Літературно-музична композиція "Афганістан болить в моїй душі"

Про матеріал

Літературно-музична композиція "Афганістан болить в моїй душі" присвячена Дню воїна-інтернаціоналіста. Мета заходу: вшанувати пам'ять тих, хто поліг на афганській землі, виконуючи свій інтернаціональний обов'язок; виховувати почуття патріотизму, мужності, гідності, пошани перед світлою пам'яттю тих, хто сьогодні захищає нашу рідну землю, хто загинув на Донбасі, увійшовши у безсмертя.

Перегляд файлу

Літературно-музична  композиція

«АФГАНІСТАН  БОЛИТЬ  В  МОЇЙ  ДУШІ»

(На дошці напис «15 лютого – День воїна-інтернаціоналіста» .Звучить фонограмма пісні на афганську тематику). (Відеоматеріал «Пришёл наказ»).

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

 

І не злічить сліз матерів,

Дружин, дітей –

Не всі вернулися сини

Із тих ночей...

 

Вже багато літ,

Як прийшли назад додому,

Та до цих пір чує душа

Війни оскому.

 

Та до цих пір ще стогнуть ночі,

Ниють рани,

А у снах – «духи» налітають,

Мов шайтани.

 

Далекий грудень 1979 року… Далека та чужа країна Афганістан… Безглузда війна… Скільки смертей, скільки горя за 10 років! Про те ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба пам’ятати, а щоб пам’ятати – треба знати.

 

Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати пам'ять тих, хто поліг на афганській землі. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, а свято вірили, що виконують інтернаціональний обов'язок.

 

Афганська війна тривала 10 років. Наші солдати, йдучи у те пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

 

Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам'ять вперто вертає усіх назад27 грудня 1979 року війська СРСР увійшли до Афганістану. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу.(Відеоматеріал «Кабул – Саланг»)

Старенька мати йде до свого сина,

 Гранітні плити плачуть під ногами,

 Стукоче серце в грудях, ниє спина:

Синочку, рідний, йди в обійми мами

 

Тече сльоза і падає на плечі.

Із стелі очі дивляться хлоп'ячі.

їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навіки залишаються дитячі.

 

Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає...

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий день вже не згасає,

І у землі пекуча та воронка.

 

Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

 

Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

 

Вкраїнським рушником зітру сльозину

І поцілую в сивеє чоло:

О, синку рідний, мій єдиний сину,

Як хороше б мені тоді було!

 

Стоїть старенька мати на могилі,

 І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

 А син довічно житиме у сні.

 

Брудна, підступна війна... За що, за які ідеали , за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків? Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, вдовами ставали жінки в мирний час. У скількох сімей у траурному обрамленні зберігаються фотографії синів! Лише одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.

 

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

 

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

„Чи ж там він є?!”

 

Стоять, відводять очі вбік солдати

І шепотить сержанте ледве чуть:

„Не велено... Не можна відкривати...

Не велено...”

 

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання...

Школярики стоять, учителі.

 

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ.

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть нам звіт?

 

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна, солдата,

У мирному вкраїнському селі.

 

Вже не дійти до рідних берегів.

Ридали друзі, впавши на коліна,

Він помирав серед чужих пісків,

І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

І БТР димів опісля бою.

Загасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

 

В оселю рідну – цинкова труна

Страшенна кара, за яку провину?

І божеволіла матуся молода,

А разом з нею – Україна.

 

Нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.

 

Восени 1988 року, за наказом з Москви, розпочалася операція «Тайфун». Радянська авіація завдала нищівного бомбардування по кишлаках уздовж траси Кабул – Саланг, якою мали виводити війська. 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю. (Звучить фонограма «Сосна шумить»).

 

Минають дні, ідуть роки

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

 

Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч осіб. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч воїнів загинуло у радянсько-афганській війні.

Вона лишила наслідки для України. Статистика свідчить : 160 тисяч наших співвітчизників, українців, брали участь у цій війні. 3360 не повернулися; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон. Понад 8 тисяч були поранені, 3560 стали інвалідами. 550 вдів. 711 сиріт. Такий рахунок Афгану.

 

Схилімо голови перед світлою пам'яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Вшануємо їх хвилиною мовчання. (Хвилина мовчання. Звучить метроном).

 

Багато років минуло з часу виведення радянських військ з Афганістану, а події в цій країні залишаються живим болем для багатьох колишніх солдатів та офіцерів, що воювали в цій війні.

 

Вони живуть серед нас, ці ще молоді чоловіки, сповнені енергії та сил. Їм виповнилося по 45-50 років. Мешканець нашого села Богданов Олександр Миколайович був поранений та, на щастя, живим повернувся з цієї війни. Його нагороджено медаллю «За бойові заслуги», медаллю «Від вдячного афганського народу», грамотою за мужність і військову відвагу, проявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку в республіці Афганістан.

 

Життя продовжується, але в душах афганців все ще живе війна. І часом уночі вони прокидаються від снів, у яких гримлять вибухи, свистять біля скроні кулі, палає збитий в ущелині літак. І друг, з яким ділили цигарку, коротко скрикнувши, падає горілиць, поспішивши полетіти додому в «Чорному тюльпані»... (Звучить пісня «Чорний тюльпан»)

 

Іменем жінки, що овдовіла,

 

Іменем матері, що з печалі сивіла,

 

Іменем сина, що батька не знав.

 

Іменем батька, що в січі смертельній упав,

 

Я проклинаю війну жорстоку, -

 

Вона відібрала у людства спокій.

 

Іменем тих, хто в колисці сьогодні,

 

Іменем тих, хто над краєм безодні,

 

Іменем ще не народжених,

 

Сном немовлят не стривожених.

 

Кличу з війною стати на бій,

 

Мир відстояти Землі голубій.(Фонограма пісні «Офіцери»).

 

Згадуючи Афганську війну, гріх не схилити голови перед світлою пам'яттю тих,  хто сьогодні захищає нашу рідну землю, хто загинув на Донбасі, увійшовши у безсмертя.

 

О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих своїх синів, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.

 

Стільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, кличе:

Захистіть, збережіть, люди, мир!

 

Кожен день, кожен час пам'ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте!

Збережіть для нащадків життя!

 

docx
Додано
24 грудня 2018
Переглядів
1079
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку