Літературне дослідження життєпису Тараса Шевченка

Про матеріал

Літературне дослідженняпро долю Шевченка призначене для того, хто глибоко вивчає творчість Т. Г. Шевченка, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: "Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури" (Луначарський); "Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі" (Курелла, Німеччина); "Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками" (Камілар, Румунія); "Поки б'ються серця людей, звучатиме і го¬лос Шевченка" (Хікмет, Туреччина); "Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі" (Якубець, Польща).

Перегляд файлу

Літературне дослідження життєпису Тараса Шевченка

Літературне дослідження учня 7-Б класу Славутицького ЗЗСО І-ІІІ ст.№3 Карпенка Сергія

Керівник Купрієнко Тетяна Василівна

Доле,ти не лукавила зо мною;
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала; ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До пьяного дяка в науку.
„Учися, серденько: колись
З нас будуть люди” – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала!
Які з нас люди?.. Та дарма!( Т.Шевченко)
$C:\Users\Admin\Desktop\download.jpg$

Відомий український поет, пісняр, прозаїк, гравер і художник Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. в селі Моринці Київської губернії Російської імперії у багатодітній сім'ї. Крім Тараса у батьків було ще шестеро дітей. Батько Григорій Іванович Шевченко та мати Катерина Якимівна Бойко були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгардта.

9 березня 1814 року

В похилій хаті, край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Ще з дитинства маленький Тарасик зазнав горя. У вісім років батько віддає його до школи навчатися у дяка-вчителя Павла Рубана.Та коли хлопчикові було 9 років, померла мама.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Батько одружується вдруге, але скоро помирає і батько.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

Потім у хлопчика настає час поневірянь. Залишившись сиротою, потрапляє під опіку дядька. Потім іде… Тут його життя було завжди голодним. Після багатьох поневірянь пасе громадську череду.

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом,

Поглянув я на ягнята-не мої ягнята,

Обернувся я на хати –нема в мене хати..

Не дав мені Бог нічого,-і хлинули сльози,

Тяжкі сльози…

В 1827 р. наймитує у кирилівського священника Григорія Кошиця. Тут навчився читати і писати, тут у нього і виявився неабиякий хист до малювання. Повернемося у 1828 рік. Після осоружних поневірянь у дяка Богорського, диякона Єфрема, після пошуків щастя на ниві малярської науки у Стеблеві й Тарасівці, після наймитування в кирилівського попа Кошиця та двотижневого навчання в селі Хлипнивці – чотинадцятирічний Тарас потрапляє до двору поміщика Василя Енгельгардта, кріпаком якого був. Управитель контори маєтків Данило Дмитренко, помітивши метикуватість хлопчика, забрав його у прислугу. Тарас – спершу кухарчук, помічник канцеляриста, а потім – козачок у пана. То у Вільшаній, то у Будищі. В останньому селі йому подобалося більше: дивовижний став, парк, де здіймають до неба віти велетенські дуби, сад, квіти. Хоч і не до замилування було малому, та не помічати краси він не міг.

Старий поміщик, генерал-лейтенант помирає, Шевченко разом з іншими кріпаками переходить у власність його сина Павла Васильовича, що служив ад’ютантом Віленського військового губернатора.

Одержавши величезну спадщину, молодий Енгельгардт зажадав комфорту. І восени 1829 року зі Звенигородщини вирушає в далеку Литву валка. Панові у Вільно потрібні кучер, конюх, дворецький, лакеї, покоївки, інша челядь.

Умостившись на підводі, Тарас мовчки дивиться на золотаві стернища, на густі сади, вцяцьковані рум’янобокими яблуками. Яка багата і щедра Україна! Яка вона мила і дорога! І, як марево, попливли перед його очима картини власного життя. Страшне і безпросвітне минуле, але водночас радісне і світле. Яким би похмурим не було життя, людина очікує погожої днини, і нехай омріяне й не постане перед нею в усій повноті і красі, все ж зблисне промінчик. Бачить Тарас тата, високочолого, ясноокого. Оре чи засіває лан, натомиться, а вільну хвильку розгортає «Четьї-Мінеї», переповідає «житія святих і всіляких подвижників благочестя». Бачить матусю, безмежно залюблену в дітей. Усім шістьом, без винятку, вона до останку віддавала і серце, і душу. А он, ген-ген, за горою, бовваніють «залізні стовпи», на які опирається «край неба».

Ніби з пащеки долітає голос дядька Павла: «признавайся, сучий сину, де подів москалеві гроші?» І лясь, лясь різками! По спині, по плечах, по руках. Дядько мав насолоду, коли бив. «Не брав я ніяких грошей! Їй-богу, не брав!». А дядько лупцює, а мачуха в такт ударам єхидно промовляє: «Так і треба злодюзі! По заслузі! По заслузі!». Невситима і невтримна людська жорстокість. Над самісіньким вухом чує шепіт Яринки: «Братіку рідненький, знаю, що ти не брав, але збреши їм, бо вб’ють!».

