Літературно - музична композиція"Всьому початок є любов"

     Літературно – музична композиція

„ Нехай любов в душі не в’яне”.

Кожного дня ми перегортаємо сторінки книги під назвою „Життя”, залишаючи в минулому все, що вдалось пережити. А інколи так хочеться зупинити час, і ще хоч один раз повернутись туди, куди вороття вже не буде ніколи. Лише пам’ять людська – всесильна володарка нашого єства - може подарувати нам знову ті щасливі хвилини, які були вже колись.

    А  пригадуєте той день, коли ви вперше побачили світ по – іншому?

Це сталося якось несподівано і ви навіть не відчули, що змінилися – це помітили інші. З маленького і щирого, часом дивакуватого створіння, ви перетворилися на примхливу, стривожену, все більш мовчазну, або навпаки – не в міру балакучу людину. Чому? З чим пов’язана така раптова зміна?

    Кожен, хто вже пройшов цей шлях знає, що з вами відбувається і з впевненістю скаже: „Ви закохались”. Вам важко повірити, ви заперечуєте, раптово почервонівши, але розумієте, що це істинна правда.

 

    Яке ж воно те перше кохання?

    Чому ми так його чекаємо, але в більшості випадків втрачаємо?

Невже його треба втратити для того, щоб пам’ятати потім все життя?

    Давайте поміркуємо разом з поетами, письменниками, які оспівували це прекрасне неповторне почуття.

   Не осуджуйте нас, якщо ви з нами не погодитесь.

   Не обурюйтесь, якщо щось вам буде не до душі.

   Не висміюйте, коли будете слухати наші думки.

 

    Ми запрошуємо вас на відкритий урок про кохання, але ми не будемо вашими вчителями, бо кохання не вчать – воно само виступить в цій ролі. Будьте з нами та залишайтесь  на одинці із самим собою і своїми почуттями. Нехай кожен присутній, заглянувши в найпотаємніші куточки своєї душі, опиниться знову у світі мрій і сподівань, знову на мить стане молодим, шаленим, пристрасним і закружляє у вирі почуттів та емоцій, гортаючи сторінки книги, яку створив  особисто.

 

  Отже, сторінка 1. „Всьому початок є любов”

  Всьому початок є любов...

А твердять: „ СПЕРШУ БУЛО СЛОВО...

А я кажу вам знову й знову:

Всьому початок є любов!

Всьому початок є любов:

І осяванню, і сумлінню,

Очам жоржини і дитини –

Всьому початок є любов.

Любов!

 

Дзвенять німою тугою ліси,

Коли їх ніч тремтлива обнімає

І від очей у ревності ховає

Принади їх первинної краси.

Бринять живою радістю ліси,

Як ранок спалахне на небокраї
Як сонце огняне завісу піднімає

Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається, може, я не знаю –

Було і буде так в усі часи.

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає.

 

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір і небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана –

Ну як мені за нею не піти.

 

Любов – це квітка, вирвав – і немає

А хто ж вона не відає й сама.

Зростає в серці ніби мимохіть

Радіє, плаче, а найбільш болить.

Та якби ти не рвав і не полов –

Не вирвати: любов – таки любов...

І тільки той її збагнути встиг,

Хто виривав і вирвати не зміг.

 

 „Нема в житті нічого більш красивого і високого, ніж людська дружба. Вона надихає і веде людину вперед до нових подвигів, підтримує в біді, розпалює вогонь любові, будучи найближчим порадником серця і розуму.

 

Музику кохання, музику любові

Знов на струнах щастя серце виграє.

Пристрасно – солодкі звуки ці чудові:

В них краса і сила, й незбагненність є.

Вічна неповторність в музиці природи:

Музика у квітів, у шовкових трав,

Музика у сонця, музика в негоди,

І в опалім листі музика октав.

Музику прекрасну написав Бетховен,

Лисенка шедеври повні дивочар.

Та найкраща в світі – музика любові,

Де маестро – серце має Божий дар. 

 

Яке це щастя – жити і любити,

Взаємно чи без відповіді навіть.

