Літературно-критична діяльність Лесі Українки та Михайла Коцюбинського

Літературно-критична діяльність Лесі Українки

та Михайла Коцюбинського

1.Леся Українка – критик творів зарубіжних письменників(оглядово).

      Як митець, Леся Українка формувалась, органічно засвоюючи не тільки набутки національної культури, а й світової класики. Про те, що світова література була невід’ємною частиною творчості Лесі Українки свідчать її літературно-критичні та публіцистичні статті, переважна більшість з яких присвячена зарубіжній літературі. У літературно-критичних статтях про зарубіжних письменників Леся Українка зарекомендувала себе неповторним майстром композиції художнього слова. Кожен її публіцистичний твір свідчить про широку ерудицію, високу культуру, всебічні знання Лесі Українки.

Визначний внесок у розвиток світової культури зробила Леся Українка і своїми перекладами творів письменників багатьох літератур українською мовою. Вона перекладала твори Сервантеса, Шекспіра, Байрона, Бальзака, Гейне, Флобера, Міцкевича, Ожешко, Сенкевича, Словацького.

Великий список французьких творів,які читає письменниця,  свідчить про широку обізнаність Лесі Українки з французькою літературою, вказує, які твори вона виділяла як зразкові, найбільш потрібні українському читачеві.

Леся Українка мала творчі зв’язки також із польською літературою. Як літературний критик, Леся Українка залишила статтю "Заметки о новейшей польской литературе", яка вперше була надрукована в журналі "Жизнь" (1901).

Заслуговують на увагу статті Луїзи  Оляндер про зв’язок Лесі Українки саме із світовою літературою. Серед них: "Зарубіжна література в критиці Лесі Українки: позиція і метод" , "Присутність російської літератури в духовному світі Лесі Українки" , "Леся Українка і Надсон: перегук мотивів" , "Леся Українка-критик і російська література". В першу чергу хочеться звернути увагу на статтю "Зарубіжна література в критиці Лесі Українки: позиція і метод".

2. Леся Українка – критик творів українських письменників(«Малорусские писатели на Буковине»).

    Леся вважає індивідуальність стилю обов’язковою і, звичайно ж, позитивною рисою справжнього письменника. Втрата белетристом стилістичної самобутності, наслідування чи відхід у тінь іншої мистецької (хоч і великої) особистості є регресом для письменника. Про це як про епізод у поетичній творчості Ю.Федьковича Леся писала у російськомовній статті “Малорусские писатели на Буковине” (1900 р. – для журналу “Вестник Европы”). Індивідуальний стиль письменника може вбирати в себе особливості різних функціональних стилів. Для певної плеяди українських белетристів ХІХ-початку XX ст. такою стильовою стихією була мовна специфіка села – основного середовища існування й самореалізації українського народу. Це відзначала Леся у цитованій статті “Малорусские писатели на Буковине”, говорячи про одного з найяскравіших прозаїків – Василя Стефаника, який “близок к крестьянской среде, ...любит ее, ...усвоил язык ее и проникся ее чувством”. Ту ж саму рису відзначала Леся і в творчості (поетичній та прозовій) Ю.Федьковича, називаючи цей стиль народним: “Поэтического таланта Федьковича хватало на воспроизведение непосредственных впечатлений жизни в безыскусственной форме, стиль народной песни лучше всего давался ему, но едва поэт переходил к отвлеченным темам или сложным сюжетам, пытался усвоить себе форму сонета и книжный стиль, как получались произведения безжизненные”; “...повести своим красивым, чисто народным стилем и трогательной манерой напоминают малороссийские повести Марка Вовчка”. Втім, подібне стилістичне спрямування не є константою: “...впоследствии народный стихотворный стиль тоже изменил Федьковичу...”.

Леся підкреслює, що народна, селянська, діалектна забарвленість мовного стилю в художньому творі не адекватна реальному мовленню народу поза белетристичним твором, бо якщо в житті це – мовлення як таке (просторіччя, територіальна говірка), то у творчоcті письменника воно стає фактом мистецтва, наслідком спеціального творчого акту – стилізації. Тому Леся Українка і вважала Ю.Федьковича непересічним стилістом.

3.Стаття Лесі Українки про В.Винниченка.

