражально-зображувальні якості мови, які відрізняють її від звичайної, стилістично нейтральної, роблять мовленнєві засоби емоційно забарвленими.

1.2. Види та семантичні класи лексичної експресивності

Експресивна лексика – це якісно й функціонально своєрідний тип номінації, що репрезентує широкий і різноманітний діапазон варіювання та імпровізації семантики мовних одиниць, їхніх емотивно-оцінних планів, напр.: військо, армія та воїнство, рать; боєць, воїн, вояк і витязь, звитяжець, войовник, ратник, ратоборець, вояка, воячисько, воячня; одяг й облачення; збори, зібрання та збіговисько, збіговище; товариство, компанія та братія, шатія, шатія-братія; хитрощі й викрутні; розумний і розумака, розумаха, мудрагель, розумник; прибулий і приблуда; просити й благати; грати й триндикати; умовляти й уговкувати; зрозуміти й втелепати; величатися, пишатися й бундючитися, заноситися, пиндючитися, приндитися, індичитися, чванитися, кокошитися, гороїжитися; наслідувати й мавпувати; смакувати й облизуватися тощо.

М. М. Кожина виокремлює три основних види експресивності:

раціональну (як підвид – раціонально-оцінну);
емоційну (залежно від конотованих елементів, що входять / не входять до її структури, вона може поділятися на власне емоційну та емоційно-оцінну);
функціональну [2, с. 16].

На підставі того, що експресивність – категорія інтегральна, яка включає (або може включати) у себе комплекс таких понять, як емоційність, оцінність, виразність, інтенсивність, образність та стилістичну маркованість, що одночасно є складовими елементами та слугують для увиразнення висловлювання з метою його максимального впливу на реципієнта, можна говорити про виокремлення її типів на основі наявності/відсутності цих складових елементів.

Вчені виокремлюютьтакі види експресивності:

образна;
збільшувальна;
інгерентна;
адгерентна;
контекстуальна;
мовна;
денотативна;
смислова;

Образна експресивність заснована на метафоричному перенесенні, однак перенесення відбувається не всередині лексеми, а всередині слова.

Збільшувальна експресивність вивчена не менше, аніж образна. Покажчиками збільшувальної експресивності є інтенсифікатори. Прикладом однієї з груп інтенсифікаторів можуть служити підсилювальні прислівники. [2, с. 112–114].

Під інгерентною експресивністю розуміють такий її вид, який є системно значущим елементом семантичної структури слова і не залежить від контекстного вживання. Під адгерентною експресивністю розуміють відтінок значення, що є результатом поєднання одиниці з іншим словом (словами) у певному контексті.

Контекстна експресивність – це такий її вид, який з’являється в кожному конкретному контексті і не існує поза контекстом. До контекстуальних експресивних слів належать не тільки оказіональні (тобто вторинні і контекстуально обумовлені, що додатково підсилюють експресивність), але й мовні одиниці з нейтральними в експресивному відношенні значеннями, що здобувають експресивність в конкретному контексті [13, с. 9].

Г.В. Вахітова розрізняє поняття мовної та мовленнєвої експресивності. Мовну експресивність розуміють як сукупність взятих позаконтекстуально конотацій мовних одиниць. Мовні засоби вираження експресивності становлять експресивні засоби, властиві самій системі мови. Вони володіють регулярною відтворюваністю [10, с. 14].

Згідно з концепцією А. І. Новікова, під денотатом розуміють будь-який предмет, об’єкт, явище або цілу ситуацію дійсності, відображену нашою свідомістю і виражену засобами мови. Отже, денотативна експресивність – це ті фрагменти, явища, ситуації дійсності, залучені автором у зміст повідомлення, які за своєю сутністю можуть викликати ефект експресивності. Денотативна експресивність відображена в асоціативних словниках тієї чи тієї мови, частково входить в ядронаціональної мовної свідомості його носіїв.

Смислова експресивність виникає тільки в процесі розуміння тексту реципієнтом. Такий вид експресивності створює ті явища, які провокуються в свідомості реципієнта на емоційно-смисловому рівні, як реакції на слова, які є носіями денотативної експресивності [10, с. 8–10].

У сучасному мовознавстві розглядаютьп’ять основних типів лексичної експресивності: денотативно-конотативну, конотативно-денотативну, власне конотативну, функціонально-семантичну та функціонально-стилістичну.На основі цих типів лексичної експресивності виокремлено сім семантичних класів експресивів: І – емотиви-афективи (лебідонька, бузувір), ІІ – емотиви-оцінки (бурса – про ПТУ), ІІІ – конотативи-оцінки (базіка, неотесаний), ІV – інтенсиви-емотиви (несосвітенний, страшенний), V – інтенсиви-оцінки (сонько, верства), VІ – емотиви-символи (калина, барвінок), VІІ – емотиви-образи (зірка, піщинка), які здатні утворювати велику кількість частиномовних семантичних типів та підтипів.

1.3. Лексико-словотвірні засоби вираження експресивних одиниць в українській мові

Лексична експресивність – явище марковане й певним чином мотивоване. Аналіз засобів вираження лексичної експресивності виявив, що для неї характерні такі різновиди мотивації: фонетичний, словотвірний, лексичний та семантичний, які залучають до свого складу одиниці трьох мовних рівнів – фонетичного, морфологічного та лексико-семантичного. Кожен різновид мотивації має у своєму розпорядженні показники, які є безпосередніми вербальними засобами реалізації експресивного значення слова. До них належать: фонетичні(звукові повтори, алітерації, паронімія, парономазія, звуконаслідування, звуковідтворення, фонетична екзотичність слова, наявність специфічних звукосполук); лексичні(синонімія, омонімія, антонімія та паронімія; використання іншомовних слів, запозичень, русизмів; неологізми, авторські новотвори, оказіоналізми та застаріла лексика; терміни, професіоналізми; діалектна лексика; розмовно-побутова лексика, жаргонізми, арготизми); фразеологічні (фразеологізми та одиниці з ідіоматичним значенням; прислів’я, приказки; крилаті вислови); словотвірні(афікси суб’єктивної оцінки (демінутивні суфікси, префікси, аугментативні суфікси); осново- та словоскладання); морфологічні (іменники у складі сегментних конструкцій; іменники спільного роду, значення яких виражає експресивні відтінки; стягнені та нестягнені форми прикметників; ступені порівняння, нанизування прикметників; слова категорії стану та імперативні форми; експресивні можливості часток, вигуків та їхніх форм) та синтаксичні (окличні, питальні та спонукальні речення; звертання, конструкції з чужим мовленням та діалогічне спілкування; вставні, вставлені та приєднувальні конструкції; нанизування однорідних членів речення; незакінчені, обірвані речення; паралельні конструкції, що змістовно наближаються до афоризмів).

