Поетичний вернісаж «Слово повернуте на крилах журавлиних». Рік братів Лепких на Тернопіллі

 

 

 

 

 

Поетичний вернісаж

 

 

Рік братів Лепких на Тернопіллі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Звучить пісня "Чуєш, брате мій".

 

ЧИТЕЦЬ: 

 Чути: кру! кру! кру!

 В чужині умру,

 Заки море перелечу,

 Крилонька зітру.

ВЕДУЧИЙ 1: Здається, й кам’яне серце здригнеться від цих слів... Скільки тут невимовного болю, бездонного жалю, глибокого відчаю. Це узагальнений образ емігранта-українця, що змушений покидати рідну землю, шукаючи кращої долі! Її шукали й мислителі України, яких гнітили доля безталанного, але нескореного народу.

 До них належить і український письменник Богдан Сильвестрович Лепкий, творча постать якого довгі десятиліття замовчувалась. Сьогодні крізь тяжкі лихоліття, крізь біль і тугу повертається до нас із забуття поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

ВЕДУЧИЙ 2: Народився Богдан Лепкий на Поділлі в мальовничому селі Крегулець       9 листопада 1872 року в родині священика, відомого в літературі під псевдонімом Марко Мурава, В одному з ранніх віршів поет писав:

ЧИТЕЦЬ: 

 Колисав мою колиску

 Вітер рідного Поділля

 І зливав на сонні вії

 Степового запах зілля.

 Колисав мою колиску

 Звук підгірської трембіти,

 Що від неї зорі меркнуть

 І росою плачуть квіти.

 Колисав мою колиску

 Крик неволеного люду

 І так в серце вколисавця,

 Що до смерті не забуду.

ВЕДУЧИЙ 1: Виростав письменник в старосвітському селі, якого ще не торкнулася культура XIX століття І де усе дихало давнішою. Веснянки, гагілки, обжинки, "вільха", колядки, щедрівки, безліч легенд і переказів, усе як колись в давніх часах.

 Виконується "вільха" (хоровод у зелену суботу).

ВЕДУЧИЙ 2: Перші уроки освіти і виховання у широкому значенні цього олова майбутній письменник здобув у батьківському домі.

 Швидко за одну зиму Богданко навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому і про пригоди Робінзона Крузо, І про письменників, художників, портрети яких висіли на стінах.

 Домашній учитель Дмитро Бахталовський знайомив його не тільки з основами шкільної науки, а й з творами літератури, завдяки чому його учень уже в дитинстві знав напам’ять багато віршів Тараса Шевченка, читав "Марусю" Г.Квітки~Основ’яненка.

 Від дідуся по матері Михайла Глібовицького, який замолоду був знайомий з Маркіяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дізнався про давні часи, історичні події на Україні. Бабуся розповідала казки, а старенька нянька родом з Наддніпрянської України співала чумацьких пісень.

 (Виконується чумацька пісня).

ВЕДУЧИЙ 1: Коли хлопцеві виповнилося шість років, батьки віддали йото вчитися до бережанської так званої нормальної школи з польською мовою навчання, після чого Б.Лепкий вступив до гімназії в Бережанах.

ВЕДУЧИЙ 2: Ще навчаючись в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей написав поему про русалок, але сховав її під стріху, звідки вона й пропала. Згодом, в своїй творчості Б.Лепкий віддасть належне тому оточенню, тій науці, яку здобував від селян, серед яких проходило його дитинство:

ЧИТЕЦЬ:

 Я учився рідних слів

 Не з пожовклих листків,

 Не від книжників хитроучених,

 А від темних лісів,

 Від квітистих лугів,

 Від журливих потоків студених.

 Не від шкільних лавок

 Я набирався гадок

 Про минувшину рідного люду,

 А з думок-співанок

 Парубків і дівок

 В чистім полі, в жнива, серед труду.

 Буйний вітер летів

 Від далеких степів

 На вечірню розмову у хату,

 Гомонів та гримів

 Про любов і про гнів,

 Про криваву народну відплату.

 Зимова довга ніч

 Говорила про Січ,

 Осінь смутком мене вповивала,

 Весняна ж ясна ніч

 Зачаровану річ

 Про красу і добро починала.

 Твої ниви буйні,

 Люди тихі, сумні

 Стали рідними здавна для мене,

 І минуть мої дні,

 А й у гробі мені

 Не забута тебе, моя нене!

