Осінь! Осінь! Панна жовтокоса

     Ведуча: Сидів на порозі своєї небесної хатини старий чоловік з сивою бородою, а поруч з ним четверо дівчат – одна одної красивіша.

 

     Перша – молода і прекрасна. Одягнена у зелену розмаїту одежу, з вербовими котиками у волоссі, на рукавах розцвітають ніжні  проліски та підсніжники, різнокольорові крокуси та маленькі голівочки  мати – й – мачухи. На плечах виспівують солов’ї, шепотять розпущені листочки, в погляді – безмежна любов до всього, що радіє її приходові. Це Весна.

 Та пора її вже минула і зараз вона набирає сили, щоб розцвісти знову, коли настане час.

 

Друга   – надзвичайна красуня: таких прекрасних кольорів і відтінків в неї вбрання! У довге волосся  вплетені зелені гілочки дерев, на сорочці хитають свої маленькі голівки польові квіти -  скромні ромашки, ніжні дзвіночки ніби ожили від легкого подиху вітру. А за плечима в неї її вірні охоронці: громи й блискавиці. Дещо дивний характер в цієї красуні: захоче - сонце нестерпно пекти буде, а розсердиться - то висипле на землю всю свою злість. Саме тоді летітимуть громи і блискавки, поливаючи все навкруги рясним дощем. Звати  її Літо.

Так  швидко літо проминуло! Прийшла осінняя пора.

Немов на крилах полинуло Кохане літечко з двора.

Садок марніє потихеньку, Пожовклі падають листки,

Вітрець не віє вже тепленько, - Жене понурії  хмарки.

Посох горошок на городі майочок вже давно відцвів,

Високий соняшник на грядці Тужливо голову схилив.

 

      Третю  звати - Осінь. Її  коси  заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Вона ходить полями, берегами, співаючи свою сумну мелодію, а де зітхне, там холодом війне. Над водою вранці підіймається сивий туман, її вірний охоронець, а звечора її незмінним супутником стає легкий морозець, який робить яскравішими зорі на темному небі, вкриває землю срібним серпанком, ніби випробовує свою силу. Тепер вона господиня, настав її час.

 

Та є ще одна  – крижана красуня з холодним поглядом, морозним подихом і блиском кришталів – діамантів у очах, у надзвичайної краси білому вбранні, яке тягнеться за нею величезним шлейфом із вітру, хурделиці та сніжинок. Вони витанцьовують дивний танок, та їх господиня – незворушна, ще не прийшла її пора, тому вона тільки мовчки спостерігає за тим , як господарює інша. Правда, інколи, вона все ж хоче допомогти по – своєму сестрі: то морозцем налякає, то снігом притрусить, і  тоді  годі й зрозуміти, хто ж справжня господиня – Зима чи Осінь. Важко змиритися із такою недисциплінованою сестрою, але Осінь незворушна.

 

 

 

 

Осінь – хороша донька.  Вона   сидить біля свого батька і допомагає йому господарювати: розплете косу – все навкруги пожовтіє, вкриється багрянцем та золотом, насупить тоненькі брови – піде рясний дощик, махне рукою – вітер повіє, а якщо посміхнеться, то по землі розлетиться срібляста павутинка бабиного літа.

    Бояться її пташки. Як тільки почують ластівки, то одразу збираються у гурт і про щось тривожно радяться. Журавлі піднімаються високо в небо і відлітають у інші краї і тільки дятли радіють, зустрівши її голосно щебечуть, перелітають з місця на місце, шукають поживи.

 

Осінь. Обсипається наш бідний сад,

Пожовтілі листя за вітром летять.

Лиш в далині красуються – там на дні долин

Китиці яскравих червоних горобин.

 

Осінь – прекрасна пора року. Її красою та неповторністю зачаровувались і письменники, і поети. Сьогодні ми хочемо, щоб всі присутні теж стали трішечки поетами і побачили осінь такою, як бачили її видатні люди України: Ліна Костенко, Максим Рильський, Борис Чалий, Олександр Олесь та багато інших, чиї вірші ви прослухаєте.

Золота красуня – осінь – чарівниця!

По землі ступає, золотом іскриться.