   Леся Українка у статті про Винниченка вважала, що він уже першими своїми творами («Краса і сила», «Голота», «Біля машини», «Голод») підніс українську літературу до рівня західньоевропейської й утвердив новий літературний напрям — неоромантизм, до якого й себе вона зараховувала. Ця оцінка з боку Лесі Українки ствердила, що в українську літературу прийшов письменник з новими темами, образами й мистецькими засобами, письменник, що вміє, як підкреслив І. Франко, ловити життя на гарячім вчинку й зображувати його в цікавій, хвилюючій, гостросюжетній і драматичній формі. Це стосувалося в першій мірі до оповідання «Краса і сила». Мистецьке значення цього оповідання в тому, що драматична історія злодійського світу, з одного боку, подана на тлі різноманітного типажу міського ярмарку, цієї,— як писала Леся Українка,— широкої, яскравої картини, а з другого — на тлі багатоликости тюремних мешканців і чарівних пейзажів Сонгорода. Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств “Сили і краси”, зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій (“не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм” – начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю – після нього (…). Якщо попередні Лесині зауваження подано у формі здивувань і “зустрічних міркувань”, то цього разу вона категоричніша. Натяжка молодого прозаїка щодо соціального (нібито!) протестанства двох сонгородських приятелів її “неприємно вражає”. “Звичайно, серед злодіїв і розбійників зустрічаються люди із суто реформаторськими нахилами, … але герої п. Винниченка… надто дріб’язкові і в почуттях, і у вчинках”, – цілком резонно зауважує авторка статті.

4. «Новейшая общественная драма» (представити конспект статті)

   У статті «Новейшая общественная драма», аналізуючи твори західноєвропейських драматургів, Леся Українка високо цінувала в них «віяння новоромантизму з його прагненням до звільнення особистості». Романтизм як мистецький творчий метод виник і розвинувся у період занепаду феодалізму й зародження буржуазних суспільних відносин. Основна увага дослідниці була сконцентрована на новій драмі, причому за основу аналізу беруться твори виключно західноєвропейських драматургів. Тому основні зауваження якраз стосуються текстотворення, характеру драматичних текстів, змістовно-концептуальної інформації, породженої цими текстами. Тобто основні інноваційні прояви та трансформації Леся Українка пов‘язує саме з текстом твору – тією основною ланкою, що пов‘язує між собою фігури адресанта та адресата. Для неї зразком творця нової драми є Г. Гауптман, його ―»Ткачам» і п‘єсі ―»Міхаель Крамер» вона віддає  чимало уваги. Виділяючи особливості творчої манери Гауптмана, Леся Українка аналізувала константні для його п‘єс типажі і мотиви, які служать розвитку ідей, важливих і дорогих для письменника, і сприйнятих ним настільки широко і тонко, що обмежитись одним твором він не в змозі. На думку дослідниці, основним типом героя, до якого повертається раз у раз Гауптман, є ― «одинокий» протаґоніст Чайльд Гарольд. Самотність стає не просто темою, а лейтмотивом, що об‘єднує п‘єси Гауптмана на образному, текстовому рівні, Леся Українка виділяє своєрідність самотнього героя саме у п‘єсах Гауптмана. ― «Все одинокие Гауптмана отмечены некоей переходностью, отсутствием цельности: они не могут ни мстить, ни прощать всецело, они, как Манфред, напрасно ищут забвения…. Оттого одиноки, что стремятся к слишком тесному единению, что слишком идеальные требования ставят окружающим…» Отже, завдяки слову світовідчуття та світорозуміння героя втягуються в орбіту універсального життя, надаючи конфлікту п‘єси онтологічного звучання, людські почуття актуалізуються і стають об‘єктом зображення. Така текстуалізація, на наш погляд, забезпечує літературність світовідчуття, що, усвоючергу, ведедо―олітературнення‖ драми. Саме ця ознака, як нам здається, і стає основною у драмах Гауптмана, на що справедливо звернула увагу Леся Українка.

5. Літературно-критичні судження Лесі Українки в епістолярії.

    У кінці XIX — на початку XX ст. в Україні переважала т.зв. письменницька критика, непрофесійна, що однак не означало повної відсутності зразків поєднання в одній і тій же особі обидвох видів діяльності. Так було почасти з Лесею Українкою: вони займалися критичною діяльністю систематично і професійно, з повною мірою наукового підходу до явищ художнього процесу. Досить часто їхні думки письменниці , оперті на творчий досвід, сягають рівня узагальнення і стають набутками теорії літературної критики. Такий висновок підтверджується аналізом теоретичних проблем літературної критики, зафіксованим в епістоляріях Лесі Українки. ЇЇ листи засвідчують, що найважливішими властивостями критики вона вважала доказовість, аргументованість, обгрунтованість суджень. Письменниця відмовляла у критичній здатності людям без широкої ерудиції, фахових знань і професійної майстерності. Леся Українка супроводжувала вимогу аналізу суспільної значущості твору рекомендацією аналізу його художньої цінності. Показовим є той факт, що багато листів  Лесі Українки містять важливі теоретико-методологічні міркування щодо мети і методу літературно-критичної діяльності. У листовних рецензіях письменниці розсипано безліч слушних міркувань, цінних практичних порад, засобом яких адресант впливалана український літературний процес, виробляла смак у читаючої публіки, сприяла піднесенню художнього рівня творів, піднімала рівень критичних вимог, підтримуючи таланти і картаючи дилетантську бездарність.