Результатом дії експресивної функції мови, її реальним виявом на лексико-фразеологічному рівні є експресивні лексеми, семантика яких містить емотивно-суб’єктивну гаму оцінок предметів та об’єктів мовлення, використовується для характеристики неординарних, нестандартних фрагментів картин світу.

Розглянемо лексичні засоби вираження експресивності. Закономірним є поява в мові значної кількості неологізмів, а саме: словотвірних неологізмів (квазідуховність, скандалізація, іміджмейкер), семантичних неологізмів (довгожитель, перезавантаження, фабрикант), індивідуально-авторських оказіоналізмів (весняномрійний, душознавець,мистецтвокрад). Окрім неологізмів, вживають і архаїзми (благо, возсіяти, злато, перст, ректи, чадо), історизми (бояри, князь, цар, жупан, лати, покут) та анахронізми (булава, купець, старшина, холоп) із метою створення колориту певної доби, гумористично-іронічного забарвлення тексту.

Як експресивний засіб у мові часто використовують терміни,чому сприяє їхнє переносневживання. Потужної метафоризації зазнають терміни таких галузей: спорту (нокаут,правила гри, тайм-аут), медицини (амнезія, ін’єкція, епідемія, реанімація), мистецтва (ренесанс, симфонія,шоу), хімії (каталізатор, корозія); виробничо-технічна лексика (набирати обертів, потрапити в обойму). Крім цього, широко використовують власне розмовну лексику, яка виконує низку функцій, зокрема оновлює образність, створює колорит розмовності, пожвавлює виклад, уживається для характеристики
персонажів: верзтися, гультяй, лопотіти, мастак, репетувати, розбишака, телепень, теревенити, човгати, шастати. На жаль, помітної популярності набули жаргонізми, сленгізми, лексика кримінальної сфери. Йдеться
про слова на зразок:бандюки, бариші, замовити, кинути, наїхати, опустити, розбірки, розколотися тощо.Уживання таких слів розхитує літературні норми, виховує в аудиторії мовний несмак, популяризує грубе,ненормативне мовлення.

Як ефективний засіб експресивізації в сучасній літературній мові поширені фразеологізми. Найбільш уживаними є розмовно-побутові фразеологізми, що виконують яскраво виражену оцінну функцію (впадати в око,кусати лікті, напускати туману, промивати мізки, сидіти на шиї) та фразеологізми з античної міфології (авгієві стайні, аріаднина нитка, ахіллесова п’ята, вогонь Прометея, гордіїв вузол, канути в Лету, прокрустове ложе, сізіфова праця).

Щодо словотвірних засобів, слід сказати, що в мовознавчих працях зверталася увага в основному на стилістичну характеристику частин мови з емоційним забарвленням і лише поодинокі розвідки були присвячені питанням їхнього словотворення, такі, наприклад, як «Іменники з суфіксами суб’єктивної оцінки» З. С. Сікорської та Б. А. Шарпила (1977), «Емоційні суфікси іменників на позначення позитивної оцінки» Г. М. Сагач (1975) та деякі інші. Окремі питання утворення назв із семантикою суб’єктивної оцінки з’ясовано в працях, присвячених морфеміці та дериватології, зокрема в таких, як «Словотвірна структура слова (відіменні деривати)», автори – Городенська К. Г., Кравченко М. В. (1981), а також «Морфеміка української мови» Безпояско О. К. та Городенської К. Г. (1987) [14].

До основних дієвих засобів експресивізації на словотвірному рівні належать демінутивні йаугментативні суфікси.Зменшувальні утворення, демінутиви(від латинського deminutivum – зменшувальне слово) – це похідні іменники, що виражають значення зменшеності, яке здебільшого супроводжується ще й значенням суб’єктивної оцінки: позитивної (пестливої) або рідше негативної (зневажливої). Розрізняють демінутиви першого, другого та третього ступенів, що утворюються від іменників, позбавлених значення зменшеності :дівча > дівчина > дівчинка > дівчинонька. Зменшувальні утворення вживаються переважно в розмовній мові.

Демінутиви спочатку виражали значення об’єктивної зменшеності предметів, істот та явищ, а з часом стали передавати ще й значення суб’єктивної оцінки. Унаслідок розвитку категорії демінутивності та засобів її оформлення в сучасній українській мові наявна значна кількість синонімічних словотворчих засобів вираження пестливості. Наприклад, зменшувальні утворення від іменників чоловічого роду можуть оформлятися суфіксами -ок, -ик, -ець [4].

Серед назв зі значенням зменшеності переважно з позитивною оцінкою можна виокремити лексеми з таким частковим значенням: 1) зменшені імена; 2) зменшено-оцінні (зменшено-пестливі або зменшено-згрубілі); 3) оцінні (пестливі). Назви осіб, які є об’єктом нашого аналізу, належать в основному до оцінних або зменшено-оцінних лексем.

До групи зменшувально-пестливих, тобто тих, що надають словам позитивного емоційного забарвлення, належать такі суфікси іменників: -к(о) (татко), -ок (дружок), -ик- (Тарасик), -ець (братець), -иц׀(а) (сестриця), -ичка (молодичка), -инк(а) (дівчинка), -очк(а), -ечк(а), -очок, -ечок (невісточка, донечка, синочок),-оньк(а), -еньк(а) (дівчинонька, бабусенька),-ун׀(а) (матуня), -ус׀(а) (матуся); похідні -усеньк(а), -унечк(а), -уньчик, -усечк(а) (бабусенька, матунечка, татуньчик, бабусечка) та деякі інші [18].