ВЕДУЧИЙ 1: Б.Лепкий серйозно готувався стати художником, з цією метою брав уроки у художника Юліана Панкевича. Після закінчення гімназії він вступив у Відні до Академії мистецтв. Але знайомство з Кирилом Студинським, майбутнім діячем літератури, спрямувало його творчі інтереси в новому напрямку.

 

ВЕДУЧИЙ 2: Він почав відвідувати лекції у Віденському університеті, став учасником студентського товариства "Січ", брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми. Згодом перейшов до Львівського університету. На ці роки припадає активна літературна творчість. Лепкий пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства "Ватра".

 Послухайте вірш цього періоду "Весна до нас рік-річно повертає".

 Весна до нас рік-річно повертає,

 Рік річно кожне дерево цвіте.

 Та серце людське раз лиш процвітає:

 Коли настане верем’я святе.

 Скажіть, чому весну ту одиноку

 Колотять бурі, сльоти і гради,

 Лишаючи брудну гнилу посоку

 Там, де повинні би квіти рости?

 Скажіть, чому усякий з нас безбожно

 Весну любові від душі жене?

 Настане осінь і він жде тривожно

 Її і кличе. Та вона не йде.

 I лиш часом здається, ніби чує

 Її святий, незримий, легкий хід.

 Глядіть в вікно - а там зима лютує,

 Ревуть вітри, на ріках мерзне лід.

ВЕДУЧИЙ 1: Після закінчення університету Лепкий повертається до Бережан, де стає вчителем української та німецької мови і літератури в гімназії. Він швидко здобуває авторитет серед колег немало з них ще недавно були його вчителями), повагу серед гімназистів блискучими лекціями.

ВЕДУЧИЙ 2.Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькість батьківської оселі створювали сприятливу атмосферу для творчості. З-під пера виходить ціла низка віршів, один з них і пропонуємо нашій увазі.

ЧИТЕЦЬ:

 Не раз обгорнуть безталанну душу

 Незнані смутки сірі і тривога,

 Й даремно серце рву і мозок сушу,

 Людей питаю і питаю бога;

 Куди мій шлях? куди моя дорога?

 Куди, куди? Чи там, де людське горе,

 Де вічний біль, і плач гіркий, і стони,

 І та розпука, як бездонне море,

 Що в ній спокійно, безнадійно тоне

 Весь біль життя і всі його прокльони?

 Чи так, як другі, прислонити очі,

 Забити серце і душу в кайдани,

 Не дати мислі того, що захоче,

 Байдужним стати на кров і на рани

 І там іти, де щастя жде рум’яне?

 Не раз обгорнуть безталанну душу

 Незнані смутки сірі і тривога,

 Й даремно серце рву і мозок сушу,

 Людей питаю і питаю бога:

 Куди мій шлях? куди моя дорога?

ВЕДУЧИЙ 1: М.Рудницький справедливо відзначив, що в ліриці Б.Лепкого нерозривно поєднані "особистий смуток і смуток -з приводу народної недолі". А основним мотивом, пронизливою ниткою віршів поета про гори, про море, про плин часу, про любов є туга, спектр значень якої надзвичайно широкий і часто сягає високого філософського ріння.

ВЕДУЧИЙ 2: 3 провінційних Бережанах, віддалених від центрів культурного життя Галичини, не міг розгорнутися на повну силу талант письменника. Тому, коли на початку 1899 р. у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури, викладати ці предмети було запрошено Богдана Лепкого. І от восени цього ж року він переїжджає сюди з молодою дружиною Олесею, яку хтось із польських письменників, приятелів Богдана, назвав візантійською матір’ю божою. З Краковом відтепер буде зв’язано майже все творче життя письменника.

ВЕДУЧИЙ 1: В часи Лепкого українська громада була тут доволі чисельного. Збиралися вечорами по суботах у читальні "Просвіта", обговорювали новини літератури, співали, танцювали. Незабаром оселя письменника на Зеленій, 28 стала своєрідним "українським посольством" у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Михайло Жук, Вячеслав Лапинський та інші відомі громадські діячі, художники, письменники.

ВЕДУЧИЙ 2: По дорозі в Італію гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк. Враження від цих зустрічей і задушевних бесід виливались в рядки поетичних посвят.

ЧИТЕЦЬ: Василеві Стефаникові:

 Ти, хлопе землю край

 І в землю зерно сій,

 Най жито, як Дунай,

 Покриє загін твій!

