Творча робота.«Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами»(І. Багряний)

 

Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

                «Об’єднаймося ж, брати мої!»

«Ми є. Були. І будем ми!               Й Вітчизна наша з нами»                   (І. Багряний)

Номінація “Література”

 

 

 

  Кажуть, що слова «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» вибиті на

надгробку Івана Багряного.

  Не знаю, хто ще так щиро говорив про Україну, як це зробив Багряний у своїй творчості. Високе почуття гідності, віри в щасливе майбутнє на нашій «і своїй землі» залишив своїм нащадкам поет, письменник, публіцист і політичний діяч.

  Пливе Україна під сонцем, і світ дивується її красі і силі. Вона була плацдармом для всіх європейських воєн, об'єктом для всіх завойовників, бо лежить на межі двох світів.

  Багато горя і нещасть пережила Україна. «Над пережитим, мов печатки, стоять хрести, лиснять могили...», які є пам'ятниками минулих битв і слави.

Пил, порох, як перламутр укривають «плацдарм бойовиськ». Не скоро тут знову забряжчать мечі, може, цього й зовсім ніколи не буде. Цей «край — дитина. І зветься край той Україна».

  Але наймирніший у всьому світі край знову стає ареною бойовиська.

  Мене хвилює доля України, її завтрашній день, тому всім серцем прислухаюсь до гомону далеких і близьких нам подій. Які барви переважатимуть на скрижалях нашої  історії? Яку, врешті, державу збудуємо? І чи має Україна майбутнє?

  Коли я думаю про нашу молоду Україну, на думку спадають слова Т.Шевченка:

                                  Мій Боже милий, як то мало

                                  Святих людей на світі стало,

                                  Один на другого кують

                                  Кайдани в серці.

  Замислююсь наразі. Це про внутрішню неприязнь і розбрат українців. Не можна про це мовчати, такі, на жаль, ми є. Тому і обпікає гіркий полин душу.    Ще і не дихнули на повні груди національної волі, ще багатьом здається, що живем «на просторах родины чудесной», а вже сіємо байдужість і розчарування. Здається, сам Господь благословив Україну на незалежність, і мали б ми цей дар найтривкіше взяти до рук. Ми ніби і взяли, але не дорожимо як слід. А тим часом перевертні помагають «з матері полатану сорочку знімати». Ще й нові підростають. Це наша трагедія.

  Здається, що дивиться на нас з високої Канівської кручі Т. Шевченко і гнівно запитує: «Для кого в світі живете?» А ми зобов'язані відповісти. Чи зможемо? Чи вистачить у нас сил піднятися з моря бездуховності?

  І все-таки вірю: є в Україні майбутнє, розквітне вона веселкою над світом білим і житиме вічно. Народ, який так багато пережив, - невмирущий!..

  Серце стискається від болю, коли оглядаюсь у минуле. Кров героїв рясно запеклась на підвалинах нашої незалежності. Згадаймо сьогодні юних захисників Крут, Січових стрільців, молодих командирів УНР, підпільників ОУН, вояків УПА, тих, хто пройшов тифозні бараки, знав дроти Колими, соловецькі табори, тих, чиї останки омиває вода українських криниць. Висока мрія про волю і самостійність вела важкими дорогами боротьби щирих синів і дочок України. Своїм життям і боротьбою вони завоювали право на безсмертя, бо засвічували зорю волі. Хіба можна забути, як горів духом Ольжич, як гідно трималася Олена Теліга, як зійшли на свою Голгофу Ю.Литвин, О.Тихий, В.Стус? Та хіба лише вони? Кожен з них був частинкою нашої великої української сім’ї, кожен з них розбудовував та творив Україну. Кожен з них був нашим другом, братом та побратимом. Багато з них були студентами та людьми, які прославляли та розбудовували нашу країну.