Ніколи б не поступився Тарас, та Яринка просить-благає. Крізь град ударів проривається: «Не бийте! Зараз покажу, де гроші сховав!». Тільки як він покаже, коли грошей тих у вічі не бачив? Після короткого перепочинку знову побої. Мало не замордували дитину. Та москалеві-постояльцю гроші треба віддавати. Мусили продати юпку покійної мами. А згодом крадій таки знайшовся. Ним виявився мачушин улюбленець Степанко. Украв і сховав у дупло старої верби!

Хіба раз ні за що ні про що дубасили малого Тараса! Та він теж знаходив нагоду дати здачі. Давав духопеликів кривдникам-ровесникам, а одного разу зв’язав п’яного, як квач, учителя і так відшмагав його так, що багато років поспіль згадували про це по всій окрузі.

Знову розпогоджується небо. Високі могили виринають за долинами, худоба травицю скубе, а поряд співучий голос Оксани Коваленко, такої ж як він, сиротини. Палахкотять ніжністю, добротою її оченята. Ой, Оксанко, Оксанко!

А дівчина недалеко коло мене плоскінь вибирала,

Тай почула ,що я плачу,

Прийшла ,привітала…

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Чи правда, Оксано? Чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

А розлука з рідним краєм тривала довгих 14 літ.

Переїзд панської сім’ї 1829 року у Вільно, а потім в 1831 році – Петербург.

В 1832 р. Енгельгардт віддає Тараса вчитися на чотири роки до майстра Ширяєва. Тут, в 1836 р., він бере участь у розписі Петербурзького театру. В цьому ж році знайомиться з Сошенком. Пізніше знайомиться з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим. У лютому 1837 р. Товариство заохочення художників дозволило Шевченкові відвідувати навчальні класи. У квітні 1837 р. Брюллов створює портрет Жуковського і на аукціоні продає його за 2500 карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Григоровича Шевченка з кріпацтва. В цьому ж році Шевченка його зараховано до Академії мистецтв. Він з жадобою навчається, слухає лекції, ходить до музеїв, театрів і швидко здобуває знання. В 1838 р. знайомиться з художником Штернбергом.

Це були радісні, найщасливіші роки. Люди, котрі домоглися викупу Кобзаря з кріпацтва, котрі опікувалися про його навчання в Академії мистецтв, нарешті завдяки їх допомозі було надруковано в 1840 р. першу збірку «Кобзар», до якої увійшли твори періоду ранньої творчості «Катерина», «Причина», «Іван Підкова», «До Основ'яненка».

В 1829 р. Т. Г. Шевченка зарахували пансіонером Товариства заохочення художників. У квітні цього ж року було нагороджено срібною медаллю 12-го ступеня за малюнок з натури. 1840 р. було нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами “Хлопчик-жебрак дає хліб собаці”,1837 р. була написана балада “Причинна”, 1838 р. - поема “Катерина”, елегія “ Навічну пам'ять Котляревському”, 1839 - поезія “Тополя”, “До Основ'яненка”.

В 1841 р. світ побачив альманах “Ластівка”. В ньому було представлено п’ять творів. У вересні цього року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину “Циганка-ворожка”.

Із-під пензля Шевченка виходить безліч малюнків та низка портретів. Він ілюструє чимало художніх творів. Визначним твором його періоду є картина олійними фарбами “Катерина” 1842 р. В 1843 р. виходить в світ драма “Назар Стодоля”, а в 1844 р. поема “Гамалія”. Але, незважаючи на радісні події в петербурзький період життя ,думи поета про Україну «стають на папері сумними рядами»:

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

19 травня 1843 Т. Г. Шевченко разом із Є. П. Гребінкою їде на Україну. Малює малюнки, знайомиться з художником Сенчило-Стефановським і бере разом з ним участь у розкопках могили Переп’ятихи біля Фастова. Також в цей час знайомиться з М. Максимовичем та П. Кулішем. Багато подорожує по Україні. А в вересні 1843 р. Шевченко відвідує Кирилівку, зустрічається з братами і сестрами. Пише малюнок “Хата батьків Т. Г. Шевченка в Кирилівці”. Життя на чужині гнітило поета. І ось настав 1843 рік, коли Шевченко після довгої розлуки відвідав Україну. І що ж він побачив на рідній землі?

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краю,

Та одинокому мені,

Здається кращого немає…

Пани-кати…Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають,

Бо нічим обуть княжат недорослих…

… а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…

В Україні Шевченко живе у В. Рєпіна. Він багато працює. Пише поеми, вірші, малює багато малюнків олівцем, перекладає твори польських поетів. Шевченко робить на замовлення дві копії портрета М. Рєпіна, малює дітей Рєпіна, пише поему “Тризна”, яку присвячує Варварі Рєпіній. В 1844 р. від’їздить до Москви. Пише поезію “Чигирине, Чигирине…”, багато працює. Пише багато відомих поем. Це і “Сон”, і “Чого мені тяжко, чого мені нудно…”, і “У неділю не гуляла” та інші. Також видає перший випуск “Живописної України”.