В жовте і червоне листячко фарбує

І картини дивні чарівні малює!

Небо синє – синє, листя кольорове,

А яке довкілля радісне, чудове!

А які жоржини, наче сонце квіти!

Світ наш неповторний, гарний, розмаїтий!

Осінь незбагненна, дивна, загадкова,

І така прекрасна, і така чудова.

 

Можливо, саме тому ми спробуємо поглянути на наш світ восени. Нехай ця чарівна красуня ще раз нам покаже всі свої принади і щедроти, а ми спробуємо її запам’ятати такою ж різнобарвною та багатою, якою вона є насправді.

А допомоги ми попросимо у неї самої: нам розкажуть про себе її місяці: вересень, жовтень та листопад, листочки та квіти, журавлині ключі та павутинки бабиного літа.

 

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна .

Невже це осінь, осінь, о !- та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць , летить над полем.

Напевне, злодій літо вкрав, напевне, злодій.

І плаче коник серед трав - нема мелодій.

Вже по жнивах... відклали коси,

І серп закинули у кут.

Вже осінь сходить з гір у Косів

Прозорі ранки роси п’ють.

Цілющою водою вмитий

І скупаний росою день,

А ми щоденно платим мито,

Ціною втрачених пісень.

Змирімося, заплющім очі,

І мирні будуть наші сни.

Довкола владарює осінь.

Земля свята, як восени...

 

Запахла осінь в’ялим тютюном,

Та яблуками, та тонким туманом,

І свіжі айстри над піском рум’яним

Зоріють за одчиненим вікном.

У травах коник як зелений гном,

На скрипку грає. Навіщо ж весна нам,

Коли ми тихі та дозрілі станем,

І вкриє мудрість голову сріблом.

 

Ліс, оповитий срібноперим димом,

В синяві, в золоті, в іржі,

Ніби осінь пензлем невидимим

В небі розписала вітражі.

Пізньої дождавшися обнови,

У саду, де паморозь легка,

Червоніє дерево оцтове,

Мов смішний малюнок малюка.

 

Нехай ботаніки розв’язують питання

Про різнобарвний лист у пору опадання.

Про ці розливи фарб, про пишну цю красу –

Я в серці з юних літ до скону пронесу

Це листя трепетне на полі голубому,

Ці барви пушкінські, цю урочисту втому,

Це горде золото, що падає у прах,

Ці прожили тонкі на кленових листках,

На листі дубовім ці лінії різьблені,

Сліпучі бризки ці по мураві зеленій,

Цю суміш сміливу найяскравіших  плям,

Цю смерть увінчану таким живим життям!

 

 

Вересневе небо синє

І сади ще пахнуть літом.

У городчику жоржини

Розгорілись дивоцвітом

 

Вересень  - перший місяць осені. Його  ім’я пов’язане з рослиною вереск, що цвіте саме тоді, коли він вступає у свої права.

 

У вересня щедра рука.

- Заходьте, – він з двору гука.

І яблука трусить з гілок.

І сипле в портфелі сливок,

Солодкий зрива виноград –

І кожен з нас вересню рад.

Бо щедра, ой щедра рука

У вересня – садівника.

 

Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.

Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.

Чорногуз поклонився і лугам, і садам,

Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.

Де ж ти, літо, поділося, куди подалось?

Осінь, ось вона, осінь!

Осінь, ось вона ось!

Осінь брами твої замикала вночі,

Погубила у небі журавлині ключі.

 

Журавлі летять, курличуть,

Шлють останнє: „Прощавай”

Літечко з собою кличуть,

Забирають в теплий край.

Ой, як жалко мені літа

І журавликів моїх!

Та не буду я тужити, бо весною стріну їх.

 

Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.

І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,

Перемотує літо на чорні котушки тополь,

Шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.

Тихо строчать дощі... і навіщо мені ця печаль?

Що хочу спитати у цієї сумної кравчині?

Я прощаюся з літом. Воно мені каже: „Прощай”

І хитає над шляхом порожні гніздечка пташині.

 

 

 

Найвизначніший день місяця – 14 вересня, свято Симона, або Семенів день.