Словотвірні типи зменшувальних іменників відрізняються між собою ступенем продуктивності. У зменшувальних утвореннях чоловічого роду на позначення пестливості, ласкавості, ніжності найпродуктивнішим є словотвірний тип на -ок, але в групі іменників він функціонує досить обмежено порівняно із словами на позначення предметів та явищ (дідок, женишок). Дослідники зауважують, що суфікс -ок має меншу експресивність порівняно із синонімічними -ик-, -ець. Цим, очевидно пояснена наявність у сучасній українській мові великої кількості десемантизованих демінутивів даного словотвірного типу. Проте це стосується восновному слів на позначення предметів та явищ, тоді як назви осіб зберігають значення суб’єктивної оцінки.

Інколи суфікс -ок надає лексемам значення трохи зниженого, фамільярності [18].

Емоційний суфікс -к(а,о) надає словам відтінків пестливості, ніжності (дітки, татко). Іменники чоловічого роду, в яких функціонує цей словотворчий формант, майже завжди мають відтінок прихильності. В основному це зменшено-пестливі назви від власних імен (Андрійко, Максимко, Сергійко, Сашко, Мишко, Василько). Інколи він надає назвам забарвлення згрубілості, просторіччя (Панько, Грицько, Данько, Яшко). Натомість інтенсивність емоційного забарвлення іменників жіночого роду з суфіксом -к(а) є меншою, що викликано, очевидно, впливом таких утворень, як квітка, сторінка, які повністю втратили або втрачають емоційність. Повністю втратило відтінок пестливості слово дядько. У цьому разі лексикалізація демінутива пов’язана із виходом з ужитку мотивувального слова.

Демінутиви з суфіксом -к(а) утворюються переважно від іменників жіночого роду. Вони виражають семантику зменшеності (дівчинка), пестливості (бідолашка, внучка, подружка), поєднання цих значень. В окремих випадках деривати із формантом -к(а) можуть передавати значення зневажливості (п’яничка, бродяжка).

Суфікс -ин(а) в лексемах на зразокхлопчина надає назвам осіб відтінків співчуття, симпатії, прихильності, які супроводжуються й частково вираженим значенням об’єктивного зменшення обсягу, розміру та значенням одиничності. В іменниках жіночого роду суфікс -ин(а) виражає відтінок здрібнілості не дуже відчутно (дівчина), зате похідні від нього суфікси -инк- та -иночк- мають виразне значення здрібнілості з відтінком пестливості (дівчинка, дівчиночка) [24].

Іменники словотвірного типу з суфіксом -ик-, маючи спільне значення оцінки, розрізняються за семантичними відтінками пестливості (малярик, коханчик, женчик), зменшено-пестливості (лейтенантик, косарик, вівчарик, дударик), зменшено-зневажливості (інтелігентик, купчик, франтик, музикантик). Проте найчастіше лексеми із суфіксом -ик- вживаються з відтінком пестливості, ніжності, симпатії. І зовсім рідко, лише в певних контекстах, іменники цього словотворчого типу набувають відтінку доброзичливої іронії .

Суфікси -очк(а), -ечк(а) надають іменникам ніжних, позитивних відтінків. Ці форманти створюють загальний емоційний колорит пестливості, слова з ними часто трапляються у фольклорі.

Суфікси -ус׀(а), -ун׀(а) в лексемах на зразокГаннуся, матуся, бабуня, надаючи іменникам відтінків пестливості, ніжності, ускладнюються супровідним відтінком інтимної сердечності, щирості,наприклад: «Прости мені, серце Ганнусю!» (І.Нечуй-Левицький); «Там матуся теплі сльози з горя щедро вилива...» (П.Грабовський); «Ні, ні, дідуню! Ми не винні!»(Л. Українка); «Скажіть, бабуню, а коли вони мене сікли, то ніхто не бачив?» – раптом запитала Марія» (В.Кучер).

Суфікси -усеньк(а), -унечк(а), -усечк(а) є ускладненими варіантами попередніх суфіксів. Їм властива особливо яскрава емоція ніжності, пестливості.

Для передачі негативних емоцій та змалювання іронічних образів в українській мові використовуютьще й аугментативні суфікси -аш, -юг(а), -юган, -юр(а): торгаш, злодюга, ледарюга, вітрюган, собацюра; -ук(а),-юк(а), -аці(я), -щин(а), -енці(я), -анин(а), -неч(а): холодюка, грязюка, зміюка, мудрація, літературщина,штукенція, гупанина, гуркотнеча; -ак(а), -як(а), -юг, -к(а), -уд(а), -ур(а), -іс(а): забіяка, злодюжка, зануда,замазура, гульвіса.

Префікси роблять слова стилістично виразними, емоційно забарвленими. Слова, утворені за допомогою префіксів, використовуються в розмовному і книжних стилях.

Емоційна виразність префіксів залежить від тих значень, яких набувають новоутворені слова. Наприклад: Забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька, та заболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар.тв.). Префікс за-, повторюючись у словах, не тільки вказує на початок дії, а й підсилює її емоційність.

Особливої експресії набувають слова з кількома префіксами, напр.: Я їм коня припряг за гичку в стайню. Гаразд мене поповозив востаннє (Л. Українка). Іноді префікси надають словам відтінків урочистості: Наливає річки до краю, будить пагіння золоте (А.Малишко).

За допомогою префікса не- виражається не тільки протилежне значення: неправда, неволя, нещастя, а й негативний, зневажливий відтінок: нездара, неук, нечупара, недотепа. В іменниках на позначення неповного вияву якоїсь властивості вживаються префікси па-, про-: паросток, пагорбок, паморозь, провесна, прозелень. На позначення великої давності в іменниках і прикметниках указує префікс пра-: праліс, пращур, прадавній, правічний. Відтінок урочистості надають застарілі префікси па-, пра-, уз- : узлісся, паморозь, прабатьківщина.