З коханим зустрічатись, говорити

І ніжності жагучий трунок пити

Так, щоб душі кришталю не розбити.

Твого цілунку дотик в сні відчути,

Коханою чи бути чи не бути.

Тепло долонь твоїх і слово тихе

Для мене – це безмежне море втіхи.

З тобою легше біль і страх здолати,

Яке це щастя – жити і кохати.

 

Любов? Не знаю... може, так чи ні.

Вона прийшла здавалось уві сні.

Єство моє змінилося за мить,

Очима іншими поглянула на світ.

Здавалося, що ось вона -  в вікні

Аж раптом знову опинилась в сні,

А тут – в мовчанні, в шумі, у сльозах,

У радощах, у диханні, в огнях,

У кожній зірці, в кожній стороні,

У кожній думці, мрії, почутті.

Вона -  усюди, завжди серед нас,

І шлях її не спинить навіть час.

Але чому тривожно так мені?

Любов? Не знаю... Швидше так, ніж ні.

 

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

В 17 гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все, як слід.

Вона росте ще, завтра буде вишенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

Що не світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

Хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому, бо любить іншу дівчину,
А вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в 17.

 

ТРИ ДНІ БАГАТО ЧИ МАЛО?

    Пізня година. Майже безлюдна холодна площа перед вокзалом.

Він, вона і дощ, що вистукує по даху, брязкотить по темному асфальті. Вона на мить замислилась: здається, що то плаче, ридає її неспокійна душа.

  Сонний самотній автобус чекає свого відправлення. Вона проводжає Його. Він веселий, бадьорий, усе не замовкає, жартує і заспокоює, що ця розлука ненадовго: всього – на – всього на якихось три дні.

  Як легко йому говорити „якихось”, а вона не може зізнатися, що навіть день без нього – ціла вічність. Мовчить, бо розплачеться.

  Мабуть, він помітив її стан. Враз замовк і запропонував:

• Давай я нікуди не поїду і просто залишуся з тобою!
• Що ти? Їдь! Я розумію – робота, - ледь видавила з грудей Вона, але не ці слова хотіло промовити її серце.
• От і молодчина. Ти завжди мене розумієш, - весело промовив Він.

Диспетчер бадьорим голосом оголосила відправлення автобуса. Він легко підхопив валізу, якось дуже швидко поцілував у щічку і побіг до дверей.

Він залишив мокре місто і своє, здавалось би, велике почуття.

Автобус рушив, а там, куди він поспішав, світило яскраве сонце і його чекала

Інша.

• Уявляєш?! Я буду з тобою аж три дні, - радісно повідомив він Іншій.

І вони, осяяні краденим щастям, залишили вокзал.

 

Я не знаю, хто душу мою освітив,

Що вогнями вона заблищала;

Може, той, що повз вікна весною ходив,

Хто в руках своїх квіти пахучі носив

І кого я в юрбі пізнавала?

Коли він цю пожежу в мені запалив,

Як би любо від неї згоріти!

Щоб один лише він наді мною схилив

Свою голову ніжну – без думки, без слів,

Як схиляються квіти.

Я не знаю, хто душу мою освітив,

Я ім’я його навіть не знаю.

Може той, що тихенько своєю назвав,

Хто пахучі квітки на вікні забував

І кого я безтямно кохаю.

 

Небо розривали вогняні стріли – блискавиці. Грім голосно кричав на весь світ.

Вона сиділа біля заплаканого вікна і чекала, сподівалась, мріяла, щоб хтось постукав у її заплакану душу та у відповідь чула лише своє тяжке зітхання.

Ніхто не міг заспокоїти її розбурхані почуття. Одиноко, на самоті, вона переживала свою долю і гірко плакала разом з природою.

„ Де ж ти, радосте? Де ти, моя любове?” – промовляла вона, розуміючи, що її покинули напризволяще. Піднявши заплакані очі, глянула у тишу, у морок, сподіваючись розгледіти там його силует. Годинник пробив 12 раз, сповіщаючи північ, але сну не було. Страшні думки роїлися в серці, що зазнало невимовної муки та страждання, важким каменем впали на палкі, щирі перші почуття. Здавалось, що ранок ніколи не настане, що на світі назавжди запанували грім, блискавка, проливний дощ і смуток.