 Най жито, як Дунай,

 Пшениця золота

 Поллється на весь край,

 Як та хлібна ріка.

 Ти не дивись на те,

 Що нивонька твоя,

 Як полотно лляне,

 Коротка і вузька!

 Хоть як те моря грудь

 Веслом стальним пори,

 Хоть як ти мудрим будь, -

 Не розітнеш води!

 На хвилечку лише

 На ній ти вчинеш слід,

 Ледь хвиля надійде,

 Піде той слід під спід.

 Піде той слід під спід,

 Розкриється земля

 Від заходу на схід,

 Неділена, ціла.

 Від заходу на схід,

 Як море, як вода, -

 Ти дав їй кров і піт,

 Вона буде твоя!

ВЕДУЧИЙ 1: У Кракові в Лепкого не було вільної хвилини. З ранку до вечора лекції то в університеті, то в гімназії святої Анни та в гімназії святого Яцка, жіночі курси, учительський семінар, а ще напружена праця над словом.

ВЕДУЧИЙ 2: Улюблений поетичний образ Лепкого, якщо судити з того, що найчастіше повторюється в його віршах, - осінь з листям, що опадає. Осінь для поета - це смерть, а не як одна з пір року, після якої через зиму приходить весна. Філософія проста - усе минає на цій грішній землі і наступає смерть. Що залишається для людини в ту пору? Тільки смуток, - відповідає поезія Б.Лепкого. Та ще спогади.

ЧИТЕЦЬ: 

 В’януть квіти, листя рідне,

 Небо меркне, половіє,

 Як зіниця, що поблідне,

 Нім замре і скам’яніє.

 Поле в млі, як в домовині

 Під покривалом небожчик,

 Смерк лягає по долині,

 З неба накрапає дощик.

 На розпутті хрест дрімає,

 На хресті ворона кряче,

 Осінь стернями блукав

 І за літом гірко плаче.

 Жаль їй квітів, що зв'ялила,

 Жаль землі, що в смутку ниє, -

 Білі руки заломила,

 Понад полем йде і виє.

ВЕДУЧИЙ:  Мало хто з українських поетів умів збуджувати такій жаль за втраченим раєм дитинства, як Б.Лепкий. Тому його називали поетом спогадів. Спогад - це одночасно й туга, Тугу можна довірити пісні. Не дивно, що в поезії Б.Лепкого стільки образів, які використовує українська пісня, не дивно, що його поезія подібна на пісню і його вірші покладені на музику. Багато тих пісень забулося. Дві, як народні, залишилися назавжди: "Чуєш, брате мій" та "Час рікою плине".

 (Виконується пісня "Час рікою плине").

ВЕДУЧИЙ 1: Влітку 1894 року Богдан Лепкий вперше побував на Прикарпатті. Тоді він виїхав із Кут на підводі до Тюдова, щоб подивитися на знамениту Сокільську скелю, оспівану Ю.Федьковичем.

ЧИТЕЦЬ: "Я не раз чув про Сокільське - писав письменник у нарисі "На Сокільській", - читав... але щоби вона в дійсності так сильно мене вразила, того я ніяк не сподівався. Стіна, висока стіна, якої людськими руками не здвинути, відбила світ. Луком нагнутим стоїть над Черемошем і дивиться у воду. Дивиться віками віків і немов щось читає...

 І дивне диво! На найширшій гранці, на білому камені колони я прочитав великими чорними буквами витесані, незабутні слова:

 Схаменіться! Будьте люде.

 Бо лихо вам буде!

 Розкуються незабаром

 Заковані люде

 Настане суд!

 Не знаю - продовжує Б.Лепкий, - чи можна було вибрати краще місце для отих слів. Той вічний Черемоша рев, та Совільська скеля і зміст оттих слів - то щось одно. Здається, що Черемош не шумить і не гуде, лиш грізно лякає світ судом, здається, що з верху сокільського якийсь могутній голос кличе: "Схаменіться!"

ВЕДУЧИЙ 2: Б.Лепкого так вразив небуденний пам’ятник Т.Шевченкові біля Тюдова, що він навіть не помітив наближення бурі, перед якою йому вдалося сховатися у поблизькому селі Розтоки. За сніданком письменник розпитував "домашніх", хто вписав на скелі Тарасові слова. Не знали. „Вже і жандарми слідили, але годі. Що зітруть, то хтось напише..."