  Справжньою святинею, натхненником національних ідей, проповідником волі і добра, правди і справедливості, символом незалежності та соборності України  для нашого народу є Тарас Шевченко. З виходом «Кобзаря» наддніпрянський Шевченко став всеукраїнським «речником» нації, виразником інтересів усіх, хто дбав про її духовний розвиток, об’єднавши мовою своїх творів розірвану державними кордонами Україну і все світове українство в єдину націю. Силою свого художнього слова поет прославив Україну на весь світ у той час, коли вона перебувала в рабстві. Дмитро Павличко писав: «В організмі кожного народу, як і будь-якої окремішньої людини, є ті, досі не вивчені резерви, що в кризові моменти хвороби спричиняють вражаючий ефект самовиліковування. У подібному кризовому стані опинився організм нації на часи Шевченкового явлення: Україну уже відспівали і чужі, і чимало своїх. І чи не в останньому ударі поминального дзвону механізм самозбереження нації послав у світ себе в образі і подобі Шевченка: Я – є!» Тарас Шевченко зумів відродити Україну з руїни, стати ідейним наставником, лідером великого народу, національним пророком.

                                   Свою Україну любіть.
                                   Любіть її… во время люте,
                                   В остатню, тяжкую минуту
                                   За неї Господа моліть.

  Треба згадати про Івана Яковича Франка, який ідеї соборності України присвятив все своє життя. Він був прогресивною людиною, патріотом своєї держави, йому так боліла доля своєї Батьківщини, що письменник свідомо хотів одружитися з дівчиною зі Сходу. Так і сталося. На весіллі всі говорили, що цей шлюб – символ єдності Заходу і Сходу. Франко першим заснував у своїх краях партію європейського зразка (радикальна партія). На той час Західна Україна входила до складу Австро-Угорщини, жителі називали себе русинами. У 1893 році Франко першим на Західній Україні почав вживати термін «українець», «український». Програма партії ставила мету – соборність України. До кінця свого життя великий Каменяр болів душею за Україну і вказував, що потрібно зробити, щоб недержавна нація досягла своєї державності.

  Їхні імена назавжди викарбуються в нашій пам’яті, адже вони відстоювали та боролись за наше з вами майбутнє, вони давали нам віру в себе та впевненість, що тобі завжди підставлять плече допомоги, вони несли єдність духу та думки українського народу і плекали в нас ще більшу любов до вільної, мужньої неньки України . Вони ішли до кінця, несучи в серцях любов до своєї країни. Вони були впевнені у її великому майбутньому, вони подали нам приклад. Вони - наша гордість та слава.

  Пригадалися мені слова В.Стуса: «Україна під окупацією? Та нічого подібного. Я є вільним, і тому Україна є вільною. Бо вона в мені...» Хіба не може бути вільною душа, коли тіло стікає кров'ю, коли руки оковані важкими путами?

  Якби і нам така віра сьогодні ... Якби ... Не розгулював би тоді хаос у нашій ще не зміцнілій країні, не осідали б мільйони в іноземних банках, не шукали б українці примарного щастя на чужині. Не дозволили б ми творити закони людям, які цураються всього рідного і вважають, що вони «сини Країни Рад», «родом із Жовтня» і безсоромно розмовляють мовою свого сусіда.

  Гадаю, надаремні заклики любити рідний край, коли серце холодне і душа глуха. Глуха до пісні, глуха до слова, глуха до матері – України. Рідко почуєш слова, що їх казав, наприклад, Т.Мельничук:

                                     Батьківщино моя ...

                                     За травинку твою,

                                     За росинку

                                     Я віддам свого серця світло,

                                     Все віддам, усього себе!

  Якби ми частіше думали, що без тої верби чи калини, яка затріпотіла листям над нашою колискою, нам не можна жити, можливо багато чого в наших долях було б інакше. А поки що мусим жити і виживати.

  І все ж попри всі негаразди наша держава йде тихенько у завтрашній день. Україна моєї мрії – сильна і демократична, вільна і самостійна, в якій понад усе цінитиметься людина.

  Нам тільки насамперед треба рятувати свою калинову душу, зняти з неї ланцюг страху, покори, невпевненості. Вільній Україні не потрібні люди з рабською психологією, а тому повинно вирости зовсім нове покоління. Я сподіваюсь на моральне оздоровлення народу.

