Літературно-музична композиція " Королева української поезії ХХ століття"

Королева української поезії ХХ століття

(літературно-музична композиція, присвячена творчості Ліни Костенко)

    МЕТА: ​розглянути основні віхи життєвого і творчого шляху Ліни Костенко; спонукати учнів до роздумів про значення для людини її зв'язку зі своїм корінням, уміння цінувати кожен момент свого життя і те, що даровано долею; удосконалювати навички виразного читання поетичних творів; виховувати чесність, гідність, порядність, людяність, любов до поезії, класичної музики.

ОБЛАДНАННЯ: портрет Ліни Костенко, виставка її творів; аудіозапис пісень Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко; інструментальна класична музика; мультимедійний комплекс.

Ліворуч на сцені –  столик. На ньому – книжки, у вазі -  живі квіти. Тут «працює» Ліна Костенко, відбуваються її діалоги з Музою, Долею, дітьми. Праворуч – тин, за ним квітнуть мальви, поруч стоїть лава. На задньому плані екран, на ньому демонструються слайди, що супроводжують виступи читців.  

                 Звучить відеопоезія « Крила» у виконанні Б. Ступки.        

Учитель. Шановні гості, учні, вчителі! Сьогодні ми поринемо в  яскравий світ художнього слова видатного українського Митця  Ліни Василівни Костенко. На  поетичному олімпі України серед  інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як «нерозгадане чудо», «голос народу». Маючи воістину  Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності.

       У нашому вечорі прозвучать поезії Ліни Костенко та пісні Ольги Богомолець на  слова поетеси. Ці твори говорять про одвічне – хоча й оперують, здебільшого, символами буденними. Ось тому вони  перемагають – їх хочеться слухати знову. Отож є тут і для серця, і для розуму. Слухайте.

Звучить пісня «Зупинись» з альбому Ольги Богомолець «Осінній день». Демонструється мультимедійна презентація фотографій Ліни Костенко.   

Входить ведучий і дівчина Скрипка.

Ведучий. Змири гординю, приклони коліна,

Торкнись душею їхньої строки,

Чурай Маруся, Леся, горда Ліна –

Богині слова і святі жінки.

 

Скрипка

( виконує «Легенду» композитора А. Венявського, потім декламує).

Відмикаю світанок скрипічним  ключем.

Чорна ніч інкрустована ніжністю.

Горизонт піднімає багряним плечем

день – як нотну сторінку вічності.

На сцену виходить дівчинка, розглядає небо, зриває квіти, милується довкіллям, кружляє у таночку.   Звучить лірична музика, спів пташок.

 

 

 

Читець.   Стоїть у ружах золота колиска.

Блакитні вії хата підніма.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть.

Ще хмари, не прив’язані до слова,

от просто так – пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія вже є.

Читець. Буває, часом

Сіпну від краси...

Спинюсь, не тямлю,

Що воно за диво?.. -

 

Оці степи,

Це небо, ці ліси,

Усе так гарно,

Чесно, незрадливо.

 

Усе, як є —

Дорога, явори,

Усе моє -

Все зветься Україна!

 

Така краса,

Висока і нетлінна,

Що хоч спинись

І з Богом говори!..

 

Міняється кадр на екрані. Насуваються чорні хмари, звучить трагічна музика, згасає світло, маленька дівчинка вибігає на сцену, плаче, кличе маму. Чути вибухи бомб. Дівчинка кидається то в один, то в інший бік  

сцени,  вибігає мати, обіймає донечку, вони йдуть край сцени, сідають

Читець .

Мій перший вірш, написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні.

Коли згубило зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Стояли в сивих кратерах сади,

І захлиналась наша переправа

Шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний,

Вогненна ніч присвічувала дню

У той окопчик — як підводний човен

У морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -

Кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря.

Звучить уривок пісні «Я вранці голос горлиці люблю» з альбому Ольги Богомолець «Осінній день»

Входить Ліна Костенко.

Ліна Костенко

Що сьогодні?

Який веселий фрагмент

із моєї шаленої д о л і?

Усміхається правда очима легенд

і свобода – очима неволі.

Ліна Костенко сідає за стіл і пише.

Заходять Долі.

Ліна Василівна

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гріш,

А другі – як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя смутне,

 

Доля

Ти все одно не візьмеш мене…

 

Ліна Василівна.

А може візьму?

 

Доля.

Ти собі затям…

За мене треба платити життям,

А я принесу тобі горе.

 

Ліна Василівна.

Хто ж ти така?

Як твоє ім’я? Чи варта такої плати?

 

Доля.

Поезія – рідна сестра моя.

Правда людська – наша мати.

 

Ліна Василівна.

Я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась…

 

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться -

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці.

Ліна Костенко і Долі виходять.

Звучить  скрипка – «Рондо».

Входять читці, поезії звучать на фоні музики.

Читець 1.

Щасливиця, я маю трохи неба

 І дві сосни в туманному вікні.

