Ліна Костенко "Маруся Чурай". Легенда про полтавську співачку

Тема: Віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай»Підготувала. Кисла Ольга Олександрівна

Ліна Костенко (нар. 1930)Народилась 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві (неподалік від Києва) у родині вчителів. У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. У 1957 році світ побачила перша книжка «Проміння землі». Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я серед визначних майстрів української поезії. Збірку «Зоряний інтеграл» заборонили цензурою. Однак письменницю не арештували. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Після 16 років мовчання вийшла збірка «Над берегами вічної ріки» (1977).

У 1979 році було опубліковано роман у віршах «Маруся Чурай» та «Неповторність» (1980), які стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток. Перу Л. Костенко також належать збірки «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). У 1987 році за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, а згодом отримала премію фундації Антоновичів. За книгу “Інкрустації” отримала премію Франчески Петрарки.1998 року в Торонто Світовий конгрес українців нагородив письменницю медаллю Святого Володимира. Стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Теліги, професором Києво-Могилянська академії. У 90-х роках перестала брати участь у громадському житті, відмовилася від звання Героя України. У 1999 році було опубліковано другий історичний роман Л. Костенко «Берестечко». Лише в період «помаранчевої революції» у 2004р. на деякий час повернулась до громадського життя.2010 року вийшов перший роман Л. Костенко — «Записки українського самашедшого», що викликав великий ажіотаж. У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л. Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. У 2012 році була опублікована поетична збірка «Триста поезій. Вибране». Живе і працює Ліна Костенко в Києві.

1. Історична основа роману «Маруся Чурай»Маруся (Марина Гордіївна) Чурай народилася у Полтавському посаді, в родині урядника Полтавського охочекомонного (добровільний кінний) козацького полку Гордія Чурая 1625 року. Будинок Гордія Чурая, як розповідають народні легенди, стояв на березі Ворскли, недалеко від того місця, на якому 1650 року було засновано полтавський Хрестовоздвиженський монастир, що зберігся до наших днів.

Батько Марусі, Гордій Чурай, був людиною хороброю, чесною. Він палко любив свою Батьківщину й ненавидів її ворогів. Якось, під час сварки з одним шляхтичем, не витримавши його знущань з українського народу, він вихопив з піхов шаблю і зарубав шляхтича. Після цього Гордію Чураю довелось тікати з Полтави. Він подався на Січ, пристав до гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка (Бута) і разом з ним брав участь у походах проти польської шляхти. Під час бою під Кумейками (1637) козаки зазнали поразки. Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана М. Потоцького. Полонених привезли до Варшави і там стратили в 1638 році.

Відважний урядник Гордій Чурай користувався у полтавчан великою шаною і любов’ю. Не дивно, що, відзначаючи його трагічну загибель, народ склав про нього пісню, яку наводить відомий український історик та фольклорист М. Максимович у своєму збірнику українських народних пісень: Орлику, сизий орлику, молодий Чураю! Ой забили ж тебе ляхи та в своєму краю. Ой забили ж тебе ляхи із твоїм гетьманом, Із твоїм гетьманом, що паном Степаном. Орлику, сизий Орлику! Орлів-братів маєш, Що старі та молодії, сам їх добре знаєш. Що старі, що молодії – всі в тебе вдалися, Відомстити та за тебе усі поклялися…

Після смерті Гордія Чурая його дружина Горпина залишилася удвох із дочкою. Пам’ятаючи про героїчну загибель її чоловіка, народ оточив літню жінку і її дочку теплотою й увагою. Цьому в значній мірі сприяла і обдарованість Марусі, дівчини з чарівною зовнішністю й добрим серцем. Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів, і часто навіть у звичайній розмові викладала свої думки віршами. Один із сучасників Марусі, висловлювання якого наводить О. Шаховськой, зазначав, що «чорні очі її горіли як вогонь в кришталевій лампаді; обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий, як свічка, а голос… Ах що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано навіть від київських бурсаків»

О. Шкляревький, який у дитинстві бував у Г. Квітки-Основ’яненка і бачив там портрет Марусі Чурай, так описує легендарну співачку: «Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненькая, струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою, білою вишитою сорочкою бюстиком, з крихітними ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглим личком, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями… Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками… Але при цьому у Марусі Чурай було круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс».