  Увійдімо, дорогі, в храм Істини, Віри, Надії і Любові, гартуймо українця-лицаря. Це нам, молодим, підтримувати вогонь волі, це ми станемо у перші лави сурмачів майбутнього.

  Ми обов'язково дійдемо до омріяної мети. Бо в наших жилах кров героїв. Ми маємо власними руками і розумом творити Соборну Україну. До праці! Станьмо ж дочками і синами, а не пасинками своєї святої землі. Припадаймо до замулених криниць нашої бездуховності, щоб напитися народної і Божої мудрості. За життя і долю свою треба боротись…

…Історія України та народу, що живе на цій землі, губиться в сивій давнині. Назва «Україна» (край, земля) означає територію, що була основою Київської Русі у ХІ-ХІІ ст. Уперше цей термін уживається в Київському літописі в 1187 р. стосовно земель Південної Київщини та Переяславщини. З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою назву Русь. Вона була однією із могутніх держав Європи.

  Високий авторитет Київської Русі в тогочасному світі закріплювався тісними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами. Велику роль у розвитку тогочасної держави відіграли князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий. За часів Володимира Великого Київська держава досягла високого рівня військової могутності, економічного розвитку й культурного піднесення. Ярослав Мудрий організував походи проти печенігів, відвоював для своєї держави галицькі терени, заснував Київську митрополію, розбудував Київ та інші міста, побудував перлину нашої архітектури – храм святої Софії, інші собори, заснував бібліотеку, було створено перший писаний звід законів Київської Русі – «Руську Правду». Через династійні шлюби своїх дітей налагодив дипломатичні зв’язки з багатьма країнами. У роки його правління Київська Русь досягла найвищого розквіту.

  Володимир Мономах, глибоко розуміючи згубність міжкнязівських чвар, доклав зусиль для об’єднання Київської держави. Він, зокрема, став одним з організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любичі, під час якої було досягнуто згоди про спільні заходи в боротьбі проти кочівників. Своє ім’я уславив також вдалими походами проти половців. З Мономаха розгорнулося велике будівництво в Києві: було споруджено міст через Дніпро, кілька храмів. Знову почала збагачуватися державна скарбниця. Мудрий володар, Мономах, хай і тимчасово, припинив усобиці та об’єднав більшу частину Київської Русі.   Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст., а згодом монголо-татарського іга.

  На довгі роки Україна втрачає свою державність. Вона була під владою Литви, Польщі, Австро-Угорщини, Росії. Боронитися довелося майже повсякчас. Звідусіль йшли на родючі українські землі незчисленні завойовники, щоб стати власниками щедрої землі. Але усі їхні спроби виявилися марними. Не міг допустити волелюбний народ, щоб його ненька Україна схилялася перед кимсь на коліна, ставала годувальницею нахабних поневолювачів. Тому завжди, за будь-яких обставин, українці намагалися відстояти свої права, захистити рідну землю. Згадаймо слова Василя Кравчини з кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»: «Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Вкраїну, за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторсаний, роздертий». Ці слова ведуть змучених, скривавлених солдат у бій, можливо, для них останній. Так, нашій країні довелося багато чого пережити: і підступні зради, і криваві війни, і страшну розпуку, і нелегкі роки поневолення. Але ми усе витримали, не зламалися, а стали ще міцнішими, ще дужчими, щоб будувати нову Україну — самостійну державу, здатну бути однією з найкращих та найвеличніших держав світу.

  Згадаймо такі великі імена як гетьман Богдан Хмельницький, який звільнив Україну з-під ярма польської шляхти. Пилип Орлик – автор першої Конституції. Іван Мазепа намагався орієнтувати Україну на Європу і визволити від влади царської Росії. Михайло Грушевський – перший президент Української Народної Республіки, учений світового рівня. Українська історія має ще багато прикладів відданого служіння її кращих синів та дочок ідеї української державності.