За народними звичаями в цей день закінчувалися всі польові роботи, а також літні ігри та розваги молоді. Всі готувалися до осінньо – зимових вечорниць

Прикмети у вересні.

• Перші дні – погожі – точна ознака, що й уся осінь буде погожою.
• Журавлі летять у вирій високо, неквапно – на теплу, погожу осінь.
• Листя берези жовкне у вересні з верхівки – чекай ранньої весни, знизу – пізньої.
• Якщо до кінця місяця листя берези не опало -  сніг ляже пізно.
• Рясний урожай горобини у вересні віщує сувору зиму.

 

Стоять осінні клени у барвах золотих

І дивляться на мене, а я дивлюсь на них.

Ось листячко упало, нагнувсь я до листка:

Він жовтий і трипалий, мов лапка гусака

 

Самі на себе дивляться ліси,

Розгублені од власної краси.

Немов пройшов незримий Левітан –

То там торкнувся пензликом, то там.

Осінній вітер одгуляв, затих

Стоїть берізонька – вся  в іскрах золотих.

 

Яка краса повсюди неповторна!

В осіннім лісі казка ожива.

По гіллі скаче білочка проворна,

А жовте листя стежечку хова.

Між листячком грибочки виглядають –

Веселу гру затіяли вони.

Горіхи на ліщині достигають,

І сняться всім осінні теплі дні.

Лиш трохи сумно. Дуже тихо стало.

Лиш листя під ногами шарудить.

Темніє рано. Днів погожих мало.

А жовте листя все летить...летить.

 

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: „ Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.”

А листя просить: „ Дай нам тої втіхи!

Сади прекрасні, роси – мов вино.

Ворони п’ють надкльовані горіхи,

А що їм чорним, чорним все одно.

 

 

Осінь, осінь... Лист жовтіє. З неба часом дощик сіє.

Червонясте, золотисте опадає з кленів листя.

Діти ті листки збирають, у книжки їх закладають.

Наче човники, рікою їх пускають за водою.

З них плетуть вінки барвисті – червонясті, золотисті.

 

Вже діброву фарбує жовтень

Залишає на вітах слід...

А листочки тремтять і жовкнуть,

Бо не хочуть осінніх сліз.

Падолисту пора далека,

Ще метелик під сонцем літа,

Вже у вирій летять лелеки,

Десь далеко їх пісня луна.

 

Красень жовтень славиться своїм талантом прикрашати землю яскравими барвами. Мабуть, так тому і називається.

Найурочистіший день – 14 жовтня – свято Покрови. Особливо на нього чекали заручені дівчата, які сподівалися сватів. Це підтверджують численні прислів’я: „ Свята Покрівонько, покрий мою голівоньку”, Прийшла Пречиста – несе старостів нечиста”, а після Покрови всі готувалися до весіль.

Прикмети у жовтні.

• яка погода на Покрову – така буде й зима.
• Якщо на Покрову не опаде листя з вишень – то буде тепла зима, якщо ж злетить – то сувора.
• Рясно вродили волоські горіхи – зима буде сніжна.
• Чим сухіший та тепліший початок жовтня – тим пізніше настане зима.

 

Облітають  квіти, обриває вітер

Пелюстки печальні в синій тишині.

По садах пустинних їде гордовито

Осінь жовтокоса на баскім коні.

Облітають квіти, обриває вітер

Пелюстки печальні й розкида кругом.

Скрізь якась покора в тишині розлита,

І берізка гола мерзне під вікном.

 

Не витримало небо і заплакало,

Утерлось сонечком змарнілим між хмарин.

А вітер їх гойдав, немов засватаних,

Розвіявши навколо осені полин.

Блакитна мить іще тепліє літеплом.

Та вже принишк давно багряний сад.

Горнулись квіти стомленими фліртами –

У браму часу стукав листопад.

 

Листопад – останній місяць рудоволосої красуні. Він допомагає все навкруги підготувати до холодної зими: зриває з дерев золоте та багряне  листя, вкриває ним землю, проводжає останніх птахів, співає колискову для тих тварин, що мусять спати аж до теплої весни.

