«Метелик на долоні вічності»

Сценарій літературного свята до Дня народження  Людмили Лежанської

Мета заходу: ознайомити учнів з життям і творчістю волинської поетеси Людмили    Лежанської; формувати в учнів вміння сприймати красу поетичного слова; формувати щирість, доброзичливість, чуйність.

  Учениця читає вірш В.Гея «Людмила Лежанська».

    Вступне слово вчителя:

    Невеличке село Вербичне притулилось своїми левадами до старого лісу в мальовничому куточку Турійського району на Волині.

    У літню пору, коли тихе надвечір’я спадало на широкоплечий став, що дрімав в оточенні зажурених верб, рідні або друзі вивозили сюди у візку вродливу дівчину. Дорогою вона просила зупинитись на широкій кладці, перекинутій через струмочок, що витікав із ставка, і слухала дзюркотіння води, потім милувалась красою молодих верб, барвистою пишністю квітів. Та випадало їй це свято рідко: на заваді були хвороба, негода, сімейні обставини.

    Українська поетеса Галина Гордасевич згадує:

 «Коли я читаю вірші Людмили, мені постійно здається, що залетів у мій дім, присів на мою долоню метелик. Ніжний, загадковий, прекрасний і такий беззахисний у цьому світі, такий миттєвий перед образом вічності…»

    Що таке метелик? Не гірське пасмо, якому мільйони років, не тисячолітня гігантська секвойя, не повновода ріка. Для чого той метелик – адже його ні запрягти, ні подоїти, ні шерсті настригти? Та, може, без нього ми нічого не знали б про красу? Може, його беззахисність повинна навчити нас бути ніжними й обережними? Може, його коротке життя має нагадати нам, що й ми на цьому світі не вічні, а, отже, не треба марнувати того часу, який нам даровано долею?

   Давайте подумаємо: а чи правомірна наша асоціація з метеликом? Адже в нашій свідомості метелик – символ безтурботного і навіть бездумного життя. Гріється собі метелик у промінні літнього сонця, перелітає з квітки на квітку, гнізда не мостить, дітей не виводить, ніяких тобі клопотів. Як це все не схоже на долю Людмили Лежанської, для якої було неможливим навіть те, що нам здається таким буденним і нецікавим. 

  З листа Людмили Лежанської:

 «Затужила я в ці дні: надвір хочу до сліз. Якби оце хоч раз – день побути на вітрі серед гомону життя (а ще б хтось поруч був гарний), то знову довго терпілося б».

Народилась Людмила Ярославівна Лежанська 11 березня 1947 року в селі Вербичне Турійського району на Волині.

  З листа Людмилиної мами  Олени Іванівни Шумської:

 «Не було їй і трьох років , як я помітила, що їй ходити важко, як нагнеться, то тяжко розігнутись. Повезли її до Львова, де її оглянули три професори, і діагноз один: міопатія, дистрофія усіх м’язів. Життя недовге, у муках, до 25 – 30 років. Не ходила з чотирьох, до п’яти – лазила на колінах, і коли вже не змогла, то ще трохи котилася».

   Для неї кожен рух був не можливістю, а мукою. Але у винагороду за все доля дала їй прекрасну душу, дала їй здатність думати. Одного разу вона спитала: «Мамо, чому ти мене не вчиш?» Для чого їй було вчитись – адже не могло й гадки бути про оволодіння  якоюсь професією. Мама Людмили, учителі села Вербичне почали її вчити, і вона за рік проходила по два класи. Діти часто вивозили її саморобним візком у поле, на луки, там гралися, рвали квіти, оповідали казки. В Людмили була старша сестра – Галина, двоє племінників – Тарасик і Лариса – її секретарі, для яких вона жила в повному розумінні цього слова.

З листа мами Олени Іванівни:

 «Щира і ніжна любов єднала ці чотири рідні серденька. Це були її перші корені любові, доброти, ніжності, ласки, це було її живуче джерельце.

 Оглядаючись назад, я дуже дивуюся, де така квола, з гіркою долею дівчинка могла взяти стільки сили волі, любові до життя і людей, стільки оптимізму при її скромності».

  Що вона любила? Квіти, дерева, книги, небо. Про це говорять її листи, її вірші. Дуже любила слухати Джо Дассена. Вважала, що потрібно мати коло своїх постійних авторів і перечитувати їх знову і знову.

 З листа Людмили Лежанської:

«Моїми книжками є тепер твори Гріна, Купріна, «Майстер і Маргарита» М.Булгакова, «Таїс Афінська» Єфремова, «Диво» Загребельного, ще декілька книг, які будуть завжди моїми».

Із останнього листа, написаного за три тижні до смерті:

«Тішуся, що потрапила в збірник, де є моя Гордасевич, де Костенко, Симоненко, Павличко!» (Йшлося про збірник «Космічний акорд»).

