Література другої половини ХХ ст. Двополюсність світу після Другої світової війни та її зв’язки із розвитком культурного і літературного процесу

Навчальна дисципліна: Зарубіжна  література

Тема лекції: Література другої половини ХХ ст. Двополюсність світу після Другої світової війни та її зв’язки із розвитком культурного і літературного процесу

ПЛАН

1. Історичні умови розвитку літератури другої половини ХХ століття.

2. Поява «країн соціалістичної співдружності» та їх літератур.

3. Література Західної Європи і США.

4. Активізація літератур країн «третього світу».

5. Нові явища та тенденції в світовій літературі 1960-70-х років.

6. Переростання модернізму постмодернізм у літературі останньої третини ХХ століття.

1. Історичні умови розвитку літератури другої половини ХХ століття.

Література другої половини XX ст. відчула на собі вплив двох щойно завершених світових воєн. Півсвіту лежало в руїнах, кількість людських жертв вимірялася мільйонами. Людство не могло оговтатися від шоку злочинів німецького нацизму й радянського сталінізму...

Друга світова війна розколола світ на два «полюси»: соціалістичний табір, очолюваний СРСР, і капіталістичний табір, лідером якого стали США. Звісно, така політична, економічна та культурна «двополюсність» світу не могла не позначитися на розвитку культурного та літературного процесу. Якщо в СРСР та країнах соціалізму посилено насаджувався соціалістичний реалізм, то на Заході переважало розмаїття векторів культурно-літературного розвитку.

Звісно, початок другої половини XX ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн (особливо Другої світової війни й руху Опору фашизму). У Німеччині (країні, звідки гітлеризм почав свій кривавий похід) таким осмисленням займалася література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість уже знайомого вам німецького письменника Генріха Белля. Пригадайте важкі роздуми анонімного героя оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» над тим, а за що ж, власне, він воював і за які ідеали його понівечено? Такі роздуми не обмежуються одним-єдиним персонажем — над ними міркували мільйони колишніх солдатів вермахту та й інших німців, які побачили ганебну поразку гітлерівських амбіцій і претензій на світове панування. Ще одним з-поміж німецьких письменників, які розробляли подібну тематику, був видатний драматург Бертольт Брехт. У своїй драмі «Життя Галілея» він порушує гостру проблему відповідальності вченого за свої відкриття. Чи повинен учений служити будь-якій владі, тим більше тій, яка може використати його відкриття на зло іншим людям? Адже не забуваймо, що ця драма писалася в часи, коли перед людством постали нові, нечувані раніше загрози. Варто згадати хоча б жахи ядерної пожежі, що миттєво забрала життя десятків тисяч жителів Хіросіми та Нагасакі, а ядерну зброю розробляли не якісь напівграмотні невігласи, а інтелектуали, учені, високоосвічені фахівці. Та хіба від цього легше матерям, діти яких згоріли в ядерному полум’ї? До Чорнобильської трагедії 1986 р. було ще майже півстоліття, але письменник поставив «діагноз», і не можна не віддати належне дару цього провидця, який ще в ті роки попереджав: «Атомна бомба — і як технічне, і як суспільне явище — це кінцевий результат наукових досягнень і соціальної неспроможності»...

Роздуми над тим, що таке людина і світ у ситуації, коли всі традиційні фундаментальні ідеали західної цивілізації (гуманізм, віра в людину («Вінець творіння — людина»), її розум, у науково-технічний і суспільний прогрес і т. д.) були якщо не зруйновані вщент, то поставлені під сумнів, виникає таке явище, як філософія екзистенціалізму.

Показовим є те, що найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Така ситуація нагадувала часи Просвітництва, коли літературні генії — Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін. — водночас були видатними філософами: за допомогою художньої літератури вони пропагували й поширювали свої ідеї. У середині XX ст. таке поєднання теж, звісно, було невипадковим, адже саме в цей час на перший план виходить алегоричність, інакомовність, параболічність літературних творів.

