Літературна композиція "Ми тебе не забули, Тарасе!"

 

Ми тебе не забули, Тарасе!

Літературна композиція

Підготувала та провела

Полосьмак Юлія Сергіївна

 

 

 

 

Мета заходу:

Освітня: розширити знання учнів про життя та творчість Т. Г. Шевченка, сприяти вихованню національної самосвідомості учнів, формувати в школярів уміння працювати в команді, громадянську й загальнокультурну компетентності, бажання читати твори шевченка, збагачувати словниковий запас учнів;

Розвиваюча: розвивати творчі здібності учнів;

Виховна: виховувати любов до національної культури, почуття гордості за України, за її великого сина Тараса.

Обладнання: портрети Т. Г. Шевченка, ілюстрації до його творів, картини, твори, «Кобзар», музика на слова Шевченка.

Час і місце проведення:

Хід проведення

Святково прикрашений зал. На сцені — великий портрет Тараса Шевченка, прикрашений вишитим рушником. Звучать позивні українського радіо — «Реве та стогне Дніпр широкий».

Ведучий

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Ведуча. Коли характеризують народ, то передов­сім називають найталановитіших, найкращих його представників.

Україна — це Шевченко. У ньому — наша іс­торія, буття, наші болі і мрії.

Ведучий. Тарас Шевченко — провісник нового жит­тя, народний пророк, титан духу, перший, хто від­верто закликав український народ:

...Вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

 

Ведуча

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Ведучий. Шевченко — вершина родового україн­ського дерева. Коли б волею якоїсь надзвичайної сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж усіх книжок вибрати дві, то він узяв би Біблію та «Кобзар» — Євангеліє від Тараса. Без першої був би неповноцінний духовно, а без другої — немис­лимий як народ.

Ведуча. Українці завжди стоятимуть перед Шевчен­ком, як перед своєю совістю. А в душах житиме його Слово, сповнене любові й самопожертви.

Ведучий

Я так її, я так люблю

мою Україну убогу,

що прокляну святого Бога,

за неї душу погублю!

Ведуча. Життя нашого поета дивне. Слухаючи про нього, можна подумати, що це легенда. Воно поча­лося з любові матері та батька і радісного, незважа­ючи на кріпацький стан, дитинства. Уже змалечку в Тараса проявилися зерна поетичного таланту.

Учень читає вірш «Вітер в гаї розмовляє».

Ведучий. Моринці. Одне з тисяч українських сіл. І тут, як і скрізь, кожен рік поповнювався нови­ми кріпацькими душами. У родині Шевченків 9 березня 1814 р. подав голос син. Назвав його місцевий батюшка Тарасієм, а кликали просто — Тарас.

Ведуча. Мабуть, небесне пробудження природи на­клало відбиток на характер хлопчика.

Вразливе і допитливе, колюче, як будяк,

Під бурями над Тікичем росло дитя-кріпак,

Здіймалось, дивувалося, міцнішало стеблом

І відрізнять навчилося в житті добро і зло.

 

Інсценізація уривка з твору С. Васильченка «В бур'янах»

Дійові особи: Дід, Яринка, Тарасик, Кобзар.

Дід, як древній дуб, — кремезний та міцний, іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуреному шляху. Тарас весь час бігає то праворуч, то ліворуч, то в ярок подивиться, то в кущі залізе. За дідом і Тарасом підтюпцем біжить маленька Яринка. Йдуть вони на прощу аж у Мотронинський монастир.

Тарасик. Діду, діду, що ви там усе шепочете? Роз­кажіть мені.

Дід. Як іду цими шляхами, так і згадую батька на­шого Максима Залізняка, гайдамаків згадую. В оцих лісах вони збирались, отут панів проклятих били. Давно те було, як я ще молодим був. Ненависні пани ляські задумали нашу землю загарбати, всіх людей на свою віру навернути, всіх нас окатоличити. Зну­щалися — і сказати не можна як! Не стерпів народ, пішов у гайдамаки — боронити бідний свій край.

Тарасик. А що далі було, діду?

Яринка. Кажіть, діду, хоч і страшно! Чогось так страшно!

Дід. У тому Мотронинському монастирі зібрали­ся до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом — панів бити. Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до За­лізняка — навіть жінки з рогачами в ліси до гай­дамаків подалися.

Тарасик. А Ґонту ви бачили?

Дід. Ні, синку, Ґонти не бачив, та кажуть, вірним по­братимом був Максимові, за Вкраїну життя віддав...

Тарасик. А потім?

Дід. Що ж потім — зрадили гайдамаків. Цариця Катерина, її військо разом зі шляхтою задушили гайдамаків. Ґонту скатували, язика йому одрізали, четвертували. Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити.

Тарасик (витирає сльози). Жаль гайдамаків. Так, жаль. (Раптом.) Діду! Діду! Там кобзар! Ходімо!