Продуктивним засобом експресивізації на словотвірному рівні є також осново- і словоскладання. Завдяки вдалим поєднаннням несумiсних у семантичному відношенні компонентiв встановлюються новi зв’язки мiж явищами i поняттями, якi своєю незвичайнiстю й образнiстю викликають появу нових асоцiацiй: білоручка, доброчинник, дурносміх, душохват, гріхопадіння, зірвиголова, пройдисвіт, пустодзвін, пустоцвіт, скульптуроманія.

Специфіка семантики та функціонування експресивних прикметників полягає в тому, що вони передають не звичайну якість (ознаку) предмета, а інтенсифіковані, градаційні якості й розвивають кількісні значення. Ад’єктивні предикати кваліфікують людину та предметний світ, відтворюючи окремі деталі. Експресивність відносних прикметників ґрунтується на метафорично мотивувальних значеннєвих планах, які належать до предметно-якісних (акробатичний, грозовий, бульварний). Ознакою прикметників-експресивів є безпосередній зв’язок із семантикою тих лексем, від яких вони утворені. Похідні зазвичай зберігають емотивно-оцінні семи іменника (прожектерський (пор. прожект)) чи дієслова (величальний (пор. величати), в’їдливий (пор. в’їстися)).

Експресивні дієслова позначають передусім інтенсивні або послаблені дії, процеси, статичність або динамічність (результативність/ процесійність) дієслівної дії. Вони досить часто вживаються не стільки для характеристики самої дії, як її мети (видресирувати, знюхатися), способу (вищебечувати), об’єкта дії (сфабрикувати), суб’єкта дії (верховодити).

У творах художньої літератури використання зменшено-пестливих слів сприяє створенню емоційно-оцінного тону мовлення, нових слів зі значенням зменшуваності/збільшуваності, з відтінками експресивності, емоційності, ніжності, симпатії. Їх функціонування в тексті сприяє до збагачення українського лексикону стилістично-маркованими словами, емоційному насиченню художніх текстів. Оцінні лексеми служать засобом вираження авторського ставлення до зображуваного.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Таким чином, дискусійним залишається питання щодо визначення категорії експресивності. ЇЇ кваліфікують як семантичну суперкатегорію, як феномен мови та мовлення, що становить поєднання статичних та динамічних явищ, пов’язаних із внутрішніми (поняттєвими) і зовнішніми (функціональними) аспектами дослідження експресивних лексичних одиниць. Окрім, цього більшість дослідників схильні розрізняти поняття «експресивність» та «експресія», що також ускладнює пошук єдиного значення експресивності.

Механізми, що забезпечують реалізацію експресивних значень лексем, ґрунтуються на фонетичних, словотвірних та семантичних контрастах (нейтральне – експресивне). Словотвірний контраст виявляється у випадках наявності/відсутності експресивного лексичного або структурного мотиватора: використання експресивних твірних основ, афіксів суб’єктивної оцінки, модифікація та трансформація фразеологічних одиниць і творення на їх базі експресивів-композитів, функціонування специфічного складу лексем – оказіоналізмів, які своєю формальною інновацією чітко виокремлюються на тлі узуально нейтральних. На семантичному рівні контрастекспресивних і нейтральних значеннєвих планів з’ясовується на основі складників їхніх структур.

Семантика експресива значно багатша, вона вирізняється у зв’язку з наявністю емотивного, оцінногокомпонентів та образного макрокомпонента, які входять до семантичних структур як самостійно, так і в найрізноманітніших поєднаннях.Експресивний змістпередбачає специфічність мовних форм художнього тексту, на що вказують різні нові значення слів, які утворено за допомогою засобів передачі експресивності.

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗАСОБІВ ПЕРЕДАЧІ ЕКСПРЕСИВНОСТІ В КАЗКАХ І. ФРАНКА ТА І. АНДРУСЯКА

Експресивність нині є однією з найбільш активно досліджуваних лінгвістичних категорій. Інтересдо проблеми експресивності пояснюється увагою до «мовної особистості», а точніше, до опису мови як засобу виявлення і разом зтим впливу на мовну особистість, її поведінку та внутрішню духовнудіяльність. Експресивність функціонує в тексті як засіб прагматики,виявляючи мовну стратегію автора, і стає одним із засобів мовноговпливу на читача.

Експресивність та емоційність – визначальні риси художнього стилю, важливі чинники впливу на читача, на психологію його відчуттів. Саме в художньому мовленні якнайповніше виявляється емотивна та естетична функції мови, які ґрунтуються на єдності законів внутрішньої організації мови, психічних та соціальних чинників. Тому визначення експресивно- емоційних засобів художнього твору є надзвичайно важливим для інтерпретації останнього, а також для розкриття внутрішньомовних закономірностей.

2.1. Лексичні засоби експресивності

У процесі пізнання людина визначає певні відношення між собою і явищем дійсності, оцінює його значення у своєму бутті: добре і зле, шкідливе і корисне, гарне і погане тощо. Емоції та оцінка відіграють настільки важливу роль у житті людини та суспільства, що вони стають однією із форм відображення дійсності. Закпіплюючи за певним явищем слово, людина не тільки називає це явище, предмет, а в самому слові вже виражає оцінне ставлення до нього.

Слова, що належать до стилістично забарвленої лексики, характеризуються насамперед наявністю чи відсутністю в них додаткового конотативного значення, тобто певних емоційних відтінків.Частина слів, які самі по собі надають висловлюванню емоційного забарвлення, містять стилістично-оцінний відтінок. Такі слова виражаються певними мовними засобами: лексичними, словотвірними, морфологічними та ін.

Співвіднесеність між емоційністю та експресивністю найбільш прозоро виявляється на лексичному рівні мови: коли людина, користуючись певним типом лексики, висловлює свої позитивні чи негативні емоцій, у цьому їй завжди допомагає експресія, яка обов’язково супроводить вияви почуттів. Розчленування такої лексики на емоційну таекспресивну умовне, тому вважаємо доцільним послуговуватися терміном «емоційно-експресивна лексика».

До складу лексичних засобів передачі експресивності у текстах переважно належать: неологізми, діалектизми, жаргонізми, вульгаризми, архаїзми, історизми, анахронізми, власне розмовна лексика та старослов’янізми. Окрім цього, емоційно забарвлений відтінок надають фразеологізми та синонімічні повторення.