 

Пісня „Місяць по небу ходить”,

 

Сторінка 2 „Любов – це кара, це сумна в’язниця .

                     Бог від якої заховав ключі.”

 

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі, такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші, такого безміру в добі!

Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі.

 

Нічого такого не сталось.

Бо хто ти для мене? Сторонній,

Життя соталось, соталось,

Лишився клубочок болю.

Нічого такого не сталось

Ти просто схожий на долю.

 

Дюма – син: „ Любов без поваги не може ні далеко зайти, ні високо піднятись, це – одинокий ангел.”

 

Надворі падав густий сніг.

Сніжинки в ніжному танку опускалися на землю, покриваючи її, огортаючи теплим кожухом. Зима панувала і її влада над природою ставала все сильнішою: кучугури – більшими, вітер – дужчим, мороз – сильнішим. Та лише двоє не помічали, що коїться навкруг, бо вони впустили зиму в свої серця, і зараз стояли прощаючись. Хлопець і дівчина... він і вона...ще зовсім недавно мріяли про майбутнє, а тепер, завдавши один одному невимовних страждань, відпускали своє кохання.

Він кидав холодні безжалісні слова, що все скінчено, що їм не бути разом.

Вона – благала, плакала, просила, хоча в глибині душі розуміла, що мости вже спалено і назад вороття нема.

Лише вчора вона, окрилена щастям, злітала у своїх мріях високо – високо і здавалося, що щастя є, ось воно, тут, у її ніжних дівочих долонях. А зараз важко було повірити, що її жорстоко зрадили.Тихо капали сльози. Від їхнього тепла зникали сніжинки, та  лід в серці коханого розтопити не могли.

А вона кохала. Як вона його кохала? Її любові, великої і сильної, вистачило б на обох. Та він не слухав, бо в його душі оселилася пустка, порожнеча – він не вмів кохати. Тільки зараз це зрозуміла, та було вже пізно: потрясіння, яке пережила, зробило із серця камінь.

Тихо опускалася на землю ніч, кружляли сніжинки та одиноко стояла вона, дивлячись, як замітає снігом сліди, які залишив він, ще вчора її коханий.

 

Інсценізація з роману Ліни Костенко „Маруся Чурай”.

Маруся:  Я – навіжена. Я – дитя любові.

                Мені без неї білий світ глевкий.

                Моя любов чолом сягала неба,

                А ти ходив ногами по землі.

-----------------------------------------------------

Я найдорожчі сплакала літа.

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи  я тебе примушую кохати?

Коли своїм коханням поступився

Заради грошей і багацьких нив,

Чи ти тоді од мене відступився,

Чи сам себе навіки обманив?.

Гриць: Я зрадив, так. Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я підводжу очі,

А ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені, неначе не моє.

Немов живе в мені два чоловіка

І хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,

Бо зрада – діло темне і брудне.

А ти – це ти. Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те маєш.

Мене вже, віриш, кидає вві сні.

Тобі то добре, ти цього не знаєш.

У тебе й мука піде у пісні.

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя – така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши пройти?

 

Я дуже тяжко вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?

Такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів – вона була не довгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею!

Воно лишилось на усе життя.

 

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі, такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші, такого безміру в добі?

Це може навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі

 

Сторінка 3 „Затремтіли повіки троянд”.

 

Сняться мені ночами

Теплі твої долоні.

Ллється весна дощами,

Квітнуть троянди червоні.

Хочу тебе украсти

В долі бодай на хвильку.

Хочу пізнати щастя,

Може, ціною помилки.

Знову шалені руки

Будуть мене шукати.

А за вікном розлука

Буде на нас чатувати.

 

ЗАТРЕМТІЛИ ПОВІКИ ТРОЯНД.

Вони стояли, дивлячись одне на одного. Здавалося , більше нікого: лише він, вона і зоряне небо, яке спостерігало за першими, такими бажаними і такими невпевненими кроками двох закоханих.

