Літературне кафе "Поезія - це завжди неповторність"

ПОЕЗІЯ — ЦЕ ЗАВЖДИ НЕПОВТОРНІСТЬ,

ЯКИЙСЬ БЕЗСМЕРТНИЙ ДОТИК ДО ДУШІ (Л. КОСТЕНКО)

Літературно-музична композиція до Всесвітнього дня поезії — 21 березня

Мета : ознайомити гостей та учнів з історією Всесвітнього дня поезії; вдосконалювати навички виразного читання творів різних жанрів митців поезії, розвивати творче мислення, уміння аналізувати прочитане; виховувати любов до рідного краю, «почуття часу», точність та влучність слова. 

Обладнання: вірші про поезію, вислови, презентації, мультимедійна дошка, пісня Н. Май «А я бажаю Вам добра», мелодія скрипки, ліричні мелодії весни, симфонія Шопена 5 «Ніжність», повідомлення історика, експертів поезії, доповідача, бібліографа, виставка книжкова до дня поезії

Міжпредметні зв’язки: література, музика, історія, хімія

Хід заходу

 П.И.Чайковский - Вальс цветов - Tchaikovsky - Waltz of the Flowers

Ф.Шопен Мелодия Любви.

 

Учитель:Доброго дня! Вітаємо Вас у нас на святі, присвяченому Всесвітньому дню поезії!

Бетховен. Мелодія дощу.

Учитель: Мелодія дощу… Ти  пускаєш її у своє серце і розумієш: саме таких хвилин тобі не вистачало. Просто побути наодинці  із собою, із тією красою, яку дарує нам наш небесний Батько. І не треба багато. Подивитись на стіну, на якій висить давно забута скрипка. Вона припала пилом? Це від того, що ти мало часу присвячував собі, своїм почуттям. Уроки, уроки, уроки… Робота. Клопоти. Проблеми. І знову все спочатку… В шаленому темпі збігає життя, його дорогоцінні хвилини. І ти даєш собі звіт у тому, що витрачаєш їх якщо і не надарма, то все таки  не повністю відчувши щастя. А раду цьому може дати лише ота давно забута скрипка нашої душі. Стряхнімо пил, напиймося тих насолод мистецтва, які повною мірою даровані кожному з нас.

Пісня «Скрипка». Виконують сестри Олеся та Іванна Марчуки.

_______________________________________________________________

Учитель:  Літературне кафе. Назва сучасна і цікава. Але яке ж кафе обходиться без чашки кави або чаю. І ми запрошуємо вас до частування. Чай на столах заварений з найкращих трав нашої Шумщини. А зібрані вони у чистих лісах, які ховають в собі таємниці минулого, а ще таємниці талантів. Дизайнерами нашого свята є  дев’ятикласниця Віка Рудзінська, її помічник - Оксана Омелянчук, поетичне вітання та смачні налисники з вишнями від Н.С.Марчук. Пригощаймося!

Ф.Шопен Мелодія Любові.

_______________________________________________________________

Учитель: Вечір за чашкою кави. Він уже розпочався.   Серед наших гостей – учні школи, наші випускники, вчителі. Проте  сьогодні я глибоко відчуваю відсутність ще однієї людини, яку кожен з вас знав і яка зможе прийти до нас своїм словом, піснею, жартом… Саме таким, простим, безпосереднім, був для нас І.І.Курило, для когось вчитель, комусь колега, а для всіх нас – жартівник, поет, людина широкої душі. Писав Іван Іванович про себе так: «Народився 7 березня 1945 року в селищі Кольбніц біля міста Шпіталь в Австрії, де волею долі на примусових роботах опинилися  батьки Іван та Марія. Життєве кредо, золота мрія? Над цим не думав, не було коли. Старався жити чесно, працювати сумлінно, не ображатися на людей, не завдавати кривди іншим, по можливості допомагати ближньому без високих матерій». Просто, життєво. Та скільки хорошого не говорити про людину, найкраще розкриють  душу і стан її твори.