ВЕДУЧИЙ 1: З тої пори, кожного року поет хоч на короткий час навідувався до Розтік, які малювалися його уяві зачарованою країною краси. На основі вражень від цих поїздок Лепкий створив цикл віршів "В Розтоках".

ЧИТЕЦЬ: 

 Як тут чудово!.. В яр глибокий

 Падуть дзвінкі, скляні потоки,

 Як хрусталеві сльози гір,

 Їх вічні невгомонні тони,

 Немов жалі, немов прокльони,

 Летять каскадами в простір.

 А над потоками ялиці

 Зітхають віддихом живиці,

 І холодом холодять грудь,

 І на твої безсонні вії

 Стрясають сни, зсилають мрії

 І гомонять: "Засни! Забудь!"

 Довкола тебе - гори, гори!

 І над тобою: небо - море

 І сонця животворний жар,

 А над рікою мли гуляють,

 З вітрами тихо розмовляють

 І криються в холодний яр,

 А долом трави, долом квіти,

 А в полонинах звук трембіти,

 Овець дзвіночки голосні,

 Над тим усім задума ходить

 І за собою тугу водить,

 Зітхання, спомини, пісні.

 (Виконується пісня на слова і музику М.Устияновича "Верховино, світку ти наш").

ВЕДУЧИЙ 2: Особливо слід відзначити вклад Богдана Лепкого в шевченкознавство, його величезну роль як популяризатора творчості Кобзаря.

 В процесі розвитку національної самосвідомості шевченківські твори були найкращим помічником. І Лепкий це розумів, тож складав поезії про нього:

ЧИТЕЦЬ: 

 Благословенна хай буде година.

 І тая хата і село,

 Що Україні принесло

 Найбільшого з великих Сина.

 Благословенна! Хто, як Він

 Відчув старих часів прокльони,

 Руїни, смуток, грому стони,

 І кожним зойк, і кожний скін

 Прийняв у серце?..

 Кому народ, нуждар каліка,

 Насильно гноблений катами,

 Був так коханий до безтями,

 З усього найдорожчий в світі?

 Хто ж це найкращії пісні

 Теплом сердечнім, так огріті,

 Як тії квіти навесні

 Промінням сонця, присвятив

 Біді й нужді? Покриткам,

 Насилуваним москалями

 І дідичами, й паничами,

 Й покиненим, як лист вітрам,

 На глум недолі... Тій бідності,

 Що в спеку жне в кривавім поті

 Пшеницю на чужий калач,

 І їй за те лиш сум і плач,

 Лиш вічна кривда...

 Хто другий так, як він, горів

 Огнем бажання, щоб колись

 Широкі струї розлились

 Добра, щоби ненависть, гнів

 Навіки щезли; щоб кругом

 Зацвіло радістю, добром,

 Як райським квітом? Мабуть, нема

 І не було, мабуть, нікого,

 Щоб для народного добра

 В житті своїм зробив так много,

 Як Він - для нас.

 Він наші сльози і ридання,

 Розпуку нашу й сподівання

 Зілляв в один великий зойк,

 В одну молитву праці й труду,

 В один незломний голос люду:

 - Ми хочем жити! І так жити,

 Щоб можна нам було любити,

 Не проклинать - благословити

 Життя і Волю!

 Благословенна хай буде

 година

 І тая хата, і село,

 Що Україні принесло

 Найбільшого з великих Сина.

ВЕДУЧИЙ 1: Лепкий видавав і розповсюджував брошури з допомогою товариства "Просвіта", писав промови на шевченківські свята.

 Так до вшанування 100-річчя від дня народження Кобзаря, 24 /25 березня/ у Станіславі, а через декілька днів у Галичі Б.Лепкий прочитав доповідь "Шевченко - поет, громадянин".

 І Коломия може похвалитися, що бачила і чула поета, який 16 березня 1907 року виступав на Шевченківському вечорі.

ВЕДУЧИЙ 2: Увійшов в українську літературу Богдан Лепкий і як талановитий прозаїк. Більшість його оповідань - із селянського життя та добре знаного священичого середовища. Письменник підкреслював життєву достовірність як ситуацій, так і людських типів у своїх прозових творах:

ЧИТЕЦЬ: "Якась життєва подія вражала мене, - писав Лепкий, -і не давала спокою. Я бачив людей, що були їй причасні, вживався з ними, відчував їх горе і кривду і переносив те все на папір своїм власним невишуканим  несилуваним способом. Я чув їх голос, їх крик розпуки і хотів закріпити їх на папері".