Найповніше лексичні засоби експресивізації втілилися у літературній казці, оскільки казка – це найбільш емоційний, тонкий, філософський жанр літератури.

У літературних казкахІ. Франка та І. Андрусяка наявна емоційно-експресивна лексика, різноманітна за своїм лексико-семантичним складом. Серед цієї лексики поширеними є слова із загальномовним емоційно-оцінним змістом (ледар, мотлох, варнякати, мудро) і слова з функціональним емоційно-оцінним змістом (слова з переносним значенням на зразок баран, макітра, нора, гавкати). Слова обох груп можуть мати як позитивне, так і негативне забарвлення.

Лексика із загальномовним емоційно-оцінним змістом – це слова, емоційно-експресивний зміст яких є постійною і невід’ємною ознакою за будь-яких ситуативно контекстуальних умов. Це переважно слова власне розмовної лексики. Наприклад у казках І. Франка: Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя – сказав би хто: згинув та й згинув[29, с. 6]; Скочив Дрозд у калюжку, у воді обмочився, в піску обтатлявся та й бігає по доріжці, перхає сюди й туди, немов зовсім літати не може[29, с. 21]; Біжить Лисичка польовою доріжкою та й здибає Їжака[29, с. 52]; Сиджу собі та чатую на воробчиків, коли бачу, а з сусіднього села біжить межею якийсь пес і несе в зубах ковбасу — та таку довжезну, що оба кінці геть поза ним землею волочаться [29, с. 67]; Ціла юрба кинулася по тісненькімподвір’ї, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають – Лиса ані сліду нема[29, с. 86]; І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога[29, с. 81]; Їжак стояв собі край дверей своєї нори, заложив руки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку – чи гарну, чи не гарну – кому там що до того! Мугикає собі тихенько[29, с. 28]. В останньому прикладі експресивність виділеного слова посилюється лексемоютихенько зі зменшено-пестливим суфіксом-еньк(о).

Експресивність передають вже самі назви персоніфікованих тварин: Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода[29, с. 9]; Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас[29, с. 10]; Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка[29, с. 11]; А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз у великодну п’ятницю по дріжджі посилали, а ти аж за рік у великодну суботу з дріжджами прийшов та й ті насеред хати розілляв?[29, с. 17]; Повідала Сорока-білобока, що чула від Куниці, молодої дівиці, що та бачила, як господар куштував і хвалив, що солодкий, пора збирати[29, с. 52]; Жив собі Зайчик – вушка-сплюшка[3, с. 23]. Всі ці назви поєднуються зі зменшено-пестливими суфіксами, що передають негативне/позитивне ставлення автора до персонажа. До того ж, такі назви характеризують самих герої, їхні зовнішні риси.

Письменники використовують багато діалектизмів, які вводять до тексту твору з метою індивідуалізації й типізації мовлення героїв, їхньої мовленнєвої характеристики, з метою підкреслення мовного колориту зображуваного, належністю героя до певного побутового середовища, інколи з метою створення комічного враження тощо: Одного дня випав льос на Зайця; Іде нога поза ногу, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде[29, с. 44]; Він якмога швидше побіг від поганого дупла, забіг у свою гавру, сів там та й сидить[29, с. 35]; Се, мої дітоньки, не є сторія, а прахтика[29, с. 28]; Ходи, наїмося, ще й дітям по китяхові принесемо[29, с. 52]; Копли собі свій загонець, я тебе здогоню[29, с. 70]; А хвіст у нього – не хвіст, а щось таке величезне а важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче[29, с. 87]; Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою[29, с. 79].

Такі сполуки, як високо-високо, несе-несе та ін. надають експресивного значення тривалості дії або передають найбільший вияв ознаки. Напр.: Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі[29, с. 13]; Сонічко зійшло ясно на небі, вітрець теплий проходжувався по стернях, жайворонки співали високо-високо в повітрі[29, с. 28]; Я вже тут за вами шукаю-шукаю[29, с. 41]; Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій [29, с. 87].

Поширеним явищем у казці є функціонування авторських неологізмів, або оказіоналізмів. Неологізми можуть передавати як позитивну емоційно-оцінну семантику, так і негативну: Ти своїми кривульками перебіжиш мене?[29, с. 29];Ти, певно, думаєш,— мовить Їжак до Зайця,— що ти своїми довгими лабами більше докажеш?[29, с. 29];А отсі голопуп’ята – то королівські діти? Тьфу, та й погані ж потерчата![29, с. 35]; Я заразісінько верну! – мовила Лисичка[29, с. 70]. У цьому випадку, автор передає негативну оцінку і лише останнє поєднується із суфіксом пестливості –ісіньк(о).

Дослідниця Н. І.Бойко звертає увагу на те, що нових значеннєвих відтінків слова можуть набувати в спеціально організованих контекстах. У казках І. Франка та І. Андрусяка це досягається «шляхом несподіваних, суто індивідуально-авторських поєднань з іншими як експресивними, так і неекспресивними одиницями». Прикладом цього може послужити ряд епітетів на зразок нерепаний Іжак, грішник темний, зайчики тлусті тощо.

2.2. Словотвірні показники творення експресивного слова

Словотвірні засоби відіграють важливу роль у стилістичному забарвленні слів і в стилетворенні; стилістична виразність тексту посилюється, якщо в ньому використано слова, що завдяки словотворчим засобам виділяються своїми стилістичними функціями. Вони надають відтінків урочистості (як ось у вірші А. Малишка): Наливає річки до краю, будить пагіння золоте.

Словотвірні засоби, як і лексичні, найбільше представлені в художньому стилі, а особливо в казці.Це різні префікси, суфікси, аломорфи, осново- і словоскладання.Втім із найбільш стилістично виразних словотворчих засобів є суфікси. Одні з них використовуються для розрізнення значень слів: воля – вільний, вольовий, воліти, вільно; а інші вносять додаткові відтінки ніжності, ласкавості чи згрубілості, зневаги: кіт – котик, котичок, котусик, котяра, котюга, котище.

