ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖУРНАЛ «ЖІНКА. ПОЕЗІЯ. КОХАННЯ»

ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖУРНАЛ

«ЖІНКА. ПОЕЗІЯ. КОХАННЯ»

Мета: глибше познайомити учнів з життєвим і творчим шляхом відомих письменників, розкрити на прикладах світових постатей роль всеперемагаючого почуття – кохання, розвивати навички виразного читання напам’ять поезій, виховувати найкращі моральні якості.

Ведучий.

Дорогі друзі! Сьогодні ми запросили вас на святкову презентацію нового журналу для прекрасної половини. Вашій увазі пропонується літературний журнал «ІЖЖ», тобто «Іванівецький журнал жінок». Впевнена, що він стане цікавим і для слабкої статі, адже він про них і для них, і також для справжніх мужчин, які мріють хоч трішки зрозуміти душу прекрасної половини людства.

Любов – це почуття, яке в усі часи однаково хвилювала людей. Багато поколінь пройшло по землі, передаючи один одному безсмертя і доброту. Кохання торжествує на світі. Воно поза віком і часом. Воно звеличує людину. Серед нас, напевно, не знайдеться людини, яка скаже: «Я не хочу кохати». Кохати хочуть всі… Це так само природно, як рости траві навесні. Кохання. Про нього мріють, його чекають. І ось воно приходить. Скільки сердечних переживань! Це почуття прекрасне не тільки своєю природністю, а й тим духовним збагаченням, котре наповнює серця закоханих. Це кохання може прийти у 8 років, а може й у 80. Іноді кохання переживає людину і залишається яскравим прикладом для нащадків на століття.

Саме тому ми — редакційна колегія журналу, в складі учнів 9 -11 класів і мене, головного редактора, вчителя зарубіжної літератури, цей випуск назвали “Жінка. Поезія. Ко­хання”. Адже наближаються такі свята, які пов’язані з коханням та жінкою. А хто найкраще зміг поєднати ці вибухові поняття? Звісно ж, поети.

Отже, час прийшов перегорнути перші сторінки журналу.

Кохання – це квітка, якій ти маєш дозволити зрости. (Джон Леннон)

Їх кохання було платонічним, чистим і … таємничим. Він кохав палко, шалено, пристрасно, а вона … так ніколи про це і не дізналася. А може, її жіноче серце все ж таки відчувало, що не одиноке.

Рубрику підготували… Тоня Гулько та Тарас Мельничук

І сторінка.

Беатріче. ХШ ст. Італія. (Тоня, Тарас)

Коли видатному італійському поету Данте Аліг’єрі було лише 9 років, він зустрів мене, Беатріче Портінарі. На той час мені було 8 років. В серці у хлопчика прокинулось радісне висо­ке почуття. Удруге Данте мене побачив через 9 років в розквіті моєї дівочої вроди.

Данте: “Проходячи вулицею, вона звела очі в той бік, де я стояв геть сторопілий, і зі своєю невимовною ласкавістю, яка нині винаго­роджена у вічному житті, привітала мене так доброзич­ливо, що я, здавалося, осяг­нув межі блаженства”.

Беатріче. Вра­жений  моєю чистою вродою, Данте закохався у мене. Віднині всі його помисли були по­в’язані тільки зі мною. Але, боячись заплямувати моє ім’я людським поговором, він таїть свої почуття від мене, і лише у віршах оспівує мою красу, чистоту і шляхетність.

Данте. Данте покохав Беатріче на все життя. Кохання, що почалося в дитинстві, жило в його серці завжди. Його почуття лишилося платонічним коханням до Прекрасної Дами.  У зрілому віці він створює “Божественну комедію” де возвеличив кохану. Для поета вона була жінкою неземною – в “ Раї” “Божественної комедії” він посадовив Беатріче поруч Богородиці. Поставив кохану в центрі Всесвіту. Його поезії склали збірку “Нове життя” (1292 р.).

Беатріче. Бе­атріче помирає зовсім моло­дою, а вражений поет продов­жує оспівувати вічний і нетлінний образ коханої, її справжню духовну суть. Дан­те наділив небесною красотою земну жінку.

В своїх очах вона несе кохання,

На кого гляне, всі блаженні вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

Гординя й гнів від неї геть біжить.