 Чи була вона щасливою? Як це не дивно, але була. Незадовго вона сказала мамі:

 «Мамо, може, хто питатиме, як я жила, або мене жалітиме, що я, мовляв, калічка, то ти кажи, бо це правда, що я була дуже-дуже  щаслива і своєї долі ні на чию не проміняла би».

   Якою була Людмила? Передусім, дуже емоційною. Емоції переповнювали її, билися у її листах, дзвеніли у її віршах. У світ поезії вона випускала тільки світлі, чисті і прекрасні почуття. 

   Зі спогадів матері, Олени Іванівни:

  «В кожній людині Мілюня (так звали Людмилу рідні) вона бачила лише хороше. В неї було багато друзів, які безкорисливо їй допомагали. Таких людей вона в своїх творах називала «сонячними». Вона казала, що в них через серце проходить сонце».

  34 роки сиділа Л.Лежанська в колясці або в ліжку. Сили покидали її. І коли її прийняли в Спілку письменників України, вона була щаслива. Потрібно сказати, що суму, як такого, нарікання на долю чи плачу не було. Це була сильна людина, з широкою душею, теплим ласкавим серцем і з великою любов’ю  до життя. Вона дорожила кожною секундою.

Із спогадів матері:

   «В нашому гіркому житті підтримувала не я її, а вона мене. Після її смерті я прочитала такий вірш:

                      Прохання

Посиди біля мене, матусю!   

Доброта нам гніздечко зів’є.

Бачиш, смуток важкий одвернувся,

Наша усмішка болі приб’є.

Посиди біля мене, матусю,

Без турботи, ось так посиди –

Хай я в очі твої подивлюся,

Там же є і весняні сліди!..

Посиди біля мене, матусю!

І погладь моє вогке чоло,

Я тобі тоді так усміхнуся,

Що повіриш ти, щастя було!

Посиди біля мене, матусю!

Як зіпруся на ласку твою –

До зірок я тоді дотягнуся

І недолю здолаю свою!

Із листа Л.Лежанської до Г.Гордасевич:

« Ця сонячна осінь байдужа до мого здоров’я ( я слабну, слабну), але вона подарувала  мені дивну історію, коротку, емоційну. В мій світ увійшов… отой славний композитор, пісні якого зачаровують навіть бабусь… так предивно все було. Ми вечеряли о 4 годині ранку… Ми вдвох написали пісню о 5-й ранку. Отаке!»

Через три тижні, 9 листопада 1981 року, Людмила Лежанська померла в м. Луцьк. Поховали її, як вона того хотіла, у сукні з блакитного гіпюру і з фатою. На похороні було багато людей і море квітів.

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ

Людмила  Лежанська  побачила за життя тільки дві свої збірки – «Поезії» (1980р.) та «Стежечки» (1981р.). Змалку прикута до ліжка невиліковною хворобою, вона мала напрочуд тонке поетичне чуття. Її вірші зігріті чистою любов’ю  до рідної землі, до людей, з якими так прагла спілкуватись бодай по телефону…

Я бачу все… Я маю сто очей!

Я сто доріг у серці маю.

Серед книжок й серед людей,--

Я сотні усмішок стрічаю!

                             ( « Живу, бо в серці…», зб. « Поезії» ).

Тепло людських сердець не тільки гріло її, а й надало віри в свої сили.

Як любо тиші добрій віддаватись,

Коли в житті зоріє, хтось тобі ,

Коли незримо є чиясь присутність…

                               ( « Присутність доброти»,зб. «Поезії»).

Ця доброта супроводжує Людмилу упродовж її ще такого короткого життя: вона не давала впасти у відчай, забутись у тяжкій самотині, відгородитись від світу своїми болями, а підняла їх на омріяну височінь – служити людям, зробити її корисною для них:

Життя моє, --

Сонце в шибці…

Руками людей зігріте.

                          ( « Життя моє…», зб. «Поезії» ).

У віршах поетеси відчувається щирість слова, справжнє людське почуття, вони приваблюють чистотою і свіжістю. Авторка справляє враження своєю образністю, пише про особисто пережите, перепущене крізь власну душу. Ліричний герой поетеси невіддільний від самої авторки. З віршів випливає обстановка, в якій перебуває героїня, роздуми про складність життя. ( «Злетілися думки на тишу», «Краплина літа», «Зустріч», «Те горе не страшне, що наче грім…», «Диво – щастя». Збірка «Поезії»).

Однією із сильних рис поетеси є її вміння безмежно захоплюватись побаченим – народженням світанку, літнім дощем чи осіннім вітром, ранком, «що солодко спить», синім небом, яке саме пливе у долоні, крапелькою, що «упала з даху на поріг…, залишивши сміх.» Цим своїм захопленням вона зачаровує і читача. З її віршів вимальовуються картини природи, деталі навколишнього світу, на які ми часто не звертаємо уваги.