Вони розмовляли без слів. Все, що хотіла сказати вона – сказала одним поглядом, а він – подарунком. Трояндою. Чарівна квітка тремтіла в руках дівчини, пошепки розповідаючи їй, що таке кохання.

 

Яка прекрасна історія першої любові!

 Сподіваюсь, ви теж пригадали свою вперше подаровану квітку. Мабуть, це все таки квітка – символ, яка приносить в життя людини красу і щастя одночасно. Її пишні пелюстки, байдуже, темно – пурпурові чи ніжно – білі, блідо – рожеві чи яскраво – червоні – це свято душі, це апогей кохання. І немає значення, чи це пишний букет чи єдина квітка, троянда це чи проста ромашка, зірвана в полі. Важливо, хто першим сколихнув дівоче серце ніжною піснею кохання, яку співали тремтячі пелюстки.

 Життя – дорога  в  просторі і часі.

Любов – це шлях під сонцем і дощем.

Життя – це прикрощі у різній іпостасі.

Любов – це щастя і сердечний щем.

 

Буває безліч квітів у житті,

Що ароматом, кольором різняться.

І щоб не сталось з вами та вони

Завжди приносять із собою щастя

Любові, болю чи страждань.

Про все розкажуть пелюстки маленькі.

 

Шановні присутні! Ми пропонуємо вам опинитися в юності, хоча віримо, що всі ви в душі переживаєте і зараз ті прекрасні моменти людського життя. Перед вами чистий аркуш. Спробуйте, відповідаючи на питання, відобразити свою  квітку – символ.

Перед вами троянда.

 

1. Якого кольору ваша квітка?
2. Це маленький пуп’янок, бутон чи розкішна квітка?
3. Ви побачили квітку на клумбі, біля свого вікна чи вона у вас у руках?
4. Це сталося зранку, ввечері чи спекотним полуднем?
5. Скільки квіток ви б хотіли отримати: одну, три, пишний букет ?

 

А тепер послухаймо, якщо ваша квітка червоного кольору – ви закохані по самісінькі вуха; рожева квітка говорить про дуже ніжні та трепетні стосунки; білий колір символізує певну тривогу, але ми впевнені – це не про вас; і не лякайтесь, якщо ваша квітка жовтого кольору – вас чекає не розлука, ви просто надієтесь, що все у вас буде гаразд.

 

Якщо ви побачили перед собою лише бутон, не біда – просто ви ще не впевнені у ваших стосунках; пуп’янок говорить про те, що ваші почуття дуже скоро переростуть у велике захоплення, а розкішна квітка скаже все сама .

 

Ви побачили квітку біля свого вікна – о, ви великий конспіратор, який не хоче, щоб хтось знав про вашу таємницю. Ви вміло бережете те, що відчуває ваше серце. Квітка на клумбі – ви не вмієте приховувати своїх почуттів, ну, а якщо квітка у ваших руках – ви спіймали своє щастя. Тепер треба лише його втримати.

 

Ранішня квітка з росою на пелюстках розповідає про те, що у вас все тільки починається і вас жде велике та сильне захоплення.

Спекотне полудневе сонце змучило троянду, та ми все ж не повіримо, що можна змучитись від прекрасного людського почуття.

Ввечері все хоче відпочити, але не спішіть милуватися трояндою у надвечірній час: нехай у вашому житті жевріють тільки обмиті ранішньою росою квіти.

 

А от про кількість зірваних, подарованих, омріяних квітів ми не будемо говорити, бо щиро бажаємо всім вам,  щоб ви тримали в руках тільки пишні букети, а дарували їх вам ті, від кого найбільше цього чекаєте

 

Неквапно дорогою ішла старенька бабуся, опираючись на палицю. Руки, обважнілі від тяжкої роботи, мали темний –темний колір. Обличчя, покрите старечими зморшками, свідчило про пережитий біль. Очі все ще лагідно дивилися з – під насуплених брів. Аж раптом вона побачила закоханих. Він – високий юнак з очима, наче незабудки, щирою посмішкою на вустах. Вона – сповнена щастям, випромінювала надзвичайне тепло. Та було ще щось, що сколихнуло бабусину пам’ять. Це червона троянда в руках дівчини.

