Літературно - музична композиція "Світлиця Шевченкового заповіту"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Літературно –      

    музична композиція

        « Світлиця Шевченкового заповіту»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Святково прибраний зал, портрет Шевченка, рушники, виставка творів поета, ілюстрації, на столі колоски, свічка ,напис:

                            І мене в сім’ї великій,

                           В сім´´ї вольній, новій,

                           Не забудьте пом’янути

                           Незлим тихим словом.

                                                          Т.Г.Шевченко

                Звучить пісня «Вітальна»

Плине час, як стрімкі води сивого Дніпра-Славути. минають роки, десятиліття. Але ніколи не минеться народ і його невгасима любов до всього найкращого, що квітчає рід людський і землю рідну. Ніколи не погасне в серцях глибока шана до яскравого сузір’я полум’яних борців за народне щастя , до геніїв, що віддали свій талант рідній Батьківщині. Серед них Тарас Григорович Шевченко.

 

Тарасе, поглянь на свою Україну, вона – в цьому залі. До тебе прийшли сьогодні твої друзі. Ми раді вітати вас у нашій світлиці. Разом з вами ми поринемо у спогади про дитячі і юнацькі роки славного Кобзаря. Прислухаймося до Шевченківської думки, слова. Вклонімося світлій пам’яті поета.

 

      В сім’ї українській і по всьому світу

      Ти живеш із нами, завжди серед нас.

      Ти дзвениш у пісні, в полум’янім слові,

      В ореолі слави, любий наш Тарас.

 

      Живуть Тарасе любий поміж нас

       І голос твій, і пензель твій, і слово.

       Воно налите невгасимим яр-вогнем,

       Навічно коване з дзвінкої криці.

 

       Покоління поколінню

       Про тебе розкаже

       І твоя, Кобзарю, слава

       Не вмре, не поляже.

 

       Провіснику волі, великий титане,

       Справдились думи пророчі твої!

       Прийми ж ти данину любові і шани

       Від українців – нащадків твоїх.

 

                               Пісня «Кобзареві»

 

       Наш  Кобзар –

       То велич наша

         І душі окраса.

         То ж слухайте, любі друзі,

         Про життя Тараса.

 

 

                        Україна.

      В одному лише слові вчувається, бринить музика смутку і жалю.

 

 

                       Україна.

     Це обшарпані і голодні люди. Ідуть на панщину, чорні і німі. Ідуть і діточок ведуть.

   

                       Україна.

    Це тяжка жіноча доля, що до сьомого поту заробляє на панській ниві поденне.

 

                            У нічку темну, березневу,

Коли усе поснуло,

В хатині Григора Шевченка

Свічечка зблиснула.

 

На світ з’явилося хлоп’я,

Тарасиком назвали.

Та за роботою матуся

Його й не колисала.

 

А хлопчик ріс, і були в нього

Розумні оченята.

Серденько щире і душа,

лиш на добро багата.

 

В похилій хаті, край села,

Над ставом, чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

 

( На сцену виходить мати з малим Тарасом. В руках серп, одяг: біла сорочка, спідниця заткнута за пояс, біла хустина. Тарас: вишита сорочка, білі штани солом’яний капелюх, вузлик.)

 

     Мати.               Як гірко ,як нестерпно жаль,

                               Що долі нам нема з тобою!

                               Ми вбогі, змучені раби,

                                Не маєм радісної днини,

                                Нам вік доводиться терпіть,

                                Не розгинать своєї спини.

                              Промовиш слово – і нагай

                              Над головою люто свисне

                              І так усюди – з краю в край

                              Панує рабство ненависне.

                              Росте неправда на землі

                              Згорьованій, сльозами злитій

                              О любі діточки мої,

                              Одні залишитесь на світі!

                              Ну хто замінить вам мене?

                               Рожеві квіти нещасливі,

                               Коли безжальна смерть зітне

                               Мене на довгій панській ниві.

 

Тарас.        Мамо, гляньте! Звідси видно нашу стареньку хату. Вербу біля       воріт. Гляньте! А он де наш вишневий садок. Яке все це серцю миле!

 

              Звучить пісня «Садок вишневий коло хати»

 

  ( Тарас з мамою слухають пісню. По закінченні мати виходить.)

 

Тарас.                   В тім гаю,

                              У тій хатині, у раю

                              Я бачив пекло.Там неволя

                              Робота тяжкая, ніколи

                              І  помолитись не дають.

                              Там матір добрую мою

                               Ще молодую у могилу

                              нужда та праця положила.

                              Там батько , плачучи з дітьми

                              ( А ми   малі були і голі),

                               Не витерпів лихої долі,

                              Умер на панщині! А ми

                               Розлізлися поміж людьми,

                               Мов мишенята…

 

                            ( Тарас виходить)

 

                 Звучить пісня « Тарасова мати»

 

Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років , і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші « Мені тринадцятий минало».

 

Тарас наймитує, а випаде вільна хвилина – читає і малює. Вечорами, щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Але думка навчитися малювати не покидає хлопчика. Пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком.