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її — смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста,

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

Учитель.

  Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.    В. Сосюра 
 

Він – знаний поет, вона напівлегенда, напівміф, а може – муза? Їй присвячено 366 віршів. Стільки, скільки днів у високосному році. Вона була реальною жінкою, та  для нього недосяжною. І все ж кохання до неї очищало поета від скверни, було джерелом щастя, радощів.

Рубрику підготували Ангеліна Боднарчук та Влад Гацапук

Лаура. XIV ст. Франція. (Ангеліна, Влад)

6 квітня 1327 р. в церкві святої Клари у французькому містечку Авіньйоні 23-річний Франческо Петрарка зустрів прекрасну жінку Лауру і закохався на все життя. Окрилений і водночас пригнічений Петрарка якось написав: «Року 1327, у квітні, у першій годині шостого дня, ввійшов я в лабіринт, де виходу немає…».

Літературознавці вважають, що Лаура походила із знатної авіньйонської родини, відомо, що вона вийшла заміж за дворянина, мала 11 дітей і померла у юному віці від чуми.

21рік поетично освідчувався Ф.Петрарка своїй донні за життя. Він міг лише здаля спостерігати за долею Лаури, котра була чужою дружиною і матір'ю. 26 років  жила ця жінка у снах і віршах Петрарки (навіть після її смерті). Незадовго перед своїм відходом із життя поет написав: " Вже ні про що не думаю я, окрім неї…»  Історія кохання Петрарки до Лаури склала  " Книгу пісень ", що  складається з 365 поезій— це своєрідний щоденник почуттів і переживань люблячого серця.

У своїх творах  Петрарка завжи зображає її не дівчиною, а жінкою, жодним чином не натякаючи на взаємність почуття. Її ім’я перегукуються із словами «лавр», «ль’аура» -  «подих вітерця» і «ль’ауро» - «золото»

До останніх хвилин свого життя Петрарка залишався вірним пам'яті Лаури. Світлому образу коханої дівчини присвячено близько дев'яноста сонетів, які ввійшли в "Книгу пісень".

 Оспівуючи прекрасні почуття, великий італійський поет-гуманіст кожним своїм рядком стверджує, що справжнє кохання в житті людини буває тільки один раз.

Де погляд ніжний, де чарівний вид;

Де постать горда, де струнка постава,

Де мова та бентежна й величава,

Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?

Де та душа, що, мов зоря яскрава,

Висока й гідна владарського права,

Небесну нам осяяла блакить?

Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народивсь для вашого єства,

Без вас мені нема й не треба раю;

Як радість відійшла моя жива,

В словах надію я плекав безкраю,

Та вітер порозвіював слова.

Учитель.

Бути коханим – це більше, ніж бути багатим, бо бути коханим – значить бути щасливим. (Тільє)

Їх шлюб викликав водночас і захоплення, і здивування. Майже ніхто не вірив, що перша красуня Петербурга може бути вірна нехай відомому, але далеко не вродливому поету. Тим більше, коли до неї залицявся сам цар. А поет знав, був твердо впевнений, що вона – його доля. І до кінця свого недовгого, але яскравого, як спалах, життя, був вдячний Господу, що пережив ці почуття.

Рубрику підготували Владислава Кубляк та Вадим Бескубський

XIX ст. Росія. Тихим жовтневим вечором Пушкін попросив художника Карла Брюллова намалювати портрет своєї молодої дружини Наталі Миколаївни. Він називав її просто - Наталі. Почуття глибокої любові він зберіг до дружини протягом усього їх спільного життя.  Хто ж вона, ця жінка, який випало щастя й одночасно іспит бути коханою такої людини? 

   Про неї говорили різне в столітті минулому й у столітті нинішньому. Хтось - заздрив, хтось - злословив, хтось - намагався очорнити її. А Пушкін начебто відчував, що його щастя не може бути тривалим. Тому Брюллов і малював цей портрет, залишаючи образ прекрасної жінки для нащадків. Спокійне обличчя з тонкими рисами, лагідний погляд, ніжність у кожному русі.
     Зустріч з Наталею Гончаровою відбулася зимовим вечором 1828 року на балі. "Наташа була дійсно прекрасна, і я завжди захоплювалася нею, - писала подруга Наталі - Виховання в селі, на чистому повітрі залишило їй у спадщину квітуче здоров'я. Сильна, спритна, вона була незвичайно пропорційно складена, від чого і кожний рух її був сповнений грації. Очі добрі, веселі, з підохочувальним вогником з-під оксамитових вій. Але покрив скромності завжди вчасно зупиняв занадто різкі пориви.   