6. Значення літературно-критичних виступів Лесі Українки.

     Поетична, літературно-критична, публіцистична та наукова творчість і активна громадська діяльність Лесі Українки припадає на час повної офіційної заборони української мови в царській Росії. В оглядах, рецензіях наукових і публіцистичних праць інших авторів Леся Українка порушувала питання культури мови і культури дискусії, етики спілкування, індивідуальної манери письма, вироблення норм стилю.

З погляду українського письменства постать поетки також можна конституювати як знакову для його розвою. Ця знаковість – у з’єднаності, поєднанні. Сукупністю світоглядних переконань, зокрема виражених у літературно-критичних статтях, поетичною і драматургійною практикою Леся Українка вносить особливий вид поєднання – світового культурного досвіду з рідною українською стихією, але не тільки це: поєднального змісту – так само масштабного, семантичного, соціокультурного – набувають завдяки її творчості цілі літературні епохи. Так, впроваджений Лесею Українкою класичний варіант світової літератури в її античних й іудейно-християнських виявах служить формуванню модерного українського письменства головним чином через забезпечення його в могутній струмінь інтелектуалізму, а саму поетесу робить творцем елітної літератури у себе на Батьківщині. На початку XX ст. Леся Українка у своїх критичних статтях не тільки охопила ключові моменти розвитку української літератури, а й на основі аналізу досягнень світової літератури сформулювала теоретичні висновки, які стосувалися розвитку літературної критики. Для неї,  важливим у літературно-критичному аналізі був індивідуальний стиль письменника, про що вона особливо наголосила у статті «Мало-русские писатели на Буковине». Леся Українка своїми статтями інтелектуалізовувала українську естетичну думку, привчала українського і російського читача до високих вимог, звичних для європейського літературного життя.

7. Літературно-критичні виступи Михайла Коцюбинського.

      Упродовж життя Михайло Михайлович Коцюбинський написав чимало публіцистичних і літературно-критичних праць. М.Коцюбинський не був професійним критиком. Але як літератор мав свою визначену думку щодо теорії і практики літературної критики. Річ у тім, що письменник серйозно ставився до літературної критики, своєрідно розумів її завдання. Вони полягали зовсім не в тому, щоб когось образити або похвалити. А сучасна йому літературна критика власне до того й зводилася. Ведучи мову про роль авторитету в літературному процесі, варто нагадати, що до М.Коцюбинського «найбільшого європейця»,за творчими порадами зверталися члени «Молодої Музи». У листі до А.Чайковського від 18 лютого 1907 року він писав: «Властиво – у нас поважної критики майже нема – і щодо мене, то я цілком на холодно беру, коли мене хвалять або лають. Пишеш через те, що маєш потребу писати, хочеш, щоб вийшло найкраще, – і в тому і своя радість і своє горе». Водночас М.Коцюбинський розумів, що трапляються ситуації, коли міркування об`єктивності відходять на другий план. Справедлива, хоча й різка критика має сприяти вдосконаленню письменницької майстерності й літературного процесу в цілому. Саме так думав М.Коцюбинський.

8.Оцінка М.Коцюбинським творчості О.Кобилянської та Панаса Мирного (оглядово).

      В архіві Михайла Коцюбинського у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику письменника збереглися листи Ольги Кобилянської до нього 1902-1909 рр., у книгозбірні – журнали «Зоря», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник» з численними публікаціями Кобилянської, окремі видання новел «Некультурна» і «Природа». М. Коцюбинський називав О.Кобилянську серед своїх улюблених авторів: «З сучасних українських  письменників мені більше подобаються  Мирний, Кобилянська, Франко. У листі М.Коцюбинського до неї від 25 жовтня 1902 р. знаходимо високу оцінку повісті «Земля», роздуми про виховання літературних смаків доволі консервативної української читацької аудиторії, а також він просить дозволу обережно відредагувати «Битву». Річ тільки у тому, що в деяких місцях мова Вашого оповідання не буде зрозумілою широкій публіці у нас. Чи не дозволили б Ви змінити дещо відповідно нашим умовам, розуміється, при найбільшому шануванню авторового стилю і особливостей. Я був би Вам дуже вдячний за такий дозвіл, бо це зробить можливим популяризацію Ваших творів на Вкраїні… Знаючи наші широкі круги читачів, що ще знаходяться під впливом реалізму і сливе вороже відносяться до модерних напрямків літературних, ми не зважуємося дати такі речі, як Ваше «Тут повинні рожі стояти», яке нам дуже сподобалося. Через два роки в Чернівцях вийшов альманах «За красою» на честь О.Кобилянської з оповіданням М.Коцюбинського «У грішний світ».

Ці та чимало інших музейних реліквій з меморіальної бібліотеки М.Коцюбинського і його архіву засвідчують  міцні творчі  взаємини письменника з великою буковинкою.