Яринка. Дідусю! Попросіть, щоб заспівав!

Тарасик. Дідусю-кобзарику, заспівайте!

Дід. Заспівай, старий. Та добре заспівай про наших славних гайдамаків.

Усміхнувся кобзар, погладив рукою біляву Тарасову голову, узяв кобзу та й заспівав пісню «Було колись в Україні». Після закінчення співу всі йдуть.

 

Ведучий. Ступаючи життєвими стежками малого Тараса, замислюєшся: мабуть, доля вирішила ще в дитинстві провести майбутнього генія через усі можливі пекельні кола: несподівана смерть 32-річної матері («Згасли очі її ласкаві, де ж той голос, що так він любив?»), поява в сім'ї мачухи («Неприві­тна і лиха, лютіша від найлютішої зими, пекельніша вогню»), смерть батька («Ой, хто ж тепер ласкаве слово промовить хоч в неділю раз»), «наука» в дяка («І до дяка пішов проситися за наймита і школяра»).

Звучить пісня «Садок вишневий коло хати».

Учениця

А тиха Доля, доленька Тараса...

В вінку терновім, боса на снігу...

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала «люлі» ще у сповитку.

І проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом.

Свічку їй несла.

Тихенько в бур'яні писала вірші

І малювала мрії крадькома.

Ще з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають...

Та дарма...

Нема стовпів.

Лише дуби на чатах,

Бо світ цей тлінь...

Одна душа жива!

Ведучий. Руки й душа молодого Тараса просять фар­би, бо цвітуть у серці дивнії квіти: радість і сльози цвітуть лілеями білими, маком червоним, рожеви­ми мріями.

Ведуча. Ще буде Літній сад і незабутній Сошенко... Ще буде Академія мистецтв і перша збірка по­езій — безсмертний і вічний «Кобзар»!

Учениця

Ще буде воля, воля буде!

Дихнеш, дихнеш на повні груди!

А поки що — мрії...

І нестримне бажання волі.

 

Звучить пісня на слова Т. Шевченка «Бандуристе, орле сизий» у виконанні
І. Білик.

 

П'єса В. Долини «Мені тринадцятий минало»

Дійові особи: Тарас, Яринка.

Яринка. Оксанка мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята... Говорила, що ти їй книжечки читав, малював... А в тебе є той малюнок? Покажи...

Тарас. Є десь... захований. Не варто показувати.

Яринка. Тарасику, покажи мені...

Тарас. А навіщо? Він ще незакічений.

Яринка. Все одно, покажи, Тарасику, мені цікаво...

Тарас. Добре, тільки тобі одній... (Побіг і з-під стріхи взяв дві дощечки.) Ось мої малюнки...

Яринка (дивиться на дощечки). Оксана... похожа... Як жива!.. І хата наша... Невже це ти?

Тарас. А то ж хто! Якби дяк учив, то ще краще було б. А то ж — п'є.

Яринка. А чого ж на дощечках?

еру катма... Дяк не завжди дає.

Яринка. Я візьму й покажу Оксані.

Тарас (забирає малюнки). Ні, Яринко, нехай іншим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю чоботи, роз­живусь на нову свитку і тоді... Тоді я її ще краще на­малюю. Фарбами. Як ікону! Не пропаду! Піду в люди.

Обоє виходять.

 

Ведуча. Тепер просто неможливо уявити, що сталося б з Тарасом, з його геніальним поетичним талан­том, художнім хистом, якби не було в його житті 22 квітня 1838 року.

Ведучий. 22 квітня 1838 рік. Зі спогадів художника Сошенка: «Нараз до моєї кімнати через вікно пли­гає Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: «Воля!»

Ведуча. Це була вимріяна, виколисана думкою, ви­цілована мрією, крилата, як птаха, воля Тарасова!

 

Звучить пісня «Розрита могила».

Ведучий. То був його час! Здавалось, усі зорі сходили з його душі, а він малював їх, плакав від радості, писав і дивувався.

Покинь книжки, театри і малярство.

Поглянь в обличчя Долі.

Ведуча

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Пантелеймон Куліш зазначав: «Його устами увесь наш народ заспівав про свою долю...»

 

 

Учень

...Плаче Україна...

І я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани; всі в золоті

І в мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють,..

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава...

А брати і сестри?

А Вкраїна? Знедолена, згорьована, зболіла,

В руках у ката бранкою зомліла...

Ведуча. «Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тіль­ки й бачу во сні, що тебе, Кирилівку та рідню, та бур'яни...» (Лист до брата Микити з проханням писати по-українськи.)

Звучить пісня «Мені однаково» у виконанні Скрябіна.

Ведучий. 1843 рік. Нарешті, нарешті Шевченко на рідній Україні! Та радість зустрічі затьмарив пеку­чий біль.