На обличчі в бабусі з’явилась непрошена сльоза, бо і вона згадала, як колись теж отримала схожий подарунок, але доля розпорядилася так, що ця зустріч стала для них останньою .  Вона так і залишилась одинокою: не було ні чоловіка, ні дітей, ні онуків, але троянду все ж таки зберегла.

Від болю та горя – зомліла, а коли прийшла до тями, то побачила над собою очі дівчини, яка стурбовано дивилася на неї. Не чула нічого і не відповідала нічого: мовчки піднялася, витерла пекучу непрохану сльозу і пішла собі. Ніхто більше її не бачив, бо до людей вона більше так і не вийшла. Через якийсь час перелякані сусіди знайшли її мертвою. Лише засушена троянда, одиноко тремтівши, нагадувала про  давню історію ще однієї любові.

 

Сторінка 4 „Не забувайте ви свого кохання”.

       ( Монтаж хлопців)

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду.

Ти мене, кохана, проведеш до поля,

Я піду – і, може, більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні вуста,

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить...

Поцілуй востаннє, обніми востаннє:

Вміє розставатись, той, хто вмів любить.

 

Тобі одній, намріяна царівно,

Тобі одній дзвенять мої пісні.

Тобі одній в моєму храмі дивно

Пливуть молитви і горять огні.

Моє життя веде мене нерівно:

То на вершини, то в яри страшні;

Та скрізь душа співає переливно

Про очі безтілесні і ясні.

 

 Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? –

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Ви чули ж бо: так липа шелестить

Ви знаєте, як сплять старі гаї? –

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї...

„Я твій”, - десь чують дідугани.

А солов’ї !

Та ви вже знаєте, як сплять гаї 

 

Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє щастя у душі твоїй.

Од сіяють роки, мов хмарки над нами,

І ось так же в полі будуть двоє йти,

Але нас не буде. Може, ми квітками,

Може, васильками станем – я і ти.

Так же буде поле, як тепер синіти,

І хмарки летіти в невідомий час.

І другий, далекий, сповнений привіту,

З рідними очима порівняє нас.

 

Промінчик сонця п’є духмяні роси,

Малює днини золоту красу.

В житті моєму стань ранковим сонцем

І висуши ночей терпку сльозу.

Промінням ясним доброти і ласки

На струнах серця музику пісень

Знов розбуди. З коханим світ прекрасний

Ти в ньому – сонце. Я – любові день.

 

Очима ти сказав мені люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

 

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь свій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на ви.

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я вас люблю, о як я вас люблю.

Але про це не треба говорити.

 

Моя любове, ти – як бог.( Вірш В. Симоненка)

Інсценізація уривку із драми – феєрії Лесі Українки „Лісова пісня”

     Мавка : Коли б ти, нічко, швидше минала!

Вибач, кохання! Ще ж я не знала

Днини такої, щоб була щасна

Так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо, така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, сліз над водою,

Буде ж, матусенько, милий зо мною.

Батьку мій рідний, темненький гаю,

Як же я ніченьку сюю прогаю?

Нічка коротка – довга розлука...

Що ж мені суджено – щастя чи мука.

 

Русалка: Ти плачеш, Мавко?

Мавка: Ти хіба ніколи не плакала, Русалонько?

Русалка: О, я! Як я заплачу на малу хвилинку,

    То мусить хтось сміятися до смерті!

Мавка: Русалко! Ти ніколи не кохала...

Русалка: Я не кохала? Ні то ти забула,

Яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання, як вода – плавке та бистре,

Рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стріне холод –

Стає, мов камінь. От моє кохання!

А те твоє – солом’яного духу

Дитина квола. Хилиться од вітру,

Під ноги стелиться. Зустріне іскру –

Згорить не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

Воно лежить і кисне, як солома,

В воді холодній марної досади,

Під пізніми дощами каяття.

 

Мавка: Ти кажеш – каяття? Спитай березу,

Чи кається вона за тії ночі,

Коли весняний вітер розплітав їй довгу косу?

Русалка: А чого ж сумує?

Мавка: Що милого не може обійняти,

Навіки пригорнути довгим віттям.