Важливу роль у створенні емоційної експресивності тексту відіграють так звані пестливі суфікси. До групи зменшувально-пестливих належать такі суфікси:

-к-, -ок, -ик-, -ц-, -ець: Приходи, кумцю! [29, с. 15];На другий деньприходить Лисичка, а Журавель наварив м’яса, бурячків, фасольки, картопельки, покраяв усе те на дрібні шматочки [29, с. 15];Не їж, Лисику, зараз тебе виведу, – проситься Дрозд[29, с. 21]; Виглянув Зайчик якось із хати, бачить – до нього йдуть лисенята.Йдуть і несуть по великій морквиці[3, с. 24]; Скочив Дрозд у калюжку, у воді обмочився, в піску обтатлявся та й бігає подоріжці, перхає сюди й туди, немов зовсім літати не може [29, с. 21];Вітрець теплий проходжувався по стернях, жайворонки співали високо-високо в повітрі, пчілки бриніли в гречанім цвіті, а люди, святочно повбирані, йшли до церкви[29, с. 28];
-ичк(а), -инк(а): Все, що жило, радувалося милою днинкою, і Їжак також[29, с. 28]; Іде Лисичка й хитро жартує[3, с. 24];Мушу наперед піти додому, трошка поснідати, а за півгодинки верну на отеє місце[29, с. 30];
-очк-, -ечк-, -очок-, -ечок-: Та бачить – на стежці лежить мішечок. А в тому мішечку – зерняток зо двісті[3, с. 23]; Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя – сказав би хто: згинув та й згинув[29, с. 6]; Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! [29, с. 9]; Живися, кумочку, не погордуй! Сама варила [29, с. 15]; Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я троха в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добре виросли [29, с. 28]; Я колись лиш одним оком заглянув: у двох гніздах є молоді голуб’ята, такі ситі та гладкі, як подушечки[29, с. 66];А був наш Зайчик – варто сказати – трішечки, знаєте, лінькуватий [3, с. 23]. Слово «лінькуватий» також має емоційно-експресивне забарвлення, але позначає негативну оцінку та частковий вияв ознаки предмета;
-оньк-, -еньк-: Побачивши Зайця, Їжак поклонився йому чемненько і привітав його святою неділею [29, с. 29]; Жінко, вбирайся швиденько, підеш зо мною в поле [29, с. 31]; Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися [29, с. 75]; Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали?... А ви, мої ноженька, що робили?...А ви, мої вушенька , що робили?[29, с. 4];Ой лишенько! – скрикнули в один голос Вовк і Лис. – Буде по нас! [29, с. 81]; Так, дітоньки, – поважно мовив Лис Микита [29, с. 90]; А ти б, кумонько, домене завтра в гості прийшла![29, с. 15];
-усеньк(-ісіньк-), -унечк-, -уньчик-, -усечк-: Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та й поставила перед кумом[29, с. 15]; Їжиха лишилася спокійнісінько на своїм місці[29, с. 32]; На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті[29, с. 59]; Простісінький фарбований Лис![29, с. 92]. Ці суфікси позначають різні ступені вияву ознаки.

Зауважимо, що суфікси -к-, -ик-, -ок, -ц-, -ець, будучи порівняно слабо прикріпленими до емотивної сфери (виражають емоційну оцінність найнижчого ступеня), крім усього іншого, здатні виражати ще й об’єктивну зменшеність, втрачаючи при цьому емоційно-оцінну якість і виразовий потенціал, напр.: Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує[29, с. 76]; Мавпа Фрузя вистригла йому три жміньки волосся з-між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але де тобі, все дарма[29, с. 89]; І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку[29, с. 81]. У наведених прикладах утворення на зразок легесенько, жміньки, тоненьку спираються не лише на понятійну основу, тобто не лише означають відповідно «легко залізти», «мала жменя», «тонка гілка», а є стилістично забарвленими і в поєднанні з іншими лексемами, засобом вираження емоцій персонажа, засобом експресивності тексту.

Суфікси зменшеної пестливості вводять у текст з метою показати позитивне трактування явища автором, для позначення зменшеності предметів або передати ніжне, лагідне, пестливе ставлення до зображуваного.

До суфіксів з відтінком збільшеності та суб’єктивної оцінки згрубілості, негативного ставлення належать: -иськ(о), -ищ(е), -уг-(-юг-), -аг-(-яг-), -ук-(-юк-), -ар-(-яр-), -ур-(‑юр‑) та ін. Найпродуктивніше в казках І. Франка та І. Андрусяка творяться слова із суфіксами -иськ(о), -ищ(е), які в поєднанні з твірними основами передають семантику аугментативності та несхвальну оцінку з відтінком фамільярної зневаги:Дурний Льве, таж се Ослисько! [29, с. 8]; Аж скрикнув неборачисько[29, с. 87];А ти, хвостище, що робив?[29, с. 4]; Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися – не йде[29, с. 87].

Прикметникові суфікси -енн(ий), -езн(ий) передають ознаку збільшеності з негативною оцінкою. Наприклад: Та се ж страшенний гріх![29, с. 59]; Біжить межею якийсь пес і несе в зубах ковбасу – та таку довжезну, що оба кінці геть поза ним землею волочаться[29, с. 67]; А хвіст у нього – не хвіст, а щось таке величезне а важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче [29, с. 87]; Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та гудзах і з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом[29, с. 88]; Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопа, щоби мене здоровенним буком протрепав та розуму навчив[29, с. 42].

З метою досягнення більшої виразності широко представлене в казковій лексиці творення слів за допомогою експресивних префіксів, які в поєднанні з ними складають синонімічну сполуку або плеоназми та вказують на більшу чи меншу міру вияву ознаки, надають експресивно-оцінного забарвлення. Наприклад: Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього [29, с. 3]; І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води[29, с. 7]; Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий[29, с. 84 ]; Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами, не то їжовими колючками[29, с. 87].