 

У листопаді 21 числа святкують Михайла. За народними уявленнями він опікується всіма лісовими звірами, йому підвладні хижаки. Тому найбільше шанують це свято мисливці. Колись в цей день вони йшли до церкви на ранішню службу і ставили свічку перед образом Михайла, а повернувшись додому, чистили і випробовували зброю.

Прикмети у листопаді.

• якщо листопад дерев не обтрусить – зима довга бути мусить.
• Якщо на початку листопада сніг ліг після дощу – чекай навесні ранніх під сніжників.
• Швидкий падолист -  на різку зиму.
• Якщо в листопаді сніг ляже товстим шаром на замерзлу землю – буде добрий урожай.

 

Заглядаю осені у вічі:

Що вона приховує від нас?

Не запалю поминальні свічі,

Бо до літа ще вернусь не раз.

Осінь, осінь, панно жовтокоса,

Забрела між кущики ожин,

Позлітались бджоли медоноси

До своїх осель із полонин.

Помандрує осінь через зиму,

Через весну в літо забреде,

І з вінком із терня та ожини

По стерні у спогад перейде.

 

Горять тополі смолоскипами,

Сріблиться плесо павутин.

Осіння пісня тихо схлипує

Й пливе з карпатських полонин.

Поля розкинулись оголено,

Немов мозаїки панно.

Над ними плачуть журним голосом

Чиїсь жалі здавен – давно.

Махає синь рукою кволою,
бринить печаль, мов тятива.

Йде осінь над моєю долею –

Шляхетна панна і ... вдова.

 

 

 

Важко знайти слова, щоб передати безмежне багатство  барв листя в тихі сонячні дні „ бабиного літа”, особливо в сонячні ранки після дощової або росяної ночі, коли прозоре повітря немовби розкриває нові відтінки осіннього забарвлення лісу, саду, городу.

 

Після першої осінньої негоди воно приходить як втіха. Що ж воно – бабине літо? Яке воно? Думок існує багато. Бабине літо – погожа осінь, коли літає павутина, кажуть у народі. У Франка – „останні теплі дні, а також павутина, що тоді стелиться по полю і літає в повітрі”.

Чому ж бабине літо, а не дідове? Чому літо, а не зима?

 

Перше пояснення – астрономічне. Сузір’я Плеяди слов’яни називають Баби. Його добре видно на зоряному небі саме під час бабиного літа

 

Синоптики говорять, що це пора, коли на осінньому  сонці ще можуть погрітися люди, а особливо наші баби, що так люблять тепло.

Твердять також, що літо восени повертається так, як до літніх жінок – друга молодість.

 

А є ще і павутинне пояснення. Наші пращури поряд з іншими численними міфами створили й міф про Бабу –Ягу, яка чудової осінньої пори літає в ступі й розкидає павутиння. У багатьох народів цей час так і називають : павутинне літо.

 

Симфонією павутиння Олесь Гончар починає повість „Земля гуде”:

 „Скільки сягав зір, в’юнилися в блакитній високості незліченні білі нитки, то плавно опускаючись, то знову підіймаючись у прозорих потоках повітря. Летіли, які швидше, які повільніше, на мить затримуючись, немов у ваганні, і потім знову рушали спокійно далі. А з – за дахів будинків, з глибокої синяви небес уже проступали інші і все пливли, пливли без кінця, без краю. Мовби шматувала страшна буря десь там, за обрієм, гігантські вітрила, а сюди долітали з них лише сліпучі шовкові нитки, сіючи ошмаття  далеких розвихрених штормів”,

 

Мабуть, найвиразніше сформулював „павутинну” версію бабиного літа

 І. Уразов у книзі „Чому ми так говоримо?” Він писав: „У нерухомому тихому повітрі пливуть довгі сиві тонкі нитки – ніби жіноче бабине волосся. Звідси й назва „бабине літо”.

 

Літо бабине, прядене сонцем,

Поснувалося лугом в долину,

Літо кожним своїм волоконцем,

Ловить осені теплу годину.

Батько косить вже бабине літо,
відболіло, що мало боліти,

Що цвіло – полягло у покоси

І не думалось їй, і не снилось,
що така вже засива теперка.