 А вже здавалось, що живого нерва,

 Живого нерва не було в мені!

І чую тишу. І співають птиці.

Проходять люди гарні і незлі.

 В пахучій хмарі дощової глиці

Стоїть туман, як небо на землі.

 Пасуться тіні вимерлих тарпанів,

Навшпиньки ходять сутінки і сни.

 Весна підніме келихи тюльпанів,

— За небо вип’ю і за дві сосни!

 

Читець 2.

Мене ізмалку люблять всі дерева,

І розуміє бузиновий Пан,

Чому верба, від крапель кришталева,

Мені сказала: «Здраствуй!» крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

На щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

 

Читець 3.

Дощі програють по городах гаму.

Трусне зелені кучері весна.

 Педалі днів натисне під ногами –

 І заспіває пташка голосна.

Засяють ночі зорями жасминно.

 А срібний дощ підніме жалюзі –

Півонії, рожеві, як фламінго,

 Стоять в городі на одній нозі.

 

Читець 4.

І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.

 І я не знаю, це весна чи ні?

 Сваровськи би позаздрив дивним стразам,

 Що мерехтять у мене на вікні.

Не встигне поле зазимків злякатись,

 Не встигне вийти річка з берегів, —

Весна пливе під парусом акацій,

Зима пливе під парусом снігів.

Лунає вальс. На сцені тріо: 2 дівчини  й один хлопець. Під кінець танцю пара зникає, а самотня дівчина залишається на сцені, сідає на сходинку.

 

Читець 5.

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

 

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

 

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

 

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

 

Звучить фортепіано. Лірична композиція. Виходить щаслива дівчина з букетом квітів у руках.

Читець. Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 

Звучить пісня Ольги Богомолець « У світі злому і холодному…» або «Коли розлучаються двоє» у виконанні скрипки та фортепіано.

Виходять із протилежних куліс хлопець і дівчина, у руках тримають запалені свічки,  рухаються навпроти, але не помічають одне одного.

 

Дівчина. Я дуже тяжко Вами відболіла.
Хлопець. Це все було як марення, як сон.
Дівчина.Любов підкралась тихо, як Даліла,
Хлопець. А розум спав, довірливий Самсон.
Стають спинами один до одного.
Дівчина.Тепер пора прощатися нам. Будень.
Хлопець. На білих вікнах змерзли вітражі.
Дівчина.І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні,

Хлопець.  і такі чужі.
Повертаються обличчями, беруться за руки…
Дівчина.Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон –

Хлопець.  пішов без вороття.

Знову розходяться в різні боки.
Дівчина.Це тихе сяйво над моєю долею! –
Разом. Воно лишилось на усе життя.

 

Осіння мелодія дощу.

Читець. Двори стоять у хуртовині айстр.

 Яка рожева й синя хуртовина!

 Але чому я думаю про Вас?

 Я Вас давно забути вже повинна.

 

Це так природно — відстані і час.

 Я вже забула. Не моя провина,—

 то музика нагадує про Вас,

 то раптом ця осіння хуртовина.

 

Це так природно — музика і час,

 і Ваша скрізь присутність невловима.

 Двори стоять у хуртовині айстр.

 Яка сумна й красива хуртовина!

 

Звучить  пісня «Недумано, негадано…»

 

Читець.  Хай буде легко. Дотиком пера. 
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. 
Цей білий світ — березова кора, 
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь. 
Сьогодні осінь похлинулась димом. 
Хай буде гірко. Спогадом про Вас. 
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон. 
Нехай печаль не зрушиться листами. 
Хай буде легко. Це був тільки сон, 
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Звучить сумна лірична музика, виходять читці. Ліна Костенко сідає за стіл,  пише і рве, знову пише і кладе в шухляду…

Читець.

Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,

і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.

І дивиться, як скручений пітон,

скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова

од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова

кудись біжать по сірому перону…

 

Читець.

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

 

Ліна Костенко.

Ми мовчимо – поезія і я.

Ми одна одній дивимось у вічі.

Вона не знає, як моє ім’я, –

Мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.

Не прийнялась, морозами прибита.

Я недоцільна – наче камертон

у кулаці кошлатого бандита.

 

Сідає за стіл, у задумі схиляє голову, до неї підбігають дівчинка і хлопчик, Ліна обіймає дітей, які сідають поруч на землю. Ліна Василівна пише, а діти слухають.

На слайді « Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там».

Читець. Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.

Дівчинка, донька Ліни Костенко, бере в руки аркуш і читає:

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Діти йдуть за куліси, взявши мамин вірш.

Звучить 1 куплет сумної пісні « Ой мамо рідна…»

Читець.

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже вас.

Купляла вам гостинчика за гривеник,

топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

І мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,

коли в степах там хто не воював, -

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі -

щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш -

хочеться літати.

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі.

Вона тим небом у тій хаті марила!

Вона така була ще молода!

Та якось так - то не знайшлося

маляра.

Все якось так - то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки, -

коли над нею не було вже стелі,

а тільки небо, небо і зірки...