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

Передаючи почуття, відчуття людини, особливості її світосприймання, засоби мовної експресивності, а саме лексичні та словотворчі неоднаково функціонують в різних стилях мови. Широко побутують такі утворення в художньомустилі, зокрема в його літературній казці. У казках І. Франка та І. Андрусяка використання лексичних та словотвірних засобів передачі експресивності сприяє створенню емоційно-забарвленого тону мовлення, додаючи до основного значення відтінки пестливості, ніжності, лагідності. Уміле їх використання робить мову багатою, різнобарвною, емоційно насиченою. Емоційно-оцінні лексеми служать засобом вираження ставлення автора до зображуваних подій, більш яскраво характеризує самих персонажів.

Отже, проведений аналіз семантики та особливостей утворення виражально-зображальних засобів дозволяє стверджувати, що в українській літературній казці активно функціонують суфікси, префікси зменшено-пестливої та згрубіло-збільшуваної семантики. Лексика казок багато на діалектизми, авторські неологізми, жаргонізми. Структура речень побудована для емоційного сприйняття, про що свідчать різні мовно-стилістичні форми.

ВИСНОВКИ

Мова характеризується рухливістю та відкритістю до змін, які в різні періоди її розвитку, залежно від зовнішніх та внутрішніх чинників, проявляються більш чи менш інтенсивно. Однозначно, у періоди соціальних перетворень ступінь інтенсивності значно підвищується і стає найпомітнішим у лексичному складі мови. Без сумніву, українська мова кінця ХІХ – початку ХХ ст., органічно поєднуючи досвід попередніх поколінь, значно розширила ресурси своїх виражально-зображальних засобів на всіх рівнях. Загальновідомо, що лексико-семантична система є найбільш чутливою до суспільно-економічних, політичних, культурних і науково-технічних змін у житті суспільства. Саме тому поряд із помітним розширенням сфери функціонування української мови відбулися зрушення комунікативно-прагматичного характеру, які спричинили активізацію та поповнення запасу різнорівневих експресивних засобів.

В сучасному мовознавстві існує кілька підходів до тлумачення визначення експреспресивності, її лексико-семантичні типи. Розгляд і вивчення кожного із них сприяє більшому розумінню терміна «експресивність»,але, разом з тим, перешкоджає виокремленню єдиного значення поняття. Однак дослідники схильні визначати лексичну експресивність, як вияв людського чинника в мові та мовленні, певний сумарний продукт експресивної функції мови, як універсальну інтегральну суперкатегорію, яка забезпечує можливість експресивного маркування будь-якого фрагменту картини світу.

Експресивний фонд української мови надзвичайно багатий і різноманітний, його елементи функціонують на різних рівнях мовної системи і становлять сукупність семантико-стилістичних ознак мовних одиниць, які функціонують засобами суб’єктивного вираження ставлення мовця до змісту або адресата мовлення.

Аналіз функціонування української експресивної лексики дозволяє констатувати наявність системи засобів вираження експресивності, у межах якої взаємодіють формальні й неформальні ознаки. Їм властиві різноманітні та розгалужені зв’язки майже з усіма рівнями мовної системи: фонетичним (незвична звукова форма, «чужі» для носіїв української мови звукосполуки, звукосимволізм, звуконаслідування, повтори звуків та звукосполучень); морфологічним (емотивно-оцінні та параметрично-оцінні афікси (передусім демінутивно-меліоративні та аугментативно-пейоративні суфікси), специфічна внутрішня форма); словотвірним (складні оказіональні утворення та відфраземні композити); лексико-семантичним (метафоричні та метонімічні перенесення) та ін.

Як образотвірний засіб експресиви формують насамперед образ автора тексту, репрезентують його почуттєві стани, намагання викликати подібні інтенції в читачів, спонукати їх до активного, небайдужого сприймання зображуваних фрагментів національної картини світу. Експресиви забезпечують вплив на емоційну сферу адресата, беруть участь у посиленні, послабленні або корегуванні відповідної емотивно-оцінної, психологічної тональності контексту, породжуваної мовленнєвими ситуаціями. Вони відтворюють емотивно-аксіологічні характеристики одного персонажа вустами іншого, акцентуючи на зовнішньому вигляді індивідів, їхніх розумових здібностях (можливостях), рисах характеру, стосунках між батьками й дітьми, суспільних стосунках, поведінці, загальних рисах вдачі, особливостях темпераменту, фізичному та психічному станах тощо. Експресиви належать до активних засобів індивідуалізації мовлення персонажів, до своєрідних маркованих інформаційних кодів, що виділяють образ серед інших і створюють широкий діапазон стилістичного увиразнення експресивно орієнтованих концептів.

У межах художніх творів експресиви виконують і виражально-зображальну функцію, забезпечуючи свіжість, жвавість, картинність викладу, структурно-композиційне моделювання емотивно-оцінного текстового простору, підсилюючи експресивний ефект висловлень.

Найбільше експресивна лексика представлена в літературних казках українських письменників. За допомогою стилістично-маркованих засобів передачі експресивності автор увиразнює своє мовлення, реалізуючи свої мовностилістичні наміри, не тільки виражає власні думки й переконання, характеризує, емотивно оцінює персонажів, будь-які інші об’єкти, події, ситуації, а й певною мірою впливає на сприйняття його читачами. Експресиви характеризують індивідуальні стилі позначуваних письменників. Використання експресивної лексики має бути вмотивованим, виваженим, зумовленим такими чинниками, як час написання, жанр та ідейно-тематичний зміст твору.

Засоби експресивності поділяють на: фонетичні, фразеологічні, лексичні, синтаксичні, словотвірні. В аналізованих художніх текстах широко функціонують лексичні та словотвірні засоби.

Лексичні засоби служать для передачі тієї чи тієї епохи, місцевості, яка зображується в творі. Важливим джерелом формування й збагачення складу казок є діалектна лексика, просторічні слова, жаргонізми, власне розмовна лексика, різні фразеологізми.

Словотвірні передають за допомогою різних зменшено-пестливих афіксів позитивну або негативну оцінку зображуваних подій, предметів, явищ. Найпродуктивнішим засобом передачі експресивності в казках є суфікси, хоча наявні також префікси та багатослів’я.