Ведуча. За словами Василя Барки «найбільша ду­ховна драма Шевченка у тому, що перед зором, в омріяному «земному раю» на Україні йому від­кривається пекло».

 

Учень

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть,

І діточок своїх ведуть!..

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини...

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п'яна спить.

Ведучий. Року 1845-го 24 грудня Шевченко напише і залишить нащадкам свій «Заповіт».

Звучить «Заповіт» у виконанні Б. Ступки.

Ведуча. Поет був хворий, тому тремтяча рука його спішила сказати останні слова.

Ведучий. Але доля і Бог були милосердними і цього разу, бо дарували життя генію. Тебе ще чекатиме твоя Голгофа, твій каземат, царевий присуд...

Ведуча

Мене — за музу впхали в цю москалію.

О, ця була така, що хай їй грець,

Вона вертіла мною, як хотіла.

Звела мої надії нанівець,

Зробилась панею моїх душі і тіла.

Забрала сон, забрала спокій — все!

 

 

Ведучий

Вона мене донині, клята, ссе.

Вона донині всю мою уяву

В листочки списує й ховає за халяву...

Вона мене до пекла доведе...

Вже довела, бо де й куди ще гірше!

Ховаюсь бозна-як і бозна-де

З рядочком кожним, а не те що з віршем...

Ведуча. Саме поетична муза принесла митцеві, окрім радості, ще й страждання.

Учень

Холодні стіни каземату

І зверхні окрики катів.

А руки прагнуть малювати;

Душа волає щирих слів.

А де ж папір?

Його й шматочка —

Заборонили навісні.

О,  як мережив він рядочки,

А малював би ночі й дні.

Учениця

Такі поети не вмирають,

їх пам'ятатимуть віки!

Прийде за ґрати каземату

Вкраїна серцю дорога,

Садок вишневий коло хати

І схилить гілку до чола.

Загоїть рани, сльози витре,

Загляне в душу аж до дна...

 

Ведучий

І він з землі підводить руки,

І, повен гніву, повен муки,

Набравшись сили і снаги,

Вже на пісках виводить слово

Таке, щоб билося грозово,

Глаголом щоб серця вело,

Давало радість і тепло.

Ведуча

Солдат. Вигнанець. Мученик. Невольник.

Він і сюди, в пустелю, ніс життя.

І тут солдатські дні ішли недарма —

Він гартувавсь. Не відступав назад.

У пустелі, де кибитки та казарма,

Та гарнізонний двір, з'явився сад.

Ведуча

На що б не дивився Тарас, до чого б не до­слухався, а йому здається, ніби то Україна: бунтує Каспій, а йому сняться Дніпрові пороги; займається на небосхилі хмаринка, а йому здається, що «Умань шляхетська палає».

Ведучий. Голос ревучих пісків хоче його переконати в тому, що він солдат, а не поет «без права малю­вать, без права мислити, тужити і творити». Той голос підказує, що не варто більше боротися за свою землю, бо вона зрікалася від нього, бо там «не жито сіють — сіють плач і горе», там:

Народ — мовчить. Народу вже нема.

Лише раби зацьковані й байдужі.

Ведуча. Проте друге «я» — незалежний дух поета — вірить у свій народ:

Мовчіть, піски! Ні слова — про народ!

Народ мій був, народ мій є і буде.

Коли помру — залишаться слова,

А в них народ, що стогне в моїх грудях.

Ведучий. Поетові й художникові, людині, яка ви­росла серед чудової української природи, болісно було дивитися на голий і безлісий степ. Тому во­сени 1853 р. він узяв активну участь у закладенні на території укріплення саду. Дерева повиписували з Астрахані, з Гур'єва, а також, за порадою Т. Шев­ченка, попривозили великі вже саджанці з урочища Ханта-Баба, переважно шовковиці. На тому місці, що вибрали під сад, росла вже одна-єдина верба.

Ведуча. Відірваному від рідної землі Кобзареві при­ємно й радісно було відчувати, що він не просто здійснив благородну справу, а створив у пустелі маленький куточок України:

Серед пустелі буде сад!

Він оживить цю мертву глину.

Хай яблунь цвіт і небеса

Нагадують про Україну.

Ведучий. Минуть літа, мине життя, а «дивний сад се­ред пустелі», створений руками людини, зеленітиме.

Отут, у закутку, край степу,

Де лиш бур'ян повзе до ніг,

Він кожен паросток і щепу

Від спеки лютої зберіг.

Ведуча. Багато літ спливло після тієї події. Тополі виросли і стали живим пам'ятником українському поетові:

І кожен лист прозоро променить

Тарасовим обличчям осяйним,

І кожна гілка б'ється і дзвенить

Тараса серцем вічно молодим.