Впадає в око деяка суперечність між описами зовнішності молодої дівчини. За свідченнями сучасника вона була висока на зріст, Олександр Шаховський твердить, що вона була «мініатюрно складена». Сучасник зазначає, що обличчя її було біле, О. Шаховський пише, що воно було смагляве. Але така суперечність цілком припустима. Адже О. Шаховськой наводить твердження людини, яка особисто бачила Марусю, а О. Шкляревський бачив лише її портрет, до того ж невідомо, чи писаний той портрет з натури, чи він був до певної міри творчою фантазією невідомого художника (цей портрет досі не розшуканий)Крім того, слід мати на увазі, що Олександр Шаховський бачив цей портрет у дитинстві, а свій нарис писав майже через тридцять років після того. Тут могла і пам’ять зрадити письменникові. Та й незалежно від цього, за портретом майже неможливо встановити справжній зріст людини, дати точний опис кольору обличчя. Адже на портреті і фарби могли зблякнути від часу, а самий добір фарб значною мірою залежав і від освітлення, і від смаку художника. Проте зіставлення обох описів дає змогу знайти в них спільні риси і, отже, уявити зовнішній вигляд Марусі Чурай (на підставі цих описів український художник Ф. П. Самусєв відтворив у 1965 р. портрет Марусі Чурай, який вміщено на цьому слайді).

Звичайно, з такою чарівною зовнішністю, маючи від природи життєрадісну вдачу та вміючи складати пісні, які вона гарно співала, дівчина подобалась місцевим парубкам. Серед них помітно вирізнявся, як свідчать перекази, реєстровий козак Полтавського полку, згодом значковий товариш Іскра. О. Шаховськой та Г. Бораковський на підставі фольклорних матеріалів називають Іскру Кіндратом. Та насправді, як це довів В. Л. Модзалевський, справжнє ім’я Іскри – Іван Якович Іскра (Іскренко). Він був сином відомого гетьмана Якова Іскри-Острянина (Остряниці) і не дідом, а батьком полковникові Івану Іскрі. Молодий козак був палким прихильником Богдана Хмельницького. Гетьман, у свою чергу, цінив у ньому чесність, безмежну хоробрість і палку любов до вітчизни.

Іван Іскра був людиною трохи мовчазної й похмурої вдачі й відзначався винятковою правдивістю та благородством. Він палко любив Марусю Чурай, хоч ніколи не відкривав їй своїх почуттів, бо знав, що її серце належить іншому. Цим іншим був молодий козак, син хорунжого Полтавського полку Грицько Бобренко, якого О. Шкляревський, спираючись на відомості, одержані ним від Г. Квітки. Основ’яненка, помилково називає в своєму нарисі Грицьком Остапенком. Гриць Бобренко був молочним братом Марусі. Високий на зріст, з русявими кучерями й карими очима, він вигідно відрізнявся від Івана Іскри. Зовнішність Гриця описано в повісті О. Шаховського і цей опис збігається з тим описом, що ми його знаходимо в одній з пісень Марусі Чурай: Коли б же я знала, маляра б найняла, Його біле личко та й намалювала. Карі оченятка, котрі я любила, Його русі кудрі я б позолотила.

Проте Гриць був людиною слабовольною, безхарактерною. Хлопець був під великим впливом своєї матері, яка й чути не хотіла про одруження сина з Марусею. Вольова і користолюбна жінка хотіла за дружину Грицеві племінницю полковника Мартина Пушкаря, дочку осавула Федора Вишняка, Ганну (Галю) Вишняк. Гриць, очевидно, не приховував від Марусі цих намірів, і, звичайно, вони хвилювали молоду дівчину. Особливо болісно переживала вона, коли Гриць не приходив на обіцяне побачення. Тоді в голові дівчини народжувались сумні думки, які вона виливала в чудові поетичні рядки: Болить моя головонька від самого чола: Не бачила миленького ні тепер, ні вчора, Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся. Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються: Од милого нема людей, од нелюба шлються. У цих рядках Маруся недвозначно натякала на те, що покірний матері, Гриць не засилав до неї сватів, тоді як Іван Іскра, це добре відчувала дівчина, мріяв бачити її своєю дружиною.

В іншій думі, створеній тоді ж, вона змальовує коханого, який іде Полтавою. Сумніви краять дівоче серце: чи любить її Гриць, чи згадує її: Та кохаючи Гриця, Маруся водночас добре знала вади свого обранця й висміювала їх у жартівливих та гумористичних піснях. Ось одна з них:Ішов милий горонькою, Мила – під горою, Зацвів милий роженькою, Мила – калиною. - Ой ти живеш на гороньці, А я під горою; Чи ти тужиш так за мною, Як я за тобою?Грицю, Грицю, до роботи! В Гриця порвані чоботи… Грицю, Грицю до телят! – В Гриця ніженьки болять…