  27 років українській державі, але це лише мить, незначна частина нашого минулого. Я щиро вірю в невмирущість української нації і завжди обстоюватиму свою віру, як робили це тисячі моїх предків і як роблять це тисячі моїх сучасників, Україна вічна, бо вічний її народ. А головним підтвердженням цьому є її давня і героїчна історія, що довела: попри лагідну вдачу українці надзвичайно сильний і витривалий народ, який здатен захищати себе й боронити свою країну. Допоки буде мій народ вірити в себе, у свої сили, допоки буде шануватися, доти буде існувати й розвиватися незалежна українська держава, про неї знатиме, її поважатиме світ. Я — часточка великого народу, і цим я по-справжньому пишаюся.

  Моє покоління стало очевидцем перехідного періоду нашої держави в побудові демократичного суспільства. Український народ рухається вперед, долаючи труднощі, виправляючи допущені помилки. Але, на жаль, щоразу нові зміни нашої влади призводять до нових змін у самій країні. Дуже часто все починається спочатку, у розбудові держави ми змушені зупинятися, повертатися назад, змінювати вже звичне…Однак жодне демократичне суспільство не може похвалитися легким і швидким досягненням своєї мети.  Тому я вірю, що моя країна вийде на правильний шлях, вірю в майбутнє незалежної держави, яка посідатиме гідне місце серед інших європейських держав, буде популярною і шанованою у світі. Для цього всі ми, її свідомі громадяни, маємо докладати зусиль, працювати й творити задля її добробуту, сприяти розвитку всіх сфер її життя. Коли кожен з нас усвідомить, що майбутнє незалежної країни в наших руках? Тільки бажання гордо заявити: «Я — українець» — може об’єднати громадян нашої величезної країни в одне ціле. Тому кожен з нас мусить дбати не про те, на кого рівнятися і до якої культури долучатися, а насамперед про свою єдину країну, про порозуміння й злагоду на всіх її землях.

  Сьогодні часто можна почути, що наша країна ще дуже молода. Дещо дивно звучать такі слова, адже Україна має тисячолітню державну історію, яка сягає ще часів Київської Русі. Однак таке твердження все ж таки слушне, бо можливість по-справжньому творити власну державу українці вибороли більше двадцяти років тому, коли було проголошено незалежність України. Здавалося б, нарешті ми отримали те, заради чого сотні років відчайдушно боролися й гинули мільйони наших предків, а проте, отримавши таку бажану свободу, ми просто не знаємо, що з нею робити. У часи, коли вже жодна з країн світу не може нам диктувати свої правила, Україна розривається щонайменше між трьома полюсами: прагне приєднатися до Європейської Спільноти, подружитися з Америкою і не зіпсувати стосунків із Росією. Тоді, коли нарешті українська мова, не скута заборонами, може повноцінно розвиватися, українці прагнуть другої державної мови. У період, коли національна економіка спромоглася вийти на світовий рівень, урядовці виступають проти вступу України до Світової організації торгівлі… На жаль, таких парадоксів дуже багато, і всі вони свідчать про те, що після здобуття довгоочікуваної незалежності наша держава опинилася сам на сам зі складними проблемами, які мусить вирішувати не хто інший, як її народ.

  Незалежність України – заслуга не лише певних політичних сил та рухів, але й усього українського народу, здійснення мрій багатьох його поколінь. Варто згадати, що завжди, навіть за найменш сприятливих обставин, проголошувалась державність, зокрема тільки в ХХ столітті чотири рази. 22 січня 1918 року (ІV Універсал Центральної Ради), 30 червня 1941 року у Львові (Акт відновлення Української держави), 5 жовтня того ж року в Києві, 24 серпня 1991 року (Акт проголошення незалежності України). А ще ж проголошення в листопаді 1918 року Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), проголошення незалежності Карпатської України (березень 1939 року)

  На жаль, історія розпорядилася так, що ми знову опинилися в складі іншої держави – УРСР належала до СРСР, зазнала утисків, пригнічень, голодомору, сталінського терору, репресії, треба було пройти ще багато випробувань. Та вільний дух постійно піднімався все вище і вище. Україна стала незалежною європейською самостійною країною.

  І знову життя поставило перед нами випробування.