Русалка: Чому?

Мавка: Бо милий той – весняний вітер.

Русалка: нащо ж було кохати їй такого?

Мавка: Бо він був ніжний, той весняний легіт,

Співаючи, їй розвивав листочки,

Милуючи, розмаяв їй віночка

І, пестячи, кропив росою косу...

Так, так... він справжній був весняний вітер,

Та іншого вона б не покохала.

 

Коли в твої очі дивлюся –

Здається мені:

Мов бачу я небо прозоре,

Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять – усміхаються,

Чудові, ясні...

Ах, очі, ті очі! Кохана,

Чом серце твоє не таке?

Чому, як говориш – на думку спадає

Те поле у жовтні. Туман поглядає.

Муха бадилина хитається...

Спить груддя важке.

 

Я ПОВЕРНУСЬ.

Був тихий осінній вечір та раптом все змінилося: у калюжу впала крапля дощу, пройшовши велику відстань між землею та небом. У цю ж калюжу впала маленька капелька великої печалі – неслухняна сльоза, яку вона,

не втримавши, ненароком зронила, а за тією першою – десятки інших пекучих сліз. Вона не витримала, не змогла, не очікувала такого повороту своєї долі. Згадала, як, бувши дітьми, разом гралися, мріяли росли.

Згадала, як гірко плакала, розчарувавшись у житті, а він, ніжно обнявши, витирав сльози, заспокоював.

Згадала весняний вечір, коли вдвох стояли у саду: теплий вітерець, огортав їх своїм ніжним дотиком, а яблуневий цвіт, наче сніг, надавав вечорові особливої чарівності. Саме тоді вона зрозуміла наскільки він їй потрібен.

Згадала перше „люблю” і час, що проводили разом, гуляючи алеями парку, слухаючи спів пташок, радіючи життю.

А зараз поруч з нею ішла самотність, невідворотною тінню окутувала ще живі почуття і здавалось, що не буде вже радості у юному серці. Ця думка боляче ранила і не хотіла звільнити  молодий, але такий вразливий розум.

Позаду почулись чиїсь важкі кроки і таке знайоме: „Почекай” і серце, що покрилось тонкою памороззю від болючих переживань, зігрілося під силою кохання.

Так само падав осінній дощ, але через якийсь час на небі з’явився повний місяць, освітивши ледь помітну стежину; на мокрий асфальт, танцюючи осінній танець, опускалося листя; дивне мереживо сплітали зорі, а тут, зовсім поряд, виднілись силуети двох закоханих, що ледь не втратили одне одного.

 

Романс „Сміються, плачуть солов’ї”.

 

Ображайся на мене як хочеш,

Зневажай, ненавидь мене –

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,

Хай до сліз я тебе озлю –

Ти для мене не тільки мрія,

Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання - у нас віки.

Все віддав би, що жить осталось,

За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,

У думок моїх течію –

Я люблю твої губи і брови,

І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене як хочеш,

І презирством убий мене.

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

 

Так  ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання

 

Дише тихо і легко в синяву вона,

Простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

І тремтить од солодкої муки...

 

В’яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою. 

 

„Я все – таки його кохаю” – сказала собі вона, насолоджуючись прекрасним ароматом квітів, бо саме для неї була створена ця казка із ста пишних червоних троянд, голівки яких ніжно усміхались до дівчини. Вона пригортала їх до себе, як своїх дітей, яких ніколи не випустить із своїх  лагідних дівочих рук. Ось і до неї прийшло кохання! Хотіла крикнути на весь білий світ про те, що відчуває. Хоча якась її частинка розуміла, що все ще попереду і яка б та дорога не була, все ж можна знайти той світлий куточок своєї душі, де заховалася радість. Та зараз вона говорила не розумом, а почуттями. Прагнула розцілувати коханого. Що мовчки спостерігав її щастя. Він трепетно обняв її, наче дорогоцінне каміння. „Ні”, воно безцінне, як і той дар любові, яким обдарувало їх життя”, - подумав юнак і вирішив, що немає права порушувати зараз цю благословенну тишу кохання, яке облагороджує, п’янить, надає крила і веде по життю.