Уривок з поеми «Марія»

_______________________________________________________________

Знов товарняк i знов вагон...

Та ти не думала про втому.

На схід котився ешелон,

Всмiхалась синові малому.

 

Вилась дорога мiж горбів,

І вже твої стомились ноги.

Та ось в мереживо лісів

Зненацька вперлася дорога.

 

Рядок білів в долинi хат,

Але додому ще далеко .

Враз окрик: "Стiй!"- i автомат

Блищав стволом із-за смереки:

 

І вийшли двоє , а один

Не підійшов, а зупинився.

В колясці плакав малий син,

На руки матері просився.

 

-Чому не знаємо тебе?

Хіба дорога ця єдина?

Заслало, може, емгебе?

Відповідай, чия дитина?

 

Ти скільки років була там?

Куди Ідеш? Де батька хата?

Чому на скроні в тебе шрам?

- Це слід від кулі… з автомата.

 

А третій поглядом блукав,

Мов обдивлявся все навколо

“Лишіть її, - він наказав.

Марія зойкнула: "Микола."

 

В очах безодня кольорів,

І захиталися ялинки...

А він їй тихо відповів:

-Ти трохи помилилась, жінко.

 

Ти бачила чимало зла,

І у дорозі притомилась...

Три роки ти сюди ішла,

І ти, Марiє, помилилась.

 

Про те, що бачила, забудь.

Живи щаслива і багата.

Тебе додому підвезуть,

Давно чекає рідна хата.

 

Розриви бомб і гавкіт мін,

Любов розстріляна i мрія...

Усе - пройшла. Низький уклін,

Низький уклiн тобi, Марiє.

 

 

А ти - ще юна й чарівна,

І глибина очей бездонна

/ Це погасила їх війна/,

Мов Рафаелева Мадонна.

 

Ти посміхалась до беріз,

Своєму синові малому.

Селом котився легко віз

Марія їхала додому.

 

А ось і батьківський поріг,

В червоних кетягах калина,

Скінчилось плетиво доріг,

Біжить навстріч сестра Юстина.

 

Благословись, щаслива мить !

Погідний день - дарунок долі.

Сльозинка радості бринить:

Ти повернулася з неволi...

 

Упав тягар минулих літ.

Душа, мов, скрипка, заспівала,

І засміявся новий світ,

І легко так на серці стало.

 

У хату люд iшов щодня.

Подруг ти радо зустрічала.

Та поповзла селом брехня:

Від німця хлопця нагуляла.

 

І злі плескали язики,

Мов чорні каркали ворони.

Сумні роїлися думки,

Погасли очі у Мадонни.

 

Не рада сонцю і весні,

Ти від людей ховала очі.

І потяглися сірі дні...

Холодні й довгі темні ночі.

 

Сльозами зронені листи

Ішли на Кольський до солдата.

Молила Господа: "Прости..."

Дочку втiшали батько й мати.

 

Бо став для тебе чорним світ.

А скільки зла ж в одному слові

Війна спалила  білий цвіт.

Війна знущалася з любові.

 

Душа загоїлась від ран,

Заповнив син у серці пустку.

I несподівано Іван

Прийшов на тиждень у відпустку.

 

А скільки щастя і тепла

Принесла кожна та хвилина!

І знов селом Мадонна йшла,

А батько вiв за руку сина.

 

Цю мить чекала ти роки,

І не вдова, і не дружина.

Замовкли чорні язики,

Бо батько вів за руку сина.

__________________________________________________________

Учитель: Іван Іванович у 1995-2003 рр  входив у районне літературне об’єднання «Подих любові». А ще працював у тандемі з творчою молоддю Рохманова. Саме в ці роки  народилася пісня

 «Осінь яблука трусить червоні». Сл. І.Курила, муз. О.Найдюк.