Було б помилкою вважати, що Маруся хотіла показати свого коханого якимсь ледацюгою. Ці рядки лише тонко натякали, що Гриця ніщо не цікавило, крім коханої: Невблаганна Маруся вирішує посміятися з бідолашного хлопця, який не може відстояти своє кохання, і. в пісні з’являються гострі й дотепні рядки: Це вже прямий натяк на те, що Гриць не може відмовити своїй матері в її намаганнях одружити його з Галею Вешняк, і тому, як зле глузування, звучать слова пісні: Грицю, Грицю, до Марусі! - Зараз, зараз уберуся!Грицю, Грицю, хоч жениться? - Не можу одговориться! - Грицю, Грицю, кого взяти? - Краще Галі не зіськати…

Пізніше Маруся ще раз підкреслить у своїй пісні безвольність Гриця, безвольність, яка згодом приведе до трагічної розв’язки, і тоді створені нею рядки будуть сповнені справжнього драматизму й глибокого суму: Суворим докором звучать заключні слова цієї чудової пісні: Матір Гриця в піснях Марусі згадується дуже часто. Це допомагає глибше збагнути страшну драму, яка випала на долю дівчини. Чом ти мене не послухав, як тобі казала: «Ходім, серце, повінчаймось, щоб мати не знала». Ти все неньку свою слухав, мене покидаєш, Покидаєш сиротину, іншої шукаєш. Тяжкий камінь, тяжкий-важкий на серденьку буде. Покидаєш через неньку – сам бог свідком буде!

Навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти. До талановитого полководця і мудрого державного діяча Богдана Хмельницького приєднався і Полтавський полк, в якому були Іван Іскра і Грицько Бобренко. Для Марусі розлука з коханим була тяжким ударом. Очевидно, саме тоді вона склала чудову пісню, сповнену глибокого болю й страху перед невідомим. Ця пісня в наші дні співається в маршовому темпі і починається словами «Засвіт встали козаченьки». Зовсім не так співала цю пісню Маруся. Вона співала її повільно, виповнюючи кожний рядок глибоким сумом і печаллю. Проникливо звучали перші початкові рядки: Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі…

Поетичне обдарування Марусі Чурай розцвітає пишним квітом. Її особисті переживання, туга за коханим, перетворюються у нові й нові поетичні рядки, в нові й нові пісні й думи. Очевидно, саме на цей час припадає створення Марусею таких пісень: «В огороді хмелинонька грядки устилає», «Шумить-гуде дібровонька» та інші. Сумуючи за своїм коханим, не маючи від нього жодної звістки, Маруся пішла на прощу до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти заспокоєння. Мабуть, тут, почуваючи себе самотньою в чужому й далекому місті, вона створила одну з кращих своїх пісень, в якій із великою силою виявляє себе душевний біль дівчини. Це пісня «Віють вітри, віють буйні», яку І. Котляревський використав згодом у своїй «Наталці Полтавці».

В цій пісні, що збереглася до наших часів у майже недоторканому вигляді, Маруся згадувала свої щасливі дні, коли Гриць був із нею: Не поможуть сльози щастю, Серцю легше буде, Хто щаслив був хоч часочок, – Повік не забуде. Єсть же люди, що і моїй Завидують долі; Чи ж щаслива ж та билинка, Що росте у полі. Що у полі на пісочку, Без роси, на сонці… Тяжко жити без милого На чужій сторонці!

Восени 1648 року становище польських військ стало катастрофічним. Новообраний польський король Ян-Казимир звернувся до Богдана Хмельницького з пропозицією про перемир’я. Хмельницький погодився припинити воєнні дії. Залишивши невеличкі гарнізони на Волині й Поділлі, козацькі війська відійшли на Придніпров’я. У кінці грудня 1648 року Богдан Хмельницький з козацькою старшиною прибув до Києва, де був урочисто зустрінутий народом. Було ясно, що Польща на серйозні поступки не піде, і війна триватиме, та, скориставшись із тимчасового затишшя, козаки почали повертатися додому. Маруся нетерпляче чекала Гриця, але він не з’являвся. Якось вона зустріла Івана Іскру, який щиро любив її, і спитала в нього про свого коханого. Чесний хлопець сказав їй гірку правду: Гриць скорився своїй матері і одружився з Галею Вешняк. Маруся спочатку не повірила цій жахливій новині. Вона вирішила, що Іван навмисно обмовляє Гриця, щоб відвернути її від нього. Але згодом сумнів закрався в її душу і вилився в нові пісні.