 

                    Хоче малювати,

                    Прагне він до знань,

                    Та за це багато

                    Зазнає знущань.

                    Нишком він малює

                    Статуї в саду,

                    Вночі пише вірші

                    Про людську біду.

 

                                     

   Зустріч у Петербурзі із земляком – художником Сошенком, байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, поетом Жуковським круто змінила долю Шевченка. Вони побачили великі здібності юнака і викупили його з неволі.

 

                                    Так в людському морі

                                    Стрілися брати,

                                    Що зуміли в горі

                                    Щиро помогти.

                                    Викупили друзі,

                                    Вільним став Тарас!

                                    Чом же серце в тузі?

                                    Біль чому не згас?

                                    Сміливим і щирим

                                    Був Тараса спів.

                                    Він гострить сокири,

                                    Кличе на панів.

 

За бунтарські вірші 33 – річного Тараса забрали в солдати.

 

Незважаючи на заборону , Шевченко писав вірші і ховав їх за халявою чобота. Тепер цю книжку називають захалявною. Поет писав:

                          О думи мої! О славо злая!

                          За тебе марно я в чужому краю,

                          Караюсь, мучуся… але не каюсь!

 

 

І пісня голосно лилась,

Але не довго: ворог лютий

Підкрався нишком – і замовк

Співець, кайданами окутий.

І довго у степу глухім

В неволі жив між москалями

Співець самотній, мовчазний

З своїми думами-піснями.

 

Лічу в неволі дні і ночі,

 І лік забуваю.

 О Господи, як то тяжко

 Тії дні минають.

 А літа пливуть за ними,

 Пливуть собі стиха,

 Забирають за собою

 І добро, і лихо.

 Забирають, не вертають

 Ніколи нічого,

 І не благай, бо пропаде

 Молитва за Богом.

 

 

В Новопетровську кам’яну фортецю,

Не побоявшись вартових і грат,

Прорвалось вранці сонце в каземат

Й промовило Тарасовому серцю:

- Ти за народ усе життя страждало,

Що хочеш в нагороду, вибирай:

Перлини і дукати, навіть рай,

Якщо, вважаєш, золота замало.

 

• Не треба раю й золота мені,

Сповна у мене вистачить терпіння

Життя прожить і в казематній млі.

Ти краще дай джерела вогняні,

Своє ясне й негаснуче проміння,

Щоб всіх людей зігріти на землі.

 

« Заповіт» - пісня пісень, що вийшла з –під пера геніального сина України – Тараса Григоровича Шевченка, звучить сьогодні на багатьох мовах світу. На Різдво, 25 грудня 1845 року , Тарас Григорович , будучи тяжко хворим, лежав у хаті  свого  товариша Андрія Козачковського . Стан його здоров’я різко погіршувався. Тарас Григорович думав про свої  останні години життя, про долю України, про майбутнє рідного народу. В уяві виринав Дніпро , навколишні села. І в такі важкі хвилини свого життя на папір лягли рядки:

                       Як умру, то поховайте…

 

 

Біда негадано прийшла-

Співцеві дихати не  сила

Не може він звести чола

І розгорнути свої крила

Здається, меркне білий світ…

• Мене вже, друзі, не чекайте!

Й уста шепочуть заповіт:

Як я умру, то поховайте…

 

А через два тижні поет видужав. І з-під його пера вийшов ще не один твір, який пізніше зазвучав величною піснею.

 

                  Звучить пісня « Слово Кобзаря» 

                

                  Звучить вірш «Лілея»  Т. Шевченка

 

Така її доля… О Боже мій милий!

За що ти караєш її молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі? .. Прости сироту!

 

Катерино, серце моє,

Лишенько з тобою!

Де ж ти в світі подінешся

З малим сиротою?

 

( На сцену виходить батько Катерини, зажурений сідає в  кінці столу,схиливши голову на руки. Входить Катерина з дитиною на руках, з вузликом, боса, за нею  йде, плачучи, мати)

 

Мати.                         Доню моя, доню моя!

                                   Цвіте мій рожевий!

                                   Як ягідку, як пташечку

                                   Кохала, ростила

                                   На лишенько. Доню моя,

                                    Що ти наробила?..

Оддячила! Іди шукай

У Москві свекрухи

Не слухала моїх речей,

То її послухай.

Іди, доню, знайди її,

Знайди, привітайся.

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

 Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю…

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди від нас…

Бог з тобою!

 

Батько.                       Чого ждеш, небого?

 

Катерина.        (падає до ніг батька)

                        Прости мені, мій батечку,

                        Що я наробила!

                        Прости мені, мій голубе,

                        Мій соколе милий!

 

Батько             Нехай тебе Бог прощає

                         Та добрії люди;

                         Молись Богу та йди собі –

                         Мені легше буде.

 

   ( Плачучи виходять. Катерина, мати, батько)

 

                 Звучить пісня « Така її доля»

 

  Ведуча.                        Тяжко, важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться ,-

Хоч з гори та в воду…

В того доля ходить полем,

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає…

 

Наймичка.       А я ледве додибала

                         До вашої хати.