_______________________________________________________________

Учитель: Рохманів. Чудові краєвиди, багата історія. Рохманівський замок, друкарня письменника-полеміста Кирила Транквіліона Ставровецького, його книга «Євангеліє учительноє», монастир Святої Трійці, історія храму. А потім - розгрузлі дороги двох світових воєн, дорога в УПА, героїчні сторінки, які писалися долями наших односельців і пишуться сьогодні. Історії рідного села присвячені поезії Л.Найдюк та І.Курила.

 

Пісня «Величальна». Сл. І.Курила, муз. О. Найдюк.

___________________________________________________________

Учитель:

Літературна карта сучасного Рохманова представлена іменами людей, які запрошені на свято поезії. Сьогоднішня літературна студія відображає єдність  трьох поколінь. Серед гостей – випускники школи, згодом Шумського ліцею і на даний час  - вчителі Шумського ліцею Олеся та Іванна Марчуки, працівник Київського інституту національної пам’яті, автор поетичних збірок «Рапсодія почуттів», «Не плач, Марі», автор прозового твору «Мелодія теплого неба» Іванна Кобелєва-Голуб’юк. Мені дуже приємно представляти їх на сьогоднішньому святі, адже обидві Іванки та Олеся – наші учні.  Слово Олесі та Іванні Марчукам.

 

Учитель: Наша гостя Іванна Кобєлєва-Голуб’юк проживає у Києві та  понад усе любить подорожувати.  Кожен рядок молодого поета відбиває реалії життя. У них – дуже багато руху, мандрів і любові. Усе те, що робить наше життя змістовним і цікавим. Багатий  туристичний  досвід виливається у поезію. Серед написаних творів – роздуми про сьогодення, Євромайдан, Крим. А найголовніше – це велика любов до краси, до всього справжнього і непідробного. Іванно Михайлівно, запрошуємо вас до слова.

________________________________________________________________

Пісня «Рохманів». сл. Л. Найдюк, муз. О. Найдюк.

Учитель:   Тепер  я вже просто зобов’язана надати слово Людмилі Кіндратівні, яка є автором поетичної збірки « ».

_______________________________________________________________

Учитель:   Звідки і коли народжується поезія, ми дійсно не знаємо.

ВАЛЬКІРІЯ.  ПОЕЗІЯ — ВСЕСВІТУ НЕРВИ

Кожна людина колись у житті

Собі задає це питання:

Поезія: що це? Мистецтво чи ні,

 А, може, словесне змагання?

 Поезія: що це? Гра слів і думок,

Що виклав поет на папері?

 А, може, до Вічності ще один крок,

Чи, навіть, до Істини двері?

Поезія: що це? Ніяк не збагну,

Чому лише вибрані в змозі

 Так влучно і мудро нам думку свою

Подати у римі, не прозі?

Чому тільки вибрані можуть творить

 Безсмертні для людства шедеври?

 Й коли все навколо у мороці спить,

Поезія — всесвіту нерви?

 Питання лишились: чому та й чому?

 Сама я цього не здолаю.

 Лиш знову і знову я вірші пишу

До Істини шлях прокладаю...

 

 Для читання своїх віршів я хочу надати слово учителю нашої школи Дзеруку В.А.

Л.С.Табачук. Коловерток життя

Цей твір присвячений моїм другим батькам Тимофію та Юстині, яких доля пов’язала рушником у тяжкому 1947 році. У цьому ж році сім’ю Табачука Тихона і Насті , а отже, Тимофія і Юстину,  вивезли у Сибір. Наша мама, тоді молода, вродлива, ні хвилини не вагалася. Не вернулася у свою сім’ю до батьків, а пройшла всі дороги поневірянь поруч із своїм чоловіком. Коли повернулися в Україну через 14 років, тяжко захворіла, і вже Тимофій рятував свою Юстину. У щасті, здоров’ї, коханні прожили своє життя і стали зразком для наслідування для своїх нащадків.

Многогрішні

Війна стихала, і травневим ранком,

Коли роса сріблилася в полях,

Мов дикий звір, тяжкі лизала рани

Й синів чекала матінка-земля.