Справжній зойк душі вчувається у пісні, створеній у години розпуки: Ой боже ж мій, боже, милий покидає, Милий покидає, іншої шукає! До іншої ходить, з іншою говорить, Мене, молодую, до славоньки вводить

У цій, сповненій сумом і журбою думі вперше з’являються думки про смерть, як єдиний вихід із становища, що склалося: А в глибині душі ще жевріє маленький вогник надії на одруження з коханим: Хіба вже розлучать заступ та лопата, Заступ та лопата, гробовая хата…Коли б мені, боже, неділі діждати, Неділі діждати, на рушничку стати. Тоді не розлучать, ні батько, ні мати, Ні батько, ні мати, ні суд, ні громадас

Ця дума – переконливий документ про важкий душевний стан Марусі Чурай після зради коханого. І тому таким природним докором звучить створена, мабуть, у той-таки час дума «Стелися, стелися, зелений гороше», в якій Маруся звертається до Гриця з гіркими, але суворими словами: Тут, крім суворого докору, вже помітний трохи завуальований мотив фатальної приреченості, який згодом, у наступних піснях Марусі, стане досить виразним. «Гей, ви не тіштесь, воріженьки, моїй пригоді», – звертається Маруся до громади і пояснює: Гей, ти, молоденький, голубе сизенький, Не в правді живеш; Минуєш мою хату, і мої ворота, До іншої йдеш. Бо моя пригода, бо моя пригода, Як літня роса: Як вітер повіє і сонце пригріє, Спаде вона вся

Дівчина докоряє милому за зраду і водночас робить спробу розжалобити невірного коханого, запевняючи його, що не буде йому щастя з іншою: Любов дівчини до Гриця була така сильна, що вона йому бажає щастя навіть з іншою: Найдеш собі дівчиноньку з карими очима: Буде тобі, моє серце, камінь за плечима. Найдеш собі дівчиноньку з чорними бровами Та не знайдеш собі правди, що була між нами. Буду бога я просити, щоб був ти щасливий Чи зі мною, чи з другою – повік мені милий…

Такий напрям думок Марусі здається цілком виправданим: вона кохала Гриця глибоко й щиро і заради його особистого щастя приносила себе в жертву. Та життя без коханого не мало для неї ніякого сенсу. З народних оповідань ми дізнаємось, що нещасна дівчина не знайшла в собі сили забути зрадливого коханого. У відчаї вона кинулася із греблі у Ворсклу, щоб покінчити з життям. Та, як розповідав про цю трагічну подію О. Шаховськой, була врятована Іваном Іскрою, який випадково був поблизу. Він витяг з води непритомну Марусю, приніс її додому і потім довгий час доглядав її разом із старою Горпиною Чурай. Зараз не можна стверджувати, чи дійсний цей факт, чи він є плодом творчої фантазії О. Шаховського. Та, очевидно, спроба самогубства справді була, бо про це згадується в думі тих часів. У ній мова йде про дівчину, яка…плаче і ридає, Долю свою проклинає: Ой недоле, всім немила, Чом ти мене не втопила? Краще було б утопити, Аніж з милим розлучити.

З цих рядків можна зробити висновок, що думу створено після невдалої спроби покінчити життя самогубством, що думки про смерть не залишали дівчину, вона лише чекала нагоди, коли зможе здійснити свій намір. Про це свідчать останні рядки тієї ж таки думи: Як бачимо, у всіх наведених вище думах і піснях ще немає й натяку на помсту. Олександр Шаховськой, на підставі народних розповідей, пише, що після спроби втопитися Маруся довгий час хворіла, і можливо, після одужання знову б наклала на себе руки, як про це вона співала у своїй думі. Та незабаром сталися події, що зовсім змінили напрям думок нещасної дівчини. Скарай, боже, мене з неба, Бо життя мені не треба. Ой піду я утоплюся Або в камінь розіб’юся…

Якось восени приятелька Марусі, дочка полтавського старшини Мелася Барабаш, влаштувала вечорниці. Важко сказати, що примусило Марусю піти туди: чи вона хотіла трохи розвіятися, чи мала таємну надію побачити там Гриця. Він справді прийшов на вечорниці, та ще й не сам, а з своєю молодою дружиною. Там вони й зустрілися. Саме ця зустріч призвела до рішучого зламу в настрої Марусі. Вона сколихнула її палку натуру. Ревнощі, ображене жіноче самолюбство, згадки про нещасливе кохання, про нездійснені дівочі мрії – все це разом завирувало в її душі і породило страшний план помсти.