ВЕДУЧИЙ 1: Так за свідченням письменника, в основу оповідання "Настя" ліг дійсний факт з Бережанського повіту "Став, де топиться Настя, - зазначає він, - був між Поручином і Біщем. Настю я знав (звалася Доська), господар за котрого віддалася, називавоя Яцко". А йде мова в оповіданні про нещасливу долю дівчини Насті. Ось як згадує вона своє життя.

ЧИТЕЦЬ: "І бачить Настя себе малою дитиною в родичів багатих. Одиначка, плаває у достатках і вигодах. Росте, як розкішна квітка, в затишному веселому саду... Ось вона дівує, з подругами, з Миколою стрічається коло криниці. Бідний Микола! Загнали його в далекий край, між чужих людей, під карабін вояцький. А тут тим часом сватів прислав багач із сусіднього сел. "Та не мене він сватав, а мої воли круторогі, мої достатки нещасливі".

ВЕДУЧИЙ 2: Протестуючи проти знущання над своїми почуттями, проти наруги над людською гідністю, не в змозі жити з нелюбим чоловіком Настя обирає смерть.

ЧИТЕЦЬ: „- Що? - питає вода, хлюпаючись у полонці.- Ходи до мене. Я тебе прийму, я тебе до себе пригорну, навіки заколишу...

 Настя задумалася.

 Настя зсунулася з саней. Приклякла над ополонкою і глянула

 під лід. Було там чорно, але спокійно. "Нахилилася нижче, нижче, ще нижче!"

 Лід затріщав і обірвався. На цілім ставі, під хрустальним ледянім склепінням зробився гамір. Вітали нового гостя".

 (Виконується українська народна пісня "Летіла зозуля").

ВЕДУЧИЙ 1: Немалий успіх випав і на долю історичних повістей письменника. Серед них найбільший інтерес викликають "Крутіж" та "Вадим", а також тетралогія "Мазепа". Саме вона стала тим твором, на основі якого була заборонена вся творчість Лепкого.

 Перші дві книги "Мазепи" - "Мотря" та "Не вбивай" вийшли у 1926 році. Третя "Батурин" в 1927 році. Четверта -"Полтава". Була написана й п’ята книга "Орлик", але їй судилося залишитись у рукописі. Задуману шосту "Войнаровський" - Б.Лепкий так і не встиг написати.

ВЕДУЧИЙ 2: Ця тетралогія - життєпис і політичний портрет гетьмана Івана Мазепи, однієї з найдраматичніших і найзагадковіших постатей в історії України, видатного полководця, громадського діяча.

 Мазепа Богдана Лепкого - не та демонічна постать, якою він виведений у творах багатьох класиків західноєвропейської літератури, а великий просвітницькій діяч.

ЧИТЕЦЬ: "Гетьман пильно дбав, щоб при помочі крайових шкіл і поїздок молоді за границю витворити якнайбільше української інтелігенції, він щедрою рукою сипав гроші на церкви і монастирі, щоб прихилити до себе духовенство й віруюче громадянство, старших наділював маєтками, підносив їх значення, щоб вони не зазирали в Москву й Польщу, а трималися України".

ВЕДУЧИЙ 1: І такий підхід відповідає історичній правді. Адже за його гетьманства і при його сприянні було споруджено Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві, відбудовано у стилі українського бароко Софіївський собор, Києво-Могилянській колегії надано статус академії.

 Чи може це робити людина, байдужа до своєї батьківщини, її народу? Не дивно, що версію зрадника не поділяли навіть у жорстокіші часи сталінщини кращі сини народу. Поет В.Сосюра з гіркотою написав у поемі "Мазепа":

 Такий кінець, Мазепо, твій,

 Герою нещасливий мій,

 Що так любив свою Вкраїну.

ВЕДУЧИЙ 2: А любив Україну Мазепа по-справжньому. І боліла у нього душа, що роздирають її на шматки, тому усе життя залишався вірним ідеї з’єдиненої, сильної, самостійної України.

ЧИТЕЦЬ: "Царське ярмо надто угнітає народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а лиш за гіршу недолю. Помагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що буде це також побіда над нами. Побідоносний цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його колісницю.

 ... Зараз злегка нав’язую нитки через третіх людей, з Карлом і Станіславом, щоб як прийде час, долю свою зв’язати з ними. Не ради власного пожитку, лиш для визволення країни, для її будучого добра, - клянусь Богом святим!"