 

Вони вертались, стомлені боями.

Повстанців відпускав з криївок ліс.

В полях оралось. В центрі на майдані

Здійнявся в небо сірий обеліск.

 

А плуг просивсь до рук, чекав роботи.

Тягнулись руки спрагло до землі.

Від неї Тимофію ні на йоту.

 Від рідних стін, від золотих полів.

 

А по сусідству дівчина Юстина

Старанно вишиває рушники.

Вродлива, тиха, до роботи спритна,

З такою б – по життю через роки.

 

Ось так у буднях, у коханні, щасті

Прийшов на землю сорок сьомий рік.

Взяли у церкві шлюб, спили причастя

І вже не розлучалися повік.

 

Коловерток пряде смугасту пряжу:

То чорні дні, то біле полотно.

П’янкого і гіркого трунку чаша

Їм долею судилася  давно.   надвох.

 

Прийшли до хати – досвіток займався…

Тріщали дрова весело в печі.

На капустяний лист ложила Настя

І на лопату житній хліб – книші.

 

Затаєно в чеканні мліла хата:

Тяжкі безхліб’я відповзали дні.

А свіжий книш – у хаті тихо й свято.

Ніхто не знав: згодиться він в біді.

 

А за вікном займався вже світанок,

З пітьми окреслив тіні де-не-де.

- В дорогу вам – вже десь на восьму ранку,

Така вказівка є з енкаведе,-

 

Сказав Тихону тихо, але строго,

А погляд по підлозі десь блукав.

Переступав чогось з ноги на ногу,

Немов у тому і його вина.

 

- Мене ти знаєш, разом виростали,

Я не споганив прізвище, ім’я.

- Між нами свідки проти тебе стали,

Бо многогрішний ти й твоя сім’я.

 

Твій син Сергій загинув у повстанцях,

А влада думає: де син – там і батьки.

В Тімошки сенс життя, напевно, в праці,

Та хто повірить грішникам таким.

 

- Кому збиратись в чорну невідомість?

- Тобі і Насті, й сину водночас.

Юстина хай лишається, натомість

Письмово хай відмовиться від вас.

 

Здійнявся лемент від землі й до неба,

Стогнали люди:

- Їх куди?

- В Сибір.

А хтось казав тихенько: так їм треба,

Щоб задобрити влади гострий зір.

 

Хто сіль приніс, а хто приніс махорку,

Хтось потай, щоб не бачили, обняв

І владу кляв на чім стоїть стооку,

І тих, хто рідний дім і край відняв.

 

Коловерток життя пряде смугасту пряжу,

І чорній нитці біла йде взамін.

Доріг розгрузлих чорноту і сажу

Змінило біле полотно терпінь.

 

Мороз тріскучий, снігові полотна…

Малюй недолю, щастя, горе й біль.

То біла смуга пишеться, то чорна,

Й питання цвяшком: вернемось звідсіль?

 

 

Пісня «Мамина молитва». Сл. Л.Табачук, муз. М. Капінос.

 

Учениця: Почекайте, дорослі, чуть-чуть почекайте. І саме тоді, коли ви говорите про такі серйозні речі, я хочу вам показати свій клаптик неба, що наді мною,  крізь крону дерев у  росі. Моє крапчасте сонечко летить до сонця. Його крильця ще не міцні, але ж ви всі були саме такими.

 Учитель: Я хочу зараз відкрити ще одну сторінку нашого свята – дитячу. Одного разу до Ісуса Христа привели  дітей, щоб він їх поблагословив. Учні намагалися їх забрати від Вчителя, на що Ісус відповів: «Запам’ятайте: хто не прийме Царства Божого, як ці діти, не ввійде до нього». Отож і слово дитяче щире і нелукаве. Вашій увазі пропонуються поетичні рядки для дітей, про дітей і вірші , написані  учнями.

Л. Табачук. Перші уроки 

  - А що ти робиш,

моя бабусю?

   - Онучко люба,

 я просто вчуся.