Головну принадність Наталі складали відсутність усякої манірності і природність. Надзвичайно виразні очі, чарівна посмішка  і простота, що притягає, покорила усіх. Все в ній було перейнято глибокою порядністю. Все було "Commeilfaut" – без усякої фальші.

     Після зустрічі з Наталею Гончаровою на балу у душі поета з'явилося багато сумнівів. Він не міг не розуміти, що вони не пара, але нестримно тягнувся до красуні.  Тому  Пушкін прийняв рішення, -  рішення створити сім'ю з Наталі.

         18 лютого 1832 року - весілля.  Пушкін у той час писав: Я одружений - і щасливий: одне бажання моє, щоб нічого в житті не змінилося,  кращого не дочекаюся...

     Перший час життя Олександра Сергійовича і Наталі здавалася безхмарним. Брюллов малював портрет щасливої дружини. Пушкін давав поради. І все це відбувалося в Царському Селі, куди приїхала молода дружина після весілля. Там же знаходився й імператорський двір.
         Олександр Сергійович почував себе щасливим, але незабаром життя ускладнилося. Пушкін пожертвував багато чим, створивши сім'ю з Наталі, спочатку грошима (він узяв майже 40000 карбованців під заставу маєтку на весілля), потім незалежністю, ставши до царя на службу.

"Світ" прийняв мадмуазель Пушкіну з розкритими обіймами. Всі були закохані в Наталю Миколаївну: імператор сідав з нею за вечерю, вальсував і щосили кокетував, що доставляло їй велике задоволення.  

Бали віднімали багато часу. Поверталися додому аж 4-5 ранку, вставали пізно, обідали у восьмій вечора; потім Наталя  переодягалася і знову їхала. Її супроводжував чоловік. Давно вже для Пушкіна відійшла пора, коли він сам захоплювався танцями. Але не можна ж було дружині їхати одній. І усі вечори Пушкін проводив на балах: стояв біля стіни, в'яло дивився на танцюючих, їв морозиво і позіхав. Він навіть не грав у карти, хоча був жагучим гравцем. Поет любувався своєю "Мадонною" і був по дитячому гордий, що краса його дружини викликає подив і замилування навколишніх.
     Згодом Пушкін намагався відвернути дружину від занадто наполегливих залицянь на балах. Але…

     Пушкін стрілявся з Дантесом. Рана поета виявилася смертельною. Вмираючи, Олександр Сергійович страшенно страждав. Незважаючи на це, сказав дружині, що вона ні в чому не винна.   

Мадонна  Сонет  (відео)

Марина Цвєтаєва

(під мелодію читається поезія)

Мне нравится, чтовы больны не мной,

Мне нравится, что я больна не вами,

Что никогда тяжелый шар земной

Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, чтоможнобыть смешной –

Распущенной и не играть словами,

И не краснеть удушливой волной,

Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравитсяеще, чтовы при мне

Спокойно обнимаетедругую,

Не прочите мне в адовом огне

Гореть за то, что я не вас целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не

Упоминаете ни днем, ни ночью – всуе…

Что никогда в церковной тишине

Не пропоют над нами: аллилуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой

За то, что вы меня – не зная сами! –

Так любите: за мой ночной покой,

За редкость встреч закатными часами,

За наше не-гулянье под. луной,

За солнце, не у нас над головами,-

За то, что вы больны – увы! – не мной,

За то, что я больна – увы! – не вами!

Уч. З її ім’ям пов’язано багато скандалів і пліток, недовіри  й захоплення, нерозуміння й непорозуміння. Але  вона по-справжньому  знала, що таке кохання. І кохала. Щиро, відверто, палко, з усієї сили.

Рубрику підготували Сніжана Максименко та Ельдар Алієв.

Марина Цвєтаєва - одна з найщиріших поетів ХХ століття. Так сказав Йосип Бродський і так вважають мільйони її шанувальників по всьому світу. Навколо її імені кружляє скандал, правда, щирість, невизначена меланхолія і, звісно, кохання. 