Маруся була сильною, вольовою натурою. Жодним натяком вона не розкрила свого внутрішнього стану, свого наміру. Зовні вона була чарівною, колишньою веселою Марусею і знову полонила Гриця. Невідомо, коли саме встигла Маруся запросити Гриця до себе, чи, може, він сам напросився. Про дальший хід подій ми дізнаємося з Марусиної пісні, в якій вона детально розповіла про те, як здійснювала свою помсту. Пісня починається зверненням до Гриця, ніби попередженням йому, щоб він не ходив на вечорниці, бо це приведе до фатального кінця: Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки-чарівниці.

Не важко здогадатися, що під дівками-чарівницями Маруся мала на увазі і свою суперницю Галю Вишняк, і саму себе. Галі відведено у пісні всього два рядки: Тут уже прямий натяк на те, що Галя Вишняківна відбила у неї коханого. Ніби відчуваючи, що більше пісень їй співати не доведеться, вона поспішала викласти все, що було в неї на душі: Котра дівчина чари добре знала, Вона ж того Гриця та й причарувала. Інша дівчинонька чорнобривая, Та чарівниченька справедливая…

Тут Маруся протиставляє себе Галі Вишняк. Вона підкреслює свою справедливість, бо вважає, що задумана нею кара є цілком справедливим актом відплати за зганьблену честь. І тому з такою методичністю розкриває вона в пісні свій план дій: Тут маємо певне відхилення від історичної правди, бо за старими церковними звичаями померлих ховали лише на третій день. В кінці пісні Маруся намагається виправдати свій вчинок. Звертаючись до матері, вона каже: У неділю рано зіллячко копала, А у понеділок переполоскала, Як прийшов вівторок – зілля ізварила, У середу рано Гриця отруїла. У четвер надвечір Гриценько помер А прийшла п’ятниця – поховали Гриця. Ой мати, мати, жаль ваги не має, Нехай же Гриценько двоїх не кохає! Нехай він небуде ні тій, ні мені, Нехай дістанеться сирій землині. …Оце тобі, Грицю, за теє заплата – З чотирьох дощок темная хата…

Вражає, в цій пісні послідовність, з якою Маруся здійснювала свою помсту. В тексті пісні ми не знаходимо й натяку на каяття або на жаль з приводу заподіяного. Це дає підставу вважати, що пісню було створено до отруєння. Що це саме так, видно з того, що коли померлого Гриця принесли до церкви, туди прибігла сповнена відчаю Маруся. Вона кинулась до труни, цілувала небіжчика і, обливаючись сльозами, розповіла про свій злочин. Тим часом в пісні немає цього каяття. Марусю посадили до острогу. Незабаром відбувся суд, який засудив дівчину до смертної кари. Було це, очевидно, влітку 1652 року.

В день страти вдосвіта на центральний майдан Полтави почав збиратися народ. Невдовзі під’їхав віз із засудженою, і два кати втягли на поміст майже непритомну, закуту в кайдани Марусю. Писар почав читати вирок*. *Український поет Іван Хоменко, збираючи матеріали для своєї драматичної поеми «Марина Чурай», знайшов у матеріалах козацького законодавства XV-XVII століть текст вироку полтавській піснетворці. Матеріали ці зберігаються в Центральній Науковій бібліотеці ім. В. І. Вернадського Академії наук України. Цей цікавий і поки що єдиний документ беззаперечно доводить історичність особи Марусі Чурай. Зміст вироку, його стиль і мовні особливості дають підставу вважати цей вирок справжнім історичним документом (текст на наступному слайді).

Лета от нарожденья Сына Божого тысяча шестьсот пятьдесят другаго, месяца июня 18 дня. За ведомом его милости пана Павла Семеновича, полковника полтавсого, пред нас Кости Кублицкого, суде полку Полтавского Андрея Нещинского, атамана городового Федора Суховея, войта, Петра Юревича бурмистра, и при многих общих зацних персонах, постановившиеся пред нас девиця Марина, дочка покойного урядника Полтавского охочекомонного полку Гордея Чурая з Полтавы, року теперешнего, загубила страх Божий, смертельный грех учинила. На лугах зибрала коренья отруйного зелия – цикуты, з помиччю злого духа отруила Григория, сына хорунжого Полтавского полку Петра Бобренка. Водле того добровольного признаття, той сваволи недопускаючи шириться, винайшли сим декрет з порядку прав Махдебурських части: «Злодейка по квестом мает быти отдана теперь кату на отсеченье головы ея». Той же карности и сие речение зрайцы подлеглым зостали справу сию в книги меские полтавские вписати, что и есть вписано року и дня вышеположенного. На покаяние перед Богом и краткой молитве дано время злодейке.