   - Тоді зізнайся:

чому? Навіщо?

   - В навчанні сила,

 реальна й віща.

 

Якщо людина

книжки читає,

Про все у світі

багато знає:

Про риб і птахів,

 і сонце в небі.

   - Бабусю, можна:

я біля тебе?

 

З тобою поруч

я вчитись буду,

І про сестричку

 я не забуду,

 І про Іванка,

Дем’яна, Сашу.

Для них я книгу

 візьму найкращу.

 

Навчи читати,

моя бабусю.

Рідненька, скоро

 я повернуся.

Принесла Ліза

 ляльки, звіряток.

Уроки перші…

 У хаті свято.

Поезія... Вона покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність. Саме такі завдання ставить перед собою шкільна літературна студія «Джерельце». Мета її діяльності — розвиток творчих здібностей, формування поетичного смаку, уміння працювати зі словом, засвоєння основ віршування. І як результат — обдаровані діти, які чують, як шепоче дощ, співає квітка, сміється небо, тому й можуть говорити про прекрасне не буденно, а римованими словами.

Свою поезію читає Рудзінська Вікторія, учениця 9 класу.

Весна

Маленька, добра чарівниця.

Весна. Краса. Тобі не сниться.

Теплом чимдуж спішу до тебе,

Пташиним клекотом у небі.

На землю сонцем з неба гляну –

І навкруги весь сніг розтане.

Біжать, дзюрчать дзвінкі струмки.

Ось килим з трав. Рясні квітки. 

Уже прокинулись від сну?

Стрічайте радісну весну.

Калюжі. Бризки. Дітлахи.

Зиму перемогли таки.

З усіх усюд пісні і сміх.

Забулося про холод, сніг.

То кажеш – добра чарівниця?

В мені – невипита криниця

Усіх дарунків – для усіх.

 Цвіте! Буяє!                                                                                                         

                 Щастя! Сміх!

Веселкові барви

Важке життя - немов той камінь,

І сіре-сіре - наче хмари,

Чуже й далеке -як гора,

Сумне без дотику пера.

 

І що б не сталося - мине,

Як грім із неба - промайне.

І камінь твій - то білий дим.

Не сірі хмари вже над ним.

 

Ось цвітом вкрилася гора.

Без твого тяжко їм пера.

Понад усе цінуй цю мить:

Життя, як хмарка, - пролетить.

 

Ти сірі й білі кольори

В життя і вірш свої бери.

Розбав із сонцем в небесах,

З волошками, що у житах.

 

З червоним маком у долині

І білим цвітом на калині.

Мелодію дощу вплети,

На крилах пісні в світ лети.

 

Його для тебе  Бог творив,

Щоб ти в душі своїй відкрив

І сірі, й темні барви бід,

А веселкові ніс у світ.

______________________________________________________________

Учитель: Дарунком долі є народження її величності Поезії в юних серцях.  Муза може просто наснитися. Вона підкрадається так непомітно, що інколи ти цього не очікуєш, а інколи, як розказують наші учні, приходиться записувати вірш  на випадкових клаптиках паперу, зошитах. Як би там не було, але те, що до них приходить прекрасна Муза Поезії, вічно молода й юна, як наші студійці, це прекрасно, це — подарунок долі.

Омелянчук Оксана, учениця 9 класу. «Важко? Так»

  Важко? Так! А й легко не буває

Важко йти, коли услід- лише насмішки.

Та ти облиш зневіру , а вставай ,

Борись! До перемоги ще чуть-чуть…Ще трішки…

 

Ці люди хочуть лише, щоб ти впав,

 Зробив хоча б єдиний крок невірний.

Немає, друже, в тебе таких прав,

Щоб замість боротьби – над всім твій погляд згірдний.

 

 Немає, друже, в тебе таких прав,

Щоб не ступити крок до перемоги.

Що ти собі, що світу, людям дав?

У цьому радість вірної дороги.

 

Важко ? Так! Ай легко не буває.