Цвєтаєва буквально жила коханням. Здається, що в кожному її вірші є частинка цього прекрасного і трагічного почуття. Оскільки Марина ніколи не приховувала свого особистого життя, ми можемо спостерігати її злети і падіння, проникати в її чуттєвий світ, але все ж нам ніколи не вдасться розібратися в урагані, який вирував всередині цієї геніальної жінки.

Її першим коханням був Сергій Ефрон, з яким вона познайомилася в свої юні 18 років в Коктебелі. У них народилася дочка, це був шлюб на все життя, стосунки, завдовжки у вічність - зі злетами та падіннями, розставаннями і примирення. І все було ніби добре, але все-таки у геніальних людей все не буває просто.

Через кілька років Марина закохалася. Вона взагалі дуже швидко закохувалася.  Це був роман у листах з Борисом Пастернаком. 10 років -  і жодного поцілунку, жодних обіймів. Вони бачилися лише швидкоплинно до переїзду Цвєтаєвої в Берлін, і саме відстань породила цей дивовижної сили зв'язок. На таке була здатна лише Марина і лише Борис!

Вони мріяли про зустріч, про життя разом і грали в слова. Як  віртуозно вони намагалися пояснити свої почуття, це була захоплива любовна перестрілка. Закохані з кожним роком все більше ідеалізували один одного, і тому боялися особистої зустрічі. У листах вони здавалися абсолютно «стерильними», але обидва розуміли, що це далеко не так.

Пастернак писав Марині: 

«Найсильніше кохання, на яке я здатний, лише частина мого почуття до тебе. Я впевнений, що нікого ніколи ще так не кохав, але й це лише частина... Ти страшно моя і не створена мною, - ось ім'я мого почуття. Я кохаю і не зможу не кохати тебе довго, постійно, усім небом, усім нашим озброєнням, я не кажу, що цілую тебе лише тому, що вони – поцілунки- впадуть самі, ляжуть попри мою волю, і від того, що цих поцілунків я ніколи не бачив. Я обожнюю тебе».

Борис настільки кохав Цвєтаєву, що вирішив навіть не зраджувати її, коли дружина поїхала в інше місто. Така самовідданість чоловіка обурила Цвєтаєву, вона «гнівно» відпустила його в листі і після того листування ще два роки поступово згасало. Їхня зустріч відбулася вже тоді, коли їм обом це було вже не потрібно. Так і згасло кохання душ у листах - без єдиного фізичного дотику.

Останнім коханням Цвєтаєвої був режисер Арсеній Тарковський. Він ніби рятував її від «порожнечі»,  в якій Марина перебувала після повернення з еміграції. Жінка була розбита, але все ж залишалася сильною, різкою, правдивою. Це і завадило Арсенію – він говорив, що з поетесою було надто важко. Тарковському присвячений останній вірш Марини, після чого вона наклала на себе руки, бо, як написала сама поетеса в передсмертній записці, «зайшла в глухий кут».

Усе життя Марина Цвєтаєва кохала: сильно, щиро, шалено. Іноді здавалося, що їй просто необхідне це почуття, необхідне, як повітря. І через сотні років у її віршах живуть десятки пережитих нею історій, в яких читач впізнає себе: такого ж щирого, закоханого і втраченого навіки.

Пісня «Я тебя отвоюю»

Уч. Інколи серце бачить те, що очам не видно. (Джексон Браун-молодший)

Дві протилежності, дві загадковості. Вона – донька відомого батька, він популярний у Росії поет. Кажуть, що протилежності притягуються. Так було з ними. Навіть після офіційного розлучення він думав про неї як про свій ідеал кохання

Рубрику підготували Аліна Боднарчук , Леонід Грушецький та Вадим Бескубський

Кохання Олександра Блока – донька видатного вченого-хіміка Дмитра Мендєлєєва –Любов Дмитрівна. В юності він мріяв про театр і навіть грав в аматорському театрі в домі Мєндєлєєвих. В Шекспірівському спектаклі він був Гамлетом, вона – Офелією. І без тями закохався. Вона стала його Прекрасною Дамою. І їй він готовий був служити все життя, їй присвячував вірші, її боготворив. Звичайну земну дівчину він підняв до недосяжного ідеалу, і всі звернення до неї писав з великої букви.