Ведучий. Селянська душа Т. Шевченка тужила без рідної природи. І він прагнув зробити все, аби чу­жина хоч трохи нагадувала Україну. Як згадувала
А. Ускова, дружина коменданта, Тарас «коло своєї улюбленої альтанки насадив багато соняшників, їхні яскраво-жовті віночки нагадували йому хутір­ці на Україні». Тарасові соняшники хоч і виросли в пустелі під схарапудженими, норовистими саксаульськими вітрами і не такі веселі та високі, як над Дніпром, все ж нагадували йому рідну Кирилівку:

Ведуча

Під нещадним сонцем пустелі

Вони — сонечка рідного краю.

Він їм на ніч постіль стелить,

До сніданку роси збирає.

Ведучий. Та чи не найбільшу часточку своєї душі віддавав Кобзар дітям. Він любив їх, постійно пере­ймався їхньою долею і знаходив для кожного тепле слово. Мабуть, ця любов і щире співчуття знайшли вираження у вірші «На Великдень на соломі», на­писаному ще 1849 р. на Кос-Аралі.

Ведуча. Хоч би куди доля закинула Тараса, він нео­дмінно знаходив дитяче товариство, малеча ж ін­туїтивно відчуваючи добру душу «вусатого дядька», сама тулилася до нього.

Ведучий. Цілий цикл своїх малюнків на засланні ху­дожник присвятив казахським дітям-злидарям.

Ведуча. Ще одна прикметна риса характеру поета-засланця — не бути байдужим до чужої біди.

Ведучий. Серпень 1857 року. Шевченко вийшов з не­нависної солдатської казарми на волю.

Учениця

Позаду все: і муштра, і капрали,

Казарми й муки, з ранку до смерку...

Лиш на обличчі зморшки вкарбували

Усе, що звідав на своїм віку.

Та ще в очах зірниць казахських спалах,

Убогі юрти... Каспій... комиші,

Баркаси довгождані на причалах...

Та біль. Та гнів. Та пісня на душі.

 

Ведуча. Вийшовши на волю, мріяв Тарас одружи­тися, обов'язково на бідній дівчині, кріпачці, мати сімейний затишок, дітей, оселитися в рідній Укра­їні. Йому було всього 47 років.

Ведучий

А може, насаджу садок,

збудую хату на Вкраїні

та заведу «святу родину»

і научатиму діток...

Ведуча. Останні петербурзькі роки принесли Т. Шев­ченкові визнання і славу, однак не додали здоров'я чи душевного спокою. Гниле повітря петербурзького болота точило зруйноване засланням та іншими жит­тєвими незгодами здоров'я. Та чи не найвідчутніше дошкуляла самотність. А йому хотілося мати поруч супутницю життя, з якою почував би себе спокій­но, відчувати її підтримку в усіх життєвих ситуаціях.

Ведучий. Взаємини з жіноцтвом складалися в поета по-різному. «За весь час свого знайомства з Шев­ченком, — згадував А. Чужбинський, — я не помі­тив у ньому жодної прив'язаності, яку можна було б назвати серйозною. Він любив жіноче товариство і захоплювався, але ніколи надовго». В юності сер­йозно покохав дочку кирилівського попа Г. Кошиця Федосію, хотів побратися з нею, та не було на те волі батьків. З такої ж причини не дійшло до шлю­бу з Катериною Піуновою: 44-річний «претендент» не усвідомлював, що для 16-літньої дівчини він був підстаркуватим. Те ж саме було й у ставленні до Христини Довгополенко й Ликери Полусмак.

Ведуча. Не судилося поету зазнати особистого щас­тя. А щастя для народу?

Учень

Настане суд — я вірю, знаю,

Засвітить сонце волі дню —

І найсвятішим заклинаю

Правдиве слово на борню.

Правдиве слово благовісне —

На всі літа, на всі часи...

Мій біль, мій гнів,

мій стогін, пісне,

Землі коханій понеси!

Учениця

Ти не боявся сваволі,

Не затихав на засланні твій спів —

Був наче птиця на волі!

Пісня твоя розбивала тюрму,

Світ одкривала людині...

Бачив ти зором пророчим крізь тьму

Те, що ми бачимо нині!

Учень

І вже за ним шляхи, як леза, блискали.

І над потоком Вічності-ріки

Стояла слава, грозами сповита.

А вже за ним ішла його любов,

Ота... поміж любовей всіх — єдина.

Аж багровіла кров з-під підошов...

Одна... І мала ймення — Україна.

Ведуча. Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Ведучий. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Ведуча. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Ведучий. Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру й песимізм.

Ведуча. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Ведучий. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Ведуча. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Звучить пісня «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами».

Присутні нагороджені банкнотами з портретом Шевченка, присвячених 201-річниці від Дня народження поета.