Мрій, іди, борись, кохай!

Впав? Болить? На це ти не зважай:

Втома й біль , і сльози – все минає –

І тоді у серденьку світає.

________-------------------------------------------------------------------

Учитель: З любов’ю до отчої землі починається все: людяність і чесність, гідність і повага до старших, а відтак — відповідальність за долю України. Любов до рідної землі кожен розуміє по-своєму, по-своєму й описує це складне багатогранне почуття.

Вірші із власного ПОЕТИЧНОГО ВІРШОГРАЮ читає Ясінська Олександра, учениця 5 класу.

Сів Андрійко на пеньочок,

Зрізав золотий грибочок.

        *      *      *

Журавлі

Десь високо понад лісом

Пролітали журавлі,

Роздивилися навколо

І спустились до землі.

 

Зупинились коло річки,

Щоб напитися води,

І осталися на нічку

Оддихати до зорі.

 

Матвійко-братик

В мене є Матвійко-братик,

Хоче він таксистом стати,

Усім людям помагати

На здоров’я і добро.

А за вибір поважати,

Знаю добре, тре його.

Це ж так класно! Ого-го!

 

Рідна мова

Як же не любити

Українську мову,

Рідну колискову,

Музику казкову

Рідних наших слів,

І поля безкраї,

Де птахи співають

Матінці-землі.

 

Слово – Ільчук Юліані, учениці 7 класу.

 

Свою поезію читає Онофрійчук Дмитро, учень 5 класу.

Батьківщина

Батьківщина- це найдорожче для людини,

У кожного вона своя.

Для мене Батьківщина – Україна,

І нею пишаюсь дуже я.

 

Бо я тут народився,

Тут мої рідні й друзі,

І материнські руки,

Й батьківське плече.

 

Тут все моє життя,

А іншого мені й не треба.

Я цим пишаюсь,

Бо щирий українець я.

Пісня «Синові». Сл. В.Вихруща, муз. М. Капінос.

___________________________________________________________

Учитель: Мама — як сонце, добре й ласкаве, що зігріває своїм промінням землю, бо все на світі зростає, зігріте її теплом і увагою.

Мама — найдорожча на землі людина, їй ми несемо свої болі й радощі, сумніви й успіхи. І кому ж, як не мамі, студійці вперше показують свої вірші.

Іващенко Євгенія читає власну поезію «Смачні торти», учениця 5 класу.

Мама в мене – класний пекар,

Бо смачні пече торти,

Людям щиро помагає,

Смак тортів чудово знає-

Будем раді я і ти,

І дорослі всі, і діти.

Мамо, ти найкраща в світі!

 

«Ти для мене, я для тебе»

Ти для мене як зоря

Я для тебе як троянда

У морі білому попливем

Шлях додому знайдем

Я уночі тебе буду охороняти

Коло тебе буду зігріватись

Я для тебе зорю дістану

Ти для мене квіти посадиш

Будем разом колискові співати

На зорі дивитись

Припливем додому ми

Сім’ю з друзями побачить

Сонце встане

Пташки заспівають

А ми зберемось за столом

Свято святкувати

Гостей частувати

Друзів вітати

З Новим роком! (Днем поезії)

 

Учитель: Щедрою завжди є Муза до поетів, що створюють світлий образ Матері. У творчості нашого земляка Г . Петрука – Попика таких творів є чимало.  Пісня «Коли співає мама навесні» стала загальновідомою, майже народною. А нам приємно відмітити, що музику на слова Георгія Михайловича написала наша М.І.Капінос.

Пісня «Коли співає мама навесні». Сл. Г.Петрука-Попика, муз. М. Капінос.

_______________________________________________________________

Учитель: Про кохання написано так багато, надруковано тисячі, десятки тисяч рядків, продиктованих сильними справжніми почуттями і глибокими роздумами. Та й не дивно, адже Муза Поезії найприхильніша до тих, чиї серця відкриті найпрекраснішому . І не звертає увагу вона на вік: 16 чи 60 — їй байдуже, адже любов — невичерпна, як і саме життя.