Під час прочитання вироку через натовп прорвався на змиленому коні вершник. Як свідчать народні перекази, іменем гетьмана Богдана Хмельницького він припинив читання цього вироку і вручив писареві гетьманський наказ, хоча у виданих Академією наук України універсалах Богдана Хмельницького цього наказу немає. Можливо, це був не офіційний документ, а приватне розпорядження полковникові Мартину Пушкареві, копії якого в справах канцелярії Богдана Хмельницького не залишилось, а можливо, оскільки справа була термінова, не було й часу для офіційного оформлення цього документа, і тому гетьман обмежився власноручно написаною грамотою-наказом.

Очевидно, цей наказ зберігався разом з іншими документами в цій справі в канцелярії полтавського козацького суду, матеріали якого до Другої світової війни були у Полтавському обласному архіві. Але точних даних щодо цього немає. Річ у тім, що до Великої Жовтневої революції державних архівів на території Полтавщини не було. Через відсутність належного догляду і в результаті несприятливих умов зберігання документів у відомчих і приватних архівах багато їх псувалося й гинуло, і немає ніякої гарантії, що серед знищених паперів не було матеріалів козацького полтавського військового суду. Таким чином, для відтворення тексту гетьманського наказу доводиться користуватися лише народними переказами, фольклорними записами.

Тут слід мати на увазі й те, що О. Шаховськой зазначає, ніби Марусю було помилувано «з зарахуванням голови» її батька, якого стратили у Варшаві, а Олександр Шкляревський, який користувався для свого нарису іншими джерелами, твердить, що у помилуванні велику роль відіграли пісні Марусі Чурай. З двох варіантів наказу можна відтворити такий текст:«Полковникові, Судді, Старшинам і всьому Полтавському полку. Наказ В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марину Чурай з-під варти звільнити».

О. Шаховськой та О. Шкляревський, а також Г. Бораковський одностайно твердять, що козак, який майже в останню хвилину врятував Марусю, був Іван Іскра. Дізнавшись про засудження коханої дівчини, він негайно подався до Богдана Хмельницького і, користуючись прихильністю гетьмана, врятував Марусю від смерті. О. Шкляревський розповідає, що йому відомі дві версії народних переказів про останній період життя Марусі. За однією версією, Маруся після помилування зачахла, змарніла і в тому ж таки році померла від сухот. За другою версією, їй було тяжко залишатись у Полтаві, вона багато мандрувала і померла в якомусь російському монастирі. О. Шаховськой наводить конкретніше повідомлення про смерть Марусі. Він зазначає, що дівчина після помилування недовго жила на світі і померла в каятті 1653 року.

Пісня «Ой не ходи, Грицю» була, очевидно, останнім твором талановитої поетеси, творчість якої має для української літератури велике значення. Адже самий факт існування Марусі Чурай, якщо її вважати навіть напівлегендарною особою, розширює рамки української ліричної поезії, і в цьому незаперечне значення творчості талановитої полтавської дівчини. Сьогодні Маруся Чурай асоціюється з піснею, а пісня викликає образ Чураївни; це два нерозривні поняття, що тривожать душу, спонукають її до роздумів про сокровенне.

2. Образ Марусі Чурай. Художні форми розкриття характеру героїні. В історичному романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко створила свою версію легенди про українську героїню, яка живе не лише особистим коханням, а й служить рідній землі. Справжнім досягненням поетеси став образ Марусі Чурай, яку зображено на тлі історичної епохи – національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти під проводом Богдана Хмельницького. Історичні постаті не затінили Марусю. «Виписана во плоті, з усіма її суто інтимними переживаннями, зі своїм трагічним коханням, з найдрібнішими побутовими аксесуарами, Маруся Чурай водночас виростає до високого символу незнищенності народу, його душі, себто пісні», - зауважує Б. Олійник. Образ напівлегендарної піснярки уособлює всю Україну доби козацьких воєн за своє звільнення, поривання нашого народу до високості духу, символізує вічний бунт супроти обивательської ситості й споживацтва.

Горда й красива, Маруся була мрією не одного парубка чи козака. Але покохала Гриця Бобренка: «серцю ж, як відомо, не накажеш». Однак саме через своє кохання вона зазнає найбільшого горя, бо її: Обранець Марусі, як і обранець Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки, «не може до себе самого дорівнятись»: безхарактерний і безвольний, Гриць піддається намовлянням матері і засилає старостів до багатої дівчини Галі Вишняк. Саме цей його вчинок Маруся розцінює як зраду. Життя для неї втрачає всякий сенс. Дівчина готує для себе отруйне зілля, яке помилкиво випиває її коханий.…любов чолом сягала неба,А Гриць ходив ногами по землі

Під час суду, жодним словом не обмовившись у своє виправдання, Маруся Чурай постає перед читачем не як убивця, а як жертва зради: На думку авторки, будь-яка зрада є злочином: Вчинивши зло, вона не є злочинна,Бо тільки зрада є тому причина. Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?!