                         Не хотілось на чужині

                         Одній умирати!

                          Коли б Марка діждатися…

                          Так щось важко стало!

                     

 

Ведуча.            Іде Марко, не журиться;

Прийшов – слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу…

Наймичка.           Чи чуєш ти ,Катерино?

                              Біжи зустрічати!
                              Уже прийшов. Біжи швидше.

                              Швидше веди в хату!..

                              Слава тобі, Христе Боже!

                              Насилу діждала!

                             

                        

Ведуча.                 І « Отче наш» тихо-тихо

     Мов крізь сон, читала

    Ввійшов Марко в нашу хату

    І став у порогу…

    Аж злякався… Ганна шепче:

 

Наймичка.            Слава…Слава Богу!

                               Ходи сюди, не лякайся…

                               Марку! Подивися,

                               Подивися ти на мене

                                Бач, як я змарніла?

                                Я не Ганна, не наймичка,

                                Я….

                                Прости мене! Я каралась            

                                Весь вік в чужій хаті…

                                Прости мене, мій синочку!

                                Я…..я твоя мати.

 

                               

Ведуча.                    Та й замовкла…

                                 Зомлів Марко,

                                 Й земля задрижала.

                                 Прокинувся… До матері –

                                 А мати вже спала.

 

 

(Марко сідає біля матері, схиляє голову на коліна.)

 

                               Полюбила чорнобрива

 Козака дівчина.

Полюбила – не спинила,

Пішов тай загинув.

 

Якби знала, не ходила б

Пізно за водою,

 Не стояла б до півночі

З милим під вербою.

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору.

 

Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала .

Зілля дива наробило –

Тополею стала.

 

               Звучить пісні «  По діброві вітер виє»   

 

  9 березня 1861 року Шевченку минало 47 років. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого Кобзаря. Тіло Шевченка було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

 

                Звучить пісня « На високій дуже кручі»

 

Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа.

 

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

 

Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

 

Доля переслідувала його, як могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі на іржу, а його любов до людей – в ненависть і погорду.

 

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

 

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець знову і знову збуджуватимуть його твори.

 

 

Отаким був і є для нас , українців, Тарас Григорович Шевченко.

 

Край мій тополиний,

                          Край широкополий,

Україно – пісне,

Легендо моя,

За твою свободу

І подальшу долю,
Сини твої вірні

Йшли на заслання.

 

Звучить пісня «Ти в моєму серці, Україно»

 

Ти, батьку Тарасе, уже не журись,
Бо внуки козацькі ожили,

Ти , мати Вкраїно, не плач, усміхнись,

Зростають у грудях в нас сили.

 

Великий Боже!

Пошли нам мир своєї благодаті

На праведному ангела крилі,

Щоб був між нами він  у кожній хаті

На українській , вільній землі.

 

Єднаймось, братаймось, Вкраїни сини!

Народу великого діти,

У єдності, в дружбі все зможемо ми

Сповнять Кобзаря заповіти.

 

Витай між нами , наш Кобзарю,

Між діточками ти витай,
Завзяття свого і відваги,

І мудрості своєї дай.

 

Додай нам сили, щоб могли ми

Сповнити точно заповіт,

Щоб ми підняли нарід рідний

Й прославили на увесь світ.

 

Зігрій ти нас своїм запалом,

Щоби відтанули серця,
Щоб ми почате славне діло

Довели разом до кінця.

 

Присягаєм край наш рідний

Над усе любити,

Рідний нарід шанувати

І для нього жити.

 

Присягаєм рідну віру

Завжди визнавати,

По- вкраїнськи говорити,

Молитись, співати.

 

Як ріка вгору не піде,

Як сонце не згасне,

Так ми того не забудем,

Що рідне , що власне.

 

Поклонімось сьогодні поету,

Рідні сестри і брати мої,
Його славі й орлиному злету

Нема рівних ніде на землі.

 

Поклонімось Тарасу святому

За слова чарівні крізь віки,
Що навчав нас долати утому,

Вперто йти до своєї мети.

 

Поклонімось великій людині,

Що стоїть на Чернечій горі

І шукає по всій Україні

Патріотів живої душі.

 

Поклонімось, дорослі і діти,

За натхнення, що в душу лягло,

За Кобзарськії вірші і квіти,

За оспіване кожне село.

 

Поклонімося знову і знову

У весняні ці дні осяйні,
Вічна слава пророчому слову,

Вічна слава, Тарасе, тобі.

 

Спи спокійно, Тарасе! Нащадки твої

Словами шани й любові тебе спом’янули,

І народи вкраїнські у вільній сім’ї

Заповітів священних твоїх не забули.

 

Не вмре повік святе твоє ім’я

Йому, як сонцю, вічно пломеніти!

І буде пісня зроджена твоя,

Як океан розбурханий , гриміти!

 

Живи, поете, в бронзі і в граніті,

Живи, поете, в пам’яті людській,

Живи в піснях, живи у « Заповіті»,
У славі праведній, у славі віковій.

 

Звучить пісня « Дитяча присяга»