Пісня «Покличу тихо з відстані століть». Сл. Л.Табачук, муз. С. Синюка

Учні читають власні поезії

Омелянчук Оксана. Так боляче дивитись в твої очі…

Так боляче дивитись в твої очі,

Різке, як ніж, почути: «Прощавай!»

Жорстокий світ, бач, напророчив

Нарізно йти, щоб розділити нас.

 

Так хочу бачити тебе! Хай скупість фраз

Заставить нас обнятись і мовчати,

І все спочатку розпочати…

Та доля прагне розлучити нас…

 

Учитель: Ми запрошуємо вас до читання поезії поза сценарієм. Для вас, дорогі наші активісти та гості свята, звучить пісня  «Жайворина». Сл. Г. Петрука-Попика , муз. М.Капінос. 

Читання поезії поза сценарієм

____________________________________________________________

Учитель: Хто причастився до Поезії хоч раз, пам’ятайте, що Муза дуже примхлива, вона приходить лише тоді, коли серце щире, відкрите до краси і болю. Інакше Поезія направити може свою молодшу сестру — Риму. І тоді на папері з’явиться не поезія, а просто римований вірш.

Пам’ятаймо, що далеко не кожен вірш можна назвати поезією. І не кожній поезії потрібна рима.

Далеко не кожному, хто любить літературу, дано стати поетом, і навіть не кожен може скласти вірш.

Отож, якщо ви остаточно вирішили «приручити» Музу Поезії, вам доведеться «озброїтись» любов’ю до літератури, людини та світу, бажанням сіяти красу серед інших, творити добро, бути чистим серцем.

Ліна Костенко – Доля

Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільйони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.

Пісня  Наталії Май  «А я бажаю вам добра»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Коловерток життя

Війна стихала, і травневим ранком,

Коли роса сріблилася в полях,

Мов дикий звір, тяжкі лизала рани

Й синів чекала матінка-земля.

 

Вони вертались, стомлені боями.

Повстанців відпускав з криївок ліс.

В полях оралось. В центрі на майдані

Здійнявся в небо сірий обеліск.

 

А плуг просивсь до рук, чекав роботи.

Тягнулись руки спрагло до землі.

Від неї Тимофію ні на йоту.

 Від рідних стін, від золотих полів.

 

А по сусідству дівчина Юстина

Старанно вишиває рушники.

Вродлива, тиха, до роботи спритна,

З такою б – по життю через роки.

 

 

Ось так у буднях, у коханні, щасті

Прийшов на землю сорок сьомий рік.

Взяли у церкві шлюб, спили причастя

І вже не розлучалися повік.

 

Коловерток пряде смугасту пряжу:

То чорні дні, то біле полотно.

П’янкого і гіркого трунку чаша

Їм долею судилася  давно.   надвох.

 

 

Прийшли до хати – досвіток займався…

Тріщали дрова весело в печі.

На капустяний лист ложила Настя

І на лопату житній хліб – книші.

 

Затаєно в чеканні мліла хата:

Тяжкі безхліб’я відповзали дні.

А свіжий книш – у хаті тихо й свято.

Ніхто не знав: згодиться він в біді.

 

А за вікном займався вже світанок,

З пітьми окреслив тіні де-не-де.

- В дорогу вам – вже десь на восьму ранку,

Така вказівка є з енкаведе.

 

Сказав Тихону тихо, але строго,

А погляд по підлозі десь блукав.

Переступав чогось з ноги на ногу,

Немов у тому і його вина.

 

- Мене ти знаєш, разом виростали,

Я не споганив прізвище, ім’я.

- Між нами свідки проти тебе стали,

Бо многогрішний ти й твоя сім’я.

 

Твій син Сергій загинув у повстанцях,

А влада думає: де син – там і батьки.

В Тімошки сенс життя, напевно, в праці,

Та хто повірить грішникам таким.

 

- Кому збиратись в чорну невідомість?