 

Спини мене отямся і отям.

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

За нею будуть бігти видноколи.

Вона ж порве нам спокій до струни

Вона ж слова поспалює вустами

Спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє.

 

Квиток до щастя.

Вона ждала. Час ішов, а вона чекала. Життя проходило, а вона все чекала.

Жила ніби в мороці: не чула, не бачила, не відчувала, не раділа, не сердилася. Просто чекала. Наче відлюдник,  переносила всі удари долі, але в душі жеврів вогник надії, що все зміниться. Відчувала себе незнайомою пасажиркою на чужій станції, що чекає свого поїзда. Життя ішло, а поїзда не  було.

Снувала роками роботу і дім, а змін ніяких не було. Пройшло одне десятиріччя, друге, третє... інколи закрадалася думка, що його взагалі не буде: отого вимріяного і жаданого поїзда у інший світ, інше щасливе життя. Може, це лише плід фантазії зболеної душі? Може треба змиритися і найшла на неї така нудьга, що хоч зараз покидай оце багаторічне чекання.

 Та раптом – наче грім з ясного неба – цілком несподівано примчався поїзд. Що в її душі робилося! Якесь незнане досі почуття заполонило всю. Вона помолоділа і аж світилася від щастя. Від радості безмежної паморочилося в голові.

А коли оговталася, з жахом побачила, що поїзд відходить. Без неї! А іншого рейсу вже не буде ніколи! Хотілося бігти услід, кричати, плакати. Це ж несправедливо! Ціле життя ждати – і не поїхати! З розпачем дивилася услід маленьким вагонам і чорнобривому провідникові, що тільки розгублено посміхався...

 

Шановні присутні! Ми вам бажаємо, щоб ви завжди могли розпізнати щастя, яке само йде до вас і ніколи не залишалися на пероні, одиноко сумуючи за потягом, який від вас віддаляється.

 

Не забувайте першого кохання!

Коли б не так! Скоріше навпаки

Забудьте без прощання, без вагання

Його ясні і радісні стежки.

Потьмарте недовір’ям відблиск щастя.

Переступіть байдужістю добро.

Якщо й тоді забуть його не вдасться,

То все таки воно у вас було.

 

Шановні присутні! Ми щиро дякуємо вам за увагу. Бо говорити про кохання інколи буває дуже важко. Це надзвичайне почуття людини справді дароване небесами. Воно захоплює нас повністю і несе на крилах мрій у майбутнє чи навпаки – повертає у таке недалеке минуле.

 

Яке ж це неперевершене щастя – відчувати його кожною ноткою своєї душі!

Яка ж це солодка мука – переживати найщасливіші хвилини життя знову і знову, бачити перед собою тих, заради кого здатен на божевілля.

Ми запропонували вашій увазі надзвичайні, на нашу думку, приклади інтимної лірики  Володимира Сосюри, Павла Тичини, Максима Рильського, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Оксани Журливої, Ліни Костенко та Лесі Українки, які і були, напевне, створені тоді, коли їх автори зустрілися із цим почуттям, а от всі прозові твори написали ми, описуючи свої думки та переживання, опираючись на свій, хоч і не досить дорослий вік. Але, як сказав хтось із великих коханню підкоряються всі – незалежно від віку.

 

Чекайте на кохання кожен день.

І байдуже – ви юні чи в літах уже.

Нехай несе вам музику пісень

На своїх крилах ангел в небесах.

Нехай стріла його летить до вас тоді,

Коли її найменше ви чекаєте.

І будьте ви душею молоді,

В житті у вас все тільки починається.

 

Читайте вірші про любов.

Хоч, кажуть, все придумали поети –

І почуття, в яких нуртує кров,

І ніжності, і вірності тенета.

Не вірте! Є любов така в житті,

Що може навіть душу спопелити!

Знайдіть для себе ці слова святі,

Що змусять вас і плакать, і радіти.

Знайдіть найкращі на землі слова

І подаруйте їх своїм коханим.

Читайте вірші – в них любов жива!

Тож хай вона у вас в душі не в’яне.

 

Пісня „Стожари”.