2. Поява «країн соціалістичної співдружності» та їх літератур.

Скінчилася Друга світова війна… У світі склалися воєнно-політичні блоки, які протистояли один одному. Двополюсність світу вплинула й на літературний процес. Появилися «країни соціалістичної співдружності», у їхніх літературах запроваджувався «соціалістичний реалізм».

• Пригадайте ознаки «соціалістичного реалізму». (Конфлікт — боротьба проти чужих ідей за ідеологічну спільність і однодумство; художня дійсність — лакована, прикрашена, показана з позицій правлячого класу, партії; прийоми художнього зображення — ідеалізація людини як носія найкращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою; герой-борець, будівник нового суспільства.)

Однак цьому методові чинився опір (гласний і негласний) у польській, угорській, чеській та інших літературах. Почала розпадатися система колоніалізму, наростала національно-визвольна боротьба в Азії, Африці. Численні локальні конфлікти та війни продовжували тримати людство в напруженні. І хоча в 60–70-х рр. XX ст. загрозу третьої світової війни було відвернено, атомний привид блукав по земній кулі.

Однією з найпоширеніших і найболючіших у літературі цього часу була, звісно, воєнна тема. Великий вплив на її розкриття мав екзистенціалізм.

• З’ясуймо, що таке екзистенціалізм та його ознаки.

Екзистенціалізм (лат. існування) — один із провідних напрямів у філософії XX ст. — літературна течія, що набула найвиразнішого розвитку у Франції 30–40-х рр. У літературі екзистенціалізму закарбувалися напружене переживання духовної кризи західної цивілізації, відчуття втрати сенсу буття, зображення нездоланного трагізму людського життя — його приреченості на самотність, відчуженість і занедбаність у ворожому світі, змалювання ситуації морального вибору особистості в «межовій» ситуації.

Найяскравіші представники — Ж. П. Сартр, А. Камю.

3. Література Західної Європи і США.

На Заході поява постмодернізму була зумовлена переважно вичерпністю індустріального суспільства - виникненням мультинаціональних монополій, комп'ютерної цивілізації, загрозою екологічної та ядерної катастроф, а також необхідністю оновлення модернізму. В літературах країн Східної Європи, на думку українського літературознавця Г. Сиваченко, це явище, крім того, виникло і як одна з небагатьох можливостей для письменника зберегти власну мистецьку й людську позиції, відстояти, бодай у такий спосіб, власний погляд на світ за умов потужного політичного та ідеологічного пресингу.

4. Активізація літератур країн «третього світу».

Ще одним прикметним явищем літературного процесу другої половини XX ст. є активізація літератур країн «третього світу», зокрема вихід на авансцену світової літератури 1950— 1960-х років роману й поезії Латинської Америки. У 1960-і роки нечуваного розквіту зазнав латиноамериканський роман. Невдовзі він здобув насправді світове визнання. Поміж його найяскравіших представників можна назвати Г. Гарсіа Маркеса (Колумбія), М. Астуріаса (Гватемала), А. Карпентьєра (Куба), К. Фуентеса (Мексика), X. Кортасара (Аргентина), М. Варгаса Льосу (Перу) та ін.

Оновлення латиноамериканського роману відбувається у двох головних напрямах. По-перше, модернізувався оповідний стиль: в арсеналі сучасних латиноамериканських письменників наявні складна техніка композиції та оповіді, часові зміщення, монтаж, потік свідомості, поліфонічність, елементи фантастики, узагальнено-символічні форми, складні неоміфологічні моделі, розмаїті ремінісценції та алюзії.