Отже, з огляду на аналіз запропонованих текстів, в українській літературній казці активно функціонують мовно-стилістичні форми збільшуваності/зменшуваності, позитивності/негативності суб’єктивної оцінки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аврорин В. А. Проблемы изучения функциональной стороны языка / В. А. Аврорин. – Л. : Наука, 1975. – 276 с.
Арнольд І. В. Стилістика сучасної англійської мови: (стилістика декодування) / І. В. Арнольд // навч. посібник для студентів пед. ін-тів по спец. іноз. яз. – 3-е. – М . : Просвещение, 1990 – 300 с.
Андрусяк І. Зайчикова книжечка / І. Андрусяк. – К. : Гран-Т, 2008. – 48 с.
Безпояско О. К. Морфеміка української мови / К. Г. Городенська., О. К. Безпояско. – К. : Наука, 1987 – 230 c.
Бойко Н. І. Типи лексичної експресивності в українській літературній мові / Н. І. Бойко // Мовознавство. – 2002. – № 2–33. – С. 10–21.
Бойко Н. І. Українська експресивна лексика / Н. І. Бойко: Семантичний лексикографічний і функціональний аспекти. – Ніжин : «Аспект- Поліграф», 2005. – 550 с.
Бойко Н. Українська експресивна лексика: проблеми семантики і функціонування: автореф. дис. д-ра філол. наук : 10.02.01 / Н. І. Бойко. – НАН України. Ін-т укр. мови. – К. : Наукова думка. –2006. – 36 с.
Бойко Н. І. Українська експресивна лексика : семантичний, лексикографічний і функціональний аспекти : монографія / Н. І. Бойко. – Ніжин : ТОВ Видавництво «Аспект- Поліграф», 2005. – 552 с.
Бурячок А. А. Оцінна лексика в українській літературній мові / А. А. Бурячок // Українське усне літературне мовлення. – К. : Наук. думка, 1967. – С. 76–83.
Вахітова Г. В. Способи передачі внутрішньої експресивності тексту: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня кандид. філол. наук. / В. Г. Вахітова. – Уфа., 2007. – 30 c.
Войтенко К. Експресивність у лінгвістичних студіях / К. Войтенко. – Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Лінгвістика». – Вип. 19. – 2013. – С. 31–34.
Галкина-Федорук Е.М. Об экспрессивности и эмоциональности в языке / Е. М. Галкина-Федорук // Сборник статей по языкознанию. – М., Советская энциклопедия, 1958. – 42с.
Гімалетдінова Г. К. Суфіксація як засіб створення експресивності прикметників в англійській мові / Г. К. Гімалетдінова // Мова і методи його викладання. – Казанський. держ. ун-т., 2001. – 28 с.
Городенська К. Г. Словотвірна структура слова / Кравченко М. В., Городенська К. Г. – К. : Академія, 1981 – 324 c.
Губенко Н. В. Експресивність засобів вираження ствердження і заперечення в мові оригіналу і перекладів романів Е. М. Ремарка // Н. В. Губенко. – Краснодар, 2006. – 31 c.
Гридин, В. Н. Экспрессивность / В. Н. Гридин // Лингвистический энциклопедический словарь. – М. : Советская энциклопедия, 1990. – 591 с.
Григорьев В. Поэтика слова / В. Григорьев. – М.: Наука, 1979. – 170 с.
Журавльова Н. М. Емоційно-експресивне суфіксальне словотворення іменників у мові українських народних ліричних пісень / Н. М. Журавльова.– К. : Наука, 1985 – С.61–64.
Коваль Т. Л. Експресиви як безпосередній засіб репрезентації експресивної функції мови / Т. Л. Коваль. – К., Наук. думка, 2011. – С. 468 – 476.
Костомаров В.Г. Русский язык на газетной полосе / В.Г. Костомаров. – М.: Изд-во МГУ, 1971. – 268 с.
Кожина М. Н. О языковой и речевой экспрессии и ее экстралингвистическом обосновании / М. Н. Кожина // Проблемы экспрессивной стилистики. – Ростов н/д., 1987. – С. 14–19.
Лукьянова Н.А. О термине экспрессив и о функциях экспрессивов русского языка / Н. А. Лукьянова // Актуальные проблемы лексикологии и словообразования. – Новосибирск: Новосибирский гос. ун-т, 1980. – Вып. 9. – С. 3–22.
Мартине А. Основы общей лингвистики / А. Мартине // Новое в лингвистике. – М. : Изд-во иностранной лит-ры, 1963. – Вып. 3. – С. 366–566.
Полюга Л. М. Морфемний словник / Л.М. Полюга. Укл.–К. : Академія, 1983 – 357 c.
Помирча С. В. Особливості семантики емоційності та експресивності в структурі слова / С. В. Помирча, Т. С. Бєльська // Професіоналізм педагога: теоретичні й методичні аспекти. – Слов’янськ, 2015. – Вип. 2. – С. 64–71.
Розенталь Д.Э. Словарь трудностей русского языка / Д.Э. Розенталь, М.А. Теленкова. – М.: Изд-во Айрис-пресс, 2003. – 832 с.
Русанівський В. М. Структура лексичної і граматичної семантики / В. М. Русанівський. – К. : Наук.думка. – 1988. – 236 с.
Славиньский Я. К теории поэтического языка / Я. Славиньский // Структурализм : «за» и «против». – М. : Прогресс, 1975. – С. 256–276.
Франко І. Збірка «Коли ще звірі говорили» / І. Франко. – К. : видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1956. – 149 С.
Чабаненко В.А. Основи мовної експресії / В.А. Чабаненко. – К. : Радянська школа, 1984. – С. 23 – 29.
Чабаненко В. А. Стилістика експресивних засобів української мови / В. А. Чабаненко. – Запоріжжя :Вид-во ЗДУ, 1993. – Ч. І. – 216 с.
Якобсон Р. Лингвистика и поэтика/ Р. Якобсон // Структурализм : «за» и «против». – М. : Прогресс, 1975. – С.193–230.

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Новохатько Віта Валеріївна

Пов’язані теми

Українська мова, Інші матеріали

Додано

4 листопада 2019

Переглядів

17067

Оцінка розробки

Відгуки відсутні