- Тобі і Насті, й сину водночас.

Юстина хай лишається, натомість

Письмово хай відмовиться від вас.

 

Здійнявся лемент від землі й до неба,

Стогнали люди:

- Їх куди?

- В Сибір.

А хтось казав тихенько: так їм треба,

Щоб задобрити влади гострий зір.

 

Хто сіль приніс, а хто приніс махорку,

Хтось потай, щоб не бачили, обняв

І владу кляв на чім стоїть стооку,

І тих, хто рідний дім і край відняв.

 

Коловерток життя пряде смугасту пряжу,

І чорній нитці біла йде взамін.

Доріг розгрузлих чорноту і сажу

Змінило біле полотно терпінь.

 

Мороз тріскучий, снігові полотна…

Малюй недолю, щастя, горе й біль.

То біла смуга пишеться, то чорна,

Й питання цвяшком: вернемось звідсіль?

 

Медовий місяць

Осінники – осінні квіти смутку,

Осінники – то прямо на Сибір.

Стелись, дорого, гамірно і в’юнко:

Назад – не вирвешся, як з клітки звір.

 

А в небо – голуб, віща птаха миру.

Іронія? Та кажуть: добрий знак.

- Хоч лапу відгризу, а звідси вирвусь!

А поки що – для всіх один барак.

 

То як тобі, Юстинко, тут ведеться?

Медовий місяць вдався до смаку?

 На всіх вітрах твоє не змерзло серце?

Це горе перемелеш на муку?

 

Вона лиш усміхалася про себе:

Цей білий біль полів – нехай їм грець!

Та горем не закрити чисте небо,

 Не остудити полум’я сердець.

 

Ой-ой, не просто! Це чужинське небо…

З достатку в хаті – в білу білизну?

А той Сибір ще витіпає з тебе

Твою весну, любов, п’янку красу.

 

Мої дівчатка, юні героїні,

Чи хто вам шану склав і чи  складе?

Не тільки подиву – пошани гідні.

Коловерток вам долю знов пряде…

 

Бо тут, в бараках, тисячі вас, юних,

Земель вкраїнських втрачений нектар

(Міста сибірські стали тепер людні):

Гаряча Галя, Маня Паламар…

 

Синички, Чайки і Берізки наші,

У кожної недоля тут своя.

Ви – цвіт землі, зерно її найкраще,

Обпалене за неї у боях.

Життя як сповідь

 

 

 

 

Ростуть берези у лісах повстанських,

Свої гніздечка тут синички в’ють.

Над озером літають білі чайки,

Церковні дзвони в сполох вже не б’ють.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В недолі теж свої права й закони.

Дивись, Юстино, ти тут не одна.

І кожна з вас – немов земна Мадонна,

І мати в кожної, як у сестер, - одна.

 

Осінники – осінні квіти смутку,

Осінники – то прямо на Сибір.

Він дні календаря зриває хутко

І ваш в роботі час жере, як звір.

 

Долоні в мозолях? Та чи звикати?

А серце на вітрах – то зуби зціп.

Щоб відпочити – у барак, як в хату.

Зв’яжи недолю туго, наче сніп.

 

Вона в’язала, як колись у полі,

В півкопи клала горе і біду.

В снігах знайти скупу жіночу долю

Поставила (і край тут!) за мету.

 

Лелеки з України

А Україна бачилася в снах

Із вишнями своїми і хрущами.

Ще тут сніги, а там уже весна

Лелеками злітала над садами.

 

Хоч думкою у край свій прилечу,

Свою любов знов напою піснями,

А край вікна я мальви посаджу

 І притулюсь до рук своєї мами.

 

Джерельної води нап’юсь з доріг.

З-під стріхи защебечуть ластів’ята.

Постелиться спориш мені до ніг,

Усміхнений, назустріч вийде тато.

 

І в двір до нас прибуде увесь рід,

У хаті стане гамірно і свято.

І, може, з України на крилі

Лелека принесе мені дитятко.