лінійка "Голодомор 1932-1933 рр. в Україні"

Бібліотекар

Тютюнник Ю.А.

 

Лінійка

«Голодомор 1932-1933 років в Україні»

 

Вступне слово бібліотекаря:   Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмисле своє минуле. Не сьогодні це сказано. Час народжувати і час помирати. Час руйнувати і час будувати.  Час розкидати каміння і час збирати. Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

( звучить класична музика)

1-й учень:   У 1933 році був в Україні великий голод.  Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили – старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

2-й учень:   Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над рими, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

3-й учень:  Танули на обширах України важкі сніги, волючи світові трупний сморід, апокаліпсичні картини спів мірні хіба що з картинами Страшного суду.

1-й учень:   А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи  заливались травневими ночами солов’ї?  ніхто того не бачив і не міг бачити.

2-й учень:   На світі – весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня на півголосом – їсти, їсти, їсти…

3-й учень:   Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

1-й учень:  Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії.  Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

/ музика затихає/

Ведуча:

Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю.

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Ведучий:

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене,

Забринить понад нами бджола золота.

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі.

Учитель:     На вшанування світлої  пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933 роках оголошую хвилину скорботи.

/ хвилина мовчання. Звучить метроном/

   Хай ця хвилина для громадян нашої держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги. Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.

/ діти запалюють свічки /

Ведуча:   ( читає молитву К.Мотрич )

   Хто се? Чий голос щоночі просить : «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!»  Хто водить  за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої педалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого  народу? У ній – ні дна, ні берегів…

    Господи Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів? Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини!

   Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька роду святоруського! Куди ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на поталу червоних дияволів? Чи ж бо не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні? Роде наш небесний! Народе небесний неоплаканий!

    Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних і простих, які мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не ставили, обід за тебе не робили. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне волі, душі убієнні!

    Господи! Страждання, муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зарахуй і біди й погибелі від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь!

Ведучий:

А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах –

Та й мруть…

 Сумують комини без диму,

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини. Дні минають.

Минають місяці. Село

Навік замовкло, оніміло,

І кропивою поросло.

Ведуча: 1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили.

    Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод.

  Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року,  закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду.

   Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.

   Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила.

    Вмирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство.

Ведучий:     Мати зарубала свою дворічну дитину і зварила, аби прогодувати решту дітей.  Скаламутився у неї розум, кричала тільки: «Ваня, Ваня, Ваня!»

 

1-й учень:

Чуєш, Йвану?

Чуєш, кличе мама…

Одягнути чистеньку сорочку.

Білий день.

Така червона пляма.

Озовись, загублений синочку!

Кличе світ.

Тебе за світка, Ваню!

Хоч одне розплющи, синку, очко…

Божевільна мати…

Біль…

Страждання…

Подивись, загублений синочку.

Стративсь розум.

В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньку…

І голодні пере пухлі діти.

Не вмирай, зарубаний синочку!

Ведуча:   Пограбовані, зламані голодом і жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний хворобливий стан. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, зумовлена голодом.  З’являлась  моторошна байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши до тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки, або назавжди  втратили розум.

 

 

2-й учень:

Про Нього й Неї згадувать несила.

Грицьку одбило ноги на війні…

Отож Оксана день у день носила

Його і до колбуду, й до рідні.

Та якось… Ледь живі узріли Гриця:

Сам викотився, як пень, через поріг.

Нажерся й виліз на осоння грітись,

Вчинивши нишком людоїдський гріх…

Над морем Чорним чайка голосила,

І в берег бились хвилі день при дні:

«Нема Оксани, що Грицька носила, -

Нема…ані на лаві, ні в труні…

Ведучий:    Маленькі рученьки, простягнуті до Бого… маленький хлопчик, умираючи, просить Бозю:

3-й учень:

Дай хоч одненьку картопельку.

Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,

Таж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі,

Хоч би одненьку пір’я\їночку дай.

Тато і мама – хоодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?

Ведуча:   Звали її Параскою. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ранку всі померли.

1-й учень:

Спіте, діти, спіте, любі,

І не просинайтесь

Вже не буде мучить згуба,

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте,, діти,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись

І не будуть пухнуть нозі.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин.

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову.

Ведучий:    А одне дівча підповзло до вікна і жалібно просить: «Тітонько, відріжте мені пальчик, я його з’їм, а то він не перекусюється».

2-й учень:

Є страсті Господні, є страсті земні!

Чомусь їм немає кінця.

Дитячі ті пальчики

В тому вікні

Не перекусюються

Страшний аргумент.

В діалекті арго…

Хоча би невкладеного півслівця.

Холоне уява від страху того!

Найбільше прокляття

З проклять усіх!

… Ні матері, і ні вітця.

Нам гризти до самої смерті той гріх.

Не перекусується…

 

/ звучить пісня «Свіча» у виконанні О.Білозір. відео /

 

Бібліотекар:

    Почало поспівати жито на городах, люди теребили незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борошна з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні молоко, і вони вмирали – було вже пізно.

   Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталась свідомість, а з нею вся гірка дійсність того, що було. По селах чулися відчайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували труни, ставили дерев’яні хрести. Життя поверталося повільно, тяжко.

    Голодомор 1932-1933 років – страшна трагедія в історії нашої держави. Голодомор забрав мільйони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам’ятати про них.