Література рідного краю. Поетичний світ Ганни Павлівни Світличної.

Тема:    Література рідного краю.  Поетичний світ Ганни Павлівни Світличної.

 

  Мета:  ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом  Г.П.Світличної; формувати вміння готувати усні повідомлення,    виступи, розвивати навички зв’язного висловлювання ;    виховувати любов до рідного краю, до рідного слова.

 

 Тип уроку: конференція

 Обладнання :портрет Г.П.Світличної, збірка поезій,  запис музики «Місячна соната» Бетховен.

 

 Епіграф:    Краща пісня – завжди попереду.

                                                                        Г.П.Світлична

 

ХІД УРОКУ

І. МНШ

• Оголошення теми, мети , завдань уроку

ІІ.Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

• Конференція.

1.Розповідь учителя. Наша земля багата і щедра на таланти. Ми по праву пишаємося творчістю Григорія Бідняка, Ганни Шепітько, Сергія Бурлакова, Віктора Коржа, Юрія Кібця, Наталки Нікуліної …         

      Як зазначив В.В.Савченко : «Коли читаєш справжню поезію, то складається враження, що спілкуєшся з людиною, котра побувала в іншому вимірі. Не кожен, навіть видатний майстер жанру, може піднестися до пророцтва, але бодай один такий твір у його доробку знайдеться… Бути справжнім поетом – це нести хрест відповідальності не лише за себе, а й за людей. Тому у всі часи найбільше  розпинали поетів. Як сказано, «Бог не під силу хреста не дає», а поетичний дар – це хрест».

     У 1961 році на поетичному небосхилі зблиснуло нове ім’я – вийшла друком книжка віршів Г.Світличної «Стежки несходжені  весняні»

  ( презентація збірки «Стежки несходжені весняні» )

   Ганна Павлівна народилася в м.Павлограді Дніпропетровської області 20.04.1939 року, в сім’ї  службовця.  Вряди-годи виїжджала  за місто, бо з семи літ   не могла ходити: надто тяжка хвороба підстерегла її в роки війни і покарала невинну душу навічно.

      Росла Ганна Павлівна без рідної мами , бо вона померла ще тоді, коли  дівчинка була зовсім маленькою, жила з батьком Павлом Михайловичем та мачухою Оленою Василівною, яка стала для неї другою матір’ю – доброю, чуйною, уважною. Шкільну науку опанувала вдома за допомогою друзів та вчителів.

    Перенесла вісім операцій, але недуга не відійшла від неї.

    Навчалася у Харківському університеті. І це за умови, що все життя прикута до ліжка, до інвалідської коляски. Та ніщо не зламало сильного духу і волі цієї жінки. Вона наполегливо досягала своєї мети.

2.Огляд творчої спадщини

• Конференція.

 

1 учень. Зеленим, ніжним пагоном проростає її поетичне слово. Спочатку Ганна Павлівна пише російською мовою, а після приїзду для консультації Павла Кононенка, - українською. З’явились перші публікації на шпальтах міської, районної та обласної газет, а потім збірки, збірки, збірки.

         Однією з перших збірок є «Стежки несходжені весняні» (1961). Її поетичний доробок складає цілу бібліотечку. Це цілком самобутня, неповторна сторінка української поезії.

           Ганна Павлівна Світлична – член спілки письменників України.

           До її поетичної криниці припадають спраглі душі сучасників, щоб причаститися з джерела правди і добра.

            Поетеса свято вірила:

Краща пісня – завжди попереду.

Весь такий вік – переддень її.

З дня у день, як безсонний перепел.

У зіниці зове свої.

А в зіницях – прозріння сходу

І майбутніх мужність наказ

Не питаючи в ріках броду,

Водить пісня між люди нас.

Водить пісня по містах строгих,

Аж трояндиться стиглий день.

Все життя моє – то дорога

До найкращої із пісень.