 Але творчі люди жити по-людськи не вміють. Так було і з цією сімейною парою. Чи були вони щасливі? Напевно, по-своєму, так. Хоч довгого сімейного щастя не було. Коли відому поетесу Анну Ахматову, подругу Блока, запитали, чи була Любов Дмитрівна Мендєлєєва гарною, та відповіла, що – ні.

"Она была похожа на бегемота, поднявшегося на задник лапы. Глаза — щелки, нос — башмак, щеки — подушки. … С такой спиной! Она не только не была красива, она была ужасна! Самое главное в этой женщине была спина — широченная, сутулая. И бас. И толстые, большие ноги и руки. Внутренне же она была неприятная, недоброжелательная, точно сломанная чем-то… Но он всегда, всю жизнь видел в ней ту девушку, в которую когда-то влюбился… И любил ее…"

Не призывай. И без призыва

Приду во храм

Склонюсь главою молчаливо

         К твоим ногам.

И буду слушать приказанья

         И робко ждать.

Ловить мгновенные свиданья

         И вновь желать.

Твоих страстей повержен силой,

Под игом слаб.

Порой – слуга; порою – милый;

          И вечно раб.

                                          (О.Блок)

Уч. Кохання як війна: легко розпочати, та важко зупинити. (Г. Л. Менкен)

 Їх історія кохання – це війна двох особистостей, де один виграє, а інший цьому не заважає. Вона була для поета до кінця його життя нерозгаданою таємницею, болісною згадкою,  стражданням,  але в той же час тою - єдиною. І хоча він мав вже іншу сім’ю, коли дізнався про смерть своєї музи, зрозумів, що його душа померла разом з нею.

Рубрику підготували Олександра Тімофєєва і Олег Кувіла

 Валентина Сєрова – відома радянська актриса, була щаслива, бо шалено кохала свого першого чоловіка Анатолія Сєрова. А тут іще одна радість – у них буде дитя. Ніщо не віщувало  біди. Анатолій Сєров, молодий льотчик, загинув при виконанні службових обов’язків. Він так і не побачив свого маленького сина. Ця трагедія сильно  вплинула на душевне здоров’я актриси.

 Констянтин Сімонов в цей момент виявився в її житті дуже до речі. Все сталося в 1939 році, коли в театрі ім. Ленінського комсомолу Валентина Сєрова, граючи у виставі,  відчувала на собі погляд молодого і красивого чоловіка. Молодий поет не пропускав жодної вистави, але кожного разу боявся підійти до актриси.

 Сєрова вирішила підійти сама, щоб перервати цей пильний погляд, який і заворожував її, і лякав одночасно. Вона вручила йому записку з проханням зателефонувати. Увечері Сімонов подзвонив ...

 Навіть коли почалася Велика вітчизняна війна,  це  не змогло затьмарити їх пристрасне і шалене кохання. Закоханий Сімонов створював в ці роки великі вірші, які знала тоді напам'ять кожна радянська людина, кожен солдат, який захищав батьківщину, кожна жінка країни.

 Вірш «Жди меня» був присвячений  Валентині Сєровій. Для військового покоління нашої Батьківщини він став великим гімном любові. У 1943 році на екрани країни вийшов однойменний фільм, сценарій до якого написав Сімонов. Сєрова зіграла в ньому головну роль.

 Валентина Сєрова до кінця свого життя так і не змогла забути своє перше кохання, яке так трагічно закінчилося. І хоча вона усіма силами намагалася бути вірною і гарною дружиною для Сімонова, все ж таки у їх сімейному союзі простежувався вислів: «Хтось кохає, а хтось дозволяє себе кохати» 

 І хоча життєві стежини  Костянтина Сімонова і Валентини Сєрової розійшлися, для відомого поета актриса залишилася назавжди його музою і одночас  - болем.