По-друге, була суттєво модернізована тематика латиноамериканського роману. Він активно вбирає найвищі інтелектуальні здобутки світової культури. Водночас нова фаза розвитку латиноамериканського роману характеризується поглибленням інтересу до національної культури. Однак на відміну від попередніх спроб, які у своїй більшості стосувалися зовнішніх, здебільшого етнографічних реалій латиноамериканської дійсності, представники нового роману за соціально-побутовими прикметами намагаються осягнути глибинні, кореневі засади національного буття. Саме звідси той поглиблений інтерес до міфологічних витоків сучасної культури, які, на думку багатьох митців, зумовлюють оригінальність і самобутність національного типу мислення та світосприйняття, виступають у ролі його прихованих рушійних сил і надають йому глибинного, філософсько-символічного сенсу.

Звідси постає найяскравіша характерна ознака нового латиноамериканського роману, що отримала назву магічний реалізм, тобто такого методу зображення дійсності, у якому раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації. Витоки магічного реалізму простежують із 1949 р., коли з’являються перші твори, що започатковують його, — романи А. Карпентьєра «Царство від світу цього» та М. Астуріаса «Маїсові люди».

Характерними героями творів магічного реалізму виступають індіанці, які є носіями кардинально відмінного від європейського типу мислення й світосприйняття. Вершинних досягнень магічний реалізм сягнув у творчості одного з найвизначніших представників латиноамериканської і водночас світової літератури Габріеля Гарсіа Маркеса Так, у його відомому романі «Сто років самотності» особливості міфологічного світобачення (наприклад, можливість «повернення» героїв після смерті) поєднані з найреальнішими прикметами суспільно-політичного життя Латинської Америки середини XX ст. Водночас художні завоювання нового латиноамериканського роману не вичерпуються використанням елементів магічно-міфологічного типу світосприйняття й активно вбирають увесь арсенал художніх прийомів від сюрреалізму до постмодернізму. Таким же широким є й спектр тематики, що його розробляє сучасний латиноамериканський роман.

5. Нові явища та тенденції в світовій літературі 1960-70-х років.

У світовій літературі 1960-70-х рр. з'явилися нові явища і тенденції: активізувалися провідні жанри інтелектуальної прози - роман-парабола, роман-міф, роман-есе, роман-діалог, а також роман-біографія, роман-репортаж, роман-щоденник, роман-розслідування та ін., «література факту», яка вплинула на белетристику. Набули поширення наукова фантастика та жанр антиутопії. В останній третині ХХ ст. модернізм переріс у постмодернізм.

Постмодернізм — напрям у літературі та мистецтві другої половини ХХ ст. Для прихильників постмодернізму характерні розчарування в ідеалах та сумніви в загальноприйнятих цінностях, критичне ставлення до раціональних засад буття, розуміння неоднозначності та суперечливості світобудови.

Провідними ознаками постмодерністського стилю є тотальне висміювання, гра з «чужим» текстом, суміш різноманітних стилів, використання елементів масової літератури тощо.

Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури. Визнаними "майстрами постмодернізму є У.Еко, Кобо Абе, Д.Фаулз, І.Кальвіно, В.П'єцух, А.Бітов, Ю.Андрухович та ін.

У другій воловині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх кращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією. Письменники-фантасти намагаються усвідомити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини, попередити про небезпечність перетворення особистості на «гвинтик» державної машини, про відповідальність людства за долю Всесвіту. Фантастична оповідь дедалі більше отримує символіко-алегоричний характер, містить широкі філософські узагальнення (Дж. Ацдайк, К.-А.Портер, Дж.-Р.Толк'єн, Р.Шеклі, Р.Бредбері, С.Лем, А. і Б.Стругацькі та ін).

У цей період у прозі, поезії, драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму.

Інтелектуалізм (лат. intellectus - розум, пізнання, intellectualis -розумовий, розсудливий) - умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов'язаних з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими.

Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розбитті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.

У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel - існування) - напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі.

Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.

Екзистенціалізм поширюється у французькій (А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін.), німецькій (Е.Носсак, А.Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н.Мейлер, Дж.Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні проявився у 1920-х роках у творчості В.Підмогильного, пізніше - у спадщині І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, В.Шевчука та ін.

