Леся Українка – поетична квітка України

Про матеріал

Урок підготовлений для позакласного читання в 4-му класі з метою розширення знань учнів про життя і творчість видатної української поетеси Лесі Українки.

Перегляд файлу

Тема. Леся Українка – поетична квітка України.

Мета: формувати навички виразного читання, вміння сприймати і відчувати зміст слова; розвивати акторські здібності дітей; виховувати повагу до рідної мови і людини великої сили волі – Лесі Українки.

Хід уроку

І. ОРГАНІЗАЦІЯ КЛАСУ

ІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ

ІІІ. РОБОТА НАД ТЕМОЮ УРОКУ

а) Літературна розминка.

Учитель:

Йти назустріч бурям і зливам, Буть одній - як велика рать, Жить в нещасті життям щасливим, Муку творчістю перемагать.

М. Рильський

- Хто ця людина, яка кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу?

- Так, її ім'я - Леся Українка. (Звертається увага на портрет, заквітчаний барвінком і прибраний рушниками).

б) Робота з виставкою книг.

Кожна група правильно і повно називає виставлені нею книжечки, дає коротку характеристику кожній книзі (про що вона?, що в ній?). Потім учні систематизують книжки за такими ознаками: книжки-збірки, книжки-казки, книжки-переклади, книжки-іграшки, книжки, великі за обсягом.

Повідомлення учня.

Народилася Леся Українка 25 лютого в Новгород – волинському, в славній родині косачів (Лариса Петрівна Косач — Квітка).

Грамоти Леся навчилася дуже рано. Коли їй було чотири роки, вона вже дуже добре володіла читанням. А через рік Леся самостійно писала коротенькі листи до своєї бабусі в Гадяч та за кордон до дядька Михайла Драгоманова.

2. Бесіда-судження за самостійно прочитаними книжками і творами.

Мати Лесі, Олена Пчілка, згадує: «Коли проживали ми ще в Луцькому, то часто діти бігали гратися до старого луцького замку».

- Що ж то були за ігри?

Учень: Леся з братом Михайликом і однолітками гралися в Жанну Д'Арк - дівчину, яка стала на чолі війська і визволила Францію від ворога; у Робінзона, який після катастрофи на морі влаштував життя на безлюдному острові; у Вілу - героїню сербських пісень, що нагадувала українських мавок і русалок.

Про це ми прочитаємо твір Лесі Українки «Дівоче віче».

Учениця читає уривок вірша «Мрії»

У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства.

Тільки дивно, що не принци,

Таємницею укриті,

Не вродливі королівни

Розум мій очарували.

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляють люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий — не здамся!»

Не здававсь мені величним

Той завзятий, пишний лицар,

Що красуню непокірну

Взяв оружною рукою.

Мати поєднала з іменем України творчу долю своєї доньки, давши їй відомий усім псевдонім. Перший друкований вірш «Конвалія» з'явився в журналі «Зоря» з підписом - Леся Українка.

Двоє учнів читають вірш «Конвалія» (7 строф).

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

Учитель:

- Чи схвилювала вас ця поезія? Чим?

- На які роздуми спонукала? Висловіть їх. Чого навчає цей вірш?

Учитель:

Тяжка була в Лесі Українки доля. Вона змалку дуже хворіла. Витримала кілька операцій. Доводилось ходити у гіпсі, на милицях, відмовитись від гри на фортепіано, від малювання.

Незважаючи на важку хворобу Леся продовжує працювати. Природа весни чарує і засмучує.

Учні читають вірші:

«Стояла я і слухала весну»,

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

«Знов весна і знов надії»,

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

«У чорну хмару зібралася туга моя»,

У чорную хмару зібралася туга моя,

Огнем-блискавицею жаль мій по ній розточився,

Ударив перуном у серце,

І рясним дощем полились мої сльози.

Промчалась та буря-негода палка надо мною,

Але не зломила мене, до землі не прибила,

Я гордо чоло підвела,

І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,

І в серці моїм переможнії співи лунають.

Весняная сила в душі моїй грає,

Її не зломили зимові морози міцні,

Її до землі яе прибили тумани важкі,

Її не розбила і ся перелітная буря весняна.

Нехай там збирається гірша, страшніша негода,

Нехай там узброїться в гостру огненную зброю, –

Я вийду сама проти неї

Я вийду сама проти бурі

І стану, – поміряєм силу!

«Дивлюсь я на яснії зорі»,

Дивлюся я на смерть натури, і благання

Я посилаю доленьці своїй,

Щоб і мені дала кінець такий,

Щоб я була спокійна в час конання.

Ніхто щоб не почув тоді мого ридання.