Мабуть, дуже давно не дивилась

У неділю на себе в люстерко.

 

Батько в лузі приліг на хвилину

Горілиць небеса переміряв...

На вечірній зорі сірим клином

Журавлі пролітали у вирій.

Віджурилися сумно  в зеніті,

Стало тихо, мов так і потрібно,

І здалося: одна в цілім світі

Павутинка потенькує срібно.

 

Батько слухав, проймався довір’ям,

Поки місяць не блиснув і вічі.

Може, справді у те надвечір’я

Він замислився вперше про вічність.

 

Та найбільш переконливе, мабуть, все – таки господарське пояснення. Здавна місяці називали за господарськими заняттями. Були не лише звичні для нас пояснення, як „січень” – сікти дерева, „серпень” – від слова „серп” , а от вересень так і називали бабине літо. Яків Головацький писав: „ А зовуть сей місяць бабське літо тому, що баби ( жінки) свої роботи порають: коноплі тіпають, полотна відбілюють, дещо в городах викопують”.

 

Не сльотою – стужею осінь в край вторгалася –

Над рікою Ушею сонячно всміхалася.

І тоді й суперниці тижнів три не лаються,

Лементують терниці, скрізь перекликаються,

І лягає прядиво на тини повісмами...

Прядиво – нарядиво! Все від тебе візьмемо.

 

Сиплють, сиплють терниці січкою – кострицею,

Вам за труд, майстерниці, льон віддасть сторицею.

В’ється він над осами, лине над хустинами,

Під ногами босими пада павутинками.

Щастя, в праці надбане, з лихом розминалося.

Звідси літо бабине, звідси починалося.

 

Здається, народжується й нове значення цього виразу – похилий вік людини, коли волосся припадає морозом сивого павутиння. Ось як у Івана Цюпи: „Вона могла б ще зазнати щастя материнства, адже не прийшла ще до неї осіння пора, хоча вже скоро вересень, та до бабиного літа ще далеко.

Літо бабине, бабине літо...

Серце чує осінні путі.

Хтось заплутав зажурені віти

В павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання

І згортає свої прапори.

На покірну красу умирання

Сонце дивиться сумно згори.

В’януть, в’януть вуста пурпурові....

Але радість і в осені є!

В золоте павутиння любові

Щедра осінь незмінно веде.

 

Підходить до завершення наша зустріч. Ми всі дуже хочемо, щоб ви милувалися осінню: її багряними кольорами, її ніжними павутинками та розкішними килимами, що встеляють землю, щоб ваша уява малювала вам тільки надзвичайні картини, а очі допомогли побачити це насправді, щоб у серцях ваших пломеніла радість за той прекрасний світ, який дарує нам матінка природа кожен день. І нехай сьогодні ми величали осінь, та завтра, можливо, хтось інший співатиме оду зимі чи весні, бо все що нас оточує – неперевершене і неповторне.

 

Та це ще не все: дбайлива осінь для кожного з присутніх підготувала свій подарунок. ( До кленового листочка прикріплене словесне побажання, кожен з присутніх на святі вибирає листок сам )

 

Не ставте природу у рамки,

Не створюйте штучних границь.

Бо хто відмежує світанки

Від сяйва ранкових зірниць?

Бо хто відмежує смереки

Від квітки, пташини, зела,

Душі необмежений клекіт

Від стежки, що в ліс повела?

 

Природа – не цех, у якого

Окремих верстатів рядки.

Це храм, що сотворений Богом

З легкої святої руки.

Це долі забарвлене листя,

Кохання не вивчений цвіт,

Це щастя людського колиска

І сил нерозгаданих світ.

 

Це зілля п’янкі оберемки,

Це єдності стигле зерно.

Не ставте природу у рамки,

Коли тих границь не дано.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховний захід на тему:

 

 

„ Осінь! Осінь!

 Панно жовтокоса!”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                  Підготувала Верхоляк Л. Я.

 

„Осінь незбагненна, дивна, загадкова,

І така прекрасна, і така чудова”.

 

Цікаво, чи помічали ви, як все навколо змінюється восени?