 

Ліна Костенко знову активно пише…

На слайді слова:

Здушили сльози - не виходь на люди.
Болить душа - не виявляй на вид.

Читець. І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Читець.

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук не студених.

Звучить пісня О.Богомолець «Янголе мій». Заходить Муза у легенькому плащику на плечах, чути шум вітру і дощу.

Ліна Костенко

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип’ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одно-однісінька вночі!

Де ти була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася в імлі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

Муза

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Виходять.

На сцену виходять з різних куліс  читці, рухаються під музику на авансцену.

 

Читець.  Що доля нелегка, – в цім користь своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

 

Читець.  Те, що принижує, – пронизує.

Душа образ не забува.

Все, чим образили поета,

акумулюється в слова.

А слово – струм. А слово – зброя.

А віще слово – вічове.

Душа, зруйнована, як Троя,

своїх убивць переживе.

 

Читець. Все більше на землі поетів,

 вірніше – тих, що вміють римувати.

 У джунґлях слів поставили тенета,

але схопити здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині…

Великий щебет, писк і цвірінчання –

 таке, що часом хочеться людині

поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб'язок строкатий,

 міняє шерсть залежно від погоди…

Поете, вмій шукати і чекати!

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

 

 

Читець. Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
ви добру зав’язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
душа не створить бутафорський плід.

 

 

Читець. Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас - із вас.

Залишиться одна лиш оболонка.

 

Читець. Життя іде і все без коректур, 
і як напишеш, так уже і буде.

Читець. Але не бійся прикрого рядка. 
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. 
Не бійся правди, хоч яка гірка, 
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Читець. Людині бійся душу ошукать, 
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Відеопрезентація « І все на світі треба пережити».

Читець. І все на світі треба пережити, 
І кожен фініш – це, по суті, старт, 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено, 
Хай буде вік прожито, як належить, 
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити. 
Це зветься досвід, витримка і гарт. 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше, 
А може бути зовсім, зовсім зле. 
А поки розум од біди не згірк ще, – 
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено. 
Єдине, що від нас іще залежить, – 
Принаймні вік прожити як належить.

Звучить композиція у виконанні скрипки і фортепіано. Учитель читає вірш:

Життя, як річку, не перейдеш вбрід.
Та, певно, в ньому і немає броду.
Заходь по груди у студену воду,
Пливи, пливи, пливи десятки літ!

Не уникай в путі круговороту -
Хай руки загартуються твої,
Бо доведеться плавати і проти,
І впоперек стрімкої течії.

Коли ж попадеш в смугу теплих течій,
Коли душа розніжиться без меж,
Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,
І вже навряд чи далі попливеш.

Зануриш серце у блаженну втому,
Запрагнеш тільки затишку... О, ні!
Як жити, зачепившись на мілкому,
То краще потонуть на глибині.

Звучить лірична музика або відеопоезія « Послухаю цей дощ» у виконанні Тетяни Кульки. Виходить Ліна Костенко і всі учасники свята.

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. 
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. 
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, 
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна, 
в туманностях душі чи, може, Андромеди — 
я в мантіях дощу, прозора, як скляна, 
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. 
Він добре вам зіграв колись мою присутність. 
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. 
І, може, це і є моя найвища сутніть.

Ліна Костенко стає у центрі сцени.

Вечірнє сонце, дякую за день!
Учениця. Вечірнє сонце, дякую за втому.
Доля. За тих лісів просвітлений Едем
Читець. І за волошку в житі золотому.

Читець. За твій світанок, і за твій зеніт,
Ліна Костенко. І за мої обпечені зеніти.
Дівчина. За те, що завтра хоче зеленіть,
Хлопець. За те, що вчора встигло оддзвеніти.

Дівчинка (підходить до Ліни, бере її за руку).

За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Читець. Вечірнє сонце, дякую за всіх,
Котрі нічим не осквернили душу.

Доля. За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Ліна. Вечірнє сонце, дякую за день,
За цю потребу слова, як молитви.
 

На екрані проектується картинка з малими дітками.

 

Читець.Вже почалось, мабуть, майбутнє. 
Оце, либонь, вже почалось… 
Читець.Не забувайте незабутнє, 
воно вже інеєм взялось!

Читець. І не знецінюйте коштовне, 
не загубіться у юрбі. 
Читець. Не проміняйте неповторне 
на сто ерзаців у собі!

Читець. Любіть травинку, і тваринку, 
і сонце завтрашнього дня, 
Читець. вечірню в попелі жаринку, 
шляхетну інохідь коня.

Читець. Згадайте в поспіху вагона, 
в невідворотності зникань, 
як рафаелівська Мадонна 
у вічі дивиться вікам!

Ліна Костенко. В епоху спорту і синтетики 
людей велика ряснота. 
Нехай тендітні пальці етики 
торкнуть вам серце і вуста.

На слайді проектуються слова: «Ще не було епохи для поетів, але поети для епох…»