Павла Кононенка  Світлична, як і більшість  молодих поетів – шістдесятників, вважала своїм «хрещеним батьком». Він першим помітив її, окрилив надією і вірою у власні сили.  Він допоміг видати першу збірочку «Стежки несходжені весняні» (1961), а згодом «золоте перевесло» (1963), «Сонячні кларнети» (1966).  Хоча сама Світлична названі три збірки вважала лише шляхом до поезії, періодом шукань.

   Осмислення поезії як «слова зброї» прийшло пізніше, з четвертою збіркою «Дозрівання» (1969), яку сама  Світлична назвала своєю першою книжкою.

   Саме потреба творчості і викликала появу в наступні роки ще дванадцяти збірок поезій.

Є сенс назвати їх усі: «Кольори» (1970), «Доброго ранку» ( для дітей, 1972), «Літозбір» (01973, «Кордони серця» (1974), «Летозбор» ( переклад, 1977), « В сяйві крила» ( 1982), «Терновий світ» ( 1988), «За хвилинку до вересня» (1987), «Сяйво калини» (1988), «І буде лет» (1981).

 

  Туга за безпосередністю спілкування з природою пронизувала її творчість. Спокійна туга, виважена, як тихий докір долі, як важкий камінь життя, який вона несла на гору своєї творчої й громадянської мужності.

                       А у ночі під моїм вікном

                       Падають яблука з гілки неба.

                       Світе, любові тугим вузлом

                       Міцно прив’язана я до тебе…

Завжди стримана, ніколи відкрито не печалилась зі свого стану.   За  поетичну книгу «Літозбір» Світлична удостоєна республіканської комсомольської премії імені

О. Островського (1978).

 

2 учень. Вона не просто жила –існувала, а болісно дошукувалася сенсу буття, свого місця, свого призначення і шляху. Не багатьом дано піднятися над собою, здолати біль, котрим людина прикута, мов Прометей до скелі. Література знає слово, народжене таким болем, і люди приймають його, як частку свого буття, інше слово – слово мужності, лицарства, слово – заклик, слово – зброя, що народжене в тяжких муках і стражданнях – це слово Лесі Українки.

        Учитаймось і вслухаймось у ці рядки, і ми переконаємось в причетності Ганни Павлівни до Лесиного слова. Це прозора поезія, висока і світла, як зоря, що ніколи не згасне, до якої звертається погляд  Г.Світличної:

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Боюсь торкнутись імені твойого,
Але зоря, ота, що у вікні,

Зорить подовгу уночі мені.

Молюсь на неї, сподіваюсь їй,

Її тремтіння ніжно зберігаю.

Сім струн твоїх у тиші золотій,

Сім вічних струн в душі моїй співає,

І вже не знаю,  на якій із хвиль

Моя ріка в твою впадає круто.

До слова – слово, як до болю біль,

До думи – дума, як до рути рута.

І вже не знаю, у чиїм житті,

З ким це було, з тобою чи зі мною?

На барикади мужності круті

Встає дзвінка поезія до бою.

А слово і тремтить, і  поспіша,

І чути наче дзвонів десь бриніння,

Й сміється мавка – страчена душа,

А у вікні зоря, оця, що й нині.

І небо многомудре та хмільне,

Оце, що й нині, вечорове небо.

І хай мене хтось тяжко дорікне

Нескромною причетністю до тебе.

Нехай1 Та я мов хвиля до ріки,

Мов зерня спрагле до свойого поля,

Таки причетна міцно й навіки

До віри, до надій твоїх і болю.

Причетна від найпершого «люблю»,

Причетна до останнього «кохаю».

Мою причетність, як судьбу мою,

Твоя зоря ген-ген благословляє.

Благословля ще й сіє на уста,

На серце сіє ломикамню сім”я

А сім’я те, як сонце, пророса,

І зацвіта твоїм правдивим ім’ям.

3 учень. Минали роки… В блокнотах мережила рядки квола, але мужня рука. Лягали на папір крицеві слова, мудрі роздуми:

ДО ПОЕЗІЇ

Наче бранка,

З натхненним лицем

На тортури твої ішла.

Над рядком непросохлим

Тебе в безсиллі,

Многотерпну,

Тебе кляла.

І горіла, і в болях диких

На скрижалях твоїх

Пеклась.

Відрікалася тричі,

Чому ж і разу

Ти від мене не відреклась?

4 учень. Тяжкі були часи для України, для її інтелігенції, особливо для тих, хто відсоював національні проблеми, та Ганна Світлична вірить у неминучість перемоги, Вона створює образи-символи. Одним із них є сонце. Це символ життя, щастя, радості. Ось послухайте:

Сонце, сонце, погляньте, люди,

Під ногами стелиться вам габою.

Жити – буду, творити – буду!

Бо сонце ллється рікою в груди,

Бо я солдат, що лиш рани згоє,-

Вступає знов до важкого бою.

 

 

5 учень. Вона сама була вірною дочкою свого народу. Всією душею любила життя, свій народ. Їй не байдужа була доля тих, хто як смолоскип горів проти вітрів.

        Історична пам’ять не дає поетесі такої розкоші – думати сторонньо про страждання, що звідав рідний народ. Живе вона ними. Пам’ятає і судить насильство, наругу, смерть.

         Багато віршів присвятила Великому Кобзарю, зокрема:

АРЕШТ ШЕВЧЕНКА

Уже в нього й воля.

Уже у столичних вітальнях

Навкіл його імені гулом усе гуло.

Розводив руками ображений вболівальник:

• Чого йому треба іще було?

                             Уже над панами всіма і сам, як пан,

Ридало у відчаї щире земляцтво підпиле:

• Пустіть ні на що  такий талант!
• А він вергав брили думи свої невеселі,
• Обводив похмуро очима зустрічні пости.
• Оце тобі й воля – руда косаральська пустеля.
• Заплачено мало, - сказали, -іще плати.
• А він- біле полум’я степу вбирав у зіниці.
• Щоб дике огнище в собі вгамувати хоч на мить
• Оце тобі й слава – розкриленим хижем кібцем

                                      Над ним угорі котрий день висить.

 

      6 учень. Ганна Павлівна народилася навесні, є людиною з гострим весняним зором. Зором весняного серця творилася її поезія. Зором  гордого серця:

З днів затяжних важких своїх невдач,

Коли на тріску всі мости й загати.

Я затамую в серці тихий плач –

І солов’я плачем не дам злякати.

Це присяга на вірність вищої людяності, якій слугує своїм мужнім словом Ганна Павлівна Світлична. Її вірші лірично-філософські. Вона вміла поєднати простоту і величність. В останні роки свого життя публікувала статті на животрепетні теми, давала чітку оцінку подіям, не піддавалася ні ейфорії, ні песимізму, які складалися в її побутовому житті.

        Вона спілкувалася з людьми, до неї йшли юні поети за порадою. Сама була людяною, любила людей. Мала лебедину вірність по відношенню до Батьківщини. Образ лебедя у її творах – наскрізний.

ЛЕБЕДИНА БАЛАДА

( Василю Симоненку присвячується)

Ой летіли лебеді та над Україною,

Зоряно пісенною, росянокалинною,

Ой кричали лебеді над одною хатою,

Мудро-Василевою, чебрецем наллятою.

Покотилась слізонька в серце у Васильчене,

Зайняла вогнем його,жаром спопелила.

Ой мої ви лебеді, що ж ви наробили?

Може, і не думано, може, й не навмисно.

А у серці ж лебедем лебеділа пісня.

А у ній, у пісні тій, - мила Батьківщина.

Тополила місячно ніч, як тополина.

Мовчазні постояли друзі край порога.

Полетіли лебеді – їм своя дорога.

За село, за виселок ромашковопінний,

Їм услід поглянути вийшла Україна.

Вийшла – і побачила: в сивій круговерті

Пролягла у лебедів путь – аж у безсмертя.

І кропила крилоньки злива їм провісна,

                          І була на крилоньках – Василева пісня.