Є у ліричних віршах поетеси і мелодії кохання. І вічне сподівання щастя, і ніжний смуток , і впевненість у силі почуттів. (« Кохання», « Знати, що ти є», «Останній лист», « Тобі я вдячна за кохання».

Тепер, коли її слово , наче промінь, летить до людських сердець, коли її власне серце стало вже піснею, хочеться осягнути саму суть життя поетеси. Чи важко їй було? Пекельно важко! Можна тільки уявити, яким болем поскрипував її візочок , долаючи видолинки дитинства у рідному Вербичному.

«Мені було гірко від думок,

Мені було сонячно від болю,» -- скаже вона потім у вірші «З подорожі у Вербичне», але за цими рядками криється цілий світ протиборства, сміливого виклику недузі, часом і сумнівів, яких проганяли її друзі. Людмила заселила свій дім сонцем, квітами, любов’ю. Її любили люди різних професій – учні, студенти, робітники, лікарі. І не стільки із співчуття, скільки із бажання дивитися в її добрі, лагідні очі, бачити оту незрівнянну глибоку дитячу усмішку, чути суворо-мужні розмисли про наш вік, працю, людське добро.

Зі слів Людмили Лежанської

«Як пишу? Найчастіше мої вірші народжуються без обдумування, проростають із шумовиння почуттів, просто, як травинки з ґрунту, підігрітого сонцем. Бо головне в поезії – то щирість».

З неопублікованого

Зелений світ торкається очей

І переконує, що літо оце вічне.

Мені везе на сонячних людей,

На неймовірне і незвичне,

На біль везе і на журбу,

І на слова незаймано прекрасні…

Люблю життя. Люблю!

І не збагну, що є нещасні.

Нещасна тільки мати у розпуці,

Єдине в світі то нещастя.

 А якщо дні просто колючі,

То це все на добро ще вдасться.

Безглуздо?

Дещо аж банально…

А вітер заціловує вуста.

Любов, краса – це так реально,

Це сяйво крізь літа!..

Я аж боюсь, що світ зурочу –

Торкається краса моїх очей.

Я жити хочу. Хочу, хочу!

Тому й везе на сонячних людей.

Торкається краса моїх очей,

В моєму світі їй так звично.

Мені везе на сонячних людей,

Бо їх шукаю вічно.

Людмила мало говорила про свій фізичний біль, її більше мучив «біль за словом», яке давалось важко, але щасливило долю.

    У моєму голосі

В моєму голосі – шляхи,

Бо їх мої не знали ноги.

В моєму голосі – квітки,

Бо їх мої не рвали руки.

В моєму голосі – земна

Предивна безконечність:

Нічних таїн зваблива острога.

   Калинова пісня

Калину обламали вже –

Сміялися долоні!..

Розсипалися ягоди,

Мов здогади червоні…

Забризкана калиною,

Запахчена вітрами,

Збираю стиглі ягоди,

Вчаровую вустами.

Калиною, калиною  

 Думки переплітаю –

Калиново, калиново

З тобою привітаюсь!..

Поетеса Людмила Лежанська  воістину мала «сто доріг у серці».

Як уже було сказано, за життя вона навтішалась своїми двома збірками – «Поезії» («Каменяр»,1980 р.), «Стежечка»(«Веселка», 1981 р.). Пізніше вийшли ще дві – «Мій доброокий світ» («Каменяр», 1986 р.), «Чому став синім льон» (1990 р.).

Є дві пісні, написані на її слова: «Матусі»( музика Найди) та «Двоколос»(музика А. Пашкевича).

Зі спогадів сестри, Галини Ярославівни Афіцької:

«Перед смертю Людмила мені казала: «От якби ще хоч рік – два пожити, я б багато тепер змогла, так легко мені тепер пишеться». Але сили вже зовсім покидали її.» (12.02.1990 р.).

Зі спогадів Петра Маха:

« Я зустрічався з нею в останньому її надвечір’ї. Людмила була зморена лютою хворобою, але очі її несли тиху усмішку. «Хочеться пожити, стільки ще не написано…», -- говорила. Наступного дня її не стало.» (12.03.1987 р.)

В одному з віршів Людмила Лежанська писала:

 Співала пташка світ біля вікна,

Зоріла зірка чесно в наші очі…

Коли читаєш її вірші, бачиш її саму – мрійливу дівчину зі своїми болями і радощами, помислами і надіями. Та пам'ять про неї – не просто вірші і скромна стела під яблунькою на місцевому кладовищі. Це і незвичайна чутливість до чиєїсь біди, до неправди і нещирості, зворушлива вдячність за увагу до себе, якась майже дитинна ніжність і наївність, які вона виявляла в житті і зоставила в слові. Це і чистота її любові до людей і таємниця кохання, якою освітлено чимало її поезій.