Шкода, якщо ви цього не помітили, але час ще є тож подивіться на красуню – осінь її очима і спробуйте  з нею потоваришувати.  Ви  побачите, яка краса повсюди неповторна: зелені сосни та ялини перегукуються з шумними берізками та кленами, що  одягли своє барвисте вбрання. На  траві вистелився килим жовтогарячого листя , у квітниках лукаво посміхаються хризантеми, а в небі кружляє срібляста павутинка бабиного літа, проводжаючи в далеку дорогу журавлині ключі.

Осінь впевненою ходою ступила на землю. Вона принесла із собою все, що вдалося захопити: трішечки сонця і тепла, холоду і смутку, частинку дощу і спогадів, легкий мороз та туман і багато – багато вражень: приємних чи не дуже, але таких потрібних кожній людині. А ще вона принесла із собою запахи.

 А ви знаєте, як пахне осінь? Чи відчували ви хоч раз у житті її аромат? Якщо так, то вам пощастило, адже не кожен здатний віднайти в собі цю якість. Мабуть, ви не повірите, та я кожного року чекаю її приходу і мені так хочеться, щоб вона ще раз попестила мене, огорнувши все моє єство лише мені відомими пахощами, такими тонкими, ледь відчутними і майже непомітними, але завжди однаковими. Чому однаковими? Тому що я пригадую, як це було минулого року і радію від думки, що знову змогла доторкнутись до цієї непередбачуваної чарівниці, і вона не відштовхнула мене, а навпаки – прийняла в свої обійми. Мабуть, вона теж радіє, що не поменшало тих, хто любить її безмежно і віддячує на свій лад.

Ось вона повільно покотилася по подвір’ю, заглянула в усі закутки,              по – господарськи  перевірила оселю і плавно покотилася городом, з городу –в сад,  на поле, а потім на річку, в ліс -  і всюди залишила за собою шлейф неперевершених відчуттів, які огортають п’янким, інколи гіркуватим та гострим, ароматом. Чомусь спадає на думку, що осінь у село не приходить, а проростає із землі бабиним літом, густим туманом та ранніми заморозками. А от до міста вона підкрадається майже як чарівниця. Здається, ще вчора сірий асфальт не був таким темним, весело шептались між собою дерева на алеях, у  скверах та парках. Аж раптом – все змінилося: скупе сонячне проміння легенько пробирається до гомінких вулиць, дерева готуються до відпочинку, сірий асфальт все більше мокрий і навіть якийсь сумний. Але все має свою красу – лише треба вміти її побачити.

Коли  я думаю про осінь, то розумію, що люблю її до безтями, милуюся її кольорами, відтінками та барвами, вдихаю дивні аромати та пахощі, захоплююсь її майстерністю та довершеністю, як художник, що виводить на своїй картині останні штрихи. У її витворах поєднуються бездоганна точність  кожної дрібнички з поетичною фантазією, ліричними відступами, які перебивають стрімке розгортання сюжету і надають цій реальній оповіді глибину та розмах.

           Думаю, що не помилюся, коли скажу, що осінь – прекрасна пора року, хоч  і є якимось логічним завершенням життя природи. Але якби не було її, то, напевне, і весна  не приходила у світ, щоб знову розпочати новий природний цикл.

 

 

 

 

           Дивно, але весна для багатьох це розквіт почуттів, та як на мене, то зовсім навпаки – це осінь приносить з собою бурхливі емоції та переживання. Її поява допомагає всім закоханим, даруючи їм пристрасть та кохання, і як тільки два закоханих серця знайдуть одне одного, тоді  вона заховає їхню таємницю десь у дворах, поміж деревами, далеко від всіх, щоб ніхто не зумів перешкодити, завдати болю.

Настрій у мене -  дивовижний! Свято моєї душі таке хмільне і радісне, що хочеться увібрати серцем кожну мить, заховати її у найпотаємніший куточок своєї душі і повертатись у своїх спогадах у цей надзвичайний світ знову і знову, щоб зустрітися віч – на – віч з красунею осінню ще раз і, можливо, вона розповість мені інші свої таємниці, а поки що я передала на папері те, що розповіла мені моя дивоподруга цього разу.

 

Чи вдалося мені передати її думки?