Спокутуючи власний гріх ненавмисного вбивства, Маруся поступово прозріває соціально – як справжня патріотка. Якщо раніше вона вважала, що «нікому немає гірше в світі, як мені», то тепер дорогою до Києва дівчина-страдниця побачила випалені села, міста, почула від людей про мучителя рідного народу Ярему Вишневецького: Страшний руйнатор України. Упир з холодними очима,пихатий словом і чолом, уломок лицарського роду, мучитель власного народу, кривавий кат з-під темної зорі.

Правнук славного козацького ватажка, оспіваного в народних піснях і думах Байди Вишневецького, він став катом власного народу, жорстоким його визискувачем. Найбільше завзяття виявив Ярема у жорстокому придушенні найменших ознак незадоволення польським пануванням. Спочатку сповідував православну віру, але побачивши, що доля відвернулася від козаків, кинув віру благочестиву й козацьке товариство, перетворився в їхнього найжорстокішого ворога. Костьоли будував, а православних священників у тюрми саджав, підозрюючи бунт, катував і знищував своїх колишніх одновірців.

На цвинтарі Маруся з дяком роздивляються склепи «високородних» – Бидловських, Козєродських та й «свого» Антона Ключенка, що йпрізвище на надгробку заповів латиною написати. Проходячи випробовування цими пекельними колам, піснярка усвідомлює, що її особиста трагедія – лише крапля в морі народного горя і сліз: «Комусь на світі гірше, ніж тобі». Авторка показує, як згорьована душа Марусі Чурай оживає від доторку до уселенського горя співвітчизників: Чи серце знову плакати навчилосьна цій дорозі в Київ із Лубен?!

Важливою в романі є також проблема митця й народу, митця й історії. Щедро обдарована талантом, Маруся Чурай складає пісні, які супроводжують народ і в розвагах, і в печалі, і в походах на ворогів.говорить про неї на суді козак, обозний полтавського полку Іван Іскра. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа. Коли в похід виходила батава, – Її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні?Шаблі, знамена і її пісні, –

Власне, за ставленням до пісні цієї гарної дівчини, яка сприймається мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. З одного боку, ставлення Богдана Хмельницького («Таку співачку покарать на горло,– // та це ж не що, а пісню задушить!»), а з іншого – Горбаня («При чому тут пісні»?), старої Бобренчихи («Це щось для дівки, синку, височенько. // Не вірю, щоб складала це вона»). Маруся Чурай стає виразником ідей свого часу, співцем своєї героїчної доби: Вона ж була як голос України, Що клекотів у наших корогвах!

Саме пісня відіграє одну з вирішальних ролей у порятунку талановитої дівчини від шибениці, бо стратити Марусю – це означає позбавити Україну пісень: Обдарована, лірична й горда натура, Маруся Чурай у романі символізує всю Україну доби козацьких воєн за волю. За ті пісні, що їх вона складала,за те страждання, що вона страждала, за батька, що розп’ятий у Варшаві,а не схилив пред ворогом чола.……………………………………. Тож відпустити дівчину негайноІ скасувати вирока того.

3. Конфлікт твору. Специфіка художньої реалізації характеру героїні в його динаміці. Твір побудований на антитезі — протиставленні високого й низького, приземленого й духовного. Вибір життєвих пріоритетів ділить персонажів твору на два світи, які перебувають у жорсткому конфлікті. Усі події життя героїв визначаються їх належністю до котрогось із цих світів. Протиборство двох таборів не лише соціальне — воно має ширше підґрунтя. Соціальне розшарування помітне вже в першому розділі, коли знайомимося із запорожцями та "домариками"; наявна також і відмінність їх духовних світів. Саме цей конфлікт у романі — чи не найголовніший. Для українця того часу основний спосіб життя — осілий, тобто життя хлібороба, селянина. Тому, наприклад, не можна сприймати образ Бобренчихи, яка закопалася в землю, "як кріт", лише негативно. Цей образ радше правило, ніж виняток. Винятком є Маруся — з її духовним буттям понад своїм часом.