В 1845 р. Т. Г. Шевченко закінчив навчання в Академії і від’їздить жити до Києва. Знову відвідує Кирилівку, а в жовтні приїжджає в Миргород і працює, працює. Він пише поезії та поеми. Завершує твори 1843-1845 рр. Шевченко об’єднав у альбом «Три літа». Його затверджують співробітником Київської археологічної комісії . Він тяжко хворий пише “Заповіт”.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій…

Був учасником Кирило-Мефодіївського товариства.

17 квітня 1847 р. Т. Г. Шевченка доправили до Петербурга і ув’язнили в казематі. Тут і був написаний цикл поезій: “Чи ми зійдемося знову?”, “Садок вишневий коло хати”, “Мені однаково”, “В казематі”. Шевченко було заслано рядовим в Орську фортецю. Тут він пише “Думи мої, думи мої”, “Згадайте, братія моя…”, “Сон”, “Мені тринадцятий минало” та багато інших.

До Оренбурга на добу долали 300 верст- кіньми їхали сім днів. А далі до Орської фортеці 200 верст пішки.

Першу ніч Шевченко ночував у пакгаузі – складське приміщення – на голій підлозі. Яман-Кала – погань-місто, безводний степ, суворий край.

Перший комендант – генерал-майор Ісаєв – добра людина, дозволив жити на окремій приватній квартирі.

Та його змінив комендант Мєшков – людина деспотична. Він перевів Шевченка до казарми, чіплявся, змушував виконувати до дрібниць солдатську муштру. І відпочить не було де.

У травні 1848 року мореплавець Бутаков зачислив Шевченка в експедицію для дослідження Аральського моря. Після експедиції Шевченко ще рік залишався у місті для остаточної обробки матеріалів. Протягом 1848 р. Тарас Григорович пише, малює, бере участь в експедиції.

У червні 1850 року прапорщик гарнізону, підлий і жорстокий, подав губернському генерал-губернатору Обручову донос, що Шевченко ходить у цивільному одязі, вільно листується, пише вірші, малює портрети, картини.

У 29 квітня 1850 року прапорщик гарнізону Ісаєв, підлий і жорстокий, подав губернському генерал-губернатору Обручову донос, що Шевченко ходить у цивільному одязі, вільно листується, пише вірші, малює портрети, картини. Згадаймо його вірші «Лічу в неволі…», «Сонце заходить…».

Отже, Шевченка заарештовано вдруге і відправлено в Орськ, після чого під вартою був доставлений на Каспій – на півострів Мангишлак у Новопетрівське укріплення, де його тримали в каторжних умовах.

Лиш у 1857 р., завдяки клопотанню друзів, поета звільнили із заслання. В’їзд до обох столиць йому було заборонено. Медик засвідчив хворобу, і Шевченко зиму прожив у Нижньому Новгороді. За цей час Тарас створив багато портретів, написав чимало творів.

8 березня 1860 р. поет іде до Петербурга. Тут він знайомиться з М. Чернишевським. Після заслання віддає перевагу гравіруванню. Стає першим у цій справі. На початку 1859 року випустив збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченка”.

В 1859 роцi Шевченко отримав дозвіл в’їзду до України. За поетом було встановлено таємний суворий нагляд. 15 липня знову був арештований. Згодом звільнили, але наказали виїхати з України. На початку 1860 року вийшов альманах “Хата”. 2 вересня 1860 року отримав звання академіка гравірування. На початку 1861 року поет став відчувати себе набагато гірше. Але це не зупинило потік його думок і жаги до праці. Він знову пише і малює.

Проте не судилося Шевченкові не тільки побачити свій край вільним, а й дожити до жаданої реформи 1861 року.

За десять днів до смерті він написав останні рядки:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать

І ось 10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку Тарас Григорович Шевченко помер. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а в 1861 році 8 травня могилу поета було перенесено до Канева і похована на Чернечій горі. Тепер ця гора носить назву Тарасова. Вона стала священним місцем для українського та інших народів світу.

Ми шануємо пам’ять Шевченка,виконуємо його «Заповіт»:

І мене в сім’ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте спом’я нути

Незлим ,тихим словом.

Так, розумними, веселими хотів нас бачити Кобзар. «І на оновленій землі врага не буде, супостата…». Проте ми й далі продовжуємо боронити рідний край- йде війна у зоні АТО:

Біля подвір’я -авто..

І невимовна тиша- проводжають брата в АТО..

Тільки клен листочок колише…

По щоці у мами скотилась сльозина:

-Ну чому,чому мого сина???

Із берізки скотилась роса,

А в чеканні завмерла родина…

-Що ти ,мамо,ну хто ж як не я?

Така в козаків усіх доля єдина.

Однак ми не скоримося ,Тарасе, пам’ятаємо твій «ЗАПОВІТ».

Наче грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
«Заповіт» гримить Тарасів
всього світу мовами:

«Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров'ю
волю окропіте»...

Грім травневою порою —
то слова Боянові
над Чернечою горою
в предковічнім Каневі.

Додаток. Похорон Шевченка.

22 квітня 1861 року труну на Смоленському кладовищі викопано, вкладено в іншу – свинцеву, поставлено на спеціальні ресорні дроги й укрито червоною китайкою.

Петербург