Та й по мені не мають сльози лить, –

Сама в собі я буду жаль носить.

О доленько моя, сповни моє бажання!

І так наш світ повитий горем та журбою,

Нехай ніхто не плаче по мені,

Нехай не засмучу нікого я собою.

Нехай побачу я в смутні для мене дні

Утіху щирую та усміхи ясні.

Темноти й смутку досить і в труні!

«Хотіла б я піснею стати».

Хотіла б я піснею стати

сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати,

Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким,

Упасти на хвилі прозорі,

Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії І щастя моє таємне,

Ясніші, ніж зорі яснії,

Гучніші, ніж море гучне. –

Учитель:

Про що ці вірші?
Що їх об’єднує?

Учень:

Живучи думами про майбутнє молодого покоління, Леся хотіла вкласти його до активного діяльного життя і свою частину праці найдоступніше було це робити словом, яке не тільки зброя в боротьбі, а й засіб виховання борців. Багато таких виховних можливостей мали її поезії про мужність і нескореність. У 1884-1891рр. Леся Українка написала поезії для дітей, які об'єднала в цикл "В дитячому крузі".

Учні читають вірші:

«Літо краснеє минуло»,

Літо краснеє минуло,

Сніг лежить на полі;

Діти з хати виглядають

В вікна… шкода волі!

Діти нудяться в хатині,

Нудять, нарікають:

«І нащо зима та люта? –

Все вони питають. –

Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!

У замкнуті дивись вікна,

Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив

Всі на полі квіти…

Десь зима та не скінчиться!»

Нарікають діти.

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,

Прийде мжла годинонька,

Як зима та згине;

І заквітне наше поле,

І зазеленіє, –

Знов його весна прекрасна

Квіточками вкриє.

«Тішся дитино, поки маленька»,

Тішся, дитино, поки ще маленька.

Ти ж бо живеш навесні,

Ще твоя думка літає легенька,

Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці

Геть у далекі світа, –

Крил не втинай сизокрилій голубці,

Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,

Як то колись принесла

Тую цілющу-живущу водицю

Дрібна пташина мала?

Їй не страшні були дикі простори,

Скелі і хвилі морські,

Перелітала найвищії гори, –

Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине,

Тільки їй волю даси,

І принесе з чарівної країни

Краплю живої роси.

І як приступить журба невсипуща

Та до серденька твого, –

Тая росиця цілюща-живуща

Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці

Лине в незнані світа, –

Крил не втинай сизокрилій голубці,

Хай вона вільно літа!

«На зеленому горбочку».

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка

Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки,

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

Учень:

Ці вірші об’єднує аромат дитинства. Вони близькі до народних пісеньок, легко заучуються напам’ять.

Учень:

Де б не була поетеса вона завжди тужила за рідним краєм. Про це ми прочитаємо у віршах.

Учні читають вірші:

«І все-тики до тебе думка лине» ,

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю!

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, –

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

«До тебе Україно»,

До тебе, Україно наша, буздольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати

Де схована доля незнана.

І може зустрінеться пісня моя самотня

У світі з пташками піснями

То швидко полине тоді тая гучная зграя

Далеко степами, тернами.

Полине за синєє море, полине за гори

Літатиме в чистому полі

Здійметься високо, високо в небесні простори

І може спітка тую долю.

І може тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати

До тебе, моя ти Україно мила, кохана

Моя безталанная мати.

«Сторононька рідна! Краю мій коханий».

Сторононько рідна! коханий мій краю!

Чого все замовкло в тобі, заніміло?

Де-не-де озветься пташина несміло,

Немов перед бурею в темному гаю,

І знову замовкне… як глухо, як тихо…

Ой лихо!

Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?

Чому ти не зійдеш на землю із неба?

Осяяти землю безщасную треба!

Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?

Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?

Ой горе!

О люде мій бідний, моя ти родино,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани

На лоні у тебе, моя Україно!

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?

Ой боже!

Коли ж се минеться! Чи згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі,

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Ой леле!

Учень:

Леся Українка писала все своє життя. Останні сили покидали вже її коли вона писала казку "Про велета". З ясним розумом, що вражав сучасників гостротою і далекосяжністю суджень, помирала Леся Українка. Сталося це 1 серпня 1913 року місті Сурамі в Грузії в оточенні рідних і друзів. Похорони відбулися через кілька днів у Києві.

Вона прожила недовгий вік, але це було прекрасне життя людини, що весь свій хист, кожну хвилину свідомого існування віддала народові в боротьбі за його соціальне і національне визволення. Слово було для неї зброєю у боротьбі, а без боротьби вона не бачила життя.

ІV. ПІДСУМОК УРОКУ