7 учень. Їй не байдужа доля інших . Особливо її  вражає, коли хворіють діти:

Дитинча сусідське захворіло,

За стіною в мене дитинча.

Котру ніч, мов чаєня безсиле,

Гірко так заходиться в плачах.

Прислухаюсь аж тамую подих:

Що, ну що таке йому болить?

 

Ганна Павлівна настійно закликає любити Батьківщину, пам’ятати про тих, хто проливав кров за її незалежність. Заклинає шанувати заповіти наших дідів, бо то є велике щастя:

Є ЩАСТЯ…

Своїх дідів шаную заповіти,

Рощу свій сад в рожевій куряві.

Є щастя, о високе щастя жити

І чути Батьківщину у крові.

Отак, як сонце чує в собі сонях,

Отак, як небо чує в собі птах.

Є щастя при снігах і при осонні

У неї бути словом на устах.

І промовлять до всесвіту й колиски,

Своє дитя – її іменню вчить.

Є щастя – хай з вершечка обеліска –

А все ж світить,

Їй хоч одній світить.

 

Поезія Світличної цікава і повчальна як історія серця,  яке вміє страждати так, що страждання робить його не жорстокішим, а, навпаки гуманнішим. Розгубленості , безсиллю протиставлено мужність і людяність.

Цілий  цикл творів можна було б укласти з віршів Світличної, сповнених суму й печалі. Це такі твори, як: «Розкладу на столі вечерю…», «Спомин», «Синій сніг», «А що ж збулось?», «Згадали клени: скоро осінь» та інші. Але немає замилування сумом і печаллю. Всі ці поезії відбивають шлях самоусвідомлення й самовиховання ліричної героїні. Це шлях сильної вдачею людини до своєї єдино прийнятої для неї самої суті.

                       Хтось у чуттях мілких, а хтось у зрадах

                       Злочинно губить свого неба суть:

                       Немає лиха – лишенько вигадують,

                       Немає жалю – самі його зовуть.

                      А я мовчала вперто і затято,

                      Спивала вікон світло голубе.

                      А взяла і вигадала свято,

                      Тебе, моя поезія, тебе!

 

Долання сміху плачем» для Світличної свідомо вироблений моральний принцип.  Тому її поезії з таким мотивом мають своє місце і свою неповторність..   

 

ІІІ . Підсумок  уроку. Г.П.Світлична писала не тільки величну поезію, а й хвилюючу прозу. Привертаю вашу увагу до оповідання «Медсестра Свєта». Кому-кому, а Ганні Павлівні ці почуття відомі і особисто пережиті.

   З  семи літ вона залежала ось від таких «Свєт» і до останнього подиху. Вона померла на 57 році життя і поховали її , як героя. Місто доти не знало такого багатолюдного похорну. До влади в м.Павлограді вже прийшли ті, хто вчився у неї мужності зі шкільної лави і отже  розуміли значення і слова, і власного прикладу.

( на фоні музики Бетховена «Місячна соната» звучать рядки, які В.Г.Позняк присвятив Г.П.Світличній)

О Ганно, Ганно, мила Ганно!

В душі моїй ти незрівнянна

Тобі я хочу поклонитись

Наснаги творчої напитись,

Щоб сил набратись і змужніти,

Щоб щедро жити і творити.

• АУТОТРЕНІНГ

• Сядьте зручно, заплющте очі,  підніміть руки долонями  догори,  потягніться. Відчуйте як тепло і радість наповнює ваші  серця. Вам стає спокійно і пиємно. Згадайте людей, яких ви любите по-справжньому. Спробуйте  всі найкращі побажання передати думками тим людям, яких ви любите найбільше. Нехай і їхнє життя  наповнюється новим змістом, позитивними емоціями, радістю та любов’ю до ближніх.

 

ІУ.Мотивація оцінювання

 

 

У. Домашнє завдання:

Шановні, відшукайте хоч одну із зазначених збірок і ви зрозумієте, що це – невичерпне джерело, яке втамує спрагу вашої душі. Спробуйте  зробити коментар до прочитаної поезії.