«Жди   меня», читає учень

Уч. Незріле кохання каже: “Я кохаю тебе, бо ти мені потрібний”. Зріле кохання каже: “Ти мені потрібна, бо я тебе кохаю”. (Ерік Фромм)

Коли у 1979 році вперше на екранах телевізорів у новорічну ніч показали  фільм «Іронія долі, або з легким паром», він став надзвичайно популярним. Ця популярність не зникла і через 36 років. Особливо глядачам запам’ятався вірш, який прочитали  Андрій Мягков і Валентина Тализіна під музику  Мікаеля Таравердієва.  Ніхто  не знав, хто він – автор цієї балади, і хто вона – та, кому присвячений вірш. А вона стала для поета не просто дружиною, а й ангелом – охоронцем.

Рубрику підготували Крістіна Адамчук, Павло Корогода, Вадим Бескубський та Мар’яна Лісник

Олександр Кочетков написав вірш, який прославив його ім’я також під впливом кохання. Разом з дружиною восени 1932 року вони відпочивали в Адлері. Його відпустка закінчувалася   раніше. І тому  він купив квиток лише для себе. Дружина  Інна Григорівна Прозрітєлєва буквально вмовила його на вокзалі залишитися,  і він не поїхав, вирішив ще один день провести з нею.

А на другий день вони дізналися, що поїзд, яким він мав їхати, потрапив у аварію і найбільше постраждав  його вагон. А друзі, які очікували його дома, повірили в його смерть. Кочетков був впевнений, що це кохання врятувало його від смерті. Тоді й появилися ці роздуми.

«Баллада о прокуренном вагоне», читають учні

Уч. Отже, час перегорнути останню сторінку журналу. Це – спілкування з читачами.

У кожному журналі є така сторінка, де читачі мають змогу висловити свої думки, враження, розповісти свої історії життя.І я впевнена, що всім креативним читачам, а ви саме такі, цікаво буде дізнатися історії кохання тих, кого щодня бачать у стінах школи. А щоб легше вам було пригадати всі подробиці, прослухайте, будь-ласка, легенду.

Було це давно, коли богів на Олімпі було лише в кілька разів менше, ніж людей на Землі. Люди й боги були настільки близькими, що ходили один до одного в гості, грали в шахи, розмовляли і змагалися в силі чи спритності... Люди тих часів були не схожі на нас, сучасних: вони нагадували " сіамських близнюків", у яких одне було Жіноче, а інше - чоловіче. І звалися ці люди андрогенами: " андро" - чоловік і гене " - жінка. Надзвичайно добре їм було разом! Легко, спокійно, гармонійно. В єдності була їхня сила.Такі люди швидко розвивалися, ставали такими досконалими та самодостатніми, що богам дедалі складніше було змагатися з ними і просто залишатися біля них богами. Тривожилися боги на Олімпі, відчули конкуренцію своїм можливостям, стало незатишним їм таке сусідство. Вирішили боги помститися: розділили андрогенів навпіл ( на жіночу і на чоловічу частини), а сильний вітер розніс їх по всьому світу. Відтоді блукають люди по світу у пошуках своєї втраченої половини. Знайдуть її - радіють, єднаються, разом стають такими сильними, що вже жодним негодам їх не подолати, бо в своєму союзі знаходять вони гармонію сили, краси і розуму.

Це міф, та й досі існує незмінне прагнення однієї статі до іншої, бажання зустріти таку людину, в парі з якою буде досягнуто щастя й гармонію.

У нашому житті багато зустрічей і тільки одна - особлива. Навколо безліч красивих і розумних, цікавих і добрих людей і лише одна - твоя доля. І тому дуже важливо не розминутися, розпізнати її, знайти і зберегти. Кохання обов'язково прийде і до вас, хоча ніхто не знає того дня і тієї хвилини, коли це трапиться.

                                                  (розповідь вчителів)

Підсумкове слово вчителя.

Р. Рождественский.

Все начинается с любви...

Твердят: “В начале было слово...”

А я провозглашаю снова:

Все начинается с любви!

Все начинается с любви:

И озаренье и работа,

Глаза цветов,

Глаза ребенка

 – все начинается с любви.

Все начинается с любви.

С любви!

Я это точно знаю.

Все, даже ненависть –

Родная

И вечная

Сестра любви.

Все начинается с любви:

Мечта и страх,

Вино и порох.

Трагедия, тоска и подвиг –

Все начинается с любви...

Весна шепнет тебе:

“Живи”

И ты от шепота качнешся,

И выпрямишся и качнешся

Все начинается с любви.