У другій половині XX ст. розвивається «новий роман» («антироман»), який, на думку Д.С.Наливайка, виникає як заперечення екзистенціалізму.

Антироман - жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х pp.

Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Н.Саррот "Портрет невідомого" ( 1947). Представники цього жанру (Н.Саррот, А.Роб-Грійє, M Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В антиромані нема "відображеної дійсності", комфорту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, нема героя; його вмотивованих вчинків, емоцій. В естетиці антироману важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді.

Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. с так званий «театр абсурду». Цеп термін набув свого поширення, завдяки монографії англійського літературознавця М.Ессліна («Театр абсурду» - 1961). М.Есслін об'єднав драматургів другої половини XX ст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. У драмі "театру абсурду" нічого не відбувається, а те, що діється, - абсурдне й незрозуміле, - чиниться невідомо чому й задля чого.

Найталановитішими представниками «театру абсурду» є С.Беккет, Е.Йонеско, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, Г.Грасс, Дж.Релбер, А.Копіт та ін., хоча самі драматурги заперечують свою приналежність до будь-якого напряму чи школи.

Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став «магічний реалізм».

«Магічний реалізм» - напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності.

Найбільш розвинувся в латиноамериканській літературі (А.Карпент'єр, Ж.Амаду, Г.Гарсіа Маркес, М.Варгас Льоса, М.Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, культурні, свідомі, підсвідомі та ін.), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г.Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.

У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття все "більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г.Белль, Е.-М.Ремарк, В.Биков, Н.Думбадзе та ін.). У художній прозі помітне місце посідає філософська та політична публіцистика.

Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту - поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно (Б. Пастернак, У. Фолкнер та ін.). Цей принцип допомагає письменникам відтворити багатогранність сучасної епохи.

6. Переростання модернізму постмодернізм у літературі останньої третини ХХ століття.

Таким чином, літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, "магічного реалізму", авангардистських явищ тощо. Загалом мистецтво другої половини XX ст. відрізняється особливим драматизмом, але, як писав Е.Хемінгуей, "надія приходить нізвідки, і в цьому її сила". У літературі останнього часу висловлюються сподівання на повернення світові втрачених ідеалів, відновлення порушених зв'язків, подолання відчуженості.

Складання опорно-логічного конспекта за лекцією

•             Складіть опорно-логічний конспект, визначте основні риси світової літератури другої половини ХХ ст.

Запитання і завдання

1. .Визначте умови появи постмодернізму в країнах Західної та Східної Європи.

2. Назвіть головні ознаки постмодерністських творів.

3. Як ви розумієте формулу "світ як текст" і "текст як світ"? Поясніть її на прикладі прочитаних творів.

4. З якою метою представники постмодернізму використовують літературну гру?

5. Назвіть модерністські течії, які продовжують розвиватися в 50-90-і роки, а також нові.

6. Що таке "магічний реалізм"? У творчості яких письменників він представлений?

7. Уставте пропущені слова у висловлювання А. Камю й прокоментуйте його у зв’язку із вивченою темою.

«З несправедливістю або …, або …»

Для довідок: ігнорують … працюють; співпрацюють … борються; дивуються … розуміють; знають … роблять.

Література

1. Зверев А. XX век как литературная эпоха //Вопросы литературы. - 1992. - № 2.

2. Курицын В. Постмодернизм: новая первобытная культура //Новый мир. - 1992.-№2.

3. Носов В. Литература и игра //Новый мир.- 1992.- №2.

4. Сиваченко Г.М. Постмодернізм і словацька проза 70-80-х років //Питання літературознавства. - Чернівці,- 1996. - Випуск 3 (60).

5. Дискуссия о постмодернизме //Вопросы литературы.- 1991.;- № 11-12.

6. Николенко О.Н. Современная антиутопия. - Харьков; 1996.

7. Літературознавчий словник-довідник. - К., 1997. "