  Події останніх місяців примусили кожного українця відчути свою причетність до своєї країни, а також  зрозуміти, що ми господарі на власній землі. Свідомість українців постійно змінюється. Майдан та Революція Гідності потрясли не тільки Україну, а й увесь світ. Зігріта палкими серцями мільйонів національно свідомих українців з усіх регіонів, незалежна демократична держава Україна продемонструвала Європі і всьому світові, що українці – міцна духом волелюбна нація, яка навчилася поважати себе і яка зуміла відстояти свій демократичний вибір. 2014 рік став роком єднання, пробудження і консолідації українського народу. Майдан став центром революції, місцем правди і свободи, площею добра, тепла, дружби, любові, братерства й гідності. Наші серця стали частиною могутнього серця. Наші голоси – нотами потужного гімну волі.               

  На Сході точаться криваві бої. Там вирішується доля і майбутнє України. Ми знаємо, що ми - єдині, що перемога буде за нами. Єдина Україна – іншого шляху у нас немає. Саме за це зараз в АТО воюють сини-герої. На полі битви – захисники, воїни. Вони мужні, сміливі, хоробрі. Не шкодуючи власного життя, захищають неньку Україну.

  Нестерпний, пекучий біль стоїть по всій нашій українській землі від горя вдів та матерів. Чому ми плачемо за Небесною Сотнею, не знаючи нікого із загиблих особисто? Чому плачемо за «Сєвєром» та 24-тим? І згадався мені вірш 24-го : «не плачте за мною, мамо, я вас люблю…Але Україну я люблю теж…»

   «Она молода и красива… ей всего 22… как звать ее? Кто-то тихо сказал – Украина..» – співає Ярмак. Чому плачу, слухаючи це?...

  І уявляється мені Україна саме такою – гарною та молодою, яка вже посивіла не по роках, ховаючи своїх синів. Вона забита у кут, побита та неодноразово зґвалтована, але все ж таки у її очах – непокора, незламність! Україно, вставай! Коли залишають сили – вставай! Коли «Беркут» стріляє в спину – вставай! Коли війною відірвані ноги – вставай! За те, щоб скинути ярмо, за своє життя, за кожного загиблого та покаліченого воїна! За Небесну Сотню! За волю!..

                 

 

   «І настане час, коли один скаже: «Слава Україні!», і мільйони відповідатимуть: «Героям  Слава!»» – слова Степана  Бандери. У мирний час ніхто й не замислився, що герої будуть справжні і багато з них загиблі…

  Цією кров’ю загиблих героїв вистеляється шлях України до волі – багатовікової її мрії. Так гартується нація українців, нащадків наших воїнів-козаків. Треба пам’ятати, що це все дається занадто високою ціною!

  А ще маємо піклуватися про тих, хто залишився без найближчих людей. Без своїх: чоловіків і жінок, дітей та батьків, сестер та братів, рідних і друзів.   Допомагати їм не раз на рік умовного 20 лютого, як у нас згадують про всіх потребуючих, а щоразу, при кожній нагоді. Не залишити їх з горем наодинці. Це найменше, що ми можемо зробити для них.
  Ми мусимо пам’ятати не лише про родини вбитих, а й про скривджених і скалічених, чиї долі зламав цей жахливий режим.
  Ми повинні докласти усіх зусиль, щоби добитися справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу.  Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Такою має стати побудова засадничо нової держави, тієї, котру бачили в своїх мріях загиблі герої і за котру вони віддали життя. Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав. Щоб герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися і жили на радість рідним та близьким, мирно й щасливо.
  Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі сльозами на очах віддають останню шану героям.
  Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях.

 

 

  Хочеться вірити, що здоровий глузд переможе, що настане мир. І поки Україна не виборе собі волю, боротьба триватиме. Така вже доля України.

  Ми ще будемо щасливими! Ми не бідні малороси і не просимось у сім'ю до «старшої сестри». Ми – українці, які подбають про мир і достаток у власному домі. А я хочу бути з такими Людьми назавжди.

  І знову згадую слова нашого Кобзаря: «Свою Україну любіть, Любіть її… во время люте, В остатню, тяжкую минуту За неї Господа моліть», бо «Нема на світі України, Немає другого Дніпра…»