М. Коцюбинський і Панас Мирний дві видатні фігури в історії розвитку українскої прози, що стояли свого часу на чолі літератури: П. Мирний реалістичного письменства останньої доби його розцвіту, Коцюбинський на початку часів, коли запановує імпресіоністичний реалізм. Епістолярна спадщина видатних українських письменників, зокрема листування Панаса Мирного та Михайла Коцюбинського, є суспільним надбанням і має історико-культурне значення як елемент ментальності народу. Цікавим у контексті вивчення питання розвитку української літературної критики є листування Панаса Мирного з Михайлом Коцюбинським, яке охоплює 1898–1903 роки. Письменники змістовно порушували не лише проблеми вироблення літературноестетичних орієнтирів на межі століть, але й видання власних творів, що в тогочасній Російській імперії було вкрай важким із багатьох очевидних причин.

9.Аналіз статей «Іван Франко», «Філянський.Лірика».

     Сучасну письменникові теоретичну думку було представлено у викладах І.Франка ,який пропонував критикові перевтілитись у читача та в оцінці твору йти за естетичним задоволенням. Відомо, що статтю І.Франка «Із секретів поетичної творчості» (1898 рік) М.Коцюбинський вивчав. Виходячи з його естетики, можна зробити припущення, що він став її прихильником .Здається, що М.Коцюбинський, взявшись за критичне перо, мав за взірець саме ці Франкові настанови. Дійсно, було б незрозуміло, якби М.Коцюбинський як критик не керувався б своїм розвинутим естетичним смаком. Він не міг відкинути свій літературний досвід, не міг вжитися в автора настільки, щоб «бачити не тільки те, що написано і видруковано, але й те, що поза ним тільки починається, те все невисказане, що домагалося тільки у творця свого втілення в образи і пробивається поміж стрічками, чути весь час укриту, потенціальну силу твору, його пафос»

  Від 18 лютого 1905 року українська інтелігенція дістала право на вільний друк, яким одразу ж і скористалася. Вже в 1906 року українська книга була представлена 116 назвами. Однією з них була «Лірика» Миколи Філянського. Як писав М.Коцюбинський, книга, «видана прекрасно на дорогому гарному папері» в московській друкарні І. Холчева та К °. Одним із перших читачів «Лірики» став М.Коцюбинський – на той час найавторитетніший український пись менник, неперевершений естет і визнаний майстер витонченого слова. Зовсім несподівано для себе, М.Коцюбинському довелося стати критиком «Лірики» на сторінках відомого часопису «Літературно-наукового вісника» (далі ЛНВ) на прохання М.Грушевського. У січні 1907 року М.Коцюбинський озвався на книгу М.Філянського негативною рецензією. Завдяки авторству М. Коцюбинського, рецензія надовго пережила і «Лірику», і самого М.Філянського. Її з різними цілями використовували і в дорадянському, і в радянському, і в пострадянському літературознавстві. Для того, щоб «додавити» поета М.Філянського разом з його містичними нахилами та зробити статтю М.Коцюбинського зразком антиклерикальної боротьби в літературі і, навпаки, для того, щоб дорікнути М.Коцюбинському за його недбалість в оцінці таланту М.Філянського і захистити поета від несправедливих нападок.

10. Значення літературно-критичних виступів Михайла Коцюбинського.

   Читацький досвід письменника та його літературний смак давали можливість навіть у дуже стислих рамках обставин і часу, навіть при поганому самопочутті робити такі критичні висновки, яким ми не маємо підстав не довіряти. Водночас М.Коцюбинський розумів, що трапляються ситуації, коли міркування об`єктивності відходять на другий план. Справедлива, хоча й різка критика має сприяти вдосконаленню письменницької майстерності й літературного процесу в цілому. Саме так думав М.Коцюбинський. Письменник  уникав офіційних рецензій, але ніколи не відмовляв своїм колегам, які просили висловити його враження від їхніх творів.  М.Коцюбинський ретельно розбирав рукописи, давав рекомендації. Про це свідчать численні листи, зокрема, І.Липі від 17 травня 1903 року, Л.Яновській від 2 липня 1903 року та ін. Слід зазначити те, що проблема якісної критики у М.Коцюбинського тісно пов`язувалася із непевним, хитким становищем української літератури на книжковому ринку Росії. Він добре розумів, що тільки конкурентоздатність української літератури, певна видавнича політика та авторська небайдужість і наполегливість у просуванні на ринку допоможуть українській книзі знайти свого читача. До речі, побоювання М.Коцюбинського щодо конкурентоспроможності української книги поділяли представники тодішньої української інтелектуальної еліти. Отже, міркування М.Коцюбинського про роль якісної критики для забезпечення конкурентоздатності національній книжковій продукції заслуговують на увагу й сьогодні.