Кохання, зрада і війна — це ті теми роману, що лежать на поверхні. І ще важливою є тема поезії, як в індивідуальному житті митця, так і в житті народу. А поза цим «зовнішнім» комплексом тем стоїть те, що, можливо, хвилювало саму авторку найбільше — тема душевного й духовного аристократизму. Вона втілена в образі головної героїні, але не лише в ньому. До умовних «аристократів духу» можна віднести ще й Івана Іскру, Гордія Чурая, котрий постає у спогадах дочки взірцем патріотизму й вірності козацькому слову, а ще є лиш епізодично представлений Богдан Хмельницький зі своїм мудрим універсалом та мандрівний дяк із розділу «Проща». Головний конфлікт твору має ціннісний характер. Це протистояння різних життєвих переконань: духовного й приземленого, патріотизму й егоїзму, справедливості й корисливості. Наведений ряд ще можна продовжити, зокрема, додати до нього кохання й розрахунок, що визначають душевну роздвоєність, внутрішній конфлікт Гриця Бобренка й пояснюють його зраду в коханні та запізніле розкаяння: «Нелегко, кажуть, жити на дві хати. // А ще нелегше жить на дві душі!»

Авторське бачення духовного аристократизму поширюється на становище поетеси в суспільстві й обумовлює її конфлікт з оточенням, власне, із громадою, що виявлено, наприклад, у зображенні судового процесу. Марусі доводиться вислухати на свою адресу різні закиди, зокрема, й абсурдне обвинувачення у відьомстві. Але на все це вона відповідає мовчанкою, не опускаючись до дріб'язкових суперечок, адже її високе творче покликання вимагає саме такої, гідної поведінки. Тематика роману дала авторці змогу порушити низку важливих проблем. Це проблеми зради й вірності, патріотизму, соціальної відповідальності, творчості й мистецького покликання. Окремо слід виділити проблему самовизначення жінки та її ролі в суспільстві й родині. Головна героїня не готова заради шлюбу поступатися своїми переконаннями та творчим покликанням. Вона хоче бачити поруч гідного й рівного їй супутника життя, не готова обмежувати себе буднями берегині домашнього затишку. Тому й протиставляє себе тому жіночому типові, до якого належить Галя Вишняківна: «На неї можна нагримать, і можна її побити. // Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе. // Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. // А там треба тільки женитись. Ото женився — і все».

4. Специфіка жанру: його поетикальні прикмети у творі. Ліна Костенко як творець, зорієнтований на духовний зв’язок з європейською культурою, на ті досягнення у сфері національного та світового мистецтва, котрі сприяли формуванню новітніх тенденцій розвитку літератури, також вдається до цієї жанрової форми. За естетичною наповненістю роман досить складний, поліфонічний. Як митець неординарного мислення Ліна Костенко уміло використовує пріоритети самодостатньої жанрової моделі роману у віршах, яка аналогічно з романом характеризується сюжетністю і зображенням широкої картини життя, дія в ньому наділена значною часовою протяглістю, а події пов’язані між собою і взаємозумовлені, розкриваються характери персонажів. До того ж, на відміну від традиційного роману, у віршованому використовуються “не лише епічні засоби у розвитку характерів, сюжетному русі тощо), але й ліричні. Цьому сприяє віршова форма, котра служить передусім для вираження переживань. У віршованому романі виникає образ не оповідача, як у романі, а ліричного героя. Так звані ліричні відступи, тобто пряме, відкрите вираження ліричних переживань, стають посутніми ланками у розвитку сюжету, в розкритті образів. Цим викликана й особлива складність структури віршованого роману

Художній задум митця, що ґрунтується на історичних реаліях, набуває в контексті глибокофілософського узагальнювального значення. Ліна Костенко як традиціоналіст сумлінно дотримується історичної правди, водночас пропонує читачу задуматися і по-іншому поглянути на простонародну героїню, піснетворку, наділену від Бога великим хистом, легендарну постать, широко відому з фольклорних і літературних джерел – Марусю Чурай. ЇЇ ім’я та прізвище, що стали заголовком роману, є і своєрідним кодом. Адже Маруся – це скорочений варіант від Марія, що пов’язане з особливо пієтетним ставленням українців до Богородиці, а її козацьке прізвище входить до реєстру найбільш шанованих й історично відомих в Україні. Історичність як змістова якість твору органічно вклалася у формально жанрову модель віршованого роману й становить одну з граней художнього стилю поетеси в цілому.

ЛІТЕРАТУРА: Дівчина з легенди. Упорядник Кауфман Л. С. – вид-во «Дніпро», Київ, 1966. 121 с.Історія української літератури ХХ – поч. ХХІ ст. 2 том.: І-90 навч.посіб.: у 3 т. / за ред. В.І. Кузьменка. – К.: Академвидав, 2014. – серія «Альма-матер». Клочек Г. Ліна Костенко: Навчальний посібник-хрестоматія / Григорій Клочек. – Кіровоград: Степова Еллада, 1999. – 320 с.