ВЕДУЧИЙ 1: Ці потаємні думки 60-річиий гетьман звіряє дочці генерального судді Кочубея - Мотрі. Непереможне  кохання до якої потрясло його на схилі літ. Не дивлячись на роки він мав струнку стать, гарні промовисті очі, що горілі живим блиском. Був якийсь чар довкола цієї незбагнутої постаті; слава та кохання супроводили її вірно. Донька Кочубея теж зазнала цього непереможного чару.

ВЕДУЧИЙ 2: Мазепа хотів із нею оженитися та батьки про це і чути не хотіли. Не кажучи про різницю віку, православна церква забороняла шлюби між хресним батьком і хресницею. Закохана пара сходилась потайки, та мати Мотрі, сувора жінка, ненавиділа Мазепу і вирішила відправити дочку в монастир. По дорозі Мотря втекла до гетьмана.

 В огляду на осуд козацької старшини, Мазепа завагався і відослав Мотрю до її батьків. Та кохати її не перестав. Доказом можуть бути листи до Мотрі, повні ніжності та щирих почувань.

ЧИТЕЦЬ: "Моя сердечна, кохана Мотренько! Поклін мій віддаю Вашій Милості, моє серденько, а опріч поклону Вашій Милості в гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привітаю".

 Виконується українська народна пісня "Цвіте терен", або "Ой ти дівчино зарученая".

ВЕДУЧИЙ 1: Останній відтинок життя Богдана Лепкого тісно пов’язаний із селом Черче, що за п’ять кілометрів від Рогатина. Сюди щоліта він приїжджав лікуватися до місцевого санаторію, який славився своїми цілющими грязями. Спершу письменник винайшов помешкання, а 1933 року сільська громада безкоштовно спорудила для нього будинок, назвавши його "Богданівкою". На жаль, ця будівля до наших днів не збереглася.

ВЕДУЧИЙ 2: У 1932 р. громадськість відсвяткувала шістдесятиріччя від дня народження Богдана Лепкого. Тоді ж його було іменовано університетським процесором. Життя набирало спокійного впливу, приходив час на літературознавчу роботу, на написання історичних повістей. І знову війна... Її не пережив.

 Про останній день життя поета читаємо в спогадах Романа Купчинського.

ЧИТЕЦЬ: Неділя, 20 липня 1941 року. Піду - думаю - відвідаю Богдана  Лепкого. Не був уже в нього зо дна тижні, а за той час назбиралося і нового. Буде про що побалакати.

 Сонячна, 1, другий поверх, дзвінок... Відчиняються двері, а в дверях сам поет. "Добре, що зайшли, - усміхається, - прошу ближче".

 Зайшли в кімнату. Там, як звичайно в неділю, декілька знайомих. Привітались, посідали: "Ну, оповідайте, що нового?: - питає поет, "Нічого такого цікавого нема. Хіба..."

 І почалася балачка про це та про те, про слухи і відгоміни слухів.

 Сутеніло. На стіл подали вечерю. Господар, як звичайно, припрошував. Сам був у погіднім настрою, радий, що має багато людей у хаті. Широко була знана гостинність дому поета і хоч би які тяжкі часи - ніколи геть не відходив голодний. А тяжких часів мав дім досить. Навіть останні роки життя Богдана Лепкого не були вільні від жури за хліб. Поет хоч хворий і немічний, до останньої хвилини заробляв на прожиток пером, а всі ми знаємо, як тяжко пером заробити на хліб.

 Доходила 22 год. і треба було прощатися. Не хотілося. Сидів би чоловік і до рання, та слухав би, та розмовляв би.

 "А заходіть частіше!" - запрошував поет: "Не чекайте аж до неділі".

 "Зайду, пане професоре, напевно зайду".

 І зайшов я. Не в середу, четвер чи п’ятницю, аде таки в понеділок, вечором. По Кракові грянула чутка про смерть поета, і я побіг справдити страшну, вістку.

 Страшенна вістка показалася правдива: Богдана Лепкого не стало між живими.

ВЕДУЧИЙ 1: Не стало між живими Богдана Лепкого, але створеного поетом забуття поглинути не може.

 Чути: кру! кру! кру!

 В чужині умру,

 Заки море перелечу,

 Крилонька зітру.

 (Звучить пісня "Чуєш, брате мій").